Займався сірий похмурий день. Важко нависали хмари, а вогке повітря підказувало, що ось-ось випаде сніг. Покоївка зайшла до кімнати, де спала дитина, і розсунула завіси. Її погляд звично ковзнув по будинку навпроти — поштукатуреному, з портиком — і повернувся до дитячого ліжечка.
— Прокидайся, Філіпе, — озвалася жінка.
Вона потягнула ковдру, взяла дитину на руки і понесла вниз сходами. Хлопчик іще не зовсім прокинувся.
— Мати хоче тебе бачити, — пояснила покоївка.
Вона відчинила двері до кімнати поверхом нижче і поклала дитину на ліжко, в якому лежала жінка. Це була його мати. Вона витягнула руки, і дитина зручно вмостилася під боком. Хлопчик не питав, чому його розбудили. Мама поцілувала заплющені синові очі й відчула своїми невеличкими тоненькими руками тепло маленького тіла у білій бавовняній нічній сорочечці. Жінка притиснула дитину міцніше.
— Хочеш спати, любий? — запитала вона.
Материн голос був таким слабеньким, що здавалося, наче він лунає звіддалік. Хлопчик не відповів, лише задоволено всміхнувся. Він почувався надзвичайно щасливим у цьому великому теплому ліжку і м’яких обіймах. Зіщулившись біля матері, він спробував стати ще меншим і сонно поцілував її. За мить малий заплющив очі та незабаром знову заснув. Лікар підійшов до них і зупинився біля ліжка.
— Ох, не забирайте його так швидко, — застогнала жінка.
Лікар серйозно подивився на неї, не промовивши жодного слова у відповідь. Мати знала, що їй не дозволять надовго залишити дитину, тому поцілувала сина ще раз і провела руками по його тілу аж до ніг; вона потримала в долоні праву ступню, відчула п’ять маленьких пальчиків і повільно торкнулася лівої. Схлипнула.
— Що сталося? — запитав лікар. — Ви стомилися.
Жінка похитала головою, не в змозі промовити хоча б слово, і сльози заструменіли по її обличчю. Лікар нахилився до хворої.
— Дозвольте мені забрати його.
Вона була занадто слабкою, щоб опиратися його бажанню, тож підняла дитину вгору. Лікар знову передав хлопчика няньці.
— Краще віднесіть його назад до ліжечка.
— Звичайно, сер.
Вона понесла геть маленького сплячого хлопчика. Його мати зайшлася риданнями, від яких краялося серце.
— Бідолашне дитя, що з ним тепер буде?
Доглядальниця спробувала заспокоїти її, і незабаром жінка виснажилася, а ридання стихли. Лікар підійшов до стола з протилежного боку кімнати, де під рушником лежало тільце мертвонародженої дитини. Чоловік підняв рушник і подивився. Від ліжка його відгороджувала ширма, однак жінка здогадалася, що саме він робить.
— Це був хлопчик чи дівчинка? — прошепотіла вона, звертаючись до медсестри.
— Ще один хлопчик.
Жінка не відповіла. За мить повернулася нянька й підійшла до ліжка.
— Панич Філіп так і не прокинувся, — повідомила вона.
Запала тиша. Потім лікар іще раз перевірив пульс пацієнтки.
— Гадаю, просто зараз я нічим не можу допомогти, — сказав він. — Зайду ще раз після сніданку.
— Я проведу вас, сер, — запропонувала нянька.
Вони мовчки спустилися сходами. У коридорі лікар зупинився.
— Ви відправили по зятя місіс Кері, чи не так?
— Так, сер.
— Знаєте, о котрій годині він приїде?
— Ні, сер, я чекаю на телеграму.
— А як щодо хлопчика? Гадаю, краще відіслати його кудись.
— Міс Воткін обіцяла забрати його, сер.
— Хто вона?
— Його хрещена мати, сер. Як ви гадаєте, сер, місіс Кері одужає?
Лікар похитав головою.