Тропік Рака

Коли настала холодна пора, принцеса зникла. Зважаючи на те, що тут була лише маленька плита, яка оплювалася вугіллям, у студії ставало незатишно; у спальні було холодно, мов у скрині з льодом, та й на кухні не набагато краще. Фактично тепло було лише біля самої плити. Тож Маша знайшла собі скульптора-кастрата. Вона розповіла нам про нього перед тим, як піти. За кілька днів вона спробувала повернутися, проте Філлмор нічого навіть чути не хотів. Вона скаржилася, що скульптор не дає їй спати, бо цілу ніч її виціловує. До того ж там не було гарячої води для спринцівок. Однак врешті-решт вирішила, що повернення до нас нічим не краще. «Більше не витріщатиметься на мене цей свічник, — сказала вона. — Завжди цей свічник… він мене нервував. От якби ви були педерастами, я б із вами зосталася…»

Коли Маша пішла, наші вечори набули іншого характеру. Ми частенько сиділи біля вогню, попиваючи гарячий тодді й обговорюючи своє колишнє життя у Штатах. Ми говорили про це так, наче не мали й найменшого наміру колись туди повернутися. У Філлмора була мапа Нью-Йорка, яку він повісив на стіну; цілісінькими вечорами ми дискутували, обговорюючи переваги й недоліки Парижа та Нью-Йорка. І щоразу в наших розмовах неминуче зринала постать Вітмена, та єдина самотня постать, яку народила Америка за свою коротку історію. У Вітмена все притаманне Америці набуває життя, її минуле та її майбутнє, її народження та її смерть. Вітмен висловив усе, що було цінного в Америці, і більше сказати нічого. Майбутнє належить машині, роботам. Тоді як він був Поетом Тіла та Душі, цей Вітмен. Перший і останній поет. Сьогодні його вже майже неможливо розшифрувати, він — монумент, вкритий грубими ієрогліфами, ключ до яких загубився. Навіть згадувати тут його ім’я видається дивним. У європейських мовах не існує відповідника того духу, який він обезсмертив. Європа перенасичена мистецтвом, її ґрунти сповнені мертвих кісток, а музеї тріщать від награбованих скарбів, однак Європа ніколи не мала того вільного, здорового духу, який можна назвати ЛЮДСЬКИМ. Найближче до нього підійшов Ґете, та проти Вітмена Ґете — всього-на-всього набите ганчір’ям опудало. Ґете був поважним громадянином, педантом, занудою, вселенським за своїм духом чоловіком, але заразом він носив клеймо Німеччини, двоголового орла. Ясність Ґете, його спокій, олімпійське ставлення до життя не що інше, як сонливе заціпеніння німецького буржуазного божества. Ґете — це кінець чогось. А Вітмен — початок.

Після таких дискусій я іноді одягався й виходив на прогулянку, загорнутий у светр та весняне пальто Філлмора, з капелюхом на голові. Мерзенний вогкий холод, супроти якого немає іншого захисту, окрім сильного духу. Кажуть, що Америка — країна контрастів, і це правда, що термометр реєструє там такі низькі температури, про які тут навіть не чули; однак Америці невідомий холод паризької зими, він — психологічного ґатунку, це внутрішній і зовнішній холод водночас. Хоча тут немає морозів, тут немає й відлиги. Як люди захищаються від зазіхань на їхнє приватне життя за допомогою високих стін, засувів та віконниць, крикливих, лихослівних, неохайних консьєржок, так само вони навчилися захищати себе від холоду й спеки суворого мінливого клімату. Вони звели навколо себе фортифікації: ключове слово тут — захист. Захист і безпека. Аби вони мали змогу гнити в комфортних умовах. Мрячної зимової ночі немає потреби звірятися з малою, щоб визначити широту, на якій розташовано Париж. Це північне місто, аванпост, зведений над болотом, сповненим черепами й кістками. Вздовж бульварів — холодна електрична імітація тепла. В ультрафіолетових променях напису Tout Va Bien[123] клієнти мережі кафе «Дюпон» скидаються на мерців, уражених гангреною. Tout Va Bien! Це гасло підбадьорює зневірених жебраків, які всю ніч вештаються під мжичкою фіолетових відблисків. Там, де є світло, знайдеться й трошки тепла. Можна зігрітися, спостерігаючи за розжирілими безпечними паскудами, які попивають свій грог або чорну каву, над якою здіймається пара. Там, де є світло, на тротуарах з’являються люди. Вони штовхають одне одного, віддаючи дещицю тваринного тепла крізь свою брудну білизну й мерзенні, лайливі віддихи. Можливо, впродовж восьми чи десяти кварталів ще можна помітити якусь видимість веселощів, але далі все знову перетворюється на ніч, гнітючу, мерзенну, чорну ніч, що нагадує застиглий у супниці жир. Цілі квартали наїжачених іклами будинків, усі вікна щільно закриті, всі вітрини крамниць заґратовані й зачинені на засуви. Цілі милі кам’яних в’язниць без найменшого проблиску тепла; собаки й коти сховалися всередині разом із канарками. Таргани та блощиці також безпечно ув’язнені. Tout Va Bien. Якщо не маєте ані су, що ж, просто візьміть кілька старих газет і влаштуйте собі ліжко на сходах собору. Двері на надійному засуві, тож протяги вас не турбуватимуть. Утім ще краще спати біля входу в метро; там у вас буде компанія. Погляньте на них у дощову ніч, коли вони лежать там закляклі, мов матраци: чоловіки, жінки, воші — всі збилися в купу, захищені газетами від плювків і паразитів, які пересуваються без допомоги ніг. Погляньте на них під мостами або під ринковими навісами. Якими огидними вони здаються порівняно з чистими, яскравими овочами, що викладені, немов коштовності. Навіть мертві коні, корови та вівці, що звисають з масних гаків, мають привабливіший вигляд. Принаймні завтра ми їх з’їмо, і навіть їхнім нутрощам знайдеться застосування. Але ці брудні жебраки, що лежать під дощем, — навіщо вони тут? яка нам з них користь? Протягом п’яти хвилин вони змушують наше серце обливатися кров’ю, ось і все.

