Тягар пристрастей людських

37

Спочатку новизна роботи цікавила Філіпа. Містер Картер диктував йому листи і давав переписувати чорновики рахунків.

Містер Картер віддавав перевагу джентльменському стилю ведення справ у бюро; він не хотів мати нічого спільного з друкарськими машинками й упереджено ставився до стенографії: посильний знав стенографію, але його послугами користувався лише містер Ґудворсі. Час від часу Філіп вирушав із кимось із досвідчених службовців перевіряти рахунки якоїсь фірми і дізнався, до кого з клієнтів слід ставитися з повагою, а хто сів зі своїми справами в калюжу. Частенько йому давали аркуші з довгими стовпчиками цифр, які потрібно було додати. Він відвідував лекції, готуючись до першого екзамену. Містер Ґудворсі не втомлювався повторювати, що спершу робота здаватиметься нудною, але незабаром він звикне. Філіп виходив із бюро о шостій і перетинав річку в напрямку Ватерлоо. Вдома на нього вже чекала вечеря, а вільний час хлопець проводив із книжкою. Щосуботи він відвідував Національну галерею. Гейворд порадив йому путівник із вибраних статей Раскіна, і, гортаючи його, Кері невтомно ходив із однієї зали до другої, уважно читав думку критика про кожну картину і старанно намагався побачити в ній те саме. Неділі тягнулися довго. Філіп не знав нікого в Лондоні й проводив їх на самоті. Якось містер Ніксон, їхній родинний правник, запросив його в неділю до Гемпстеда, і Філіп провів радісний день у компанії галасливих незнайомців; він багато їв, пив і гуляв лукою, а повертаючись додому, отримав запрошення приходити, коли йому заманеться, але хворобливо боявся видатися нав’язливим, тому чекав офіційніших пропозицій. Не дивно, що він їх так і не отримав: маючи стільки друзів, Ніксони не думали про мовчазного самотнього хлопця, котрий не надто міг претендувати на їхню гостинність. Тож у неділю Кері просинався пізно і гуляв берегом. У Барнсі річка була каламутною, брудною і мілководною; їй не вистачало вишуканого шарму Темзи вище шлюзів і романтичного скупчення кораблів під Лондонським мостом. По обіді хлопець прогулювався пустирищами; там теж було сіро і брудно — незрозуміло, в селі ти чи в місті; усе заросло хирлявим дроком, а навколо лежало сміття, сліди цивілізації. Щосуботи ввечері Кері ходив до театру і радо стояв годину чи більше біля входу на гальорку. Повертатися до Барнса між закриттям музею та вечерею у чайній «A.B.C.» не було змісту, і Філіп не знав, що робити з вільним часом. Він тинявся уздовж Бонд-стрит або Барлінґтон-Аркад, а стомившись, сідав у парку чи в публічній бібліотеці на Сент-Мартін-Лейн, якщо на вулиці дощило. Хлопець дивився на перехожих і заздрив їм, бо вони мали друзів, а іноді його заздрість перетворювалася на ненависть, адже вони були щасливими, а він — нещасним. Він ніколи навіть уявити не міг, що можна бути таким самотнім у велетенському місті. Іноді в черзі на гальорку хтось заговорював із ним, але Філіп був сільським хлопцем і підозріливо ставився до незнайомців, тому своїми відповідями не давав жодних шансів на продовження знайомства. Коли вистава закінчувалася, Філіп був вимушений тримати усі свої враження про неї при собі й поспіхом перетинав міст до Ватерлоо. Повертаючись до холодної кімнати, де заощадливо не запалювали камін, хлопець відчував, як стискається серце. Тут було страшенно безрадісно. Поступово йому остогидли і кімната, і довгі самотні вечори в ній. Іноді Філіп почувався таким самотнім, що не міг читати, і тоді у гіркому розпачі годинами сидів і дивився на вогонь.

