Утрачений рай

Спокутники впокорено зітхали

В молитві невимовній, бо Всевишній

Серця їх скам’янілі розтопив.

Отож отямилися й ожили.

Окрилені зітхання молитовні,

Мов теплий легіт, досягли Небес

Скоріш від ораторії гучної.

Та й перевершував би їхній зміст

Молитв Девкаліона й діви Пірри.

Їхні зітхання, невловні на вітрах,

Долинули аж до небесних брам,

Змішалися з пахучим фіміамом,

Котрий курився біля вівтаря

Найвищого, і досягли Престолу

Небесного Отця. На це вказавши,

Син Божий мовив: «Отче, ось плоди

Твоєї ласки до людей. Тобі

Їх в золотій кадильниці приношу,

Яко священник від Землі Твоєї,

Де сіяне Тобою проросло

І Нами випестуване дозріло,

Солодше, аніж те, що перші люди,

Удобрюючи хоч би й сто дерев,

Зростили б. Прихили ласкаво вухо

До їхніх упокорених зітхань,

Невмілих, невимовних, ще дитячих.

Я – речник їх і захисник, – промовлю

За них. Візьму на себе добре й зле,

Що є у них, і силою Моєю

Їх підійму й за них Сам заплачу

Своєю смертю. Отче Мій, прийми

Мене улюдненого. Хай від Мене

Кадило з фіміамом Нас примирить

З людьми, котрі осуджені на Смерть

Неублаганну, бо шляхів зворотних

Нема. Лиш про одне Тебе прошу:

Хай викуплені зріють у Мені —

Шукають радощів та благодати

Вони в Мені, як Я в Тобі, Мій Отче,

Поєднані в одно». На те Отець:

«Усе, що просиш для людей, те буде.

Про що проситимеш, те й так оддавна

Твоє. Проте в Раю їм жить не можна,

Бо Я Природі дав такий закон:

Високе, світле, чисте і несмертне,

Чуже негармонійним грубим первням

Відштовхує сплямованих людей,

Огрублених гріхом, що їх завів

У Розпад-Смерть, мов нездорова їжа,

Що наражає тіло на гниття.

Вони, в безсмерті створені і в щасті,

Свойого блага не поберегли

І тим накликали собі страждання,

Котрим нарешті покладе кінець

Завбачений у Мене Розпад-Смерть,

Щоби по муках, випробах, спокусах

У грішному житті – очищені

Ділами добрими і вірою, вони

Прокинулися для життя Нового

В Новому світі на Новій землі

У мирі з Небесами. Присуд цей

Про людство на Архангельськім Синоді

Повсюдно проголосим, як недавній

Над Ангелами грішними Наш суд,

Який Нам вірні й непохитні Сили

Навіки утвердили». По цих словах

Син Божий владно знак подав, і Ангел,

Ознайомлювач Небесний, зняв сурму

Гримучу – ту, що по тисячоліттях

Почують на горі Синай, де Бог

Прийматиме Мойсея. І востаннє

Вона гримітиме на Страшний Суд.

Той гук усепроникний долетів

До найвіддаленіпгих тихих кущей,

Найсоковитіших Дерев Життя,

Струмків чи водограїв, де витали

В блаженстві й вічній дружбі Діти Світла.

Вони, зачувши знаний гук, злетілись

На всеверховний клич ієрархічно

Й порозміщалися на владних тронах.

Тоді з Богопрестольної Гори

Господь явив їм усевладну волю:

«Синове! Люди, уподібнені

До Нас, уже пізнали Зло й Добро.

Покуштувавши з Древа Пізнання

Заказаних плодів, оволоділи

Гірким набутком: змішують Добро

Зі Злом. Вони могли б щасливі жити

В Добрі, ніколи не зазнавши Зла.

Тепер вони в жалобі й каятті

Мені впокорені молитви шлють.

Я знаю їх серця, хисткі, примхливі

І суєтні. Без нашої опіки —

Того й гляди, – зухвалою рукою

Дотягнуться до Дерева Життя

І житимуть, ні, схочуть жити вічно,

Впавши у прах і тлін. Наказую ж

Бо: виведіть людей з Мойого Саду

На землю необроблену, з якої

Їх взято – хай близьке їм обробляють.

