Тропік Рака

Одного дня, мов грім серед ясного неба, приходить лист від Бориса, якого я вже не бачив упродовж багатьох місяців. Це дивний документ, і я не вдаватиму, що повністю розумію, про що в ньому йдеться. «Те, що трапилося між нами — у будь-якому разі, з мого погляду — полягає в тому, що ти торкнувся мене, торкнувся мого життя у тій єдиній точці, де я й досі живий, — у моїй смерті. Завдяки емоційному потоку я отримав нове хрещення. Я знову зажив, тепер я живий. Більше не у спогадах, як я роблю з іншими, а в житті».

Ось такий початок. Ані привітання, ані дати, ані адреси. Написано дрібним ефектним почерком на аркуші в лінійку, видертому з блокнота. «Ось чому, незважаючи на те, чи я тобі подобаюся, чи ні, — а глибоко в душі я переконаний, що ти мене радше ненавидиш, — ти мені дуже близький. Завдяки тобі я розумію, як я помер; я бачу, як помираю знову: я й справді помираю. У цьому щось є. Більше, ніж просто бути мертвим. Можливо, саме тому я так боюся з тобою зустрітися: можливо, ти наді мною пожартував і вже помер. Зараз усе так швидко відбувається».

Я перечитую листа знову, рядок за рядком, зупинившись біля каменів. Усі ці нісенітниці про життя та смерть, про те, що все так швидко відбувається, здаються мені божевіллям. Як на мене, то взагалі нічого не відбувається, окрім звичних катастроф на першій шпальті. Останні шість місяців він прожив на самоті, поселившись у крихітній кімнатці — ймовірно, підтримував телепатичний зв’язок із Кронштадтом. Він так говорить про те, що фронт знову перемістився ближче, що якийсь сектор евакуйовано й таке інше, немов сидить в окопі і пише звіт до штабу. Напевне, на ньому був його сюртук, коли він сів писати це послання, й, можливо, він навіть кілька разів потирав руки, як зазвичай робив, коли приходив клієнт, щоб винайняти помешкання. «Причиною мого бажання, аби ти вчинив самогубство…» — знову починає він. На цьому місці я вибухаю сміхом. У нього була звичка походжати туди-сюди, запхавши одну руку за полу сюртука — на віллі Борґезе або у Кронштадта, тобто там, де було достатньо вільного місця, — й досхочу виголошувати всі ці нісенітниці про життя і смерть. Мушу зізнатися, я ніколи не розумів з того жодного слова, але вистава була чудовою, й оскільки я — не єврей, мені, звісно, було цікаво довідатися більше про той звіринець, який живе в його макітрі. Іноді, виснажений від навали ідей, що варилися в його казані, він розлягався на повний зріст на дивані. Його ноги майже впиралися в книжкову полицю, де стояли Платон та Спіноза, і він ніяк не міг зрозуміти, чому я ними не цікавлюся. Мушу сказати, що з його вуст вони й справді видавалися цікавими, хоча я й гадки не маю, про що там ішлося. Іноді я потайки проглядав якусь із цих книжок, щоб перевірити, чи й справді там містилися усі ті дикі ідеї, які він їм приписував, — однак зв’язок завжди виявлявся непевним, надто надуманим. Коли ми розмовляли наодинці, мені здавалося, що в Бориса є власна мова; проте коли я слухав Кронштадта, у мене складалося враження, що Борис привласнив його чудові ідеї. Ці двоє немовби розмовляли мовою вищої математики. У їхні розмови ніколи не потрапляло нічого з плоті та крові; вони були химерними, примарними, відразливо абстрактними. Коли ж вони переходили до своєї улюбленої балачки про смерть, розмова ставала конкретнішою: зрештою, тесак або сікач мусить мати держак. Від цих розмов я отримував неймовірну втіху. Уперше в житті смерть видалася мені чимось захопливим — усі ці абстрактні смерті, в яких навіть агонія була безкровною. Час від часу вони хвалили мене за те, що я — живий, але якось так, що мені від цього робилося ніяково. Вони змушували мене почуватися так, ніби я живу в дев’ятнадцятому столітті, мов атавістичний пережиток, уламок романтизму, бездушний pithecanthropus erectus. Особливо Борису страшенно подобалося мене торкатися: він хотів, щоб я жив, аби він мав змогу досхочу померти. З того, як він на мене дивився і як мене торкався, можна було подумати, що всі оті мільйони людей, які ходять вулицями — просто мертві корови. Але йшлося ж про лист… я забуваю про листа…

«Причиною мого бажання, аби ти вчинив самогубство того вечора у Кронштадтів, коли Молдорф став Богом, було те, що ти тоді став мені дуже близьким. Можливо, ближчим, ніж будь-коли. І я боявся, страшенно боявся, що коли-небудь ти відвернешся від мене й помреш на моїх руках. І тоді я зостався би з розбитим коритом, лише з моїм уявленням про тебе, яке не мав би чим підтвердити. Я б ніколи тобі цього не пробачив».

