Тропік Рака

В Америці у мене було декілька друзів-індусів: кілька хороших, кілька поганих, кілька доволі посередніх. Так склалося, що я опинився в ситуації, за якої, на щастя, мав змогу бути для них корисним; я влаштовував їх на роботу, давав прихисток і за необхідності годував. Правду кажучи, вони були дуже вдячні, власне, настільки, що через їхні настирливі вияви уваги моє життя ставало нестерпним. Двоє з них були святими, якщо я правильно розумію, що означає бути святим; зокрема Ґупте, якого одного ранку знайшли з перерізаною від вуха до вуха горлянкою. Його знайшли на ліжку однієї нічліжки у Ґринвіч-Віллидж зовсім голого, поруч із ним лежала його флейта, а його горлянку було розпанахано, як я вже сказав, від вуха до вуха. Ніхто так і не з’ясував, чи його вбили, чи він вчинив самогубство. Та менше з тим…

Я намагаюся пригадати послідовність подій, яка зрештою привела мене в помешкання Нанантаті. Думаю, це досить дивно, що я повністю забув про Нанантаті, аж поки кілька днів тому не опинився у вбогій готельній кімнаті на Рю-Сель. Я лежав там на залізному ліжку, роздумуючи над тим, яким я став нулем, яким непотребом, яким порожнім місцем, аж раптом — бац! — з’являється слово: НЕОСОБА! Саме так ми називали його в Нью-Йорку — Неособа. Містер Неособа.

Зараз я лежу на підлозі розкішних апартаментів, якими він вихвалявся, коли бував у Нью-Йорку. Нанантаті вдає з себе доброго самаритянина; він дав мені пару ковдр, від яких свербить усе тіло, попон, у які я загорнувся, влігшись на запилюженій підлозі. Він повсякчас має для мене дрібні завдання — якщо я з дурості лишаюся вдома. Вранці він грубо розштурхує мене, аби я приготував йому на ланч овочі: цибулю, часник, боби тощо. Друг Нанантаті, Кепі, застерігає, щоб я не їв цю їжу, — каже, що вона погана. Хороша, погана — яка різниця? Це їжа! Лиш це має значення. За кусень хліба я залюбки попідмітаю зламаним віником килими, виперу його одяг і позбираю з підлоги крихти, щойно він закінчить свою трапезу. Відколи я переїхав до нього, він став вимагати абсолютної чистоти: все має бути вичищено, стільці повинні стояти в певному порядку, будильник має дзвеніти, туалет мусить бути справним… Найбожевільніший індус серед усіх, яких будь-коли носила земля! До того ж скупий, мов стручок квасолі. Я від душі посміюся з усього цього, коли врешті вирвуся з його пазурів, але наразі я — в’язень, людина без касти, недоторканний…

Якщо я раптом не приходжу якоїсь ночі й не загортаюся в попони, то коли врешті з’являюся, Нанантаті каже мені: «О, то ти не вмер? А я думав, що вмер». І хоча йому відомо, що в мене немає ні гроша, він однаково щодня розповідає мені про якусь дешеву кімнатку, яку надибав неподалік. «Але я поки не маю змоги зняти кімнату», — відказую я. І тоді, примружившись, мов китайоза, він м’яким голосом промовляє: «О, так, я й забув, що в тебе немає грошей. Я завжди про це забуваю, Ендрі… Але коли надійде телеграма… коли міс Мона надішле тобі гроші, ти ж підеш зі мною оглянути ту кімнату, га?»

А тоді майже на одному подиху запевняє мене, що я можу залишатися в нього стільки, скільки забажаю — «шість місяців, сім, Ендрі… мені дуже добре, що ти тут».

Нанантаті — один із тих індусів, для яких я нічогісінько не зробив в Америці. Він представився мені як багатий торговець, торговець перлинами, який має шикарні апартаменти на Рю-Лафаєт у Парижі, віллу в Бомбеї, бунгало в Дарджилінґу. Я з першого ж погляду зрозумів, що він — недоумок, однак іноді недоумкам властива геніальна здатність наживати статки. Я не знав, що свій рахунок у нью-йоркському готелі він сплатив, лишивши в долонях власника кілька великих перлин. Зараз мені видається потішною думка про те, як цей маленький йолоп колись розгулював вестибюлем нью-йоркського готелю з тростиною із чорного дерева, зверхньо наказуючи коридорним, замовляючи для своїх гостей обіди, а в портьє — театральні квитки, винаймаючи таксі на цілий день тощо, тощо, і все це — без жодного су в кишені. Лише з намистом із великих перлин на шиї, які він роздавав одна за одною, коли надходив час. І те, як по-дурнуватому він плескав мене по спині, дякуючи за добре ставлення до тих парубків-індусів: «Усі вони дуже розумні хлопці, Ендрі… дуже розумні!» — водночас додаючи, що якийсь там хороший бог віддячить мені за мою доброту. Тепер розумію, чому вони так хихотіли, ці розумні індуські хлопці, коли я запропонував їм позичити в Нанантаті п’ять баксів.

Зараз мені цікаво, як саме отой хороший бог як-там-його-звали винагороджує мене за мою доброчинність. Я — не більше ніж раб цього маленького товстого йолопа. Я постійно в нього на побігеньках. Якщо він хоче, щоб я щось зробив, то так мені й каже без зайвих викрутів.