Тобі Я доручаю, Михаїле,

Обрати з-між вогнистих Херувимів

Загін добірних воїнів. Хай дбають,

Аби Наш Супостат, сам чи з людьми,

В Раю безгосподарному не встиг

Накоїти нового лиха й гірше

Понівечити Рай. А людям повідом:

Вони й нащадки їхні назавжди

Втрачають Рай. Щоб не упали в розпач,

Бо мучаться, ослаблі, в каятті, —

Ти їм частково майбуття відкрий, —

Те, що зволю знать, коли впокорено

Сприймуть покару. Утіш Адама

І нагадай Моє веління жінці —

Приймати в лоно і ростити сім'я

Мужське з надією. З тим хай живуть

В любові і турботі. Тепер звільни

Сей Сад від них. На Сході, там, де легко

Прокрастися в безгосподарний Рай,

Розстав сторожу херувимську.

Хай вогненним мечем вимахує

Й відлякує від Раю, не пускає

Ані душі до Дерева Життя,

Щоб не пробралися нечисті духи

Й не викрали на більше горе людям

Плоди Життя». Творець умовк. Архангел,

За ним когорта чуйних духів – кожен

Чотирилиций, мов двоїстий Янус,

Ще й світиться багатьома очима;

Їх сотні, мов у Аргуса, проте

Всі невсипущі й непричаруванні.

(Бо Аргусові очі був приспав

Гермес чарівним помахом тростини

Крилатої чи грою на сопілці.)

Тим часом Левкотея окропила

Ранкову Землю росами й торкнулась

Промінчиками із Небес подружжя

Першолюдей. Уранішня молитва

Їх підкрипила. Посланий з Небес

Провісник обнадійливий розвіяв

Вчорашній страх. Адам озвався перший:

«Природно, що усе Добро з Небес.

Не можу тільки одного збагнути,

Що й ми аж до Небес послати годні

Краплиночку добра, достойну Бога.

А втім, у нас така краплина є – це щира

Молитва чи зітхання, що летить

До Трона Божого. Коли в покорі,

Стоявши на колінах, я благав,

Щоби розгніваний Господь простив нас,

Ураз мені сяйнуло: він схиляє

Уважне вухо й слухає. Тоді

Моїй умиротвореній душі

Його завіт згадався: людське сім’я

Потрощить голову Врагу людей.

Тоді, наляканий, я не збагнув:

Це ж – наші діти знищать Смерть!

Отож народжуй їх, благословенна

Прамати всіх людей і всіх живущих,

Бо в людях освятиться все живе.

Впокорена й печальна Єва тихо

Відповіла: «Ой ні! Я не достойна

Цих величань. Бо замість допомоги,

В мені знайшов ти пастку. Заслужила

На осуд я, на докір, гнів, огиду.

Лиш ласка Усевишнього Судді

Мені, що Смерть накликала на Землю,

Звеліла стати джерелом життя

З тобою. Ти ж, знехтувавши гріх мій,

І досі возвеличуєш мене.

Але поглянь: наш сад зове до праці,

Як Бог судив, окропленої потом.

Хоч нам не спалося минулу ніч,

Ми відпочили. Глянь: рум’яний ранок,

Немов нічого не бувало, сяє

І посміхається до нас. Ходімо —

Без тебе вже ні кроку не ступлю!

Тепер трудитись будемо удвох

До вечора. Хіба то горе – разом,

Хоча ми й грішні, жити у Раю?

Ледь Єва вимовила це, Природа

Їй заперечила: похмурі знаки

З’явились у повітрі, в птастві, звірах:

Раптово Схід захмаривсь, зникло Сонце;

Поблизу птах Юпітерів з вершини

Із Заходу на Схід метнувся хижо

За парою грайливих голуб’ят.

Цар звірів раптом рикнув на узліссі

І кинувсь переслідувати лань

З її дитяточком. Створіння ніжні,

Найперші жертви лютого ловця,

Смертельно злякані, схопилися тікати,

Та потемнілий Схід не дав притулку —

Їх, бідних, кровожерний лев роздер.

Побачивши це, вражений Адам

Зітхнув: «Ох, Єво! Це, мабуть, початок

Суворих перемін, що ними Бог

Попереджає нас не легковажить

Покарою. Невідворотна Смерть,

Як не тепер, то будь-коли й де-небудь

Оберне нас і все живе у прах.

На вранішній Землі і в хмарнім небі

Подвійний знак звістив нам одночасно

Із Заходу на Схід гонитву й Смерть.

Отак-то зранку пломеніло небо

На Сході, а на Заході світліли,

Поблискуючи, кучугури хмар,

Обтяжені, мабуть, небесним смислом».

