Утрачений рай

Рожевий ранок росяно ряхтів,

Ступаючи по стежці самоцвітній

Зі Сходу. Вже прокинувся Адам,

Як завше, відпочилий, свіжий, дужий.

Струмочка хлюпіт, вітерець, шум листя,

Веселий гамір збудженого птаства

Сприяли радощам. Та тільки Єва,

На диво, спала ще. Адам поглянув

Зчудовано: розметане волосся,

Пашать рум’янцем щоки; аж горять

Вуста розтулені. На лікоть спершись,

Він довго милувавсь її красою.

Чи Єва з ним трудилася, чи спала,

Її краса Адамову природу

Завжди проймала захватом. Він ніжно

Торкнувсь плеча дружини; мов Зефір

Над Флорою, шепнув: «Проснися, Єво!

Кохана подруго, безцінний скарбе,

Недавно знайдений! Дарунку щедрий

Небесний! Радощів кринице чиста,

Проснися! Глянь: полум’яніє ранок,

Нас кличуть поле й заповітний сад

На таїну пробудження дивитись –

Як розпускатимуться пуп’янки,

Як скапуватимуть густі бальзами,

Й розпукниться на сонці різноквіття,

Де бджоли братимуть терпкий нектар».

Од шепоту прокинулася Єва,

Сполохано поглянула па Мужа

І. пригортаючи його до себе,

В пориві ніжнім вимовила: «Мій!

Єдиний! Дум і мрій моїх розрадо!

Як добре, що минула ніч і рано

Вернулося мені твоє лице.

Вночі я бачила тривожний сон —

Не сон – у снах завжди про тебе марю,

Про Рай, про труд учора і на завтра.

А тут мене уперше оступили

Турботи, кривдні прикрощі й гризоти,

Незнані досі. Ще немов у вухо

Мені шептав ласкавий голос: «Єво,

Ходім удвох!» Я думала – се ти.

А голос той: «Не спи!.. В урочий час

Тьми, прохолоди й тиші, котру крає

Жагуча пісня солов’я, а в небі

Сіяє повний Місяць і плете

В гущавині тремкі грайливі тіні, —

Ходім!.. Вгорі тисячоокі зорі

На тебе надивитися жадають.

Красуне! Ніжна Квітонько! Ходім!»

Я встала. Глянула – тебе нема.

Пішла розшукувати далі й далі

Й прибилася до Дерева Знання.

Воно здалось мені таким принадним,

Привабливішим, ніж удень. Дивлюся —

Під Деревом стоїть хтось. Наче Ангел

Із тих крилатих, що, бува, до нас

Навідуються. Подививсь на гілля,

Обтяжене плодами, і зітхнув:

«Ох, Дерево!.. Ніхто не помагає

Тобі полегшувати добру ношу —

Ні Бог, ні люди… То невже Знання

Зневажене?! А чи заборонили

Із заздрощів?.. Як? – Те, що возвишає

Усіх? – На те й посаджене! Тоді

Ніщо руки моєї не відверне

Від доброносних сих плодів!» Сказав,

Сміливо руку простягнув до гілки,

Взяв плід і надкусив. Я ж похолола

З жаху, вражена його зухвальством.

А він, смакуючи, хвалив той плід:

«О! Сік божественний! Від заборони

Ще більш приємний. Чую в ньому силу

Людей перетворити на богів.

А чом би й ні? Збагачувать знання,

Ділитись з усіма – хіба не благо,

Котре сприятиме Творцевій славі?

Богоподібна Єво, покуштуй,

Щаслива! Добуваючи Знання,

Довершено-могутнішою станеш.

Приземленість свою навіки скинеш.

Захочеш – вознесешся до Небес,

Увійдеш між боги яко богиня».

І він наблизив соковитий плід

Мені до вуст – такий пахучий, ніжний,

Що млость пожадливо несамовита

Враз пойняла мене – і я вкусила

Й відчула, що удвох ми піднялись

До хмар і позираємо на Землю,

Різноманітну навкруги, а я

У несказаннім захваті аж млію.

І раптом – страшно! Мій супутник щез.

Я падаю в безодню, завмираю…

Прокинулась – зраділа: то був сон».

Почувши оповідь жони, Адам

Озвався сумно: «Краща половино

Мого єства! Мене також уразив

Твій буйний і зухвалий сон. Боюся,

Що там таїться Зло… Відкіль воно?

Ти ж чистою сотворена… А втім,

У нас душа – то розмаїття сил

Великих і малих, де всі звітують

Людському Розумові. А грайлива

Уява позича в п’ятьох чуттів

Різноманітні враження й невтомно

Сплітає з них Фантазії та Мрії

Й несе на розсуд Розумові. Той

Все зважує і піддає випробі;

Те стверджує, а інше відхиляє.

