Тягар пристрастей людських

118

До Ферне Філіп прибув пізно ввечері. Це було рідне село місіс Ательні, вона з дитинства звикла збирати на полях хміль і щороку приїжджала сюди з чоловіком та дітьми. Її родина, як і більшість мешканців Кенту, регулярно наймалася на збір урожаю, радіючи можливості заробити трохи грошей, але найбільше цінувався щорічний виїзд на роботу, якого, наче найкращого свята, починали чекати вже за кілька місяців. Робота була неважка, займалися нею переважно на свіжому повітрі, тож для дітей ця подорож перетворювалася на один приємний нескінченний пікнік; юнаки зустрічалися тут із дівчатами: довгими вечорами, після завершення роботи, вони прогулювалися стежками і закохувалися, тож після збору хмелю починався сезон весіль. Потім вони від’їжджали, напакувавши візки постільною білизною, кухонним начинням і пательнями, стільцями й столами, а Ферне безлюднів до початку наступного збору хмелю. Місцеве населення було дуже вимогливим і ображалося на навалу «іноземців», як вони називали всіх, хто приїздив із Лондона; чужинці гнули кирпу і побоювалися місцевих; до того ж вони поводилися грубо, і поважні селяни не хотіли з ними знатися. Раніше збирачі хмелю спали в коморах, але років з десять тому на краю луки з’явився рядок хатинок, і Ательні, як і багато інших, щороку винаймали одну і ту саму.

Ательні винайняв для Філіпа кімнату в готелі і позичив там візок, у якому зустрів його на станції. Нове помешкання Кері розташовувалося за чверть милі від хмільника. Чоловіки залишили там багаж і пішки рушили до луки, де стояли хатинки. Це були звичайні довгі низенькі халупки, розділені на кімнатки, завбільшки дванадцять квадратних футів. Навпроти кожної будівлі горіло розкладене з паличок багаття, а навколо купчилася родина, нетерпляче чекаючи, поки звариться суп. Обличчя дітей Ательні вже потемнішали від сонця і морського повітря. Місіс Ательні в солом’яному брилі здавалася геть іншою жінкою. Відчувалося, що в місті дні для неї не відрізнялися один від одного; вона народилася і виросла в селі, і важко було не помітити, що лише за містом жінка почувається вдома. Вона смажила бекон і водночас поглядала на молодших дітей, але знайшла час на дружнє рукостискання і радісну усмішку для Філіпа. А сам Ательні сповнився завзяттям, насолоджуючись сільським життям.

— Ми у своїх містах помираємо від нестачі сонця і світла. Це не життя, а довгострокове ув’язнення. Продаймо все, що ми маємо, Бетті, й купімо ферму в селі.

— Не можу уявити тебе в селі, — відповіла дружина, доброзичливо кепкуючи. — Щойно тут задощить узимку, ти плакатимеш за Лондоном. — Вона повернулася до Філіпа. — Ательні завжди подобається приїжджати до села, і я це люблю! Але він не відрізнить брукви від кормового буряка.

— Татко був сьогодні ледачим, — зауважила Джейн зі звичною відвертістю, — він не назбирав жодного кошика.

— Це я лише тренувався, дитинко, а завтра назбираю більше кошиків, ніж ви всі разом.

— Ходіть вечеряти, діти, — покликала місіс Ательні. — Де Саллі?

— Я тут, мамо.

Дівчина вийшла з невеличкої хатинки, і язики полум’я з багаття підстрибнули, відкинувши на її обличчя різкі тіні. Останнім часом Філіп бачив Саллі лише в охайних сукнях, які вона почала вбирати, відколи працювала помічницею кравчині, а квітчаста простора сукенка, в яку дівчина була вбрана зараз і в якій було зручно працювати, здалася йому надзвичайно чарівною; засукані рукави відкривали міцні округлі руки. На голові у Саллі теж був солом’яний бриль.

— Ви схожі на доярку із казки, — пожартував Філіп, потискаючи дівчині руку.

