Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 29

Сюнне перебралася зі свого помешкання до Дідріка. Я запропонував свою допомогу, але вона сказала, що в тому нема потреби, що більшу частину меблів забирати не буде і що, попри все, вона має друзів, які фізично більше надаються до перенесення важких речей, ніж я. Легку образу, з якою я успішно впорався, переважило полегшення, що мене це оминуло.

— Де святкуватимеш Різдво? — поцікавився я. — У Дідріка чи в мами?

Ми разом вийшли з контори й зупинилися перед «Галереєю», біля входу до торгового центру.

— Мама зібралася на Південь. Ми з Дідріком поїдемо до його батьків, до Конгсберґа.

— Ти ще з ними не бачилася?

Сюнне спохмурніла, заперечно похитала головою.

— Ні.

— Ти їм неодмінно сподобаєшся!

— Не в цьому суть... Просто хотілось би уникнути Різдва в чужому товаристві. Різдво треба святкувати з найближчими, щоб можна було цілий день тинятися хатою у піжамі, об’їдатися марципаном і дивитися давні фільми. Таке ось...

— Ти завжди бажана гостя у мене, — сказав я. — Я неодмінно куплю марципан.

Сюнне смішно скривилася.

— Спокусливо, але... Дідрік милий і толерантний, але, мабуть, замало толерантний. А ти де святкуватимеш Різдво?

— Я ж маю батька.

— О, так, я забула.

Не думаючи, що роблю, я обійняв її.

— Усе буде добре, ось побачиш...

Я ще довго стояв і дивився їй услід, як вона сягнистими, легкими кроками простувала вулицею. Щаслива, упевнена в собі жінка. А тоді я пішов своєю дорогою, важким кроком і з важким серцем.

Я планував забрати батька на Святвечір додому, та начальниця відділення лиш скептично глянула на мене.

— Як хочете, звісно, — сказала вона. — Ніхто вам не боронить, але ліпше самі прийдіть сюди. Його ж треба помити й перевдягнути, а тут, де все під рукою, зробити це простіше.

Начальниця бачила моє вагання.

— Ми запрошуємо на вечерю і родичів. Будуть сирокопчені баранячі реберця, — спокушала вона мене.

Я легко піддався. Не пригадую, чи батько хоч раз міняв мені в дитинстві підгузки. Навіть уявити собі таке годі. А думка, що доведеться міняти підгузки йому, мене лякала. То вже остання межа. Перейти її однаково, що перевернути все з ніг на голову, коли батько стане дитиною, а я — незворотно дорослим.

— Ваша правда, ліпше, мабуть, я до вас приїду.

— Ми вечеряємо о п’ятій, — сказала начальниця.

Каша вивалювалася батькові з кутика рота, я обережно її обтирав. Я знову підніс ложку йому до рота, але він міцно стулив губи й відвернувся. Або наївся, або ж стомився боротись зі своїм утрудненим ковтанням. Я небагато в нього запхав, заледве третину з маленької мисочки. Дивився на його руки, шкіра поверх кісточок і синіх вен тонка, наче сторінки в псалтирі. Литки, що визирали з-під пледа, сухі, мов цурпалки.

Моя порція баранячих реберець стояла майже неторкана на столі. Я втупився невидючим поглядом у стільницю, змусив себе з’їсти ще кілька шматочків. Зрештою, не витримав більше, встав, подякував за трапезу, схопив інвалідний візок і покотив батька коридором зі стінами такого ж кольору, як пюре з брукви, яке лишилось недоїдене на моїй тарілці.

«Мабуть, не завжди віриться, але для них дуже важливо побути разом зі своїми рідними, з тими, хто їх любить», — не раз казали мені доглядальниці зі старечого будинку. Я щоразу кивав, ввічливо усміхаючись. Що насправді означає «любити когось»? Чи не функція це спільної пам’яті, спільних переживань, результат наших переплетених життів, які надають сенсу минулому й майбутньому? Я любив свого батька, але чи любив я чоловіка, який сидів переді мною в інвалідному візку? Він навіть не знав, як мене звуть; не знав, що я його син і не знав, чим я займаюся. А може, усе-таки знав у якийсь недоступний мені спосіб? Я дуже на це сподівався.

Коли прийшли його підмивати, я подався геть.

Я їхав пустельними, безлюдними вулицями; здавалося, ніби країною пройшлася пошесть чуми. Я думав про Юсефа Мардала в тюремній камері. Я думав про Сюнне за столом з людьми, які пильнували за кожним її рухом і прицінювалися, чи підходить вона чоловікові, з яким разом живе. Дідріком, якого вона кохає.

І ще, попри заборону самому собі, я думав про Геллє Мьорк.

Я дозволив собі гіркий подарунок — мить туги. Її уста, її усмішка, запах шиї уранці, важкий, хмільний смак її лона. Сьогодні ж Різдво, хай там що!