Тропік Рака

Це мій останній обід у будинку драматурга. Вони нещодавно орендували новий рояль, великий концертний рояль. Я натрапляю на Сильвестра, коли той виходить від квіткаря, тримаючи в руках вазон із фікусом. Він просить мене потримати його, доки сходить за сигарами. Один за одним я проїбав усі свої безкоштовні обіди, які так ретельно розпланував. Одні за одними проти мене налаштовуються або чоловіки, або їхні дружини. Крокуючи поряд із Сильвестром з фікусом у руках, я думаю про той вечір кілька місяців тому, коли ця ідея вперше спала мені на думку. Я сидів на лавці біля ресторану «Куполь», водячи пальцем по обручці, яку намагався закласти garçon’у в «Дом». Він запропонував мені за неї шість франків, і це мене добряче розлютило. Проте живіт вимагав свого. Відколи я полишив Мону, я носив цю обручку на мізинці. Вона настільки стала частиною мене, що мені ніколи й на гадку не спадало її продати. Це була одна з тих обручок з білого золота із флердоранжами. Коштувала півтора долари, можливо, й більше. Три роки ми обходилися без обручки, а тоді одного дня, коли я йшов зустріти Мону на пірсі, то випадково побачив вітрину ювелірної крамниці на Мейден-лейн, і вся та вітрина була завалена обручками. Прийшовши на пірс, Мону я там не застав. Я дочекався, доки з трапу зійшов останній пасажир, однак Мона так і не з’явилася.

Зрештою, я попросив показати мені список пасажирів. Її імені в ньому не було. Я одягнув обручку на мізинець, і там вона й лишилася. Якось я забув її в бані, однак мені її повернули. Один із флердоранжів відвалився. Хай там як, а я сидів на лавці, схиливши голову, й вертів персня, коли хтось несподівано поплескав мене по спині. Не буду детально розповідати, але мене пригостили обідом та ще й дали кілька франків. І тоді мене пронизала думка — ніхто не відмовить людині у їжі, якщо в тої стане сміливості її попросити. Я одразу пішов до кафе й написав із десяток листів. «Чи дозволите ви мені обідати у вас раз на тиждень? Повідомте, у який день вам найзручніше». Це спрацювало, мов закляття. Мене не просто годували… мені влаштовували бенкети. Щовечора я повертався додому п’яний. Вони ніяк не вгавали, ці «раз на тиждень» щедрі душі. А те, що відбувалося зі мною в інші дні, їх не стосувалося. Час від часу найтурботливіші забезпечували мене цигарками або дріб’язком. Вочевидь, усі вони зітхнули з полегшенням, зрозумівши, що бачитимуть мене лише раз на тиждень. Ще дужче полегшення вони відчували, коли я казав: «Більше мені це не знадобиться». Вони ніколи не питали чому. Вітали мене, та й по всьому. Часто так траплялося через те, що я знаходив кращого господаря й міг дозволити собі позбутися тих, які були скалкою в дупі. Але їм таке ніколи й на думку не спадало. Врешті-решт я розробив стабільну, чітку програму — усталений графік. Я знав, що по вівторках на мене чекає така-то їжа, а по п’ятницях — інша. Я знав, що Кронштадт пригостить мене шампанським і домашнім яблучним пирогом. А Карл запропонує пообідати в місті, щоразу відводитиме мене до іншого ресторану, замовлятиме рідкісні вина, а потому запросить до театру або до цирку «Медрано». Вони розпитували один про одного, ці мої господарі. Питали, чия оселя мені сподобалася найбільше, хто найліпше готує тощо. Думаю, найбільше мені подобалося у Кронштадта. Можливо, тому, що він щоразу записував те, що я з’їв, крейдою на стіні. Ні, розуміння того, скільки я йому заборгував, аж ніяк не впливало на моє сумління, оскільки я не мав жодного наміру щось йому платити, та й сам він не плекав ілюзій з приводу відшкодування. Мене захоплювали самі ці цифри. Зазвичай він вираховував усе до останнього сантиму. Якби я забажав заплатити все до копійки, то довелося б розламати су. Його дружина була чудовою кухаркою, і їй було похуй на всі ті Кронштадтові сантими. Вона брала з мене плату копіями сторінок, зробленими під копірку. Саме так! Якщо я приходив без свіжих копій, вона впадала у відчай. За це я мусив наступного дня відвозити їхню малу до Люксембурзького Саду й бавитися з нею впродовж двох-трьох годин — завдання, що доводило мене до сказу, оскільки вона розмовляла лише угорською та французькою. Загалом вони були дивним кодлом, ці мої господарі…