Не знаю, чи ви можете собі уявити, як він таке говорить! Особисто мені аж ніяк не зрозуміло, яким було його уявлення про мене, проте зрозуміло, що я був лише голою ідеєю, ідеєю, яка могла жити без їжі. Він, цей Борис, ніколи не надавав великого значення проблемі харчування. Він намагався годувати мене ідеями. Усе було ідеями. Однак, коли йшлося про те, щоб здати помешкання, то він не забував встановити у вбиральні нову мийку. Хай там як, а він не хотів, аби я помер у нього на руках. «Ти мусиш уособлювати для мене життя до самого кінця, — ось як він пише. — Тільки так ти зможеш підтримувати моє уявлення про тебе. Адже, як бачиш, ти став частиною чогось настільки важливого для мене, що мені, мабуть, ніколи не вдасться тебе позбутися. Та я й не хочу. Я хочу, щоб ти з кожним днем жив дедалі повнішим життям, поки я буду мертвий. Ось чому, розмовляючи про тебе з іншими, я трохи соромлюся. Важко говорити про себе з такою відвертістю».

Можливо, ви подумали, що він прагнув зі мною зустрітися чи хотів дізнатися, як мені ведеться — але ні, жодного рядка про щось конкретне або особисте, нічого, окрім цих балачок про життя і смерть, нічого, окрім цього короткого повідомлення з окопів, цього струменя отруйного газу, щоб донести всьому світу, що війна й досі триває. Іноді я питаю себе, чому притягую до себе тільки схиблених особистостей, неврастеніків, невротиків, психопатів, а особливо євреїв. Мабуть, у здоровому неєвреї є щось таке, що збуджує єврейський розум, немов окраєць черствого чорного хліба. От наприклад, Молдорф, який, за словами Бориса і Кронштадта, став Богом. Цей виродок точно мене ненавидів, утім, не міг від мене відчепитися. Регулярно приходив до мене по нову дозу образ — це було для нього, мов тонік. Щоправда, спершу я був до нього поблажливий; зрештою, він платив мені, щоб я його вислуховував. І хоча я ніколи не виказував особливого співчуття, проте знав, коли треба помовчати, якщо справа стосувалася їжі й невеликої кількості грошей. Утім за якийсь час, збагнувши, яким він був мазохістом, я іноді дозволяв собі розсміятися йому просто в обличчя; це діяло на нього, мов удар батогом, від цього його муки й страждання починали литися з нього з новою силою. І можливо, у нас склалися б добрі стосунки, якби він не вважав за свій обов’язок захищати Таню. Те, що Таня була єврейкою, породжувало моральні колізії. Він хотів, аби я лишався з мадемуазель Клод, якою, мушу визнати, я щиро захоплювався. Іноді він навіть давав мені гроші, щоб я з нею спав. Доки не зрозумів, що я — безнадійний розпусник.