Він жив у Лондоні вже три місяці і, якщо не рахувати тієї неділі у Гемпстеді, не розмовляв ні з ким, крім своїх співробітників. Якось увечері Ватсон запросив його повечеряти у ресторані, і вони разом пішли до м’юзик-холу, але Філіп соромився і почувався там незручно. Ватсон весь час базікав про те, що його не цікавило, але Кері захоплювався ним, попри те що вважав міщанином. Філіпа гнівало те, що юнак не цінує його знань, і, звикнувши сприймати себе таким, яким його бачили інші люди, хлопець почав зневажати свої навички, які раніше так цінував. Він уперше відчув, як принизливо бути бідним. Дядько Вільям надсилав Кері чотирнадцять фунтів щомісяця, а йому ж потрібно було одягатися. Вечірній костюм коштував п’ять гіней. Він не наважився зізнатися Ватсону, що придбав його на Стренді, адже той казав, що в Лондоні є лише один пристойний кравець.

— Підозрюю, що ви не танцюєте, — зауважив якось Ватсон, кидаючи погляд на Філіпову понівечену ногу.

— Ні, — відповів той.

— Шкода. Мене просили привести на бал танцюристів. Я міг би представити вас кільком милим панянкам.

Раз чи два Філіпові не хотілося повертатися до Барнса, і він залишався у місті та гуляв вулицями Вест-Енда, поки не знаходив будинок, де влаштовували прийом. Він стояв у юрбі людей у лахмітті позаду швейцара, дивився, як під’їжджають гості, та слухав музику, що лилася з вікон. Часом на балкон, попри холодну погоду, виходили подихати свіжим повітрям парочки; Філіп уявляв, що вони закохані, відвертався і з важким серцем кульгав у інший бік вулиці. Йому ніколи не вдасться опинитися на місці тих чоловіків. Здавалося, жодна жінка ніколи не зможе подивитися на Філіпа, не відчувши огиду до його фізичної вади.

Ця думка нагадала юнакові про міс Вілкінсон. У спогадах не було нічого приємного. Прощаючись, вони домовилися, що вона писатиме йому до запитання на адресу поштового відділення у Чарінґ-кросс, поки Філіп не повідомить їй власну. Зайшовши на пошту, він отримав одразу три листи від неї. Міс Вілкінсон писала французькою фіолетовим чорнилом на блакитному папері. Філіп здивувався, чому вона ламає комедію і не пише англійською, а її пристрасні зізнання залишали його байдужим, адже занадто нагадували французькі романи. Вона прискіпувалася, що Кері їй не пише, і він відповів, що був зайнятий. Як розпочати листа, він не знав; не міг змусити себе написати «моя найдорожча» чи «кохана» і ненавидів звертатися до жінки «Емілі», тому врешті-решт написав «люба». Саме по собі це слово виглядало дивно і якось дурнувато, але Філіп його залишив. Це був його перший любовний лист, і хлопця хвилювала його недосконалість; він відчував, що має писати всілякі пристрасні слова про те, як думає про неї щодня, як мріє цілувати її прекрасні руки і як тремтить від однієї згадки про її червоні вуста. Однак йому заважала якась несподівана стриманість, і замість слів кохання Філіп писав про своє нове помешкання і бюро. Відповідь надійшла з наступною поштою, розгнівана, засмучена, повна звинувачень: як він міг бути таким холодним? Невже він не знає, що його листи для неї важливі, як повітря? Вона віддала йому все, що може дати жінка, і як він їй віддячив? Може, вона йому вже набридла? Філіп не відповідав кілька днів, і міс Вілкінсон засипала його своїми листами. Вона не може змиритися з його грубістю; вона чекала на пошту, а листа від нього так і не принесли; вона щоночі засинала в сльозах; вона виглядала такою розбитою, що всі це помічали. Якщо він не кохає її, чому не зізнається? Жінка додавала, що жити без нього не може, і єдине, що їй залишиться — вкоротити собі віку. Вона називала його бездушним, самозакоханим і невдячним. Усе було написано французькою; Філіп знав, що міс Вілкінсон уникає англійської, аби похизуватися, але однаково дивувався. Він не хотів завдавати їй болю. Незабаром міс Вілкінсон написала, що більше не може миритися з розлукою і влаштує собі на Різдво поїздку до Лондона. Філіп відповів, що тільки про це і мріє, але вже домовився провести свята у свого друга за містом і не має жодної можливості відмовитися. Міс Вілкінсон написала, що не хоче нав’язуватися йому, тим паче, що він, вочевидь, не бажає її бачити; вона образилася до глибини душі й не сподівалася, що він відповість такою жорстокістю на всю її доброту. Лист був зворушливим, і Кері здалося, що він побачив на папері сліди сліз, тож хлопець одразу написав імпульсивну відповідь, у якій запевняв, що почувається страшенно винним, і благав приїхати; але відчув неабияке полегшення, коли жінка повідомила, що не зможе нікуди поїхати на вихідні. Незабаром, отримуючи від неї листи, Філіп не на жарт лякався і не поспішав відкривати, адже знав, що прочитає там розгнівані звинувачення і жалюгідні скарги, від яких відчує себе справжньою свинею і однаково не розумітиме, в чому його вина. Він відкладав відповідь на наступний день, а тоді приходив черговий лист, де розповідалося, яка міс Вілкінсон хвора, самотня і знедолена.