Стоячи на балконі в помешканні Тані, я розглядаю накритий стіл. Там — Молдорф, сидить поруч зі своїм ідолом. Він гріє ноги біля каміна, у його водянистих очах — потворна вдячність. Таня знову виконує адажіо. Адажіо промовляє дуже чітко: більше жодного слова про любов! Я знову біля фонтана, спостерігаю за черепахами, які сцють зеленим молочком. Сильвестр щойно повернувся з Бродвею із серцем, сповненим коханням. Цілу ніч я пролежав на лавці за алеєю, тоді як планету зволожувала тепла сеча черепах, а коні у фалічній люті летіли галопом, мов скажені, навіть не торкаючись землі.

Цілу ніч я відчував запах бузку з маленької темної кімнати, де вона розпускає своє волосся, бузок, який я купив їй, коли вона пішла на зустріч із Сильвестром. «Він повернувся з серцем, сповненим коханням», — сказала вона, і її волосся пахло бузком, її рот пах бузком, бузок визирав у неї навіть з-під пахв. Кімната купається в коханні, черепаховій сечі, поміж теплого бузку, а коні скачуть галопом, мов скажені. Вранці — брудні зуби і бруд на шибках; маленька брама, що веде до алеї, зачинена. Люди йдуть на роботу, і віконниці бряжчать, мов кольчуги. У книгарні навпроти фонтана лежить історія озера Чад, безмовних ящірок, розкішних гумігутових відтінків. Усі листи, які я їй писав: п’яні листи тупим недогризком олівця, божевільні — шматками деревного вугілля, маленькі послання, які писав, пересідаючи з однієї лавки на іншу, феєрверки, серветки, морозиво з фруктами; тепер вони читатимуть їх разом, і колись він навіть зробить мені комплімент. Струшуючи попіл своєї сигари, він мовить: «Ти й справді пишеш досить добре. То ти — сюрреаліст, чи не так?» Сухий, ламкий голос, лупа на зубах, соло для сонячного сплетіння, літера «н» для недоумка.

Я — на балконі з фікусом, а піді мною грає адажіо. Клавіші чорні й білі, чорні, потім білі, потому білі й чорні. І ти хочеш знати, чи можеш зіграти щось для мене. Так, зіграй що-небудь цими своїми великими пальцями. Зіграй адажіо, бо ж це єдина клята річ, яку ти знаєш. Зіграй її, а тоді відріж собі великі пальці.