— Моя донька — перша красуня на хмільниках, — похвалився Ательні. — Присягаюся, якщо син поміщика тебе побачить, одразу прийде свататися, ти й оком не змигнеш.

— У поміщика немає сина, батьку, — нагадала Саллі.

Дівчина озирнулася, шукаючи, куди б сісти, і Філіп посунувся, звільняючи їй місце поруч себе. У темряві полум’я освітлювало її обличчя, і дівчина виглядала неперевершено. Вона нагадувала якусь сільську богиню, і на думку одразу ж спадали ті юні міцні дівчата, яких оспівував у своїх «Вишуканих числах» Геррік[340].

Вечеря була невибагливою — хліб, масло, хрусткий бекон, чай для дітей і пиво для їхніх батьків та Філіпа. Ательні зголодніло накинувся на їжу і голосно хвалив кожен шматок. Він глузував із Лукулла[341] і сипав лайки на голову Брілья-Саварена[342].

— Єдине, що про тебе можна сказати, Ательні, — зауважила його дружина, — це те, що ти насолоджуєшся їжею. Жодних сумнівів.

— Їжею, приготованою твоїми руками, моя люба Бетті, — озвався чоловік, красномовно витягуючи вказівний палець.

Філіп почувався надзвичайно затишно. Він задоволено спостерігав за танцями вогню, за людьми, що влаштувалися навколо, дивився, якими кольорами міниться вночі полум’я, на смужку кремезних в’язів, що виструнчилися на краю луки, і на зоряне небо вгорі. Діти базікали і сміялися, а містер Ательні, котрий сам залишався дитиною, змушував їх заходитися від реготу своїми витівками і вигадками.

— Там унизу про Ательні напрочуд багато думають, — повідомила місіс Ательні. — Місіс Бриджс сказала мені: «Навіть не знаю, що ми робитимемо тепер без містера Ательні, він більше схожий на школяра, ніж на голову родини».

Саллі сиділа мовчки, але так уважно стежила за Філіповими забаганками, що причарувала хлопця. Приємно було сидіти поруч із дівчиною і кидати час від часу погляди на її здорове, обпалене сонцем обличчя. Їхні погляди раптом зустрілися, і Саллі спокійно усміхнулася. Коли всі повечеряли, Джейн та її меншого братика відправили до струмка в улоговині луки принести цеберко води, щоб усі могли помитися.

— Діти, покажіть дядькові Філіпу, де ми спимо, а потім буде час готуватися лягати.

Маленькі рученята схопили Філіпа й потягли до хатинки. Він увійшов досередини й чиркнув сірником. Усередині не було меблів; крім олов’яної скриньки, куди складали одяг, та трьох ліжок, що стояли під стінами, не було взагалі нічого. Ательні зайшов услід за ним і гордо вказав на свої пожитки:

— Ось на чому ми спимо! — вигукнув він. — Нічого схожого на всі ваші пружинні матраци й лебедячий пух. Я ніколи не спав так солодко, як тут. А вам доведеться спати на справжньому ліжку. Любий друже, мені щиро шкода вас.

Ліжка були зроблені з товстого шару пагонів хмелю, накритого соломою, а зверху ковдрою. Напрацювавшись цілий день на свіжому повітрі й занурившись у пахощі хмелю, щасливі робітники спали як мертві. О дев’ятій на луці все стихало, і всі, крім кількох чоловіків, що засиджувалися у шинку, поки він не зачинявся о десятій, вирушали на боковеньку. Торп пішов із Філіпом до готелю, але, перш ніж вони вийшли, місіс Ательні нагадала хлопцеві:

— Ми снідаємо десь за чверть шоста, але, гадаю, ви не захочете вставати так рано. Розумієте, о шостій ми мусимо взятися до роботи.

— Звичайно, він теж мусить встати рано, — вигукнув Ательні, — і працювати як усі. Він збирається заробити собі на харчі. Хто не працює, той не їсть, друзяко.

— Перед сніданком діти ходять плавати і можуть покликати вас на зворотному шляху. Вони минають «Веселого матроса».

— Якщо вони мене розбудять, я піду поплавати з ними, — запропонував Філіп.

