Утрачений рай

Високо на врочистому Престолі

У блиску срібла, злота й самоцвітів,

Що геть потьмарили б усі скарби

Країн Ормузу й Інду чи палаців,

Де осипає перлами владик

В пишноті варварській застиглий Схід, —

Сів Сатана. Піднявшись гордовито

З безодні безнадії та відчаю

В нестримнім пориванні щонайвище,

Не зрікшись боротьби проти Небес,

Зневаживши жахне падіння в Пекло, —

Він гордо мовив так: «Небесні сили!

Хоча пригнічені ми, се ім’я

За правом – наше. Бо нема тюрми,

Щоб небожителів замурувала.

Достойна доблесть вирветься відсіль

Іще славетніша й неподоланна,

Ніж до Війни, і наша честь і слава

Яскравіше засяє, ніж було

Колись. Тепер нам нічого втрачать.

Мене ж Небесне право непохибне,

Ваш вільний вибір і заслуги власні

Керманичем поставили. Падіння,

З якого підіймаємось, міцніше

Утверджує сей Трон, що добровільно

Ним мені ви поступились. В Небесах

Безпечні привілеї можновладців

Породжували заздрощі в підлеглих.

Зате ніхто мені не заздрить тут.

Піднесений над іншими, я став

Ослоною для всіх од Громовержця,

Наражений на нескінченні кари

Більш од усіх. Де користи нема,

Там розбрату не буде. Привілеї

Вождів у Пеклі – тільки гірші муки.

Де та гординя, що за гіршим тужить?!

Згуртованість і віра в нас міцніші,

Ніж в Небесах, і наше Праве Діло

Тут постає законніше, ніж там,

В облуді лестощів. Тепер порадьте:

Одкритою війною чи відступством

Небесний Спадок станем одбирать?

Хто з вас бажає взяти слово – прошу».

Підвівся Молох. Грізний володар,

Із берлом у руці, наймогутніший

Та найзавзятіший в небесних битвах.

В поразці ще завзятіший – з одчаю;

Жадав зрівнятись силою з Предвічним,

А ні – не бути, згинути навіки.

Тому не знав він страху: Небо, Пекло

Чи гірше Пекла – байдуже. Він мовив:

«До хитрувань і підступів не вдатний,

Я – за війну одкриту. Хай хитрує,

Коли хто хоче, тільки не тепер.

Невже Вожді погрузнуть у крутійстві,

А тут мільйони Воїв, що стоять

Із зброєю напоготові, сядуть

І, склавши руки, ждатимуть? – покірні

Небесні втікачі в гидкій тюрмі,

Принижено залежні від Тирана,

Що через зволікання наше й досі

Чіпляється за Небеса? Ні! Встаньмо

В єдиному пориві непоборні

На штурм Його фортець, і наші муки

Жбурнім Мучителю в лице, як зброю!

Коли Він рикне громом, хай почує

У відповідь пекельний грім! Хай чорне

Пекельне полум’я погасить стріли

Всіх блискавиць його! Сірчаний сморід

Повиє трон Його! Не ми, а Він

Понавигадує сих мук. Сповна

Йому й повернем їх. Хоча здається,

З Безодні трудно штурмувати Небо —

Нехай вас не туманить забуття.

Згадайте, Небожителі: коли,

Розбивши наші ар’єргарди, Ворог

Насів на нас, втискаючи все глибше

У прірву, – скільки то тяжких зусиль

Було в падінні? Так зате легкий

Для нас природний лет увись. Вам страшно

Накликати на себе лють Врага

Сильнішого? Зазнати гірших кар?

А що є гірше, ніж безодня мук,

Блаженство втрачене, вогонь незгасний

Тортур, що до покори нагинають,

І вічна безнадія жертв Тирана?!

Скарати гірше – знищити упень.

Тоді чого боятися? Повстаньмо!

Нехай Він, скаженіючи од люті,

Оберне нас в Ніщо! Для нас це краще,

Аніж вічність мук. Коли ж незнищені

В Небесній нашій суті, все одно

Тут ми – ніщо. Зате переконались,

Що маєм силу потрясати Небо.

Тоді розхитуймо Його Престол!

Якщо нам не судилась перемога,

То з нами вічна невсипуща мста».

Замовк. І демонську Велику Раду

Обвів понурим поглядом. У ньому

Палали мста, жадоба небезпек

І розпач. Враз із другого кінця

Піднявся Беліал. Ласкавий, чемний,

Мов створений для доблести і чести,

Й принадний з вигляду. На Небесах

Вродливішого ангела не знали!

І попливли із уст його, мов манна,

Слова, що крили лжу і порожнечу,

Але, примхливо плетені, могли

Розумних і розважних полонить.

Він – ниций у думках, в ділах ледачий —

Бадьоро й влесливо почав: «Панове!

Як принциповий ворог Тиранії,

Я, безперечно, за війну одкриту,

Якби в її ідеї не чаїлась, —

Як всі ми тут почули, – суперечність.

Хто, сильний, довіряє збройній силі

І нас зове у бій, замість звитяги,

На мстиве самознищення, – даруйте:

Той дивно розуміє суть війни.

Небесні цитаделі повні варти

Озброєної, котра пильно стежить

І наслухає. їхні ж пластуни

У тьму пірнають на незримих крилах

І в Хаосі вистежують, щоб ми

До піднебесних мурів не дістались.

