Утрачений рай

Прилинь з Небес, Ураніє! Твій голос

Не раз лунав (я вірю: так було)

З-понад вершин Олімпу і летів

До мене прудкокриліше, ніж давній

Пегас… А втім, ці ймення – лиш оздоба,

Бо не про них співаю, не про Муз

Чи еллінських богів. Ні, я до Тебе

Звертаюся – тієї, що була

Раніше від Олімпу, інших гір

І видимого світу. Богомудрість —

Предвічна посестра твоя; Ти з нею

Втішала співом Господа; мене ж

Провадила за руку вгору – вище

Зримих небес. І там я, гість земний,

Натхненний подихами Емпіреїв,

В екстазі трепетнім перебував.

Тепер униз веди мене – в стихію

Земних речей і справ та вбережи,

Аби крилатий норовистий кінь,

Мов Белерофона, не поніс мене

Й не кинув на непевні манівці

Розгублено-самотнього навіки.

Невиспівана ще є половина

Моєї пісні – та, що від Землі

Не одірветься й голосом природним

Завершиться, хоч співана в облозі

Лихих часів і лютих язиків,

Загроз і темряви. І самоти.

А втім, я не покинутий. Ночами,

Ураніє, навідуєшся ти

Й розвіюєш дрімоту аж до ранку,

Коли спалахує рум’яний схід.

Плекай же й далі у мені сю пісню,

А згодом дай їй вдячних читачів,

Нехай небагатьох, і прожени

Од нас дикунство Вакхових гульвіс!

Такі колись замучили Орфея

На Родопі, де скелі і гаї

Відлунювали піснею і вмовкли,

Бо й Муза захистити не змогла

Свого улюбленця. Небесна Сило,

Благаю – вбережи! Бо ти – Всевишнє,

А не пуста фантазія чи міф.

Скажи, Богине, що по тому сталось,

Коли Архангел добрий Рафа’їл

Адама остеріг од непокори,

Повідавши про неминучу кару,

Що впала на ослушників небесних

Та не мине й людей і їх нащадків,

Коли порушать Божу заборону —

Не смакувати з Дерева Знання, —

Єдину заборону! Неважку

Там, де на вибір розмаїття райське

Найперебірливіший людський смак

Досхочу вповільнить. Адам з Жоною

Вислухували Ангела уважно

І вельми дивувалися, почувши

Про заздрощі, ненависть і війну

На Небесах в околицях Престолу

Всевишнього; де билось, мов об скелю,

Та відкотилося, мов хвиля, Зло,

І Небеса очистились навіки.

Знов сумніви ворушаться у серці

Адамовім. Як той, хто вгамував

Спекотну спрагу в лісовім струмку,

Зачувши любий хлюпіт, знову прагне, —

Адам зачудувався; що нас жде

У дивнім світі сім? Як він постав?

Коли? Навіщо? Що було до нього?

І що за ним? У здогадах непевних

Заблуканий, він мовив: «Незбагненне,

Таке не схоже на сей Рай явив ти,

Низпосланий з небесних Емпіреїв

Упору попередити про те,

Що людям ще не знане. Щира дяка

Всевишньому за вчасні остороги!

Ми будем їх дотримуватись ревно:

Його верховна воля – нам закон.

А ти ласкаво дай нам напуття

І ще, як обіцяв – про недосяжне

Людському розуму, хоча дотичне

Земних істот. Усеверховна Мудрість,

Поблажлива до нас, чи не уділить

Ще трохи знань корисних? От про Небо —

Таке високе, всіяне вогнями

Неізчислимими в окружнім русі;

Про легітне повітря, пружний вітер,

Котрі пестують рясноцвітну Землю;

Як Бог порушив свій предвічний Спокій

І створював із Хаосу сей Світ?

Як починав і вивершив? Дай знати

Не Божі тайни – ні! А про творіння,

Аби ще більше славити Творця.

Он Сонце повернуло за полудень.

