Тягар пристрастей людських

52

Наступного дня Філіп приїхав до Блекстейбла. Із дня материної смерті він не втрачав нікого з близьких родичів, тітчина смерть шокувала хлопця і наповнила його душу дивним страхом — він уперше задумався про власну смертність. Філіп навіть уявити не міг, як тепер житиме дядько Вільям — без вірної подруги, що сорок років любила його та піклувалася про нього. Він очікував побачити вікарія, розбитого горем, і боявся цієї зустрічі — знав, що жодне його слово не зможе втішити чоловіка, однак вигадав десяток доречних співчуттів.

Хлопець увійшов до будинку крізь бічні двері й попрямував до їдальні. Дядько Вільям читав газету.

— Твій потяг запізнився, — зауважив він, підіймаючи голову.

Філіп готувався до вияву почуттів, і таке ділове вітання приголомшило його. Пригнічений, але спокійний дядько простягнув йому газету.

— У «Блекстейбл Таймз» про неї написали чудову замітку, — сказав він.

Філіп машинально перечитав її.

— Хочеш піднятися нагору і подивитися на неї?

Хлопець кивнув і вони вдвох піднялися сходами. Оточена квітами тітка Луїза лежала посередині великого ліжка.

— Хочеш прочитати коротеньку молитву? — поцікавився вікарій.

Він уклякнув, а Філіп, зрозумівши, що дядько чекає того ж від нього, узяв із чоловіка приклад. Його непокоїла одна-єдина думка: яке марно прожите життя! За мить містер Кері кашлянув і підвівся. Він показав племінникові вінок біля ніг покійної.

— Це від нашого судді, — повідомив він низьким голосом, наче в церкві, але відчувалося, що священику так комфортно. — Гадаю, чай уже готовий.

Вони спустилися до їдальні. Через запнуті завіси кімната виглядала скорботно. Вікарій сів з того боку стола, де завжди сиділа його дружина, і взявся урочисто наливати чай. Філіпу здавалося, що ніхто з них не зможе проковтнути ані крихти, але побачивши дядьків вовчий апетит, він і сам охоче взявся до їжі. Вони трохи помовчали. Хлопець зобразив на обличчі доречну похмурість і відкусив шматок чудового пирога.

— Відтоді, коли я був помічником священика, чимало змінилося, — урешті-решт сказав дядько Вільям. — За часів моєї молодості плакальницям завжди видавали пару чорних рукавичок і шматок чорного шовку на капелюшок. Бідолашна Луїза шила з цього шовку сукні. Вона завжди казала, що з дванадцяти похоронів виходить одна сукня.

Потім дядько розповів, хто надіслав вінки; їх було вже двадцять чотири; коли померла місіс Роулінґсон, дружина вікарія з Ферне, вінків було тридцять два; утім, можливо, чимало надійде завтра; похорон розпочнеться в будинку вікарія об одинадцятій, вони легко переплюнуть місіс Роулінґсон. Луїзі вона ніколи не подобалася.

— Я сам її відспіваю. Пообіцяв Луїзі, що ніколи не дозволю поховати її комусь іншому.

Коли дядько взяв другий шматок пирога, Філіп засудливо глипнув на нього. За таких обставин це було справжньою ненажерливістю.

— Мері-Енн, безсумнівно, пече найкращі пироги. Боюся, більше нікому вони так не вдадуться.

— Вона що, йде від тебе? — зачудовано вигукнув Філіп.

Мері-Енн працювала у будинку вікарія, скільки він себе пам’ятав. Вона ніколи не забувала про Філіпів день народження і завжди надсилала йому подарунки — дрібнички, але зворушливі. Він по-справжньому прив’язався до неї.

— Так, — озвався містер Кері. — Мені здається непристойним тримати в будинку незаміжню жінку.

— Заради Бога, їй, мабуть, за сорок.

— Так, думаю, що не менше. Останнім часом від неї самий клопіт, схоже, вона забагато на себе бере. Мені здалося, що це гарна можливість розрахуватися з нею.

— Так, навряд чи скоро знову випаде така нагода, — погодився Філіп.

Він витягнув цигарку, але дядько не дозволив її підпалити.

— Не пали до похорону, — м’яко сказав він.

— Гаразд, — відповів племінник.

— Було б украй неввічливо палити в будинку, поки твоя бідолашна тітка Луїза лежить нагорі.

Джозайя Ґрейвс, церковний староста і керівник банку, після похорону завітав на обід до вікарія. Віконниці розчахнули, і Філіп мимохіть відчув дивне полегшення. Присутність у будинку покійниці пригнічувала його: за життя бідолашна жінка була втіленням добра та лагідності, а тепер, лежачи нагорі, така холодна й заклякла, вона наче випромінювала якусь злісну атмосферу. Ця думка жахала Філіпа.

На кілька хвилин він залишився в їдальні наодинці зі старостою.

— Сподіваюся, тобі вдасться залишитися на деякий час із дядьком, — сказав чоловік. — Не думаю, що зараз йому варто залишатися самому.

