Тягар пристрастей людських

26

Філіп провів у Гейдельберзі три місяці, аж якось уранці фрау професорша повідомила йому, що у її будинку зупиниться англієць, на прізвище Гейворд, і того ж дня за вечерею хлопець побачив нове обличчя. Родина Ерлінів уже кілька днів перебувала у піднесеному настрої. Спершу, в результаті бозна-яких інтриг, принизливих благань і прихованих погроз батьки молодого англійця, з яким була заручена фройляйн Текла, запросили навідати їх у Англії. Тож, озброївшись альбомом з акварельними малюнками (аби продемонструвати свою досконалість) і стосом листів (аби довести серйозність його намірів), дівчина вирушила в дорогу. А вже за тиждень фройляйн Гедвіґа, сяючи усмішкою, повідомила, що її коханий лейтенант приїде до Гейдельберга з батьком та матір’ю. Виснажені синовою наполегливістю і глибоко вражені розміром посагу, який пропонував за фройляйн Гедвіґу її батько, лейтенантові батьки погодилися заїхати до Гейдельберга і познайомитися з молодою панянкою. Зустріч виявилася успішною, і фройляйн Гедвіґа змогла похизуватися у Stadgarten своїм коханим перед усіма мешканцями материного будинку. Мовчазні літні пані, що сиділи ближче до початку стола, поруч із фрау професоршею, були схвильовані, а коли фройляйн Гедвіґа оголосила, що повертається додому, де відбудуться офіційні заручини, її мати, не задумуючись про ціну, сказала, що подасть до столу Maibowle[52]. Професор Ерлін пишався своїм умінням готувати цей легкий алкогольний напій, і після вечері на столі у вітальні урочисто з’явилася величезна чаша з білим вином і газованою водою, в якій плавали запашні трави та суниця. Фройляйн Анна дражнила Філіпа, що його дама серця поїде від них, і хлопцеві було дуже незручно й навіть трохи сумно. Фройляйн Гедвіґа заспівала кілька пісень, фройляйн Анна зіграла весільний марш, а професор заспівав «Die Wacht am Rhein»[53]. Серед усіх цих веселощів Філіп мало уваги звертав на нового гостя. За вечерею вони сиділи один навпроти одного, але Кері весь час балакав із фройляйн Гедвіґою, а незнайомець не володів німецькою та їв мовчки. Побачивши на гостеві блакитну краватку, Філіп одразу відчув до нього антипатію. Англієць був двадцятишестирічним молодиком із надзвичайно білою шкірою й довгим хвилястим волоссям, яке часто пригладжував недбалим жестом. Він мав великі сині очі, але їхній колір був якимось бляклим, і вони вже виглядали стомленими. Обличчя було чисто поголене, а рот, попри занадто тонкі вуста, вирізнявся непоганою формою. Фройляйн Анна цікавилася фізіогномікою і звернула Філіпову увагу на вишукані обриси чоловікової голови і слабеньку нижню щелепу. Вона зауважила, що англієць має голову мислителя, але щелепі не вистачає виразності. Фройляйн Анні, з її високими вилицями і великим недоладним носом, судилося залишитися старою дівою, тож вона надавала великого значення характеру. Поки вони обговорювали нового гостя, він стояв трохи осторонь від інших і спостерігав за галасливою вечіркою з доброзичливим, але трохи гордовитим виразом обличчя. Англієць був високий, стрункий, а в його поведінці була обдумана грація. Вікс, один із американських студентів, помітив його самотність, підійшов і звернувся до гостя. Ця парочка своїм контрастом справляла дивне враження: надзвичайно елегантний американець у чорному піджаку і світло-сірих штанах, худий, наче висушений, і вже помазаний на службу в церкві; й англієць у своєму розтягнутому твідовому костюмі, цибатий і з повільними жестами.

Поговорити з новим гостем Філіпу вдалося аж наступного дня. Перед обідом вони вдвох опинилися на балконі вітальні. Гейворд звернувся до хлопця:

— Ви англієць, чи не так?

— Так.

