Той, хто вбиває

Розділ 48

Я сидів в авті на стоянці перед тюрмою, утома й виснаження зненацька так підкосили мене, що, здавалося, я і рук не зумію підняти, керма не втримаю. Я відхилився на підголовник і заплющив очі.

Юсеф в одному мав рацію: преса жорстоко мене змасакрувала. В усіх адвокатів іноді бувають проколи. Зазвичай, наші помилки не потрапляють в об’єктив медій, та не цього разу. Усі до одного журналюги пожадливо і зловтішно накинулися на сенсацію, заполонили нею усі перші шпальти відомих видань. І невідомих — теж. Я знав, що то моя вина. Я витягнув на світ листи з погрозами, скористався ними сповна, щоб привернути до себе увагу, і ось вони вдарили тепер по мені бумерангом.

Я був шокований, а Сюнне — ще більше. Я намагався втішати її, казав, що все минеться, що за кілька місяців подробиці зблякнуть, а потім і зовсім зникнуть з колективної пам’яті, але й сам не вірив своїм словам.

Юсеф мав рацію. Те, що трапилося, — катастрофа для мого іміджу. Однак не це мене гнітило найбільше.

Того ранку, після зустрічі з Юсефом Мардалом у тюрмі, я був твердо переконаний, що бачив його востаннє. Не конче було туди їхати. Я міг просто зателефонувати чи надіслати листа з відмовою захищати його в подальшому, але хотів глянути йому в очі, хотів, щоб він збагнув, як страшенно я його ненавиджу і зневажаю за те, що він учинив з Геллє.

З Геллє і зі мною. За кілька щасливих тижнів я повірив у можливість нашого спільного майбутнього. Насильство не лише зламало Геллє, але й розшматувало наші стосунки.

Коли Геллє перед судом і публікою розповіла, що її зґвалтували, я ні на мить не засумнівався у правдивості її слів. Я їй повірив, бо бачив, як важко далося їй це зізнання, і тоді відразу все, чого я не міг збагнути й пояснити, стало на свої місця, набуло сенсу. Я ніколи не міг змиритися з думкою, що вона просто так кинула мене, що наші почуття могли виявитися ілюзією. Насильство над Геллє давало мені пояснення, з яким я міг жити далі. Юсеф Мардал зруйнував її життя, потоптався по довірі, обернув будні на пекло.

Після того, що з нею трапилося, Геллє замкнулася у собі, відгородилася за зачиненими дверима від мене й від усього світу. Я міг зрозуміти таку поведінку, хоч мені дуже хотілося, щоб вона порадила собі з бідою в інший спосіб.

А якщо Юсеф Мардал сказав правду? Його слова вп’ялися мені в мозок, немов хробак у яблуко, посіяли сумніви, яких я не міг позбутися.

Осколки спогадів непрохано зринали у свідомості, як спливають на поверхню водойм потопельники спекотного літа.

Я згадав неприховане захоплення Геллє Юсефом і її безпідставне — як тоді думалося — звинувачення, ніби я ревную її до нього.

Її очевидне роздратування через невгамовне фліртування Барбари з Юсефом того вечора, коли ми сиділи разом у барі.

«Як на мене, вона зійшлася з тобою, щоб відімстити мені», — сказав Юсеф.

Барбара, яка скаржилася, що Геллє віддалилася віл неї.

Не менш яскраво врізалися у пам’ять слова Юсефа про те, що Геллє безсоромна, залюбки демонструє своє тіло. Вона такою, справді, була. І це мене в ній збуджувало. Звідки Юсефові знати, якби вони не були близькими?

Так, він цілком міг казати правду. Трохи забагато збігів у його розповіді, щоб повністю відкидати таку ймовірність. Геллє мене покинула, і причиною цьому могла стати не лише наруга над нею, а закоханість в іншого.

З іншого боку, важко було усвідомити, що мене могли так зухвало обвести навколо пальця, що я так кардинально обманувся в нашому коханні. Юсеф Мардал — осмикував я сам себе — маніпулятор високого рангу, чоловік, який інстинктивно хапав за горло кожного стрічного, який з насолодою завдавав болю іншим, сіючи сумнів у їхніх душах. Він цілком міг помітити мої слабкості й безжально ними скористатися.