А дехто закликає нас в похід

На штурм фортець небесних… Що ж,

Припустим, збунтованого Пекла смерч

Форпости Божі позміта… А далі?

Великий Ворог наш не упаде.

Його сяйні вершини предковічні

Очистяться від виверження знизу

І засіяють знов, а ми погрузнем

У прірву розпачу ще нижче? Ні:

Нам радять дошкуляти так Йому,

Аби звитяжець всемогутній в гніві

Нестримнім обернув нас у Ніщо

І врятував од мук. Сумний рятунок!

Бо хто ж бажає втратити навіки

Буття своє розумне, хоч стражденне?

Дозволить, щоб думки, які витають

У Вічності, поглинув Безум – Хаос

Нествореної Ночі?! Сумніваюсь,

Щоб міг могутній Ворог дарувать нам

Це – може, й так – добро. Його премудрість

Навряд чи здатна й, певно, не захоче

Нас знищити. А ні – в нестямній люті

І нищенні Він був би нерозумний,

Бо сам собі поживу відібравши,

На кому мав би згонить вічний гнів?

В такому разі, де нам зупинитись?

Хто за війну, ті кажуть: вічність мук, —

Хоч що робили б ми, – нас не мине.

Подумаймо: де гірше? Де – ще гірше?

Чи нам погано на Великій Раді?

При Зброї, при Клейнодах? А згадайте,

Як блискавицями й громами гнані

Ми стрімголов котилися униз.

Тоді безодня сховком уявлялась,

А Пекло – прихистком. Коли лежали

У полум’янім Озері, прикуті, —

Тоді було ще гірш. Той грізний подих,

Що роздував круг нас пекельне горно,

Коли його ми потривожим вдруге, —

Обернеться вогненним Ураганом.

Червонорукі блискавиці вдарять,

Розколють Пекла твердь; відтіль каскади

Жахного полум’я із ревом ринуть

На наші голови в час нахвалянь

І розважань про доблесть та про славну

Війну. Непогамовний ураган

Підхопить нас і кине, мов скіпки,

На гострі скелі й кожного прохромить

Гостряк окремий в язиках вогню.

А ні – лавина полум’я змете нас

В те Озеро палаюче й прив’яже,

Обкручених кайданами, до дна —

Без віддиху, без просвітку – Навіки.

Таке – було б ще гірше. Підсумую.

Я не подам свій голос за війну,

Одкриту чи приховану, бо знаю:

Не візьме сила, не здолає підступ,

І хитрощі не обведуть Його —

Хто найгострішим зором охопив

Усе; Хто, дивлячись на нас згори,

Сміється; Хто сильніший над всі Сили

Й чита не висловлені ще думки.

То як нам бути – згніченим, розбитим,

Колишнім небожителям – в тюрмі?

Одне порадить можу: краще це,

Аніж ще гірше. Так веліла Доля

І всемогутній Ворог, що завдав

Поразки нам, а руки розв’язав.

Я тут несправедливости не бачу.

Хіба не знали, проти Кого йдем?!

На те й війна: тріумф – або падіння.

З цим не могли не рахуватись мудрі.

Тому-то смішно з тих, хто після бою,

Розмахуючи зброєю, тікає

У самознищення, щоб обійти

Законні наслідки поразки: біль,

Приниження, вигнання чи полон.

Се – Доля. Тож мужаймося й терпім.

Із часом, може, лють Його притихне,

Якщо роз’ятрювать її не станем,

То нам, вигнанцям, надасть він спокій.

Покару здійснено. Потроху Пекло

Пригасне, не розбурхуване більш

Диханням гніву. Наша чиста сутність

До цього пристосується чи звикне:

Ні сморід відворотний, ні жара

Уже не мучитимуть нас, як зараз.

Тьма розпрозориться, і нескінченний

Плин часу принесе нам переміни.

Там щастю не бувать. Зате ж і горе,

Як не накличемо його самі,

Відступить!» Так облесний Беліал

Виводив у поважно-пишних шатах

Розслаблено-ледаче примиренство,

Але не мир. Заговорив Мамон:

«Раніш як зважимося на війну,

Ясною стане хай її мета:

Уседержителя з Престолу скинуть,

Чи то посісти знову Небеса

Під ним? На звалення Його престолу

Шкода й надіятись: се випадковість,

Та й то – коли б нам Хаос допоміг,

Чи воювати за свої права

Посеред натовпу його підданців:

Щоб Усевишній нам явив прощення,

Перерозподілив на Небі служби,

Знов дав нам стати трепетно край трону

Й ловить прислужливо Його укази

Та в силуваних співах «Алілуя»

Хвалити мудрого Указодавця,

Масним єлеєм мажучи вуста,

Потріскані з ненависти й огиди;

Кадити знов нещирі фіміами

По-рабськи? Вічна нудність ритуалу —

Ото вся служба! Так за що ж війна?!

Одне, жадане, силою не взяти,

А друге, збриджене, й зусиль не варте.

Виборюймо своє добро самі.

Закинуті в позасвітню пустелю,

Залишені на себе, не підзвітні

Нікому, – полюбімо тяжку свободу,

А не легке цяцьковане ярмо.

В свободі виросте й засяє велич,

Коли з малого створимо велике,

Зі шкоди – користь, із біди – достаток.

