Тропік Рака

Була вже весна, коли мені вдалося втекти з виправної колонії, і то лише тому, що мені поталанило. Одного дня я отримав телеграму від Карла, який сповіщав, що «там нагорі» з’явилася вакансія; він сказав, що надішле мені гроші на квиток, якщо я зголошуся пристати на його пропозицію. Я одразу ж йому відповів, і щойно отримав гроші, помчав на вокзал. Ані мсьє Провізеру, ані комусь іншому я не сказав ні слова. Як то кажуть, пішов по-англійськи.

Я одразу подався до будинку під номером 1 bis[156], то був готель, у якому мешкав Карл. Двері він відчинив повністю голим. У нього був вихідний, і в ліжку, як завжди, лежала якась пизда. «Не зважай на неї, — мовив він, — вона спить. Якщо хочеш перепихнутися, можеш нею скористатися. Вона непогана». Карл відкинув ковдру, щоб показати мені, яка вона з себе. Однак тоді я й не думав про трах. Я був занадто схвильований. Почувався людиною, яка щойно втекла з в’язниці. Мені просто хотілося все бачити й чути. Дорога від вокзалу видалася мені довгим сном. Я почувався так, немов був відсутній кілька років.

Я зрозумів, що знову повернувся до Парижа, лише коли сів і ретельно оглянув кімнату. Без сумніву, це була кімната Карла. Суміш клітки для білки та сральника. Його портативна друкарська машинка ледь поміщалася на столі. Так було завжди, і неважливо, чи була з ним якась пизда, чи ні. На томику «Фауста» із золотим обрізом завжди лежав розгорнутий словник, а поряд — кисет із тютюном, берет, пляшка vin rouge[157], листи, рукописи, старі газети, акварелі, чайник, брудні шкарпетки, зубочистки, фармацевтична сіль, презервативи тощо. В bidet плавали апельсинові шкірки й залишки сендвіча з шинкою.

— У шафі є їжа, — сказав він. — Пригощайся! Я саме збирався зробити собі ін’єкцію.

Я знайшов сендвіч, про який він говорив, і надкушений шматок сиру. Поки, всівшись на краєчку ліжка, він колов собі аргірол, я зжер сендвіч із сиром, запивши все кількома ковтками вина.

— Мені сподобався той твій лист про Ґете, — мовив він, витираючи хуй брудними кальсонами. — Зараз покажу тобі мою відповідь — я хочу використати її у своїй книжці. Твоя проблема в тому, що ти не німець. Щоб зрозуміти Ґете, треба бути німцем. От лайно, та не збираюся я тобі це зараз пояснювати. Я все виклав у своїй книжці… До речі, в мене з’явилася нова пизда — не ця; ця — дещо недоумкувата. Принаймні вона ще була в мене кілька днів. Тепер я вже не впевнений, чи вона повернеться. Вона жила тут зі мною увесь час, поки тебе не було. Нещодавно приперлися її батьки й забрали її звідси. Сказали, що їй лише п’ятнадцять. Можеш у це повірити? До того ж вони мене до всирачки налякали…

Я почав сміятися. Карлу завжди таланило вляпатися у щось подібне.

— Чого ти смієшся? — запитав він. — Мене можуть за це посадити. На щастя, вона не залетіла. І це доволі кумедно, адже вона ніколи надто не пильнувалася. Знаєш, що мене врятувало? Принаймні я так думаю. «Фауст». Ага! Її старий помітив його в мене на столі. Він поцікавився, чи я розумію німецьку. Слово за слово, і не встиг я отямитися, як він вже розглядав мої книжки. На щастя, в мене також лежав розгорнутий томик Шекспіра. Це його збіса вразило. Він сказав, що, вочевидь, я — серйозна людина.

— А що з дівкою, що сказала вона?

— Та вона до смерті налякалася. Розумієш, у неї був наручний годинник, коли вона сюди вселилася; через хвилювання ми ніяк не могли його знайти, а її матір затялася, щоб я повернув годинника, інакше вона викличе поліцію. Отак тут усе й відбувається. Я перевернув кімнату догори дриґом, але так і не знайшов того клятого годинника. Матір просто оскаженіла. До речі, попри все, вона мені сподобалася. Вона була навіть вродливішою за доньку. Ось, покажу тобі листа, якого почав їй писати. Я в неї закохався…

— У матір?

— Звісно. Чому б ні? Якби я спершу побачив матір, то на доньку навіть і не глянув би. Звідки мені було знати, що їй лише п’ятнадцять? Ти ж не питаєш у пизди, скільки їй років, перед тим як із нею перепихнутись, правда ж?

— Джо, це справді смішно. Ти ж мені не триндиш?

— Нащо мені тобі триндіти? Ось, поглянь на це! — І він показує мені акварелі, які намалювала дівчина, — гарні маленькі картини: ніж і буханка хліба, стіл і чайник, всі об’єкти пнуться догори. — Вона в мене закохалася, — каже він. — Була мов дитина. Мені доводилося нагадувати їй чистити зуби й радити, як одягати капелюха. Ось, поглянь на ці льодяники! Я щодня купував їй кілька льодяників — вони їй подобалися.

— І що вона зробила, коли прийшли батьки? Вчинила скандал?

— Трохи поплакала та й по всьому. А що вона могла зробити? Вона ж неповнолітня… Я мусив пообіцяти, що більше ніколи з нею не зустрічатимуся й ніколи їй не писатиму. Але тепер мені цікаво інше — чи втримається вона? Вона прийшла сюди незайманою. Цікаво, скільки вона витримає без траху? Доки вона була тут, їй завжди було мало. Я ледь не всох.

Тепер дівчина, що була в ліжку, уже прокинулася і сонно терла очі. Вона також здалася мені доволі юною. Непогана на вигляд, проте дурна, мов коза. Одразу поцікавилася, про що ми говоримо.

— Вона живе тут, у готелі, — сказав Карл. — На третьому поверсі. Хочеш піти до її кімнати? Я про все домовлюся.

Я не знав, чи й справді хочу, однак коли побачив, як вони з Карлом знову взялися за пестощі, то вирішив, що таки хочу. Спершу я запитав її, чи вона не надто втомлена. Безглузде запитання. Хвойда ніколи не буває занадто втомлена, щоб розсунути ноги. Деякі можуть навіть заснути, доки ти їх дереш. У будь-якому разі ми домовилися піти до неї. Так мені не доведеться платити раігопу за ніч.

Уранці я винайняв кімнату, вікна якої виходили на невеличкий парк, де завжди обідали люди-сендвічі. Опівдні я завітав до Карла, щоб разом поснідати. Поки мене не було, у них з Ван Норденом з’явилася нова звичка — щодня снідати в «Куполь».

— Чому в «Куполь»? — поцікавився я.

— Чому в «Куполь»? — перепитав Карл. — Тому що в «Куполь» будь-якої години подають вівсянку, а від вівсянки можна нормально просратися.

— Ага, зрозумів, — відказав я.

Тож усе повернулося на круги своя. Втрьох ми ходили на роботу й разом поверталися додому. Дріб’язкові розбіжності, незначне суперництво. Ван Норден і досі надокучав розмовами про своїх пизд і про те, що йому потрібно вимити бруд зі свого нутра. Хіба що тепер він знайшов нову розвагу. Він виявив, що набагато простіше мастурбувати. Я був просто вражений, коли він мені про це розповів. Мені й на думку не спадало, що такий, як він, може задовольнити себе дрочінням. А ще більше я здивувався, коли Ван Норден розказав, як саме він це робить. За його словами, він винайшов новий «трюк». «Береш яблуко, — каже він, — і вирізаєш серцевину. Тоді намащуєш всередині яким-небудь прохолодним кремом, таким, щоб одразу не розтанув. Спробуй якось! Спершу тобі взагалі дах зірве. В будь-якому разі це дешево, і не потрібно витрачати багато часу».