— Я нічого не планував, — відповів Філіп. — Якщо він захоче, я залюбки залишуся.

За обідом староста, бажаючи розважити невтішного вдівця, розповів про нещодавню пожежу, яка частково зруйнувала каплицю методистів.

— Я чув, що вона не була застрахована, — усміхаючись, повідомив Джозая.

— Це нічого не змінить, — заперечив вікарій. — Вони знайдуть потрібні для реставрації кошти. Сектанти завжди радо прощаються з грошима.

— Я бачив, що Голден надіслав вінок.

Голден був нонконформістським священиком. Пам’ятаючи про розіп’ятого заради них обох Христа, містер Кері кивав йому на вулиці, але ніколи й словом не перекинувся.

— Мені це здається нахабством, — погодився він. — Ми отримали сорок один вінок. Ваш був прекрасним. Нам із Філіпом він страшенно сподобався.

— Не варто дякувати, — скромно зрадів банкір.

Він задоволено зауважив, що його вінок був більшим за інші. І виглядав просто чудово. Потім чоловіки взялися обговорювати тих, хто прийшов на похорон. Крамниці спеціально зачинили, і церковний староста витягнув із кишені надруковане оголошення: «Заклад відчиниться о першій годині, після похорону місіс Кері».

— Це була моя ідея, — нагадав він.

— Мені здається дуже люб’язним із їхнього боку рішення зачинитися, — озвався вікарій. — Бідолашна Луїза оцінила б це.

Філіп їв свій обід. Мері-Енн шанувала цей день, як неділю, і приготувала смажену курку та аґрусовий пиріг.

— Чи правильно я здогадуюся, що ви ще нічого не вирішили з пам’ятником? — кинув церковний староста.

— Вирішив. Думаю, це буде простий кам’яний хрест. Луїза завжди була проти зайвих пишнот.

— Гадаю, нічого кращого за хрест неможливо придумати. А як вам такий напис: «У Царстві Христовому, де значно краще»?

Вікарій стиснув губи. Цей Бісмарк так і хоче все вирішувати самостійно. Пропозиція священику не сподобалася, здавалося, наче ця фраза кидає на нього тінь.

— Не думаю, що напишу так. Мені більше до вподоби: «Бог дав, Бог узяв».

— Справді? Мені вона завжди здавалася дещо байдужою.

Вікарій відповів трохи в’їдливо, а містер Ґрейвс озвався, як здалося вдівцю, занадто самовпевнено для таких обставин. Вочевидь, справи зайшли далеко, якщо він не може самостійно вибрати напис для могили дружини. Запало мовчання, а потім розмова торкнулася справ парафії. Філіп вийшов у садок і запалив люльку. Він сів на лавицю і несподівано істерично розреготався.

Минуло декілька днів, і дядько висловив сподівання, що Філіп проведе наступні тижні в Блекстейблі.

— Так, мене це влаштовує, — погодився Філіп.

— Гадаю, не станеться нічого страшного, якщо ти повернешся до Парижа у вересні.

Філіп не відповів. Він багато думав про слова Фоне, але так нічого і не вирішив, тому не хотів заводити мову про майбутнє. Якщо він припинить займатися мистецтвом через те, що не може досягнути в ньому досконалості, це буде виглядати благородно, але, на жаль, тільки для нього: всі інші вважатимуть, що хлопець примирився з невдачею, а йому не хотілося визнавати поразку. Кері був упертим, і підозри, що в нього немає до чогось хисту, лише змушували його долати перешкоди і попри все рухатися точнісінько в тому напрямку. Він не міг змиритися з думкою, що друзі кепкуватимуть з нього. Це могло б завадити йому здійснити рішучий крок і покинути навчання, але в новій обстановці вся ситуація виглядала по-новому. Перетнувши Ла-Манш, Філіп (як і багато інших людей) виявив, що речі, які здавалися вагомими, тепер виглядають особливо незначними. Життя, котре там видавалося таким чудовим, що серце мало не зупинялося, тепер виглядало безглуздим; Філіп з огидою згадував про кафе, про ресторани з абияк приготованою їжею, про їхнє вбоге животіння. Його більше не хвилювало, що думають про нього друзі: софістика Кроншоу, шляхетність місіс Оттер, претензійність Рут Челіс, вічні сварки Лоусона і Клаттона — все це йому остогидло. Кері написав Лоусонові й попросив надіслати всі його пожитки. Їх привезли за тиждень. Розпаковуючи картини, хлопець помітив, що розглядає їх без жодної емоції. Цей факт його зацікавив. Дядько страшенно хотів побачити племінникові роботи. Попри те що раніше чоловік рішуче забороняв Філіпу їхати в Париж, тепер він ставився до цього терпляче. Вікарія цікавило студентське життя, і він невтомно розпитував про нього Філіпа. Правду кажучи, містер Кері навіть пишався, що племінник — художник, і завжди вихвалявся ним перед іншими. Він захоплено розглядав намальовані з натури етюди, котрі показував йому хлопець. Якось Філіп поклав перед дядьком портрет Міґеля Ахурії.