В натужній праці серед зла і мук

Добудем радощі. То й не страшна

Нам прірва темряви! Хіба Всевишній

Не кутається часом в чорні хмари,

Не огортає в темряву свій Трон?

Хіба не рикає відтіль громами?

Не робить Небо Пеклові подібним?

Він – темряву, а ми – творімо світло

Із волі власної. Глибоко в надрах

Нам не забракне схованих скарбів,

І вистачить у нас уміння й хисту,

Щоб ми, приречені на вічні муки,

У величі зрівнялись з Небесами.

Із плином часу полум’я пекельне

Зіллється із єством духовним нашим,

Тож станем нечутливо вогненосні,

І нам не допікатиме вогонь.

А поки що спокійно і розважно

В оцім Пристанищі наводьмо лад —

Такий, де станемо господарями,

Не забуваючи, хто ми і ким були,

Й остерігаючись в думках чи діях

Війни з Предвічним. Ось що раджу я».

Він ледь скінчив – і вся Велика Рада

Загомоніла. Покотився гул,

Немов од вітру, що бурунить море

Й відлуння довге котить поміж скель,

Вколихуючи у спасенних бухтах

Суденця, що сховалися від бурі.

Так рівними приливами лунали,

То мовкли, то зривалися ізнов

Овації, коли скінчив Мамон.

Із радістю сприйняв його поради

Весь Пандемоніум. Страшніше Пекла

Здавалась їм нова війна. Громи

Й нещадно-яра зброя Михаїла

Навіювали небувалий жах.

Щоб Царству Божому наперекір,

У Пеклі – розумом, трудом, терпінням —

Створить Імперію і лад Новий, —

То був принадний клич. Встав Вельзевул.

Підвівся він праворуч Сатани,

Мов той Атлант, що на плечах тримає

Тяжезність наймогутніших імперій.

Спокійний розум, звага і турбота

Про все державні справи повили

Його колись ясне, тепер схмарніле

Чоло архангельське. Велика Рада

Угомонилася. Запала тиша.

Немов у ніч глуху, і непорушність

Пройняв упевнено розважний голос:

«Небесне Воїнство! Князі й Владики!

Нетлінні духи осяйних Висот!

Чи нам зректися цих законних звань

І йменуватися князями Пекла?

Ваш одностайний гомін ухвалив

Тут будувать у витривалій праці

Імперію, плекаючи у мріях

Суперництво з Владикою Небес.

Але забули: нас сюди закинув

Не відступ від Всевладдя, а поразка

Нищівна, й не на те, щоб знову

Змовлялись проти Нього, – а в тюрму,

Де будемо каратися, навіки.

Десниця Усевишнього скрізь править:

То жезлом золотим – на Небесах,

То патерицею з заліза – в Пеклі

Й ні з ким не ділить влади; від Небес

І до найглибших катакомб пекельних

Ні п’яді не уступить Він своєї

Імперії. У ній ми – вічні в’язні.

І от зібралися і радим раду:

Ті – за війну, а ті – за примирення…

Безповоротно програно війну.

Умови миру чи співіснування

Не дані нам. Одне дано: Покару,

Нічим не обумовлену і вічну.

То й відповідь на неї в нас одна:

Ненависть, непокірливість і помста;

Й Мету єдину маємо: не дати,

Щоб Він непогамовано втішався

З своєї перемоги й наших мук.

Тож користаймо з кожної нагоди

Розумно й неквапливо. Нам не варто

В облогу брати височезні мури

Небесні, неприступні з глибини.

Є легший шлях, на Небесах віддавна

Був поголос: десь створюється світ

Новий. Благословенні пожильці

І владарі його на ім’я Люди

Подібні до богів, хоч менш могутні

І не такі довершені, як ми.

Але Всевишній їм благоволить

І в клятві, котра потрясла все Небо,

Перед лицем Архангелів нарік

Улюбленцями власними – Людей.

Отам-то виростатимуть для нас

Сподвижники! Ми тільки їх пізнаймо.

Що за істоти? В чому їхня сутність?

Які в них слабощі? Де їх могутність?

І то на них впливає більш – насильство

Чи вигострений розум? Небесам

Та їх самовдоволеному Богу

До світу новоствореного далі,

Ніж нам. Намісники Творцеві – Люди –

Беззахисні в тім Світі. Чи не вдасться

Його спустошити вогнем пекельним?

А ні – захопимо його собі

І викинем пестунчиків Творцевих,

Як викинуто нас. Або залишим:

Хай нашими прихильниками будуть.

Тоді Всевишній стане їх врагом

Та пошкодує, що таких створив,

І прокляне свій витвір. От коли

Настане час омріяної помсти!

Не просто помсти: бо Його звитяга

Обернеться поразкою в Його ж

Улюбленцях, – коли жбурне їх в Пекло

До нас у товариство, де вони

Прокльони кидатимуть в батька-матір

І скиглитимуть, – їхній рай пропав,

Ледь-ледь почавшись. А тепер порадьте:

За що нам радше братися – за це,

А чи плодить імперії ще й в Пеклі?»

Так нагадав розважний Вельзевул

Усім давнішню думку Сатани.

Бо ще кому, як не творцеві зла

Таке намислилось? – занапастити

У витоках весь рід людський, змішавши

3 Землею Пекло, Господу на зло?

Та ні! Все суще служить Божій славі.

Тоді зухвалий сатанинський намір

Велика Рада демонів схвалила

На радощах зловтішних одностайно.