Коли він іде до горщика для срання, то кричить: «Ендрі, принеси мені, будь ласка, глечик води. Я маю підмитися». Йому навіть на думку не спадає скористатися туалетним папером, цьому Нанантаті. Вочевидь, це заборонено його релігією. Ні, він просить глечик води та ганчірку. Він — витончений, цей маленький жирний йолоп. Іноді, коли я п’ю блідий чай, у який він кинув листок троянди, Нанантаті стає поруч і гучно пердить просто мені в обличчя. Він ніколи не каже: «Перепрошую!» Мабуть, це слово відсутнє в мові гуджараті.

Того дня, коли я вперше прийшов у помешкання Нанантаті, він саме проводив омивання, тобто стояв над брудною мискою й намагався дотягнутися до шиї своєю покрученою рукою. Поряд із мискою стояв латунний келих, за допомогою якого він змінював воду. Він попросив, аби під час цієї церемонії я мовчав. Я сидів тихо, як він і просив, спостерігаючи, як Нанантаті виспівує, молиться й час від часу спльовує в горщик. То он які вони, ті чудові апартаменти, про які він торочив у Нью-Йорку! Рю-Лафаєт! Там, у Нью-Йорку, це звучало, немов назва якоїсь важливої вулиці. Я думав, що тут живуть лише мільйонери й торговці перлинами. Рю-Лафаєт звучить чудово, коли ти на іншому березі океану. Так само звучить і П’ята-авеню, коли ти з цього боку. Неможливо навіть уявити, які кубла насправді існують на цих шикарних вулицях. Хай там як, а зрештою я тут, сиджу в розкішних апартаментах на Рю-Лафаєт. А цей божевільний йолоп із покрученою рукою проводить ритуал омивання. Стілець піді мною зламаний, остов ліжка розвалюється на частини, шпалери подерті й подекуди відклеїлися, а з-під ліжка визирає відкрита валіза, напхана брудним одягом. З того місця, де я сиджу, мені видно жалюгідний внутрішній дворик унизу, в якому аристократи із Рю-Лафаєт сидять і курять свої глиняні люльки. Поки Нанантаті виспівує літургійні пісні, мені стає цікаво, як же виглядає те бунгало в Дарджилінґу. Його співам та молитвам просто немає кінця-краю.

Він пояснює мені, що змушений митися по-особливому, — цього вимагає його релігія. Однак у неділю він купається у бляшаній ванні — каже, що Великий Я дивиться на це крізь пальці. Одягнувшись, він підходить до серванта, стає на коліна перед ідолом на третій полиці й повторює свою мумбу-юмбу. Якщо молитимешся так щодня, каже він, то з тобою ніколи нічого не трапиться. Хороший бог як-там-його нізащо не забуде свого відданого слугу. А тоді він показує мені свою руку, понівечену в автомобільній аварії, яка трапилася, мабуть, того дня, коли він з недбалості не проспівав до кінця пісню й не виконав як слід танок. Його рука схожа на зламану стрілку компаса; це вже не рука, а суглоб із прикріпленою до нього бабкою. Відтоді, як йому прооперували руку, в нього під пахвами набухли два лімфатичні вузли — маленькі жирні вузли, точнісінько як собачі яйця. Оплакуючи своє нещастя, він згадує, що лікар радив йому поживнішу дієту. Тож одразу вмовляє мене сісти й скласти меню з достатньою кількістю риби та м’яса. «А як щодо устриць, Ендрі — для le petit frère[64]?» Проте все це лише заради того, щоб справити на мене враження. Він не має ні найменшого наміру купувати собі устриці, м’ясо або рибу. Принаймні доти, доки я тут живу. Впродовж цього часу ми будемо харчуватися сочевицею, рисом і рештою сухих продуктів, які він віддавна тримає на горищі. Масло, яке він придбав минулого тижня, також не пропаде.

Коли він починає розтоплювати масло, смердить просто нестерпно. Спершу я зазвичай тікав із кухні, щойно він починав щось на ньому смажити, але тепер якось терплю. Він би тільки зрадів, якби я виблював свою їжу, — з’явилося б ще щось, що можна було б сховати в шафу разом із черствим хлібом, запліснявілим сиром і маленьким вогким печивом, яке він власноруч спік із кислого молока та згірклого масла.

Здається, протягом останніх п’яти років він узагалі не працював, і пальцем не поворухнув. Бізнес розвалився. Він розповідає мені про перлини в Індійському океані — великі, круглі, з яких можна жити ціле життя. Це араби руйнують бізнес, каже він. Однак зараз Нанантаті щодня молиться своєму богові як-там-його, і це його підтримує. Він зі своїм божеством на короткій нозі: знає, як саме його задобрити, як виманити в нього кілька су. Це суто комерційні стосунки. За щоденне дуркування перед шафою він отримує свою порцію бобів із часником, не кажучи вже про набухлі яєчка під пахвою. Він упевнений, що врешті-решт усе складеться добре. Перлини колись знову добре продаватимуться, можливо, через п’ять років, можливо, через двадцять — коли на це буде воля бога Бумарума. «А коли бізнес запрацює, Ендрі, ти отримаєш свої десять відсотків — за написання листів. Але спершу, Ендрі, ти маєш написати листа, щоб дізнатися, чи ми можемо отримати з Індії кредит. Відповідь надійде приблизно місяців через шість, можливо сім… в Індії човни плавають повільно». Для нього взагалі не існує поняття часу, для цього маленького йолопа. Коли я запитую його, чи добре він спав, він відповідає: «Ах, так, Ендрі, я спав дуже добре… іноді я можу проспати дев’яносто дві години за три доби».