— Чому ти намалював його? — поцікавився містер Кері.

— О, мені потрібна була модель, і його обличчя здалося цікавим.

— Якщо в тебе немає інших справ, чому б тобі не намалювати мене?

— Тобі буде нудно позувати.

— Навпаки, думаю, що мені сподобається.

— Подивимося, що можна зробити.

Дядькове марнославство забавляло Філіпа. Зрозуміло було, що чоловік мало не вмирає від бажання отримати власний портрет. Він не міг проґавити нагоду отримати щось задурно. Два чи три дні він сипав туманними натяками, звинувачував Філіпа в ледарюванні, цікавився, коли той візьметься до роботи, а потім почав розповідати всім знайомим, що Філіп збирається його намалювати. Нарешті пішов дощ, і після сніданку дядько запитав.

— Ну, як ти ставишся до того, щоб почати малювати мене просто сьогодні вранці?

Філіп відклав книжку, яку читав, і відкинувся на стільці.

— Я покинув заняття живописом, — оголосив він.

— Чого раптом? — недовірливо перепитав дядько.

— Не бачу сенсу в тому, щоб бути посереднім художником, і дійшов висновку, що досягнути чогось більшого мені не вдасться.

— Ти мене дивуєш. До поїздки в Париж ти вважав себе генієм.

— Я помилявся, — зізнався Філіп.

— На мою думку, якщо берешся до якоїсь професії, потрібно мати гонор і ціле життя займатися нею. Мені здається, тобі просто не вистачає наполегливості.

Філіпа трохи роздратувало, що дядько не розуміє, скільки героїзму в його рішенні.

— «За двома зайцями поженешся, жодного не впіймаєш», — процитував дядько. Філіп понад усе ненавидів саме це прислів’я, воно здавалося йому абсолютно безглуздим. Вікарій частенько повторював його, сперечаючись із хлопцем щодо його рішення покинути займатися бухгалтерською справою. Ось і зараз опікун згадав про ту ситуацію.

— Знаєш, ти вже не хлопчик, і мусиш попіклуватися про те, щоби влаштуватися. Спочатку ти наполягав, що хочеш бути аудитором, потім тобі це набридло і ти вирішив стати художником. А тепер, маєш тобі, ти знову передумав. Все це свідчить про… — Чоловік на мить замовк, замислившись, на яку саме ваду в характері це вказує, і Філіп закінчив речення замість нього:

— Нерішучість, некомпетентність, брак передбачливості й невизначеність.

Вікарій кинув на племінника швидкий погляд, щоб переконатися, що хлопець не глузує з нього. Філіпове обличчя залишалося серйозним, але іскорки в очах зрадили його. Йому справді слід бути серйознішим. Дядько відчув, що не завадило б відшмагати його різками.

— Тепер мене не стосуються твої фінансові справи. Ти сам собі господар; але гадаю, тобі слід пам’ятати, що гроші колись закінчаться, а з твоєю вадою знайти роботу буде нелегко.

Філіп уже знав, що, розгнівавшись на нього, усі починають нагадувати про його клишоногість. І через те, що майже ніхто не міг втриматися від цієї спокуси, Філіп зневажав усе людство, але навчився приховувати, що ця згадка його зачіпає. Тепер він уже навіть міг побороти свою звичку шарітися, від якої так страждав у дитинстві.

— Як ти щойно зауважив, — відповів він, — мої фінансові справи тебе не стосуються, і я сам собі господар.

— Тоді ти повинен визнати, що я мав рацію, коли заперечував проти твоєї ідеї вивчати мистецтво.

— Я так не думаю. Скажу лише, що на своїх помилках ми вчимося швидше, ніж на правильних вчинках за чиєюсь порадою. Я вже взявся за розум і тепер не заперечую проти того, щоб кудись влаштуватися.

— Наприклад?

Філіп не був готовий до такого запитання, адже ніколи не ставив його собі. Подумки він перебрав десятки покликань.

— Найкраще, що ти можеш зробити, — взяти приклад із батька і стати лікарем.

— Як не дивно, саме це я і збирався зробити.

Серед інших професій він справді згадував медицину, передовсім тому, що вона, схоже, давала особисту свободу, а досвід офісної роботи змусив Філіпа заріктися повертатися ще колись до бюро. Однак вікарію він відповів майже несвідомо, просто бовкнув, не подумавши. Утім, йому сподобалося це випадкове рішення, і хлопець запевнив себе, що восени почне вчитися в колишньому батьковому шпиталі.

— То два роки в Парижі слід вважати просто змарнованим часом?

— Не знаю. Ці два роки були радісними, і я навчився дечого важливого.

— Чого?

Філіп на мить замислився, і його відповідь не була позбавлена спроби подражнити дядька.

— Я навчився дивитися на руки так, як ніколи раніше не дивився. Не просто бачити будинки й дерева, а зауважувати їх на тлі неба. А ще я вивчив, що тіні не чорні, а кольорові.

— Гадаю, ти вважаєш себе розумником? А мені твоя легковажність здається дурнуватою.