Утрачений рай

ВСТУПНЕ СЛОВО ПЕРЕКЛАДАЧА

«Утрачений рай» – це музикально-поетичний образ могутньої особистости Джона Мілтона (1608 – 1674), письменника, який виріс у час першої англійської революції, віддано служив їй до останніх днів, глибоко переживав її тимчасове падіння, а що саме таке – не сумнівався. Уже на схилі віку, осліплий, хворий, відсторонений від громадських справ, він узагальнив свій небуденний досвід і роздуми поета, вченого, гуманістичного мислителя, пуританського полеміста, державного діяча, сім'янина й педагога в монументально-симфонічному творі. І ось уже триста літ «Утрачений рай» завойовує Джонові Мілтону найпочесніше друге місце в колі класиків англомовної поезії – так, принаймні, сприймають його найкультурніші читачі й критики, навіть ті, хто не прощав і досі не прощає непримиренного й непокаянного Мілтона – єретика і революціонера.

Для англомовних читачів, особливо в США, «Утрачений рай» Мілтона – це вершинне явище світової поезії. Справді: за розмахом та амбіційністю задуму, за глибиною та симфонічністю його поетичного втілення ця грандіозна поема ставить Мілтона поряд із Шекспіром і свого часу була надзвичайно популярною. У XVIII ст. тільки в Англії її видавали аж 99 разів! Відтак, в англомовних родинах, особливо в Новому Світі, «Утрачений рай» завжди був напохваті чи на видноті – поруч із Біблією. Як поет він другий після Шекспіра. Це там, де є Спенсер, Донн і Блейк; Бернс, Кітс і Шеллі; Байрон, Браунінг і Теннісон; Лонгфелло, Вітмен і Дікінсон; і наші сучасники Сендберг і Фрост; де віршована злободенність випромінює безпосереднє людське тепло. Дивно: поетичне світло Шекспіра й Мілтона навіть із трьохсотлітньої відстані не меркне у снопах та іскрах прожекторів, фар, ілюмінацій і феєрверків, а вплив Мілтона на англомовну літературу (вже не кажемо про вплив на неї Шекспіра[1]) найнесподіванішими зигзагами тягнеться од того ж Блейка, Кітса, Шеллі, Байрона та й більшости поіменованих поетів – до Томаса Гарді, Етель Войнич, Сомерсета Моема, Вільяма Голдінга, Роквелла Кента. Особливого впливу зазнав «батько» модерністського роману Джеймс Джойс. Його знаменитий «Улісс» випливає з «Утраченого раю» і перегукується з ним не тільки масштабністю задуму. Мілтон описує в «Утраченому раї» ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ – біблійних Адама і Єву – на тлі всезагальної історії Космосу, Землі і людей із екскурсами в міфологію, етику, психологію, лірику, музику, архітектуру, прикладні знання тощо. Джойс, не без пародійности описує УСІХ ЛЮДЕЙ, точніше, КОЖНУ ЛЮДИНУ в образах кількох пересічних дублінців з екскурсами в міфологію, історію, психологію, лірику, музику, політику, архітектуру тощо. Ще одна паралель, на жаль, сумна. І «Утрачений рай», і «Улісс» нині багатьом, навіть високочолим читачам, здаються важкими для освоєння і втрачають популярність. Бо ж неквапне роздумливе вчитування чи смакування не в’яжеться з похапливою метушнею теле-, радіо-, авто-, авіа- і т. п. комунікацій та втіх… Добре хоч Біблія (назверх проста і доступна) не втрачає читачів! Та ба! Її «простота» і «доступність» віддавна провокували єресі і (особливо нині) релігійне та моральне верхоглядство. Мілтонів «Утрачений рай» – хочеться вірити – втрачає читачів тимчасово, бо в переломні історичні епохи, як наша, до нього поверталися і вигравали на цьому. Принаймні Англія свого часу обійшлася (зреформувалася) без жахів Французької революції, і, аналогічно, США реформувалися і реформуються без голодоморів, ГУЛАГІВ та жахів комуно-фашизму. Не випадково, мабуть, у Східній Європі перед остаточним крахом комунізму майже водночас з’явилися нові переклади «Утраченого раю» болгарською, грузинською, польською й російською мовами. Але чому ж, на відміну від Шекспіра, Мілтон-поет менш відомий і зовсім не впливовий за межами англомовного світу?! Є дві основні причини. Перша: «Утрачений рай» зітканий з образів і посилань, почерпнутих переважно з античної, єврейської, грецької й римської міфологій та історії. Усе це не чуже, звичайно, й літературам інших народів, у тому числі й нашій. Згадаймо хоча б Шевченкові «подражанія» пророкам, «Царів», «Марію» й «Неофітів»; Франкового «Мойсея», «Страшний суд» і «Смерть Каїна»; Лесі Українки «В катакомбах», «На полі крові» й «Адвоката Мартіана»; Тичининську «Скорбну матір», «Сотворіння світу» і «Золотий гомін»; і недавню «Покару» Василя Симоненка. Та все ж англомовну літературу середземноморсько-близькосхідна антика пронизує куди глибше і входить в її поетичний актив.