Це адажіо! Не розумію, чому вона так наполегливо повсякчас його грає. Старий рояль її не задовольняв; вона мусила орендувати великий концертний — для адажіо! Коли я бачу, як її великі пальці натискають на клавіші, а поряд зі мною стоїть цей дурнуватий фікус, то почуваюся, немов той божевільний із Півночі, який зірвав із себе одяг і сидить посеред зими на гілках дерева, жбурляючи горіхи у вкрите кригою море, що нагадує луску оселедця. У цій музиці є щось дратівливе, щось безплідно меланхолійне, неначе вона написана лавою, неначе має свинцево-молочний колір. А Сильвестр, нахиливши голову вбік, немов аукціоніст, каже: «Зіграй-но ту іншу, яку ти сьогодні репетирувала». Чудово, коли маєш піджак для куріння, хорошу сигару й дружину, що грає на фортепіано. Це так розслабляє. Так заспокоює. Між актами ти виходиш покурити і подихати свіжим повітрям. Так, її пальці дуже гнучкі, надзвичайно гнучкі. До того ж вона займається батиковим розписом. Не хочеш спробувати болгарської цигарки? Голубко, як там називається та інша п’єса, яка так мені сподобалася? Скерцо! О, так, скерцо! Пречудове скерцо! Говорить граф Вальдемар фон Швіссенайнцуґ. Спокійні, вкриті лупою очі. Галітоз. Яскраві шкарпетки. І гороховий суп із грінками, якщо ваша ласка. У п'ятницю ввечері ми завжди їмо гороховий суп. Не бажаєш скуштувати трохи червоного вина? Червоне вино подається до м’яса, ти ж знаєш. Сухий, рішучий голос. Пригощайся сигарою! Так, мені подобається моя робота, але я не надаю їй особливого значення. Моя наступна п’єса стосуватиметься плюралістичної концепції світобудови. Барабани з кальцієвими лампами обертатимуться. О’Ніл помер. На мою думку, мила, тобі варто частіше прибирати ногу з педалі. Так, ось ця частина дуже гарна… дуже гарна, ти так не вважаєш? Так, персонажі ходитимуть із мікрофонами у штанах. Дія відбуватиметься в Азії через сприятливіші погодні умови. Не бажаєш спробувати трішки анжуйського? Ми купили його спеціально для тебе…

За їжею ця балаканина триває далі. Здається, ніби він дістав свій обрізаний член і поливає нас сечею. Таня ледь стримується. Відтоді, як він повернувся із серцем, сповненим коханням, цей монолог не припиняється. Він починає говорити, ще коли роздягається, розповідає вона мені, — стабільний потік теплої сечі, неначе йому прорвало сечовий міхур. Мене охоплює лють на саму думку про те, що Таня лягає в ліжко з цим розпанаханим сечовим міхуром. Досить лишень подумати, що цей нікчемний скоцюрблений виродок із дешевими бродвейськими п’єсами в рукаві поливає сечею жінку, яку я кохаю. Замовляючи червоне вино, барабани, що обертаються, та грінки до свого горохового супу! Яка зухвалість! Подумати лишень, що він лежить поруч із горнилом, яке я для нього розігрів, і просто справляє малу потребу! Боже мій, чоловіче, та ти мав би дякувати мені навколішках. Невже ти не бачиш, що тепер у твоєму домі є жінка? Невже не помічаєш її напругу? Крізь свої защемлені аденоїди ти говориш мені: «Що ж, послухай мене… на це можна поглянути під двома кутами…» Засунь собі в сраку ті два кути, під якими ти дивишся на речі! Засунь у сраку свій плюралістичний всесвіт і свою азіатську акустику! Не треба мені ані твого червоного, ані анжуйського… віддай мені її… вона належить мені! Піди, посидь біля фонтана, і дозволь мені насолоджуватися запахом бузку! Протри очі від лупи… візьми це кляте адажіо й загорни його у свої фланелеві штани! І ту іншу мелодію теж… усі мелодії, які витікають з твого нікудишнього сечового міхура. Ти посміхаєшся до мене так упевнено, так обдумано. Та я ж просто лижу тобі дупу, невже ти цього не бачиш? Поки я слухаю твоє лайно, вона торкається мене рукою — але ти цього не помічаєш. Ти вважаєш, що мені подобається страждати, ти кажеш, що це моя роль. Гаразд. Спитай про це в неї! Вона розповість тобі, як я страждаю. «Ти — рак і божевілля», — нещодавно сказала вона мені в телефонній розмові. Тепер на це хвора й вона, на рак і на божевілля, а невдовзі тобі доведеться здирати з неї коросту. Кажу тобі, її вени розриваються, а твої балачки не більше ніж тирса. Скільки б ти не висцяв, тобі ніколи не заткати дірок. Як там казав містер Рен? Слова — це самотність. Минулого вечора я лишив тобі кілька слів на скатертині — ти прикрив їх ліктями.

