Тягар пристрастей людських

111

Наступного дня Філіп знову почав працювати, але за кілька тижнів, попри сподівання, не звільнився з роботи. Тижні перетворилися на місяці. Минула зима, і дерева в парках вкрилися спочатку бруньками, а потім листочками. Філіпа охопила жахлива млявість. Час минав, хай навіть повільно, однак він відчував, що юність теж минає, незабаром вона закінчиться, а він так нічого й не досягнув. Тепер він був переконаний, що незабаром покине цю роботу, і вона видавалася ще безглуздішою. Кері навчився майстерно розробляти дизайн одягу і, попри брак творчої жилки, міг швидко пристосувати французьку моду до англійського ринку. Подекуди йому подобалися власні малюнки, але кравці завжди все псували. Юнака смішило те, що він із хворобливою чутливістю страждає, коли люди не можуть як слід втілити в життя його задуми. Діяти доводилося обережно. Щойно він пропонував щось оригінальне, містер Семпсон одразу відкидав цю ідею: їхнім клієнтам не потрібне нічого outre[332], вони мали справу з поважними людьми, а знайшовши таку клієнтуру, не слід дозволяти собі діяти на власний розсуд. Кілька разів він був із Філіпом різким: ідеї того не збігалися з його власними, і чоловікові здавалося, наче юнак гне кирпу.

— Ви, мій любий юний друже, уважайте, що робите, інакше одного дня опинитеся на вулиці.

Філіпові так і хотілося з’їздити йому по пиці, але він стримувався. Зрештою, це не може тривати довго, і незабаром він розпрощається з усім цим людом назавжди. Іноді він із жартівливим розпачем вигукував, що його дядько, напевно, залізний. Оце так здоров’я! Хвороби, від яких він страждав, вбили би будь-яку порядну людину ще рік тому. Коли нарешті надійшла звістка, що вікарій помирає, Філіп був зайнятий іншими думками, і новина заскочила його зненацька. Був липень, і за два тижні на нього чекала відпустка. Від місіс Форестер надійшов лист, у якому жінка писала, що, на думку лікаря, містерові Кері залишилося жити кілька днів; якщо Філіп хоче з ним ще раз побачитися, йому слід приїхати негайно. Кері пішов до завідувача і повідомив йому, що звільняється. Містер Семпсон був порядним чоловіком і, дізнавшись усі подробиці, не завдав жодних клопотів. Філіп попрощався з усіма співробітниками свого відділу; чутки про його звільнення ширилися й були дещо перебільшеними, тому люди шепотілися, що він отримав великий спадок. Місіс Годжес потиснула йому руку зі сльозами на очах.

— Боюся, тепер ми не часто бачитимемося, — припустила вона.

— Я радію, що звільняюся з «Ліннс і Седлі», — зізнався юнак.

Дивно, але йому шкода було прощатися з людьми, яких він раніше начебто ненавидів, та й будинок на Геррінґтон-стрит він покинув без особливої радості. Він так довго передчував емоції, які охоплять його в цю мить, що тепер не відчув нічого: все було таким байдужим, наче Кері від’їжджав усього на кілька днів.

— Ну й огидний у мене характер, — сказав Філіп сам собі. — Я так палко на щось чекаю, а коли отримую це, завжди почуваюся розчарованим.

До Блекстейбла Кері дістався трохи пополудні. Місіс Фостер зустріла його біля дверей, і з виразу її обличчя він здогадався, що дядько ще не помер.

— Сьогодні йому трішечки краще, — повідомила жінка. — У нього такий міцний організм.

Жінка відвела Філіпа до спальні, де горілиць лежав містер Кері. Він слабко посміхнувся племінникові, і в посмішці майнуло лукавство, адже йому знову вдалося обдурити ворога.

— Вчора я думав, що мені кінець, — виснажено сказав чоловік. — Та й всі інші вже зі мною попрощалися, чи не так, місіс Фостер?

— У вас такий міцний організм, складно це заперечити.

— Є ще порох у порохівницях.

Місіс Фостер нагадала, що лікар не дозволяв вікарієві багато розмовляти, адже це його втомлює. Жінка поводилася з ним, наче з дитиною, — водночас лагідно і владно; та й стариган якось по-дитячому радів, що йому вдалося ошукати їхні сподівання. Вікарій одразу зрозумів, що Філіпа спеціально викликали, і його неабияк потішило, що племінник приїхав даремно. От якби йому вдалося уникнути чергового серцевого нападу, за кілька тижнів він би одужав; до того ж у нього вже бували напади раніше, і він завжди боявся, що помре, проте так і не помер. Усі розпиналися про його здоров’я, але ніхто з них не знав, яким міцним воно було насправді.

— Ти залишишся на кілька днів? — поцікавився вікарій у Філіпа, вдаючи, наче повірив, що хлопець приїхав на канікули.

— Я так і хотів, — радісно відповів племінник.

— Подихати морським повітрям завжди корисно.

