Утрачений рай

Уже не буде мови про Небесне

На сій Землі, коли сам Бог чи Ангел

Навідувались мирно до людей,

Сідали з ними разом до обіду,

І в бесіді поважній плинув час.

Сю пісню я настрою на трагічний

Лад: неслухняність, непокірність, бунт

Невірних Богові Першолюдей.

За те Господь скарав їх. Справедливо

У гніві відвернув своє лице

Від грішних. От чому прийшли у світ

Нещастя. От чого накоїв гріх

І незворотний його виплід – смерть.

Тяжка історія! Сумний предмет!

Та певно, героїчніший, ніж гнів

Ахіллеса, Пелеєвого сина,

Або поруйнування мурів Трої,

Чи Турнова несамовита лють

По зведеній жоні, або гнівливість

Юнони та Нептуна, що так довго

Розбурхувала еллінську уяву.

Моя Порадниця з Небес щоночі

Мені навіюватиме слова

Доладні, появляючись у сні,

Коли я голос чую неземний,

Що вплетений у плин північних дум

І грає переливними рядками.

Давно вже я цю тему героїчну,

По довгім виборі, облюбував.

Намислив рано; звершую під старість.

Мене, сумирного з природи, війни

Не вабили, ні вірші героїчні,

Де все геройство – то головосік

Уславленого лицарства, стократно

И нудотно пережований в поемах,

Тоді як істинне геройство: мужність,

Терпіння й мучеництво – оминали.

Зате оспівували верхогони

Та ігрища, карбовані щити,

Гарячих коней та блискучу збрую,

Попони, розшиті золотом герби

І лицарську цяцьковану одежу;

А ще: ристалища, бенкети буйні,

Де виночерпіїв та кухарів

Од лицарів не менше, а все то те

Не варте героїчної поеми.

Та й хисту в мене до цього нема.

Зате зросла перед духовним зором

Достойна тема. Тож скінчу почате,

Хіба що виснажить безжальна старість,

Час опізнілий та похолодання

По всій Землі, – що я для них? Але

І задум сей і пісня – не мої,

А Тої, котру слухаю ночами.

Спускалось Сонце, і Зоря Вечірня

Над видноколом зблисла, даючи

Знак сутінкам; і поступились ночі,

Що тихо огорнула небозвід.

І знов у Рай прокрався Сатана.

Від часу, як Архангел Гавриїл

Відтіль спроваджував його, Злий Дух

Новий намислив підступ на людей.

Зневаживши покари, повернувся

У Рай опівночі, потойбіч Сонця,

Аби Архангел Уриїл удруге

Не вистежив його й не кликав інших

Буть на сторожі. Сатана сім раз

Уздовж Екватора й між Полюсами

Петляв навкруг Землі. На восьму ніч

Здаля од херувимської сторожі

Проник у Рай крізь затишний куточок

(Тепер його нема – все знищив гріх.)

У місці, де відтока річки Тигр

Підземним рукавом вливалась в Рай

І там вибризкувала водограєм

З розщелини під Деревом Життя.

То Сатана, ввійшовши у ріку,

Туманом видобувся серед Раю

Й завис над Деревом Життя в задумі.

А доти він всю Землю обкружляв:

В Едемі, там, де Понт, і ген на Північ

До річки Об і вздовж до Океану

Крижаного. І потім від Оронти,

Сирійської ріки, – над океаном

До Суходолів Західних, у гирло

Панами й знову понад океани

До Інду й Гангу й пильно придивлявся

До кожної істоти: котра з них

Найдосконалішим знаряддям стане

Його підступства. Сатані приглянувсь

Змій – наймудріший з тварей польових.

У темнім лабіринті хитрувань,

Ретельно кожне зваживши, Злий Дух

Намислив тайно увійти у Змія.

І заховатись там від гострозорих

Наглядачів, бо в органах тварини

Й розважності зміїній не впізнають

Злонамислу пекельного. Навис

Над Змієм Сатана і застогнав:

«О Земле! Ти на Небеса подібна,

Ні – краща, бо сотворена пізніше,

І те, що віджило на Небесах,

В тобі оновлено, Богів Домівко.

А над тобою Небеса Небес,

Світила над світилами, тебе,

Мов одиначку, пестять таємниче

Й нашіптують тобі своїм промінням:

Як Бог є всього сущого осердя

Й на все поширюється, так і ти

Із сущого черпаєш, і в тобі

Усе зливається в пориві творчім:

Брунькує, проростає, плодоносить

І родиться оновленим життям,

Дедалі досконалішим, мудрішим,

Що вивершилося, коли з’явилась

Людина. О, яка велика радість

Була б мені, якби я міг витати

Жаданим гостем у твоїх хоромах,

Милуючись розкішним розмаїттям

Вод, суходолів, гір, долин, лугів,

Левад, гаїв, лісів, галявин!

Жаль! Мені нема пристанища ніде.

Що більше бачу радощів навколо,

То більше спопеляє мене біль,

Розшарпують зсередини, як напасть,

Пориви супротивні, і Добро

Стає мені прокляттям! В небесах

Я мучився б іще лютіше. Ні!

Не хочу бути ані там, ні тут,

Допоки Всеверховність не здобуду,

Хоча мій гордий намір принесе

Ще більше мук, з’єднаю собі друзів.

За те впаде страшніша кара? – хай!

Лиш нищення вгамовує пекельний

Біль думки недоступної. Якщо

Мені Людину знищити чи звести

Удасться, се позводить нанівець

У переплетенні Добра і Зла

Мету сотвореного на Землі.