Вранці він зазвичай занадто слабкий, аби робити бодай щось. Його рука! Жалюгідна зламана милиця, а не рука! Іноді, коли він незграбно закидає її, щоб дотягнутися до задньої частини шиї, я запитую себе, як йому вдасться повернути її назад. Якби не його черевце, він нагадував би мені одного з акробатів у цирку «Медрано». Йому бракує зламати ще й ногу. Коли він бачить, як я підмітаю килим, коли бачить, яку хмару пилу я здіймаю, то починає квоктати, мов пігмей: «Добре! Дуже добре, Ендрі. А тепер я зберу клубки». Це означає, що на підлозі зосталося кілька пилинок, які я не помітив; це в нього такий ввічливий вияв сарказму.

По обіді до нього завжди завалюється в гості кілька друзяк, також торговців перлинами. Усі вони страшенно чемні, медовоголосі виродки з лагідними оленячими очима; вони розсідаються за столом і гучно сьорбають духмяний чай, а Нанантаті стрибає довкола, мов чортик із табакерки, або вказує на яке-небудь сміття на підлозі й каже своїм м’яким єлейним голосом: «Будь ласка, прибери це, Ендрі». Коли приходять гості, він скрадливо підходить до шафи й виймає звідти сухі скоринки хліба, з яких приблизно тиждень тому він зробив грінки, і які тепер мають міцний присмак запліснявілого дерева. Не викидається ані крихти. Якщо хліб занадто псується, він відносить його вниз консьєржці, яка, як він каже, дуже добре до нього ставиться. За його словами, консьєржка черствому хлібу надзвичайно радіє — вона готує з нього хлібний пудинг.

Якось до мене зазирнув мій товариш Анатолій. Нанантаті був у захваті. Наполіг, щоб Анатолій залишився на чай. Наполіг, щоб той спробував вогкого печива та черствого хліба. «Приходь щодня, — сказав Нанантаті, — вчитимеш мене російської. Гарна мова, ця російська… Хочу навчитися нею розмовляти. Повтори-но ще раз, як ти це кажеш, Ендрі — борсчт? Будь ласка, запиши його для мене, Ендрі…» І я мушу не просто записати, а надрукувати його на машинці, поки він спостерігає, як я це роблю. Він придбав друкарську машинку після того, як отримав відшкодування за свою скалічену руку, оскільки лікар вважав, що такі вправи підуть йому на користь. Але друкарська машинка швидко йому набридла — це була англійська машинка.

Дізнавшись, що Анатолій грає на мандоліні, Нанантаті мовив: «Чудово! Приходь щодня — навчатимеш мене музиці. Я куплю собі мандоліну, щойно покращаться справи. Це добре для моєї руки». Наступного дня він позичив у консьєржки фонограф. «Ендрі, будь ласка, навчи мене танцювати. У мене надто великий живіт». Сподіваюсь, колись він купить собі стейк, і я зможу сказати йому: «Будь ласка, відкусіть шматок за мене, містере Неособо. У мене занадто слабкі зуби!»

Як я вже зазначав, щойно я до нього переїхав, Нанантаті став надзвичайно прискіпливим. «Учора, — каже він, — ти припустився трьох помилок, Ендрі. По-перше, ти забув зачинити двері туалету, і тому цілу ніч вони робили бум-бум; по-друге, ти лишив відчиненим вікно на кухні, і тому до ранку скло розбилось. І ти забув винести на ґанок пляшку для молока! Будь ласка, завжди винось пляшку для молока перед сном, а вранці забирай хліб».

Щодня до Нанантаті приходить його друг Кепі, аби дізнатися, чи бува не приїхав хтось з Індії. Він чекає, доки Нанантаті кудись вийде, а тоді мчить до шафи й поглинає шматочки хліба, сховані у скляній банці. Він стверджує, що ця їжа нікуди не годиться, хоча наминає її, мов щур. Кепі — пройдисвіт, справжнісінька людина-кліщ, що присмоктується до шкіри навіть свого найбіднішого співвітчизника. На думку Кепі всі вони — набоби. За манільську сигару і гроші на випивку він готовий лизати дупу будь-якому індусу. Та зверніть увагу — індусу, але не англійцю. Він знає адреси й розцінки всіх борделів у Парижі. Навіть із десятифранкових кубел він отримує невеличкі комісійні. І йому відомі найкоротші маршрути до будь-якого місця, куди ви хочете потрапити. Спершу він запитає, чи ви не бажаєте поїхати на таксі; якщо відповісте «ні», він запропонує автобус, а коли й це занадто дорого, то трамвай або метро. Або ж запропонує відвести вас туди пішки й зекономити франк або два, знаючи, що дорогою ви неодмінно пройдете повз tabac і будете такими ласкавими, щоб купити йому маленьку сигарку.