Він загородив її парканом, немов вона — брудні смердючі мощі святого. Якби в нього лише стало сміливості проказати «забирай її!», можливо, трапилося б чудо. Лише це. «Забирай її!» — і присягаюся, що все склалося б якнайкраще. Окрім того, можливо, я б її й не взяв — цікаво, чи таке коли-небудь спадало йому на думку? Або ж забрав би на якийсь час, а тоді повернув, із покращеннями. Але будувати довкола неї паркан — безглуздо. Неможливо загородити парканом людську істоту. Так більше не роблять… Нікчемний скоцюрблений виродку, ти думаєш, що я її не гідний, що я можу її заплямувати, спаплюжити. Ти не знаєш, яким смаколиком є заплямована жінка, як зміна сімені може спонукати жінку розквітнути! Ти вважаєш, що сповненого коханням серця достатньо, і, можливо, для правильної жінки це так, однак у тебе вже немає серця… ти лише великий порожній сечовий міхур. Ти гостриш зуби і тренуєш рик. Ти бігаєш довкола її підборів, мов сторожовий пес, і все обсцикаєш. Їй не був потрібен сторожовий пес… вона вважала тебе поетом. Колись ти був поетом, казала вона. А тепер ти хто? Сміливіше, Сильвестре, сміливіше! Вийми мікрофон зі штанів. Опусти задню лапу і припини скрізь справляти малу потребу. Я кажу «сміливіше», бо вона вже тебе покинула. Кажу тобі, вона заражена, тож можеш розібрати свій паркан. Можеш не запитувати ввічливо, чи кава на смак не нагадує карболову кислоту: це мене не налякає. Насип у каву щурячої отрути й трішки битого скла. Закип’яти сечу й додай у неї кілька мускатних горіхів…

Останні кілька тижнів я живу в комуні. Мені доводиться ділити своє життя з іншими, здебільшого з кількома божевільними росіянами, п’яницею-голландцем і огрядною болгаркою на ім’я Ольга. З росіян — переважно з Євгеном та Анатолієм.

Усього кілька днів тому Ольгу виписали з лікарні, де їй випалили труби, і вона втратила трохи зайвої ваги. Однак з її вигляду не скажеш, що вона дуже страждала. Вона важить майже як горбатий локомотив; з неї ріками тече піт, у неї галітоз, і вона досі носить черкеську перуку, яка нагадує стружку. На підборідді в неї дві великі бородавки, з яких стирчить купа волосинок; і в неї ростуть вуса.

Наступного ж дня після виходу з лікарні Ольга знову почала шити взуття. О шостій ранку вона вже сидить за своїм верстатом; щодня вона виготовляє дві пари взуття. Євген нарікає, що Ольга — тягар, хоча, правду кажучи, завдяки цим двом щоденним парам взуття Ольга забезпечує і Євгена, і його дружину. Якщо Ольга не працюватиме — не буде що їсти. Тож усі намагаються вчасно вкласти Ольгу спати й ситно її нагодувати, аби лиш вона й далі працювала і таке інше.

Кожна трапеза починається з супу. Хоч яким був цей суп — цибулевим, помідорним, овочевим чи ще якимось — він завжди смакує однаково. Переважно на смак він такий, наче в ньому зварили ганчірку для миття посуду, — дещо кислий, запліснявілий, пінистий. Я бачу, як після обіду Євген ховає його до комоду. Там він стоїть і бродить до наступної трапези. Масло також ховають у комод; після трьох днів на смак воно нагадує великий палець на нозі трупа.