То хай же буде Зло моя розрада

І слава у пекельнім товаристві,

Коли за день я сам переінакшу,

Що ніби Всемогутній тут творив

Невтомливо аж шість ночей і днів,

А перед тим ще довго і марудно

Обмислював. А втім, мабуть, не довше,

Відколи я за ніч одну від рабства

Вкрав чи не половину всіх Небес,

До того ж, кращу. Те, що там лишилось —

Нетямне запопадливе лакейство,

Бо ліпше щось створити Він не може.

А нас – хіба створив? Він мстить мені:

Замість поповнить челядь, підтягає

Із праху земляного (нам назло)

Угору до належних нам Небес,

Людину. Їй дає небесні блага,

По праву наші. Захотів – створив.

Милуйтеся: такий чудовий світ,

Земля і Рай – кому? Над всім владика —

Людина. То яке безчестя нам,

Коли й крилаті Ангели слугують.

І навіть вогнеликі Серафими

Попихачами при земних воротах

Сторожать зліплену з болота живність!

І я від них іще ховатись мушу,

Стелитися по видолках туманом,

Завидувати кволим недоноскам,

Вишукувати, де дрімає Змій,

Аби в кільчасто-скрученому тілі

Ховатися, плекаючи свій намір.

Яке приниження! Я, що з богами

На Небесах у величі рівнявся,

Змішатись мушу із земною слиззю,

В тварину втілюватись мушу сам.

Живе. Порив не гасне, біль пече.

Вони на все готові. Хто найвище

Сягав і важився – упав найнижче.

То й що? Я підійматимуся знов

І знов угору! Все – або Ніщо.

Чи то кажіть: солодка помста ця —

Гірким похміллям є? Ну що ж, нехай!

Якщо направду Він, Усемогутній,

Чомусь мене пустив у Новий Світ

Людей щасливих, щоб я мстив і заздрив,

Змішував себе з драглистим глеєм, —

Тоді не я – Він сіє злість, в мені.

Щоб Зло зросло». Так думав Сатана,

З подяками несучи фіміам

Створителеві – хай вдихне ласкаво

Хвалебний дар. Устали й Перші Люди

І словом молитовним приєднались

До величань безмовної Природи,

І найсвіжішу їжу спожили,

І радилися, як їм поділити

Свій труд у вибуялому Саду.

Вже Єва заклопотана: «Адаме,

Цей Сад нам одбивається од рук:

Росте і плодоносить невгамовно —

Несила просто впоратись удвох.

Збереш, розчистиш, вивільниш, підв’яжеш,

А через ніч – глянь, знову наросло

Й поплутане дичавіє. Коли ж то

Народиться і підросте нам поміч…

То що порадиш? Може, так: поділим

Роботу. Ти – гілляччя підпирай;

А я – там знову сплуталися з миртом

Троянди – побіжу їх визволяти.

З цим, певно, впораємось до полудня,

Як будем нарізно. Коли ми в парі,

То балачки, перезирання, жарти

Відволікають нас. Не зоглядишся —

Вже й вечір. Хоч і рано почали,

А на вечерю мов не заробили».

На те Адам їй лагідно: «Кохана,

Понад усі істоти наймиліша!

Ти гарно радиш і міркуєш добре,

Як найдоладніше вершити діло,

Покладене Творцем. Чом не пишатись

Як Мужеві завбачною Жоною!

Проте Творець не так уже й суворо

Велів жоні трудитися. Не так,

Аби вона роботі віддавалась

Одаль від мужа. Вдвох – якось веселіш

Із позирками й усмішками впору.

Бо усмішка тваринам недоступна.

В ній сяє розуму людського зблиск,

Пожива для любови. А любов —

Хіба не скарб у нашому житті?

Створив нас Бог для радощів розумних.

Стежини потайні, привітні сховки

Щедротної природи геть здичіють

Без нас, допоки не народим

Й не виростимо помічних дітей…

Коли ж у тебе з балачок пересит, —

Побудем нарізно. Адже й самотність —

Аби недовга! – корисна для душі;

По ній ще радісніше бути разом,

Бо тут мені згадалася тривожна

Й сувора Ангелова осторога,

Коли б зависливий і злобний Враг

(А він розпачливо шука підходи

До наших слабощів, аби напасти)

Не підстеріг тебе на самоті,

Беззахисну супроти зла. Удвох

Ми сильні у взаємодопомозі.

А Враг чаїться десь, щоб порізнити

Нас з Богом чи принизити любов

Подружню, котрій Враг найбільше заздрить.

Ти, Єво, створена з моєї плоті

Пульсуючої й твердого ребра.

Коли жоні загрожує безчестя

Чи напасті, її рятує муж,

То в парі відбиваються від лиха.

На те невинна Єва, незворушна,

Коханому з докором, спалахнувши,

Що недовіри тінь її торкнула

(Рум’янець вдарив їй в лице), сказала:

«Нащадку Неба і Землі Владарю!

Ти про Врага не раз попереджав.

А вчора, повертаючись від квітів

Поснулих, я почула за кущем,

Як Ангел знов тебе остерігав.

Я не злякалася, що перед Богом

Чи перед Мужем схибити змогла б.

Всіх нас ні біль, ні смерть не потривожить;

Насильства чи огид не боїмось.

Чом ти, Врагу на радість, завагався

Й засумнівався щодо мене – жінки?»