— До речі, — каже він, змінюючи тему, — той твій друг, Філлмор, потрапив до лікарні. Думаю, він збожеволів. В будь-якому разі так сказала його дівчина. Поки тебе тут не було, він, знаєш, почав зустрічатися з француженкою. Вони страшенно сварилися. Вона така велика, здорова сука, трохи дика. Я б не проти з нею переспати, але боюся, що вона видряпає мені очі. Він завжди ходив із подряпинами на руках та обличчі. У неї також іноді були синці — принаймні раніше. Ти ж знаєш, які вони, ці французькі пизди, — коли закохаються, втрачають глузд.

Вочевидь, тут багато всього трапилося, поки мене не було. Мені було шкода чути таке про Філлмора. Чорт забирай, він добре до мене ставився. Попрощавшись із Ван Норденом, я одразу стрибнув у автобус і поїхав до лікарні.

Мабуть, там іще не вирішили, чи він остаточно з’їхав з глузду, чи ні, оскільки я знайшов його на верхньому поверсі у приватній палаті, де він насолоджувався всіма привілеями звичайного пацієнта. Коли я приїхав, він щойно повернувся з душу. Побачивши мене, Філлмор розплакався. «Всьому кінець, — одразу ж мовив він. — Вони кажуть, що я — божевільний, і можливо, у мене ще й сифіліс. Кажуть, що в мене манія величі». Він упав на ліжко й почав тихо схлипувати. Через якийсь час підвів голову й усміхнувся — мов пташка, яка щойно прокинулася. «Навіщо вони поселили мене в таку дорогу палату? — запитав він. — Чому не переведуть до загальної або в дурку? Я не маю змоги винаймати таку палату. У мене лишилося всього п’ятсот доларів».

— Саме тому тебе тут і тримають, — сказав я. — Щойно в тебе закінчаться гроші, тебе швиденько переведуть. Не переймайся.

Мабуть, мої слова справили на нього неабияке враження, адже не встиг я договорити, як він простягнув мені свій годинник і ланцюжок, гаманець, значок студентського братства тощо. «Збережи їх, — мовив він. — Ці падлюки обберуть мене до нитки». А тоді несподівано розсміявся таким дивним, безрадісним сміхом, почувши який одразу починаєш вірити, що людина не при своєму розумі, навіть якщо насправді це не так. «Знаю, ти подумаєш, що я божевільний, — сказав він, — але я хочу спокутати свою провину. Я хочу одружитися. Розумієш, я не знав, що в мене трипер. Я заразив її трипером, а потім вона ще й залетіла. Я сказав лікарю, що мені байдуже, що зі мною станеться, але я хочу, щоб спершу він дозволив мені одружитися. А він усе вмовляє мене зачекати, доки мій стан покращиться, — проте я знаю, що краще вже не стане. Це кінець».

Почувши від нього таке, я не зміг стримати сміх. Я не міг зрозуміти, що з ним трапилося. Так чи інакше, мені довелося пообіцяти, що побачуся з його дівчиною й усе їй поясню. Він хотів, аби я приглянув за нею, аби її втішив. Сказав, що може мені довіряти й таке інше. Щоб заспокоїти його, я з усім погоджувався. Як на мене, він не був схожим на божевільного — радше на загнаного в кут. Типова для англосаксонців криза. Моральні принципи, що вирвалися з-під контролю. Мені було досить цікаво побачити цю дівчину, щоб довідатися про все з перших вуст.

Я відшукав її наступного дня. Вона мешкала в Латинському кварталі. Щойно вона зрозуміла, хто я, — стала надзвичайно привітною. Сказала, що її звати Жинетт. Доволі дебела, з широкими кістками, здорова, сільської зовнішності, з напівзогнилим переднім зубом. Вона пашіла життям, і в її очах палав божевільний вогник. Одразу ж почала рюмсати. Згодом, зрозумівши, що я давній друг її Жо-Жо, як вона його називала, Жинетт збігала вниз і принесла кілька пляшок білого вина. Я мусив залишитися й пообідати з нею — на цьому вона наполягла. Трохи випивши, вона то спалахувала веселістю, то робилася сентиментальною. Мені не довелося ставити їй запитань — вона не вмовкала, мов механізм із автоматичним заводом. Найбільше її непокоїло те, чи зможе він і далі працювати, коли повернеться з лікарні? Вона сказала, що її батьки доволі заможні, проте вони були незадоволені нею. Їм не подобалися її дикі витівки. Зокрема їм не подобався Філлмор — у нього були кепські манери, і він був американцем. Вона благала запевнити її, що він знову повернеться на свою посаду, що я одразу й зробив, ні хвилини не вагаючись. Тоді вона почала допитуватися, чи можна вірити його словам — що він із нею одружиться. Адже тепер, коли у неї в утробі дитина, а на додачу ще й трипер, їй навряд чи вдасться знайти когось іншого — в будь-якому разі про французів можна забути. Я ж це й сам розумію, хіба ні? Звісно, запевнив її я. Мені все було ясно як білий день, окрім одного — як, заради Бога, Філлмор узагалі міг на неї запасти. Хай там як, зараз було не до цього. Зараз я мусив її втішити, тож понарозповідав їй купу нісенітниць, сказав, що все буде добре, що я хреститиму їхню дитину і таке інше. Раптом мені видалося дивним, що вона взагалі вирішила народити цю дитину, особливо зважаючи на те, що та цілком імовірно народиться сліпою. Я повідомив їй це якомога тактовніше. «Це неважливо, — відказала вона. — Я хочу від нього дитину».

— Навіть якщо вона народиться сліпою? — перепитав я.

— Mon Dieu, ne dites pas ça![158] — застогнала вона. — Ne dites pas ça!

Однак я відчував, що був зобов’язаний її попередити. Її охопила істерика, вона завила, неначе морж, і налила собі ще вина. За кілька хвилин вона вже нестримно реготала. Її розсмішили спогади про те, як вони змагалися в ліжку. «Йому подобалися наші бійки, — сказала вона. — Він був справжнім звіром».

Коли ми сіли до столу, до кімнати увійшла її приятелька — маленька курвочка, яка жила в кінці коридору. Жинетт негайно попросила мене сходити вниз і принести ще трохи вина. Коли я повернувся, було очевидно, що між ними відбулася конфіденційна розмова. Її подруга Іветт працювала на поліцію. Наскільки я зрозумів, була кимось на кшталт інформатора. Принаймні вона намагалася змусити мене в це повірити. Однак було ясно як день, що вона просто хвойдочка. Проте вона була одержима поліцією та їхньою роботою. Під час обіду вони вмовляли мене піти з ними на bal musette[159]. Вони хотіли розважитися — поки Жо-Жо лежав у лікарні, Жинетт почувалася вкрай самотньою. Я сказав, що мушу йти на роботу, однак, коли матиму вільний вечір, то поведу їх куди-небудь. Я також натякнув їм, що не маю на них грошей. Жинетт, приголомшена моїми словами, вдала, що такі речі для неї взагалі не мають жодного значення. І щоб продемонструвати, яка з неї чудова дівчина, запропонувала відвезти мене на роботу на таксі. Вона робила це через те, що я був другом Жо-Жо. А отже, і її другом. «До того ж, — подумав я собі, — якщо з твоїм Жо-Жо щось не складеться, ти негайно примчиш до мене. От тоді й побачиш, який із мене товариш!» Я був із нею ласкавий, мов кіт. Власне, коли вони підвезли мене до редакції, я навіть дозволив їм пригостити мене наостанок ще одним перно. Іветт поцікавилася, чи не може вона зайти до мене, коли я повернуся з роботи. За її словами, вона хотіла б багато чого мені розповісти, звісно ж, конфіденційно. Однак мені вдалося відмовитися, не образивши її. На жаль, усе ж таки довелося повідомити їй свою адресу.