Так добуваємо думки й знання.

Але коли природний Розум спить,

Не спить в своїй комірчині Уява,

А ніби передражнює Природу,

Споруджуючи прехимерний світ

Із баченого й чутого недавно

Або давно. То – сни. Такий і той,

Що ти розповіла. Хоча у ньому

Злостиво переплутано уривки

Із нашої вчорашньої розмови,

Ти не сумуй. В людський та й Божий ум,

Бува, і злі думки на мить влітають

І, викинуті геть, безслідно щезнуть.

Коли у сні злякалась непокори,

То уникатимеш її в’яву.

Ну, посміхнися, люба! Будь як ранок,

Що світові всміхається. Ходімо!

Вже квіти порозплющували очі

Й приберегли найтонші аромати

Для тебе з ночі». Так втішав Адам

Свою жону. І втішилась вона,

Хоч забриніли в неї дві сльозини

Й скотилися на кучеряві коси;

Ще дві з очей цілунками забрав

Адам на знак вибачливої ласки.

Просвітлені, обоє поспішили

До звичних справ своїх. Коли з Криївки

На світло вийшли, життєдайне Сонце,

Зі Сходу, в колісниці вогняній

Над морем знявшись, пронизало Рай

Промінням навскісним та освітило

У ранішній рясній росі простори

Едемськії. Прародичі Вселюдства

Вклонилися й молитву проказали

Ранкову – не однакову щодня,

Бо не однакові слова хвали

Й подяки Усевишньому злітали

Самі собою з їхніх уст у співах

Або в словах, звичайних чи співучих,

Що виливали музику багатшу,

Ніж наші арфи й дзвінкострунні лютні.

Молилися: «О Вічний Добротворче,

Всевладний Господи! Твої творіння

Величні – перед нами. О, який же

Тоді несказанно великий Ти,

Благий наш Отче, що витаєш вище

Усього зримого і – сам незримий —

Даєш нам бачить часточку Себе

В ділах Твоїх! Ви, Ангели, найперші

Славте Того, кого ви, Діти Світла,

Узріти годні і в хорали й гімни

Оповиваєте ви Його Престол,

Де вічне Світло й темряви нема.

Йому хвалу несіте, від початку

Предвічного, тепер і повсякчас!

Ти, Зірко Вранішня із почту ночі,

Провозвіснице дня, немов корона

Над Місяцем усміхненим, – дзвени

Із сфери срібної Йому во славу,

Бо вже ряхтить росистий ранок!

О Сонцю! Ти – душа і око Світу,

Назви своїм Господарем Того,

Хто много тисяч крат од тебе більший

І вищий; прогрими Йому хвалу,

Коли встаєш, коли дійдеш зеніту

Й при заході! Ти, Місяцю, що з ночі,

Вклонившись, Сонцю уступаєш путь;

І ви, зірки незрушні в срібній сфері

Рухливій; ви – блукаючі світила

П’яти планет у таємничих танцях, —

Видзвонюйте достойну похвалу

Тому, хто з темряви покликав світло!

І ви, чотири первні сього світу —

Вода, вогонь, повітря й густина

У незліченній кількості одмін

Круговороту вічного – хваліте

Творця! Ви, мряки і тумани, й хмари,

Здіймайтесь над Землею, славте Бога,

Приймаючи благословення Сонця

Багряне, райдужне чи золотисте

Із незворушної блакиті Неба.

Спадайте зливами, напійте Землю!

Здіймаючись і падаючи, славте

Творця! І ви, вітри з усіх сторін,

Пестливі леготи і грізні бурі,

Хваліть Творця! Хитайтеся, дерева,

В поклонах Господу. Струмки й криниці

Буркотівливо-хлюпотливі, славте

Створителя! І ви, живі істоти,

Ті, що літаєте у піднебессі,

Вславляйте Бога крилами і співом!

Ті, що у водах плаваєте вільно,

Що різнорідно населили Землю,

Повільні й бистрі, звивисті й прямі, —

Несіть із гір, долин, струмків, гаїв

Хвалу Всевишньому, коли ми вмовкнем.

Даруй нам, Господи, Добро в сей день,

А як настане ніч і сили Тьми

До нас підкрадуться, розпороши їх,

Як Сонце розпорошує пітьму».

Отак вони молилися, невинні,

І душі їхні пройняло блаженство.