Їй заспокійливо Адам: «Господня

І людська несмертна доню Єво,

Бо ти така єси – безгрішна, чиста!

Мене не сумнів кличе умовляти

Тебе лишитися зі мною поруч.

Бажаю запобігти самій спробі

Спокус ворожих. Їхнє павутиння,

Прилипливе, могло б торкнути брудом

Тебе, хоч добре знаю: ти одкинеш

Презирливо той бруд сама. Та Враг —

Хоч там який зухвалий – не посміє

Наблизитись до нас. Адже він хитрий —

Велику силу Ангелів позводив!

Під захистом моїм він не тебе —

Мене раніш долатиме. З тобою ж

В собі я почуваю нові сили:

Стаю видющіший, мудріший, дужчий;

Готовий до нещадної борні,

Щоб нам не уступить Врагу нічого,

Удвох…» Се так дбайливий Муж і Владар

Озвавсь в Адамові. Одначе Єва,

У відданості й вірі незворушна,

Своє провадила ласкаво: «Щастя —

То геть не вимушена нерозлучність

Слабких, хоч вільно люблячих. О, ні!

Ворожа ницість не займе безгрішних,

Коли, відскочивши, впаде назад

На голову підступну. Та й не личить

Боятись нам. А буде більше чести,

Коли окремо посрамим Врага

І більшу ласку в Небесах добудем.

Адже достойніша любов і віра

Без пут – а вільно виявлена, щедра

І радісна. Хіба годиться нам

Блаженство упосліджувати райське

Тривогою, ніби премудрий Бог

Міг нас недосконалими створити.

Тоді хистке й непевне се блаженство

І раювання у такім Раю».

На те Адам: «Жоно! Усе в Творця

З’явилося довершено прекрасне,

І над усім людина. Навкруги

Блаженства нашого не затуманить

Ніщо. То лиш у нас усередині

Таїться небезпека. Та на неї

Ми розум маємо і вільну волю.

Вони непереборні для Врага.

Коли обачно й пильно упізнаєм

Назверх привабливу ману неправди

И свободі нашій не дамо того,

Що Бог виразно нам заборонив.

Та й розум можуть звабить всі оті

Цяцьковані, що їх підступний Ворог,

Коли не будем пильні, нам підкине.

Отож не наражайся на спокуси,

Обачливою будь, стій при мені

Слухняно. Бо де послух, там і вірність.

Хто в парі – той все ж легше розпізнає

В другому небезпеку для обох.

Проте, коли ти вистоїш спокуси

Сама і впевнена, що тим зміцнієш, —

То йди, будь вільна й тим мені миліша,

Ніж мною ревно стримувана. Чиста

Й невинна, утверждайся, Єво! Бог

Створив тебе такою. То продовжуй

Господнє діло». Так Прабатько Людства

Жону свою напучував. Вона,

Помовчавши, покірно-незворушна

Озвалася: «Із дозволу твого,

Усе-таки піду. Переконали

Мене твої слова про небезпеку

Неждану і підступного Врага.

Такий мене, слабкішу, не займе,

Бо як йому належну одсіч дам,

Тоді зазнає більшої ганьби».

Так мовивши, вона з руки Адама

Враз вивільнила трепетну свою —

Й побігла, ніби німфа лісова

Чи з почту Делії стрімка Дріада

Й величніша; без лука і без стріл

Готова голіруч або знаряддям

Немудрим (бо не знали ще вогню)

Із ласки Неба прикрашати Рай,

Так схожа на Помону-садівницю,

Коли та від Вертумнія втікала,

Чи діву Прозерпіну, що на неї

Юпітер хтиво важився. Адам

Не зводив з Єви люблячих очей

І вкотре умовляв її вертатись

Якнайскоріше, й вкотре обіцяла

Не гаятись, бо в затишку урочім,

Як завше, пообідають удвох

І разом одпочинуть по обіді.

О легковірна гореносна Єво!

Ти вернешся, на лихо, вже не та,

І вже ні трапеза, ні відпочинок

Не будуть радісні тобі, як доти.

Там, де ти подалась – принишкло Пекло,

Аби перепинить тебе. Безгрішну

Огидить, обезвічити, окрасти.

Туди ще засвіту скрадався той,

Хто в тілі Змія кроткого горів

Злобою. Вкручувався у кущі,

Між квітники, у сонячні поляни,

Вистежував серед алей і клумб,

При водограях і дзвінких струмках

Найімовірніші стежки людей,

Щоб їх і рід весь людський погубить,

Шукав обох. Проте плекав надію

Чи, радше, без надії сподівався

Саму зустріти Єву. І неждано

Зустрілась. Стояла в хмарі аромату

Поміж кулястим буйноцвіттям руж

І, схилена, підносила пониклі

Жовтогарячі, сині і червоні

Чи злотом краплені. У кожній квітці

Шукала в галузках тверду опору.

Сама – найпречудовіша з квіток,

Безжурна і беззахисна, а буря

Поруч. Ближче й ближче Змій,

Ховався то за пальму, то за кедр,

То стиснутий кулясто, то прямий,

Мов спис; то видимий, то непомітний,

Обачливо й неквапно, навскоси

До Єви наближався. Так стерничий,

Ведучи в гирло річки корабель,

В поривах перемінливого вітру

То те, то те вітрило розгортає

Чи згортує. Все ближче й ближче Змій,

Неначе шлейф довжезний, вигравав

Своєю в кільця крученою плоттю;

Плів перед Євою немов вінки,

Щоб та помітила. Вона ж, незрушна,

Почувши шелест, навіть не зирнула,

Бо звикла, що її вітають скрізь —

Різноманітні звірі, птахи, плази,

Підвладні повелительці Едему,

Покірніше, ніж вої Одіссея,

Обернені Цирцеєю у звірів.

