Тропік Рака

Париж схожий на шльондру. Здалеку виглядає прекрасно, ти й дочекатися не можеш, щоб її обійняти. А через п’ять хвилин почуваєшся спустошеним, відчуваєш до себе огиду. Відчуваєш, що тебе обманули.

В Париж я повернувся з грошима — кількома сотнями франків, які Коллінз запхав мені до кишені, коли я сідав у поїзд. Цього було достатньо, щоб винайняти кімнату й принаймні тиждень пристойно харчуватися. Я вже кілька років не тримав в руках такої суми. Мене сповнювало піднесення, немов переді мною відкривалося нове життя. Я також хотів розтягнути ці гроші на довше, тому знайшов дешевий готель над пекарнею на Рю-де-Шато, одразу ж за Рю-де-Ванв — місце, яке колись показав мені Євген. За кілька ярдів розташовувався міст, яким тяглися колії з Монпарнасу. Знайомий квартал.

Я міг би винайняти тут кімнату за сто франків на місяць, — звісно ж, кімнату без жодних зручностей, навіть без вікна, і можливо, я б її взяв, просто аби бути певним, що якийсь час матиму де притулити голову на ніч, якби не одна обставина, — щоб дістатися своєї кімнати, мені спершу потрібно було б проходити через кімнату сліпого. Думка про те, що доведеться щоночі минати його ліжко, діяла на мене вкрай гнітюче. Я вирішив пошукати деінде. Пішов на Рю-Сель, що розташовувалась одразу за цвинтарем, і оглянув щось схоже на пастку для щурів із балконами, які виходили на внутрішнє подвір’я. До того ж під усіма балконами нижнього ярусу були підвішені пташині клітки. Для когось, можливо, й життєрадісне видовище, однак мені воно нагадало загальну палату в лікарні. Власник також, схоже, був трохи не при своєму розумі. Я вирішив почекати до ночі, добре все довкола роздивитися, а тоді вже обрати який-небудь невеличкий привабливий заклад у тихому провулку. На обід я витратив п’ятнадцять франків, майже вдвічі більше, ніж планував. Тому почувався таким нікчемою, що вирішив навіть не пити кави, попри те, що почав накрапати дощ. Ні, я просто трохи прогуляюся, а тоді тихо й відносно рано ляжу спати. Усі ці намагання обмежувати свої витрати уже змусили мене почуватися жалюгідно. Ніколи доти я такого не робив; це було мені невластиво.

Зрештою, дощ полив як із відра. Я зрадів. Таким чином я міг виправдати необхідність десь зупинитися і витягнути ноги. Лягати спати було ще занадто рано. Я пришвидшив ходу, знову попрямувавши до бульвару Распай. Раптом прямо під зливою до мене підходить жінка й зупиняє мене посеред вулиці. Вона цікавиться, котра година. Я відповідаю, що не маю годинника. І тоді вона випалює: «О, добродію, ви часом не говорите англійською?» Я киваю у відповідь. Тепер уже дощ уперіщив суцільним потоком. «Добродію мій, можливо, ви б люб’язно погодилися запросити мене в кафе? Такий дощ надворі, а в мене немає грошей, щоб десь сховатися. Пробачте, що змушена вас просити, милий чоловіче, але у вас таке добре обличчя… я одразу зрозуміла, що ви — англієць». І усміхається мені дивною, напівбожевільною посмішкою. «Можливо, ви могли б дати мені невелику пораду, милостивий пане. Я в цьому світі сама як палець… Боже мій, як жахливо не мати грошей…»

Ці «добродію», «милостивий пане» та «милий чоловіче» тощо майже довели мене до істерики. Мені було її шкода, й водночас мене душив сміх. І я таки розсміявся. Я розсміявся їй просто в обличчя. І тоді вона також засміялася, дивним пронизливим недоладним сміхом, якимось зовсім неочікуваним істеричним гоготінням. Я схопив її попід руку, і ми помчали до найближчого кафе. Вона й досі посміювалася, коли ми зайшли до bistro. «Добродію мій, — знову почала вона, — можливо, ви думаєте, що я кажу вам неправду. Я — хороша дівчина… З хорошої родини. Просто, — і тут вона знову обдарувала мене своєю хворобливою понівеченою посмішкою, — просто я втрапила в халепу й не маю де пересидіти дощ». Тут я знову почав сміятися. Я нічого не міг удіяти — ці фрази, якими вона говорила, дивний акцент, дурнуватий капелюшок у неї на голові, ця божевільна посмішка…

— Слухай, — перебив я, — ти якої національності?