Кепі по-своєму цікавий тим, що не має інших амбіцій, окрім як щоночі потрахатися. Кожне пені, яке він заробляє, а заробляє він їх збіса мало, Кепі протринькує у дансингах. У Бомбеї в нього дружина й восьмеро дітей, однак це аж ніяк не заважає йому пропонувати одружитися будь-якій юній femme de chambre[65], достатньо дурній і довірливій, щоб йому віддатися. Він знімає невеличку кімнатку на Рю-Кондорсе, яка обходиться йому в шістдесят франків на місяць. Він сам поклеїв там шпалери. І дуже нею пишається. Він використовує в авторучці фіолетове чорнило, оскільки його вистачає на довше. Він сам чистить собі взуття, прасує брюки, пере одяг. За маленьку сигарку, манільську сигару, коли ваша ласка, він влаштує вам прогулянку по всьому Парижу. Якщо ви зупинитесь поглянути на сорочку або запонку для комірця, його очі одразу спалахнуть. «Не купуйте це тут, — скаже він. — Вони забагато просять. Я покажу вам дешевше місце». І перш ніж ви встигнете все обдумати, він відведе вас подалі й покаже іншу вітрину, де виставлені такі самі краватки, сорочки й запонки — можливо, це навіть буде вітрина тієї самої крамниці! Проте ви цього не знатимете. Щойно Кепі чує, що ви бажаєте щось купити, його душа пожвавлюється. Він поставить вам стільки запитань і водитиме стількома місцями, що ви врешті-решт відчуєте спрагу й запропонуєте чогось випити, і тоді ви раптом зрозумієте, що якимось дивом знову стоїте у tabac — можливо, у тій самій tabac! — а Кепі вкотре улесливо промовляє: «Коли ваша ласка, купіть мені маленьку сигарку». Неважливо, що саме ви хочете зробити, навіть якщо просто пройтися вулицею, — Кепі знайде спосіб для вас зекономити. Він покаже вам найкоротший шлях, найдешевше місце, найбільшу порцію, адже що б ви не робили, ви обов’язково проходитимете повз tabac, і навіть якщо довкола вирує революція, хтось проводить локаут чи оголошено карантин, Кепі просто мусить опинитися в «Мулен Руж», «Олімпії» або «Анж Руж», коли заграє музика.

Днями він приніс мені почитати книжку. Там ішлося про відомий суд між священником та редактором однієї індійської газети. Схоже, редактор публічно звинуватив священника в розпусті; проте на цьому він не спинився й звинуватив останнього в тому, що той підчепив хворобу. Кепі каже, що це був знаменитий французький сифіліс, однак Нанантаті доводить, що чоловік захворів на японський трипер. Нанантаті все подає трохи перебільшено. У будь-якому разі Нанантаті бадьоро каже до мене: «Будь ласка, Ендрі, розкажи мені, що там написано. Я не можу читати, це шкодить моїй руці». А тоді, немов підбадьорюючи мене, додає: «Це хороша книжка про трах, Ендрі. Кепі приніс її саме для тебе. А в нього на думці самі дівки. Він стількох їбе — геть як Крішна. Ми в такі речі не віримо, Ендрі…»

Пізніше він відводить мене на горище, завалене бляшанками й усіляким індійським лайном, загорнутим у мішковину та папір для феєрверків. «Ось куди я приводжу дівок», — каже він. А тоді доволі тужливо додає: «З мене не дуже добрий йобар, Ендрі. Я більше з ними не трахаюся. Я обіймаю їх і говорю їм ласкаві слова. Тепер мені подобається лише говорити». Далі слухати немає потреби: я знаю, що він розводитиметься про свою руку. Я вже бачу, як він лежить там із тим своїм зламаним суглобом, що звисає з ліжка. Однак на мій подив він додає: «Їбатися я не здатен, Ендрі. Та й ніколи не був хорошим їбакою. От мій брат — той хороший! Тричі на добу, і так щодня! І Кепі хороший — геть як Крішна».

Тепер його думки зациклилися на «траханні». Внизу, у маленькій кімнатці, у якій він стає на коліна перед відкритим сервантом, Нанантаті розповідає мені, як він жив, коли був багатим і коли тут разом із ним мешкали його дружина й діти. На вихідні він відвозив дружину в Будинок націй і винаймав на ніч кімнату. Кожна кімната була обставлена в різному стилі. Його дружині це дуже подобалося. «Чудове місце для трахання, Ендрі. Я знаю там усі кімнати…»

Стіни маленької кімнатки, в якій ми сидимо, обліплені фотографіями. На них представлена кожна гілка родини — це нагадує поперечний розріз Індійської імперії. Здебільшого члени цього генеалогічного дерева схожі на зів’яле листя: жінки — змарнілі й мають здивовані, перелякані погляди; у чоловіків енергійний та інтелігентний вигляд, немов в освічених шимпанзе. Тут зібралися абсолютно всі: приблизно дев’яносто людей з їхніми білими волами, кізяками, худющими ногами та старомодними окулярами; на задньому плані час від часу можна розгледіти безбарвну, випалену землю, потріскані тротуари, ідола з викривленими руками, схожого на людську багатоніжку. У цій галереї є щось настільки фантастичне, настільки недоречне, що воно неодмінно наштовхує тебе на згадку про велетенську грибницю храмів, які простягаються від Гімалаїв до краю Цейлону, неосяжну архітектурну мішанину, позначену невимовною красою, а заразом чимось жахливим, мерзенно-жахливим, адже родючість, що проступає й вирує в міріадах цих найрізноманітніших форм, здається, вщент виснажила сам ґрунт Індії. Коли ти дивишся на багатоликий рій фігур, що обсіли façades храмів, тебе приголомшує неймовірна сила цих гарних темношкірих людей, які переплелися у своїх таємничих сексуальних обіймах, що тривають вже тридцять віків, а то й довше. Ці кволі чоловіки й жінки з пронизливими очима, які дивляться на тебе з фотографій, схожі на змарнілі тіні тих мужніх масивних фігур, що закарбували себе в камені та фресках по всій Індії, аби героїчні міфи змішаних тут рас назавжди залишилися в серцях їхніх співвітчизників. Коли я дивлюся лише на частину цих гігантських, закарбованих у камені мрій, цих похилених, напівзруйнованих будівель, всипаних коштовностями, зрошених людською спермою, мене приголомшує відчуття сліпучої величі тих духовних поривів, які дали змогу пів мільярду людей найрізноманітнішого походження у такий спосіб увічнити найбільш невловимі образи їхнього жадання.