Ох, ну що ж, це нічні думки, породжені блуканнями під дощем після двох тисяч років панування християнства. Принаймні птахи тепер забезпечені всім необхідним, а також коти та собаки. Щоразу, коли я проходжу повз вікно консьєржки й перехоплюю її крижаний пронизливий погляд, у мене виникає бажання передушити всіх пташок на планеті. На дні кожного холодного серця завжди знайдеться одна-дві краплини тепла — якраз достатньо, щоб погодувати пташок.

Мені досі не вдається викинути з голови невідповідність, яка існує між ідеями та життям. Між ними — постійна неспівмірність, хоч ми й намагаємося накрити їх одним яскравим тентом. Але це не вдасться. Ідеї потрібно перетворити на дії; якщо в них немає сексуальності, немає снаги — не з’являться й дії. Ідеї не здатні існувати самі у вакуумі розуму. Ідеї пов’язані з життям: ідеї печінки, ідеї нирки, міжтканинні ідеї тощо. Якби все робилося винятково заради ідей, Коперник ніколи не розбив би на друзки тодішнє уявлення про макрокосм, а Колумб затонув би десь у Саргасовому морі. Естетика ідей породжує горщики для квітів, а горщики для квітів ми ставимо на підвіконня. Але якби не існувало дощу або сонця, навіщо було б виставляти горщики за вікно?

Філлмора переповнюють ідеї з приводу золота. «Міфос» золота, як він це називає. Мені подобається «міфос» і подобається ідея золота, але мене на надто захоплює сама ця тема, і я не розумію, чому ми маємо ліпити горщики для квітів, навіть із золота. Він каже мені, що французи ховають своє золото в гідроізольованих приміщеннях глибоко під землею; він стверджує, що цими підземними сховищами і коридорами їздить маленький локомотив. Мені страшенно подобається така ідея. Цілковита глибинна тиша, посеред якої за температури 17,5°C тихо дрімають золоті злитки. Він каже, що цілій армії не вистачить 46 днів і 37 годин, щоб перерахувати все золото, сховане під Банком Франції, і що там є ще й резерв із зубних коронок, браслетів, обручок тощо. А також запас їжі на вісімдесят днів і озеро над золотою горою, щоб захистити її від ударної хвилі під час вибухів. Золото, каже він, стає дедалі невидимішим, перетворюється на міф, тож розтрат більше не трапляється. Неперевершено! Мені цікаво, що станеться зі світом, коли ми відійдемо від золотого стандарту в наших ідеях, одязі, моралі тощо. Від золотого стандарту кохання!

Досі ідея моєї співпраці з самим собою полягала у відході від золотого стандарту літератури. Коротко кажучи, я хотів показати відродження емоцій, зобразити людську поведінку у стратосфері ідей, тобто в нападі божевілля. Змалювати досократову істоту, створіння, що є наполовину козлом, а наполовину титаном. Одне слово, щоб звести світ на основі омфалу, а не на абстрактній ідеї, прибитій до хреста. Подекуди можна натрапити на занедбані статуї, незвідані оазиси, вітряки, які недобачив Сервантес, річки, що течуть навспак, жінок із п’ятьма чи шістьма грудьми, розташованими повздовж живота. (У листі до Ґоґена Стріндберґ казав: «J'ai vu des arbres que ne retrouverait aucun botaniste, des animaux que Cuvier n'a jamais soupçonnés et des hommes que vous seul avez pu créer[124]».)