Адам не помиливсь. На Рай принишклий

З янтарних хмар спустилася когорта

Небесних воїнів і зайняла

Поблизу пагорб. Величава з’ява

(Адам застиг, йому аж зір померк)

Була куди величніша за ту,

Що в полі Маханаїм побачив Яків,

Коли постав ряхтливо-сяйний табір

Сторожі ангельської; ще страшніша,

Ніж видиво навкруг гори в Дотані —

Тісні ряди вогненних колісниць

І вогнедишних коней – в час, як цар

Сирійський йшов підступною війною

На Божого пророка. Михаїл,

Господній ієрарх, звелів загону

Небесних вартових оволодіти

Простором Раю. Сам же до людей

Попрямував. Вони в передчутті

Великих змін стривожились. Адам

Озвавсь до Єви: «Зараз ознайомлять

Нові закони й долю. Он з гори,

Яку окутала рожева хмара,

Гряде до нас велична постать – Ангел

Чи то Архангел, бо з постави видно —

Один із наймогутніших у Бога.

Та дивно: не овіює нас жахом,

Але й не випромінює любови,

Як Рафаїл, недавній добрий гість

Небесний. Єво, відійди в криївку».

Адам налаштувавсь на гідну зустріч,

А віддаля, прийнявши людську постать,

Наближувався, як до мужа муж,

Архангел. Поверх панцира сяйного

На ньому розвивалась опанча

Багряна (в солунян та у тирійців,

Які прославилися барвниками,

Подібне йшло на пишні багряниці

Царям чи тріумфаторам – на тоги.

Ткачів там кольористики навчала

Ірида, фарбувальників богиня).

На шоломі іскристому Архангел

Відкинув забороло і явив

Змужніло юний лик. При поясі

Його зірчастому ярився грізно

Меч адамантовий, що Сатану

Розсік був навпіл; у правиці – спис.

Адам вклонився низько. Михаїл,

Небесний ієрарх, не привітавшись,

Промовив так: «Тобі я сповіщаю

Небесну волю. Знай: молитви ваші

Почуто. Розпад-Смерть не забере

Вас у сей час. Хоча Господь

Попереджав про Смерть – дарує ласку

Й дає пожити вам немало днів,

Щоб ви один переступ перекрили

Багатством добрих діл. Тоді Творець,

Умиротворений, жорстоку владу,

Яку над вами має Розпад-Смерть,

Усуне. Тільки вам не жить в Раю.

Я тут з’явився вивести вас звідси

На землю необроблену, з якої

Ви взяті». Так проголосив Архангел.

Адам поник, од горя занімілий,

А Єва, чувши це в близькій криївці,

Зайшлася у риданнях голосних:

«О горе, горе! Краще Розпад-Смерть!

О Раю рідний! Як мені покинуть

Твої стежки, де Ангели витають,

Де тиха і сумна я сподівалась

Дожити упокорено до днини

Й хвилиночки останньої для нас!

О квіточки мої! Вам не буяти

На холоді! Я з пуп’янків маленьких

Плекала вас, давала ім’я кожній.

Хто вам голівки к Сонцю поприхилить?

Рядочками маленьких і великих

Хто вас напоїть свіжою водою,

Що жебонить у райських ручаях?

О наша рясно квітчана постеле!

Тебе, подружній затишку, повитий

І щедро встелений духмяним зіллям,

Тебе, що так дбайливо берегла я,

Велять покинути! Внизу за Раєм

Як нам до випарів нечистих звикнуть?

Як споживати грубу тверду їжу?!

Плачі жіночі обірвав Архангел:

«Не побивайся, Єво, а терпляче

Карайсь по-правді та наказуй серцю,

Хай не вростає в те, що не твоє.

Ти не самотня, ти у парі з Мужем.

Де б не знайшли притулок, він вам був

Як рідний». Приголомшений Адам

Озвавсь нарешті: «Князю над князями

Небес! Якби Всевишнє повеління

Явив не твій ласкавий голос – нам,

Пригніченим огромом сил небесних,

Розгубленим, у відчаї, несила

Було б його здійснити. А тепер

З тобою, хоч ми суєтні й кволі,

Із рідного притулку перейдем

У невідомий негостинний світ.

Якби ж то невтомленнії молитви

Могли переінакшить Божу волю,

Я безперервно плакав би й моливсь.

Але ж та воля – Абсолют. Моління

Всупір їй – наче подих проти бурі.

Я їй корюся, бо своє лице

Бог відвернув од нас. А тут, в Раю,

Він нам не раз являвсь. Струмки, дерева,

Стежки засвідчують Його появу.

Я радісно розповідав би дітям:

Ось біля цього каменя, он там

Між тими кедрами Його я бачив,

Чув Божий голос; ген на тій горі

З ним розмовляв, як з вами. Вівтарі,

Жертовники й святині боговгодні

Постали б тут у пам’ятку вікам.

Сюди живлющі запашні плоди

І квіти зносили б нащадки наші

В офіру Богові. Внизу, в пустелі,

Де нам шукать Його лице чи слід?

