Тягар пристрастей людських

57

За півгодини до призначеного Мілдред часу Філіп прибув на вокзал Вікторії і сів у залі очікування другого класу. Він чекав, а вона не йшла. Юнак захвилювався, вийшов на вокзал і став дивитися, як приїжджають приміські поїзди; година, на яку вони домовилися, вже минула, а дівчини досі не було. Філіп утратив терпіння. Він пішов до іншої зали очікування й оглянув тих, хто там сидів. Раптом його серце підскочило.

— Ось ви де. Я вже думав, що ви ніколи не прийдете.

— Маєш тобі! І це після того, як ви змусили мене стирчати тут цілу вічність. Я вже майже зібралася повернутися додому.

— Але ви казали чекати на вас у залі очікування другого класу.

— Нічого такого я не казала. Навряд чи я сиділа б у другому класі, якщо можу сидіти у першому, чи не так?

Філіп не відповів, хоча й був упевнений, що не помилився, і вони сіли до кебу.

— Де повечеряємо? — поцікавилася Мілдред.

— Як щодо ресторану «Адельфі»? Вас це влаштує?

— Мені байдуже, де їсти.

Розмовляла вона невдоволено. Дівчину розсердило те, що довелося чекати, і на Філіпові спроби зав’язати розмову вона відповідала тільки «так» чи «ні». Мілдред була вбрана у довгий плащ із якоїсь грубої темної тканини, а на голові зав’язала мереживну шаль. Коли вони увійшли до ресторану й сіли за столик, вона задоволено роззирнулася. Свічки в червоних абажурах на столах, золоті прикраси та дзеркала наповнювали залу розкішною атмосферою.

— Я ніколи тут раніше не бувала.

Дівчина всміхнулася Філіпу. Вона зняла плащ, і він побачив блідо-блакитну сукню з квадратним вирізом. Волосся у Мілдред було зачесане ще старанніше, ніж завжди. Він замовив шампанське, і коли його принесли, в дівочих очах зблиснули іскри.

— Вирішили розгулятися? — запитала вона.

— Тому що замовив шипучку? — навмисне відповів Кері, наче ніколи не пив нічого іншого.

— Ну й здивували ви мене, коли покликали в театр.

Розмова не в’язалася — вочевидь, дівчина не мала тем для розмови з ним, а Філіп нервував, що не може її розважити. Мілдред байдуже слухала його зауваження, розглядала інших відвідувачів і навіть не вдавала, що він її цікавить. Раз чи два він спробував пожартувати, але дівчина поставилася до його слів серйозно. Вона трохи пожвавішала лише тоді, коли Кері завів розмову про інших дівчат; Мілдред ненавиділа завідувачку й довго розпиналася про її лиходійство.

— Терпіти її не можу і те, як вона кирпу гне. Часом у мене аж язик свербить викласти їй усе; вона ж навіть не підозрює, що я про неї знаю.

— І що ж це таке? — поцікавився Філіп.

— Ну, я випадково дізналася, що на вихідні вона весь час катається з одним чоловіком до Істбурна. В однієї з наших дівчат є заміжня сестра, котра їздить туди зі своїм чоловіком; вона її там і побачила. Вони зупинялися в одному пансіоні, і наша носила обручку, хоча мені добре відомо, що вона незаміжня.

Філіп наповнив келих Мілдред, сподіваючись, що дівчина стане привітнішою; йому страшенно хотілося, щоб ця маленька прогулянка минула успішно. Він помітив, що дівчина тримає ніж так, наче це ручка, а піднімаючи келих, відставляє мізинець убік. Кері спробував поговорити на різні теми, але від Мілдред важко було чогось добитися, і він роздратовано згадував, як вона без упину базікала з німцем. Повечерявши, вони вирушили на виставу в театр. Філіп був надзвичайно культурним юнаком і до оперет ставився зневажливо. Жарти здавалися йому вульгарними, а мелодії пересічними; схоже, французам цей жанр вдавався краще. Натомість Мілдред щиро насолоджувалася, вона реготала до кольок, кидала на Філіпа погляди, коли якийсь жарт здавався їй особливо вдалим і захоплено аплодувала.

— Я дивлюся її сьомий раз, — зізналася вона після першої дії, — і не проти подивитися ще сім.

Її страшенно цікавили жінки, що сиділи в партері. Вона показувала Філіпові тих, хто намалювався і вдягнув перуку.

— Ці люди з Вест-Енда просто жахливі, — оголосила дівчина. — У голові не вкладається, як вони можуть таке робити. — Мілдред торкнулася рукою свого волосся. — А у мене все своє, до останньої волосини.

Їй ніхто не сподобався, і про кого не заходила б мова, дівчина завжди казала щось огидне. Це непокоїло Філіпа. Він підозрював, що завтра в кафе вона розповість дівчатам, що ходила з ним на побачення і мало не померла від нудьги. Мілдред була йому не до душі, однак, невідому чому, йому хотілося бути поруч із нею. Дорогою додому Кері озвався:

— Сподіваюся, вам сподобалося.

— Ще й як.

— Не відмовитеся піти зі мною якось іще кудись?

— Я не проти.

Добитися інших слів від Мілдред не вдавалося, і від її байдужості Філіп втрачав глузд.

— Звучить так, наче вам байдуже, підете ви чи ні.

— Ой, якщо ви мене не покличете, покличе хтось інший. Охочих піти зі мною в театр вистачає.

Філіп мовчав. Вони прийшли на вокзал, і він підійшов до кас.

— У мене сезонний проїзний, — заспокоїла дівчина.

— Я хотів провести вас додому, якщо не заперечуєте. Уже досить пізно.

