Тропік Рака

У синяві електричного світанку арахісові шкаралупки виглядають блідими й зморщеними; уздовж берега у Монпарнасі гнеться й ламається латаття. Коли настає відплив, і серед гною на мілині залишається лиш кілька сифілітичних русалок, «Дом» нагадує тир, крізь який пройшов циклон. Усе поволі скрапує назад у каналізацію. Приблизно на годину западає мертвий спокій, коли з вулиць змивають блювоту. Раптом починають щебетати дерева. З одного кінця бульвару до іншого лунає божевільна пісня. Вона — мов сигнал про закриття біржі. Усі надії, які ще лишалися, зметено. Настала мить випорожнити останній сечовий міхур. Мов проказа, підкрадається новий день…

Хочу вас застерегти: якщо працюєте вночі, головне — не порушувати розклад; якщо ви не дісталися ліжка до того, як почали щебетати пташки, то лягати спати вже безглуздо. Цього ранку, не маючи кращого заняття, я відвідав Зоосад[89]. Тут чудові пелікани з Чапультепека та павичі з розчепіреними віялами, які дивляться на тебе своїми дурнуватими очима. Зненацька почався дощ.

Повертаючись до Монпарнаса автобусом, я помітив маленьку француженку, яка заклякло сиділа навпроти мене, виструнчивши спину, немов збиралася почистити собі пір’я. Вона сиділа на самому краєчку сидіння, неначе боялася зім’яти свій розкішний хвіст. Було б чудово, подумав я, якби раптом вона затремтіла й із її derrière[90] розкрилося величезне віяло з довгими, схожими на шовк пір’їнами.

У кафе «Де-л’Авеню», куди я зайшов щось перехопити, жінка з роздутим животом спробувала привернути мою увагу до її проблеми. Вона хотіла би піти зі мною в готель і провести там годинку чи дві. Ще ніколи вагітні не зверталися до мене з такою пропозицією: я майже піддаюся спокусі спробувати. Щойно народиться дитина і вона віддасть її в державний інтернат, одразу ж повернеться до своєї справи, каже жінка. Вона шиє капелюхи. Помітивши, що моя зацікавленість минає, вона бере мою руку і прикладає до свого черева. Я відчуваю, як там щось ворушиться. Від цього втрачаю апетит.

Я ще ніде не бачив такого розмаїття сексуальних пропозицій, як у Парижі. Щойно жінка втрачає тут передній зуб, око або ногу, вона зривається з ланцюга. В Америці, якби їй не було що запропонувати, окрім свого каліцтва, вона померла б із голоду. Тут усе інакше. До втраченого зуба, проваленого носа або випадіння матки, до будь-якого нещастя, яке погіршує звичайний вигляд жінки, тут ставляться як до додаткової «родзинки», збудливого засобу, що здатний розпалити апетит перенасиченого чоловіка.

Звісно, я говорю про світ, що властивий великим містам, про світ чоловіків та жінок, з яких машина вичавила останню краплю соку — про мучеників сучасного прогресу. Це маса кісток і запонок для комірців, яку художнику так складно одягнути в плоть.