— Я — англійка, — відказала вона. — Тобто народилася я в Польщі, але мій батько — ірландець.

— І це робить тебе англійкою?

— Так, — сказала вона і знову засміялася, боязко, намагаючись виглядати сором’язливою.

— Думаю, ти знаєш який-небудь гарний готельчик, куди ти могла б мене відвести?

Я сказав це не тому, що мав намір із нею кудись іти. Просто не хотів, аби їй довелося проходити крізь усі ці звичні попередні перемовини.

— Ой, любий пане, — мовила вона так, немовби я припустився страшенної помилки. — Впевнена, що ви не це мали на увазі! Я не з таких. Ви пожартували зі мною, я ж бачу. Ви — такий добрий… У вас таке добросерде обличчя. Я ніколи не зважилася б заговорити отак із французом, як говорю з вами. Вони одразу переходять до образ…

Якийсь час вона і далі співала тієї самої. Я хотів якось її здихатися. Але ця жінка страх як не бажала лишатися наодинці. Вона боялася — у неї були проблеми з документами. Чи не погодився б я люб’язно провести її до готелю? Можливо, я міг би «позичити» їй п’ятнадцять чи двадцять франків, щоб вона мала змогу задобрити patronal Я відвів її до готелю, в якому за її словами вона зупинилась, і вклав їй у руку п’ятдесятифранкову банкноту. Чи вона була занадто хитрою, чи занадто невинною — іноді важко сказати, — але так чи інакше вона попросила, аби я зачекав, доки вона збігає в bistro, щоб розміняти гроші. Я сказав, щоб не переймалася. Тут вона інстинктивно схопила мене за руку й піднесла її до своїх вуст. Мене мов грім ударив. Чорт забирай, я відчув, що був ладен віддати їй усе, що мав. Цей невеличкий божевільний жест вразив мене в самісіньке серце. Добре ж іноді бути багатим заради таких відчуттів, подумав я. Однак, голову я не втрачав. П’ятдесят франків! Проциндрити стільки за одну дощову ніч було більш ніж достатньо. Коли я пішов геть, вона помахала мені навздогін своїм дурнуватим капелюшком, який не вміла носити. Немовби ми з нею були друзями з дитинства. Я почувався по-ідіотськи, і в мене паморочилося в голові. «Добродію мій… у вас таке добросерде обличчя… ви такий добрий тощо». Я здавався собі святим.

Коли почуваєшся таким самовдоволеним, важко одразу ж вкластися спати. Відчуваєш, що маєш якось спокутати ці неочікувані прояви доброти. Проходячи повз «Джанґл», я краєм ока побачив танцювальний майданчик; жінки з оголеними спинами з перловим намистом на шиях, від якого вони задихалися — чи принаймні так здавалося — виляли до мене своїми прекрасними дупцями. Підійшовши до бару, я одразу замовив собі coupe шампанського. Щойно стихла музика, біля мене вмостилася вродлива білявка, яка скидалася на норвежку. Це місце виявилося не таким людним і галасливим, яким здалося знадвору. Тут було лише з пів десятка пар — певно, тоді вони всі разом опинилися на майданчику. Я замовив собі ще один coupe шампанського, щоб не втратити сміливості.

Коли я почав танцювати з білявкою, на танцмайданчику окрім нас не було нікого. За будь-яких інших обставин я почувався б незручно, однак шампанське й те, як вона до мене притискалася, приглушене світло і непохитне відчуття захищеності, яке давали мені кілька сотень франків, що ж… Ми станцювали ще один танець, виставляючи себе на загальний огляд, а тоді поринули в розмову. Вона стала схлипувати — ось як усе почалося. Я подумав, що, можливо, вона забагато випила, тож удав, що не зауважую. Водночас я озирався в пошуках іншого вільного шматка м’яса. Але це місце було зовсім порожнім.