І потім так провадив Вельзевул:

«Ви, найгідніші Обранці богів,

Достойно нашу Раду увінчали

Великою ухвалою, вона

3 безодні отверженности й недолі

Нас до предвічних світлих володінь

Наближуватиме й додасть снаги

Згуртованими силами, пліч-о-пліч,

Діждавшись слушної нагоди, знову

Взять Небеса або поблизу них

Простори лагідні. Там оживем:

Проміння Світанкове змиє тьму,

А ніжний подих леготу загоїть

Пекучі рани, що завдав огонь.

Але кого ми вирядим шукати

Той Світ Новостворенний? Здатен хто

Бездонну прірву Хаосу і тьму

Загусло-смоляну перебрести?

Чиї невтомні крила подолають

Безмежну порожнечу? Хто знайде

Щасливе пристановище людей?

У кого з нас є сила, хист, обачність,

Щоб попри безліч ангельських застав,

Де на сторожі пильні вартові,

Пробратися безпечно? Наша доля

Та найостанніша надія наша

Залежатимуть від його геройства.

Тож поміркуймо: хто на це піде?»

Сказавши, сів та довго й надаремно

Чекав: підтримають його чи ні?

І чи зголоситься хтось на виправу

Загрозливу? Всі вмовкли. У тривожній

Задумі кожен на обличчях друзів

Вичитував невпевненість і острах

Здивовано: бо як же так? – з найперших

Вождів небесного бунтарства жоден

Не зважився на небезпечні мандри

В незвідане… Нарешті Сатана,

Піднесений над іншими у славі,

Велично-царственний та незворушно

Упевнений в собі, промовив так:

«Недарма, о Владики осяйні

Та недоступні Спадкоємці Неба,

Мовчите, вагаючись. Тяжкий той шлях,

Що нас веде до світла. Тюрма – міцна,

Її вперезують дев’ятикратно

Мури чорного пекельного вогню

Всепоглинаючі; її ворота

Крицеві міцно замкнено. За ними

Розверзлася страхіттям загадковим

Пустеля ще не створеної Ночі

Й чига загрозами. Хто їх мине,

Опиниться в незнаному Творінні

Серед нових незнаних небезпек.

Та я б не був достойним, о Князі,

Довіри вашої, мого престолу,

Заслуженої влади і величчя,

Якби для всезагального добра

Не наражав себе на небезпеки.

Хіба владарство серед бунтарів

Не є загрозливим? Я не зрікаюсь

Владарства. Тож, піднявшись над загалом,

Я йду назустріч більшим Небезпекам,

Бо ними гідність міряють і честь

Керманичів народних. Залишайтесь,

Незламні Потрясателі Небес,

Тут, у домівці нашій тимчасовій.

Освоюйте її, шукайте втіху

В труді, в майстерності, в мистецтві, в чарах,

У Ворога недремного. А я

Занурюся у згубну тьму – шукати

Для всіх нас порятунку. Сам, один».

Промовивши се, він підвівся владно,

Аби ніхто з соратників не зваживсь

Стать з ним урівень чи пропонувати,

Бо кожен знав, що їхньої підтримки

Й допомоги вождь не прийме – здобувши

Дешевну славу, нібито безстрашний

Суперник Сатани: не менш боялись

Голосу вождя, аніж виправи.

Всі, як один, устали шанобливо

В пориві вдячности. Громоподібний

Гул Пандемоніум увесь потряс,

Коли, вклонившись перед Сатаною,

Його, мов Усевишнього, вславляли

Й підносили за те, що задля всіх

Безпеки зрікся власної. І в Пеклі

Не всі чесноти втрачено! А ви,

Людці, із вашим показним геройством,

Раби корисливости й марнославства,

Не хвастайте! – бо й прокляті навік

Шляхетніші від вас. Пекельну Раду

Завершувала в славі Сатани

Яси громохкої непевна радість;

Таке буває в горах надвечір’я:

З насупленого неба сніг чи дощ

Окутує в похмуру пелену

Погрузлі в тьму плаї і полонини —

А потім сонячне скісне проміння

Ласкаво зблисне – й оживає все:

Зелений шум, спів птаства, крик отар,

Дзвінків і рогів радісний перегук…

Так демон з демоном порозумілись.

А люди – о ганьба! – гризуться й досі,

В ненависті затвердлі та роздорах.

Хоча дано їм розум і надію

На ласку Божу й заповітний мир, —

Невпинно війнами пустошать Землю,

Аби навзаєм нищитись. Так, наче

Нема у них пекельних ворогів,

Що день і ніч готують всім погибель.

У радісній пишноті завершилась

Нарада демонська. Помпезний почет

Врочисто оточив вождя. Над ним

Гігантським ореолом тріпотіли

Вогненноликі Серафими в блиску

Одінь та зброї, бо владика Пекла,

Найперший посягач на Небеса,

Наслідував Небесне. Наказали:

Хай сурми рознесуть велику вість.

Знялись чотири Херувими. Кожен

Підніс до вуст гримучогорлу бронзу,

І на чотири вітри пролунали

Сигнали радощів. Тисячократно

Повторювала їх лунка безодня,

А воїнства пекельного тьми-тьмущі

Потвердили оглушливим «Ура!»

Свою надію. Потім – розійшлись

І найрізноманітніші заняття

Собі обрали, хто хотів чи зміг,

Аби розвіяти неспокій тужний

І згаять час в чеканні на Вождя.