Мене сповнює дивна мішанина відчуттів, яку неможливо виразити словами, коли Нанантаті починає торочити мені про свою сестру, котра померла під час пологів. Ось вона на стіні — тендітне, сором’язливе створіння дванадцяти чи тринадцяти років, що притискається до руки старого пердуна. Коли їй виповнилося десять, її віддали за цього старого roué[66], який до того поховав уже п’ятьох дружин. Вона народила семеро дітей, з яких лише одна пережила її саму. Її віддали старій горилі задля того, щоб втримати всі перлини в межах родини. Як розповідає Нанантаті, коли вона помирала, то сказала лікарю: «Я втомилася від цього нескінченного траху… Лікарю, я більше не хочу трахатися». Переповідаючи це мені, він похмуро чухає голову своєю понівеченою рукою. «Трах до доброго не доводить, Ендрі, — каже він. — Але я навчу тебе слова, яке завжди приноситиме тобі щастя; ти мусиш повторювати його щодня, знову й знову, мусиш проказати його мільйони разів. Це найкраще слово на світі, Ендрі… скажи його зараз… УМАГАРУМУМА!»

— УМАРАБУ…

— Ні, Ендрі… ось так… УМАГАРУМУМА!

— УМАМАБУМБА…

— Ні, Ендрі… ось так…

…Але як бути із цим тьмяним світлом, розмитим друком, надірваною обкладинкою, пошматованою сторінкою, незграбними пальцями, фокстротом бліх, ліжкових вошей, нальотом на його язику, більмом в оці, харкотинням у горлі, випивкою в глеку, свербінням долоні, завиванням «вітрів», смутком у подиху, туманом у мозку, посмикуванням сумління, градусом люті, розламом у фундаменті, пожежею в ненажерливій горлянці, лоскотом у «кінці», щурами на «горищі», із гамором та брудом у його вухах — оскільки йому довелося витратити місяць, щоб більше не пасти задніх, він не міг запам’ятати більше одного слова на тиждень.

Підозрюю, що мені ніколи не вдалося би вирватися з пазурів Нанантаті, якби не втручання долі. На щастя, якось уночі Кепі попросив мене відвести одного з його клієнтів до борделю, розташованого неподалік. Молодий чоловік щойно прибув з Індії й мав не надто багато грошей. Він виявився одним із послідовників Ґанді, одним із тих небагатьох, які здійснили історичний «соляний похід» до моря. Мушу визнати, він був дуже життєрадісним послідовником Ґанді, попри те, що поклявся утримуватися від сексу. Вочевидь, він роками не бачив жінки. Усе, що я міг для нього зробити, це відвести його на Рю-Лаферр’єр; він нагадував пса з висолопленим язиком. Але ж і помпезний самозакоханий чортяка до кінчиків нігтів! Він вбрався у вельветовий костюм, берет, взяв тростину, зав’язав краватку віндзорським вузлом; він купив собі дві авторучки, кодак і кілька пар модної білизни. Гроші, які він витрачав, були подарунком бомбейських купців; вони відіслали його до Англії поширювати погляди Ґанді.

Однак щойно увійшовши в заклад міс Гамільтон, він одразу почав втрачати свою sang-froid[67]. Опинившись в оточенні оголених жінок, він перелякано глипнув на мене. «Вибери собі якусь, — мовив я. — Будь-яка до твоїх послуг». Він був такий приголомшений, що заледве міг звести на них погляд. «Зроби це за мене», — пробурмотів він, залившись рясним рум’янцем. Я байдуже окинув їх оком і обрав молоду пухкеньку дівку, яка видавалася мені найбільш розквітлою. Ми сіли в залі, чекаючи на напої. Мадам поцікавилася, чому я також не обрав собі дівку. «Так, обери й собі якусь, — сказав молодий індус. — Я не хочу бути з нею наодинці». Тож дівок завели знову, і я обрав одну для себе, доволі високу, струнку, з меланхолійними очима. Нас лишили в залі вчотирьох. Невдовзі мій молодий Ґанді нахилився й щось прошепотів мені на вухо. «Звісно, якщо вона подобається тобі більше — бери її», — відказав я, а тоді доволі незграбно й присоромлено пояснив дівкам, що ми хотіли б помінятися. Я одразу зрозумів, що ми вчинили faux pas[68], однак тепер мій юний друг розвеселився, і в ньому прокинулася розпуста, тож не лишалося іншого вибору, окрім як швидко піднятися нагору й довести справу до кінця.