Змій став зухвало обіч Єви. Очі

Його іскрилися. Препишний гребінь

У шалі пломенів. Блискуча шия

Од трепетного захвату ряхтіла

В поклонах шанобливих. Врешті Єва

Оглянулась, ласкава. Змій зрадів

І враз заговорив. Чи то язик

Роздвоєний бринів, а чи повітря

Круг його музикально вібрувало —

Тож зазвучали влесливі слова:

«Не подивуйся, о чарівна Пані,

Бо дивуватися тобі не личить,

Коли сама ти – всім дивам на Диво!

Не позирай глузливо, найніжніша,

Найспівчутливіша Небесна Квітко,

Що, осмілівши, одірвать не можу

Вчарованих моїх очей від тебе

На самоті; що з острахом тремчу,

Щоб не потьмарилось Твоє чоло.

В твоїх очах читаю подобизну

Великого Творця, усе живе

До тебе тягнеться самозабутньо

Й красою полонене, подивляє

В солодкім захваті тебе, єдину

У всесвіті великому. І де?

В закутині глухій, посеред звірів,

Простих, німих і грубих! Хіба можуть

Вони хоча б дещицю осягти

Краси твоєї, окрім одного?

А що один! Тобою милуватись

І слугувать тобі повинні сонми

Богів та Ангелів!» Отак здаля

Почав Спокусник. І знайшли стежинку

До Євиного серця ті слова.

Хоч зчудувалася: «От дивина —

Німотний плаз заговорив по-людськи,

До ладу і розумно. Вперше чую!

Таж Бог вас безсловесними створив

І нібито безтямними. А втім,

В очах тварин я помічаю розум,

І в поведінці вашій є кмітливість.

Та й ти, я знаю, теж метикуватий,

А може, найкмітливіший між ними,

Коли німий освоїв нашу мову

І, підіймаючись над звірством, хочеш

Мені свою показувати приязнь,

Та й не без успіху. Ану попробуй

Іще!» На те спокусник хитрий: «О,

Царице, Владарко нового Світу,

Щедротодайна Єво! Я охоче

І відповім, і радісно уволю

Твої веління. Досі, як усі

Приземлені тварини травоїдні,

Що знають тільки харч, самців, самиць,

Не почував я поривань високих,

Поки одного разу не забрався

Аж он туди, під Дерево чудне,

Високе, обважніле від плодів

Гаряче-золотих, налитих соком,

Коли наблизивсь, їхній аромат —

Бадьористий, здоровий, смаковитий —

Подіяв так на мене, як під вечір

Пахуче тепле молоко, що капле

З набрякло-ніжних материнських дійок

На козлика чи баранця. Єство

Моє взяла враз у полон нестримна

Жага посмакувати ті плоди.

Жадлива спрага й голод потягли

Мене до стовбура мохнатого.

Обвившись, я дотягся до плодів,

Для вас до сього часу ледь досяжних;

Та й інші звірі заздро позирали,

Бо не могли дістати тих плодів.

Я ж по гіллі пробравсь у саму гущу,

В пахучу соковиту рясноту,

Й не зволікаючи, уволив волю,

Допоки не наситився. Ніколи

Ніде не куштував, не пив, не їв

Чого-небуть поживнішого! Зразу

В мені настали дивні переміни,

Бо лавиноподібно став рости

Мій розум, а при ньому – вільна мова.

Хоч зовні Змієм я лишивсь, високі

Пориви і нуртуюче-глибокі

Думки моє єство заполонили,

Що осягли Небесне і Земне

Й середнє поміж Небом і Землею:

Добро, і Досконалість, і Красу.

Тоді збагнув я: все Добро й Краса

Сіяють у тобі, божиста Єво,

Й немає тобі рівні! То прийшов

(Пробач моє зухвальство) поклонитись

І подивлять красу твою, Царице

Над усіма створіннями». Так мовив

Плаз одушевлений Злим Духом. Єва

Уражена, забувши обережність,

Відповіла: «Ти їх перехвалив.

Навряд чи так уже й перемінили

Тебе якісь-то яблука. А втім,

Покажеш теє дерево мені,

Коли недовго йти; їх так багато.

Тут у Раю – всіх не перелічити.

Ми й досі ще не перекуштували,

Які там їх плоди. Нехай вже потім,

Коли нас стане більше, розсмакуєм

Усе, що є, й полегшимо деревам

Їх соковиту ношу; поки що

Вони терпляче свого часу ждуть».

На те Спокусник влесливий покірно:

«Царице! Недалеко і неважко

Дійти туди. Он миртова алея,

А ген – галявина; там при струмку

В оточенні квітучих бальзамінів.

Коли дозволиш – проведу». На те

Прихильно Єва: «Ну, гаразд – ходімо!»

Плаз кільцями крутими, вихилясом,

Слизькими вистрибами попереду

Подався радісно. Як випари ті згубні

Чи опівнічні вогники болотні

(Їх – єсть повір’я – видихає Змій),

Поблискуючи, манять мандрівця

В невилазній ковбані драговиння.