Я згадую Таню, адже вона щойно повернулася з Росії — всього кілька днів тому. Сильвестр лишився там, бо, мов черв, з головою зарився в роботу. Він повністю закинув літературу, присвятивши себе новій Утопії. Таня хоче, щоб я поїхав туди з нею — найліпше до Криму — і розпочав нове життя. Днями ми добряче набралися в Карла, обговорюючи таку можливість. Я хотів знати, чим можу заробляти собі там на життя — чи зможу, наприклад, влаштуватися коректором. Вона сказала, що мені не варто перейматися тим, що я там робитиму, — вони знайдуть мені роботу, якщо я буду відвертим і щирим. Я намагався виглядати щиро, однак врешті лише прибрав жалюгідного вигляду. У Росії не хочуть бачити сумних облич; там хочуть бачити тебе радісним, сповненим ентузіазму, безтурботним, оптимістично налаштованим. Це дуже нагадувало мені Америку. Я не був народжений для такого ентузіазму. Їй я цього, звісно, не сказав, однак потай молився, аби мені дали спокій і я міг повернутися у свою маленьку нішу й зоставатися там, доки не розпочнеться війна. Усе це патякання про Росію трохи мене розтривожило. Таня так цим захопилася, що ми прикінчили майже з пів десятка пляшок vin ordinaire[92]. Карл вистрибував довкола, немов тарган. У ньому було достатньо єврейства, щоб втратити голову від такої ідеї, як Росія. Не лишалося нічого іншого, окрім як нас одружити — і то негайно. «Оженіться! — казав він. — Вам нічого втрачати!» А тоді вдав, що має ненадовго піти у справах, щоб у нас була змога швиденько перепихнутись. І хоча Таня цього також хотіла, уся ця ідея з Росією настільки міцно засіла в її голові, що вона змарнувала весь час, поки його не було, на безглузді балачки, тому я трохи розсердився і був не в гуморі. Так чи інакше, нам треба було подумати про те, як устигнути поїсти і вчасно повернутися до редакції, тож на бульварі Едґара Кіне, неподалік від цвинтаря, ми запакувалися в таксі й рушили в дорогу. Це була чудова пора для прогулянки Парижем в автомобілі з відкритим дахом, а вино, що бовталося в наших кендюхах, робило поїздку ще кращою, ніж зазвичай. Карл сидів навпроти нас на strapontin[93] із червоною мов буряк пикою. Нещасний виродок тішився думкою про те, яке чудове нове життя чекає на нього на іншому боці Європи. Але водночас і трохи сумував, я це бачив. Насправді йому хотілося полишати Париж не більше, ніж мені. Власне, Париж не був до нього прихильнішим, аніж до мене чи будь-кого іншого, однак, коли ти тут уже добряче настраждався і витерпів не одне нещастя, саме тоді Париж і оволодіває тобою по-справжньому, він, так би мовити, бере тебе за яйця, немов хтива курва, яка радше помре, ніж випустить тебе зі своїх рук. Я бачив — саме так він на це й дивився. Коли ми переїжджали Сену, на його обличчі з явився ідіотський усміх, і він озирався на будинки та статуї, неначе вони привиділися йому уві сні. Для мене все це теж видавалося сном: я просунув руку Тані за пазуху й щосили стискав її цицьочки, дивлячись водночас на воду під мостом, баржі й Нотр-Дам унизу, точнісінько такий, як і на листівках, і на п’яну голову подумав, що отак воно усе й іде по пизді, — утім я лукавив, бо розумів, що ніколи не проміняю цей вир у моїй голові на Росію, рай чи що завгодно. Сьогодні гарний день, думав я собі, й невдовзі ми наб’ємо животи їжею. Що б нам такого особливого замовити? Якогось хорошого міцного вина, аби заглушити усі ці нісенітниці про Росію. Таким жінкам, як Таня, котрі просто стікають соком, начхати, що з тобою трапиться, щойно їм в голові засяде якась ідея. Дай їм волю, і вони знімуть із тебе штани прямо в таксі. Однак було добре ось так продиратися крізь дорожній рух із перемащеними помадою обличчями й вином, що бурлило в нас, мов у каналізаційних трубах, особливо коли ми звернули на досить вузьку Рю-Лафітт, у кінці якої, немов у рамці, стояв невеличкий храм, а над ним височіла Сакре-Кер — екзотичне безладне архітектурне громаддя, ясна французька ідея, що проривається крізь твоє сп’яніння і змушує тебе безпорадно борсатися в товщі минулого, в плиткому сні, від якого ти одразу прокидаєшся, а втім, це тебе анітрохи не дратує.

Таня знову тут, стабільна робота, п’яні розмови про Росію, нічні прогулянки додому, паризьке літо у розпалі — усе це змушує поглянути на життя трохи бадьоріше. Можливо, саме тому лист Бориса здається абсолютно безглуздим. Майже щодня я зустрічаюся з Танею о п’ятій, щоб, як вона це називає, випити з нею портвейну. Я дозволяю їй водити мене до місць, де я ще ніколи не був, у дорогі бари на Єлисейських Полях, де червоне дерево інтер’єрів здається наскрізь просяклим джазом та дитячими співами. Ці м’ясисті, соковиті звуки переслідують тебе навіть у lavabo, залітаючи до кабінки крізь вентиляційні шахти й перетворюючи життя на м’яку піну й райдужні бульбашки. І чи тому, що Сильвестр зараз далеко, і вона почувається вільною, чи з якоїсь іншої причини, але Таня безперечно намагається поводитися, мов янгол. «Ти погано до мене ставився перед моїм від’їздом, — якось сказала вона мені. — Чому ти так обходився зі мною? Я ж ніколи не робила нічого, що могло би тебе образити, хіба ні?» Коли у м’якому світлі звучала густа, мов вершки, музика, неначе створена для цих інтер’єрів з червоного дерева, ми ставали сентиментальними. Уже підходив час вирушати на роботу, а ми й досі не поїли. Перед нами лежали рахунки — шість франків, чотири п’ятдесят, сім, два п’ятдесят — я автоматично їх підраховував і водночас думав, чи не ліпше було б стати барменом. Частенько, коли вона ось так зі мною говорила, розводячись про Росію, майбутнє, кохання і схоже лайно, я починав думати про зовсім сторонні речі: про те, як чиститиму взуття або працюватиму прибиральником туалетів; припускаю, так відбувалося зокрема й тому, що в цих закладах, куди вона мене приводила, було настільки затишно, що в мене ніколи не виникало й думки про те, що я буду цілком тверезий і, можливо, також старий та згорблений… ні, я завжди уявляв, що в майбутньому, хай навіть там і не буде розкоші, на мене чекатиме саме така атмосфера — в моїй голові гратиме така сама музика, лунатиме дзвін бокалів і за кожною гарною дупою тягнутиметься шлейф парфумів у ярд завдовжки, який заглушить сморід життя навіть унизу, в lavabo.