Лише пізніше, після обіду, опинившись у мистецькій галереї на Рю-де-Сез в оточенні чоловіків і жінок Матісса, я повертаюся у межі людського світу. На порозі великої зали, стіни якої зараз аж палахкотять, я на мить зупиняюся, аби прийти до тями від шоку, який відчуваєш, коли звичну сірість світу роздирає на шматки й усі барви життя вириваються назовні піснею та поезією. Я опиняюся в такому природному, такому цілісному світі, що одразу гублюся. У мене виникає відчуття занурення у сплетіння самого життя, яке лишається в самому центрі, хоч з якого б місця, з якої б позиції чи з яким би ставленням я на нього поглянув. Розгублений, мов тоді, коли потонув у затінку дівчат-квіток, розмістившись у їдальні величезного світу Бальбека, я вперше осягаю глибинне значення тих внутрішніх натюрмортів, що демонструють свою присутність за допомогою магії образу й дотику. Стоячи на порозі світу, створеного Матіссом, я знову відчуваю силу того одкровення, яке дало змогу Прусту так деформувати картину життя, що лише ті, хто, як і він сам, чутливі до алхімії звуку й відчуття, можуть перетворити негативну реальність життя на вагомі й важливі обриси мистецтва. Лише ті, хто здатен прийняти світло у своє нутро, можуть передати те, що живе в серці. Зараз мені яскраво пригадується, як мерехтіння і спалахи світла, що відбивалися від масивних канделябрів, розбризкувались навкруги, немов кров, вкриваючи дрібними цятками гребені хвиль, які монотонно розбивалися об тьмяне золото за вікнами. На березі, де переплелися щогли й димарі, ніби вкрита золою тінь, постать Альбертини, що плине крізь прибій, розчиняючись у таємничих течіях та призмі протоплазмового царства, поєднуючи свою тінь із мрією та передчуттям смерті. Із заходом сонця над землею, мов туман, здіймається біль, наближається горе, розбиваючи на друзки безкінечну панораму моря і неба. Дві воскові руки безживно лежать на ковдрі, і вздовж блідих вен лине подібний до звуків флейти шепіт мушлі, повторюючи легенду про своє народження.

У кожній поемі Матісса відображено історію частини людської плоті, що чинить опір смерті. Уся сукупність плоті, від волосся до нігтів, виражає чудо дихання, немов внутрішнє око, спрагле більшої реальності, перетворило пори тіла на голодні видющі роти. Хоч який образ перед тобою промайнув, йому властивий запах і звук подорожі. Неможливо побачити й найменшого шматочка його мрій, не відчувши здіймання хвилі й прохолоду бризок, що линуть крізь повітря. Він стоїть біля стерна, вдивляючись пильними блакитними очима в портфоліо часу. У які віддалені закутки він ще не зазирнув своїм довгим косим поглядом? Визираючи з-поза широкого мису свого носа, він бачив усе: Кордильєри, що спадають у Тихий океан, історію діаспори, написану на пергаменті, віконниці, що, мов флейти, наспівують шурхіт узбережжя, фортепіано, вигнуте, мов мушля, пелюстки квітів, що виграють усіма барвами світла, хамелеонів, що звиваються під пресом друкарського верстата, сералі, що розчиняються в океанах пилу, музику, що, мов вогонь, лине з прихованої хромосфери болю, спори й мадрепори, що запліднюють землю, пуповини, що вибльовують своє породжене стражданням поріддя… Він — просвітлений мудрець, провидець, що, танцюючи, змахом кисті зносить те огидне риштування, до якого людське тіло прикуте незаперечними фактами життя. Саме він, якщо сьогодні й справді існує хтось, наділений таким даром, знає, коли розчинити людську постать, хто достатньо хоробрий, аби пожертвувати гармонією лінії заради того, щоб виявити ритм і шепіт крові, хто здатний схопити переломлене всередині себе світло й залити ним усю палітру кольорів. За дріб’язковістю, хаосом, глумом життя він відшукує невидимий візерунок; він повідомляє нам про свої відкриття в метафізичному пігменті простору. Жодних пошуків формули, жодного розпинання ідей, жодної одержимості, окрім як творити. Навіть коли світ прямує до знищення, існує людина, яка тримається серцевини, яка лише міцніше закріплюється і глибше кидає якір, стає ще більш центробіжною, тоді як процес руйнації повсякчас прискорюється.