Щойно Рембрандт досяг стандарту, він одразу ж скотився вниз через золоті злитки, пеммікан та портативні ліжка. Золото — це нічне слово, що належить хтонічній свідомості: воно містить у собі сон і міфос. Ми знову повертаємося до алхімії, до тієї фальшивої александрійської мудрості, з якої постали наші роздуті символи. Справжню мудрість вчені скнари сховали в глибоких льохах. Незабаром настане день, коли вони кружлятимуть між небом і землею з магнітами; щоб відшукати шматок руди, доведеться піднятися на висоту десяти тисяч футів із набором інструментів — бажано, у холодних широтах — і встановити телепатичний зв’язок із надрами землі та тінями померлих. Більше жодних клондайків. Жодного «золотого дна». Доведеться навчитися співу й деяким пустощам, навчитися читати знаки зодіаку й досліджувати власні нутрощі. Усе золото, запхане в кишені землі, потрібно буде відкопати знову; весь цей символізм треба буде ще раз витягнути з людських кишок. Але спершу необхідно вдосконалити інструменти. По-перше, потрібно збудувати кращі літаки, щоб визначати, звідки долинає звук, і не шаленіти кожного разу, щойно почуємо вибух під сракою. А по-друге, треба адаптуватися до холодних шарів стратосфери, перетворитися на холоднокровних повітряних риб. Жодного благоговіння. Жодного благочестя. Жодних прагнень. Жодного каяття. Жодної істерії. І насамперед, як каже Філіппе Датц: «НІЯКОЇ ЗНЕВІРИ!»

Це сонячні думки, навіяні вермутом-кассі на площі Де-ля-Трініте. Суботнім вечором і книжкою, що «осіклася» в моїх руках. Усе плаває у священному гнійному слизі. Напій лишає в роті гіркий трав’яний присмак, залишок нашої великої західної цивілізації, що гниє тепер, мов нігті на пальцях ніг святих. Повз мене проходять жінки — цілі полки жінок, — і всі вихляють переді мною своїми дупами; дзвонять у дзвони, а автобуси здираються на тротуари і чмокають один одного. Garçon витирає стіл брудною ганчіркою, поки patronne[125] із мерзенним вдоволенням лоскоче касовий апарат. Бездумний вираз на моєму обличчі, вираз задурманення, розмитості сприйняття, погляд, що покусує дупи, які прошмигують повз мене. На дзвіниці навпроти горбун б’є у дзвони золотим молотом, а голуби здіймають ґвалт. Я розгортаю книжку — книжку, яку Ніцше називав «найкращою серед усіх німецьких книг» — і там написано:

Неперевершено! Принаймні сто років тому жила людина, яка розуміла, що ми просрали наш світ. Наш західний світ! Коли я бачу чоловічі й жіночі постаті, які апатично рухаються за стінами своїх в’язниць, захищені, усамітнені на кілька коротких годин, я жахаюся від усвідомлення драматичного потенціалу, який і досі зберігся в цих хирлявих тілах. За цими стінами існують людські іскри, втім досі не спалахнула пожежа. Це чоловіки та жінки, питаю я себе, чи тіні, тіні маріонеток, підвішені на невидимих мотузках? Вочевидь, вони рухаються з власної волі, однак їм нікуди йти. Вони вільні лише в одній царині і можуть блукати там, скільки душа забажає, однак і досі не навчилися літати. Адже поки не було ще мрій, яким вдалося б злетіти. Ще не народилося жодної людини достатньо легкої, достатньо радісної, щоб відірватися від землі! Орли, що якийсь час витали в повітрі, розпростерши свої могутні крила, важко розбилися об ґрунт. Від тріпотіння й шурхоту їхніх крил у нас запаморочилося в голові. Орли майбутнього, залишайтеся на землі! Небеса вже дослідили, і там нікого немає. І під землею теж нікого, там повно кісток і тіней. Залишайтеся на землі. Зможете поплавати тут ще кілька сотень років!

Зараз третя година ранку, і в нас тут дві повії, які виконують сальто на незастеленій підлозі. Філлмор походжає голий-голісінький із келихом у руці, а його пузо напнулося, мов барабан, тверде, неначе фістула. Усе перно, шампанське, коньяк та анжуйське вино, яке він вижлуктив, починаючи з третьої дня, булькоче в його череві, мов каналізаційна труба. Дівки приставляють до його пуза вуха, неначе це музична скринька. Відкрийте йому рота гачком для застібання ґудзиків і киньте туди жетон. Коли його труби булькають, я чую, як із дзвіниці злітають кажани, і мрія перетворюється на обман.