Дивно, що швендяння з нею цими дорогими барами мене не розбестило. Звісно, з нею важко було розлучатися. Зазвичай я приводив її до порогу церкви поблизу редакції, і коли ми стояли там у темряві й обіймалися наостанок, вона шепотіла: «Боже, що я тепер робитиму?» Вона хотіла, щоб я звільнився з роботи, аби кохатися з нею вдень і вночі; вона вже навіть не думала про Росію, лиш би ми були разом. Проте щойно я її лишав, моя голова світлішала. Проходячи крізь двері офісу, я занурювався в іншу музику, не таку проникливу, але все одно чудову. І в інший запах, що линув від верстатів, який був не лише в ярд завдовжки, а всюдисущий, схожий на суміш поту й пачулі. Коли приходиш на роботу напідпитку, як переважно я й робив, це схоже на раптовий перепад висот. Зазвичай я одразу ж простував до туалету — так я міг зібратися з духом. Там було трохи прохолодніше, хоча, можливо, так лише здавалося через дзюрчання води. Туалет завжди діяв на мене мов холодний душ. У ньому було щось реальне. Перед тим як туди потрапити, доводилося проходити повз французів, які переодягалися поряд. Уф! як же вони смерділи, ці чорти! І їм за це добре платили. Вони стояли без одягу, дехто в довгих кальсонах, дехто з бородами, здебільшого бліді, кістляві пацюки зі сповненими свинцем венами. У туалеті можна було побачити, чим забиті їхні голови. Стіни були вкриті малюнками та написами, усі — грайливо-непристойні, інстинктивно зрозумілі й загалом досить веселі та доброзичливі. Аби дістатися до деяких місць, мабуть, потрібна була драбина, але думаю, що навіть суто з психологічного погляду сам процес того вартував.

Іноді, відливаючи, я роздумував над тим, яке б враження справили ці стіни на тих розкішних дам, що входили й виходили з прекрасних вбиралень на Єлисейських Полях. Цікаво, чи вони б і далі так високо задирали свої хвости, якби побачили, що думають їхні дупи ось тут. Безсумнівно, в їхньому світі все було вкрите газом і оксамитом — чи принаймні вони змушували тебе так думати, шурхотячи своїми сукнями повз тебе й розносячи довкола прекрасні аромати парфумів. Не всі вони були справжніми леді; декотрі шурхотіли так лише для того, щоб набити собі ціну. І можливо, коли вони лишалися на самоті, коли говорили самі до себе в будуарах, із їхніх вуст також злітали дивні слова; адже у тому світі, як і в будь-якому іншому, те, що відбувалося, також здебільшого було сповнене гниття й мерзенності, він був не менш огидним, аніж перший ліпший смітник; їм пощастило в одному — вони мали змогу накрити цей смітник кришкою.

Як я й кажу, вечірнє життя з Танею не справляло на мене жодного негативного впливу. Час від часу я трохи перебирав, і тоді доводилося запихати в рота два пальці — адже складно вичитувати текст, коли ти десь у хмарах. Щоб відшукати пропущену кому, необхідно більше зосередженості, ніж аби коротко викласти філософію Ніцше. Іноді, коли ти під мухою, на тебе навіть сходить геніальність, однак геніальність у коректорському відділі нікому не потрібна. Дати, дроби, крапки з комами — ось що важливо. А такі дрібниці важко помітити, коли твій мозок палає. Час від часу я припускався грубих помилок, і якби не навчився лизати дупу керівнику, мене б точно звільнили. Якось я навіть отримав листа від великого цабе з верхніх поверхів, чоловіка, з яким ніколи не зустрічався — настільки високу посаду він обіймав — і після кількох доволі саркастичних фраз щодо мого більш ніж посереднього інтелекту він досить прозоро натякнув, що мені варто знати своє місце і навчитися крокувати в ногу, інакше станеться те, про що я пожалкую. Відверто кажучи, я пересрав. Після того я вже ніколи не вживав у редакції багатоскладові слова, та й загалом нечасто розтуляв пельку. Я вдавав із себе першокласного кретина, адже саме цього вони від нас очікують. Іноді, щоб улестити свого шефа, я підходив до нього і ввічливо запитував, що означає те чи інше слово. Йому це подобалося. Цей тип був таким собі словником і розкладом в одній особі. Хоч скільки пива він вижлуктив під час обідньої перерви, — а він ще й влаштовував собі додаткові перерви, щоб показати, хто тут головний, — його ніколи не можна було впіймати на помилці стосовно якоїсь дати або визначення. Він був народжений для цієї роботи. Я жалкував лише про те, що забагато знаю. Незважаючи на всі перестороги, до яких я вдавався, час від часу він це помічав. Коли я іноді приходив на роботу з книжкою під пахвою, наш шеф це одразу зауважував, і якщо це була хороша книжка, ставав уїдливим. Однак я ніколи не робив нічого, аби навмисне викликати його невдоволення; мені занадто подобалася моя робота, щоб власноруч затягувати на своїй шиї зашморг. І все ж таки важко спілкуватися з людиною, з якою не маєш нічого спільного; ти видаєш себе, навіть якщо вживаєш тільки односкладові слова. Йому було збіса добре відомо, що мене аніскільки не цікавлять його балачки; і все-таки, хоч і не знаю, як це пояснити, але йому було приємно відривати мене від моїх мрій, мов дитину від грудей матері, і наповнювати дощенту датами й історичними подіями. Мабуть, у такий спосіб він мені мстився.