І гине він, заблуканий, самотній, —

Отак довірлива Праматір наша

До Древа забороненого йшла

За Змієм блискотливим. Як дійшли,

Впізнала і зітхнула: «Ох, даремно

Прийшла сюди. Хоч, кажеш, чудодійне, —

Се Древо Бог заборонив торкати

І споживать плоди його. Зате

Дав вільну волю і розважний розум,

Щоб ми собі закони покладали

Самі». Спокусник зчудувався: «Он як?!

Все ваше, тільки не усі плоди?»

В одвіт на те йому безгрішна Єва:

«На власний вибір можем споживати,

Що лиш нам до вподоби, крім плодів,

Що родить ось це Дерево чудне.

Господь остерігав нас: не торкайте

Й не споживайте їх, бо помрете».

Аж випроставсь од здивування Змій

І затремтів у вдаваному шалі

Та співчутті до скривджених людей.

Неначе велемовний той оратор

В Афінах давніх чи в могутнім Римі,

Коли там процвітало красномовство,

Що потім занепало, промовляв

У показнім пориві правоти, —

Поставою, і мімікою, й жестом

Схиляючи до себе слухачів, —

Так і Спокусник нібито у щирім

Захопленні почав: «О, мудродайна

Свята Рослино, Матір Пізнання!

Твою відчув я чудодійну силу,

Нуртуючу в мені, і розумію

В найпотайніших сув’язях причини

І наслідки Всього! А ти, Царице,

Не будь лякливою, бо не помреш.

Від чого помирати? Від плодів,

Які дають Знання і помагають

Життю – не Смерті від руки Творця.

Ти подивись на мене: я торкав

І споживав плоди ці і, як бачиш,

Живу ще й як: достойніше, ніж доти.

Невже Людині недоступне те,

Що вилюдніло Звіра?! Та невже

Творець розгнівається за маленький

Непослух?! Він – повір мені – похвалить

Тебе, Царице, за безстрашний Розум,

Що Смерти не злякався. Що таке

Смерть – хто зна? А могутність Пізнання

Веде до нових обріїв життя

У мудрім баченні Добра і Зла.

Бо множити Добро – богоугодно.

Пізнавши Зло, у чім його загроза,

Навчишся мудро уникати Зла.

Й за це покарана?! Ні, Бог справедливий.

Коли скарає – то несправедливо, —

Отож не Бог. Бог добрий. Нерозумно

Його боятись. Наш перед Смертю страх

Поборете Знанням. Хай так – заборонили.

Чому? Бо хочуть темної покори

Неусвідомленої, щоб тремтіли

Приземлені, незнаючі, сліпі,

Лиш славили Творця. А він же знає:

Як тільки покуштуєте плодів цих,

То з ваших затуманених очей

Спаде полуда й засіяє Світ весь

Багатогранно й пізнаванно щедрий.

Тоді зрівняється з богами

У пізнанні Добра і Зла. Ось я – тварина,

Плодів споживши цих, ураз піднявся

До рівня людського. То більше ви,

Покуштувавши, станете богами,

Бо створені по образу Творця

В земній подобі. Може й помрете,

То лиш на те, щоб подолавши страх

Тілесний, стати Духами. Тоді

Смерть бажана. Неначебто страшна,

Насправді визволяюча. Плоди ці

Поможуть ще і вам. Бо вже боги

Їх спожили й навіюють вам віру,

Що ніби все дарують Небеса.

Тим часом споконвіку сяє Сонце

І проростає від тепла зело

Та й все живе. З-між багатьох дерев

Одне дарує всім плоди знання.

Ним збагатиться той, хто їх скуштує,

Не поспитавши дозволу. Невже ж то

Знання стає образливим для Бога,

Коли усе – Його, в усьому – Він,

І з волі Бога Дерево дає їх?

Чи то він заздрісний? Ні, ні, негоже,

Щоб у Небесних грудях тліла зависть.

Хай думкою куди сягну, ясніє

Одне: усе, що бачиш, все для тебе,

Земна Богине. Вільна і щаслива,

Насичуйся уволю!» Змій умовк.

А плетиво його словес облесних

Лягало в серце Євине. Стояла,

Задивлена приємно на плоди,

Здавалось – все принадніші. У вухах

Видзвонювали докази спокусні,

Їй думалося – мудрі. Був полудень.

Враз Єву охопив непогамовний

Голод. Млосний аромат плодів земних

Обволікав її та притягав.

Вже подумки вона їх пестувала

Й ледь-ледь не притягла до вуст. В задумі

Поблажливо зітхнула: «Незрівнянні!

Напевно, кращі від усіх. Але

Нам заборонені. Вас не торкав

Ніхто тут… Ні: торкала ця тварина

Німа, і їй отверзлися вуста,

Чужі для мовлення, й вона вас хвалить.

Бог хвалить теж, хоча не дозволяє

Торкатися. Але ж Він не забрав

Вас од людей. Ба більше: возвеличив

Се дерево як Дерево Пізнання

Добра і Зла. Коли й заборонив

Поживу з вас, то хоче, щоб таємно

Ми пізнавати прагнули Добро.

Воно, поки не пізнане – не наше.

Коли б і наше – що то за Добро,

Коли не тямиш: є воно чи ні.

Хіба заборонивши Пізнання,

Не хочуть нам Добра? Добро – основа.

Доточена до нього заборона

Не зобов’язує. А Розпад-Смерть,

Немов обруч, ущемлює Свободу

Нам у душі: скуштуєте – помрете.

Хіба Свободу? Змій покуштував,

Однак не вмер. Набув знання і мову,

Став мудрецем раніш безтямний звір.

Виходить, Смерть загрожує лиш людям,

І заборона знань – лиш для людей.