Одні в просторах рівних чи в повітрі

Проводили змагання – перегони,

Неначе Олімпійські ігри; другі —

Приборкували Коней вогняних,

Чи в колісницях мчали до мети,

Або в турнірах військо проти війська

Злітались. Так, бува, над гордим містом

Примарні провозвісниці війни —

Одна на одну сунуть чорні хмари,

Наставивши списи. Зметнуться грізно —

Весь небозвід двигтить від грому-блиску.

А треті – із завзятістю Тифона,

Титана стоголового, жбурляли

Бескиддя й перекришували скелі.

Ті смерчами звивалися угору

Із ревищем, нечуваним у Пеклі,

Шаліючи од муки, – мов Геракл,

Що рвав з корінням вікові дерева,

Коли йому до тіла приросла

Отруєна сорочка. Інші духи,

Мрійливо лагідні, сідали в коло

Й оспівували під передзвін арф

Свої геройські вчинки на війні,

Де доля віддала несправедливо

Насильству й Випадковості в полон

Свободу й Доблесть, – традиційні співи!

Але привабливі. (Щоб дивуватись:

Їх створювали несмертельні духи,

Хоча і в Пеклі), зачаївши подих,

До них прислухувалась ніч. Ще інші

Знаходили розраду в красномовстві

(Пісні чарують слух, а мова – душу),

Тож оддавались у гуртах учених

Високомудрим філозофуванням

Про Волю, Провидіння і Пророцтва,

Про вільність Волі та Пророцтв несхибність;

Роздумували про Добро і Зло,

Нещастя й Щастя, Силу та Безсилля,

Ганьбу і Славу – суєтлива мудрість

Та філософія пустопорожні!

І все ж оманливі ці їхні чари

Допомагають забувати біль

І жах, навіюють надії марні

Та загартовують терплячу впертість.

Багато духів подались у мандри.

Допитливі зібралися в загони

І рухалися вздовж пекельних рік,

Шукаючи одважно кращих місць

Поселення. Там ріки всі несуть

Мертвотні води в Озеро вогненне:

З рікою Стікс – пливе ненависть люта;

Глибокий чорний сум – із Ахероном;

З Коситуса – лунають крики й лемент;

І хвилями вогненними шаліє

Бурхливий Флегетон. В болотних далях

Текла застійна Лета – Забуття.

Хто з неї надіп’є, вже не згадає:

Ким був він, де, коли й чого зазнав.

За Летою маячить Суходіл,

Пустельний у мерзлоті вічній. Хвища

І град нетанучий його січуть

Та намерзають у гігантські кручі,

Немов руїни давні по краях

Долин, занесених по вінця снігом, —

Як те драговище при гирлі Нілу,

Де затонуло військо. Там вітри

Печуть морозяним вогнем; туди,

Бува, кігтисті Фурії женуть

Пекельних в’язнів, щоб їх катували

Напереміну холод і вогонь:

З ревучого вогню – в закостенілість,

Що виморожує теплінь духовну

І зимно пропікає наскрізь; потім

Знов палить їх вогонь по той бік Лети;

А в межичассі – муки переправ,

Коли так близько води забуття,

А забуття спасенного й краплини

Ковтнути не дозволено, бо пильно

Пекельні переброди стереже,

Навіюючи смертний жах, Медуза.

Та й води Забуття втікають геть

Від уст обпечених, мов од Тантала,

Що стоячи по горло у воді,

Вмирав од спраги. Мандрівці пекельні

Здригались од блідого жаху. Вперше

В очах у них розширених відбилась

Безвихідь горя. Пробирались далі,

Минали темряві пустелі й гори.

То вогнедишні, то закуті в лід;

Печери, скелі, болота, яруги,

Де над усім витає смерти тінь,

Прокляття й смерти світ. Там зло для зла

Злу на добро сотворене. Там гине

Усе живе. Там звихнута природа

Вирощує покруччя і страховиськ,

Найнедоладніших потвор – бридкіших,

Аніж Горгони, Гідри та Химери

З казок похмурих чи жахних кошмарів…

Тим часом ворог Бога і Людини,

Великою ідеєю натхнений,

Мчить Сатана у бистрокрилім леті

Й шукає брам, що випустять із пекла.

Звертає то праворуч, то ліворуч,

А то, пірнувши вниз, крилом торкає

Дна в прірві Пекла; знов шугає вгору

Під вогняне склепіння, далі й далі…

Так, наче серед океану Флот

Під повними вітрилами пливе

З Бенгалії чи з островів Малакських

Із вантажем ароматичних спецій

І трав п’янких, комерції на радість,

Минає Ефіопський океан,

Мис Доброї Надії, через шторми,

Крізь ніч – на світ Полярної зорі.

Таким здаля ввижався Архидемон.

Нарешті перед ним постав рубіж

Пекельний, де знялись тяжкі ворота.

Було їх дев’ять: бронзові три брами,

За ними три залізні; далі вихід

Із Пекла замикали непроникні

Три брами із вогнетривкої криці.

Пообіч їх сиділи преогидні

Дві постаті. Одна з них – зверху Жінка

Прекрасна, нижче пояса – Змія,

Лускою вкрита, з жалом у хвості

Й розтерзаним кривавим лоном. Звідти

Вискакували й гавкотіли пси

І в зяючу утробу, мов у псарню,

Вповзали й там гарчали кровожерно.

