Утрачений рай

Хвала щедротному святому Світлу

І Променеві-Первістку Небес!

Чи я Тебе достойно славлю? – Світло

Єсть Бог, для смертних сяйво незбагненне,

Живе споконвіків, живе в Тобі —

Од Сяйва Сяйво, нестворений Світе.

Чи, може, наректи Тебе пречистим

Живлющим Джерелом з висот таємних?

Ти був, коли не існувало Сонця

І не було Небес. Ти – Слово Боже —

Мов ризою, опеленав начала

Усесвіту, безодні темні води

Віднявши в безконечности пустої.

До Тебе пориваюсь я з полону

Глибин Стигійських, що в тяжких обіймах

Долали мою ліру серед Ночі

Прадавньої та Хаосу жахного…

Ні, я не так співав, як той Орфей,

Коли спускавсь у потойбічну прірву,

Бо, Музою небесною натхненний,

Видобуваюсь, хоч насилу, з тьми

До світла вічного Твого. А очі

Мої, розплющені широко, прагнуть

Уловлювать проміння життєдайне

Намарно: в них ніколи не світає —

Все заслонила пелена густа.

Та я на крилах пісні лину в мандри

Туди, де радісні витають Музи:

До тінявих дібров та ручаїв,

До сонячних вершин, блаженних співів;

І найчастіше лину я до тебе,

Сіоне, де струмки твої святі

У берегах заквітчаних. Ночами

Чую їхній хлюпіт. Згадую не раз

Співців, з якими я в незрячій долі

Зрівнявсь (о, ще зрівнятися б у славі!) –

Таміриса й Гомера й інших двох:

Тиресія й Пінея, віщунів

Сліпих, нічними думами багатий,

Що напливають вільно й гармонійно

Складаються в рядки. Немов безсонний

Співучий птах у темряві досвітній

З гущавини невтомно виливає

Пісні, – отак і я. Щорік минають

Весна і літо й повертають знов,

Але не вернуться до сих очей

День чи рожевий вечір, срібний ранок,

Весняна ніжна зелень, літні квіти

Й отари чи людське лице божисте —

Все заступила чорна хмара. Тьма

Мене відгородила від людей,

Повитирала зримі письмена

У книзі пізнання творінь Природи

Й до мудрости замурувала вхід

Найважливіший… О, запломеній

Натомість, Світе Неба, у душі

Та просвіти мій дух. Даруй йому

Зір гострий, всепроникний. Хай все бачить

І, розриваючи завісу тьми,

Те, що очам тілесним недоступне,

Поможе змалювать моїм словам.

В ту пору Вседержитель наш небесний

З Престолу, що у чистих Емпіреях

Здіймається над геть усім, поглянув

На творива Свої і твори творів.

При Ньому Сонми ангелів могутніх,

Немов зірки без ліку в ясну ніч,

Уловлювали в Отчім зорі ласку

І невимовну благодать. Праворуч

Отця сіяв Його єдиний Син.

Всевишній подививсь на Землю. Там

Подружжя перше людське – Прабатьки

Всіх нас, поселені в саду Едема,

Втішалися блаженними плодами

Любови й радощів без заборон

Чи ревнощів у щедрій самоті.

А потім Бог оглянув Пекло й Хаос

Бездонний і побачив Сатану,

Що, виринувши з Ночі, наближався

до цитаделей піднебесних, радий

Крильми утомленими і ногою

Торкнутись оболонки сього Світу

Непевної – ні море, ні повітря,

Що огортає речовинну сталість.

Бог, вгледівши його із висоти,

Відкіль минуле, суще і прийдешнє

Видніє, – так сказав своєму Сину:

«Ти бачиш, мій єдинородний Сине,

Яка непогамована злоба

Там Нашого сперечника долає?

Вже ні бездонна прірва, ні кайдани,

Ані замки пекельні не змогли

Спинить його одчайного пориву

До помсти, що обернеться на нього ж

І на бунтарську голову впаде.