Незабаром навідався доктор Віґрем і, оглянувши священика, захотів побалакати з Філіпом, прибравши відповідного до ситуації тону.

— Боюся, Філіпе, що цього разу це кінець, — зізнався він. — Це буде чимала втрата для нас усіх. Я знав його тридцять п’ять років.

— Зараз він досить непогано виглядає, — заперечив юнак.

— Я підтримую його життя ліками, але це довго не триватиме. Останні два дні були жахливими. Я дюжину разів думав, що він помер.

Лікар трохи помовчав, але біля воріт несподівано запитав у Філіпа:

— Місіс Форест щось вам казала?

— Ви про що?

— Люди тут дуже марновірні: вона вбила собі в голову, що вікарія щось мучить, і він не може померти, поки не позбудеться цього тягаря, а висповідатися йому не вистачає сміливості.

Філіп не відповів, і лікар продовжив:

— Звісно ж, усе це дурниці. Він прожив чудове життя, завжди виконував свої обов’язки і був гарним парафіяльним священиком. Я переконаний, що нам усім його не вистачатиме; він не може себе ні в чому звинувачувати. Сумніваюся, що наступний вікарій пасуватиме нам хоча б наполовину так добре, як він.

Наступні кілька днів стан містера Кері не змінювався. Чудовий апетит покинув його, і чоловік їв мало. Доктор Віґрем, не вагаючись, приглушував наркотиками невротичні болі, від яких страждав чоловік, і це разом із постійно тремтячими кінцівками виснажувало його. Свідомість вікарія залишалася кришталево чистою. Філіп і місіс Фостер по черзі доглядали за чоловіком. Жінка так стомилася впродовж довгих місяців, коли задовольняла священикові забаганки, що Філіпу вдалося вмовити її відпочивати вночі, поки він сидітиме з дядьком. Довгі нічні години він проводив у кріслі й, намагаючись не заснути глибоко, гортав у світлі прикритих абажуром свічок «Тисячу й одну ніч». Цю книжку він востаннє читав ще хлопчиком, і тепер вона повертала йому шматочок дитинства. Іноді він просто сидів і слухав нічну тишу. Коли ефект від снодійного минався, містер Кері втрачав спокій, а Філіпові було чим зайнятися.

Урешті-решт, якось рано-вранці, коли пташки голосно цвірінькали на гілках дерев, Філіп почув, що його хтось кличе. Він підійшов до ліжка. Містер Кері лежав горілиць, втупившись у стелю, і навіть не перевів погляд на племінника. Філіп побачив, що чоловік спітнів, і витер рушником його чоло.

— Це ти, Філіпе? — запитав старий.

Того налякало, що дядьків голос несподівано змінився. Він був глибоким і хрипким. Так говорить той, хто заціпенів від жаху.

— Так, ти чогось хочеш?

Запала тиша, а незрячі очі залишалися прикутими до стелі. Раптом обличчя пересмикнула судома.

— Гадаю, я ось-ось помру, — озвався вікарій.

— Ох, ну що за дурниці! — вигукнув Філіп. — Ти житимеш іще багато років.

З очей старого покотилися дві сльозини. Філіпа це страшенно розчулило. Його дядько ніколи не виказував якихось емоцій, коли це стосувалося життєвих справ; і тепер було жахливо боляче дивитися, як чоловік страждає від невимовного страху.

— Відправ когось за містером Сіммондсом, — попросив вікарій. — Я хочу причаститися.

Містер Сіммондс був його помічником.

— Просто зараз? — перепитав Філіп.

— Якомога швидше, інакше буде запізно.

Філіп пішов розбудити місіс Фостер, але було вже значно пізніше, ніж він гадав, і жінка не спала. Він попросив її відправити садівника з повідомленням до церкви, а сам повернувся до дядькової кімнати.

— Ти відправив за містером Сіммондсом?

— Так.

Тиша. Філіп сів біля ліжка й час від часу витирав із чола хворого піт.

— Дозволь я потримаю тебе за руку, Філіпе, — нарешті озвався старий.

Філіп простягнув руку, і дядько вчепився у неї, шукаючи спокою у свої останні хвилини, так, наче це було саме життя. Можливо, за всі свої роки він ніколи нікого не любив, але зараз інстинктивно вхопився за людську істоту. Його долоня була мокрою й холодною. Вона вчепилася у Філіпову руку із немічною, розпачливою енергією. Старий боровся зі страхом смерті. А Філіп розмірковував про те, що кожен мусить це пережити. Як це потворно, а люди вірять у Бога, який дозволяє своїм створінням страждати від таких жорстоких мук! Філіп ніколи не любив свого дядька, а останні два роки щодня мріяв про його смерть, однак зараз не міг упоратися зі співчуттям, що сповнило його душу. Яку ціну доводиться платити людині, щоб відрізнятися від тварини!

Вони продовжували мовчати, лише раз містер Кері ледь чутно запитав:

— Він ще не прийшов?