А потім почали свої труди

У буйноцвітті Раю, де рослини,

Змагаючись у невгамовнім рості,

Попереплутувалися й благали

Садівника-Адама: ох, звільни

Нас від безплідних сих обіймів!

Пагіння виноградне обвивалось

Круг стовбура міцного. Як жона

В обіймах пестить мужа, так лоза,

Покірлива чутливим пальцям Єви,

До кедра линула, солодко грон на.

Поглянувши на те, Небесний Цар

Ласкаво пожалів істоту ніжну.

Архангела покликав Рафаїла

(Його Він потім посилав до жінки

Сім раз заміжньої – на допомогу)

І мовив: «Рафаїле! Сатана

Досяг Землі і вчора у Раю

Вчинив замішання. Знайшов людей,

Підступно потривожив їхній сон,

Бо хоче погубити людський рід.

Злітай до них. Коли в Раю настане

Полудень, люди в затінок підуть

Од спеки, ти погомони з Адамом

Розважливо. І поведи розмову так,

Щоби вони відчули власне щастя,

Котре Я дарував їх вільній волі

І розумові – волі їхній вільній,

Тому-то й перемінливій. Скажи,

Нехай вони обачливо і мудро

Свої учинки важать. Повідом,

Відкіль на них чигає небезпека,

Що ворог їхній сам недавно впав

З Небес і тягне інших у падіння,

Коли не силою (бо мало сили),

То лжею й підступом. Остережи

Людей. Нехай не нарікають потім,

Що їх, не попереджених, зненацька

Звели і погубили». Так Господь

Вчинив по-справедливості. Архангел,

Один з крилатих Божих Вістових,

В дорогу вилетів. Небесні сонми

Слухняно розступилися й дали

Йому дорогу. Розпростерши крила,

Полинув він, прямуючи до брами

Небесної, що перед ним здаля

На золотих завісах (будівничі

Господні перевершили всіх інших)

Широко розчинилася сама.

Архангелу відкрилися простори

Ясні. Ген-ген удалині Земля

Майнула серед зір, а там – Едем

Із кедрами величними на горах.

Як Галілей своє оптичне скло

Із краєвидів місячних не зводить,

Чи лоцман у пістряві острівців

Егейських бачить Делос або Самос, –

Отак, минаючи світи й світи,

Архангел мав на оці нашу Землю.

А як влетів у приземні висоти,

Досяжні зрідка для орлів, – став схожий

На Фенікса – гігантську білу птицю,

Що до єгипетських летить святинь,

Аби згоріть і з попелу воскреснуть.

Він опустивсь на східні схили Раю

И прийняв там звичний вигляд Серафима,

Бо мав три пари крил, що огортали

Його величну постать: дужі груди,

Могутній стан і – третя пара – ноги.

Були ті крила: горішні – злотисті,

Середні – сині й райдужні, як небо,

А долішні – блакитно-фіалкові,

Пір’їсто-пишні, наче у Гермеса.

Ошатний, став на скелі. Ореол

Та пахощі небесні кругом його,

Мов майво, струменіли. Божа варта

Вітала радо Світлого Гінця

З дорученням високим, і пішов він,

Повз їхні срібні шатра, прямо в Рай,

Що ніжився у полуденній спеці:

В цілющих пахощах живиці, нарду

І цинамону млосно завмирав,

Так, мов Природа перебрала міру

В ароматичній оргії. Адам

Із затінку, де спочивав, побачив

Наближення Високого Гінця,

Коли стояло Сонце у зеніті,

Наснажуючи благодатне лоно

Плодючої Землі аж до глибин,

Тож припікало. В холодочку Єва

Хазяйновито готувала їжу —

Плоди поживні та смачні напої

З солодких грон та потайних струмків

Молочних. Тут її гукнув Адам:

«А подивися, хто до нас іде!

Мов ранок серед дня, небеснокрилий,

Напевно, із Небес несе нам вісті.

Іди-но припаси іще плодів

Та добери напоїв. Хай там буде

Всього з надлишком, щоб Високий Гість

Тут забарився довше. Все, що маєм,

Ми їм завдячуєм, то будьмо щедрі.

Коли берем у щедрої Пророди

Її плоди – полегшуєм їй ношу.

Тоді вона зародить ще багатше».

На те озвалась Єва: «Ти, Адаме,

Землі належиш сій; із неї взятий

І виплеканий Богом, знаєш: нам

У кожну пору тут всього доволі,

Хоч деякі плоди сушити варто

Для ситности. Піду-но доберу

Ще кілька соковитих грон і динь

Найзапашніших. Хай Небесний Гість,

Покуштувавши, знає, що й у нас

Бог щедрий, як і в них на Небесах».