Дівки роздяглися, а ми оглядаємо підлогу, щоб пересвідчитися, чи вони не подеруть собі дупи скалками. Вони й досі не зняли з себе туфлі на високих підборах. Але ж дупи! Їхні дупи — зношені, вискоблені, відшліфовані наждаком, гладенькі, тверді, вони аж сяють, наче більярдні кулі чи черепи прокажених. На стіні висить портрет Мони: вона дивиться на північний схід, на напис «Краків», виведений зеленим чорнилом. Зліва від неї Дордонь, обведена червоним олівцем. Раптом переді мною з’являється темна волохата щілина, що прорізає яскраву гладеньку більярдну кулю; ноги стисли мене, немов ножиці. Достатньо одного погляду на цю темну розпороту рану, і в моєму мозку розкривається глибока тріщина: всі образи та спогади, які було ретельно або ж неуважно розсортовано, позначено, задокументовано, розкладено по папках, з печатками і марками, хаотично вириваються з мене, немов мурахи, що розбігаються з тріщини в тротуарі; світ завмирає, зупиняється час, сама зв’язність моїх мрій розривається й розчиняється, а мої кишки вивалюються з мене шизофренічним скаженим потоком — опорожнення, що лишає мене наодинці з Абсолютом. Я знову бачу великих розпростертих матерів Пікассо, їхні груди, обліплені павуками, їхню легенду, сховану в глибині лабіринту. І Моллі Блум[126], яка назавжди розляглася на брудному матраці. На дверях туалету — виведені червоною крейдою хуї та Мадонна, що голосить усіма відтінками розпуки. Я чую дикий істеричний регіт — кімната, сповнена заціпенілими щелепами, і тіло, яке досі було чорним, тепер сяє, мов фосфор. Дикий, дикий, абсолютно неконтрольований сміх, і щілина також починає сміятися до мене, реготати крізь ворсисті вусики, і цей регіт викривлює яскраву, відшліфовану поверхню більярдної кулі. Велика хвойда й матір людська, у венах якої вирує джин. Матір усіх повій, павучиха, що загортає нас у логарифмічну могилу, ненаситна, дияволиця, чий сміх розколює мене навпіл! Я зазираю у цей запалий кратер, світ втрачено, вороття немає, і я чую, як видзвонюють дзвони; дві черниці біля палацу Станіслава, а з-під їхніх ряс тхне згірклим маслом, маніфест, який через дощ так ніколи й не надрукували, війна, яку розпочали задля збільшення потреби в пластичній хірургії, принц Уельський, що літає літаком по всьому світу й кладе квіти на могили невідомих героїв. Кожен кажан, що злітає з дзвіниці, — безнадійна справа, кожна гучна вечірка — стогін, який долинає по радіо з особистих траншей приречених. З цієї темної розпоротої рани, цієї мерзенної раковини, цієї колиски міст, сповнених чорних натовпів, де музика ідей потонула в холодному жиру, із задушених Утопій народжується клоун, істота, розколота між красою й потворністю, світлом і хаосом, клоун, який, коли дивиться вниз і вбік, перетворюється на самого Сатану, а коли дивиться вгору, бачить намазаного маслом янгола, равлика з крилами.

Коли я зазираю в цю щілину, я бачу знак рівності, врівноважений світ, світ, зведений до нуля без слідів або залишків. Не той нуль, на який Ван Норден наводив свій ліхтарик, не порожню тріщину передчасно розчарованого чоловіка, а радше арабський нуль, знак, з якого беруть початок нескінченні математичні світи, точку опори, що збалансовує зорі, легкі мрії, машини, легші за повітря, легкі кінцівки та вибухи, внаслідок яких вони з’явилися. Я хотів би засадити їй в цю щілину по самі очі, змусити їх оскаженіло обертатися, ці милі, божевільні, металургійні очі. Коли очі почнуть обертатися, я знову почую слова Достоєвського, почую, як вони перекочуються зі сторінки на сторінку, з найдокладнішими спостереженнями, з найнавіженішим самоаналізом, з усіма найменшими відтінками страждання та нужденності, які звучать то легко й гумористично, то набухають, мов органна нота, аж поки не розривається серце й не залишається нічого, окрім сліпучого, пекучого світла, променистого світла, яке забирає з собою плодюче насіння зірок. Історія мистецтва, породжена різаниною.

Коли я дивлюся в цю розйобану пизду хвойди, то відчуваю під собою увесь світ, світ, що хитається і розсипається на порох, світ, зношений і відшліфований, немов череп прокаженого. Якби знайшлася людина, яка зважилася б висловити все, що вона думає про цей світ, їй не залишилося б і клаптика землі, на якому можна було б стати. Коли з’являється людина, світ навалюється на неї і ламає їй хребет. Навколо завжди занадто багато гнилих стовпів, занадто багато нагноєної гуманності, аби людина могла розквітнути. Надбудовою тут слугує брехня, а фундаментом — велетенський тремтливий страх. Коли з інтервалами в багато століть і справді з’являється людина з голодним поглядом в очах, людина, яка готова перевернути весь світ з ніг на голову, аби створити нову расу, любов, яку вона приносить з собою, перетворюється на жовч, і вона стає бичем. Якщо час від часу ми наштовхуємося на сторінки, що вибухають, сторінки, які ранять і обпікають, які виривають із нас стогони, сльози й прокльони, знайте, що вони написані людиною, яка тримає спину рівно, людиною, чиїм єдиним захистом є слова, і її слова завжди сильніші за брехливу нестерпну вагу світу, сильніші за всі диби й колеса для тортур, які боягузи вигадують для того, щоб знищити диво індивідуальності. Якби якась людина одного разу наважилася викласти все, що міститься у її серці, записати те, що є її справжнім досвідом, її справжньою істиною, я думаю, що тоді світ було би знищено, що він розлетівся б на друзки, і жоден бог, ані випадок чи зусилля волі ніколи не змогли б зібрати докупи ті шматки, атоми, незнищенні частинки, з яких було збудовано світ.