Коли бачиш, що тебе заганяють у пастку, потрібно негайно тікати. Якщо не втечеш — ти пропав. Хай як дивно це звучить, але від цього кроку мене утримувала думка про те, що доведеться вдруге ні за що заплатити в гардеробі. Завжди потрапляєш в халепу через якусь дрібницю.

Як невдовзі я дізнався, вона плакала через те, що нещодавно поховала дитину. До того ж вона виявилася не норвежкою, а француженкою та ще й повитухою. Мушу зазначити, що вона була шикарною повитухою, навіть коли заливалася слізьми. Я запитав, чи трохи випивки не допоможе їй заспокоїтися, після чого вона одразу замовила віскі й миттю його вихилила. «Бажаєш іще?» — лагідно запитав я. Вона вирішила, що бажає. Вона почувалася так кепсько, так невимовно мерзенно. Також вона не відмовилася б і від пачки «Кемела». «Ні, зажди, — сказала вона. — Думаю, краще les „Пелл-Мелл“». Та що завгодно, подумав я, лиш, заради Бога, припини скиглити — у мене від цього аж мурахи по шкірі. Я допоміг їй підвестися, щоб ще раз потанцювати. На ногах вона видавалася зовсім іншою людиною. Можливо, горе розбурхує хтивість, не знаю. Я пробурмотів їй щось на кшталт того, що нам варто піти звідси. «Куди?» — нетерпляче спитала вона. «Ой, та куди завгодно. У якесь тихе місце, де ми змогли б поспілкуватися».

Я пішов до туалету й знову перерахував гроші. Сховав стофранкові банкноти до внутрішньої кишені, а п’ятдесят франків і дріб’язок лишив у кишені брюк. До бару я повернувся з серйозними намірами.

Вона полегшила мені справу, бо сама зачепила цю тему. Вона перебувала в скрутному становищі. Вона не лише нещодавно втратила дитину, а й мала хвору матір, дуже хвору, тож потрібно було платити лікарю, купувати ліки тощо. Звісно ж, я не повірив жодному її слову. А оскільки мав знайти готель для себе, то запропонував їй піти зі мною й лишитися на ніч. Так можна буде трохи зекономити, подумав я. Але вона не погодилася. Вона наполягала на тому, щоб ми їхали до неї, сказала, що має власну квартиру, — до того ж мусила доглядати за матір’ю. Поміркувавши, я вирішив, що заночувати в неї буде все одно дешевше, тому одразу пристав на цю пропозицію. Проте перед тим, як рушати, я вирішив повідомити їй про своє становище, щоб в останню хвилину не виникло жодних непорозумінь. Я гадав, вона знепритомніє, коли вона почула, скільки в мене грошей. «От значить як!» — мовила вона, страшенно образившись. Я вже подумав, що вона влаштує сцену… Однак безстрашно стояв на своєму. «Гаразд, тоді я піду, — тихо сказав я. — Вочевидь, я помилився».

— Саме так! — скрикнула вона, однак водночас схопила мене за рукав. — Ecoute, chéri… sois raisonnable![108]

Щойно я це почув, до мене повернулася впевненість. Я зрозумів, що потрібно лиш пообіцяти їй трохи накинути зверху, і все буде гаразд.

— Добре, — втомлено промовив я. — Я тебе не ображу, ось побачиш.

— Отже, ти мені збрехав? — запитала вона.

— Так, — усміхнувся я. — Я просто збрехав…

Я не встиг навіть одягнути капелюха, як вона вже викликала таксі. Я почув, як вона назвала адресу на бульварі Кліші. Та це дорожче, ніж зняти кімнату, подумав я. Ох, ну що ж, у нас ще є час… подивимося. Вже не пам’ятаю, як це почалося, утім невдовзі вона стала заливати мені про Анрі Бордо. (Я ще не бачив шльондру, яка б не чула про Анрі Бордо!) Але ця справді ним захоплювалася; тепер її мова звучала прекрасно, була такою ніжною, такою проникливою, що я навіть задумався, скільки ж їй дати. Мені здалося, що я почув, як вона сказала: Quand il n'y aura plus de temps[109]. Принаймні таке мені вчулося. У тодішньому своєму стані я готовий був віддати за цю фразу сотню франків. Мені стало цікаво, чи вона сама це вигадала, чи вичитала десь в Бордо. Врешті, не так і важливо. Однак ця фраза дуже добре пасувала до миті, коли під’їжджаєш до Монмартру. «Добривечір, матінко, — сказав я собі, — ми з вашою донькою подбаємо про вас, quand il n'y aura plus de temps!» До речі, вона ще й збиралася показати мені свій диплом, я це запам’ятав.