— А їжа тут завжди така кепська, як учора ввечері?

— Вона завжди приблизно однакова.

— Жахливо, правда?

— Жахливо.

Філіп не помічав, що з їжею щось не так, навпаки — він з’їдав великі порції з неабияким апетитом, але не хотів видатися невибагливим і назвати хорошим обідом той, який комусь іншому видався жахливим.

Візит фройляйн Текли до Англії змусив її сестру значно більше хазяйнувати вдома, і тепер вона не мала часу для довгих прогулянок. Фройляйн Цецилія з довгою білявою косою і кирпатим личком останнім часом відверто уникала Філіпового товариства. Фройляйн Гедвіґа поїхала геть, а Вікс, американець, котрий зазвичай приєднувався до їхніх прогулянок, вирушив у мандри Південною Німеччиною, тож Філіп часто залишався на самоті. Гейворд шукав нагоди познайомитися з ним, але Кері мав неприємну рису: через свою сором’язливість, а можливо, через якусь атавістичну спадковість, отриману від печерних людей, він завжди ставився до нових знайомих із антипатією, яка не минала, поки він не звикав до людини. Через це спілкувався хлопець мало. До Гейвордових спроб потоваришувати він ставився дуже стримано, а коли той одного дня запросив його на прогулянку, погодився лише тому, що не вигадав пристойної відмовки. Він розгнівався на себе за те, що звично не стримався і зашарівся, та, як завжди, перепросив:

— Боюся, я не зможу швидко йти.

— Боже правий, я й не збираюся бігти. Залюбки прогуляюся повільною ходою. Пам’ятаєте той розділ з «Маріуса»[54], де Патер каже, що шпацирування — найкращий стимул для бесіди?

Філіп був гарним слухачем, і йому часто спадало на думку щось розумне, але ставалося це зазвичай занадто пізно; однак Гейворд був балакучим — хтось досвідченіший за Кері сказав би, що англійцеві подобається слухати себе самого. На Філіпа його зверхність справляла неабияке враження. Він не міг не захоплюватися і не ставитися мало не побожно до людини, котра зневажала так багато речей, які йому здавалися майже священними. Гейворд глузував із фетиша спорту, презирливо називаючи «мисливцями за кубками» всіх, хто ним займався, а Філіп не розумів, що юнак просто плекає замість нього фетиш культури.

Вони піднялися до замку й сіли на терасі, звідки відкривався вид на місто. Гейдельберг затишно і дружньо вмостився в долині вздовж берегів привітного Неккару. Блакитне марево з димарів, що висіло над містом, високі дахи і шпилі церков надавали місту середньовічного вигляду. Була в ньому якась невибагливість, що гріла серце. Гейворд розповідав про «Випробування Річарда Феверела»[55] та «Пані Боварі»[56], про Верлена[57], Данте[58] та Метью Арнольда[59]. У ті дні з Фіцджеральдовими перекладами Омара Хайяма були знайомі лише обрані, й англієць зачитував їх Філіпові вголос. Він взагалі любив читати поезію, свою власну чи інших авторів, і робив це монотонно, неначе наспівував. Коли вони повернулися додому, Філіпова недовіра до Гейворда переросла в завзяте захоплення.