За чотири сотні років, відколи востаннє з’являвся хтось спраглий, душа, яка знала, що таке екстаз у мистецтві, в думках, у діях, відбувався постійний та незмінний занепад людини. Світ просрано: не лишилося й смердючого пшику. Чи може той, у кого відчайдушні, спраглі очі, бодай на дещицю перейматися сьогоднішніми урядами, законами, кодексами, принципами, ідеалами, ідеями, тотемами і табу? Якби хоч хтось був здатний розгадати загадку того, що сьогодні називають «щілиною» або «діркою», якби хоч хтось бодай трохи відчував таємничість тих феноменів, на які навісили ярлик «непристойності», цей світ одразу тріснув би навпіл. Саме непристойний жах, сухий розйобаний погляд на речі змушує цю божевільну цивілізацію скидатися на кратер. Це та роззявлена, мов паща, прірва небуття, яку творчі душі та матері людських рас носять у себе між ногами. Коли з’являється голодний відчайдушний дух і змушує морських свинок нестримно вищати, це відбувається тому, що він знає, куди вставляти життєдайний дріт сексу, бо ж йому відомо, що під жорстким панциром байдужості захована жахлива рана, яка ніколи не загоїться. Тож він запихає життєдайний дріт просто межи ніг; він б’є нижче пояса, обпікає самі тельбухи. Немає сенсу одягати гумові рукавиці; все, до чого можна підійти холоднокровно й зважено, є частиною панциру, а людина, яка прагне творити, завжди занурюється під нього, у відкриту рану, у гнійний непристойний жах. Вона під’єднує своє динамо до найніжніших частин; якщо назовні вириваються кров і гній, це вже щось. Сухий розйобаний кратер непристойний. Але ще непристойнішою є інертність. Ще богохульнішим, ніж найкривавіша клятва, є параліч. Якщо зосталася лише сама розпорота рана, то з неї мають литися потоки, навіть якщо вони не породять нічого, окрім жаб, кажанів та гомункулів.

Все звелося до секунди, яка або закінчується чимось, або ні. Земля — це не безплідне плато здоров’я й комфорту, а величезна розпростерта самка з оксамитовими грудьми, які набухають і здіймаються океанськими хвилями; вона звивається під діадемою поту та мук. Оголена й хтива, вона перевертається з боку на бік поміж хмар у фіолетовому світлі зірок. Вона вся — від щедрих грудей до блискучих стегон — палає несамовитою пристрастю. Вона рухається крізь сезони й роки, зчиняючи неймовірний галас, що переповнює груди судомною люттю, від якого з неба спадає павутиння; вона повертається на свою орбіту з вулканічними поштовхами. Іноді вона нагадує лань, лань, яка потрапила в пастку, — її серце шалено б’ється, а вона лежить і чекає на дзенькіт цимбал та собачий гавкіт. Любов і ненависть, відчай, жалість, лють, відраза — хіба важать вони хоч щось проти перелюбу планет? Що таке війна, хвороба, жорстокість, жах, коли ніч відкриває очам екстаз міріад сонць, що палають? Чим є та полова, яку ми жуємо вві сні, якщо не спогадами про виткі іклоподібні туманності й скупчення зірок?