Я кажу «на жаль». Насправді ж, обдумуючи все це зараз, я навіть радий, що вчинив саме так. Адже наступного дня все й почалося. Я не встиг ще й вилізти з ліжка, як вони обидві постукали в мої двері. Жо-Жо перевели з лікарні — його помістили в маленький château[160] в передмісті, за кілька миль від Парижа. Вони називали це — château. Пристойне слово, аби не казати «дурка». Вони вимагали, щоб я негайно одягнувся й поїхав туди разом з ними. Їх охопила паніка.

Можливо, я б і поїхав — однак не припускав навіть думки, щоб вирушати туди разом із ними. Я попросив їх зачекати внизу, доки я одягнуся, сподіваючись, що за цей час вигадаю яку-небудь відмовку. Проте вони не захотіли виходити з кімнати. Вони сіли й почали спостерігати, як я вмиваюся та одягаюся, немовби бачили таке щодня. Посеред зборів раптом з’явився Карл. Я швидко пояснив йому ситуацію англійською, і тоді ми вигадали, ніби на мене чекає важлива робота. Однак, аби трохи підсолодити пілюлю, дістали вино й почали розважати їх, показуючи книжку з непристойними малюнками. Іветт одразу ж втратила будь-яке бажання їхати до château. Вони з Карлом пречудово порозумілися. Коли настав час вирушати, Карл зголосився поїхати до château разом із ними. Він вважав, що буде весело подивитися на Філлмора, який походжає туди-сюди серед купи психів. А ще він захотів побачити божевільню. Тож вони й поїхали, дещо захмелілі і з пречудовим настроєм.

За весь час, поки Філлмора тримали в château, я жодного разу так до нього й не навідався. У цьому не було потреби, адже Жинетт регулярно до нього їздила й переказувала мені всі новини. Вона говорила, що лікарі сподівалися за кілька місяців поставити його на ноги. Вони вважали, що це лише наслідки алкогольного отруєння — не більше. Звісно, у нього був трипер, але його не так складно вилікувати. Наскільки вони могли встановити, на сифіліс він не хворів. Це вже щось. Тож для початку вони застосували шлунковий зонд. Йому ретельно прочистили організм. На якийсь час Філлмора охопила така слабкість, що він не міг встати з ліжка. До того ж у нього була депресія. Він казав, що не бажає одужувати, що хоче померти. І повторював ці нісенітниці так наполегливо, що зрештою лікарі стривожилися. Думаю, якби він вчинив самогубство, це зашкодило б репутації закладу. Так чи інакше, вони вдалися до психотерапії. І час від часу виривали йому зуби, один за одним, аж поки у нього не залишилося жодного. Після цього він мав би почуватися добре, втім, як не дивно, цього не трапилося. Його настрій став ще гнітючішим. А тоді у нього почало випадати волосся. Зрештою, у Філлмора розвинулася параноя — він став звинувачувати лікарів у чому завгодно, наполегливо допитувався, яке право вони мали його утримувати, що він такого накоїв, що б дало їм підставу тримати його тут під замком тощо. Після жахливих нападів пригніченості він несподівано ставав бадьорим і погрожував висадити весь заклад у повітря, якщо вони його не випустять. А найгірше, принаймні на думку Жинетт, полягало в тому, що він взагалі передумав із нею одружуватися. Він так прямо й сказав їй, що не збирається з нею одружуватися, і якщо вона настільки божевільна, щоб народити, то буде піклуватися про дитину самотужки.

Лікарі вважали це добрим знаком. Сказали, що Філлмор одужує. Жинетт, звісно ж, думала, що в нього ще більше поїхав дах, однак молилася, щоб його виписали, аби мати змогу відвезти його за місто, у тихе й спокійне місце, де він зміг би повністю прийти до тями. Тим часом до Парижа приїхали її батьки й навіть відвідали свого майбутнього зятя в château. Керуючись здоровим глуздом, вони, вочевидь, дійшли висновку, що для їхньої доньки краще вже мати божевільного чоловіка, аніж не вийти заміж узагалі. Батько гадав, що зможе підшукати Філлмору якусь роботу на фермі. Він сказав, що зрештою Філлмор не такий вже й поганий хлопець. Дізнавшись від Жинетт, що у батьків Філлмора є гроші, він став іще поблажливішим і почав виявляти ще більше розуміння.

Все складалося якнайкраще. Жинетт на якийсь час повернулася з батьками в провінцію. Іветт регулярно навідувалася в готель до Карла. Вона думала, що він — редактор газети. Потроху вона ставала дедалі відвертішою. Якось, добряче набравшись, вона розповіла нам, що Жинетт завжди була звичайною хвойдою, що вона — просто кровопивця, що ніколи ще не була вагітною та й зараз не вагітна. Щодо всього іншого ми з Карлом не мали жодних сумнівів, хоча з приводу вагітності були невпевнені.

— Звідки ж у неї таке пузо? — поцікавився Карл.

Іветт розсміялася.

— Мабуть, велосипедним насосом накачала, — сказала вона. — Ні, якщо серйозно, — додала Іветт, — то пузо від випивки. Вона ж п’є, як верблюд. Коли повернеться з села, побачите, її ще більше рознесе. Її батько — п’яниця. Жинетт — також випивоха. Так, можливо, вона й підхопила трипер — але вона не вагітна.

— Але чому вона хоче з ним одружитися? Вона що, справді його кохає?

— Кохає? Тьху! Жинетт — безсердечна. Вона хоче, щоб про неї хтось піклувався. Жоден француз із нею не одружиться — на неї в поліції заведене досьє. Ні, він їй потрібен тому, що йому не вистачає клепки усе про неї дізнатися. Батькам вона більше не потрібна — вона їх знеславила. Але якщо їй вдасться вийти заміж за багатого американця, тоді все налагодиться… Можливо, ви думаєте, що вона його хоч трошки любить, га? Та ви її не знаєте. Коли вони жили разом у готелі, вона приводила до себе чоловіків, поки Філлмор був на роботі. Казала, що він не дає їй достатньо грошей. Що він — скнара. Те хутро, яке вона носила, — вона сказала, що їй його подарували батьки, так? Наївний дурень! Та я бачила, як вона приводила чоловіка в готель навіть тоді, коли він сам був там. Вона повела того чоловіка в кімнату поверхом нижче. Я на власні очі це бачила. І що то був за чоловік! Старий непотріб! У нього навіть не встав!

Якби після виписки з лікарні Філлмор повернувся в Париж, можливо, я б і попередив його щодо Жинетт. Поки він перебував під наглядом, мені здавалося, що отруювати йому мозок наклепами Іветт — не найкраща ідея. Однак, вийшовши з château, він одразу поїхав до батьків Жинетт. Там його таки вмовили прилюдно з нею заручитися, хоч сам він цього аж ніяк не хотів. Оголошення про весілля надрукували в місцевих газетах, а для друзів родини влаштували невеликий бенкет. Філлмор скористався цією ситуацією й почав вдаватися до найрізноманітніших витівок. І хоча він прекрасно тямив, що робить, однак прикидався, ніби й досі трохи слабий на голову. Наприклад, він позичав у тестя автомобіль і розсікав околицями сам-самісінький; якщо натрапляв на приємне містечко, то залишався там і досхочу розважався, аж поки по нього не приїжджала Жинетт. Іноді вони з тестем їздили разом, — нібито на рибалку, — і від них кілька днів не було жодної звістки. Він став надзвичайно примхливим і вимогливим. Думаю, він вирішив дістати від свого становища максимум задоволення.

Коли Філлмор повернувся з Жинетт до Парижа, то мав цілком новий гардероб і повні кишені грошей. Він був веселий, здоровий на вигляд і мав чудову засмагу. Як на мене, він був свіжим, мов ягода. Але щойно ми здихалися Жинетт, він розповів, як усе насправді. Він втратив роботу й витратив майже всі свої гроші. Приблизно через місяць вони мали одружитися. Наразі грошима їх забезпечували її батьки.