Зрештою, нині вже й англомовний рядовий читач не сприймає величі «Утраченого раю» без допомоги приміток і пояснень. Вони, у більшому обсязі, потрібні читачеві неангломовному. Та це ще пів біди.

Важливішою причиною непопулярности «Утраченого раю» в перекладах є те, що в оригіналі це поезія найвищої проби – багатопланово асоціативна і музикальна не тільки оркестровками звуків, а й музичним плином і переплетенням понять образів, картин, епізодів, їх близьким і віддаленим передзвоном – коли все це в комплексі йде на читача не з однозначною прямолінійністю барабана (хоч є там і партії барабана і бронзових литавр), а, як уже мовилось, симфонічно виражає глибоко людяний пафос.

Таке важко відтворити іншою мовою, не впадаючи в наївно-безпорадний буквалізм, що нібито передає «все», а насправді лишає за порогом найголовніше – поезію. У Шекспіра нас хоч виручає розмаїтість характерів, ситуацій і діалогів, узагалі – сценічність. Але ж, до речі, і сам Шекспір не був популярним у східних слов’ян як лірик, доки не освоїли його сонетів у перекладах С. Маршака, В. Дубовки і Д. Паламарчука. Уже й не віриться, що свого часу навіть Максим Рильський міг сказати про Шекспірові сонети (не доступні йому в оригіналі), що це «смертельна нудота і мертвечина, їй-богу!»

Ця згадка, коли пропонується спроба показати українською мовою невідому досі поезію «Утраченого раю», не натякає на якісь особливі амбіції. Навпаки: хай вона буде заохотою для тих (а їх усе більшає), хто міг би сприйняти цю поезію в оригіналі, а відтак і перекласти, бо поки що йдеться лише про початки майже першої спроби перекладання українською мовою. Досі українською мовою уривки з «Утраченого раю», наскільки знаю, публікувалися двічі. Перед розгромом української інтелігенції в 1931 році «Хрестоматія з історії західних літератур» подала близько тисячі рядків у перекладі М. Хмарки, і ген через півстоліття часопис «Всесвіт» (1976, 3) дав із сотню рядків у перекладі М. Пилинського. Крім того, «Утрачений рай» – це аж ніяк не сонети: не знана вже поетична форма, не освоєне вже сонетне поетичне мовлення. Він – наскрізь унікальний. Способи прямого «навчання» чи наслідувань з цього твору закінчувалися невдачами і для англомовних письменників. Зате щедротна поетична проза «Утраченого раю» благотворно обрушується на англомовних читачів і, так би мовити, до глибин людських проймає їхні горді, люблячі й мислячі особистості, а письменників і досі наснажує на оригінальні звершення – як роман «Овід» Етель Войнич, новела «Перед лицем Судії» Сомерсета Моема чи навіть повість «Володар мух» Вільяма Голдінга.