А мудрий плід хай споживають звірі.

3-між них найперше поживився Змій

І радо ділиться зі мною. Отже,

Не заздрісний, а Плід – не привілей.

Так Бог – Творець всього і друг наш Змій

Доброзичливо явили людям

Це Дерево й плоди. Чого ж боюся?

Боюсь – від незнання. Добро і Зло,

Закони, Розпад-Смерть, вина і кара —

У чому їхня суть? Хто відповість?

Хто визволить від незнання? – Лиш ви,

Солодкі, знадливі на запах, вигляд!

Тоді що може стати на заваді

Насичувати вами дух і тіло?»

Се мовивши, в лиху годину Єва

Зірвала й надкусила Плід Знання.

Земля здригнулася, відчувши рану.

Природу пронизала до основ

Тривога Грізна. Сталось Непоправне.

Змій тихо вислизнув убік й сховався

У густолистій тьмі. Про нього Єва

На радощах забула. У полоні

Незвіданого, свіжого, п’янкого.

Чи то здалося їй? – запричастилась

Могутности Знання. Забула й Бога,

Поки захланно всмоктувала Сік

Гріховний, аж наситилась. Щаслива,

Безжурна, радісна, мов од вина,

Сама до себе так заговорила:

«Ах, незрівнянне! О, Дорогоцінне!

Найвеличавіша з усіх дарів

Благословенна Брамо до Всезнань,

Які від нас приховували марно!

Твоїм плодам роковано було

Самим для себе зріти без ужитку.

Віднині дожидай мене щоранку

З піснями радости! Я поможу

Твоїм гілкам, обтяженим плодами,

Переливати в мене добру силу

Знань, досі недоступних, і зрівняти

Нас із богами, котрі знають все.

Тобі завидують, бо ти даруєш

Нам більше, ніж вони. Тому й ховали

Тебе в гущавині. Тепер помножиш

Науку Досвіду нам устократ,

Відкривши путь до Мудрости таємно

Від сторожких Небес. Я підійшла

До тебе, не помічена здаля.

Хоч Заборонювач усемогутній,

Все ж шпигуни Його нас прогляділи.

Але як стать мені перед Адамом?

Признатися і поділитись щастям,

А чи розважливо приберегти

Для себе силу Всезнання? Воно

Урівноважить слабості жіночі.

Тоді мене кохатиме Адам

Як рівню, – більше, бо розумній жінці

Повелівать, а не коритись личить.

Та й що то за свобода у покорі?

Отак і зробимо… А що, як Бог

Все те побачив і накличе Смерть?

Коли мене не стане, він Адаму

Сотворить іншу жінку, й мій Адам

Кохатиметься з нею, а мене

Забуде. Вже й подумати таке

Смертельно. Ні, ні – жити чи умерти

Я хочу тільки в парі з ним, коханим.

Життя мені без нього – не життя».

Се мовивши, ступила кілька кроків

Убік і повернулася лицем

До Дерева й одважила низький

Поклон свій Носієві Всезнання

З плодами, мов нектар – богів пожива.

Тим часом, зачекавшись на Жону,

Адам поназривав найкращих квітів

І виплів з них гірлянду та вінок,

Щоби оздобити Коханій шию

Та увінчати голову. (Так згодом

Увінчуватимуть найкращу жницю,

Святкуючи Обжинки.) Він був радий

Жаданій зустрічі, хоча й тривога

Щемила йому серце. Тож Адам

Пішов назустріч Єві. Там, де вранці

Вони розсталися, він, завернувши

До Дерева Знання, побачив Єву.

Ступала знічена. В руці несла

Галузку, обважнілу від плодів,

Що смачно пахли, мов всміхались. Губи

У Єви нетерпляче затремтіли,

Тож перша похапцем заговорила:

«А ти здивуєшся, де я була

І як я стужилася за тобою,

Коханий, більш не буду відлучатись!

Затримала мене пригода дивна.

Ось це велике дерево чудне

Явилося не тим, що нам казали.

У ньому і в смачних його плодах

Немає ні загрози, ані зла.

Вони дарують кожному прозріння

І вказують дорогу до Небес.

Хто їсть плоди ці, той з богами рівня.

Уже доведено: Змій смакував їх —

Йому не заборонено, як нам,

Чи не зважав на те, – і от не вмер,

А враз став мудрим, вміє говорити,

Хвалив ось ці плоди, і я їх їла.

У них велика чудодійна сила,

Бо знаєш – я відчула те, що й він:

Раніш затемнені, відкрились очі,

Піднісся дух, окрилилося серце

В пориві до Небес! Усе те личить

Тобі, мій любий, більше, ніж мені.

Воно мені без тебе ні до чого.

Бери й смакуй чудесні ці плоди!

Хай доля нас єднає назавжди

У рівних спільних радощах чи муках.

Не покуштуєш – будемо Нерівня,

Й те нас розлучить. Хай у каятті,

Хай в славі, я з тобою відречуся

Й богів і, хай що станеться, вернусь

До тебе, Любий!» Так вмовляла Єва,

Натхненна, збуджена, розчервоніла

І нетерпляче поривна. Адам,

Коли почув це, вражений, нещасний

Від жаху онімів і, похоловши,

Дивився на Жону здерев’яніло.

Гірлянда випала йому із рук.

Пообсипались квіти у вінку.

Мовчав… А потім ніби не до Єви,

А приголомшено прошепотів

У безвість: «Найпрекрасніша істото!