Ми зайняли суміжні кімнати, поєднані дверима. Гадаю, мій товариш мав на думці помінятися ще раз, коли вдовольнить свій гострий нестерпний голод. Хай там як, але щойно дівки вийшли, щоб приготуватися, я почув, як він стукає у двері. «Перепрошую, а де тут туалет?» — запитав він. Не підозрюючи, що це щось серйозне, я порадив йому скористатися bidet. Тут повернулися дівки з рушниками в руках. З кімнати поруч до мене долинув його сміх.

Надягаючи штани, я раптом чую в сусідній кімнаті якийсь рейвах. Дівка виштовхує його геть, називаючи свинею, паскудним виродком. Я й уявити собі не можу, що він зробив, аби викликати таке обурення. Я стою однією ногою в брюках, уважно прислухаючись. Він намагається щось пояснити їй англійською, дедалі більше підвищуючи голос, доки не переходить на крик.

Я чую, як грюкають двері, а наступної миті в мою кімнату вривається мадам із червоною, мов буряк, пикою, оскаженіло вимахуючи руками. «Ви мали б посоромитися, — верещить вона, — приводити такого чоловіка в мій заклад! Він же — варвар… він же — свиня… він же!..» А позаду неї у дверях стоїть мій товариш із виразом цілковитої розгубленості на обличчі. «Що ти наробив?» — запитую я.

«Що він наробив? — скрикує мадам. — Я вам покажу… Ходіть сюди!» І схопивши мене за руку, тягне в сусідню кімнату. «Ось! Ось!» — верещить вона, вказуючи на bidet.

— Давай забиратися звідси, — говорить індус.

— Заждіть, ви не можете після такого просто так піти.

Мадам стоїть біля bidet, шаленіючи й бризкаючи навколо слиною. Дівки з рушниками в руках також нікуди не йдуть. Ми всі п’ятеро стоїмо й дивимося на bidet. А там у воді плавають два величезні кавалки лайна. Мадам нахиляється й накриває їх рушником. «Жах! Який жах! — завиває вона. — Ще ніколи такого не бачила! Свиня! Паскудна свиня!»

Індус дивиться на мене з докором. «Треба було мене попередити! — каже він. — Я ж не знав, що воно не зіллється. Я спитав тебе, куди сходити, і ти сказав мені скористатися цим». Він ледь не плаче.

Зрештою мадам відводить мене вбік. Тепер вона вже трохи охолола. Врешті-решт, трапилася помилка. Можливо, джентльмен не проти спустися і ще раз замовити для дівчат напої. Для них це був справдешній шок. Вони до такого не звикли. А якщо добрий джентльмен буде ще й таким люб’язним і не забуде про femme de chambre… Це не надто приємно для femme de chambre — така неприємність, така жахлива неприємність. Вона знизує плечима й підморгує. Печальна випадковість. А все ж таки випадковість. Якщо джентльмен зачекає, за кілька хвилин офіціантка принесе напої. Чи бажає джентльмен скуштувати шампанського? Так?

— Я хочу звідси піти, — слабким голосом каже індус.

— Не переймайтеся так через це, — відказує мадам. — Усе вже минуло. Помилки іноді трапляються. Наступного разу спитаєте, де туалет.

Вона продовжує розповідати про туалети — здається, тут їх по-одному на кожен поверх. І по ванній кімнаті також.

— Серед моїх клієнтів багато англійців, — каже вона. — Всі вони — джентльмени. А цей джентльмен — індус? Чудові люди, ці індуси. Такі розумні. Такі вродливі.

Коли ми виходимо на вулицю, чарівний молодий джентльмен ледь не схлипує. Тепер він шкодує, що придбав вельветовий костюм, тростину та авторучки. Він говорить про свої вісім клятв, контролювання бажань тощо. Під час походу до Данді навіть морозиво було заборонене. Він розповідає мені про прядку — про те, як маленька групка сатьяґрахів наслідувала набожність свого гуру. Він із гордістю розказує, як ішов поруч із гуру і спілкувався з ним. Мені вже починає здаватися, що біля мене — один із дванадцяти апостолів.

Протягом наступних кількох днів ми доволі часто бачимося; потрібно домовитися про інтерв’ю з репортерами з різних газет і організувати лекції для паризьких індусів. Просто диву даєшся, як ці безхребетні чортяки люблять покерувати одне одним; мене також страшенно дивує, які вони безпорадні у практичних питаннях. А на додачу ще й заздрощі та інтриги, дріб’язкове, нице суперництво. Там, де збирається разом десять індусів, з’являється ціла Індія з усіма її сектами, схизмами, її расовими, мовними, релігійними, політичними конфліктами. Завдяки Ґанді наразі вони переживають короткий період єднання, що є справжнім чудом, однак коли його не стане, усе розлетиться на друзки й відбудеться неминуче повернення до суперечок і хаосу, таких характерних для всіх жителів Індії.