Запах згірклого масла, на якому щось смажать, не надто апетитний, особливо коли їжу готують у кімнаті, де немає навіть натяку на вентиляцію. Коли я відчиняю двері, мені одразу стає зле. Однак, щойно зачувши, що я прийшов, Євген зазвичай одразу відчиняє віконниці й знімає простирадло, яке висить на вікні, мов тенета, заступаючи сонячне світло. Бідолашний Євген! Він оглядає кімнату з невеликою кількістю меблів, брудні простирадла й балію для купання, у якій досі брудна вода, і каже: «Я — раб!» Він повторює це щодня, і не раз, а з десяток разів. А тоді знімає зі стіни гітару й співає.

Але щодо запаху згірклого масла… З ним пов’язані й хороші асоціації. Коли я думаю про це згіркле масло, то бачу себе в маленькому старосвітському внутрішньому дворику, страшенно смердючому, надзвичайно похмурому дворику. Крізь щілини у віконницях на мене витріщаються дивні особи… загорнуті в шалі старі жінки, карлики, сутенери зі щурячими писками, згорблені євреї, midinettes[51], бородаті ідіоти. Нетвердою ходою вони виходять у дворик, щоб набрати води або вилити помиї. Якось Євген попрохав мене вилити помиї замість нього. Я відніс відро до закутку у дворику. Там була діра в землі, а довкола — шматки брудного паперу. Маленький отвір був липким від екскрементів, які англійською називаються лайном. Я перехилив відро, пролунав огидний сплеск і булькання, а за ним почувся ще один неочікуваний сплеск. Коли я повернувся, саме розливали суп. Упродовж усієї трапези я думав про свою зубну щітку — вона вже стара, й щетинки застрягають у зубах.

Сідаючи до столу, я завжди займаю місце біля вікна. Я боюся сидіти з іншого боку столу — звідти надто близько до ліжка, а воно аж кишить. Якщо я дивлюся в той бік, то бачу плями крові на сірих простирадлах, утім я намагаюся туди не дивитися. Я визираю у дворик, де споліскують помийні відра.

Трапеза ніколи не завершується без музики. Щойно роздадуть сир, Євген підстрибує й тягнеться по гітару, яка висить над ліжком. Він завжди співає ту саму пісню. Хоч він і стверджує, що його репертуар налічує п’ятнадцять чи шістнадцять пісень, проте я ніколи не чув більше трьох. Його улюблена — Charmant роете d'amour[52]. Вона сповнена angoisse[53] та tristesse[54].

По обіді ми йдемо до кінотеатру, в якому прохолодно й темно. Євген сідає за фортепіано у великій оркестровій ямі, а я — на лаву перед екраном. У залі порожньо, але Євген співає так, наче тут зібралися всі короновані особи Європи. Двері до саду відчинено, аромат мокрого листя просочується всередину, і дощ змішується з Євгеновими angoisse та tristesse. Опівночі, після того як глядачі насичують зал потом та своїм смердючим диханням, я повертаюся спати на лаву. Ліхтар над виходом, оточений ореолом від тютюнового диму, кидає слабке світло на кут азбестової завіси при підлозі; щоночі, перед тим як заплющити очі, я бачу перед собою штучне око…