З усіх Господніх сотворінь остання

Й найдосконаліша: у постаті, в думках

Свята, ласкава, віддана і добра —

О, як же ти спіткнулася, як впала!

Надломлена, понівечена, бідна,

Як стала Смерти жертвою? Як сталось,

Що заборонений вкусила плід?

Не йнакше, вражий підступ та облуда

Звели тебе й мене з тобою разом.

Я – хай же буде так – готовий вмерти.

Удвох пізнавши незамінний дар

Любови – як лишуся сам в німому

Раю? Хоч Бог сотворить іншу Єву

І з іншого ребра, – тебе не кину,

Мою від плоті плоть». Це мовивши,

Адам немов ожив: знайшов розраду

В примирливих думках про непоправність

Того, що сталося. Озвавсь до Єви:

«Твоє зухвальство і непогамовність

Накликали біду. Священний плід,

Хай там який смачний, не те що їсти —

Торкати заборонено. А ти

Чого накоїла, вже не вернути.

Що сталося, те сталося. Того

Ні Бог усемогутній, ані Доля

Не можуть відмінити. Втім, хто зна,

Чи помремо. Твоє непослушенство,

Мабуть, пом’якшила його вторинність:

Змій перший осквернив священний плід,

Зняв з нього заборону, чим принизив,

А потім ти. Одначе Змій не вмер —

Живе і, кажеш, став немов людина,

Над звірами піднявшися. Виходить,

Що ми, плодів тих скуштувавши, станем

Богами чи напівбогами, наче

Ті Ангели. Навряд Творець премудрий,

Нам пригрозивши, враз здійснить погрозу

Й найдосконаліший свій твір – вінець

Природи – знищить, хоч нас сам створив,

Й падіння наше в долю нам вписав,

І наслідки його – став мов залежним

Од витвору свого і ніби мусить

Все змінювати й нищити невдале,

Хоч Ним се створене… Чи це достойно?

Так Сатана ще стане глузувати:

Мов от понавитворював! Людей,

Своїх улюбленців, безжально нищить,

Ще не натішившись. Спочатку злих

Нас кида в Пекло, потім – їх, а далі

Все інше… Ні! Всевишній не допустить

Такого збиткування. Я ж, Кохана,

З тобою розділити Долю хочу.

Як Смерть тобі судилася, то в Смерті

Моє життя. Непереборна сила

Природи нас пов’язує, бо нас —

Одне життя на двох – не розділити.

Як втрачу я тебе, загину сам».

А Єва рвійно: «О, яка велика

Любови випроба! Чим зможу я,

Слабка, віддячити тобі? Хвалилась,

Що з тебе я сотворена. Тепер

Як радісно мені про єдність чути,

Коли, зламавши Божу заборону,

Я смакувала ці плоди й пізнала

Їх добротворність. От де наше Щастя:

Усеперемагаюча любов

Долає перед Смертю страх. Такого

Донині ще ніхто з нас не зазнав.

Якби я думала тоді про Смерть,

То ждала б найстрашнішого сама

Й, тебе не втаємничуючи, вмерла б

Щоб дати тобі спокій. І ось чую,

Що ти мене кохаєш над усе.

А тут не Смерть – Життя сяйнуло й очі

Розкрилися для радощів нових,

Не знаних досі, для нових надій,

Захоплюючих пошуків утіхи

І ще не пережитих причащань

Божественного. Що таким солодким

Здавалось дотепер, уже прісне,

Нудне і нецікаве. Ти, Адаме,

Зазнай того, що я! А смертний страх —

Пустім на всі вітри!» І сміючись,

Вона Адама ніжно обняла

Й на радощах розплакалась. Не ждала

Такого сплеску пристрасти від мужа,

Що ради жінки любої зневажив

Пересторогу й гнів самого Бога

Й навислу Смерть. Розпроменіла Єва,

Охоча всім ділитись, простягла

(Така земна любов того і варта!)

Адамові галузку, обважнілу

Смертельними плодами. І Адам,

Хоча не був одурений, як Єва,

А поневолений жіночим чаром,

В бездумнім захваті – вкусив. Здригнулась

До глибини глибин уся Земля,

Мов Породілля. Зойкнуло Довкілля,

Насупилося Небо, гуркнув грім,

Риданнями зайшовся дощ. Природа

Із Людськістю пізнала Гріх. Тим часом

Адам самозабутньо їв, і Єва, —

Гріховна й ласа, з ним трапезувала.

Плоди ті, наче молоде вино,

П’янили та окрилювали душу,

Навіювали позахмарні мрії

Й погорду до Землі. А над усе

Розбурхували ненаситну пристрасть.

Немов пожар, їх охопила хіть.

Уже Адам жарким жадливим оком

Пестує Єву, а вона – його,

Серця калатають, палають лиця:

«Єво! Який у тебе незрівнянний

Смак! Я радісно завдячую тобі

Усім, чим частувала й почастуєш!

Ми так багато втратили, боявшись

Плодів Знання! І як же примітивно,

Не знавши їх, втішалися коханням.

Раз Заборонене таке солодке,

То хай би нам заборонили ще

Дерев з десяток, замість одного!

Пограймось, Єво, я вчуваю силу

Плодів тих щедрих, так немов уперше

Тебе, Кохана, пізнаю і хочу

Усю налиту життєдайним Соком,

Пізнати ще і ще!» Схопив за руку

Її охочу й трепетну, і Єва

Скорилася і позирком благальним

Адамові дорогу показала

До ложа многоцвітного з фіалок,

Нарцисів, братків свіжо-прохолодних,

І там розлого та різноманітно

Коханням припечатували Гріх,

Поки їх не зморив вологий сон.