— Господи, навіщо я з нею зв’язався! — зачудовувався Філіп.

Він захоплювався Ватсоном, який легко виходив із таких ситуацій. Юнак закрутив роман з актрисою із мандрівної трупи, і його розповіді на цю тему сповнювали Філіпове серце заздрісним захватом. Утім, згодом почуття молодого Ватсона змінилися, і одного дня він описав Кері їхній розрив.

— Я вирішив, що не варто з нею церемонитися, і прямо сказав: із мене досить, — вихвалявся він.

— І вона не влаштувала жахливу сцену? — поцікавився Філіп.

— Самі знаєте, без цього не обійшлося, але я одразу попередив, що такі штучки на мене не діють.

— Вона плакала?

— Почала, але я не зношу жінок, котрі ллють сльози, тому сказав, що їй краще забиратися.

З роками Філіпове почуття гумору робилося в’їдливішим.

— І як, забралася? — поцікавився він, усміхаючись.

— Ну, що їй ще залишалося, еге ж?

Тим часом надійшли різдвяні канікули. Місіс Кері хворіла цілий листопад, і лікар порадив їм із вікарієм поїхати на Різдво на кілька тижнів до Корнуелла, де вона змогла б відновити сили. У результаті Філіпу нікуди було податися, і він провів Різдво у себе в кімнаті.

Під впливом Гейворда він переконав себе, що свята о цій порі року вульгарні й варварські, тож вирішив ніяк не відзначати Різдво, утім, коли воно настало, навколишні веселощі справили на нього якесь дивне враження. Його господиня з чоловіком зустрічали свята у заміжньої доньки, і Філіп, не бажаючи завдавати їм турбот, попередив, що їстиме в місті. Опівдні він поїхав до Лондона і з’їв наодинці у «Ґетті» шматочок індички з різдвяним пудингом, а потім пішов на пообідню службу до Вестмінстерського абатства, оскільки однаково не мав чим зайнятися. На вулицях було майже порожньо, а нечисленні перехожі заклопотано поспішали — вони не гуляли, а йшли до чітко поставленої мети, до того ж майже ніхто з них не був сам. Усі ці люди здавалися Філіпові щасливими, а сам він почувався таким самотнім, яким не був ще ніколи в житті. Спочатку він збирався якось збавити час на міських вулицях, а потім повечеряти в ресторані, але не міг дивитися на радісних людей, котрі розмовляли, сміялися й веселилися, тому повернув у бік Ватерлоо, купив на Ватерлоо-Бридж-роуд шматок шинки і пиріжків з м’ясом та рушив назад до Барнса. Він поїв у своїй невеличкій кімнатці та провів цілий вечір із книжкою. Журба його була майже непереборною.

Повернувшись до бюро, він із болем слухав Ватсонові розповіді про коротенькі канікули. У них вдома гостювали якісь милі дівчата, і після обіду меблі з вітальні прибрали, щоби влаштувати там танці.

— Я танцював до третьої ночі й не знаю, як опинився у ліжку. Бачить Бог, я добряче набрався.

Кінець кінцем Філіп із розпачем у голосі запитав.

— Як люди у Лондоні знайомляться з кимось?

Ватсон здивовано і трохи зверхньо витріщився на нього.

— Ох, навіть не знаю, ти просто маєш знайомих. Якщо ходиш на танці, знайомих у тебе хоч греблю гати.

Філіп ненавидів Ватсона, та однаково віддав би що завгодно, аби опинитися на його місці. Старі почуття зі шкільних часів повернулися, і юнак намагався натягнути на себе чужу шкіру, уявляючи, як жив би, якби був Ватсоном.