Потворніших не бачила і Сцилла,

Коли купалася; й Гекату-відьму

Мерзенніший не супроводить почет,

Коли та на шабаш паскудний мчить

І нищить кров дитячу чи танцює

Серед лапландських відьм, – а Місяць

Затемнюється від чаклунства… Інша

При брамах постать – власне, і не постать,

А марище без форм, рук, ніг, лиця,

Темніше ночі темної, – звелося,

Набрякле злістю, й затрясло Косою,

Наставивши вгорі, де голова,

Корону царську. Ледве Сатана

Наблизився, посунуло на нього

Ривком, що струсонув основи Пекла.

Безстрашний Архидемон сторопів —

Що за Проява?! – хоч не налякався

(Він не боявсь нікого, опріч Бога

І Сина Божого, творіння ж їхні,

Усі до одного він зневажав),

Глузливо глянув на Страхіття й мовив:

«Ти – хто і звідки, чудисько огидне?

Чого наважилося тут маячить?

Як смієш загороджувати шлях

До брам он тих? Знай: я крізь них пройду,

Твойого дозволу не поспитавши.

Геть із дороги, виродку пекельний!

А то переконаєшся надалі,

Що нині над мерзенним вашим кодлом

Запанували ми – Небесні Сили».

На те у відповідь почувся рик:

«Зрадливий Ангеле, так оце ти

На Небесах порушив мир і Віру?

Се ти в гордині бунтівничій звабив

Третину найосяйніших Небес

Супроти Господа? Чи не за те

Од Бога вас отвержено навіки

Й роковано на муки? Ти ще смієш

Себе небесним духом величать?

Раб Пекла, ти ще хочеш зневажати

Мене?! Затям собі: я – Пекла Цар

І владар твій. Іди-но на покуту,

Лихий палію й погорільцю Неба,

Скоріш вимахуй-но крильми від брам,

Покіль із Скорпіонів батогами

Тебе не одшмагав я. Покорись!

А ні – торкну Косою, і завмреш».

Так ревучи, Страховисько бридке

Загрозливо зросло вдесятикрат

І стало ще жахливішим. Диявол

Із гніву та образи спалахнув,

Немов огненно-крижана комета,

Що в небі Півночі мете хвостом

І шле на Землю моровиці й війни.

Два супротивники постали врівень

Один навпроти одного. От-от

Удар несхибний зблисне. Вже чорніють

Обоє, наче дві грозові хмари,

Набряклі громом над Каспійським морем;

Клубочиться громаддя на громаддя,

А сурми смерчеві звіщають про

Двобій. Вже Пекло огорнула тьма:

Зустріти гідного Врага сим двом

Дано ще буде раз в усіх віках…

Якби вони зійшлись у поєдинку,

Відлуння довго ще гуло б у Пеклі…

Цього не сталось. Одчайдушний крик

Зміїстої Вратарки їх розняв:

«Батьку мій! На кого ти здіймаєш руку?!

Се твій єдиний Син! Мій Сину!

Яке шаленство довело тебе

Косою в Батька цілить на зловтіху

Тиранові, що власну примху й лють

Зве справедливістю і хоче знищить

Обох вас?!» Крик її заціпенив

І Марище жахне, і Сатану.

Той обернувсь до неї: «Ти про що?

Коли мою відвести хочеш руку

Від нього та від себе, говори:

Хто ти така, двоїста? Чом мене,

Уперше вбачивши, назвала батьком?

Чого ти Сином звеш се потороччя?

Я вас, огидні чудиська, не знаю».

Йому пекельна Ключниця: «Невже

Забув мене?! Вже я тобі не мила?

Не люба? А колись на Небесах

Удвох витали ми у високостях.

У сонмі світлосяйних серафимів

Намислювали разом потаємно

Зухвале повстання проти Царя

Небесного. Згадай: тоді тебе

Вразив раптовий біль. В очах померкло,

І пронизало голову вогнем.

В нестримному палючому пориві

Від голови твоєї віддалилась

Я – богосвітла і на тебе схожа.

Озброєна небесною красою,

Пішла між ангели, а їх пойняв

Нестямний жах. Та не надовго – згодом

Для них я стала моторошно-звабна,

Й вони дали мені ім’я ГРІХОВНІСТЬ.

Ласкава, ніжна, чула – багатьох

На Небі полонила я; найбільш

Тебе, мій батьку. Ти в мені узрів

Свою подобу, вмістище жадань

Найсокровенніших. Тож ми удвох

Кохались радісно-таємно, поки

Плід нашого кохання в мене в лоні

Почав рости, тяжкий. Тоді війна

Роздерла грізно Небеса, і впали

(Бо не могли не впасти) наші стяги.

Всепереможний Ворог з Емпіреїв

Гнав нас, розгромлених, все далі й далі,

Все глибше й глибше в прірву – аж сюди.

Тут кинуто мені до рук ключі

Від брам ось цих, і прогримів наказ

Нікого відсіля не випускать.

Сиділа я, зажурена, сумна,

Та не одна: зсудомлену утробу,

Запліднену тобою, розірвало,

Завдаючи пекельних мук, ось це

Гріховности поріддя зле. Воно,

Мене напівпотворою лишивши,

Родилося і підняло косу —

Все нищити. Я закричала: «СМЕРТЬ!»