— Ой, я не проти, якщо вам так хочеться.

Кері узяв квитки до першого класу — для неї в один бік, а для себе зі зворотним.

— Ну, ви хоча б не скупий, що там не кажи, — похвалила Мілдред, коли він відчиняв двері купе.

Філіп не знав, зрадів чи засмутився, коли до них приєдналися інші пасажири, і розмову довелося припинити. Вони вийшли у Герн-Гілл, і він провів дівчину до рогу вулиці, на якій вона жила.

— Тут я з вами попрощаюся, — сказала Мілдред, простягаючи руку. — Не варто проводжати мене до дверей. Я добре знаю сусідів і не хочу, аби вони пліткували.

Вона побажала йому на добраніч і швидко пішла геть. Філіп бачив у темряві білу шаль. Він думав, що Мілдред обернеться, але вона цього не зробила. Побачивши, до якого будинку вона зайшла, він трохи почекав і підійшов, аби подивитися на нього ближче. Це був звичайний охайний будиночок із жовтої цегли, точнісінько такий самий, як усі інші будиночки на цій вулиці. Кері трохи постояв там, аж поки у вікні на другому поверсі не згасло світло, а потім повільно почовгав на станцію. Вечір минув невдало, і юнак почувався роздратованим, стривоженим і нещасним.

Лежачи в ліжку, він продовжував бачити в кутку вагона Мілдред із білою мереживною шаллю на голові. Філіп не знав, як переживе години до тієї миті, коли побачить її знову. У напівсні він бачив тендітні риси дівочого обличчя із зеленуватою шкірою. Із нею він не був щасливим, але без неї був нещасним. Філіпові хотілося сидіти поруч із Мілдред, дивитися на неї, торкатися її, йому хотілося… майнула думка, але він не наважився додумати її до кінця і раптом остаточно прокинувся… він хотів цілувати тонкі бліді вуста. Нарешті правда відкрилася йому. Він закохався у Мілдред. Це було неймовірно.

Раніше Філіп часто думав про те, як закохається, і перед очима завжди з’являлася одна й та сама картина. Він бачив, як заходить до бальної зали, погляд падає на групку чоловіків та жінок, і одна з них повертається до нього. Вона зустрічається з ним поглядом, і Філіп розуміє, що подих перехопило не лише йому, а їй теж. Він завмирає. Вона висока, темноволоса і прекрасна, з очима чорними, мов ніч; убрана в біле, а в чорних косах сяють діаманти; вони прикипіли одне до одного поглядами й забули про всіх навкруги. Він іде прямісінько до неї, а вона робить крок йому назустріч. Обоє відчувають, що зараз не час для офіційних знайомств. Філіп озивається до неї:

— Я шукав вас ціле життя, — каже він.

— Ви нарешті прийшли, — бурмоче дівчина.

— Потанцюєте зі мною?

Вона ховається у його обіймах, і вони танцюють (Філіп завжди уявляв, що не кульгає). Танцює дівчина божественно.

— Я ніколи не танцювала ні з ким таким вправним, як ви, — каже вона, розриває свою бальну карту, і вони продовжують танцювати разом цілий вечір.

— Я такий вдячний долі, що дочекався вас, — каже дівчині Філіп. — Вірив, що врешті-решт ми обов’язково зустрінемося.

Люди в бальній залі витріщаються на них, але їм байдуже. Вони не хочуть приховувати свою пристрасть. Потім закохані виходять у садок. Філіп накриває дівочі плечі легким плащем і допомагає їй сісти в кеб, що вже чекає на них. Вони встигають на опівнічний потяг до Парижа і летять крізь мовчазну зоряну ніч у невідоме майбуття.

Філіп подумав про свої старі фантазії, і закоханість у Мілдред Роджерс здалася йому неможливою. У неї було неоковирне ім’я. Він не вважав її гарненькою, ненавидів її худу статуру (Філіп лише сьогодні помітив, як випирають з-під вечірньої сукні ребра); він по черзі пригадав її риси — вуста йому не подобалися, а нездоровий колір обличчя викликав якусь невиразну огиду. Вона була вульгарною дівкою. Її мова, груба й небагатослівна, свідчила про обмежений розум. Філіп згадав, як Мілдред по-мавпячому хихотіла над жартами в опереті й те, як вона старанно відстовбурчувала мізинець, підносячи келих до рота; її манери, так само як розмови, були сповнені огидної манірності. Він подумав про її зверхність (часом так і хотілося нам’яти дівчині вуха), і раптом, невідомо чому — можливо, від думки про те, аби вдарити її, чи від згадки про її крихітні гарненькі вушка — Філіпа накрило хвилею емоцій. Він жадав її. Уявляв, як тримає у своїх обіймах її худеньке делікатне тіло, як цілує її бліді вуста; йому хотілося торкнутися пальцями її зеленуватих щік. Він хотів її.

Колись Філіп вважав кохання блаженством, яке охоплює тебе, і здається, що навколо запанувала весна; він шукав безмежного щастя, але це не було щастям. Його душа страждала від жаги, бажання було болючим, а мука такою гіркою, як ніколи раніше. Він спробував згадати, коли це почалося, але не зміг. Знав лише, що після перших кількох відвідин, щоразу заходячи в кафе, відчував, як стискається серце, а якщо Мілдред зверталася до Кері, у нього перехоплювало подих. Варто їй було піти геть, він почувався розчавленим, але щойно вона поверталася, із нею приходив розпач.

Філіп витягнувся на ліжку, мов пес, і замислився, як збирається жити, якщо біль у душі ніколи не вщухне.