Воно, зачувши голос твій, зажде,

Допоки будеш нам оповідати,

Як виникло воно і як постав

Усесвіт з позасонячних глибин,

Незримих нам. Коли зійде Зоря

Із Місяцем, заляже тиха ніч,

І на сторожі сон – ми не заснем,

А разом з Місяцем, Зорею й ніччю

До ранку будем слухати тебе».

Так умовляв Адам сяйного Гостя,

І той йому ласкаво відповів:

«Ти знов розпитуєш мене бентежно!

Що ж, розповім. Якби про всі діла

Господні я розказувати взявся,

Не вистачило б ангельської мови,

Ні тями людської, щоб їх збагнути.

На Небесах дозволено мені

Уволити порив твій до знання,

Але йому покладено границі,

За котрі не ступай і не розпитуй,

І не плекай надії, що дотепна

Прискіплива допитливість проникне

В те, що Усезнаючий Творець

Сховав од нас небесних і од вас,

Земних – хоча він дав вам тямовитість

Для навчання й всіляких справ потрібних.

Знання – се як пожива, для насиття

В помірності корисне далебі.

А от обжирство духу (як і тіла)

Бурчить, пускає сморід навкруги

І гук розгнузданої глупоти.

То й знай: як від небесних брам Люцифер

(Він се ім’я носив на Небесах)

Виблискуючи, мов Зоря Ранкова,

Провалювався з військом крізь Безодню

В кромішню Тьму, а Божий Син і вої

Його Святі вернулися у Славі, —

Тоді Отець Предвічний Всемогутній

Оглянув воїнство небесне й мовив

До Сина: «Заздрому врагу несила

З’єднать собі багато бунтарів

Таких, як сам, і з ними захопити

Гвалтовно недосяжний Наш Престол.

Усе ж втягнув він багатьох облудно

У змову й вигнання з Небес. Проте

В розлого многодухих Небесах

Багато більш лишилось вірних Нам,

Щоб сомни ангельські ієрархічно

Престолу Нашому складали шану,

Як споконвіку. Небеса згубили

Лиш те, що втратило само себе —

Мізерну втіху ворога. Натомість

Утраченого, створимо Новий

Світ: в нім, над іншими – нових істот,

Людину, з неї – незліченне людство,

Що пориватиметься до Небес

І, довго вдосконалюючись в рості

Й тяжких випробах послуху й покори,

Второвувати буде шлях угору

До Нас, і їхній дім, Земля, вросте

У Небеса, а Небеса обіймуть

У шлюбі й Царстві радісному Землю.

Освоюйте полишені врагом

Прогалини на Небесах! Мій Сину,

Ти єси Слово Боже. Озовись —

І Духа Мого витвір, Світ Новий,

Постане із Безодні. Накажи,

Хай у зарані визначених межах

Із Хаосу викурюються Небо

Й Земля. Бо безміру глибин Безодні

Не випадковість, ані необхідність,

А вільна Моя Воля єсть Судьба».

Прорік Усемогутній, і по Слову

Синовньому сотворював сей Світ

Позачасово, бо діла Господні

Не виміряють ані час, ні рух.

Я ж мовою людською для землян

Повім, як Небо й Землю сотворив

Господь. На Небесах настало свято,

Коли до Усевишнього Боління

І Слова приєдналися пісні

І гімни ангельські й благословення

Майбутнім людям, мир оселям їхнім,

Хвала і слава Богові, що в гніві

Прогнав з-перед Лиця свого безбожних,

Для праведних очистив Небеса

І мудро створює зі зла Добро:

Замісто проклятих – нову породу,

Достойнішу, хай і вона розсіє

Добро Творцеве у світи й віки.

У співах всенебесних Ієрархій

Син Божий, вгорнутий у Всемогуття

Премудрости, Величчя і Любови

Отцевої, возвисивсь, як Отець.