Щойно за нами зачинилися двері, вона вся аж затріпотіла. Мала вкрай спантеличений вигляд. Вона заламувала руки й ставала в пози Сари Бернар, була до того ж напівроздягнена й час від часу зупинялася, закликаючи мене також якомога швидше зняти з себе одяг і зробити те чи інше. Врешті-решт, коли вона роздяглася і з нічною сорочкою в руці почала шукати своє кімоно, я обійняв її і міцно притис до себе. Коли ж відпустив, на її обличчі з’явився стражденний вираз. «О Боже! О Боже! Я мушу спустися й поглянути, як там матір! — вигукнула вона. — Ти можеш скупатися, якщо хочеш, chéri. Ось тут! Я повернуся за кілька хвилин». Біля дверей я обійняв її ще раз. Я мав на собі лише спідню білизну, і в мене була страшенна ерекція. Дивно, але усі ці муки й хвилювання, уся ця скорбота й театральність тільки збудили мій апетит. Можливо, вона хотіла спуститися лише для того, щоб заспокоїти свого maquereau. У мене з’явилося відчуття, що тут відбувалося щось незвичне, що десь поряд розігрувалася трагедія, про яку я прочитаю в ранковій газеті. Я квапливо оглянув помешкання. Тут було дві кімнати й ванна — обставлені непогано. Досить кокетливо. На стіні висів її диплом — «перший клас», так зазвичай на них писали. А ще на столику стояла фотографія дитини, маленької дівчинки з прекрасними кучерями. Я відкрутив воду у ванній, але незабаром передумав. Якщо раптом щось трапиться, і мене знайдуть у ванній… від такої ідеї я був не в захваті. Я походжав туди-сюди, із кожною хвилиною відчуваючи дедалі більше занепокоєння.

Коли вона повернулася, то мала ще засмученіший вигляд, ніж раніше. «Вона помре… вона помре!» — не припиняла голосити моя нова знайома. Якоїсь миті я вже був готовий піти. Як до біса можна залазити на жінку, коли поверхом нижче помирає її матір, можливо, просто під вами? Я обійняв її, частково зі співчуття, а частково тому, що й досі мав намір отримати те, задля чого сюди прийшов. Поки ми так стояли, вона, немов у розпачі, пробурмотіла, що їй потрібні гроші, які я їй пообіцяв. Для maman[110]. Чорт, мені не вистачило духу сперечатися про кілька франків у такий момент. Я підійшов до стільця, на якому лежав мій одяг, і вийняв із нагрудної кишені сотню франків, завбачливо повернувшись до неї спиною. Аби ще більше перестрахуватися, я переклав свої брюки на той бік ліжка, на якому, як я розумів, я спатиму. Сотня франків її не зовсім задовольнила, проте з того, як слабко вона опиралася, я зрозумів, що загалом їй цього достатньо. А тоді з приголомшливою жвавістю вона скинула з себе кімоно й заскочила в ліжко. Щойно я схопив її й притис до себе, вона простягнула руку й вимкнула світло. Вона пристрасно мене обіймала й стогнала, як стогнуть усі французькі пизди, коли опиняються з тобою в ліжку. Своїми безглуздими витівками вона мене дико розпалила; вимикати світло — це було для мене щось нове… здавалося, що в нас усе по-справжньому. Однак водночас я поставився до цього з підозрою, тому щойно отримав таку нагоду, то простяг руку, щоб перевірити, чи мої штани досі на стільці.