— Щойно я потраплю до їхніх пазурів, — сказав він, — то стану для них звичайним рабом. Її батько думає відкрити для мене канцелярську крамницю. Жинетт спілкуватиметься з покупцями, заправлятиме грошима тощо, тоді як я сидітиму в задній кімнаті й писатиму — чи робитиму щось схоже. Можеш собі уявити, що я до кінця життя просиджу в підсобці в канцелярській крамниці? Жинетт вважає, що це прекрасна ідея. Їй подобається мати справу з грошима. Однак я ліпше повернуся в château, ніж погоджуся на таке.

Тим часом він, звісно ж, вдавав, що у них усе як по маслу. Я спробував переконати його повернутися до Америки, але Філлмор не хотів цього навіть чути. Він сказав, що зграї безграмотних селюків не вдасться вигнати його з Франції. Він подумував про те, щоб зникнути кудись на якийсь час, а тоді винайняти квартиру на околиці міста, де він навряд чи колись із нею зустрінеться. Але ми одразу ж вирішили, що це неможливо: у Франції не вийде сховатися так, як в Америці.

— Можеш на якийсь час переїхати до Бельгії, — запропонував я.

— Але чим я зароблятиму на життя? — одразу запитав він. — У цих клятих країнах неможливо знайти роботу.

— То чому б тобі не одружитися з нею, а тоді не розлучитися? — поцікавився я.

— А тим часом вона народить дитину. Хто тоді піклуватиметься про дитя, га?

— Звідки ти знаєш, що в неї взагалі буде дитина? — запитав я, вирішивши, що настав час розкрити карти.

— Звідки я знаю? — перепитав він. Схоже, він не розумів, до чого я веду.

Я коротко переказав йому розповідь Іветт. Він ошелешено мене слухав. Зрештою перебив.

— Не варто в це вдаватися, — сказав Філлмор. — Я знаю, що в неї буде дитина. Я чув, як вона там штовхається. Іветт — паскудна хвойда. Розумієш, я не хотів тобі про це казати, але до того, як потрапити в лікарню, я також трохи мутив з Іветт і підкидав їй грошенят. Коли ж настала криза, я більше не міг цього робити. Я подумав, що достатньо зробив для них обох… Тому вирішив спершу попіклуватися про себе. Через це Іветт розізлилася. Вона сказала Жинетт, що помститься мені… Ні, хоч я й хотів би, щоб її слова виявилися правдою. Тоді мені було б легше з цього всього виплутатися. Однак зараз я у пастці. Я пообіцяв одружитися з Жинетт і тепер мушу це зробити. Не знаю, що трапиться зі мною потім. Вони тримають мене за яйця.

Оскільки вони поселилися в тому самому готелі, що й я, то я так чи інакше мусив частенько з ними бачитися. Майже щодня ми вечеряли разом, чому, звісно ж, передували кілька чарок перно. Впродовж усієї вечері вони гучно сварилися. Я почувався ні в сих ні в тих, адже іноді мені доводилося ставати на його бік, а іноді навпаки. Наприклад, однієї неділі ми перемістилися після обіду в кафе на розі бульвару Едґара Кіне. Цього разу все складалося навдивовижу добре. Ми сиділи за столиком усередині, одне біля одного, спиною до дзеркала. Мабуть, у Жинетт трапився напад пристрасті чи щось таке, бо вона раптом стала сентиментальною й почала пригортати й цілувати його на очах у всіх, як це притаманно французам. Вони саме припинили обійматися, коли Філлмор сказав щось про її батьків, що вона потрактувала як образу. Її щоки одразу ж спалахнули від гніву. Ми спробували її заспокоїти, говорячи, що вона неправильно зрозуміла його слова, аж раптом Філлмор щось пошепки сказав мені англійською — щось на кшталт того, що нам потрібно її улестити. Цього виявилося достатньо, щоб вона цілком втратила над собою контроль. Вона сказала, що ми з неї глузуємо. Я відповів їй, можливо, трохи зарізко, через що вона роздратувалася ще більше, а тоді спробував вставити слово Філлмор. «Ти — надто запальна», — мовив він і хотів погладити її по щоці. Але вона подумала, що він підняв руку, аби дати їй ляпаса, і з тріском заїхала йому своєю великою селянською рукою по щелепі. Якусь мить він не міг оговтатися. Він не очікував такого удару, і до того ж йому було боляче. Я побачив, як його обличчя зблідло, а наступної секунди він підвівся й так приклався до неї долонею, що Жинетт ледь не звалилася на підлогу. «Ось!

Це навчить тебе, як поводитися!» — сказав він своєю ламаною французькою. На мить запала мертва тиша. А тоді, немов буря, що налетіла нізвідки, вона схопила бокал з-під коньяку і щосили пожбурила його у Філлмора. Келих розбився об дзеркало за нами. Філлмор уже схопив її за руку, однак вільною рукою вона дотягнулася до чашки для кави й розбила її об підлогу. Вона звивалася, мов навіжена. Ми робили все, що могли, аби її втримати. Тим часом, звісно ж, прибіг patron і наказав нам вимітатися. «Гольтіпаки!» — обізвав він нас. «Так, гольтіпаки! Саме так! — закричала Жинетт. — Паскудні іноземці! Горлорізи! Бандити! Б'ють вагітну жінку!» На нас звідусіль кидали ненависні погляди. Бідолашна француженка з двома американськими горлорізами. Бандитами. Я думав, як би нам забратися звідти без бійки. Філлмор тепер мовчав, мов молюск. Жинетт попрямувала до дверей, залишаючи нас «веселитися». Вийшовши надвір, вона розвернулася, показала кулак і закричала: «Я тобі цього не пробачу, скотино! Ось побачиш! Жоден іноземець не сміє так поводитися з чесною француженкою! О, ні! Тільки не так!»

Почувши таке, patron, із яким уже розплатилися за напої та розбите скло, відчув, що просто зобов'язаний виказати хоробрість перед такою прекрасною представницею французьких матерів, як Жинетт, і тому без зайвих слів плюнув нам під ноги й виставив нас за двері. «Щоб ви всрались, паскудні гольтіпаки!» — сказав він, або якусь схожу французьку люб'язність.

Опинившись на вулиці й пересвідчившись, що ніхто нічого не жбурляє нам услід, я побачив і кумедний бік цієї справи. Було б чудово, подумав я собі, якби все це детально розглянули в суді. Все! Разом з історійками Іветт на десерт. Зрештою, французи мають почуття гумору.

Можливо, почувши цю історію з уст Філлмора, суддя звільнив би його від зобов'язання одружитися.

Тим часом Жинетт стояла на іншому боці вулиці, вимахувала кулаком і волала на все горло. Люди зупинялися, щоб послухати, щоб пристати на чийсь бік, як буває під час вуличних сварок. Філлмор не знав, що йому робити: забиратися геть чи підійти до неї і спробувати її заспокоїти. Він стояв посеред вулиці, розпростерши руки й намагаючись вставити хоч слово. А Жинетт і досі горлопанила: Gangster! Brute! Ти verras, salaud![161] — та інші лестощі. Врешті-решт Філлмор рушив до неї, але вона, мабуть, подумала, що він збирається ще раз добряче їй вгріти, і підтюпцем побігла вулицею. Філлмор повернувся до мене: «Ну що ж, ходімо тихенько за нею». Ми рушили, а за нами подався нечисленний натовп роззяв. Час від часу вона оберталася й погрожувала нам кулаком. Ми не намагалися її наздогнати, просто неквапливо йшли слідом, щоб побачити, що вона робитиме. Зрештою вона сповільнила крок, і ми перейшли на інший бік вулиці. Вона втихомирилася. Ми й далі йшли за нею, потрохи її наздоганяючи. Тепер за нами плелося не більше десятка людей — решта втратила інтерес. Коли ми майже дійшли до рогу, вона раптом зупинилася і стала чекати, поки ми наблизимося. «Я сам із нею поговорю, — мовив Філлмор. — Я знаю, як треба з нею розмовляти».