І Пекло пронизав холодний дрож,

Й відлуння скрикнуло стократно: «СМЕРТЬ!»

Побігла я. За мною навздогін

Розпалене не люттю, а жагою

Воно… Знесилену мене схопило,

Долаючи у гвалтівних обіймах,

І вдовольнивши кровозмісну хіть,

Навічно прокляло мене зачаттям

Сих Псів, що безперервно тут гарчать

І розверзають лоно це, щоб знову

Народжуватися і знову жерти

Утробу матірню, що їх сплодила;

І кодло це нацьковує на мене

Мій син і ворог лютий – РОЗПАД – СМЕРТЬ.

Він ладен був би порішити й Матір,

Коли б не знав, що по моєму сконі

Прийде кінець йому, бо я, Гріховність, —

Його пожива. Так веліла Доля.

Ти стережись його коси

І на гартовану на Небі зброю

Не надійся, бо та коса смертельна,

Крім Усевишнього, вражає всіх».

Почувши оповідь її, Диявол,

Лукаво-ніжний, лагідно почав:

«Що ж, Доню, раз мене зовеш ти Батьком,

Ще й показала Сина – вічний спомин

Про наші любощі солодкі в Небі,

Їх гірко згадувать по перемінах

Сумних, непередбачених, жорстоких,

Що потім трапилися… Тільки знайте:

Із дому болю й чорної скорботи

Я визволю і вас, і незліченних

Небесних духів, що в борні за правду

Упали. Я в Незвідане іду

Один за всіх. Переступлю Безодню

Й неміряні простори порожнечі

Та відшукаю заповітний Світ,

Новоутворений під Небесами.

У Світі тім блаженствують істоти,

Вирощувані на заміну нам

Оподаль від Небес, щоб запобігти

Бунтарству в переповнених Висотах,

Чи, може, інший намір потайний

Приховано ревниво? Поспішу

Дізнатися. А потім – повернусь

Забрати вас в той Світ, аби на волі

Незримі крила в ніжному повітрі

Розпростирали, маючи за здобич

Усе навкруг. Отам-то буде учта

Розкішна Синові й тобі!» Замовк.

Його приємно чуть було обом:

Смерть-Розпад шкірився в страшній посмішці

І плямкав пащею, зачувши розкіш

Бенкетувань. Зраділа невимовно

Й Гріховність, бо Дияволу в догоду

Сказала так: «По праву та велінню

Небесного Владики, на замку

Тримаю Пекло я. Наш Син не дав би

Взять брами силою: його Коса,

Несхиблива, долає все живе,

Але чому виконувати маєм

Накази Найверховнішого – Того,

Хто нас ненавидить?! То Він штовхнув

В Тартар осей гидкий на підлу службу

Мене – народжену на Небесах

Улюбленицю ангелів – на муки

Пекельні серед рику сих потвор,

Що з лона мого вийшовши, жеруть

Жіночі нутрощі мої криваві.

А ти, що дарував мені життя,

Хіба не Повелитель мій? З тобою

Піду у благодать Нового Світу.

Там будем княжити – його Владики

У найсолодших пестощах у парі».

Сказавши, з пояса зняла фатальний

Ключ – горя нашого сумне знаряддя —

І подалась до брам, зміїнохвоста.

Там велетенську підняла заслону,

Що лиш Гріховності одній приступна,

І вставила багатозубий ключ

І, повернувши в отворі, зняла

Усі крицеві защіпки й запори.

Відтак зі скреготом, скрипінням, хруском

Та грюкотом громоподібним брами

Відкрились, і луни надривний крик

Сконав – Гріховність відчинила брами

І знову зачинити їх не зможе.

Широко на вихід; ціле військо

На конях, з колісницями могло б

Ураз проїхати крізь нього вільно…

У вихід полум’я червоне й дим

За межі Пекла вирвались. А там

Безмежна неозора глибочінь,

Немов одвічний сивий Океан,

Буруниться без контурів і форм,

Не знавши міри простору і часу.

Там-бо прадавня Ніч і древній Хаос —

Батьки не створеної ще Природи

В Анархії розвихреній царять.

Там, наче лицарі непримиренні,

Стикаються в суперництві і чварах.

Жарке й холодне, мокре і сухе;

І з кожним міріади вояків —

Первинних атомів під прапорами

Своїх панів: ті – лагідні, ті – гострі,

Ті – легко збройні, ті – тяжкі. Їх безліч,

Немов піщин в пустелях африканських,

Що їх підхоплюють вітри навальні

В свої походи. Той, у кого більше,

На мить стає звитяжцем. Судія

Над ними – Хаос. Суд його неправий

Стоїть на тому, що сприяє чварам,

А Хаосу пильнує Випадковість

Та править геть усім. Туди, в бездонну

Утробу, що породжує світи

І стане їх могилою колись,

Де ще нема повітря, ні вогню,

Ні суші, ні морів – є лиш вагітність

Напруженої суміші, що жде

Творцевого наказу піраньям тьми:

«Формуйтесь! Станьте світлом!» – в ту безодню

Дивився з краю Пекла Сатана

І важився на мандри в Невідоме,

Безкрає, клекотливе та ревуче —

Якщо ми порівняємо велике

З малим – немов Беллона, що штурмує

Міста, аби з лиця Землі їх стерти;

Чи як розколота небесна твердь;

Або коли збунтовані стихії

Зламають вісь Земну й Планета наша

Спіткнеться… і впаде. А Сатана

Широким помахом гігантських крил

Од Пекла відірвавсь і в хмарі диму

Повис; а потім вище, вище й вище

На хмарі, ніби у сідлі, помчав

Безстрашно. Вмить розвіялася хмара —

Розверзлась абсолютна порожнеча,

І – крила без опори – провалився

На сотні тисяч гін і так би падав

Ще й дотепер, коли б то випадково

Під ним не вибухла зустрічна хмара,

Наповнена селітрою й вогнем,

І кинуло його ще вище вгору.