Тим часом випари п’янкі плодів,

Що буйно вигравали у крові,

Вивітрювалися. Прийшло похмілля

І схлипи Совісти. Адам і Єва

Прокинулися. Втомлені, розбиті,

Уперше подивилися на себе

Зчудовано. І впала пелена

Дитинно-праведного незнання,

Природної Невинности святої.

Замість блаженства вдячного, їх вразив

Ослизлий срам бридкої наготи.

Його бентежно прикривав Адам

руками… Проминуть тисячоліття,

Й Самсон могутній, мов Геракл, на ложі,

Яке з філістимлянкою ділив,

Прокинеться й безсилий відсахнеться.

Так і найперші люди в наготі

Безчесній одсахнулися навзаєм

І вражено розгублені сиділи

Одне навпроти другого, німі.

По довгій мовчанці озвавсь Адам:

«Мабуть, у час лихий ти стріла Змія,

Хтозна-ким навченого людській мові.

Він, нахваляючи гріховну лжу,

Завів нас у страшну гріховну правду.

Не радощі, а горе від знання

Добра і Зла, коли Добро втрачаєм,

А в Зло занурюємося. Недобрий

То Плід, що дав побачить голу правду,

Й загнав невинну чистоту у срам.

Як нам тепер дивитися в Лице

Господнє з трепетом благоговійним?

Поглянеш – враз осліпнеш. О, якби то

Сховатися в гущавину, у хащі

Й здичавіти у пітьмі непроникній

Для Сонця і зірок. О ви, ялини

І кедри! Заслоніте нас від Бога.

Але найперш прикриймо наготу.

Хай сором, досі нам чужий, не мучить,

Огидно виставившись». Підвелися,

Забилися у найгустіші хащі

І фігове там дерево знайшли.

Але не те, що вславилось плодами

Солодкими, а іншої породи,

Що у індійців зветься «малабар».

Його гілля й лапасте буйне листя,

Розрісшися, торкається землі,

Пускає корінці і ще буйніше

Росте ушир, утворює альтани

Та коридори в непрохідних нетрях.

Там, де індійські пастухи у спеку

Шукають холодку своїм отарам,

Прорубуючи ліс, В таку місцину

Забрались перші грішники. Там листя

Велике, наче бойові щити

У дикунів; вони зчіпляли

Й до стегон притуляли – надаремно:

Уже не приховаєте Гріха.

Пропала чиста нагота. Подібне

Міг бачити в Америці Колумб,

Там, де тубільці походжали голі,

Лиш фартушками із пір’їн спереду

Прикриті. Так найперші гріховоди

Прикрили тілеса, але сум’яття

Душевного не в силі подолати,

Розплакались невтішними гіркими

І не лише сльозами: гіркота

І гнів, непримиренність і злоба,

Підозри, недовіра і докори

Ураз закаламутили їм душі,

Недавно смирні й мирні, а тепер —

Розшарпано неприкаянні. Розум

І виважена воля поступились

Страстям, що прориваються зісподу.

Адам же захлинався від навали

Злих почуттів, зриваючись на крик:

«Ото було послухати мене,

Коли попереджав і відмовляв

Од впертої забаганки твоєї,

Набутої хтозна від кого, де

І як – аби лише втекти від мене

У цей проклятий ранок. От і маєш!

Вернулася посрамлена й мене

Занапастила – затягла у блуд.

Запізно взнав я: хто плекає Віру,

Хай не вишукує її причин,

Бо й чесні наші пошуки – це шлях

У Розпад!» Єва крикнула з докором:

«Адаме! Не лютуй і не вигадуй,

Що нібито до цього призвела

Моя забаганка втекти від тебе.

Мене, а чи тебе – усе одно,

Нас звів би мудрий Змій, бо недовіри

Між нами й ним ніколи не було!

Що – хочеш, щоб вросла я знов ребром

Назад в твій бік?! Я є така, як є.

Хай так – ти повелитель мій. Тоді

Чому мене упору не спинив,

А легковажно відпустив саму?

Це ти безумно допустив сваволю!

Якби був твердо заперечив, я

Послухала б і Божу заборону

Ми не зламали б, нерозлучні вдвох!»

Почувши це, Адам скипів: «Невдячна!

Це так відповідаєш на любов?!

Грішила – ти. А я в Раю лишався

В блаженстві вічному. То лиш з любови

Обрав собі я добровільно Долю,

Щоб нам удвох ділити будь що буде.

А ти мені по всьому дорікаєш

За нерішучість! Що? Що міг я більш?!

Відраджував, доводив, умовляв,

Остерігав, що ворог недалеко.

Хіба було тримати тебе гвалтом?!

Але Любов – не гвалт, Любов – свобода,

Довіра та упевненість. Тоді

Кохана та упевнена ти йшла

Безпечна й радісна навстріч загрозам,

Аби у славі вийти із випроб.

А я, вчарований тобою, вірив,

Що чистота жіноча і краса

Поборють Зло. Ох, як я помилився!

Та ще й вислухую твої докори

Безсовісні. Оце мені наука!

Як надто покладаєшся на Жінку,

Даєш їй верховодити свавільно,

Вона, накоївши біди, вкоряє

Тебе ж, чом нею не повелівав!»

Так їм серед взаємних дорікань

У втомливих безплідних суперечках

Спливала за годиною година.