Він, вирвавшись на волю, вже досяг

Небесної околиці і світла

Й летить до новоствореного Світу,

Де поселили Ми Людей. Він прагне

Їх знищити або, ще гірш, розтлити

Брехнею й підступом. Він їх розтлить.

Бо люди лестощам його повірять

І легко улягатимуть спокусам,

Порушивши єдину Заборону,

Єдиний знак покірности Мені.

За це і їхні діти, і нащадки

Падуть. А винен хто? – Вони самі,

Невдячні. А я ж їм дарую їм усе:

Створив їх праведними, дав їм силу

Зло переборювати, дав свободу

Все вільно обирати – їм, як всім

Небесним Ангелам чи вільним Духам.

Хто хтів – устояв, хто бажав – упав.

Адже без волі й вибору нема

Любови, шани, відданости й Віри.

Хіба заслуга є в того, хто любить

Із необхідности? Мені не треба

Любови, а чи послуху без волі

І Розуму (бо розум – це теж вибір).

Де воля й Розум без свободи, там

Панує неминучість, а не Я,

Що дав Свою подобу – їм. Невже

За це хтось докорятиме Творцеві

Чи виправдає цим падіння власне,

В яке, мовляв, штовхає сам Господь,

Бо сотворив такими й передбачив?

Передбачаючи, не заважаю

Свободі вибору, котра веде —

Дарма, у передбачене чи ні –

Падіння. Це – поштовх Мій, не Доля,

А їхня добровільна непокора

І власний вибір. Вільних і розумних

Я їх створив – завжди такими й будуть

І доведуть самі себе до рабства.

А ні – змінить прийшлося б їх природу,

Порушивши одвічно Непохитний

Закон Свободи духів і людей.

Вже духи прокляті самі себе

Розтлили й спокусили, а Людей

Вони зведуть підступством і брехнею;

Тож рід людський розтлінний упаде

Не сам, а з їхньої намови, – й знайде

Прощення й ласку. Тільки духи злі

Не прощені на віки вічні будуть.

Прощення й Справедлива Ласка в славі

Моїй обіймуть Землю й Небеса.

Та над усім спочатку і в кінці

Є ласка». Так сказав Уседержитель.

Щедротна благодать його речей,

Мов миро запахуще, пролилась

На Ангелів, виповнюючи їх

Блаженством несказанним. Возсіяли

На життєдайному обличчі Сина,

Єдиносутнього з Отцем, любов

І ласка безгранична. До Отця

Небесного тоді озвався Син:

«Мій Отче! Скільки щедрого добра

В словах Твоїх останніх величавих

Про милість Усевишню для людей,

Котра відлунюватиме піснями

Тобі во славу в Небесах високо

І долі на Землі! Не пропадуть

Навік Твої улюблені створіння

Найменші між дітьми Твоїми – Люди,

Обдурені (хоча й з своєї волі)

Й замануті у пастку. Всеблагий

І справедливий Судія всіх звершень,

Чи ж на поталу нашому Врагу

Назавше віддаси Людей, щоб він

Своєю перемогою і мстою

Собі ж на більшу кару нахвалявся

І повертався у гордині в Пекло,

Ведучи за собою рід людський,

Розтлінний? Ти не схочеш на догоду

Врагу понівечить і знищить тих,

Кого для слави власної створив.

А ні – як захистити від докорів

Незмірну доброту і велич Бога?»

На те Створитель вічний відповів:

«В Тобі, о Сину сутности Моєї,

Душа возрадувалася – єдиний

Носію мого Слова, Мислі й Сили,

Бо Ти Мої предвічні начертання

Висловлюєш: спасеться рід людський —

Не весь, а хто захоче сам і прийме

Від Мене ласку, вділену довільно,

Щоб поновити сили тих, що впали

В неволю до гріховности й мерзенних

Жадань і пристрастей. Моя підмога

Дасть людям поборотися ще раз

Супроти їхнього смертельного врага.