На часі український переклад. Сподіваюся, що пропонована спроба «Утраченого раю», до певної міри, покаже масштабність поетичного мислення, діапазон тональностей і барокову щедрість образів та асоціацій у цьому творі. Книгу першу, після 25 рядків заспіву, можна окреслити так: «бунтарсько-демонічна, а також архітектурна». Тут одвічну непокору авторитарній владі й навальні пристрасті, котрі бушують у людській природі, втілено в образах Сатани, язичеських богів і похмурих біблійних посилань та схоплено у форми архітектурної пластики – гри контурів, ліній, об'ємів, пропорцій чи й прямих будівельних пасажів, як-от оповідь про Пандемоніум.

Скажімо, Восьма книга «Утраченого раю» може бути окреслена як «астрономічно-людинотворча і любовна». У ній поетичне поєднання космічних узагальнень і відчутної на дотик конкретности геніально виражає «творення» Людини (себто її вихід із тваринного світу) як порив до прямої ходи і погляду вгору, до все ширших обріїв спостереження й діяльности та жадобу пізнання й самоусвідомлення у повному загадок світі навкруги та й у нас самих. Цей останній аспект завдає клопоту вже й Першій Людині («Адам» – по-давньоєврейському просто «Людина») і змушує червоніти її докторального співбесідника – ангела. Бо як же так: без «приземленого», «нижчого», «підпорядкованого» і т. д., що його прекрасним і непереборно-принадним людським утіленням виступає Єва (по-давньоєврейському «Життєдайна»), без примітивних пестощів не дається життя з найпідесенішими пориваннями. Отже, все в людині піднесене, чи не так? – Мілтон наближається до тези, яка потім стане лейтмотивом поезії Волга Вітмена.

Утім, прозовий переказ чи коментування високої поезії мало що дає – як переказування «своїми словами» симфонічної музики. Вона живе у безпосередньому сприйнятті, хай навіть виконана не на авторських інструментах. Якщо покладений на інструменти іншої мови й культури «Утрачений рай» не діє безпосередньо як жива поезія, тоді даруйте: винен не Мілтон а переклад, і треба звертатись до першотвору – кому це доступно. Коли й тоді поезія «Утраченого раю» мертва для читача – то вже нема ради. Одне з двох: або до нього належно не доходить англійська мова (у Мілтона дещо незвична, як на сучасне вухо), або ж він не підготовлений для сприймання симфонічної поезії.

Примітки й пояснення можуть поглибити, увиразнити чи розширити естетичне сприйняття, якщо воно є; з другого боку, вони його розпорошують, отже, послаблюють. Можна читати, й не поглядаючи в примітки, поки натрапляєш на щось незрозуміле. Найкраще б сприйняти двічі: з примітками і без них – побажання, на жаль, надмірне в умовах сучасного цейтноту. Зрештою, ті примітки обтяжують лише початок «Утраченого раю». Для інших книг потреба у поясненнях набагато менша.

І останнє. Разом з перекладом, мабуть, уперше пропонується для фотографічної публікації виразний барельєфний портрет Джона Мілтона, викарбуваний в обрамленні барокового орнаменту на декоративному бронзовому тарелі майже півметрового діаметра. Цей старовинний таріль, напевно, має цікаву і, поки що, загадкову історію, котра, – судячи з великих цифр, що врівноважують на тарелі написання MILTON, могла початись іще в 1648 році. Тоді Мілтон відзначав своє 40-річчя і вирішив повністю віддатись революції, занехаявши інші заняття. У тому ж році революційна армія англійського парламенту остаточно розгромила королівське військо і полонила короля. Тоді ж, охоплена визвольною війною Україна, урочисто вітала переможні війська Хмельницького в Києві.

…Великий бронзовий таріль з портретом Мілтона десь метався у вихрах війн, революцій та експропріацій, тихенько котився стежинами фамільних спадкувань і, кінець кінцем, став одним із стимулів перекладання «Утраченого раю» українською мовою.

Олександр Жомнір, м. Ніжин