У нападах екзальтації Мона часто казала мені: «Ти — велика людина» — і, попри те, що вона залишила мене тут, прирікши на загибель, попри те, що через неї в мене під ногами розверзлася величезна бездонна прірва, слова, які лежать на дні моєї душі, виринають на поверхню й освітлюють тіні піді мною. Я той, хто загубився у натовпі, той, кому паморочилося в голові від мерехтливого світла, нуль, який побачив, як усе довкола звелося до глуму. Повз мене проходили чоловіки й жінки, охоплені сірчаним вогнем, швейцари у вапнякових лівреях, які відкривали пащу пекла, гучна слава на милицях, така крихітна на тлі хмарочосів, прогризена до дірок зубчастими ротами машин. Я йшов повз високі будівлі до прохолоди річки й бачив, як з-поміж ребер скелетів у небо, мов ракети, вистрілювало світло. Якщо я й справді був великою людиною, як вона казала, то в чому сенс цього мого рабського ідіотизму? Я був людиною з тілом і душею, і моє серце не захищали стіни сталевого сейфа. У мене траплялися миті екстазу, і я співав, розсипаючи навсібіч полум’яні іскри. Я співав про екватор, про її вкриті червоним пір’ям ноги й острови, що зникають за горизонтом. Але ніхто цього не чув. Куля, якою вистрелили через Тихий океан, потрапляє в космос, оскільки земля — кругла, а голуби літають догори дриґом. Я бачив, як вона дивилася на мене через стіл сповненими смутку очима; журба, що розтікалася всередині неї, вперлася носом у хребет; з жалю її кістковий мозок перетворився на рідину. Вона була невагомою, мов потопельник, що плаває в Мертвому морі. Її пальці кривавили муками, і кров перетворювалася на слину. З настанням вологого світанку вдарили дзвони, і цей передзвін невпинно відлунював моїми нервовими волокнами, а язики дзвонів гупали у мене в серці й бряжчали залізною злобою. Дивно, що тоді так били у дзвони, втім ще дивніше, коли розривається тіло, коли ця жінка перетворюється на ніч, а її червиві слова прогризають матрац. Я рушив далі уздовж екватора, почув потворний сміх гієни з зеленою щелепою, побачив шакала з шовковим хвостом, дікдіка та плямистого леопарда — всіх їх лишили в Едемському Саду. А тоді її смуток розширився, мов ніс дредноута, і коли вона пішла на дно, від її ваги мені залило вуха. Ринув слиз, і мої щасливі нейрони, піднявши шлюзи, потонули в сапфірах, увесь спектр кольорів злився воєдино, і планшири майнули в глибини. Я почув, як розвернулися турелі з таким м’яким звуком, немов подушечки левової лапи, й побачив, як вони почали блювати й плюватися: небо провисло, і всі зорі враз почорніли. Чорний океан стікав кров’ю, а задумливі зорі породжували шматки свіжонабухлої плоті, тоді як вгорі кружляли птахи, і з вимареного неба звалилися ваги зі ступкою й товкачем та перев’язані очі справедливості. Усе, що з цим пов’язано, рухається на уявних ногах вздовж мертвих орбіт; все, що бачать порожні зіниці, вибухає, мов вкрита цвітом трава. З небуття постає знак вічності; під спіралями, що здіймаються дедалі вище, поволі тоне розчахнута дірка. Земля й вода з’єднують свої числа, це поема, написана плоттю, і вона міцніша за сталь чи граніт. Крізь нескінченну ніч земля летить до невідомого сотворіння…

Сьогодні я прокинувся від глибокого сну з прокльонами радощів на губах, із нерозбірливим бурмотінням на язиці, повторюючи подумки, мов літанію, — Fay се que vouldras!.. fay ce que vouldras![127] Роби що завгодно, аби лиш це приносило радість. Роби будь-що, аби тільки досягти екстазу. Стільки всього з’являється в моїй голові, коли я собі це кажу: образи веселі, жахливі, божевільні, вовк і коза, павук, краб, сифіліс із розпростертими крилами й двері лона завжди на засуві, але також завжди відчинені, чекають на тебе, немов могила. Хіть, злочин, святість: життя тих, кого я обожнював, помилки тих, кого я обожнював, слова, які вони по собі залишили, слова, які вони лишили недосказаними; добро, яке вони забрали з собою, і зло, скробота, незгоди, злоба, сварки, які вони створювали. Але передусім — екстаз!

Є речі, певні речі, що стосуються моїх колишніх ідолів, від яких мені на очі навертаються сльози: надокучливість, безлад, насильство, але передусім ненависть, яку вони викликали. Коли я думаю про їхню потворність, про жахливу стилістику, яку вони обрали, про претензійність і нудотність їхніх творів, про весь хаос і плутанину, в яких вони борсалися, про перешкоди, які вони самі звели на своєму шляху — я впадаю в екзальтацію.

Всі вони загрузли у власному лайні. Всі ті, хто занадто все ускладнював. Це настільки правдиво, що мені так і хочеться сказати: «Покажіть мені людину, яка надмірно все ускладнює, і я покажу вам велику людину!» Те, що я називаю їхньою схильністю до «надмірного ускладнення», — це моя плоть; це знак боротьби, це власне боротьба з усіма її відростками, сама аура й атмосфера суперечливого духу. І коли ви покажете мені людину, яка вміє бездоганно висловлюватися, я не стверджуватиму, що вона не велика людина, але скажу, що вона мені нецікава… Мені бракує перенасиченості. Коли я роздумую над тим, що завдання, яке так чи інакше ставить перед собою митець, — перевернути наявні цінності, перетворити довколишній хаос на порядок, співмірний саме йому, посіяти зерно суперечності й викликати бродіння, аби через вивільнення емоцій ті, хто зараз мертвий, могли воскреснути, тоді я радо кидаюся до великих і недосконалих, живлячись їхньою спантеличеністю, і їхнє невпевнене бурмотіння звучить для мене, мов божественна музика. На прекрасних роздутих сторінках, які з’являються після перерв, я бачу зникнення дріб’язкової нав’язливості, так би мовити, брудних слідів боягузів, брехунів, крадіїв, вандалів, наклепників. У набряклих м’язах їхніх ліричних горлянок я бачу приголомшливі зусилля, яких необхідно докласти, аби перевернути колесо, аби продовжити шлях із того місця, де хтось інший опустив руки. Я бачу, що за щоденними неприємностями й надокучливими турботами, за дешевою блискучою злобою хирлявих та інертних стоїть символ ґвалтовної сили життя, тож той, хто прагне створити порядок, сіятиме зерна суперечності й незгоди, адже він наділений волею — така людина мусить знову й знову підходити до стовпа та шибениці. Я бачу, що за шляхетністю її жестів проглядає привид безглуздості всього, що вона — не лише велична, а й абсурдна.