Юнаки взяли собі за звичку прогулюватися щодня по обіді, й незабаром Філіп дізнався дещо про Гейвордове життя. Він був сином сільського судді й нещодавно успадкував після батькової смерті три сотні на рік. Його досягнення у школі Чертерхауз були такими визначними, що коли він вступав до Кембриджу, ректор Триніті-Голл[60] особисто зустрів його і висловив радість із приводу його вступу до їхнього коледжу. Гейворд готувався до видатної кар’єри. Він спілкувався в найінтелектуальніших колах; завзято читав Браунінґа[61] і крутив своїм гарненьким носиком, коли чув про Теннісона; знав усі подробиці стосунків між Шеллі та Гаррієт[62], трохи цікавився історією мистецтва (на стінах його кімнати висіли репродукції картин Дж. Ф. Воттса[63], Берна-Джонса[64] та Боттічеллі[65]) і досить успішно писав сповнені песимізму вірші. Його друзі шепотілися, що Гейворд наділений справжніми талантами, а він радо слухав, коли йому пророкували майбутні високі посади. З часом юнак став справжнім експертом у галузі живопису та літератури. Неабияке враження на нього справила «Апологія» Ньюмена[66] — пишнота римо-католицької церкви відповідала його естетичним смакам, і прийняти цю релігію заважав лише страх перед гнівом батька (простого грубого чоловіка з обмеженими поглядами, котрий читав Маколея[67]). Коли Гейворд отримав диплом без відзнаки, його друзі були вражені, але він лише здвигнув плечима і делікатно натякнув, що не дозволив екзаменаторам ошукати себе. Поруч із ним здавалося, що бути першим — дещо вульгарно. Юнак із витримкою та гумором описував одного з екзаменаторів: чолов’яга в жахливому комірці ставив питання з логіки, було смертельно нудно, і раптом Гейворд побачив, що екзаменатор взутий у черевики з гумками з обох боків. Це було так неоковирно та смішно, що студентові довелося відволіктися і подумати про готичну красу каплички у Королівському коледжі. Утім, у Кембриджі він провів немало безтурботних днів: давав найкращі вечері, а розмови, які вели у нього в помешканні, часто бували незабутніми. Хлопець процитував Філіпу витончену епіграму: «Мені казали, Геракліте, мені казали, наче ти помер»[68].

А тепер, укотре розповідаючи кумедну історію про екзаменатора і його черевики, Гейворд засміявся:

— Звичайно, з мого боку це було божевілля, — підсумував він, — але яке прекрасне божевілля.

Філіп аж застиг, подумавши, як це було надзвичайно.

А потім Гейворд вирушив до Лондона готуватися до адвокатури. Він винайняв у «Клементс-Інн» чарівний номер, де стіни були прикрашені панелями, і спробував обставити його так, аби помешкання нагадувало колишні кімнати в коледжі. Він мимоволі подумував про політичну кар’єру, називав себе віґом і вступив до клубу ліберального, але пристойного спрямування. Юнак збирався стати адвокатом (щоправда, спеціалізуватися мав на канцелярських справах, адже вони були найменш брутальними), а потім отримати місце в парламенті від якогось приємного округу, щойно його впливові друзі виконають свої обіцянки; тим часом він навідувався до опери і зрідка знайомився з чарівними людьми, які захоплювалися тими ж речами, що й він. Гейворд обідав у клубі, девізом якого було: «Цілісність, Добро і Краса». Він зав’язав платонічну дружбу з пані, на кілька років старшою за нього, котра жила на Кенсінґтон-сквер, і мало не щовечора пив у неї вдома чай при свічках і вів розмови про Джорджа Мередіта і Волтера Патера[69]. Було добре відомо, що будь-який дурень може скласти іспит в Адвокатській раді, тож він не поспішав братися до навчання. А коли провалився на екзамені, сприйняв це як особисту образу. У цей самий час пані з Кенсінґтон-сквер повідомила йому, що її чоловік повертається з Індії додому у відпустку, а оскільки він достойний з усіх поглядів джентльмен, але з банальним мисленням, то не зрозуміє частих візитів Гейворда. Юнак виявив, що життя — потворна річ, його душа повстала проти цинічних екзаменаторів, і він вирішив відмовитися від того, що саме пливло до рук. До того ж Гейворд уже встиг наробити чимало боргів: джентльмену складно жити в Лондоні на три сотні на рік, а його серце мріяло про Венецію та Флоренцію, які так чарівно описав Джон Раскін[70]. Гейворд відчував, що не створений для тривіальної адвокатської метушні, і виявив, що недостатньо повісити на двері табличку зі своїм ім’ям, аби привабити клієнтуру; а сучасній політиці, схоже, бракувало шляхетності. Він здавався собі поетом, тому відмовився від помешкання у «Клементс-Інн» і подався до Італії. Одну зиму Гейворд провів у Флоренції, ще одну — в Римі, а його друге літо життя за кордоном минало в Німеччині, де можна було навчитися читати Ґете в оригіналі.