Я думав, що тут ми й заночуємо. Ліжко видалося надзвичайно зручним, м’якшим за типове ліжко в готелі — я також зауважив, що на ньому була чиста білизна. Якби лиш вона так не звивалася! Можна було подумати, що вона місяць не спала з чоловіком. Я не хотів квапитися. Хотів отримати сповна за свої сто франків. Але вона невпинно бурмотіла щось тією божевільною мовою, до якої вдаються лише в ліжку і яка розбурхує твою кров навіть швидше, якщо це відбувається в темряві. Я щосили стримувався, однак нічого не міг вдіяти, зважаючи на усі ці її стогони, зітхання й бурмотіння: Vite chéri! Vite chéri! Oh, c'est bon! Oh, oh! Vite, vite, chéri![111] Я спробував рахувати, однак це було схоже на пожежну тривогу, яка раптом завила. Vite chéri! — і цього разу вона так застогнала й затремтіла, що — бац! — і я почув, як дзвенять зірки, і мої сто франків, як і ті п’ятдесят, про які я геть забув, можна було запити водою. Знову ввімкнулося світло, і з тією ж завзятістю, з якою щойно стрибнула у ліжко, вона звідти вибралася і взялася рохкати й повискувати, мов стара свиноматка. Я відкинувся на спину й запалив цигарку, сумовито поглядаючи на свої брюки, які були жахливо вим’яті. За хвилину вона повернулася, загорнулася в своє кімоно й тим гарячковим голосом, який вже починав діяти мені на нерви, взялася торочити, щоб я почувався як удома. «Я зійду вниз і подивлюся, як там матір, — сказала вона. — Mais faites comme chez vous, chéri. Je reviens tout de suite[112]».

Минуло чверть години, і я почав непокоїтися. Я встав і прочитав листа, що лежав на столі. Нічого особливого — просто лист від коханця. У ванній я обдивився всі пляшечки, що стояли на полиці; тут було все, що зазвичай має жінка, аби добре пахнути. Я й досі сподівався, що вона повернеться й відпрацює оті п’ятдесят франків. Але час минав, а вона не з’являлася. Мене охопила тривога. Можливо, внизу й справді хтось помирав. Навіть про це не задумуючись, вочевидь, керований інстинктом самозбереження, я почав одягатися. Коли я вже застібав ремінь, у моїй голові промайнув чіткий спогад про те, як вона клала мою сотню собі в сумочку. Перебуваючи у збудженому стані, вона жбурнула сумочку до шафи, на верхню полицю. Я пам’ятав, як вона це зробила — стаючи навшпиньки, щоб дотягнутися до полиці. За мить я вже відчиняв шафу й намацував сумочку. Вона й досі була там. Я квапливо її розкрив і побачив свою стофранкову банкноту, що зручно вмостилася поміж шовкових носовичків. Я поклав сумочку на місце, накинув на себе піджак, взувся, а тоді подався на сходовий майданчик і почав уважно прислухатися. Не долинало ні звуку. Лише одному Богу відомо, куди вона пішла. Не марнуючи ні хвилини, я повернувся до шафи й знову взявся порпатися в її сумочці. Я поклав до кишені стофранкову банкноту і той дріб’язок, який вдалося надибати. Потому тихесенько причинив двері, крадькома зійшов сходами й, опинившись на вулиці, подався геть так швидко, як тільки міг. У кафе «Будон» я зупинився, щоб чогось перехопити. Місцеві хвойди розважалися тим, що розштовхували жирдяя, який заснув над своєю вечерею. Він спав мов убитий, насправді навіть хропів, однак його щелепи й далі автоматично щось пожовували. У закладі стояв неймовірний галас. Хтось вигукнув: «Усі — на борт!» — а тоді забрязкали ножі та виделки. На мить чоловік розплющив очі й дурнувато кліпнув, проте його голова майже одразу знову безсило опустилася на груди. Я обережно переклав стофранкову банкноту до внутрішньої кишені й перерахував решту. Гамір довкола мене чимдалі зростав, і я вже не був певний, що бачив отой напис «перший клас» на її дипломі. Це не давало мені спокою. На її матір мені було начхати. Сподіваюся, до цього часу вона вже простягла ноги. Було б дивно, якби те, що вона мені наговорила, виявилося правдою. Vite chéri… vite, vite! A на додачу ще й та недоумкувата зі своїми «добродію мій» та «у вас таке добре обличчя»! Мені було цікаво, чи вона й справді жила в тому готелі, біля якого ми тоді спинилися.