Колись я думав, що бути людяним — це найвища мета, яку може мати людина, проте тепер бачу, що ця мета мене ледь не знищила. Сьогодні я з гордістю заявляю, що я — нелюд, що я не належу до людей і не підлягаю їхнім урядам, що в мене немає жодних переконань або принципів. Я не маю стосунку до скрипучої машинерії людства — я належу землі! Я кажу це, лежачи на подушці, і відчуваю, як із моїх скронь виростають роги. Я бачу всіх своїх схиблених попередників, що витанцьовують довкола мого ліжка, втішаючи мене, кепкуючи з мене, докоряючи мені своїми зміїними язиками, усміхаючись і шкірячись до мене скрадливими черепами. Я — нелюд! Я кажу це з божевільною маревною усмішкою і казатиму це, навіть якщо раптом піде дощ із крокодилів. У моїх словах криються усі ті скрадливі черепи, що усміхаються й шкіряться, деякі з них вже давно мертві, тож скаляться здавна, деякі усміхаються так, немов у них звело щелепу, деякі шкіряться гримасою вишкіру, передчуттям і наслідками того, що постійно відбувається довкола. Найясніше я бачу усмішку власного черепа, бачу скелет, що витанцьовує на вітрі, зміїв, які зриваються із зогнилого язика, і пухкі сторінки екстазу, вимащені екскрементами. І я долучаю свій слиз, свої екскременти, своє божевілля, свій екстаз до величної круговерті, що вирує в підземних склепах плоті. Уся ця непрохана, небажана, п’яна блювота безкінечно тектиме свідомістю тих, хто прийде за нами, й потраплятиме у невичерпну посудину, яка містить історію раси. Поруч із людською расою живе раса інших істот, нелюдів, раса митців, які, спонукувані невідомими поривами, беруть апатичну людську масу й за допомогою гарячки та бродіння, якими вони її наповнюють, перетворюють це сире тісто на хліб, а хліб — на вино, а вино — на пісню. З мертвого компосту й інертного шлаку вони породжують пісню, яка здатна заражати. Я бачу, як ця інша раса сплюндровує всесвіт, перевертаючи все догори дриґом, їхні ноги постійно ступають крізь кров і сльози, їхні руки — завжди порожні, завжди простягнені вперед у намаганні зловити позамежжя, бога, до якого не дотягнутися: вони вбивають все, що потрапляє їм на очі, аби заспокоїти чудовисько, яке гризе їм нутрощі. Я бачу, що коли вони рвуть на собі волосся, намагаючись зрозуміти, заволодіти цим вічно недосяжним, коли ревуть, мов скажені звірі, роздирають на шматки й насаджують на роги, я бачу, що це — правильно, що іншого шляху не існує. Людина, яка належить до цієї раси, змушена стати на цьому високому місці, нерозбірливо щось бурмочучи, й вирвати з себе тельбухи. Це правильно й справедливо, адже вона — мусить! А все, що не досягає висот цього жахливого видовища, все не таке моторошне, не таке жахне, не таке божевільне, не таке сп’яніле, не таке заразне — не є мистецтвом. Решта — підробка. Решта — людське. Решта належить до життя й безжиттєвості.

Коли я думаю, скажімо, про Ставрогіна, я уявляю якесь божественне чудовисько, яке стоїть на підвищенні й жбурляє в нас свої видерті нутрощі. У «Бісах» тремтить земля: це не катастрофа, що трапляється із наділеною багатою уявою особою, а катаклізм, який забирає життя великої частини людства, знищує його назавжди. Ставрогін був Достоєвським, а Достоєвський був сумою всіх тих суперечностей, які або паралізують людину, або підносять її на вершину. Для нього не було занадто низького світу, в який він не наважився б заглибитися, не було й зависокого місця, на яке б він побоявся зійти. Він охопив усе — від безодні до зірок. Шкода, що нам більше ніколи не трапиться нагода побачити людину, яка сягнула самої серцевини таємниці і своїм сяйвом освітила для нас глибину та безмежність темряви.