Коли ми до неї підійшли, по її обличчю текли сльози. Особисто я не знав, чого від неї очікувати. Тож був дещо здивований, коли Філлмор підступив до неї й ображено промовив: «Хіба можна таке робити? Навіщо ти так поводилася?» Після чого вона обійняла його й почала рюмсати, мов дитина, називаючи його своїм маленьким тим і своїм маленьким сим. Тоді повернулася до мене з благанням в очах: «Ти ж бачив, як він мене вдарив. Невже так поводяться з жінкою?» Я саме хотів відповісти «так», але Філлмор узяв її за руку й повів геть. «Досить уже, — сказав він. — Почнеш знову, і я заліплю тобі просто тут, посеред вулиці».

Я вже подумав, що зараз усе повториться. Її очі спалахнули вогнем. Але, вочевидь, вона також дещо перелякалася, бо вогонь швидко згас. Однак, коли ми зайшли в кафе, вона тихо й заразом похмуро промовила, щоб він і не сподівався, що все це швидко забудеться; пізніше він ще своє отримає… можливо, сьогодні вночі.

І звісно ж, свого слова вона дотримала. Побачивши Філлмора наступного дня, я зауважив, що обличчя й руки в нього подерті. Схоже, вона дочекалася, доки він вкладеться спати, а тоді без зайвих слів підійшла до шафи й, виваливши всі його речі на підлогу, почала рвати їх на шматки одну за одною. Оскільки таке вже траплялося й раніше, і потім вона завжди все сама зашивала, він не надто протестував. Це розлютило її ще більше. Вона хотіла вп’ястися в нього нігтями, і вона це таки зробила, принаймні наскільки їй стало сили. Оскільки вона була вагітною, то мала над ним певну перевагу.

Бідолашний Філлмор! Це було вже не смішно. Вона нагнала на нього справжнього жаху. Якщо він погрожував утекти, вона відповідала погрозою його вбити. І говорила це так, наче й справді була готовою це зробити. «Якщо ти повернешся в Америку, — казала вона, — я попливу за тобою! Тобі від мене не втекти. Француженки завжди знайдуть спосіб помститися». А наступної миті вона вже вмовляла його бути розсудливим, бути sage[162]тощо. Вони так добре заживуть, коли матимуть канцелярську крамницю. Йому взагалі не доведеться нічого робити. Вона піклуватиметься про все сама. Він зможе просто сидіти в задній кімнаті й писати або робити що йому заманеться.

Так тривало без особливих змін приблизно впродовж кількох тижнів. Я уникав їх як тільки міг, бо мене вже нудило від цих взаємин, і вони обоє викликали в мене огиду. Аж якось однієї гарної літньої днини, проходячи повз «Креді Ліоне», я побачив, як сходами спускається не хто інший, як Філлмор. Я тепло з ним привітався, відчуваючи певну провину через те, що так довго ухилявся від зустрічей. З неабиякою цікавістю я запитав, як йому ведеться. Він відповів доволі туманно, з ноткою відчаю в голосі.

— Вона щойно дозволила мені сходити в банк, — незвичним, зламаним, пригніченим голосом мовив Філлмор. — У мене — пів години, не більше. Вона за мною стежить.

І він схопив мене за руку, немов бажаючи якомога швидше забратися геть.

Ми рушили в напрямку Рю-де-Ріволі. День видався просто чудовим, теплим, ясним, сонячним — одним із тих, коли Париж розквітає в усій красі. Віяв легкий приємний вітерець, якого було якраз достатньо, щоб перебити запах затхлості, що засів у ніздрях. Філлмор був без капелюха. Ззовні він видавався еталоном здоров’я — скидався на пересічного американського туриста, який вештається без діла містом, побрязкуючи грошима в кишенях.

— Я вже й не знаю, що мені робити, — тихо проказав він. — Ти маєш мені якось допомогти. Я — безпорадний. Повністю втратив контроль над своїм життям. Якби я міг хоча б на якийсь час її позбутися, можливо, я б і прийшов до тями. Але вона не зводить з мене очей. Вона лише дозволила мені збігати в банк, бо потрібно було зняти гроші. Я трохи з тобою прогуляюся, а тоді мушу поспішати назад — вона чекає мене на обід.

Я мовчки його слухав, думаючи про те, що йому й справді потрібна людина, яка витягнула б його з діри, до якої він потрапив. Він геть знітився, в ньому не лишилося й краплини мужності. Він нагадував дитину — дитину, яку щодня лупцюють і яка вже не знає, як їй поводитися, окрім як зіщулюватися та здригатися. Коли ми зайшли під колонаду на Рю-де-Ріволі, він почав велемовно поливати брудом Францію. Французи йому остогидли. «Колись я був від них у захваті, — казав він, — але це все виявилося літературою. Тепер я їх пізнав… Я знаю, які вони насправді. Вони жорстокі й меркантильні. Спершу здається, що все чудово, тому що ти почуваєшся вільним. Але згодом це приїдається. Під сподом тут усе мертве: немає почуттів, немає співчуття, немає товариськості. Вони всі страшенно самозакохані. Найегоїстичніший народ на землі! Вони думають лише про одне — гроші, гроші, гроші. І всі такі збіса поважні, такі буржуазні! Ось що мене найбільше бісить. Коли я бачу, як вона зашиває мої сорочки, я готовий її чимось прибити. Повсякчас щось латає. Повсякчас економить. Faut faire des économies![163] Цілими днями тільки це від неї й чую. Таке чуєш скрізь. Sois raisonnable, mon chéri!

Sois raisonnable![164] А я не хочу поводитися розсудливо й логічно. Я це ненавиджу! Я хочу вирватися на волю, я хочу насолоджуватися. Я хочу щось робити. Я не хочу цілісінький день сидіти в кафе й розводити теревені. Господи, ми також не бездоганні, але принаймні в нас є ентузіазм. Краще припускатися помилок, аніж узагалі нічого не робити. Вже ліпше я буду волоцюгою в Америці, ніж гарнесенько сидітиму тут на дупі. Можливо, це тому, що я — янкі. Я народився в Новій Англії, і думаю, там мені й місце. Неможливо за одну ніч перетворитися на європейця. У нас в крові є щось таке, що робить нас іншими. Це й клімат, і все решта. Ми по-різному дивимося на речі. Хоч як би ми захоплювалися французами, ми не можемо себе перемінити. Ми — американці, і маємо залишатися американцями. Звісно, я ненавиджу цих наших пуританських педерастів — я ненавиджу їх усім свої нутром. Але я — один із них. Тут мені не місце. Мені тут усе остогидло».