Я їм допомагатиму – хай бачать,

До чого квола їхня сутність тлінна,

Яку не порятує вже ніщо,

Крім Божої руки. Не багатьох

Собі Я оберу поміж людьми

І виокремлю їх з власної волі.

Всіх інших закликатиму терпляче

Одуматися, поки ще не пізно;

Вмовлятиму їх не гнівити Бога,

Готового вділити ласки всім,

Чий розум темний просвітлю і серце

Закам’яніле зм’якшу в каятті,

Спокуті й тихім послуху Мені.

До послуху, молитв і каяття,

Коли їх виливає серце щире,

Я прихилю уважний зір і слух.

А щоб усі відчули се, поставлю

Суддю суворого у їхні душі – Совість.

Хто з них щодня зважатиме на нього

Та не зазнає осуду, а встоїть

У Совісті несхибний, – той спасен.

А хто зневажить і на глум підійме

Мою ласкаву довготерпеливість, —

Той, зачерствілий, ще черствішим стане;

Підсліпуватий – зовсім втратить зір

І вперто спотикатиметься й далі,

І падатиме в злодіяннях глибше, —

От для таких повік не буде ласки.

Та ще не все звершилося. За гріх,

На цьому не кінець: за непокору

Й зухвальство їхнє поряд стать з богами,

За гріх, що знехтували Власть Небес, —

Ослушні вперті Люди втратять все,

Накликавши на себе кару – Розпад-Смерть

Усім із покоління в покоління.

Не вмруть вони – то справедливість вмре.

А ні – хай за Людей з власної волі

На себе хтось візьме жорстку розплату:

Хай Праведник смерть прийме, смерть – за смерть.

Небесні! Де знайти таку любов?

І хто піде на смерть, аби спасти

Людей від кари за смертельний гріх?

Хто, правий, стане винних рятувати?»

Спитав, та відповіді не почув.

Хор ангелів замовк і занімів,

І Небеса притихли. Не знайшлось

Нікого, щоб постоять за Людей,

За грішних заплатить жахливий викуп

Своїм життям… Пропав би людський рід,

Рокований суворим Божеством

На Смерть і Пекло, якби-то Божий Син

Від повноти небесної любови

Своє не мовив найдорожче слово:

«Ти, Отче, обіцяєш людям ласку.

То хай же найкрилатіша з усіх

Твоїх благовістителів, вона

Знайде дорогу до Людей, нежданна,

І стане найдорожчою тоді,

Коли їм, занепалим у гріхах,

Не буде відкіля просить підмоги.

Тоді Людиною Я стану. Сам.

Лишивши Отче Лоно, прийму Смерть

Вдоволено. Нехай тоді на мене

Впаде Твій гнів. Хай Розпаду коса

Мене гвалтовно скрутить – не назавше,

Бо маю Я в Тобі непогасиме

Життя. Тож Смерть візьме у мене тлінне

Людське – як Викуп. Непорочну ж Душу

Не годен Розпад заторкнуть. О, ні!

З могили Я постану в Отчій Славі,

Навік зламавши те смертельне жало,

Її сим покалічу Розпад – він одступить.

Тоді здолаю Пекло й Сили Тьми

Поволочу, закуті у кайдани.

Поглянувши з Небес, Ти усміхнешся,

Коли пощезнуть Наші вороги

Й останній межи ними – Розпад-Смерть,

Чиє трухляччя Я жбурну в могилу.

По тому в урочистім сонмі душ

Врятованих вернусь на Небеса

І по розлуці довгій знов побачу

Лице Твоє уже без тіні гніву,

А повне благодаті примирення

І світлих радощів на віки вічні».

По сих словах Господній Син умовк.

Його мовчання, сповнене любови

До смертної Людини, промовляло

До Бога, упокорено ждучи

В самопожертві лагідній велінь

Великого Творця. В зачудуванні

Затамували подих Небеса,

утаємничувані в незбагненне,

Коли у відповідь Всевишній мовив:

«О, Примирителю Землі й Небес,

Вселюдства Спасе і Моя Розрадо!