А потім вибух згас в драговині

Гігантській – ані море, ані суша, —

Неначе в Лівії затока Сиртис.

Відтіль загрузлий Демон вибирався

Та веслував руками – мов Грифон,

Що у північних болотистих пущах

Пустошить селища Аримаспійців,

Котрі у нього викрали скарби.

Так недоступний Сатана долає

Стрімке й грузьке, твердінь і порожнечу.

Він тоне І пливе, повзе й бреде,

Пірнає головою, б’є крилом,

Спинається на ноги, ранить руки

І, розпростерши крила, знов летить.

Нарешті чує вереск і гармидер,

Що нароста оглушливо з Безодні,

Й туди скеровує безстрашно путь,

Надіючись знайти Царя чи Духа

Нестворених світів, що там витає,

І розпитати: де ж границю тьми

Торкає світле? Перед Сатаною

Постав високий Трон. На ньому – Хаос.

Над ним – широке темряви шатро,

Повисле над Безоднею, а поруч —

Огорнута у чорні шати Ніч,

Дружина Хаоса, речей прамати;

А з ними почет: Оркус і Гадес,

І той, чиє ім’я наводить жах, —

Демогоргон; за ним – страшні Чутки,

Непевна Випадковість та Безладдя

Й різноголосі верескливі Чвари.

Вітав їх так одважний Сатана:

«Владики й Бої Хаосу і Ночі!

Мене в Безодню вашу споконвічну

Привів не намір вивідати тайни

Держави вашої чи похитнути

Її єство. Я – тільки подорожній

Самотній, що мандрує крізь похмурі

Пустелі царства вашого до світла;

Без супроводу певного шукаю

Того, де царства вашого границі

Стикаються з просторами Небес.

Чи в ті краї, де Цар Небес недавно

Забрав у вас частину володінь,

Коли покажете – ми лад його

Повалимо, й належні вам простори

Повернуться до владарів законних.

Я з тим сюди прибув. Хай прапор Ночі

Одвічної возвиситься там знову:

Для вас – возз’єднання, для мене – мста».

На те заїкуватий древній Хаос,

З обличчям перекошеним Анарх:

«Тебе, заблуканий до нас чужинцю,

Я впізнаю. Се ти – могутній Ангел,

Що у війні проти Царя Небес

Зазнав поразки. Бачили ми й чули,

Як стрімголов крізь злякану Безодню

Провалювалося велике військо,

Розгромлене і прокляте; над ним

Повідчинялися Небесні Брами

І гнались міліони переможців

Услід. Поблизу наших рубежів

Отаборившись, я оберігаю

Моє шматоване у чварах царство

Й царицю Ніч. Із наших володінь

Частину перетворено на Пекло.

А з другої створили Небо й Землю

І збудували Всесвіт. До Небес

Над нашою державою вгорі

Той Світ Новий на золотім цепу

Почеплено неподалік од брам,

Відкіль твої когорти відступали.

Прорвись туди, і хай тобі щастить!

Зруйноване у них – то наша здобич».

Дорогу вказано. Враз Сатана

Пірамідально вибухнув огнем

І в товчище воюючих стихій,

У вивихнуті, збурені простори

Уперто вкручувався далі й далі

Крізь небезпеки і загрози більші,

Ніж давнім Аргонавтам був Босфор,

Чи Сцилла і Харибда – Одіссею.

Напруженим зусиллям і трудом

Второвував він шлях, що незабаром

Смерть і Гріховність вслід за Сатаною

(Коли Адам і Єва согрішили)

Вмить вимостили рівно і широко

Із дозволу Небес. Той шлях повис

Над Хаосом пониклим і над Ночі

Понурою безоднею – від Пекла

До Всесвіту ще не твердих окраїн,

І легко по шляху туди й назад

Злі духи – людям на покару

І на спокусу тим, кому Творець

Відмовив ласки. Перед Сатаною

У далині замріли промінці,

Котрі, пробившись од небесних веж,

Сягали лона Ночі й розбудили

Світанок, де початок свій бере

Природа й відступає древній Хаос.

Влягалися розбурхані стихії,

І ревище вщухало. Під крильми

У Сатани легка приємна пружність

Сприяла летові. Ген попереду

Розвиднювалося… Мов корабель

З далеких мандрів штормами прибитий

3 вітрилами пошарпаними в дрантя

Причалює у заповітну Гавань,

Так Сатана в простори піднебесся

Злітав, радіючи, що вдалині

Все більшали небесні Емпіреї —

Величні, квадратові чи округлі,

3 опаловими баштами у сяйві

Сапфіровім – його домівка давня.

Від них на золотому ланцюгу

Звисав Усесвіт наш, неначе зірка

Мала при Місяці уповні. Сюди,

Обтяжений помітливістю й злом,

В проклятий час Дух проклятий летів.