По тому заклопотана пішла,

У думці прикидаючи, які

Поживніші подати Гостю страви,

Щоби смаки з’єднались гармонійно

Й приємно чергувалися. По тому

Між пагінням і гіллям добирала

Найвишуканіші плоди земні,

Які ростуть у нас і за морями

Понтійським, Середземним чи Індійським,

На дотик, колір, форму різнорідні:

Блискучі й волохаті, світлі й темні,

Округлі й видовжені. Все те Єва

Позносила на свій зелений стіл,

Ще й виокремила для запивання

Різноманітні соки свіжих ягід

Та ласощі для присмаку із зерня

Горіхового й розмістила в посуд,

Дарований Природою. Нарешті

Свій стіл пахучим зіллям заклечала

Та квітами троянд. Адам тим часом

Пішов назустріч Посланцю Небес.

Прабатько Людства виступав без почту,

Поважний, гідний, досконалий. Сам він

Достойніше величчя виражав,

Ніж наші можновладці, що натужно

В процесіях з ліврей, карет і коней

Силкуються вражать ледачий натовп.

Коли Адам до Гостя приступив,

Безтрепетний, хоч сповнений пошани,

Він Вищому Єству поклон одважив

Впокорено. Тоді промовив так:

«Небесна Сило! Бо лише з Небес

Від Божого найвищого Престолу

Такі ласкаві гості прибувають

Відвідувати благодатний Рай,

Нам подарований Творцем, і нас

Поки що двох в Раю. Яви нам ласку

І в нашім Затишку перепочинь

Та пригощайсь добірними плодами

Тутешніми, поки не спала спека».

На те співчутливо зітхнув Архангел:

«Такий уже сей Світ новий і ви,

Сотворені у ньому, – що не раз

До вас навідуємося! Веди

У Затишок. Допоки звечоріє,

Побуду з вами. Увійшли удвох

До Єви. Там зілля пахучі й квіти,

Мов у святковім затишку Помони,

Вкривали все. Лиш Єва не прикрита

Нічим, бриніла юною красою,

Мов Німфа лісова чи як богині

Церера чи з Мінервою Юнона.

Для гідности не треба прикриття,

Тож сором їй лиця не зарум’янив.

«Возрадуйся!» – сказав Високий Гість

На привітання. (По тисячоліттях

«Пречиста Діво, радуйся!» – так само

Вітатиме Небесний Гість Марію,

Що після Єви матір’ю нам стане. —

«Прамати Людства, радуйся! Від тебе

Підуть неізчислимі покоління,

Які наповнять та оздоблять Землю.)

Як ти наповнила і заквітчала

Сей закуток!» На подушки із моху

Архангел і навпроти Перші Люди

Поважно сіли. Перед кожним з них

Дари розкішні осени й весни

(Бо у Раю весь час весна і осінь

Немов танцюють, взявшися за руки)

Пахуче умлівали. Без тривоги,

Що страви прохолонуть, неквапливо

Наш Праотець почав такі слова:

«Вельмишановний, прибульцю Світлий!

Запрошуєм ласкаво – пригощайся

Всім, чим для нас благословляє Землю

Господь. Хоч вам, духовним, наші страви

Прісними видадуться, Сотворитель

Турбується належно про усіх».

На теє Гість: «Чому ж? У вашій їжі

Теж є духовна частка. Ми, небесні,

Подібно, як і ви, земні, – їмо.

Ми, як і ви, занурені ізнизу

У грубу речовинність: зір, слух, смак,

Нюх, дотик теж єднають нас зі світом

Предметним. Тож смакуємо смачне,

Жуємо та ковтаємо. І з їжі

Витворюєм субстанцію духовну.

Такий закон загальний поглинання:

Усе довершеніше поглинає

Грубіші, примітивніші начала.

Як-от: земля – ся їжа для води;

Земля й вода – пожива для повітря;

Повітрям поживляються світила.

Найперше Місяць – віспуватий згусток

У ряботинні випарів земних,

Іще не перетравлених. Дихання

Вологе місяцеве – то пожива

Дпя вищих сфер. А щедродайне Сонце

Усім дає і скрізь бере поживу

Із випарів та райдуг і щодня

Вечеряти сідає з океану.

Хоча на Небесах з Дерев Життя

Нектарами напоєні плоди

Спадають, і щодня янтарні роси

Нас поять медом; хоч перлисту манну

Збираємо у видолках, – Творець,

Невичерпно вигадливий, нові

Нам страви створює. Отож я радо

Поласую й у вас». І Гість Небесний

З людьми охоче їв – не символічно,

Як запевняють богослови, ні! —

А з добрим апетитом просто їв

І перетравлював. Воно й не дивно,

Бо духи могутніші, ніж вогонь.