Ти добре знаєш, Сину: Я люблю

усі Мої творіння і найбільше

Останніми сотворених Людей.

Як задля них Себе від Мого лона

І від правиці Отчої відлучиш,

Щоб рятувать їх занепапий рід, —

Тебе на час я втрачу. Ти зіллєшся

З їх кволою природою і станеш,

Як всі земно народжені, земним.

У лоні Діви чистої зачатий,

Один із тьми Адамових нащадків,

Главою станеш ти нового людства.

Бо як через Адама всім загибель,

Так через Тебе буде їм спасіння,

Як од нового кореня. Нема

Рятунку іншого. Адам паде,

Й вина його впаде на всіх нащадків.

А беручи вину на Себе їхню,

Очистиш тих між ними, хто зречеться

Своїх і праведних, і грішних діл

І житиме оновленим життям,

Вкорінений в Тобі. В тім – вища Правда.

Врятуєш їхній рід Син Людський вмре,

Осуджений людьми; тоді воскресне;

Воскресши – підійматиме Братів.

Отак любов Небесна подолає

Ненависть Пекла. Бо віддавшись смерті,

Любов сповна тяжкий оплатить викуп

За все, що легко так ненависть нищить

І знищить там, де люди не приймуть

У вільнім виборі Божої ласки.

Твоя ж Божественність не потьмяніє,

Не знидіє в слабкій людській природі,

Бо Ти, з Престолу вічного блаженства

У величі своєї доброти

Спускаючись, щоб їхній Світ спасти, —

Засяєш над Господніми синами,

Потьмаривши Преславних і Величних

Любов’ю, що цінується над славу

І велич. Опустившись до людей,

Ти їх підноситимеш у Собі

До Нашого найвищого Престолу.

Ти – Бог і чоловік; Мій Син і людський, —

Царем усезагальним наречешся,

Владикою всього. Тоді зрівняю

Небесні ранги, і Тобі одному

Поклоняться усі на Небесах

І на Землі, і нижче, в катакомбах

Пекельних. А коли настане час,

І Ти у Божій славі із Небес

Зійдеш в зірчасте небо і накажеш

Архангелам, аби сурмили вість

Про Страшний Суд; і гуки сурм зберуть

Усіх живих людей з усіх країв.

Услід за ними встануть всі померлі —

Тьми поколінь із тьми тисячоліть,

Розбуджені громами сурм на Суд.

Тоді у сонмі праведних Ти станеш

І проголосиш Вирок лиходіям —

Злим ангелам і людям. Осужденних

Оглушить Вирок той. Він чрево Пекла

Наповнить і замкне на віки вічні,

А Землю й Небо – спалить. З попелища

Нові постануть Небо і Земля —

Домівка праведних. По лихоліттях

Настане золота пора Любови,

Добра і Радости й ясної Правди,

І Ти відкинеш геть свій царський Скіпетр:

Не треба Скіпетра, де Бог – в усьому

І все – у Богові. Небесні Сили!

Мій Син на смерть іде по власній волі.

Йому вклоніться, як Мені». «Осанна!

Осанна!» – в радіснім многоголоссі

Гукнули міріади Сил небесних,

Блаженним передзвоном голосів

Виповнюючи Небеса. В покорі

Й шанобі всі схилилися до стіп

Престолу Божого й зняли вінці

Із золота, оздоблені щедротно

Черленими гірляндами щириці —

Квіток, що раз один цвіли в Раю

Поблизу Дерева Життя й зів’яли

Од непокори людської, – та завше

Буяють в Небесах при Джерелі

Життя, яке в ріку Блаженства лине

Там, де хлюпочуть бурштинові хвилі

В щасливих елізійських берегах.

Гірлянди, що корони прикрашали

Та променисті кучері, упали

До стіп Престолу Божого, встеливши

Долівку, що як море самоцвітне,

Ряхтіла смарагдово і рожево.