Сьогодні я розумію, від кого походжу. Мені непотрібно звірятися з гороскопом чи генеалогічним деревом. Про те, що говорять зорі або моя кров, мені нічого не відомо. Я знаю, що я — нащадок міфічних засновників раси. Чоловік, який підносить святу пляшку до своїх вуст, злочинець, що стає навколішки на ринку, невинне дитя, яке відкриває для себе, що всі мерці смердять, божевільний, що витанцьовує з блискавкою в руках, чернець, який піднімає рясу, щоб обісцяти весь світ, фанатик, що перериває бібліотеки в пошуках Слова — усі вони змішалися в мені, усі вони — частина моєї розгубленості, мого екстазу. Якщо я — нелюд, то лише тому, що мій світ вийшов за межі людського, адже бути людиною видається вбогою, нікчемною, жалюгідною справою, обмеженою чуттями, мораллю та кодексами, визначеною банальностями та всілякими «ізмами». Я вливаю в своє нутро сік винограду й знаходжу в ньому мудрість, але моя мудрість не народжена виноградом, моє сп’яніння спричинене аж ніяк не вином…

Я хочу обійти ті високі безводні гірські кряжі, де вмирають від спраги й холоду, ту «позачасову» історію, той абсолют часу та простору, в якому не існують ані люди, ані звірі, ані рослинність, де сходять з глузду від самотності, від мови, яка не більше ніж слова, де ніщо не тримається купи, де все розладнане й не відповідне духові часу. Я прагну світу чоловіків та жінок, дерев, які не розмовляють (адже у світі й так забагато розмов!), річок, якими можна дістатися до певних місць, не тих річок, що є лише легендами, а тих, які поєднуватимуть нас із іншими чоловіками й жінками, з архітектурою, релігією, рослинами і тваринами — річок, якими плавають човни й у яких тонуть люди, тонуть не в міфах, легендах, книжках чи в пилюці минулого, а в часі, просторі та історії. Я прагну річок, які утворюватимуть такі океани, як Шекспір і Данте, річок, які не висихатимуть у порожнечі минулого. Океани, так! Нехай у нас буде більше океанів, нових океанів, які затоплять минуле, океанів, які утворять нові геологічні формації, нові топографічні перспективи й дивні страшні континенти, океанів, які руйнуватимуть і зберігатимуть водночас, океанів, якими ми зможемо плавати, вирушаючи на пошуки нових відкриттів, нових горизонтів. Нехай у нас буде більше океанів, потрясінь, війн, голокостів. Нехай у нас буде світ чоловіків та жінок із динамо між ногами, світ природної люті, пристрасті, дії, драми, мрій, божевілля, світ, який викликає екстаз, а не смердючий пшик. Я вірю в те, що сьогодні як ніколи ми потребуємо книжки, навіть якщо в ній буде лише одна велична сторінка: ми повинні відшукувати фрагменти, скалки, нігті, будь-що, у чому є руда, будь-що, що спроможне знову оживити тіло і душу.

Якщо ж ми приречені, якщо вже немає для нас надії, для жодного з нас, якщо це й справді так, тоді заволаймо востаннє сповненим агонії криком, від якого гусне кров, хрипом непокори, кличем війни! Геть нарікання! Геть елегії й панахиди! Геть біографії й історії, бібліотеки й музеї! Нехай мертві їдять мертвих. А ми, живі, станцюємо на краю кратера останній передсмертний танок! Але танок!

«Я люблю все, що тече»,— сказав великий сліпий Мільтон нашого часу. Цього ранку я думав про нього, коли прокинувся з триклятим радісним воланням: я думав про його річки й дерева, і весь отой нічний світ, який він досліджує. Так, сказав я собі, я також люблю все, що тече: річки, каналізацію, лаву, сперму, кров, жовч, слова, речення. Я люблю навколоплідні води, коли вони витікають з оболонки. Я люблю нирку з її болючими каменями, її піском і чим завгодно; я люблю гарячу сечу, що виривається зсередини, і нескінченний трипер; я люблю слова істериків і речення, що линуть дизентерійним потоком, віддзеркалюючи всі хворобливі образи душі; я люблю великі річки, як-от Амазонка чи Оріноко, якими в мріях і легендах у відкритих човнах плавають такі божевільні, як Мораважин[128], тонучи у сліпих гирлах. Я люблю все, що тече, навіть менструальний потік, що вимиває безплідні яйцеклітини. Я люблю рукописи, що течуть, якими б вони не були, — священними, езотеричними, збоченими, поліморфними чи однобокими. Я люблю все, що тече, все, що містить у собі час і становлення, що повертає нас до початку, в якого немає кінця: жорстокість пророків, непристойність, у якій криється екстаз, мудрість фанатика, священника з його гумовими літаніями, мерзенні слова хвойди, плювок, що пливе у канаві, грудне молоко й гіркий мед, що ллється із лона, усе, що є рідким, розплавленим, розчиненим чи здатним розчиняти, увесь гній і бруд, які, пливучи, очищаються, які втрачають відчуття свого походження, які описують велике коло, рухаючись до смерті й розпаду.

Велике інцестуозне бажання полягає в тому, щоб пливти далі, злучившись із часом, щоб поєднати величний образ позамежжя з миттю теперішнього. Безглузде суїцидальне бажання, яке страждає від словесного запору й паралічу думки.