Нарешті тихо зайшла покоївка і повідомила, що прибув містер Сіммондс. Із собою чоловік мав валізу, де лежали стихар і мантія. Місіс Форест принесла таріль для причастя. Помічник священика мовчки потиснув Філіпові руку і з професійною серйозністю підійшов до ліжка хворого. Філіп і покоївка вийшли з кімнати.

Він обійшов свіжий і вкритий ранішньою росою садок. Пташки весело цвірінькали. Угорі синіло небо, але просотане сіллю повітря було прохолодним і запашним. Пишно буяли троянди. Зелень дерев і галявин сяяла смарагдами. Філіп крокував уперед і думав про таїнство, що відбувалося у спальні. Від думки про нього виникало якесь дивне відчуття. Незабаром його наздогнала місіс Фостер і повідомила, що дядько хоче його бачити. Помічник вікарія складав свої речі назад до чорної валізи. Хворий трохи повернув голову і зустрів племінника усмішкою. Зміни приголомшили Філіпа, вони були надзвичайними: у дядькових очах більше не було страху, обличчя розгладилося — чоловік здавався щасливим і спокійним.

— Тепер я готовий, — сказав він, і голос звучав зовсім інакше. — Коли Господь вирішить покликати мене, я залюбки віддам свою душу в його руки.

Філіп не відповів. Він бачив, що дядько говорить щиро. Це було якесь диво. Чоловік причастився кров’ю та плоттю Спасителя, і це дало йому стільки сили, що він більше не боявся неминучого переходу до темряви. Вікарій знав, що помре, і примирився з цим. Він сказав ще одну-єдину фразу:

— Тепер я возз’єднаюся з моєю любою дружиною.

Ці слова приголомшили Філіпа. Він пам’ятав, із якою бездушною самозакоханістю вікарій ставився до тітки Луїзи, яким глухим залишався до її шанобливої відданої любові. Глибоко зворушений помічник вікарія рушив до дверей, а місіс Фостер, схлипуючи, пішла його провести. Містер Кері, виснажений докладеними зусиллями, задрімав, а Філіп сидів біля ліжка і чекав, коли все скінчиться. Ранок старішав, і дихання хворого зробилося уривчастим. Прийшов лікар і сказав, що смерть уже близько. Вікарій був непритомний і слабкими пальцями дряпав простирадло, стривожено борсався і скрикував. Доктор Віґрем зробив йому підшкірну ін’єкцію.

— Я вже нічим не здатен йому допомогти, він може щомиті померти.

Лікар подивився на годинник, а потім на пацієнта. Філіп зауважив, що вже перша година. Доктор Віґрем думав про обід.

— Немає сенсу чекати, — озвався Філіп.

— Я нічим не можу допомогти, — погодився лікар.

Коли він пішов, місіс Фостер попросила Філіпа піти до теслі, який робив труни, і запитати, чи може прийти жінка, котра обмиває тіло.

— Вам потрібно подихати свіжим повітрям, — додала вона. — Це піде вам на користь.

Трунар жив за півмилі від будинку вікарія. Коли Філіп переказав йому прохання, чоловік поцікавився:

— А коли бідолашний старий помер?

Хлопець завагався. Йому раптом здалося жорстоким приводити жінку, яка омиває тіло, коли дядько ще живий, і Філіп замислився, чому місіс Фостер відправила його сюди. Усі тут подумають, що він хоче якомога швидше спекатися старого. Кері здалося, що трунар якось дивно на нього дивиться. Чоловік повторив запитання, і це роздратувало Філіпа. Хіба це його справа!

— Коли вікарій відійшов?

Спершу Філіп мало не бовкнув, що дядько щойно помер, але якщо старий протягне ще кілька годин, його слова здадуться неоковирними. Тож, затинаючись і червоніючи, він сказав:

— Ох… та він ще… не зовсім помер.

Трунар зніяковіло витріщився на нього, і юнак поспіхом пояснив:

— Місіс Фостер там одна, і її хочеться, щоб поруч була ще якась жінка. Ви ж розумієте, чи не так? А може, він уже й помер.

Тесля кивнув.

— Ах, так, розумію. Я негайно відправлю до вас когось.

Повернувшись до будинку вікарія, Філіп піднявся у дядькову спальню. Місіс Фостер підвелася зі стільця біля ліжка.

— Відколи ви пішли, нічого не змінилося.

Покоївка спустилася вниз поїсти чогось, а Філіп допитливо спостерігав за тим, як дядько помирає. У непритомній істоті, що слабко борсалася, вже не було нічого людського. Іноді з відкритого рота вилітало якесь бурмотіння. На безхмарному небі гаряче сяяло сонце, але в затінку дерев у садку було приємно та прохолодно. Яка чудова днина. У шибку вікна билася синя муха. Раптом пролунало гучне хрипіння, Філіп здригнувся, жахливо налякавшись: чоловікове тіло пересмикнулося в судомах, і він помер. Машина зупинилася. Синя муха голосно дзижчала і билася в шибку вікна.