А потім ангели – знов у вінцях —

Зняли із поясів блискучі арфи

(У кожного була, мов сагайдак) —

І полилась симфонія чарівна,

Коли перепліталися в екстазі

Акорди ніжні передзвонів арф

В гармонії, лиш Небесам доступній.

«Тебе, благий оспівуємо Отче,

Безсмертний, всемогутній, безконечний,

Незмінний Царю, Творче всіх світів,

Кринице Світла! Сам єси незримий

Й нікому неприступний. Як у хмару

Огорнеш, мов у променисту ризу,

Свою нестримну Світлість, – вже й тоді

Твоє одіння, що для Тебе чорне,

Нам сліпить зір, і Небеса вражає

Нестерпний блиск тих темних риз Твоїх.

Од них на відстані стояти можуть

Лиш тільки шестикрилі Серафими,

Обличчя прикриваючи крильми.

Вславляли хори ангельські й Тебе,

Рожденний, не створенний Божий Сине,

Єдиносутня Постате Отця,

Незримого нікому – у Тобі ж

Явленого усім. Твоє Лице

Безхмарне Славу Господа являє;

З Тобою – життєдайний Божий Дух;

Тобою Небеса Небес творились;

Ти скрутив бунтарів, що посягали

На Трон Всевишній; Ти жахливим громом

Долав їх у нестримній колісниці,

Врізавсь у їх розметані ряди,

Стрясаючи підвалини Небес.

Тебе, звитяжного Войовника

І Месника Господнього, вславляєм,

Бо Ти, нещадний до врагів Творця,

Помилуєш Людей, що по намові

Бунтівників проклятих пали. Бог,

Отець Прощення й Ласки, не осудить

Суворо тих ослушників слабких.

Любов і справедливість, гнів і милість

Отцеві взяв на Себе й примирив

Бог-Син, – йдучи від Отчого престолу

З доброї волі вмерти за людей.

О, скільки незрівнянної любови

Небесної явив Ти, Сину Божий!

Хвала Тобі, Спасителю Людей!

Нехай моя незмовкна арфа славить

Ім’я Твоє при імені Творця!

Так в Небесах над небом і Землею

Спливав у співах їхній щасливий вік.

Тим часом на стверділу оболонку,

Що захищає Всесвіту простори

Й орбіти світлі зоряного неба

Від Ночі й Хаосу, став Сатана.

Ступив на те, що сферою здавалось

Здаля, – тепер простерлося безмежно

Пустельним суходолом. Ніч угорі

Беззоряна; замісто неба – Хаос

Бушує непривітно; збоку – просвіт;

Там з-за стихій притихлих прозирають

Фортеці Емпірейські… Сатана

Покрокував сягнисто на просторі.

Отак орел, що виріс в Гімалаях,

Спускається з засніжених вершин,

Жирує між ягнятками на луках

І далі мчить до Гангових джерел;

Втомившись, опускається спочити

В пустельному безмежжі Серикани,

Де напинають на візках вітрила,

Мандруючи, мов перекотиполе,

Китайці вбогі. В хмурій самоті

Никає Сатана. Ніде, ніщо

Ані живе, ні мертве не зринає.

Навкруг простерлась пустка – до пори:

Допоки накопичаться й прорвуться

Туди з Землі, мов випари гнилі,

Нікчемства, недолузтва, недоумства,

Що плодить їх гріховна марнота

Людська, а з ними і творці їх – люди,

Котрі обожнювали марнослав’я

Земне чи потойбічне, забобони,

Сліпий дурноголовий фанатизм,

Цінуючи понад усе хвалу

Собі подібних. Там вони знайдуть

Достойну нагороду: порожнечу,

Пусту, як їхні вчинки. Бо туди

Змітатиме Природа різний мотлох:

Уламки, кривуляччя, недоробки,

Щоб тут трухлявіли. Ні, не на Місяць,

Як дехто твердив: там поля сріблисті

Скоріше населяють вознесенні

Святі чи, може, духи серединні

Людино-ангельські. А тут ще будуть

Батьків недавно спалених нащадки –

Тупі гіганти з їх геройством грубим,

Колись преславні; потім – будівничі,

Що вежу Вавилонську аж до неба

Возводили (втім, і тепер возводять:

Новітні вавилони пнуться в небо)

У марній суєті. Прийдуть сюди

Й окремі славолюбці: Емпедокл,

Котрий, аби обожнити себе,

Стрибнув у саме жерло Етни; інший —

Філософ Клеомброт, той, щоб у рай

Скоріш ускочити, стрибнув у море…

За ними – незліченне буре стадо

Недоумків, недоносків, збоченців,

Ченців і юродивих всіх мастей

В сутанах чорних, білих, а чи сірих;

Паломники, котрі аж до Голгофи

Допленталися в пошуках Мерця,

А Він, живий, царює в Небесах.

Ті, що в домініканські, францисканські

Ховалися каптури перед смертю,

Щоб влізти в рай, ті теж прийдуть сюди,

Минувши сім планет ще й, кажуть, сферу

Із кришталю, котра хитає зорі.

Надіялися, що святий Петро

От-от одчинить їм ворота Раю,

Допхались до небесної драбини —

Як раптом перехресний рвучкий вихор

Їх розметав на десять тисяч гін.

Шматовані сутани, ряси, митри

Й ризи, і тих, що їх носили

За індульгенціями, чотки, мощі, —

Все на поталу вітру! Ураган

Їх на задвірки Всесвіту змете,

На смітник величезний, згодом званий

Рай Дурнів, що чекає багатьох.

Набрів на нього й Сатана самотньо.

Там зяла пустка. Ще не наплодились

Жильці для Раю Дурнів… Ген далеко

Замріло ніби світло. Поспішив

Туди Диявол. І ще довго-довго

Він мандрував, допоки поступово

Зринаючи, постала перед ним

Споруда дивовижно-височенна,

Котра сягала аж до піднебесся.

Її увінчувала пишна брама,

Мов до палацу царського. Вона

Ряхтіла діамантами і злотом

В оздобленні чудовім. На Землі

Подібного ніколи хист майстрів,

Ані митців уява не творили.

Така ото драбина, що Яків

Побачив уві сні під час утечі,

Коли у чистім полі ночував,

Як брат наздоганяв його до меж

Землі Падан-Арам. По тій драбині

Ходили ангели угору-вниз…

«Се єсть небесні сходи», – мовив він,

Повиті тайною. Вони ховались,

Мабуть, на Небесах. А під східцями

Ряхтіло море з перлів і яшми,

Що згодом буде праведників пестить:

Настане час – прийматиме їх з рук

Дбайливих ангелів чи з колісниць,

Що їх примчать вогненногриві коні.

Враз на очах у Сатани драбина

Небесна опустилася – хай він

Болючіше відчує вічну втрату.

Під сходами внизу відкрився вхід

До Всесвіту – в зеніті, проти Раю

Земного, вхід просторіший, ніж той,

Котрий прийме Господніх посланців

У Землю Обітовану, премилу

Всевишньому. Її відтіль усю

Бог озиратиме: од східних меж

І витоків Йордану до Святої

Землі, й Аравії і меж Єгипту.

У вхід, що відгороджений від Ночі,

Мов дамбою від океанських хвиль,

Заглянув Сатана, неквапно ставши

На долішню приступку в тій драбині,

Що до Небес здіймалась прямовисно, —

Заглянув зачудовано. Внизу

Виднівся Всесвіт. Мов першопроходець,

Що манівцями темними блукавши

Глухої ночі, на світанку вийшов

На край гірського кряжу, й перед ним

Простерлася країна благодатна,

Ніким не звідана, чи пишне місто

Багатолюдне, з вежами, шпилями

Іскристими у позолоті Сонця

На Сході. Здивувався Сатана

(Хоч сам недавно був на Небесах),

Уздрівши Світу нашого дива.

І розпалила в ньому люту заздрість

Іще не бачена чудна краса.