Через це в мене розвинувся невеликий невроз. Щойно я виходив на вулицю — починав поводитися екстравагантно. Хоч якої теми торкалася наша розмова, коли рано-вранці ми вирушали назад до Монпарнаса, я одразу ж її гасив, немов пожежний шланг, розбивав її на друзки, аби вмить випустити на волю свою збочені мрії. Найбільше мені подобалося розпатякувати про те, про що жоден із нас не мав навіть найменшого уявлення. Я виплекав у собі легку форму божевілля — здається, це називається «ехолалія». Всі слова, які траплялися мені вночі під час вичитування, тепер танцювали на кінчику мого язика. Далмація — я зберіг копію реклами цього прекрасного коштовного курорту. Гаразд, Далмація. Сідаєш на потяг, а вранці з твоїх пор уже струмує піт і на виноградинах лускає шкірка. Я міг розводитися про Далмацію від великого бульвару до Палацу кардинала Мазаріні або й навіть далі, якщо забажав би. Я навіть не знав, де вона розташована на карті, та й не хотів знати, однак о третій ранку, коли у твоїх венах тече свинець, одяг просяк потом і запахом пачулі, а в вухах стоїть брязкання браслетів, пропущених через прес, і гомін силуваних пивних балачок, на такі дрібниці, як географія, одяг, мова, архітектура просто начхати. Далмація належить тій особливій нічній порі, коли галасливі натовпи вмовкають, і подвір’я Лувру здається таким чудовим та безглуздим, що хочеться плакати без жодної на те причини, лише тому, що воно таке гарне й тихе, таке порожнє, таке абсолютно не схоже на першу шпальту й працівників редакторського відділу, які грають у кості. Із тим крихітним шматочком Далмації, що торкався моїх пошарпаних нервів, мов прохолодне лезо ножа, я міг пережити найкращі враження немов від справжньої подорожі. І знову ж таки кумедно, що я міг подорожувати всією земною кулею, проте Америка ніколи не спадала мені на думку; вона була втрачена для мене навіть більше, ніж зниклий континент, адже до зниклих континентів я відчував якусь загадкову прив’язаність, тоді як до Америки не відчував нічого, нічого взагалі. Час від часу я й справді думав про Мону, але не як про особу, що перебуває в атмосфері певного часу і простору, а відокремлено, відсторонено, неначе вона перетворилася на велике хмароподібне громаддя, яке заступило собою минуле. Я не міг дозволити собі думати про неї занадто довго; інакше стрибнув би з мосту. Дивно. Я так змирився з життям без неї, а все ж таки навіть хвилини роздумів про цю жінку було достатньо, щоб прохромити мою вдоволеність цим життям до кісток і знову загнати мене в сповнену агонії стічну канаву мого нещасного минулого.

Сім років поспіль день і ніч мої думки сповнювало лише одне — вона. Якби християни так віддано служили Богу, як я їй, сьогодні ми всі були б Ісусами Христами. Я думав про неї повсякчас, навіть тоді, коли їй зраджував. Іноді навіть зараз, у самій гущі подій, коли я вже почуваюся абсолютно вільним від усього цього, я раптом заходжу за ріг, і переді мною виринає маленький скверик, кілька дерев і лавочка — безлюдна місцина, де ми стояли, і все це відбувалося, де ми доводили одне одного до сказу гнівними сценами ревнощів. Це завжди була якась безлюдна місцина, як-от площа Де-л’Естрапад або ті занедбані скорботні вулички поблизу Мечеті чи вздовж відкритої могили на авеню Де-Бретей, яка о десятій вечора настільки тиха, настільки мертва, що мимоволі зроджує думки про вбивство або самогубство, про будь-що, що здатне нагадати про рештки людської драми. Коли я розумію, що вона пішла, ймовірно назавжди, переді мною розверзається велетенська прірва, і я падаю, падаю, падаю в глибоку чорну порожнечу. І це гірше за сльози, більше, ніж розкаяння, біль чи смуток; це безодня, в яку скинули Сатану. З неї неможливо вибратися нагору, там немає ані променя світла, жодного звуку людського голосу чи дотику руки.