До того ж, мені не давало спокою ще й інше відчуття. Моя неприязнь до Юсефа Мардала межувала з ненавистю. Коли ми сиділи в кімнаті для відвідувачів, частина мого мозку гралася думкою побити його, скопати ногами, аж доки він корчитиметься на підлозі, покарати його фізично. То була всього лиш ефемерна думка, але тієї миті, коли насправді дійшло до рукоприкладства, прірва між фантазією і дійсністю виявилася неприємно очевидною.

Я не очікував такого натиску й сприту. Він впорався зі мною, немов з ганчір’яною лялькою. Він незрівнянно переважав мене фізично, і це мене прикро діткнуло.

Я розплющив очі. Шибки запотіли від дихання, і я ніби опинився у сірій, непрозорій бульбашці, де неможливо було відрізнити брехню від правди, добро від зла.

Я завів двигуна і ввімкнув на повну потужність вентилятора. Потім схопив мобільника, зателефонував до тюрми й попросив про зустріч з Юсефом. Доки чекав на з’єднання, світ поза вікнами авта поволі розвиднювався, мури, що розділяли мене й Юсефа, набували обрисів розмитих тіней.

— Слухаю? — почувся у телефоні голос Юсефа.

— Я подаю апеляцію до окружного суду, — сказав я.

— Тобто ти залишаєшся моїм адвокатом?

— Поки що. Потім буде видно...

Я раптово прокинувся. Надворі глупа ніч. Я повернув голову, годинник показував 4:20. Я спітнів, до горла підкочувалася тривога, невиразно пригадувався сон. Геллє і Юсеф удвох, переплетені тілами, голі. Татуюваня на його тілі звивалися немов живі гадюки, доки він сильними поштовхами входив у її лоно, а Геллє з розтуленим ротом мліла в нескінченному екстазі.

У голові зринула думка, і я вже не міг її позбутися. Вона тривожила й лякала. Годину я перевертався з боку на бік і нарешті здався. Доки снідав, ніч зблідла, сторожко зацвірінькали пташки, ніби не насмілювалися повірити, що вже йде до весни, що народився новий день.

У конторі було порожньо й тихо. Ще дві години до приходу на роботу пані Сьоренсен і стільки ж до появи Сюнне. Безлюддя в офісі було мені на руку. Я хотів дещо перевірити у спокої і тиші, щоб не заважав звичний робочий гармидер.

Спершу я не знайшов потрібної теки, перенишпорив усі полиці, доки здогадався, що справу, мабуть, уже здали до архіву. І справді. У комп’ютері навпроти неї позначка, що провадження завершене, але, на щастя, справа ще не пішла до загального архіву. Урешті-решт я знайшов її в одній з пачок, нагромаджених під стійкою рецепції.

«Барбара Бломберґ» було написано на теці.

Я забрав її з собою в кабінет, розгорнув і відразу знайшов майновий перелік, який мені підготувала Барбара, а я лише побіжно переглянув його, коли вона прийшла на консультацію.

Потім я покопирсався в матеріалах кримінальної справи Юсефа Мардала, розшукав запис допиту Гелле, поволі читав, доки наткнувся на речення, яке невиразно пам’ятав.

«Барбара була доброю і щедрою подругою, — розповіла Геллє у поліції. — Вона допомогла мені фінансово, дала шістсот тисяч крон, щоб я після розлучення могла відкупитися від свого колишнього чоловіка й викупити будинок. То був подарунок з її боку».

Потім я перебіг, ведучи пальцем, список маєтностей Барбари, довжелезний список, на багато сторінок: нерухомість, одне авто, рахунки в різних банках, чимало акцій, вміст банківських скриньок. Десь посеред списку знайшов те, чого шукав.

«Позика Геллє Мьорк, 600 000 крон. — Термін сплати в повному обсязі минає 1 січня 2016 року».

Отже, не подарунок, а позика.

Геллє Мьорк скористалася смертю Барбари для власної наживи. Я відхилився на спинку крісла, задивився невидючим поглядом у вікно.

Я не надто переймався прагненням Адама Ліда чи, зрештою, Братської церкви дорватися до грошей Барбари. Мене прикро діткнула думка, яка закралася в голову ще напередодні, але я її відігнав — надто неймовірною вона видавалася. Думка, що Геллє могла вбити Барбару з ревнощів.

Тепер я вже не міг її так просто відігнати.

Шістсот тисяч крон, може, й не бозна-яке багатство в наші дні, але для Геллє — це чимало грошей. Вона не раз жалілася, що ледве зводить кінці з кінцями. Люди, бувало, убивали й за менше...