Її він озирає із висот

Надзоряних, над днями і ночами,

І скупченнями зір – від Рівноваги

До Волохатого та Андромеди

Ген-ген над Атлантичними морями

Й від Полюса до Полюса. І враз

Пірнає стрімголов у верхні сфери

Усесвіту, холодно-кришталеві;

Спірально креслить путь поміж зірками

Неізчислимими здаля, хоч близько

Вони здаються цілими світами

Чи, може, островами, де буяють

Сади міфічні Гесперид, поля

Хвилясті чи багатоцвітні луки, —

Щасливі острови! Хто там живе,

Не дізнавався Сатана, бо Сонце

Його приваблювало золоте.

Тож до Світила він помчав крізь сфери

Спокійні – вгору? вниз? – сказати важко.

Чи нерухоме Сонце, чи у русі —

Хто зна? Славетніше над всі планети,

Воно їм світить, і за те вони

Здаля уклінно б’ють йому поклони,

Танцюючи. 3 тих танців і поклонів

Ми лік ведемо місяцям, рокам.

Чи, може, магнетична дія Сонця

Пройма все наскрізь і ласкаво гріє

Незримим променем? – теж не відомо…

Ступив на Сонце Сатана, мов цятка,

Що мудрі астрономи в телескопах

Не бачитимуть. Місце, де він став,

Яскраве несказанно, порівняти

Нема з чим на Землі. Не металічне

І не мінеральне, а сліпучий сплав:

Коли метал – то золото і срібло;

Як мінерал – карбункул, хризоліт,

Рубін, топаз та інші – всі дванадцять

Ряхтливих самоцвітів, що вкрашали

Нагрудник ритуальний Аарона,

А ще до того й філософський камінь,

Омріяний та шуканий намарно

Алхіміками, – хоч вони й навчились

Живеє срібло сковувать та з моря

Мінливого Протея викликати:

Замкнувши води в перегінний куб,

Уловлюють таємну їхню сутність.

Отож не диво, що на Сонці простір

Весь дихає живлющим еліксиром

І ріки золотом рідким течуть,

Бо Сонце – хіміків усіх владика.

Воно й здаля поглянувши на Землю,

Наснажує їй чорний грунт і води

Буянням щедро-різнокольоровим.

Там опинився Сатана. Незмигно

Обводив оком осяйні простори,

Відкриті зорові широко. Світло

Там перепон не знає, і нема

Там тіней, як немає їх у нас

Опівдні на Екваторі спекотнім,

А зір вигострює різка прозорість,

Прояснюючи відстані найдальші.

На обрії побачив Сатана

Величну постать Ангела – того,

Що потім Іоан-Апостол бачив

На Сонці. Ангел задививсь у даль

Ген попереду Демона. Світився

Круг голови його небесний Німб,

Мов золота тіара; за плечима

Розмаялось у променях волосся

Позаду крил гігантських. Він стояв

Немовби на сторожі чи в задумі,

Глибоко зосереджений. Злий Дух

Враз стрепенувсь від радощів: (от хто

Покаже шлях у Рай до тих Людей

Щасливих!). От коли його мандрівці

Прийде кінець жаданий, от коли

Почнеться людське горе. Сатана,

Аби, уникши небезпек, скоріш

Дійти мети, перемінив свій вигляд:

Подобу ангелочка він прийняв,

Що на обличчі юну соромливість,

А в постаті тендітній вірний послух

Виказує – перевертень фальшивий!

З-під діадеми кучерики світлі

Вилися коло ніжних скроней; крила

Ряхтіли в різнобарвних переливах

Та в іскрах золотих; і туніка легка,

Вперезана до льоту, і в руці

Кілочок срібний. Чемно підійшов

До Ангела величного, і той

Сяйнув лицем до нього. Сатана

Впізнав у вартовому Уриїла —

Одного із Архангелів семи,

Наближених до Божого Престолу.