Він не змовкав усю дорогу, поки ми йшли галереєю. Я не сказав ані слова. Дав йому змогу виговоритися — для нього було корисно вихлюпнути з себе увесь цей бруд. Водночас, думав я, це так дивно, адже цей самий чоловік ще якийсь рік тому бив би себе в груди, немов горила, примовляючи: «Який чудовий день! Яка країна! Які люди!» І якби нам дорогою трапився якийсь американець, що сказав би хоч слово проти Франції, Філлмор зламав би йому носа. Ще рік тому він віддав би за Францію життя. Мені ще не доводилося бачити людину, яка б так скажено любила якусь країну, яка була б такою щасливою під чужим небом. Це було неприродно. Коли він казав «Франція», це означало вино, жінки, повні кишені грошей, безтурботне життя без будь-яких наслідків. Це означало, що ти можеш бути поганим хлопчиськом, що ти на канікулах. А тоді, коли вдарив грім, коли тент знесло вітром і він добре роздивився небо, то побачив, що це був зовсім не цирк, а арена, така сама, як і всюди. До того ж досить похмура. Часто, коли він починав із захватом розводитися про велич Франції, про свободу й усіляке таке лайно, я запитував себе, як би це звучало для французького робітника, якби він зрозумів те, що казав Філлмор. Не дивно, що вони вважають усіх нас божевільними. Для них ми справді божевільні. Ми просто зграя дітей. Маразматики й ідіоти. Те, що ми називаємо життям, це романтика крамниці, де все по п’ять-десять центів. А як щодо нашого ентузіазму? Цього дешевого оптимізму, від якого нудить будь-якого пересічного європейця? Це ілюзія. Ні, ілюзія — занадто хороше слово. Ілюзія щось та й означає. Ні, не так, — це маячна ідея. Це справжня маячня, ось що це. Ми схожі на табун диких коней із зашореними очима. Ошаленіло мчимо. Охоплені панічним страхом. Мчимо над прірвою. Бац! Годиться будь-що, що підживлює жорстокість і збентеження. Вперед! Вперед! Неважливо куди. І весь час на губах — піна. Кричимо: «Алілуя!» Алілуя! Навіщо? Бог його знає. Це у нас в крові. У цьому винний клімат. І багато всього іншого. Але це також кінець. Ми тягнемо за собою у прірву весь світ. Ми не розуміємо чому. Така наша доля. Все решта до дупи…

Біля «Пале-Рояль» я запропонував зупинитися й чогось випити. Філлмор на мить завагався. Я зрозумів, що він переймається через неї, через обід, через прочухан, якого отримає.

— Заради Бога, — сказав я, — та забудь ти про неї хоч на трохи. Я збираюся замовити випивку і хочу, щоб ти її випив. Не турбуйся, я витягну тебе з цієї хуйні.

Я замовив два міцних віскі.

Побачивши, що несуть віскі, він знову усміхнувся до мене, немов дитина.

— До дна! — сказав я. — І замовимо ще по одному. Це піде тобі на користь. Мені начхати, що там говорять лікарі — цього разу все буде гаразд. Ну ж бо, до дна!

Він випив, і коли garçon зник, щоб наповнити наші склянки ще раз, поглянув на мене так, немов мав от-от розплакатися, неначе я був його єдиним другом на всій планеті. До того ж у нього трохи посмикувалися губи. Він хотів мені щось сказати, але не знав з чого почати. Я невимушено на нього поглянув, так немов не помічав його німе прохання, і, відсунувши вбік підставки для склянок та спершись на лікоть, щиро мовив: «Слухай сюди, Філлморе, чого ти насправді хочеш? Скажи мені!»

Залившись слізьми, він випалив: «Я хочу додому, до свого народу. Я хочу знову чути на вулиці англійську». Сльози стікали його обличчям. Він навіть не намагався їх витерти. Він просто плакав далі. Боже, подумав я, від цього його напевне попустить. Добре хоч раз у житті побути цілковитим боягузом. Щоб ось так виплакатись. Прекрасно! Прекрасно! Мені було так приємно дивитися на нього в такому стані, що я відчув себе спроможним вирішити будь-яку проблему. Я почувався хоробрим і рішучим. У мене в голові одразу зринули тисячі ідей.

— Послухай, — сказав я, нахилившись до нього ще ближче, — якщо все справді так, чому б тобі це не зробити… чому б тобі не поїхати? Знаєш, що б я зробив, якби був на твоєму місці? Я поїхав би сьогодні. Так, заради Бога, саме так… Я поїхав би негайно, навіть не попрощавшись із нею. Власне, для тебе це єдиний спосіб поїхати — вона ж не дозволить тобі з нею розпрощатися. І ти це знаєш.

Garçon приніс віскі. Я дивився, як він із розпачливим завзяттям потягнувся вперед і підніс склянку до губ. Я помітив в його очах проблиск надії — далекий, дикий, відчайдушний. Мабуть, він уже бачив, як пливе через Атлантику. Для мене це видавалося дуже простим, як перевернути колоду. Всі деталі швидко прокручувалися в моїй голові. Я вже знав кожен наступний крок. Голова була ясна як день.

— Чиї це гроші в банку? — запитав я. — Її батька чи твої?

— Мої! — вигукнув він. — їх надіслала моя матір. Не хочу я її клятих грошей.

— Пречудово! — мовив я. — Слухай, я пропоную взяти таксі й повернутися в банк. Знімемо все до останнього цента. Тоді поїдемо до Британського консульства й отримаємо візу. Сьогодні ж увечері ти сядеш у потяг до Лондона. А з Лондона першим кораблем відпливеш до Америки. Я пропоную зробити так, бо тоді тобі не потрібно буде хвилюватися, що вона тебе вистежить. Вона нізащо не здогадається, що ти поїхав через Лондон. Якщо вона візьметься тебе шукати, то найперше поїде в Гавр або в Шербур… І ще одне — ти не повертатимешся за речами. Залишиш усе тут. Нехай тішиться. Своїми французькими мізками вона ніколи не додумається, що ти звітрився без валізи та багажу. Це ж неймовірно. Француз ніколи про таке навіть і не подумав би… хіба що був би таким же схибленим, як ти.

— Маєш рацію! — сказав він. — Я ніколи про таке й не думав. До того ж ти зможеш пізніше їх мені надіслати — якщо вона, звісно, віддасть! Проте зараз це не має значення. Боже, я ж не маю навіть капелюха!

— Навіщо тобі капелюх? Коли приїдеш у Лондон, зможеш купити собі все, що потрібно. А зараз треба лише поквапитися. Необхідно дізнатися, о котрій вирушає поїзд.

— Слухай, — сказав він, сягнувши рукою по гаманець, — я в усьому покладаюся на тебе. Ось, візьми це й роби все, що необхідно. Я занадто кволий… У мене паморочиться в голові.

Я взяв гаманець і вийняв гроші, які Філлмор щойно зняв у банку. Біля узбіччя стояло таксі. Ми заскочили в машину. З Північного вокзалу поїзд вирушав приблизно о четвертій. Я все прораховував — банк, консульство, «Амерікен Експресе», вокзал. Чудово! Повинні встигнути.

— А тепер стули пельку! — сказав я. — І зберігай спокій! Бляха, через кілька годин ти перетинатимеш канал. А ввечері вже гулятимеш по Лондону й удосталь наслухаєшся англійської. Завтра вийдеш у відкрите море, а тоді, клянусь Богом, ти знову станеш вільною людиною і зможеш начхати на все, що трапиться далі. Поки допливеш до Нью-Йорка, усе це здаватиметься не більше, ніж страшним сном.

Від моїх слів Філлмор так розхвилювався, що його ноги почали судомно рухатися, немов він намагався бігти прямо в таксі. У банку в нього так тремтіли руки, що він ледве спромігся написати своє ім’я. Це було єдине, що я не міг зробити за нього, — поставити підпис. Але думаю, що за потреби я посадив би його на унітаз і підтер би йому сраку. Я був рішуче налаштований відправити його звідси, навіть якби для цього мені довелося скласти його вдвоє й запхати до валізи.

Ми прибули в Британське консульство під час обідньої перерви, і там все було зачинене. Потрібно було зачекати до другої. Щоб згаяти час, я не вигадав нічого кращого, ніж поїсти. Філлмор, звісно ж, був неголодний. Він запропонував з'їсти по сендвічу. «До пизди той сендвіч! — сказав я. — Ти пригостиш мене хорошим обідом. Для тебе це остання нагода добряче тут поїсти — можливо, надовго». Я відвів його до затишного маленького ресторанчика й замовив ситний обід. Я обрав найкраще вино в меню, незважаючи на ціну чи смак. У мене в кишені лежали всі його гроші — мені здавалося, що їх там ціла купа. Можу впевнено сказати, що я ще ніколи не тримав такої суми в руках одночасно. Розплачуватися тисячофранковою банкнотою було справжнім задоволенням. Спершу я підніс її до світла, щоб роздивитися гарний водяний знак. Прекрасні гроші! Одна з небагатьох речей, які французи вміють робити на диво добре. До того ж із хорошим художнім смаком, неначе вони відчувають глибоку любов навіть до самого символу.