Я согрішив був, прогнівив Творця,

А Він, ласкавий, віддаляє Смерть.

Отож у святобливому тремтінні

Уловлюватиму й найменший одсвіт

Величчя Слави Божої. Архангел

На те зичливо мовив: «Божа Слава

Витає не лише в Раю. Земля,

Усесвіт, світ – Господні. Всюдисущий

Наповнює вітри й моря, і сушу,

Й створіння, у які вдихнув життя.

Тобі Він в особливе володіння

Дарує Землю – немалий се дар.

Не думай, що за обрієм Едему,

Чи то за Раєм, не витає Бог.

Я здогадався сам: Рай – лиш маленька

Колиска ваша. Звідси розійшлися б

В усі кінці Землі твої нащадки.

Вони навідувалися б у Рай, щоб

Поклонитись Праотцеві свому

Великому. Але ти оступився,

То й проживатимеш у низині

Сам і сини твої. Проте будь певен:

Там, у пустельному пониззі, й тут,

Як скрізь, однаково витає Бог —

Являється в різноманітних знаках,

По-батьківськи піклується про вас,

Власкавлює усіх. Я посланий

Зміцнити вашу віру перед тим,

Як ви підете звідси, й показати

Діяння добрі й злі, що ви й нащадки

Накоїте, піддаючи випробі

Ласкавість Божу. Це – вам у науку:

Щоб гамували втіху страхом Божим,

Училися в терпіння і печалі

І з витримкою гідною несли

Однаково набутки і утрати.

Лиш так достойно збудете життя

До неминучого кінця. Ходім

На он ту гору. Поки Єва спить,

Як ти у час, коли її творили,

(Я їй навіяв сон), ти пильним зором

Загострено спостерігай картини,

Що являться тобі». На те Адам

З подякою: «Учителю! Небесний

Хранителю від Зла! Віднині в праці

Важкій, але посильній і в спочинку

Та в роздумах, які він нам дає,

Удосконалюватимусь. Веди!»

Удвох знялись на шпиль до Божих видив

Під неба напівсферою, відкіль

Найдальші обрії простору й часу

Відкрилися. Проте не дальші й ширші,

Ніж ті, що їх в пустелі іудейській

Являв Спокусник Другому Адаму,

Коли всі царства й слава цього світу

Постали перед Богочоловіком,

Як от: престол наймогутніших Ханів

У місті Камбалу; трон Тамерлана

У Самарканді над рікою Оксус;

В Китаї – імператорський Пекін;

Столиці Індії Лахор та Агра

В часи Великого Могола; ближче —

Злотистий Херсонес; ще – Екбатан

У Персії. На Півночі Російській —

Кубло деспотії Москва; південніш —

Імперія султанів Візантія

Потурчена. Ще: Захід Африки,

Де Негус-цар; на Сході – порт Еркоко

І царств приморських городи: Момбаза,

Квілеа, Софала, Мелінд, де океан

Полоще берег Конго; відтіля

Південніше – Ангола. А на Північ

Від Нігеру-ріки до гір Атлас

Позводилися царства Альмансора:

Фез, Суз, Марокко і на Схід – Алжир

Та Тремізен. Неподалік – Європа,

Яка залізному владарству Риму

Корилася. Й перед духовним зором,

Мабуть, постало царство Мотецуми

В багатій Мексиці; Куско – в Перу

І ще багатший трон Атабаліпи.

А ген – ще не розорена Гвіана,

В ній – град, що Геріонові сини

Звуть Ельдорадо… Тут видіння глибші

Відкрилися Адаму, бо Архангел

Йому з очей гріховну зняв полуду,

Зміцнивши нерви зору настоєм

Очанки й рути, а з джерел Життя

Три краплі в очі запустив до дна

Духовного. Адам від зблиску впав.

Його підведено: «Розплющуй очі!

Спостерігай: гріх – у твоїх нащадках.

Хоч Змій не зводив їх. Не смакували

Заказаних плодів, але вспадкують

Твою Гріховність». Адам побачив поле.

Жнива. Снопи. А ген – зелений луг.

Стежки, протоптані отарами. Межа

Між полем і пасовищем. На ній

Жертовник, вкритий дерном. Йде Жнивар

Утомлений. Несе він на пожертву

Пучки колосся, висмикнуті в полі.

А з лугу йде Пастух. Несе на жертву

Ягнятко щонайкраще з череди.

Упорав жертву. Поназносив хмизу.

Уважно розкладає зверху лій

Та нутрощі тварини й посипає

Пахучим зіллям. Молиться. Чекає.