Стою посеред внутрішнього дворика зі скляним оком; мені доступна лише половина світу. Каміння мокре й поросле мохом, а в розколинах сидять чорні жаби. Великі двері закривають вхід до підвалу; сходинки слизькі й вкриті калом кажанів. Двері вигнулися й перекосились, петлі відвалюються, однак емальована вивіска на них ідеально збереглася, на ній написано: «Зачиняйте за собою двері». Навіщо зачиняти двері? Не можу збагнути. Дивлюся на вивіску ще раз, але її вже немає; на її місці — шибка з кольоровим склом. Я виймаю своє штучне око, плюю на нього й протираю носовичком. На помості над велетенським, вирізьбленим з дерева столом сидить жінка; довкола її шиї звивається змія. Уся кімната заставлена книжками, а в кольорових акваріумах плавають дивні риби; на стінах розвішано мапи та схеми, мапи Парижа перед чумою, мапи античного світу, Кноссу та Карфагена, мапи Карфагена до посипання сіллю й опісля[55]. У кутку кімнати бачу залізне ложе, а на ньому — мерця; жінка втомлено підводиться, піднімає з ліжка мерця й бездумно викидає його крізь вікно. Вона повертається до величезного різьбленого столу, виймає з акваріуму золоту рибку й ковтає її. Кімната починає повільно обертатися, й один за одним континенти сповзають у море; зосталася лише жінка, проте її тіло — це географічна маса. Я визираю з вікна і бачу, як із Ейфелевої вежі розбризкується шампанське; вона вся складається з цифр і загорнута в саван із чорного мережива. Дико булькає каналізація. Скрізь лише дахи, зведені з мерзенною вправністю.

Мене викинуло зі світу, мов гільзу. Опустився щільний туман, землю вкрило замерзлим жиром. Я відчуваю, як пульсує місто, ніби воно — серце, яке щойно вийняли з теплого тіла. Шибки мого готелю гнояться, і довкола стоїть міцний їдкий сморід, який нагадує сморід згорілих хімікатів. Дивлячись у Сену, я бачу бруд і спустошення, вуличні ліхтарі тонуть, чоловіки й жінки задихаються, мости вкриті будинками, бойнями кохання. Чоловік із пристебнутим до живота акордеоном стоїть, спершись на стіну; його руки відрубані по зап'ястки, але акордеон звивається між цими обрубками, мов мішок зі зміями. Всесвіт здрібнів; він завдовжки лише квартал, і в ньому немає зірок, дерев, річок. Люди, що мешкають тут, — мерці; вони виготовляють стільці, на яких інші сидять у своїх снах. Посеред вулиці — колесо, і в його втулці розміщена шибениця. Уже мертві люди оскаженіло намагаються залізти на шибеницю, але колесо крутиться занадто швидко…

Мені потрібне було щось, що привело б мене до ладу. Минулої ночі я це знайшов: Папіні. Мене не обходить, чи він шовініст, нікчемний святенник чи короткозорий педант. Як невдаха, він пречудовий…

Які книжки він читав у вісімнадцять! Не лише Гомера, Данте, Гете, не тільки Арістотеля, Платона, Епіктета, не лише Рабле, Сервантеса, Свіфта, не тільки Болта Вітмена, Едґара Аллана По, Бодлера, Війона, Кардуччі, Мандзоні, Лопе де Веґа, не лише Ніцше, Шопенгауера, Канта, Геґеля, Дарвіна, Спенсера, Гакслі, а й усіляку дрібноту на додачу. Це на 18-й сторінці. Alors[56] на сторінці 232 він врешті зазнає краху й сповідається. Я нічого не знаю, зізнається він. Мені відомі назви, я впорядковував бібліографії, я писав критичні есе, я обмовляв і збезчещував… Я можу говорити протягом п’яти хвилин чи п’яти днів, однак потому я виснажуюсь, я вичавлений, мов лимон.

Далі таке: «Кожен хоче зі мною побачитися. Кожен наполягає на розмові. Люди докучають мені й докучають іншим, цікавлячись тим, що я роблю. Як я? Чи зі мною знову все гаразд? Чи й досі я ходжу на прогулянки за місто? Чи я працюю? Чи закінчив свою книжку? Чи почну я невдовзі нову?