Світ дедалі більше стає схожим на сон ентомолога. Земля сходить з орбіти, вісь змістилася; із півночі величезними сталево-синіми вихорами мете сніг. Настає новий льодовиковий період, поперечні шви сходяться щільніше, і в усьому кукурудзяному поясі вимирають зародки, перетворюючись на мертві соскоподібні відростки. Дюйм за дюймом висихають дельти, й русла стають гладенькими, мов скло. Настає світанок нового дня, металургійного дня, коли земля бряжчатиме від зливи яскравої жовтої руди. Поки знижується температура, форма світу стає розмитою; осмос і досі триває, й подекуди ще відбувається зчленування, однак на периферії всі вени вже вражені варикозом, на периферії світлові хвилі вигинаються, а сонце стікає кров’ю, мов розірвана пряма кишка.

У самісінькій втулці цього колеса, що розпадається, перебуває Матісс. І він котитиметься, аж поки все, що створило це колесо, не розвалиться. Він уже подолав добрячу частину земної кулі, проїхав Персію, Індію та Китай, і, мов до магніту, до нього прилипли мікроскопічні частинки Курдистану, Белуджистану, Тімбукту, Сомаліленду, Ангкора, Вогняної Землі. Одалісок він оздобив малахітом та яшмою, їхня плоть прихована за тисячею очей, напахчених очей, змочених спермою китів. Хоч би де подув бриз, з’являються холодні, мов желе, груди, в небо зриваються білі голуби і прокладають колії в синьо-крижаних венах Гімалаїв.

Шпалери, якими науковці обклеїли реальний світ, відвалюються шматками. Величезний блядюжник, на який вони перетворили життя, декорацій не потребує; важливо одне: щоб злагоджено працювала система стічних труб. Красі, цій котячій красі, що тримає нас за яйця в Америці, настав кінець. Щоб осягнути нову реальність, спочатку необхідно розібрати стічні труби, розкрити вражені гангреною канали, з яких складається сечостатева система, що постачає екскременти мистецтва. Аромати дня — перманганат і формальдегід. Труби забиті задушеними ембріонами.

Світ Матісса й досі прекрасний, мов старомодна спальня. Тут немає й сліду підшипників, котельних листів, поршнів, розвідних ключів. Це той самий старий світ, що радісно вирушав до Булонського Лісу в пасторальні дні, сповнені вина й розпусти. Я відчуваю втіху й бадьорість, крокуючи поміж цих створінь, що дихають живими порами, чий світ на задньому плані непохитний та щільний, мов саме світло. Я гостро відчуваю все це, коли прямую бульваром Мадлен, а поруч мене шарудять сукнями хвойди, й один лише погляд на них змушує мене тремтіти. Це тому, що вони екзотичні, чи тому, що ситі? Ні, на бульварі Мадлен на гарну жінку натрапляєш зрідка. Але в Матісса, у дослідженні, яке провадить його кисть, проступає тремтливий проблиск світу, що вимагає лише присутності жінки, аби висловити найневловиміші бажання. Натрапити на жінку, яка пропонує себе на виході з туалету, там, де реклами цигаркового паперу, рому, акробатів, кінських перегонів, де важке листя дерев прозирає крізь густу масу стін і дахів, — це досвід, що починається у місці, де обривається відомий нам світ. Час від часу, обходячи ввечері стіни цвинтаря, я натрапляю на примарних Матіссових одалісок, прив’язаних до дерев — їхні переплетені гриви просочені деревним соком. За кілька футів від мене, однак відділений незліченними еонами часу, лежить розпластаний муміфікований привид Бодлера, цілого світу, що не виригне більше ні слова. У темних закутках кафе сплелися руками чоловіки й жінки, їхні чресла рясно заплямовані; поруч стоїть garçon із повним фартухом су, чемно чекаючи на entr'acte[91], щоб кинутися на свою дружину й віддерти її. Навіть коли світ розлітається на друзки, Париж, що належить Матіссу, здригається в яскравих судомних оргазмах, саме повітря затхле від застояної сперми, гіляччя дерев сплутане, мов волосся. Вертячись довкола своєї хиткої осі, колесо впевнено котиться вниз; немає ані гальм, ані підшипників, ані гумової шини. Колесо розвалюється, але його обертання не спинити…