І з неба впав огонь. Увись струмить

Пахучий дим. А Жнивареву жертву

Не прийнято. Жнивар тамує лють,

Відводить Пастуха убік. Кричить.

Хапає каменюку – б’є під дих.

Той падає. Із горла ллється кров…

Адам заціпенілий зойкнув: «Горе!

Несправедливо скривджено людину!

І як же так? – злий праведного б’є!»

Архангел, теж уражений, додав:

«Адаме! Ось ці два – твої сини.

Той заздрісний правдивого убив.

Блажен конаючий, залитий кров’ю,

І проклят братовбивця, хоч живе

І житиме ще довго. Божа кара

Причини з наслідками об’єднає

І перекупників не оминає».

Наш Праотець зажурено зітхнув:

«Гидка причина, ще гидкіший вчинок.

Скажи: я щойно бачив – Смерть? Як страшно!

Я теж вернувся у природний прах,

З якого зліплений? Яке нестерпне

Видовище! Який жахний кінець!»

Йому Архангел мовив: «Смерть людську

Ти зрів у першім вияві. Багато

Доріг у Розпад. Ця, що бачив ти, —

Від злоби невгамовної та гвалту,

Які засліплено хапаються за зброю.

Втім, не так Розпад, як переступання

Його бридких порогів вам страшне.

А їх немало: голод, мор, пожар

Непогамоване обжирство, хтивість,

Пияцтво, лінощі… З них розповзуться,

Як з муравлища, болещі й хвороби.

Дивись, до чого доведе нестримність

Твоєї жінки». Тут нове видіння

Постало. Пітьма, сморід, тіснота,

Мов лазарет, забитий вщерть каліччям

І гниллю. То усе людські тіла,

Іще живі, покорчені в хворобах:

В подаграх, епілепсіях, сухотах,

Блювотах, кровотечах і судомах,

Від каменів у нутрощах, в гангренах,

У буйствах біснувань, у тьмі безумств,

Безпам’ятстві сновидь і летаргій,

В холодних меланхоліях, в пекучих

Суглобах, викручених ревматизмом —

У незліченних болещах недуг.

Між ними походжає Розпад-Смерть

Із списом неквапливим, хоча многі

До нього тягнуться, благаючи: «Врятуй!

Добий!..» Адам коли таке узрів,

То просльозився. Бо й камінне серце,

Не роджене жоною, співчуттям

Пройметься. Погамовуючи відчай,

Він застогнав у наріканнях: «Горе!

Нещасне грішне людство! Ліпш йому

Скінчитися без розплоду. Навіщо

Життя, яке минає у стражданнях?

Хіба для цього нас вели у світ?!

Якби знаття – не прийняли б життя

Чи зразу попросили б: відпусти

Нас з миром: образу Твому не личить

Спотворення огидне! Збережи нам

Хоча б дещицю Божої Подоби!»

«Подобу Божу, – обірвав Архангел,

Ви скинули самі для невгамовних

Пожадань заздрісного Сатани,

Якому догодили; отже, образ

Його освоюєте. Знай: порочність,

Вспадкована від Єви, у нащадках

Розтопче Божеське у збоченнях

З Природи здорової і чистої…»

Адам замовк, озвався: «Визнаю:

Це справедливо. Та хіба нема

Доріг достойніших для повороту

У рідний прах?» Йому Архангел:

«Є одна. Вона у приписі: знай міру.

Будь стриманий у їжі і питві.

Затям: у них – лише пожива тілу,

А не сумнівні радощі обжирства.

Тоді в здоров’ї добрім проживеш

Багато тисяч днів. По тому тихо,

Мов перестиглий плід, впадеш у землю,

Неначе в руки матері – не збитий,

Не вирваний з корінням, не гнилий,

А повноцінно звершений. Це – старість.

Переживеш дитинство, юнь, змужніння,

Красу і силу, гострий зір, смак, слух;

Тоді посивієш, ослабнуть м’язи,

І меланхолія остудить кров;

Поникне дух, допитливість прив’яне,

Життєві радощі лишаться в згадках,

І кане в пітьму благодать життя».

На те Адам поривно: «Ти відкрив,

Що Смерть забарна людям не страшна.

Але ж і довголіття – теж покара.

Тоді пощо подовжувать життя

І в довголітті опускатись в Розпад

Повільний? Ліпше якомога швидше,

Обтяжливих обов’язків позбувшись,

З’єднатися з природним рідним прахом».

Архангел заперечив: «Ні, не те:

Й жадоба, і зневага до життя

Збивають із достойної дороги,

Що дав Творець. Коротке, а чи довге —

Це Небесам лиши й живи по правді.

А зараз подивися ще видіння».