Поївши, ми перебралися до кафе. Я замовив шартрез і каву. Чому ні? І розміняв ще одну банкноту — цього разу п’ятсотфранкову. Це була чиста нова хрустка купюра. Приємно мати справу з такими грошима. Офіціант видав мені решту брудними старими купюрами, де-не-де підклеєними папером; тепер у мене була пачка п’яти- та десятифранкових банкнот, а також купа дріб'язку. Діряві китайські гроші. Я більше не мав для них вільних кишень. У моїх брюках було повно монет і купюр. Також мені було трохи незручно діставати усі ці гроші на очах у інших людей. Я боявся, що нас можуть сприйняти за якихось бандитів.

Коли ми приїхали до «Амерікен Експресе», виявилося, що в нас лишилося збіса мало часу. Британці зі своєю звичною пердливою метушнею змусили нас понервувати. Натомість тут усі літали, мов на колесах. Вони робили все настільки швидко, що доводилося переробляти двічі. Коли всі чеки було вже підписано, скріплено й складено в гарненькій маленькій папці, виявилося, що Філлмор поставив підпис не там, де треба. Не лишалося нічого іншого, окрім як повторити все спочатку. Я стояв над ним, поглядаючи одним оком на годинник і пильнуючи за кожним рухом його ручки. Складно було розлучатися з грошима. Дякувати Богу, не з усіма, але з великою частиною. У мене в кишені лишилося приблизно 2 500 франків. Я кажу «приблизно». Тепер я вже не рахував гроші франками. Сотнею-двома більше, сотнею-двома менше — чорт забирай, це вже не мало для мене жодного значення. Що ж до Філлмора, то він робив усе немов у трансі. Він не знав, скільки в нього було грошей. Він знав лиш те, що має щось відкласти для Жинетт. Він іще не визначився, скільки саме, — ми мали розібратися з цим дорогою до вокзалу.

Через поспіх і хвилювання ми забули поміняти всі гроші. Однак ми вже сиділи в таксі і не могли дозволити собі втратити бодай хвилину. Потрібно було з'ясувати, скільки ж їх у нас лишилося. Ми квапливо спорожнили кишені й почали складати купюри у стоси. Деякі впали на підлогу, деякі лежали на сидінні. Це було приголомшливе видовище. Ми мали французькі, американські та англійські банкноти. А на додачу ще й купу дріб'язку. Мені захотілося згребти монети й викинути їх у вікно — просто щоб спростити нам завдання. Зрештою ми все розсортували; він забрав англійські та американські гроші, а французькі я залишив собі.

Тепер ми мали швидко вирішити, що робити з Жинетт — скільки їй дати, що їй сказати й таке інше. Він намагався вигадати якусь гарну історію, яку я мав їй розповісти, — не хотів розбивати їй серце тощо. Я мусив різко його обірвати.

— Не турбуйся про те, що їй сказати, — мовив я. — Залиш це мені. Скільки ти збираєшся їй лишити — ось що треба вирішити. Хоча навіщо взагалі їй щось лишати?

Це подіяло на нього так, немов йому під сраку підклали бомбу. Він розридався. І то як! Ще гірше, ніж раніше. Я вже подумав, що він знепритомніє в мене на руках. Не задумуючись ні на мить, я сказав: «Гаразд, віддаймо їй усі французькі гроші. Цього їй має вистачити на якийсь час».

— Скільки там? — кволо запитав він.

— Не знаю, приблизно 2000 франків чи близько того. У будь-якому разі більше, ніж вона заслуговує.

— Господи! Не кажи цього! — заблагав він. — Зрештою, я ж по-свинськи її кидаю. Батьки ніколи її не приймуть. Ні, віддай їй гроші. Чорт забирай, віддай їй усе… Мені начхати, скільки там.

Він дістав хустинку, щоб витерти сльози.

— Нічого не можу з собою вдіяти, — сказав він. — Для мене це занадто.

Я змовчав. Раптом він витягнувся на весь зріст — я вже подумав, що в нього почався напад чи щось таке — і сказав: «Господи, думаю, мені треба повернутися. Я маю повернутися і з усім змиритися. Якщо з нею щось трапиться, я собі цього не пробачу». Для мене це було різким ударом.

— Господи! — скрикнув я. — Ти не можеш цього зробити! Тільки не тепер. Вже занадто пізно. Ти сядеш у поїзд, а про неї попіклуюся я. Подамся до неї, щойно ти від’їдеш. Дурню ти нещасний, якби вона запідозрила, що ти спробуєш від неї втекти, вона б тебе вколошкала, невже ти цього не розумієш? Тобі вже не можна повертатися. І крапка.

«В будь-якому разі, що може такого трапитися? — думав я. — Вона себе вб’є?»

Tant mieux[165].

Коли ми прибули на вокзал, нам ще потрібно було згаяти якихось дванадцять хвилин. Я не наважувався одразу з ним попрощатися. Я вже бачив, як він, у його спантеличеному стані, в останню хвилину вискакує з поїзда і мчить до неї. Будь-що могло змінити його наміри. Навіть найменша соломинка. Тож я потягнув його в бар через дорогу й сказав: «А тепер ти вип’єш перно — своє останнє перно, і я за нього заплачу… твоїми грошима».

Чомусь мої слова змусили його поглянути на мене з тривогою. Він зробив великий ковток перно, а тоді, повернувшись до мене, мов поранений пес, мовив: «Я знаю, що не варто довіряти тобі всі ці гроші, але… але… Ох, що ж, зроби як вважатимеш за потрібне. Я лише не хочу, щоб вона себе вбила, ось і все».

— Вбила себе? — перепитав я. — Тільки не вона! Ти, мабуть, зависокої про себе думки, якщо можеш в таке повірити. А щодо грошей, то хоч мені й до чортиків не хочеться їх віддавати, обіцяю тобі, що одразу піду на пошту й перекажу їх їй телеграфом. Бо якщо вони залишаться у мене хоч на хвилину довше, ніж необхідно, то я за себе не ручуся.

Кажучи це, я помітив обертальну стійку з купою листівок. Взяв одну — на ній була зображена Ейфелева вежа — і змусив його написати кілька слів.

— Напиши їй, що ти відпливаєш. Напиши, що кохаєш її і що надішлеш їй запрошення, щойно прибудеш… Коли буду на пошті, я відправлю це їй через pneumatique[166]. А сьогодні ввечері ще й зустрінуся з нею. Усе буде як годиться, ось побачиш.

Після цього ми подалися через дорогу до вокзалу. Залишалося всього дві хвилини до відбуття. Я вирішив, що тепер уже можна попрощатися. Біля брами я поплескав його по спині й вказав на потяг. Я не потис йому руку — він би залив мене шмарклями. Я просто сказав: «Поквапся! Він від'їжджає за хвилину». Тоді розвернувся і рушив геть. Я навіть не озирнувся, щоб пересвідчитися, чи він сів у поїзд. Побоявся.

Відправляючи Філлмора, я насправді навіть не думав про те, що робитиму, коли його врешті спекаюся. Я наобіцяв йому купу всього, але зробив це лише для того, щоб його заспокоїти. Мужності побачитися з Жинетт у мене було не більше, ніж у нього. Мене й самого почала охоплювати паніка. Усе трапилося так швидко, що було неможливо оцінити ситуацію загалом. З вокзалу я вийшов у стані якогось маревного заціпеніння — з листівкою в руці. Я зупинився під ліхтарем і перечитав текст. Звучало безглуздо. Я перечитав ще раз, аби переконатися, що це не сон, а тоді розірвав її на дрібні шматочки й викинув у стічну канаву.