А він же і чадне вугілля й руди

З’їдає й перетворює на чисті

Метали, у неприкритій Наготі

Догідливо їм слугувала Єва

За учтою. В кінці почастувала

Солодко ласощами… О, невинність

І чистота! Коли вони де є,

То лиш в Раю можливі. Тільки там

Синам Господнім одкривався дар

Любови, котра радісно цвіте

Без ревнощів принизливої муки,

Що потім для любови стануть Пеклом.

Наїлися і напились у міру

Природної потреби. Тут Адаму

На думку спало розпитати Гостя,

Допоки день не згас, про Неземне,

Про Небожителів предосконалих

У Висях незбагненних. Він обачно

Заговорив: «Ти от живеш у Бога

І нам зробив велику честь: у сховок

Людський зайшов і смакував наїдки

Земні. Але хіба їх порівняєш

З небесними? Крилатий Ієрарх

Йому на те: «Адаме! Є в основі

Усього сущого одне незмінне

Начало – наш усемогутній Бог.

Із Нього виникає і до Нього

Вертається все добре й вічно спрагле

Довершености. Речовини первні

Являють в різних формах різномірно

Єдину сутність. Все Живе – теж різне

У проявах життя. Біліші досконале,

Розумніше й духовніше – те більш

Наснажене невпинним пориванням

Увись. Од кореня стрілкує парость,

Із неї – листя; далі, вище – квіти

Барвисто-запашні, а там – плоди.

Плоди стають наїдками, що живлять

Людське й тваринне жадібне життя.

В Живім – чуття; з чуттів росте уява;

Чуття з уявою формують розум —

Розважливий або інтуїтивний;

У вас розважливий, у нас інтуїтивний —

Хоч різні силою, подібні суттю.

Тож не дивуйся, що людські наїдки

Мою духовність живлять. Бо колись,

Можливо, завітаєте і ви

На учти ангельські і, з бігом часу,

Одухотворюючи власне тіло,

Вирощуватимете з нього дух

Ефірно-легітний, що долетить

До нас, чи обере собі довільно

Цей чи небесний Рай. Ви – Божі діти,

Допоки ви у послуху й любові

Несхибливі. А зараз утішайтесь

Блаженством, котре можете прийняти,

Але не більшим». Праотець Людей

На те сказав: «Ласкавий добрий Гостю!

Спасибі за поради і знання

Про всезагальний рух Природи вгору

Од нижчих грубих речовин до ніжних

Околиць Неба, відкіля наш дух

По сходинах підійметься до Бога.

Та поясни, для чого ти сказав

«Допоки ви у послуху й любові?»

Хіба в нас мало послуху? Чи ми

Любити перестанемо Того,

Хто з праху сотворив нас, дав нам Рай —

Найвище людське благо?» Відказав

Йому Архангел: «О дитя земне

Й небесне! Спухай: все твос блаженство

Теперішнє завдячуй тільки Богу.

Майбутнє все завдячуй лиш собі

Чи, радше, послухові, що несхибно

Являтимеш Творцеві. Пам’ятай

Пересторогу сю: Господь створив

Тебе в довершеності перемінним,

Розумним, добрим, вільним – не рабом

Сліпої неминучости чи Долі,

Чи примусу. Затям: Він, Бог свободи,

Невольничої служби не приймає,

І в мудрого Творця ціни не мають

Любов чи послух у глухім кутку

Безвиході без вибору й випроби.

Ми, сонми ангельські на Небесах,

Наближені до Божого Престолу,

І ви у благодатному Раю

Впокорено слугуємо і любим

Творця подобрій волі. Хто обрав

Ненависть-непокору, ті упали

В безодню Пекла. О, який то жах

Зірватися з висот блаженства в прірву

Знедолености». Наш великий Предок

Йому на те: «Навчителю небесний!

Слова твої мені запали в душу

Глибоко – глибше херувимських співів,

Що поночі лунають в горах. Знаю,

Що вільний вибір помислів і дій

Мені дано, аби не забував

Любити Сотворителя й коритись

Йому. Це нам єдиний заповіт,

І він, я в цьому певен, справедливий.

А ти згадав ненависть-непокору

На Небесах! Я злякано гублюсь

У сумнівах. Коли твоя вже ласка

Докладніше про се ти розкажи,

То слухатиму в трепетнім мовчанні.