Джейн, Гарольд і Едвард заверещали, зрадівши такій перспективі, і наступного ранку, увірвавшись до кімнати, висмикнули Кері з глибокого сну. Хлопчики застрибнули до нього на ліжко, і довелося проганяти їх капцями. Філіп одягнув штани і піджак та спустився вниз. Надворі щойно зазоріло і ранкове повітря пощипувало холодом, але небо було безхмарним, а сонце розкидало жовтогарячі промені. Посеред дороги стояла Саллі, однією рукою тримаючи Конні, а другою — рушник і купальний костюм. Філіп аж тепер помітив, що її бриль був лавандового відтінку, а засмагле рум’яне обличчя під ним нагадувало яблучко. Дівчина зустріла Філіпа своєю милою повільною усмішкою, і він, зауваживши раптом, які в неї маленькі, рівні й білі зуби, здивувався, чому вони не привертали його увагу ніколи раніше.

— Я збиралася залишити вас спати, — сказала дівчина, — але вони кинулися нагору і розбудили вас. Я казала, що насправді ви не хочете йти з нами.

— О, я навпаки хочу.

Вони пішли дорогою, а потім скоротили шлях через болота. Так до моря було трохи менше милі. Вода здавалася сірою й холодною, і Філіп здригнувся від одного погляду на неї, але всі інші позривали одяг і з галасом кинулися у хвилі. Саллі робила все трохи повільніше і не заходила в море, поки решта дітей плюскалися навколо Філіпа. Тільки плаваючи, він міг похизуватися. У воді він почувався наче риба, і незабаром вдавав із себе дельфіна, потопельника, огрядну пані, котра боїться намочити волосся, а всі решта наслідували його. Саллі довелося побути суворою, щоб припинити бурхливі водні веселощі та витягнути всіх із води.

— Ви анітрохи не кращі за них, — статечно й по-материнськи пожалілася вона Філіпові, і це водночас розсмішило й розчулило його. — Без вас вони значно слухняніші.

Вони рушили назад. Саллі несла свій бриль у руці, а блискуче волосся спадало їй на плече. Коли вони дісталися до хатинок, місіс Ательні вже пішла до хмільника. Сам Ательні, вбравшись у найстаріші з усіх, що комусь доводилось одягати, штани, щільно застібнуту куртку, під якою не було сорочки, і м’який крислатий капелюх, смажив над багаттям оселедця. Чоловік насолоджувався собою і виглядав як справжнісінький розбійник. Щойно побачивши зграйку дітей, він почав вигукувати над запашним оселедцем слова з хору відьом у «Макбеті».

— Краще вам не засиджуватися за сніданком, інакше мати розлютиться, — попередив він, коли всі підійшли.

За кілька хвилин Гарольд і Джейн із намащеними маслом скибочками хліба у руках неквапно рушили лукою до поля з хмелем. Вони пішли останніми. Хмільник був одним із символів Філіпового дитинства, а будиночки, де в печах сушився хміль, здавалися йому типовими рисами кентського ландшафту. Хлопець ішов услід за Саллі між довгими рядками хмелю і не почувався тут чужим, навпаки — здавалося, що він повернувся додому. Зараз сонце яскраво сяяло, і все навколо відкидало різкі тіні. Розкішна зелень листя тішила око. Жовтий хміль наповнював Філіпове серце відчуттям краси та пристрасті, які сицилійські поети черпали в багряних виноградних гронах. Минаючи повз його пагони, Кері відчував, як паморочиться в голові від такого багатства і розкошів. Від кентського ґрунту ширився солодкий аромат, а поривчастий вересневий бриз щільнішав від приємних пахощів стиглого хмелю. Етельстан інстинктивно сп’янів від веселощів і затягнув на всю горлянку пісню. Почувши надламаний голос п’ятнадцятирічного підлітка, Саллі обернулася.

— Етельстане, змовкни, інакше накличеш грозу.