Вони, як очі Бога, озирають

Простори Піднебесся, Всесвіт, Землю,

Напоготові виконать накази

Творцеві скрізь: у піщаних пустелях

Чи у морях глибоких. Сатана

Озвався перший: «Світлий Уриїле,

Найближчий до Господньої Оселі,

Ти сповіщаєш Божу волю. Слава

Твоя й сюди сягає – Посланця

Високого, бо ти, мов Боже око,

Сюди навідуєшся оглядати

Новосотворений сферичний світ.

О, як же невимовно я хотів би

Оглянути сей дивовижний витвір,

А над усе – побачити Людей,

Його улюблених найменших діток,

Задля яких се диво виростало.

Тож полишивши херувимські хори,

Я аж сюди домандрував! Пресвітлий

Архангеле! Благаю: розкажи,

У котрій з сих величних сфер є дім

Людський? Чи, може, сталої домівки

Не мають люди і вона є скрізь

У сих дивах? То чи не зміг би я

Нехай здаля, хоч би краєчком ока,

Коли не можна зблизька, подивитись

У захваті на ті чудні істоти,

Що їм Великий наш Творець ласкаво

Дарує свій прекрасний новотвір.

Поглянувши, ми воздамо належну

Хвалу Створителю, що справедливо

В безодню Пекла кинув ворогів

Отих збунтованих і рівновагу

Поновлює, вирощуючи тут

Вірніших слуг собі. Шляхи Господні —

Премудрі скрізь». Так сатанинську злобу

Улесне лицемірство приховало —

Приховує і досі між людьми

І духами, – така вже Божа воля

На Небесах і на Землі, де пильність

Біля порога розуму дрімає:

Хоч бачить лжу, а вірить простоті

І видимість добра вважа добром.

Отак і Уриїл – правитель Сонця,

Хоч був найгострозорішим на Небі,

Пекельному повірив брехунові

Й великодушно відповів: «Прекрасний

Мій побратиме! Славити Творця,

Спостерігаючи Його творіння, —

Се не зухвальство, а скоріш заслуга,

Не варта осуду. Проте в пориві,

Котрий завів тебе сюди самого

Побачити на власні очі те,

Про що на Небі з розповідей знають, —

В такім пориві, може, є надмірність.

Геть все, що сотворив Господь, – прекрасне,

І пізнання його дарує радість

Усім. (Але ж і ми, ми – теж творіння

Його!) Невичерпність і глибину

Всіх Божих діл і задумів великих

Нам не дано збагнуть. Спостерігати

Доводилось мені, як Боже Слово

Докупи зводило ревучі маси

Розбурханого Хаосу. Воно,

Творяще й мудре, наказало світлу

Од тьми відмежуватися – і Всесвіт

Величний сей постав. У ньому лад

З безладдя виріс. Скорені стихії

В місця призначені ввійшли: земля,

Вода, вогонь, повітря. Лиш ефір

В небесній сутності своїй піднявся,

Набувши форм різноманітних, вгору

Спіралевидно, – творячи зірки

Без ліку, котрі всіяли все небо,

І місце в кожної своє й свій шлях.

А ген, ще вище, скупчені зірки

Від Хаосу сей світ одгородили.

Тепер поглянь униз. Там – бачиш? – кулька

Здаля блищить відбитим звідси світлом.

Ото – Земля, де створено Людей.

На ній із сього боку день, а з того,

Не видного відсіль, спустилась ніч;

Однак не зовсім: близько від Землі

Мала кружляє зірка. Зветься Місяць.

Од нас він кидає на Землю одсвіт,

А сам то з сього, то із того боку

Щербатіє й поновлюється знов —

Троїсто-цілісне бліде світило.

Он бачиш цятку на Землі? Там – Рай.

Адамове пристанище й затишок.

Лети туди, і хай тобі щастить.

Мені пора верстати власний шлях».

Сказавши, відійшов, а Сатана

Вклонився низько Вищому, як личить

На Небесах, де честь належну й шану

Ієрархічно віддають усім.

Злий дух з екліптики униз на Землю

Крутими віражами, невгамовний,

Окрилений надією, помчав

І приземлився на горі Ніфат.