Хоч Сонце од Полудня повернуло

На захід, та до вечора далеко –

Побудь ще з нами». Так прохав Адам,

І Рафаїл, помовчавши, почав:

«Першолюдино! Як тобі збагнути

Діла небесні?! Як мені донести

До вух земних незносливо тяжку

І недоступну людській мові повість

Про дії духів, що були славетні,

Поки були покірні. А пішли

Війною на Царя Царів – і впали.

Утаємничувати вас в Небесне —

Хіба законно це? Втім, у науку

Тобі наважуся. Про все, що людям

Несила уявити, розповім,

Небесне уподібнивши земному,

Для вас доступному, яке, можливо,

Є тільки тінь небесного. Колись

Ні Всесвіту, ні Раю не було.

Тоді, де розпростерлося це Небо

І зосередилася ця Земля,

Владарював безкраїй дикий Хаос.

В той час, одного дня – припустим це,

Бо час є мірою тривалости і руху

Одвічного. Хай так: одного дня,

Коли небесний виповнився рік,

На виклик до Найвищого Престолу

Величні сонми Ангелів злетілись:

Сяйних загонів сотні сотень тисяч

На чолі з ієрархами. Знамена

Багатоступеневих ієрархій

Неізчислимими громадами. Отець

Небесний і праворуч Його Син

На недосяжнім Троні, на Горі

Богопрестольній у сліпучім сяйві

Незримі. Голос Божий пролунав:

«Вслухайтесь, Ангели, нащадки Світла,

Князі, Правителі, Вожді і Сили!

Ось повеління вам на віки вічні:

Я проголошую Мойого Сина

Єдиного – Месією, Моїм

Помазаником, над всіма Главою.

Він одесную в Мене. Клянусь собою:

Всі Небеса поклоняться Йому

І в Ньому визнають свого Владику,

Мого Намісника. Єдині духом,

Возрадуйтеся у Спільноті Вічній!

Хто ж не покориться Моєму Сину,

Той непокору викаже Мені,

Одкинутий назавше од Творця,

Провалиться у пітьму безпросвітну,

Де скнітиме, непрощений, повік».

Таке прорік Усемогутній. Всі

Словам сим одностайно були раді

Немовбито. Насправді – не усі.

Той день, як інші урочисті дні,

Ми провели у співах-хороводах

Навкруг Богопрестольної Гори,

І в тому дійстві був таємний смисл.

Се – як планет паради й хороводи

Орбіт у вашім Небі; мов свавільні,

Та в сутності їх злагода велична

Бринить гармонією, що втішає

Самого Бога. Наближався вечір.

(У нас свої є ранки й вечори.

Вони врізноманітнюють приємно

Небесний час.) Ми сіли до вечері,

Де колами розставлені столи

Під ангельськими стравами багаті

У посуді із золота й кришталю.

Прилігши, всі трапезували вільно

Між квітами, на голови поклавши

Вінці. У радісному спілкуванні,

В екстазі, ми переситу не знали,

Бо де безсмертя і всього доволі,

Нема переситу. Творець, щедротно

Нас частуючи, і сам радів за всіх.

Настала запахуща ніч. Майнула

Тінь од Богопрестольної Гори,

Відкіль Господь дає нам день і ніч

(чи присмерк, бо у нас немає тьми).

Вечірні роси кликали до сну

Усіх, окрім недремного Творця.

Широко на небесному просторі

Розкинувсь неосяжний табір – більший,

Ніж ся Земля, якби її, округлу,

Розгладити у площину. В намети

І в павільйони уздовж Рік Живих

Біля Дерев Життя за гуртом гурт

Трапезувальники неізчислимі

Пішли відпочивати. Опахала

Вітрів легких нас лагідно приспали.

Лиш перемінно подзвін арф і хори,

Невмовкні круг Господнього Престолу,

Вколисували тишину глибоку.

Не спав лиш Сатана – так будем звать

Його, бо ім’я, котре мав на Небі, —

Утратив. Наймогутніший Архангел,

Один з найближчих до Творця (чи, може,

Найближчий?) Сину Божому позаздрив, —

Господь його Месією нарік —

Царем Царів. То гордий Сатана

Почув себе покривдженим незмірно.

Велику мав зневагу – злість плекав,

У Небесах вночі намислив він

Одвести ієрархію свою

Од Трону Господа на знак погорди

Й безбожного непослуху. Збудив

Найближчого свого вождя: «Ти спиш,

Товаришу і друже? – Не до сну!

Те, що велів учора Вседержитель,

На невеселі роздуми наводить.