За мить вони почули приглушені голоси, а ще за кілька хвилин вийшли до збирачів хмелю. Усі важко працювали, але, збираючи хміль, не забували базікати і сміятися. Сиділи на стільцях, на ослінчиках, на коробках, поклавши поруч мішки, а дехто стояв поряд зі своїми мішками й одразу кидав до них зірваний хміль. На полі було чимало дітей і безліч немовлят, дехто лежав у імпровізованих колисках, а когось поклали на килимок на м’якій сухій коричневій землі. Дітлахи здебільшого не збирали хміль, а гралися. Жінки заклопотано працювали, вони з дитинства звикли збирати хміль і поралися вдвічі швидше за «іноземців» із Лондона. Вони вихвалялися, скільки бушелів можуть назбирати за день, і жалілися, що тепер уже не заробиш таких грошей, як раніше: колись шилінг давали за п’ять бушелів, а тепер ціна впала до одного шилінга за вісім чи навіть дев’ять бушелів. Колись за сезон вдавалося заробити стільки, щоб прогодувати себе решту року, а тепер про це можна було навіть не мріяти; хіба що забезпечити собі вихідні, оце й усе. Місіс Гілл казала, що на зароблені гроші купила піанолу, але вона була дуже заощадливою; нікому б не хотілося бути таким скупим. Люди здебільшого думали, що це все порожні балачки, а якщо відкриється правда, виявиться, що жінка додала трохи грошенят із ощадбанку.

Збирачі хмелю гуртувалися по десятеро людей, не рахуючи дітей, і Ательні гучно вихвалявся, що одного дня його загін складатиметься з самих лише членів сім’ї. У кожної групи збирачів був кошовий, котрий складав у мішки пагони хмелю (мішки тут були велетенські, у дерев’яних рамах, кожен мав сім футів заввишки, і стояли вони, вишикувавшись між грядками хмелю); саме про цю посаду Ательні мріяв, коли його родина розростеться достатньо, щоб зібрати цілий загін. Тим часом він працював, радше щоб підбадьорити інших, ніж напружуватися самому. Він неквапно підійшов до місіс Ательні, котра вже спорожнила до мішка один кошик, хоча працювала лише півтори години, і, затиснувши в кутику рота цигарку, взявся збирати хміль. Він запевняв, що сьогодні тільки матері вдасться зібрати більше за нього (жодних сумнівів, зібрати більше за матір не вдавалося нікому); ця думка нагадала йому про випробування, які влаштувала для надміру допитливої Психеї Афродіта[343], і він почав розповідати дітям про її кохання до ніким не баченого нареченого. Розповідав Ательні чудово. Філіп слухав його з усмішкою на вустах і думав, що стара легенда чудово пасує до цього пейзажу. Цієї миті небо над ними було надзвичайно синім, і йому спало на думку, що навіть у Греції воно не може бути прекраснішим. Світловолосі дітлахи з рум’яними щічками, міцні, здорові й бадьорі, витончені обриси хмелю, смарагдове листя, що кличе за собою, наче спів труби, чари зелених алей, що збігаються в точку за небокраєм, збирачі хмелю в брилях — можливо, в усьому цьому грецької атмосфери було більше, ніж можна знайти у підручниках професорів чи музеях. Філіп був вдячний за красу англійської природи. Він думав про широкі звивисті шляхи і живоплоти, про зелені луки, порослі в’язами, про вишукані лінії пагорбів, укритих молодими гайками, про болотисті рівнини і сентиментальність Північного моря. Кері неабияк радів, що здатен осягнути принадність краєвидів. Однак незабаром Ательні почав підводитися і сказав, що піде запитати, як ведеться матері Роберта Кемпса. Він знав кожного в хмільнику і до всіх звертався на ім’я; пам’ятав їхні родинні історії і все, що ставалося з селянами від самого народження. Із простодушним марнославством чоловік вдавав перед ним із себе вишуканого джентльмена, і в його панібратстві відчувалася якась зверхність. Філіп вирішив не йти з Ательні.

— Я хочу заробити собі на вечерю, — пояснив він.

— Гарна думка, мій хлопчику, — озвався Ательні, змахнувши рукою, і потягнувся геть: — Хто не працює, той не їсть.