Скільки тисяч разів, крокуючи нічними вулицями, я запитував себе, чи ще настане той день, коли вона знову буде поруч зі мною; усі ті тужливі погляди, якими я змірював будинки і статуї, — я дивився на них так спрагло, так розпачливо, що мої думки мабуть уже стали частиною тих будинків і статуй, мабуть, вони всуціль просякнуті моїми муками. Я також не міг не думати про те, що коли ми гуляли цими скорботними занедбаними вуличками, які зараз потонули в моїх мріях і смутку, вона нічого не помічала, нічого не відчувала: вони видавалися їй такими самими вулицями, як будь-які інші, можливо, дещо бруднішими, от і все. Вона не згадала б, що ось на цьому розі я спинився, щоб підняти її шпильку для волосся, чи що, нахилившись, аби зав’язати шнурівки на її черевиках, я запам’ятав місце, де стояла її нога, і воно лишатиметься там вічно, навіть після того, як зруйнують собори і вся латинська цивілізація назавжди зникне з лиця землі.

Однієї ночі, коли я йшов по Рю-Ломон, охоплений незвичними навіть для мене розпукою та самотністю, деякі речі відкрилися мені з надзвичайною гостротою і ясністю. Не знаю, чи це було викликано тим, що я так часто ходив цією вулицею з гіркотою і відчаєм у серці, чи так трапилося через те, що я згадав фразу, яку вона сказала мені одного разу, коли ми стояли на площі Люсьєн-Ерр. «Чому ти не покажеш мені той Париж, — сказала вона, — про який ти писав?» Я знаю лише одне: згадавши ці слова, я раптом збагнув, що не зможу відкрити для неї той Париж, який пізнав сам, Париж із невизначеними arrondissements[94], який існував винятково завдяки моїй самотності, моєму жаданню бути поряд із нею. Такий величезний Париж! На те, щоб вивчити його знову, знадобилося б ціле життя. Цим Парижем, ключ до якого мав лише я, неможливо провести туристичну прогулянку, навіть якщо дуже цього хотіти; це Париж, у якому треба жити, який потрібно відчувати щодня через тисячі найрізноманітніших тортур, Париж, що росте в тобі, немов рак, росте й росте, доки не з’їсть тебе всього.

Вештаючись по Рю-Муфтар із цими спогадами, що вирували в моїй голові, я згадав ще одну дивну подію з минулого, із того путівника, сторінки якого вона просила мене погортати, але який, оскільки обкладинка виявилася занадто важкою, я не спромігся навіть розгорнути. Без жодної на те причини — адже на той час мої думки були поглинуті Салавеном[95], чиєю священною територією я тоді блукав, — тобто, як я й кажу, без жодної причини мені пригадався той день, коли зацікавлений меморіальною дошкою, повз яку щодня проходив, я раптом зайшов до пансіону «Орфіла» і попросив показати кімнату, в якій колись мешкав Стріндберґ. До того часу зі мною ще не трапилося нічого жахливого, хоча я вже витратив усі свої статки й дізнався, як це — блукати вулицями голодним і боятися поліції. На той час у Парижі в мене ще не було жодного друга, і ця обставина видавалася не так гнітючою, як дивною, адже хоч де я з являвся у цьому світі, найлегшим для мене завжди було подружитися з кимось. Але насправді зі мною тоді ще не трапилося нічого жахливого. Можна жити без друзів так само, як без кохання чи без грошей, які вважаються просто-таки sine qua non[96]. У Парижі, як я виявив, можна прожити на самих лише горі й страждані. Це гіркий харч, однак, можливо, деяким людям від пасує найкраще. У будь-якому разі я ще не дістався дна відчаю. Лише загравав із лихом. Я мав удосталь часу та цікавості, аби підглядати за життям інших людей, я міг марнувати свої дні на мертві романи, які, попри те, що могли б здаватися відразливими, виглядали чарівно віддаленими й безликими, якщо загорнути їх у книжкову обкладинку. Коли я виходив з того будинку, то знав, що на моїх устах зависла іронічна посмішка, неначе я казав сам собі: «Ще рано, пансіон „Орфіла“!»

Відтоді я, звісно ж, дізнався те, що рано чи пізно дізнається кожен божевільний у Парижі, — заготовленого пекла для страждальців не існує.