Враз розпростерлася рівнина – ген

До обрію. На ній – багатобарвні

Намети. Ходять попасом отари.

Біля наметів чутно співи й звуки

Цитр, арф і сопілок. Натхненні пальці

Перебирають струни і лади.

У ніжному переплетінні линуть

Високі і низькі, гучні і тихі,

Зустрічні й супротивні співи й бреньки.

А он тяжкий трудар ковальських міхів

Роздмухав горно, дав плавильним тиглям

Вогню, аби уламки міді й криці,

Понавизбирувані з попелищ

Лісних пожеж, що оголили землю

До жил металу, зблислих по дощах

Чи вимитих потоками з-під круч, —

Зажевріли. їх переплавлять,

Зіллють у форми, потім наклепають

Для себе різнорідного знаряддя

Й начиння для полян і скотарів.

«Поглянь убік, де круто знявся кряж

Гірський. Там вивелося інше плем'я —

Пряме поставою, богобоязне,

Уважливе до діл Творця, трудяще,

Свобідне й мирне. Бачиш? – йдуть униз,

До шатер». Звідти вибігли дівчата

Барвисто вбрані, в блискітках прикрас

З дзвінкими арфами в руках. Співають,

Їх млосні співи та вихлясті танці

В горян сурових забивають дух:

Жагою спалахнувши, хтивим оком

Вистежують собі красунь і в пастки

Любовні ловляться. Спадає вечір —

Пора гарячих шепотів й освідчень,

І вже спалахують, мов смолоскипи,

Жаркі обряди й оди Гіменею,

Й під музику, гірлянди й розсип квітів

Бенкетом буйним юности й кохання

Двигтять намети всю весільну ніч.

Побачене й почуте – труд, гульня

І радість незмарнованої юні —

Адамові, природно, гріли душу

Юнацьку. І не диво, бо й своє

Згадалося. Замислено промовив:

«Ти, вісник яснозорости, відкрив

У третьому видінні торжество

Здорової щедротної Природи,

Не те що в перших видивах, набряклих

Бридким поверненням у Прах». Архангел

Йому на те: «Цим радощам природним

Не дано буть мірилом для людини,

Сформованої у подобі Божій

Задля таємної духовної

Мети. Бо там в наметах розпростертих

Чаїться Зло і кубляться пороки,

Бо там живуть нащадки Братовбивці.

Вони – ти бачив – підняли ремесла

Й красою уприємнюють життя,

Забувши Сотворителя, чий Дух

(Хоча вони й безбожні) дав їм силу

Й дітей дарує їм ставних, вродливих.

Ти придивлявсь до їхнього жіноцтва?

Немов богині юні, звабні, ніжні

Й грайливі!.. Та нема у них чеснот,

Що прикрашають домовиту жінку

І повнять дім Добром. Вони пусті,

Бо зрощені для похітливих ігрищ,

Спокусної одежі, вихилясів,

Базікання й підморгувань. Горяни ж —

Достойні, чесні, праведні (за теє

Синами Бога звані) піддалися

Розвійному жіноцтву і на вітер

Пустилися у пестощах-цілунках!

Ті пестощі оділлються слізьми,

Що їх виплакуватимуть потомки.

Адам почув це, й радощі погасли,

Ледь зблиснувши. Тоді зітхнув: «Шкода,

Що й праведні зійшли на манівці,

А Жінка – знак біди!» – «Не забувай,

Що й ожіночені чоловіки

Розслаблюючися, втрачають розум,

Хоч мають берегти його, як дар

Небес», – додав Архангел і кивнув:

«Дивись іще картину». Тут обжитий,

Полями і містами вкритий простір

Їжачиться оружжям. Де не глянь,

Високі брами й войовничі вежі.

Он там – воюють, тут – війну готують;

Ці – зброєю вимахують, ті – коней

Гарячих, здиблених, приборкують;

А он де – вишикувались у лави

Одна проти одної кінні й піші.

А там – лихі напасники женуть

Сполохані отари. То все здобич,

Віднята в пастухів, які втекли,

Рятуючи життя. Сюди біжить

На виручку озброєна рідня.

Зійшлись у бійці. Соковитий луг

Почервонів і, стоптаний, чорніє,

Покритий трупом. Он беруть в облогу

Високий мур. Підтягують драбини,

Підкочують скрипучі катапульти,

Жбурляють каменюччя. Оборонці

На голови нападників ллють сірку,

Палаючу смолу і мечуть стріли.

Куди не глянь – убивства. А на площі,

Вимахуючи берлами, зібрали

Міську нараду. Сивочолі старці

Дають пораду мудру. Збройні мужі

Перечать їм, і закипає сварка.