Я тривожно роззирнувся, немов і справді десь очікував побачити Жинетт, яка женеться за мною з томагавком. Проте ніхто мене не переслідував. Я неквапливо рушив до площі Лафаєт. Як я вже казав, день був просто чудовий. Вгорі вітер гнав легкі пухкі хмаринки. Тріпотіли навіси. Ще ніколи Париж не здавався мені таким гарним; я майже пошкодував, що відправив нещасного телепня додому. На площі Лафаєт я сів навпроти церкви і втупився поглядом у вежу з годинником; вона не була архітектурним шедевром, але цей синій колір на циферблаті завжди мене заворожував. Сьогодні він був ще синішим, ніж зазвичай. Я не міг відвести від нього очей.

Якщо він не настільки божевільний, щоб написати їй листа й усе пояснити, Жинетт ніколи не дізнається, що трапилося. І навіть якби вона довідалася, що він залишив їй 2 500 франків, то не зуміє цього довести. Я завжди зможу сказати, що він усе це вигадав. Якщо людина достатньо божевільна, щоб податися геть, навіть не прихопивши з собою капелюха, то вона достатньо божевільна й для того, щоб вигадати історію про 2 500 франків чи скільки їх там лишилося. А й справді — скільки? Мої кишені ледь не проривалися від їхньої ваги. Я все вийняв і ретельно перерахував. Виявилося рівно 2 875 франків і 35 сантимів. Більше, ніж я думав. Потрібно було позбутися 75 франків і 35 сантимів. Я хотів мати круглу суму — рівно 2 800 франків. Раптом я побачив, як біля узбіччя зупинилося таксі. З нього вийшла жінка, тримаючи на руках білого пуделя; собака саме сцяв на її шовкову сукню. Мені стало прикро від самої думки про те, що хтось їздить на прогулянку автомобілем зі своїм псом. Я не гірший за її собаку, сказав я собі, а тоді подав знак водієві й наказав покатати мене Булонським Лісом. Він поцікавився, куди саме мене відвезти.

— Куди завгодно, — мовив я. — Проїдь через Булонський Ліс, об'їдь його довкола і не квапся, я нікуди не поспішаю.

Я відкинувся на сидінні й спостерігав, як повз нас пролітають будинки, зазубрені дахи, димарі, кольорові стіни, туалети, запаморочливі carrefours[167]. Проїжджаючи «Рон-Пуен», я вирішив зазирнути всередину й відлити. Невідомо ж, що може трапитися у Лісі. Я сказав водію зачекати. Вперше в житті на мене чекав автомобіль, доки я ходив у туалет. Скільки це могло б коштувати? Не так вже й багато. З тим, що лежало в моїх кишенях, на мене могло б чекати й і два таксі.

Я уважно оглянув увесь заклад, але не побачив нічого вартісного. Мені хотілося чогось свіжого й іще не вживаного — чогось із Аляски або Віргінських островів. Чистої свіжої мохнатки з приємним природним ароматом. Не варто й казати, що довкола не було нічого такого. Я не надто розчарувався. Мені було похуй, чи знайду я щось, чи ні. Головне — ніколи занадто не перейматися. На все свій час.

Ми проїхали повз Тріумфальну арку. Кілька туристів ошивалися біля могили Невідомому Солдату. Коли ми їхали крізь Булонський Ліс, я розглядав усіх цих багатих пизд, які проїжджали повз у своїх лімузинах. Вони робили це так, немов і справді кудись прямували. Хоча насправді, звісно, просто намагалися надати собі поважного вигляду — показати світу, як плавно котяться їхні «роллс-ройси» та «іспано-суїзи». Всередині мене все рухалося ще плавніше, ніж будь-який «роллс-ройс». Немов усе моє нутро було встелене оксамитом. Оксамитова кора головного мозку й оксамитовий хребет. Оксамитове колісне мастило, а що?! Як чудово мати в кишені гроші хоча б на пів години й просирати їх, немов п’яний моряк. Почуваєшся так, ніби тобі належить увесь світ. І найкраще те, що ти навіть не знаєш, що з ним робити. Ти можеш просто розвалитися на сидінні, і нехай лічильник крутиться, мов скажений, можеш насолоджуватися вітром, що розвіває твоє волосся, можеш зупинити машину й чогось випити, можеш залишити великі чайові й велично піти, неначе робиш так щодня. Але ти не в змозі влаштувати революцію. Ти не в змозі вимити весь бруд зі свого нутра.

Коли ми дісталися «Порт д’Отей», я наказав водію прямувати до Сени. Біля Севрського мосту я вийшов і подався уздовж річки до віадуку Отей. У цьому місці Сена не ширша за струмок, і дерева підходять до самого берега. Вода була зеленою й дзеркальною, особливо біля протилежного берега. Час від часу з пихтінням пропливали баржі. Купальники в трико стояли на траві й засмагали. Усе здавалося таким близьким і немов пульсувало, тріпочучи в яскравому світлі.

Проходячи повз відчинений шинок, де продавали пиво, я побачив гурт велосипедистів, які сиділи за столиком. Я сів неподалік і замовив собі demi[168]. Слухаючи їхню балаканину, я на мить згадав про Жинетт. Я уявив, як вона роздратовано снує кімнатою, рве на собі волосся, рюмсає й реве у властивій їй тваринній манері. Я уявив його капелюх на вішаку. Мені стало цікаво, чи підійде мені його одяг. Він мав пальто-реглан, яке мені особливо подобалося. Що ж, тепер він уже в дорозі. Невдовзі під ним розгойдуватиметься палуба корабля. Англійська! Він же хотів почути англійську мову. Яка чудова ідея!

Раптом мені спало на думку, що, якщо я забажаю, то й сам можу податися до Америки. Це ось вперше мені трапилася така нагода. Я запитав себе: «Ти хочеш поїхати?» Але відповіді не було. Мої думки полинули вдалечінь, до моря, до іншого берега, на який я колись кидав свій останній погляд і бачив, як у хмарах сніжинок розчиняються хмарочоси. Я знову побачив, як вони стриміють у небо, такі ж примарні, якими я їх полишив. Побачив світло, що повільно повзе їхніми ребрами. Я побачив перед собою все місто, від Гарлема до Беттері, вулиці, які заполонили мурахи, надземку, якою мчать поїзди, театри, з яких виходять люди. У мене також невиразно промайнула думка про те, як там ведеться моїй дружині.

Після того як усе це тихо просіялося крізь мою свідомість, мене охопив цілковитий спокій. У цьому місці, де річка мирно снує поміж нагромадження пагорбів, земля настільки просякла минулим, що як би далеко не сягав твій розум, її вже ніяк не вдасться відділити від людської історії. Боже, в мене перед очима замерехтів такий золотий спокій, що лише невротику могло спасти на думку відвернути погляд. Сена тече так тихо, що заледве можна помітити її присутність. Вона завжди на своєму місці, тиха й ненав'язлива, немов велика артерія, що тягнеться крізь людське тіло. У неймовірному спокої, який мене охопив, мені здалося, ніби я здерся на вершину високої гори і якийсь час зможу роззиратися довкола, намагаючись осягнути значення цього ландшафту.

Люди — дивна флора та фауна. Здалеку вони здаються нікчемними; зблизька цілком здатні виявитися потворними та сповненими злоби. Понад усе їм потрібно мати достатньо простору — простір для них навіть важливіший за час.

Сонце сідає. Я відчуваю, як ця річка тече крізь мене, — її минуле, її прадавній ґрунт, мінливий клімат. Пагорби лагідно згромадилися довкола неї — її напрямок визначено.