Худорлявий, схожий на мавпу німець хоче, щоб я переклав його твори. Росіянка з диким поглядом хоче, щоб я описав їй своє життя. Американська леді хоче чути найсвіжіші новини про мене. Американський джентльмен надішле за мною екіпаж, який відвезе мене пообідати — просто дружня розмова про особисте, ви ж розумієте. Давній шкільний товариш, друзяка, з яким я не спілкувався вже десять років, хоче, щоб я зачитував йому все, що пишу, щойно закінчу якийсь текст. Друг-художник очікує, що я позуватиму йому щогодини. Репортер з газети хоче дізнатися мою теперішню адресу. Знайомий містик цікавиться станом моєї душі; інший, практичніший — станом мого гаманця. Президент мого клубу хоче знати, чи виголошу я промову перед хлопцями! Пані, яка захоплюється спіритизмом, сподівається, що я зазиратиму до неї на чай якомога частіше. Вона хоче дізнатися мою думку про Ісуса Христа і що я думаю про нового медіума?..

Боже милий! На що я перетворився? Люди, яке ви маєте право захаращувати моє життя, красти мій час, копирсатися в моїй душі, висмоктувати мої думки, вважати мене вашим компаньйоном, довіреною особою, довідковим бюро? За кого ви мене маєте? Хіба я артист, який щовечора мусить розігрувати інтелектуальний фарс перед вашими дурними пиками? Хіба я — раб, якого купили, заплативши за те, аби я повзав перед вами, неробами, на пузі й складав вам до ніг усе, що роблю та знаю? Хіба я — дівка в борделі, яка має задерти спідницю або зняти сорочку на прохання першого ліпшого чоловіка у зшитому на замовлення костюмі?

Я — людина, яка воліла б жити героїчно й зробити світ більш стерпним, на свій погляд: якщо в миті слабкості, відпочинку, нужди я даю волю почуттям — трохи червоногарячої люті, охолодженої в словах, — пристрасну мрію, загорнуту і зав’язану в образах, — що ж, прийміть це або облиште… але не турбуйте мене!

Я — вільна людина, і мені потрібна моя свобода. Мені потрібно побути на самоті. Я хочу усамітнитись, щоб обмірковувати свій сором і розпач; мені потрібне сонячне світло і бруківка вулиць без супутників, без розмов, наодинці з собою, а компанію мені складатиме тільки музика мого серця. Що ви від мене хочете? Коли мені є що сказати, я це записую. Коли мені є що дати, я даю. Від вашої настирливої цікавості в мене розлад шлунку! Ваша похвала мене принижує! Ваш чай для мене — отрута! Я нікому нічого не винен. Я відповідав би лише перед Богом, якби він існував!»

Здається мені, говорячи про потребу залишитись на самоті, Папіні десь зовсім трохи прогледжує те, що в нього під носом. Не важко бути одному, якщо ти бідний і до того ж невдаха. Митець завжди сам, якщо він справжній митець. Ні, насправді митцю потрібна самотність.

Я назвав себе митцем. Що ж, нехай так і буде. Після обіду я прекрасно подрімав, від чого мій хребет немов вкрився вельветом. Понавигадував стільки ідей, що мені їх вистачить на три дні. Задихаюся від того, що нема куди подіти стільки енергії. Вирішую прогулятися. На вулиці передумую. Вирішую піти в кіно. Проте піти в кіно не можу — не вистачає кількох су. У такому разі — прогулянка. Біля кожного кінотеатру я зупиняюся й розглядаю афіші, а тоді — ціни. У цих опіумних притонах правлять дешево, проте мені все одно бракує кількох су. Якби не така пізня пора, я, мабуть, повернувся б і здав порожню пляшку.

Поки доходжу до Рю-Амелі, геть забуваю про кіно. Рю-Амелі — одна з моїх улюблених вулиць. Одна з тих, які муніципалітет, на щастя, забув замостити бруківкою. Величезне каміння проступає з ґрунту й тягнеться від одного боку вулиці до іншого. Вона завдовжки всього один квартал і доволі вузька. На цій вулиці розташований готель «Претті». Також на Рю-Амелі стоїть маленька церква. Вона має такий вигляд, наче її було навмисне зведено для президента Республіки та його найближчих родичів. Приємно зрідка бачити скромну маленьку церкву. Париж переповнений помпезними соборами.