Аж врешті хтось поважний, не старий ще,

Вкладає в вуха всім промову ревну

Про справедливість, добротворну віру

Й грядущий Божий суд. Та ледь почули —

Всі вибухають гнівом на промовця,

От-от накинуться і розшматують.

Ні! Впала раптом хмара і закрила

Його від натовпу. Скрізь гвалт, насильства,

Що нікуди й сховатися. Адам,

Заплаканий, в Архангела питає:

«Ці слуги Смерти – хто вони? Невже

То люди? Нищити собі подібних,

Тисячократно збільшуючи гріх

Братоубивства? Хто ж отой Правдивець,

Котрого врятували Небеса?»

На те Архангел: «Ти узрів нащадків,

Народжених від недоладних шлюбів

Видіння попереднього, де Добрі

Злигалися зі Злими випадково

Та наплодили в захваті дурнім

Дітей – великих тілом, дрібних духом.

То – велетні, хоробрістю преславні,

У бійках силою рамен і ніг

І ті, що вигублять народи цілі.

3-між них найбільш уславленими стануть,

Хто більше награбує й накраде,

Їх оспівають у найкращих гімнах,

В історії вони – батьки народів

Й губителі Землі (і довго ще

Смердять зі статуй, книг і мавзолеїв —

Чума на рід людський). Ото їх слава.

А тих, хто гідний слави й похвали,

Замовчуватимуть, як і Пророка,

Того, що появлявся у видінні.

Він – сьоме покоління по тобі —

Єдиний праведник серед жорстоких.

Ненависний і цькований за те,

Що жив по правді сам-один і Правду

Про Бога і грядущий суд Небесний

Поширював. Із ласки Бога в хмарі

Чи в колісниці срібнокрилих коней

Злетить, вознесений на Небеса

У сяйві Слави Божої в безсмертя,

Бо праведних не забуває Бог,

А злих карає. Це – тобі в науку.

Ось ще видіння». Все перемінилось:

Грабунки й війни захлинулись. Мир

Прийшов на Землю радісно-безжурний —

Суцільне свято розкошів, дозвілля

Й весіль – злягань солодких: то гвалтовних,

То куплених, то потайних у зрадах

Подружніх; у чревоугодстві оргій

Та розперезаності… Глянь: встає

З-посеред цього тирлища один

Муж праведний! Жбурляє всім у вічі

Осуд за їх неправедні діла.

Відвідує бенкети та обряди

Срамотні і волає: «Схаменіться!

Вам дано душі звітні перед Богом

На неминучому Суді!» – не чують.

Хто чує – зневажає. Праведник

Згорта свої намети і в дорогу

Рушає в гори, де з дерев високих

Ковчег будує велетенський: вгору

І вшир, і ввись одновимірний. Потім

Обмазує його смолою й двері

Щільні високо збоку приробляє

І зносить усередину запаси

Харчів різноманітних для людини

Й тварин. Відтак – о диво! – у Ковчег

Збігаються, злітаються, вповзають

Всі звірі, птаство, гади й комашня

Попарно чи по сім пар, вид за видом.

Останнім входить у Ковчег сам Зодчий

З родиною: троє синів і жони —

Чотири людські пари; зачиняють

Наглухо двері. А тим часом вітер

Нагонить і нагонить звідусіль

Тяжезні хмари дощові, а з гір

Здіймаються нові й нові тумани

Й чорніє тяжко безпросвітне небо,

І проривається в непогамовній зливі,

Що не вщухає, поки Землю всю

Й гори, низини потопляє повінь.

Над нею бовваніє лиш Ковчег,

У нім – врятовані живі; під ним —

Потоплі суходоли і моря,

Караючими водами залиті.

В палацах чудиська морські кишать

І плодяться. Численний людський рід

Пропав, і обезлюдніла Земля.

Адаме! Ти, уражений, зомлів;

Тебе легенько підхопив під руки

Архангел. Стримував невтішного

Прабатька, у котрого на очах

Пропали діти, внуки й правнуки.

Ти простогнав: «О, видива страшні! —

Майбутнього! Було би вас не бачить!

Тоді конав би сам, у власнім злі

Караючися тяжко. Ви лягли

На одного нестерпним тягарем

Тисячоліть майбутніх, де життя

Моїх нащадків раптом обірветься.

Як страшно знать про неминучі муки

Тих, що прийдуть по нас! Ні-ні! Не можна

Відслонювати людям майбуття

Лихе. Воно – невідворотне – мучить

В передзнанні, неначе наяву.

Все, бачу, надаремно! І не буде

Когось, щоб знав це – всіх змете Потоп.