Та був у Гейворда один надзвичайно цінний талант. Він мав справжню літературну жилку і за допомогою чудового красномовства заражав інших своєю пристрастю. Він міг закохатися в якогось письменника, побачити у ньому все найкраще і з розумінням розповідати про це. Філіп прочитав багато, але читав усе, що потрапляло під руку, без винятку, тож тепер йому пощастило зустріти когось, хто міг скерувати його смаки в потрібному напрямку. Кері брав книжки у невеличкій міській бібліотеці й почав читати усі ті чудові твори, про які розповідав його товариш. Він не завжди отримував від них задоволення, але завжди наполегливо читав. Йому хотілося вдосконалюватися. Філіп здавався собі самому малоосвіченим простаком. Наприкінці серпня, коли з Південної Німеччини повернувся Вікс, Кері вже остаточно знаходився під Гейвордовим впливом. А Гейворду Вікс не сподобався. Він критикував чорний піджак і світло-сірі штани американця та презирливо знизував плечима, згадуючи його погляди уродженця Нової Англії. Філіп самовдоволено слухав, як лаяли юнака, який намагався бути з ним люб’язним, але коли Вікс зі свого боку несхвально відгукувався про Гейворда, Філіп втрачав над собою контроль.

— Ваш новий друг схожий на поета, — сказав Вікс, скрутивши в тонку посмішку свої спотворені турботами та зажурені вуста.

— Він і є поет.

— Це він вам сказав? В Америці ми б називали його яскравим прикладом нероби.

— Ну, ми ж не в Америці, — холодно озвався Філіп.

— Скільки йому років? Двадцять п’ять? А він лише й знає, що зупинятися в пансіонах і писати віршики.

— Ви його не знаєте, — палко заступився за товариша Кері.

— О, ще й як знаю: таких, як він, я зустрічав сто сорок сім разів.

У Віксових очах блищали іскорки сміху, але Філіп не зрозумів американського гумору, стиснув губи і набурмосився. Вікс здавався хлопцеві чоловіком середніх років, утім, насправді йому було трохи за тридцять. Американець був високий, худорлявий і сутулився, як учений над книжками. Голову він мав велику і потворну, обличчя землистого кольору й рідке волосся; а його тонкі вуста, вузький довгий ніс і чоло, що помітно виступало вперед, надавали чоловікові дивного вигляду. Вікс поводився холодно й виважено, наче в ньому взагалі не текла кров, ставився до всього без пристрасті, але мав якусь легковажну жилку, котра бентежила серйозно налаштованих людей, із якими його змушували спілкуватися інстинкти. Чоловік вивчав теологію у Гейдельберзькому університеті, але інші американські студенти-теологи ставилися до нього підозріливо. Він був надзвичайно неправовірним, і це лякало їх, а його примхливий гумор викликав осуд.

— Де ви могли зустрічати таких, як він, сто сорок сім разів? — серйозно поцікавився Філіп.

— Я зустрічав його в Латинському кварталі в Парижі й у пансіонах Берліна та Мюнхена. Він живе у невеличких готелях у Перуджі та Ассізі. Десятки таких, як він, стоять у Флоренції перед картинами Боттічеллі й сидять на лавах Сікстинської капели в Римі. В Італії він п’є трохи забагато вина, а в Німеччині випиває занадто багато пива. Він завжди захоплюється правильними речами, — якими б вони не були, — і збирається ось-ось написати видатний твір. Ви тільки подумайте, сто сорок сім видатних творів спочивають у душах ста сорока семи видатних людей, але трагедія в тому, що жодного із цих ста сорока семи творів ніколи так і не буде написано. Утім, світ від цього не перевернувся.

Вікс розмовляв серйозно, однак наприкінці цієї довгої тиради в його сірих очах промайнув сміх, і Філіп почервонів, коли збагнув, що американець кепкує з нього.

— Ну й дурниці ви верзете, — розлючено кинув він.