Здається, тепер я дещо краще розумію, чому вона з такою насолодою читала Стріндберґа. Я бачу, як вона відриває очі від книжки, щойно закінчивши читати витончений пасаж, і зі сльозами сміху в очах каже мені: «Ти — такий самий божевільний, як і він… ти хочеш, щоб тебе покарали!» Яке ж задоволення, мабуть, відчуває садистка, знайшовши собі мазохіста! Коли кусає себе, немов для того, щоб перевірити гостроту своїх зубів. У ті дні, коли я тільки з нею познайомився, вона була переповнена Стріндберґом. Той карнавал диваків, яким він так захоплювався, ота одвічна борня статей, ота павуча лють, що закохала його в гливких скандинавських телепнів, — саме це і звело нас докупи. Ми сплелися в танку смерті, і мене так швидко засмоктало в цей вир, що коли я врешті виринув на поверхню, то не міг упізнати світу. Коли я знову відчув себе вільним, музика вже стихла; карнавал скінчився, а мене начисто вискубли, не лишивши й найменшої пір’їнки…

Вийшовши того пообіддя з пансіону «Орфіла», я подався до бібліотеки й там після купання в Гангу та роздумів про знаки зодіаку замислився над значенням того пекла, яке Стріндберґ описав так нещадно. Під час моїх роздумів усе це почало мені відкриватися: таємниця його паломництва, втеча, яка жене поета усіма закутками планети, а тоді, неначе йому було приписано долею відтворити втрачену драму, — героїчний спуск до самих нутрощів землі, темне й сповнене жаху перебування в череві кита, кривава боротьба за власне звільнення, за те, щоб знову виринути на поверхню очищеним від минулого, вийти на чужий берег яскравим кровожерливим богом сонця. Тепер для мене вже не було таємницею, чому він та інші (Данте, Рабле, Ван Ґоґ тощо, тощо) здійснили своє паломництво в Париж. Тоді я зрозумів, чому Париж приваблював страждальців, візіонерів, людей, одержимих великим коханням. Я зрозумів, чому тут, у самій втулці колеса, людина може зануритись у найфантастичніші, найнеймовірніші теорії, не вважаючи їх хоч трохи дивними; саме тут знову перечитуєш книжки своєї молодості й загадки набувають нових сенсів, їх стає більше з кожною сивою волосиною. Ти йдеш вулицею, розуміючи, що ти — божевільний, одержимий, адже очевидно, що ці холодні байдужі обличчя не можуть бути чимось іншим, ніж ликами твоїх санітарів. Тут зникають усі межі, і світ постає перед тобою як божевільна бійня, якою він і є. Топчак простягається до безкінечності, люки щільно закрито, логіка скаче галопом, вимахуючи закривавленим тесаком. Повітря — холодне й затхле, мова — апокаліптична. Ніде не видно таблички з написом «Вихід»; не залишилося нічого, окрім смерті. Глухий кут, який закінчується ешафотом.

Вічне місто, Париж! Більш вічне, ніж Рим, величніше, ніж Ніневія. Пуповина світу, до якої, мов сліпий телепень, невпевнено, повзучи навкарачки, повертається людина. І немов корок, що зрештою доплив до середини океану, вона дрейфує тут поміж сміття й уламків від кораблетрощ, байдужо, безнадійно, не звертаючи уваги навіть на Колумба, що пропилає повз неї. Колиски цивілізації — це прогнилі раковини світу, склепи, яким смердючі лона ввіряють свої криваві згустки з плоті та кісток.

Моїм прихистком були вулиці. І ніхто не здатен збагнути чарівність вулиць, доки не буде змушений шукати в них порятунку, доки не перетвориться на соломину, яку кидає туди-сюди від кожного найменшого подиху вітру. Ти йдеш морозного дня вулицею і раптом бачиш, що продають собаку, й тобі на очі накочуються сльози. Тоді як через дорогу, радісна, мов цвинтар, стоїть жалюгідна халупа з назвою Hôtel du Tombeau des Lapins[97]. Це викликає сміх, ледь не вмираєш зі сміху. Аж поки не помічаєш, що ці готелі всюди: для кроликів, собак, вошей, імператорів, членів Кабінету Міністрів, лихварів, скупників старих коней тощо. І майже кожен другий називається Hôtel de l’Avenir[98]. Від чого починаєш сміятися просто-таки істерично. Як багато готелів майбутнього! І жодного тобі готелю з дієприкметником минулого часу, з умовним способом, із кон’юнктивітом. Усе вкрите цвіллю, відразливе, усе аж вирує від веселощів, набухнувши майбутнім, мов флюс. Сп’янілий від цієї хтивої екземи майбутнього, я невпевнено плентаюся до площі Віолет — тут усі кольори бузкові та аспідні, дверні рами настільки низькі, що під ними здатні пройти лише кульгаві гноми та гобліни; над сумним черепом Золя з димарів валить чистий кокс, а Мадонна Сендвічів вслухається своїми капустяними вухами в булькання газових балонів, цих прекрасних розжирілих жаб, що розсілися вздовж доріг.