Молодий індус, звісно ж, налаштований оптимістично. Він бував в Америці й заразився дешевим американським ідеалізмом, усюдисущими санвузлами, крамницями з дрібничками по п’ять і десять центів, метушнею, практичністю, механізацією, високими заробітками, безкоштовними бібліотеками тощо, тощо. Його ідеал — американізувати Індію. Йому зовсім не подобається ретроградна манія Ґанді. «Вперед», — каже він, мов член Християнської асоціації для юнаків. Слухаючи його розповіді про Америку, я розумію, як абсурдно очікувати, що Ґанді спроможеться на чудо, яке змінить напрям, визначений долею. Ворог Індії — не Англія, а Америка. Ворогом Індії є дух часу, рука, рух якої не спинити. Ніхто не здатен знищити цей вірус, що отруює цілий світ. Америка — це втілення невідворотності долі. Вона затягне весь світ у безодню.

Він думає, що американці — дуже довірливі. Він розповідає мені про легковірні душі, які йому там допомагали: квакерів, унітаріїв, теософів, прибічників «нового мислення», адвентистів сьомого дня тощо. Він знав, де пришвартувати свій човен, цей молодий розумник. Умів розплакатися в потрібний момент; знав, як збирати пожертви, як сподобатися дружині пастора, як одночасно спати з матір’ю та її донькою. Поглянувши на нього, ви б вирішили, що він — святий. Та він і є святим, щоправда на сучасний лад; зараженим святим, що на одному подиху говорить про кохання, братерство, санвузли, каналізацію, ефективність тощо.

Останній тиждень його перебування в Парижі присвячений «блядським справам». Увесь день у нього була насичена програма — конференції, каблограми, інтерв’ю, фотозйомки для газет, пристрасні прощання, поради вірним послідовникам тощо. Під час обіду він вирішує відкласти всі клопоти на потім. Він замовляє до їжі шампанське, клацає до garçon’у пальцями і загалом поводиться, мов невихований селюк, яким він і є. А оскільки йому вже остогиділи всі пристойні місця, він просить мене показати йому щось примітивніше. Він хотів би потрапити до якогось вкрай дешевого закладу і зняти собі двох або трьох дівок одразу. Я веду його бульваром Де-ля-Шапель, усю дорогу нагадуючи про необхідність пильнувати за гаманцем. Поблизу Обервільє ми пірнаємо в дешеве кубло, й нас одразу ж оточує ціла зграя. За лічені хвилини він уже танцює з оголеною дівахою, здоровезною білявкою зі складками на обвислих щоках. Я бачу її дупу, що десятки разів відбивається в дзеркалах, розмішених вздовж стін кімнати, — і його темні кістляві пальці, що цупко впиваються в неї. Стіл заставлений пивними бокалами, сопе й зітхає механічне піаніно. Незайняті дівки спокійно сидять собі на вкритих шкірою лавах, мирно чухаючись, немов родина шимпанзе. Повітря сповнене притлумленим пекельним духом, і в ньому вчувається нота придушеної жорстокості, немов для очікуваного вибуху, який от-от трапиться, не вистачає ще якоїсь найдрібнішої деталі, чогось зовсім мікроскопічного, однак заразом непередбачуваного, цілком неочікуваного. У цьому напівмаренні, що дає тобі змогу брати участь у події й водночас лишатися осторонь, почала непомітно, проте впевнено вирізнятися ота крихітна деталь, якої досі бракувало, набуваючи дивакуватої кристалічної форми, немов паморозь, що вкриває віконну шибку. І як і ті морозні візерунки, що здаються такими химерними, такими цілковито вільними й фантастичними за своєю будовою, хоча насправді підпорядковуються найсуворішим законам, — так і це відчуття, яке почало назрівати всередині мене, також, схоже, підлягало непорушним приписам. Усе моє єство корилося вимогам цієї таємничої атмосфери, якої мені ще ніколи не доводилося спізнати на власному досвіді; здавалося, ніби те, що я міг би назвати самим собою, стискається, ущільнюється й поступово маліє, виходячи за межі затхлих звичних рамок плоті, чий периметр окреслено лише модуляціями нервових закінчень.

І що вагомішим ставало моє нутро, що більше воно ущільнювалося, то тендітнішою й екстравагантнішою робилася безпосередня, відчутна на дотик реальність, з якої мене виштовхувало. Що більше я ставав металевим, то більше розбухала сцена, яка розігрувалася в мене перед очима. Зрештою, напруга дійшла до такої тонкої межі, що поява найменшого чужорідного тіла, навіть мікроскопічної частинки, як я вже казав, розірвала б усе на друзки. На якусь мить я відчув ту неймовірну чистоту сприйняття, яку, кажуть, нерідко зазнають епілептики. У цю мить я цілковито втратив ілюзії часу й простору: світова драма розгорталася для мене всюди й водночас вздовж меридіану без жодної вісі. У цій крихкій вічності, яка могла втратити рівновагу від найменшого поштовху, я відчув, що все виправдано, цілком виправдано; я відчув війни, що, облишивши бульварщину й розруху, точилися всередині мене; відчув злочини, що наразі тільки закипали, аби назавтра вибухнути вульгарними сенсаціями; відчув горе й страждання, що товкли себе у ступі товкачем; тривале, виснажливе страждання, що потроху скрапує на брудні серветки. На меридіані часу не існує несправедливості: там є лише поезія руху, що створює ілюзію правди й життєвої драми. Якщо будь-якої миті й де завгодно ми врешті-решт зіштовхуємося з абсолютом, то величне співчуття, завдяки якому такі люди, як Ґаутама чи Ісус, здаються божественними, вкривається кригою і зникає; жах не в тому, що люди зліпили троянди з цієї купи лайна, а в тому, що з якоїсь причини вони взагалі запрагли троянд. З тієї чи іншої причини людина прагне дива, і задля того, аби воно трапилося, вона згодна пройти крізь ріки крові. Вона з радістю порине в нестримну оргію ідей, перетворить себе на тінь, щоб хоч на мить мати змогу закрити очі на мерзенність реальності. Ми здатні витримати все: ганьбу, приниження, бідність, війни, злочини, ennui — бо віримо, що завтра щось таки трапиться, що станеться чудо, яке зробить наше життя стерпним. А весь цей час всередині нас працює лічильник, і немає руки, яка була б здатна його спинити. Й водночас увесь цей час хтось смакує хліб життя і впивається вином, якийсь паскудний гладкий тарган-священник, що ховається у підвалі, впиваючись до втрати свідомості, поки нагорі, на залитих світлом вулицях, примарний дух торкається вуст, а кров — бліда, неначе вода. І з усіх цих незліченних мук та страждань не з’являється жодного чуда, навіть найменшої ознаки полегшення. Лише ідеї, бліді, змарнілі ідеї, які потрібно годувати різаниною; ідеї, які вириваються назовні, мов жовч, мов тельбухи свині, якій розпороли черево.