Чи одного мене? Бог запровадив

Нові закони. З них нові думки

І погляди – та й сумніви! – ростуть,

Їх варто зважити. Одначе тут

Се небезпечно. Нам слід згуртуватись

У нашому околі. Заздалегідь

Дай знать підпорядкованим нам силам,

Що є наказ: поки триває ніч,

Негайно ієрархії всій нашій

Летіти при розгорнутих знаменах

На Північ, в простір наших володінь,

Пора бо готуватися належно

До зустрічі новітнього Царя —

Великого Месії, що гряде

Для огляду небесних ієрархій,

Щоб нам нав’язувать нові закони».

Так гордому Архангелу вдалося

Заступника свого переманить.

А той воєначальників стрічав

І розтлумачував наказ Вождя,

Докинувши то тут, то там слівце

Багатозначне, або заздрий натяк

Для випроби. Усі беззастережно

Скорилися наказу, бо ім’я

Вождя, високий ранг і світла слава

На Небесах сіяли. Як у вас

Зірниця і за нею розсип зір

Нічне встеляють небо, так і він

Третину Ангелів небесних звів

Підступною гординею. Тим часом

Всевишнє усевидящеє Око,

Що бачить найпотайніші думки,

З Гори Святої, взріло крізь огні

Світильників, як полчища гігантські,

Зірниці, розтривожені велінням

Господнім, ворохобились на бунт.

Усе те бачивши, Бог посміхнувся

І мовив Синові Своєму так:

«В тобі Моя утверджується слава

І наша міць, Мій Спадкоємцю й Сину.

Тепер пора настала утвердить

Всевладдя Наше в неосяжнім царстві.

Бо ворог підіймається, що хоче

Імперію створить нарівні з Нами

На Півночі, а потім відтіля

Війною рушивши, піддать випробі

Усемогуття Наше й Правду. Пильність

І вірні Сили захисту Небес

Хай не дадуть зненацька заторкнути

Високі наші святощі й Престол».

І засвітилось Синове обличчя

Свободою й спокоєм несказанним,

Коли він мовив: «Отче, Ти правдиво

Глузуєш з ворогів і зневажаєш

Бунтарство нице й заколоти марні,

Котрі умножать Нашу славу. Злоба

Бунтівників іще міцніш утвердить

Власть царську, подаровану Мені.

Щоб знали: Я – караюча Правиця

Твоя – не був би гідним сих Небес,

Якби не посрамив Твоїх врагів».

Так мовив Божий Син. А Сатана

Та сонмища його на бистрих крилах

Уже були далеко, незліченні,

Немов зірки, що всіюють вам Небо,

Чи міріади росяних краплин,

Що сонячного ранку, наче перли,

Виблискують-ряхтять в твоїм Раю.

Вони минали сфери Серафимів,

Орбіти Херувимів та простори

Багатоступеневих ієрархій,

Супроти котрих Всесвіт ваш, Адаме, —

То лиш мала краплина, як сей Рай —

Лиш цятка на Землі зелено-сизій,

Кулястому утворенні з морів

Та суходолів. Вони прилинули

На неозору Північ. Там їхній Вождь

Піднявсь на свій престол

Високо на горі, котра здаля

Шпилями й пірамідами іскрилась

В оздобах діамантових і срібних.

«Великого Люцифера палац» —

Так назовемо мовою людей

Споруду ту. Її сам Сатана,

Змагаючись у величі з Творцем,

Вподібнював до Божого престолу,

Що на Горі Святій, ще й назву дав

Своєму витвору «Гора Нарад».

Тож поскликав туди своїх найближчих

Немовбито порадитися, як

Достойно зустрічать Царя Царів,

І промовляв до них зухвало так:

«Князі, Керманичі, Вожді, Владики!

Ще поки сі звання величні – наші

І означають Суть, не звук пустий!

Учора коронація нова

Дала Помазаникові всю владу,

А нас підніжками Царя Царів

Поставила. Отож ми поспішали

Опівночі до наших володінь

Розважливо порадитися: як нам,

З якими почестями зустрічати

Царя новітнього, який гряде

Приймати ще небачені поклони

Й схиляння запобігливе до стіп

Помазаних – принизливе; тепер

Принизливе удвічі, бо владарство

Вже не Один, а Вдвох (той Другий єсть

Подоба Першого) проголосили

Пихато й своєвільно… Що, як ми,

Гуртом, порадившись розважно, скинем

Ярмо? А чи схилятимемо шиї

І будем гнути спини та коліна

Ми – Жителі Небес, а не раби;

Хоча не рівні між собою – вільні

І горді рівністю в свободі. Ранги

Чи титули не вадять нашій волі

А виявляють суть її. Хто сміє

І по якому праву стать над нами,

Собі подібними, Царем?! Хай Він

Переважа нас силою чи блиском,

Але чого жбурляти нам в лице

Укази та нав’язувать закони?