Чому я раптом згадав пасаж Фермопіли? Тому що того дня жінка звернулася до свого щеняти апокаліптичною мовою бійні, і маленька сука зрозуміла те, що ця жирна шльондра-повитуха їй сказала. Як же це мене пригнітило! Навіть більше, ніж ті дворняжки, яких продавали на Рю-Брансьон, адже шкода мені стало не собак — річ у тій залізній огорожі, тих іржавих шипах, які, здавалося, постали між мною і моїм праведним життям. У затишному провулку, який називається Рю-де-Перішо, поблизу бійні «Вожирар» (кінської бійні) я помітив сліди крові. Як і Стріндберґ, який у своєму божевіллі помічав знамення й застереження в самому облицюванні пансіону «Орфіла», так і ці відокремлені фрагменти минулого, що байдуже пропливали перед моїми очима, викликали в мене найжахливіші передчуття, коли я безцільно сунув брудним, заляпаним кров’ю провулком. Я побачив, як проливали мою власну кров, забризкуючи нею вкриту багном дорогу, і це тривало відтоді, відколи я хоч щось пам’ятав, а напевне від самого мого народження. Тебе закидає у світ брудною маленькою мумією; дороги — слизькі від крові, і ніхто не знає, чому має бути саме так. Кожен прямує своїм шляхом, і хоча на поверхні землі гниє купа хороших речей, часу зривати плоди немає; процесія продирається до знаку «Вихід», її охоплює така паніка, таке шалене прагнення втекти, що слабких і безпорадних втоптують в багно, і ніхто не чує їхніх криків.

Для мене світ людей загинув; я був цілком самотнім у цьому світі, а моїми друзями стали вулиці, й вони розмовляли зі мною сумною, сповненою гіркоти мовою, що складалася з людських нещасть, туги, жалю, невдач, марних зусиль. Проходячи якось уночі під віадуком на Рю-Брока після того, як мені повідомили, що Мона хвора й не має що їсти, я раптом згадав, що саме тут, посеред вбогості й мороку цієї занедбаної вулиці, можливо, нажахана поганими передчуттями, вона припала до мене й тремтливим голосом благала пообіцяти, що я ніколи її не полишу, ніколи, хай що трапиться. А всього кілька днів потому я стояв на платформі вокзалу Сен-Лазар і дивився, як від’їжджає потяг, потяг, що віз її геть; Мона вихилилася з вікна, точнісінько так само, як і тоді, коли я полишав її в Нью-Йорку, і на її обличчі була та сама сумна незбагненна посмішка, останній її образ, який мав би так багато сказати, однак натомість був лише маскою, що скривилася порожньою посмішкою. Лише кілька днів тому вона так розпачливо стискала мене в обіймах, а тоді щось трапилося, щось, чого я навіть зараз не розумію, і вона з власного бажання сіла в поїзд, і знову дивилася на мене з цією сумною загадковою посмішкою на обличчі, яка й досі мене спантеличує, з несправедливою, неприродною поміткою, якій я не довіряю всією своєю душею. А тепер вже я, стоячи в тіні віадуку, розпачливо до неї тулюся, тягнуся до неї щосили, і на моїх устах — та сама незбагненна посмішка, маска, яку я одягнув на своє горе. Я можу стояти тут із бездумною посмішкою, однак хоч якими палкими були б мої молитви, яким відчайдушним було би моє жадання, між нами — океан; вона лишатиметься там і вмиратиме з голоду, а я блукатиму від однієї вулиці до іншої, і моїм обличчям тектимуть гарячі сльози.

Це та жорстокість, що вмурована у вулиці, це те, що спостерігає за нами зі стін і жахає, коли нас раптом охоплює безіменний страх, коли наші душі несподівано сповнює нудотна паніка. Це те, що змушує мерзенно викривлятися ліхтарні стовпи, що силує їх привертати нашу увагу й заманювати нас у їхні задушливі лапища; це те, від чого здається, що деякі будинки приховують таємні злочини, а їхні сліпі вікна нагадують порожні очниці, очі яких побачили занадто багато. Це те, що закарбоване в людській фізіономії вулиць, що змушує мене тікати щоразу, коли я раптом бачу над собою напис Impasse Satan[99]. Те, що примушує мене здригатися, коли біля самого входу в Мечеть я бачу табличку: «По понеділках і вівторках — туберкульоз; по середах і п’ятницях — сифіліс». На кожній станції метро — вишкірені черепи, що вітають тебе словами: Défendez-vous contre la syphilis![100] Усюди, де є стіни, висять плакати з яскравими отруйними крабами, які сповіщають про наближення раку. Хоч куди б ти йшов, хоч до чого б торкався — скрізь рак і сифіліс. Це написано на небі; воно палає й витанцьовує, мов лихе знамення. Воно в’їлося в наші душі, і ми тепер такі самі мертві, як місяць.