Міст Олександра III. Перед мостом величезний простір, де розгулює вітер. Стрункі голі дерева, оточені залізними решітками, висаджено з математичною точністю; з-під купола Будинку інвалідів сочиться морок, заполоняючи темні вулиці, що прилягають до площі. Це морг поезії. Тепер він там, де їм треба, — величний воїн, остання велика людина Європи. Поринув у здоровий сон в своєму гранітному ліжку. Можна не боятися, що він перевертається в труні. Двері надійно зачинено, кришка щільно закрита. Спи, Наполеоне! Їм не були потрібні твої ідеї, їм був потрібен лише твій труп!

Річка досі розбухла, каламутна, посмугована світлом ліхтарів. Не знаю, що саме прокидається в мені, коли я дивлюся на цей темний стрімкий потік, але всередині мене наростає відчуття тріумфу, яке ще раз стверджує глибинне бажання ніколи не полишати цю країну. Пам’ятаю, як проходив тут одного ранку дорогою до «Амерікен Експресе», заздалегідь знаючи, що там не буде для мене жодного листа, жодного чека, жодної телеграми — нічого, абсолютно нічого. По мосту гуркотів фургон «Галері Лафаєт». Дощ ущух, і сонце, продираючись крізь мильні хмари, лягало на блискучу черепицю дахів холодним вогнем. Зараз я пригадую, як водій визирнув з вікна й подивився на річку в напрямку дороги до Пассі. У нього був такий здоровий, простий, ствердний погляд, неначе він казав самому собі: «О, незабаром весна!» А Бог свідок, коли в Парижі настає весна, навіть найскромніший смертний відчуває, що живе в раю. Але справа була не лише в цьому — передусім ішлося про сповнений інтимної близькості погляд, яким він оглядав усю сцену. Це був його Париж. Людині не потрібно бути багатою, не потрібно навіть бути громадянином, щоб ставитися отак до Парижа. У Парижі повно бідняків — мені здається, що вони — найбільш горда й найбрудніша зграя жебраків, яких коли-небудь носила земля. А втім, вони справляють таке враження, ніби почуваються тут як удома. Ось що відрізняє парижанина від решти душ, які мешкають у метрополісах.

Коли я думаю про Нью-Йорк, відчуття в мене зовсім інші. Нью-Йорк змушує навіть багату людину почуватися дрібною й неважливою. Нью-Йорк холодний, блискучий, злий. Там домінують будівлі. Уся діяльність його жителів позначена якимось атомним шаленством; що скаженішим стає темп, то більше занепадає дух. Там — постійне бродіння, але воно незгірше могло б відбуватися і в тестовій колбі. Ніхто не знає, що й до чого. Його енергія не підвладна нікому. Вона колосальна. Химерна. Бентежна. Велетенський реактивний поспіх, однак абсолютно не впорядкований.

Коли я думаю про це місто, в якому народився й виріс, про Мангеттен, який оспівував Вітмен, мої нутрощі обпалює сліпа біла лють. Нью-Йорк! Білі в’язниці, тротуари, що аж кишать диваками, черги за хлібом, опіумні притони, побудовані, мов палаци, жиди, прокажені, горлорізи, і на довершення всього — ennui, монотонність облич, вулиць, будинків, хмарочосів, їжі, афіш, роботи, злочинів, кохання… Ціле місто, зведене над порожньою прірвою, у якій немає нічого. Безглуздя. Абсолютне безглуздя. А 42-га вулиця! Вершина світу, як вони її називають. То де ж тоді дно? Ти можеш іти нею з простягнутою рукою, а тобі посипатимуть голову золою. Багаті чи бідні — всі вони ходять із задертими головами, ледве не скручуючи собі шиї, щоб роздивитися свої прекрасні білі в’язниці. Вони походжають, немов сліпі гуси, і прожектори вкривають їхні порожні обличчя крупинками екстазу.