Пощо закони нам? Закони – в нас.

І нащо нам згинатись у поклонах,

Виспівувать по-рабському «Осанна»,

Як духом ми не Слуги, а Владики?!»

В зухвальстві гордім Сатана дійшов

До краю, й огухали його усі.

Враз рвучко підхопився Абдиїл —

Один із Серафимів, котрий ревно

Й покірно славив Бога. Він у гніві

Промову виголосив запальну:

«Яке блюзнірство і яка зухвалість!

О, скільки тут облудної гордині!

Такого ще не чули Небеса

Й не сподівалися почуть од тебе,

Що возвишавсь над іншими. Невдячний!

Як смієш ти, хулителю, чорнити

Найвищу Божу волю і присягу,

По котрій Син Всевишнього Єдиний

Спадкує Отчий скіпетр і прийме

Поклони всіх Небес, як Цар Царів?!

Ти кажеш: се сваволя й беззаконня

Вознести Одного над усіма

Йому подібними. Так ти ще хочеш

Твої закони встановлять для Бога?

Ти сперечаєшся про волю з Богом?

Ти – з Богом, котрий сотворив тебе

І Небеса й всьому поклав границі,

Й на ділі всі пізнали лиш одне:

Він – добрий і про нашу гідність дбає,

І не принижує, а возвишає

Всіх нас, згуртованих круг Одного

Глави. Ти важишся Його рівняти

З собою! Ти – великий і преславний,

Хай так. Але ні ти ані усе

Небесне воїнство не порівнянне

З Помазаником Господа єдиним;

Бо Він – усемогутнє Боже Слово —

Є Сотворителем усіх Небес,

Нас і тебе. Він дарував нам Славу

І поділив ієрархічно владу

Начал, Могутностей, Корон, Престолів,

Котрі під Скіпетром Його не гнуться,

А возвишаються, бо Цар Царів

Іде до всіх і Сам стає, як всі.

Його закони – наші се закони,

Бо Господева Честь і Слава – наші.

А ти – не богохульствуй, не підбурюй!

Покайсь, проси прощення! Поспішай

Власкавити розгніваного Бога —

Отця і Сина, поки ще не пізно!»

Так ревно промовляв Архангел вірний.

Та знехтували ті його промову;

Подумали: дивак гарячкуватий,

Одбився од загалу. Сатана,

Зловтішно торжествуючи, вів далі:

«Ти, кажеш – створені? І то – не Богом?

А за Його дорученням Синок

Нас, нібито, творив. От новина!

Ми хочем знати, де таке чував ти,

Чи, може, бачив, як тебе творили?

До нас нікого не було. Ми – перші,

Самосотворені, завжди нетлінні.

Життєва власна сила в нас буяє.

Відколи вивершилася Судьба

І ми з’явилися, Сини Небес,

Нам велич і могутнісь притаманні.

Це власною правицею й потвердим:

На ділі доведемо, хто нам рівня!

Чи, може, до Всевишнього Престолу

Покірно маємо колінкувати

З благаннями?! Ні! Ми його здобудем

Як Переможці! Йди оповісти

Помазаника Божого, що чув тут,

І поспішай!» Мов гул глибоких вод,

Луною покотилася хвала

Неізчислимих сонмищ – Сатані.

А полум’яний Абдиїл безстрашно,

Сам серед гущі ворогів, промовив:

«Проклятий Духу, що одпав од Бога

Та од усього доброго! Вже бачу

Твоє й приспішників твоїх падіння

Та жалюгідну долю. Наче пошесть,

Ваш бунт і праведна за нього кара

Ятритимуть однині Небеса.

О, не турбуйсь! Уже не потривожить

Тебе легке ярмо Царя Царів,

І боляче трощитиме повік

Твою нескореність. Мені ти кажеш

Геть одійти од вас? Що ж, я піду,

Поки на ваше зборисько злочинне

Не ринув Божий гнів опієм і громом

Усекараючим. Тоді у муках

Збагнеш, хто є Створитель твій; Хто може

Тебе знов обернути у ніщо».

Так мовив Абдиїл – єдиний вірний

Серед зрадливих. Непохитний, чесний,

Неспокушенний, люблячий Творця,

Поривистий і відданий в любові —

Не те, що буйний натовп. Од юрби,

З-посеред викриків та глузувань,

Упевнений, без страху відійшов

Ще й посміхнувся, озирнувшись раз

На збурену приречену Гординю.