Ті кілька, що гойдаються на хвилях,

Невдовзі згинуть з голоду і жаху

В безмежжі вод. Була іще надія:

Не стане війн, позбудуться насильств,

То житимуть у мирі й благодаті.

Ба ні – Зло з нами скрізь. Ти показав,

Що в мирні благодатні дні розпуста

Знелюднює нас, як війна – вбиває.

Невже геть виродиться людський рід?

Дай знати». Михаїл йому на те:

«Розкоті і багатства, що ти бачив,

Назбирані із подвигів геройства

І доблестей, позбавлених чеснот:

З війн, грабежів, безумної відваги

На кровію просякнутій Землі, —

Буятимуть у блискітливих шатах

Високих рангів, титулів і звань.

Відтак їх носії впадуть в обжирство,

В пересит, лінь, хіть – в рабство до пороків

І в підступах, інтригах та гордині

Позабувають дружбу і любов.

790

А ті, кого скорили у війні,

Свободу втративши, забудуть совість

І Божий страх – беззахисні, спідліють.

Поклоняться панам, і можновладці

Ласкаво вділять їм своїх пороків.

Так опорочаться й раби. Все людство

Забуде поміркованість і віру,

Честь, правду, гідність, справедливість —

Нижче упасти нікуди! Лише один

Останеться Правдивець – світла син

У темряві віків: неспокушенний

І непоступливий супроти всіх,

Він спонукатиме їх повернутись

На шлях надійний злагоди й помірних,

Доступних радощів. Його здіймуть

На глум і проженуть. Ведений Богом,

Він із синами вибудує дивний

Ковчег – гігантську скриню (ти це бачив),

Аби порятувать себе, родину

Й тварин від усесвітньої заглади.

Коли вони сховаються в Ковчег,

Із неба хлине водяна лавина

І зливами спадатиме невгавно,

Й заллє усе: моря, і сушу, й гори.

Тоді навальна хвиля зіштовхне

Ці райські пагорби й посуне долом.

Кущі, дерева, квіти упереміш

З корінням і землею потечуть

У море. Потім вирине з води

Сухий солончаковий мертвий острів,

Де схлипуватиме чаїний крик.

Людей не буде там. Це знак тобі,

Що у Творця нема священних місць,

А є лише освячене людьми.

Дивись: там на Потопі височіє

Ковчег на хвилях втомлених, пониклих

Під небом розпрозореним на вітрі.

Гарячий суховій розкидав хмари

І брижить воду. Роз’яріле Сонце

Ковтає шпарко хвилі, і Потоп

Спадає – відступає у глибини,

Наглухо замкнені під ясним небом.

Ковчег не колихається, бо днище

Заскреготало об найвищу гору.

З-під хлялих відхлюпів потопних вод

Де-де уже вилонюються скелі.

З Ковчега вилітає чорний крук,

Кружляє й повертається. За ним

Пускають двічі голуба, і той

Вертається, ще й в дзьобику несе

Віть оливкову – добрий Миру Знак.

Вода навкруг Ковчега відступила.

Врятовані обачливо виходять.

Найперше – Зодчий. Знявши руки вгору,

Молитву творить вдячну до Небес.

Підносить зір і бачить вогку хмарку,

Від хмарки вниз – веселу Рай-Дугу

Багатокольорову: знак Господній

Завіту, примиренного з людьми».

Адам на радощах гукнув: «Живем!

Ти, що Майбутнього являєш дійсність,

Повчителю небесний, оживив

Мене ясною впевненістю: люди

І всі на розплід обрані тварини

Розмножаться, хоч невимовно жаль

Зіпсованого світу, що втонув.

Та більше радісно, що Праведник один

Спасеться, боговгодний, і Господь

Від нього людство виведе нове.

Скажи, що значить ся Дуга грайлива,

Що поєднала Землю й Небо? Може,

Впоясування хмар – то добрий знак,

Що потопельних вод уже не буде?»

Архангел усміхнувся: «Ти кмітливий!

Бог шкодував був, що створив людину —

Спотикливу в гріхи, хитку в пороки.

Поглянувши на Землю, що гнила,

Осквернена, Бог змив її у гніві

Потопом. Лиш одного пожалів

З сім’єю Праведника. Ця Дуга —

Барвистий Знак Господнього Завіту

Про те, що води дощові й морські

Ніколи знову не спустошать Землю.

Сей Знак являтиметься серед хмар

Нагадуванням втішним. Пори року,

Часи сівби і жнив, спек і дощів

Незмінно чергуватимуться вчасно,

Доки Вогонь Всесвітній переплавить

І Землю цю, й небесну твердь. Тоді

Нові постануть Небо і Земля

Для праведників у єднанні з Богом».