І тому я думаю, яким би було дивом, якби чудо, на яке вічно сподівається людина, виявилося не чим іншим, як тими двома величезними кавалками лайна, які відданий апостол наклав у bidet. Що якби в останню мить, коли бенкетний стіл уже накрито і б’ють у цимбали, на ньому раптово й без жодного попередження з’явилася б срібна таріль, на якій навіть сліпий розгледів би не більше й не менше як два величезні кавалки лайна. На мою думку, це було б значно більшим дивом, аніж те, на що очікувало людство. Це було б дивом, оскільки ніхто б на це не сподівався. Це було б більшим дивом, аніж навіть найбожевільніша мрія, адже будь-хто здатен уявити собі таку можливість, проте ніхто цього ніколи не робив, і, ймовірно, ніколи не зробить знову.

Чомусь усвідомлення того, що немає на що сподіватися, справило на мене рятівний ефект. Багато тижнів і місяців, навіть років, а насправді все своє життя я очікував, що щось трапиться, якась стороння подія, яка змінить моє життя, аж ось раптом, збагнувши абсолютну безнадійність усього й черпаючи з неї натхнення, я відчув полегшення, я почувався так, неначе з моїх плечей звалився величезний тягар. На світанку я попрощався з молодим індусом, виклянчивши в нього кілька франків, аби вистачило винайняти кімнату. Крокуючи до Монпарнасу, я вирішив відпустити себе і пливти за течією, не роблячи ані найменшої спроби опиратися долі, у якому б образі вона не постала переді мною. Ніщо з того, що трапилося зі мною досі, не спромоглося мене знищити; не зруйнувалося нічого, окрім моїх ілюзій. Я сам залишився неушкодженим. Світ залишився неушкодженим. Завтра може розпочатися революція, прийти чума, трапитися землетрус; завтра може не лишитися жодної живої душі, до якої ти зміг би звернутися за співчуттям, допомогою, вірою. Мені здалося, що найгірше нещастя вже трапилося, що більш самотнім, аніж у ту мить, я стати вже не зможу. Я вирішив, що відтепер я ні до чого не прив’язуватимуся, нічого не очікуватиму, що надалі житиму, мов тварина, мов хижий звір, мов пірат чи розбійник. Навіть якщо оголосять війну, і мені випаде взяти в ній участь, я схоплю багнет і зажену його в плоть, зажену по саме руків’я. І якщо накажуть ґвалтувати, я ґвалтуватиму, до того ж із відчуттям, що настав час розплати. Невже у цю саму мить, у цю тиху світанкову годину, земля не відчуває запаморочення від злочинів та нещастя? Чи хоч бодай щось у людській природі зазнало суттєвої, докорінної зміни протягом усього невпинного маршу історії? Людину зрадило те, що вона вважала в собі найкращим, ось і все. На самій межі свого духовного буття людина виявляє, що знову гола, мов дикун. Коли і якщо вона врешті відшукає Бога, той виявиться порожнім, просто скелетом. Аби повернути собі плоть, потрібно знову зануритися в життя. Слово має перетворитися на плоть, адже душа вмирає від спраги. Я кинуся на будь-яку крихту, на яку натрапить моє око, і поглину її. Коли життя й справді є найважливішою цінністю, то я житиму, навіть якщо для цього доведеться перетворитися на канібала. Досі я намагався зберегти неушкодженою свою дорогоцінну шкуру, намагався зберегти ті кілька шматків м’яса, які прикривали мої кістки. Цьому настав кінець.

Я досяг межі терпіння. Мене приперли спиною до стіни; тікати більше нікуди. З погляду історії, я вже помер. Якщо за її межами й справді щось є, то мене відкине назад. Я знайшов Бога, однак його виявилося недостатньо. Я помер лише духовно. Фізично я — живий. Морально я — вільний. Світ, який я полишив, — це просто звіринець. Світанок осяює новий світ, світ джунглів, де бродять вбогі душі з гострими пазурами. Якщо я — гієна, то худа й голодна: я йду вперед, аби насититися.