У почті всенебесному зібрались

Достойники, Князі, Престоли, Сили,

Вогнисті Херувими й Серафими

Крилаті при крилатій Колісниці

Вогненній із небесної зброярні

(Там, межи мусянжовими горами,

Їх навиковувано міліони,

Готових до походу). Ось вона

Враз рушила довільно, одержима

Усетворящим Божим Духом. Брама

Небесна на завісах золотих

Одкрилася, видзвонюючи славу

Творящому Отцеві, Духу й Слову,

Що з почтом вийшли потойбіч Небес

І поглядом окинули Безодню.

Безмежне, звихрене, буремне море,

Пронизуване шквальними вітрами,

Навально гримало в небесні мури,

Хлистало хвилями до їх вершин

У клекотливім Хаосі – байдуже,

Де верх, де низ, де край, де середина.

«Вгамуйтеся, стихії! Вляжтесь, хвилі! —

Покликало творяще Слово. – Мир вам!»

І рушило на крилах херувимів

У Славі Отчій усе далі й далі

У Хаос ненароджених світів.

І Хаос слухався його. А Почет

Врочистий херувимський подивляв

Усемогутність Божу. Зупинились

Колеса вогняні. В руці Творця

З’явивсь гігантський циркуль золотий,

Добутий із небесних арсеналів,

Аби окреслить Новотвору край.

Один кінець позначив середину,

Другий, ген-ген одхилений, обводив

Гігантське Коло в темрявих просторах.

І пролунало Слово: «Се твоя

Межа, новосотворюваний Світе!»

Так почалися Небо і Земля,

Ще не сформовані, пустельні, темні,

Холодні й непорушні. Божий Дух

Широко розпростер над ними крила

Усетворящі, й темні речовини

У відповідь затрепетали. Вглиб

Осадком падали тяжезні маси

Мертвотні, й до подібного подібне

За шаром шар сферично осідали;

З них проривалося повітря війне

Й окутало багатосферну Землю.

«Хай буде Світло!» – мовив Бог, – і зблисла

Найлегша етерична сутність Світу

И цідилася крізь темряве повітря

З пристанища дочасного в гарячих

Хмаровищах. А Сонця не було ще.

Побачив Бог, що Світло – се Добро,

І Темряву від Світла одділив

Півсферами граничними; і Тьмі

Дав ім’я Ніч, а Світлу – День, звершивши

День Перший творення, у перший вечір

Та вранці ангельські лунали співи,

Видзвонювали злотострунні арфи,

Возносилися гімни в славу Бога,

Великого Творителя, і гулко

Відлунювали в ще порожніх сферах,

Коли скупалися уперше в Світлі

Новонароджені Земля і Небо.

Уранці Бог звелів: «Хай буде Твердь

Між водами і водами!» – і сталось.

Усесвіт, як і Землю, омиває

Граничний кришталевий океан.

Між тим, що угорі, і тим, що долі,

Стійкий окружний водорозділ – Твердь.

Ось тут – повітряна стихія й води;

Ген там – океанічна товща й шир

Трима на відстані буремний Хаос,

Щоб той основ Усесвіту не зрушив.

І Бог назвав Твердь Небом. І до ранку

Вславляли хори Другий День творіння.

Земля ж округлилась у пелюшках

Непереливних вод. Тоді вона

Не зачинала ще життєвих первнів

Під товщею води. Та поступово

Тепло будило життєдайні сили

Землі – праматері усіх зачать.

Тоді звелів Господь: «Зливайтесь, води,

В западини! Земне одмийте лоно!»

Враз гори підняли широкі спини

З хребтами хрящуватими до хмар,

Шпилястими вершинами до Неба.

Угору – гори, а низини – вниз

Розширились глибоко і розлого,

Щоб стать постелею слухняним водам.

А ті не забарились, потекли:

З вологих скель струмочки, ручаї

Зістрибували радо бурчаками

Й лункими водопадами додолу.

Мов армії (про армії вже чув ти),

Коли наказують їм гуком сурм,

Згуртовуються під єдиний стяг, —

Отак широкі ріки на рівнинах,

Струмки зміїсті помежи горбами,

Підземні води – в ніздрюватій ріні

Течуть все нижче, вивільнивши сушу.

Осушене назвав Бог Суходолом,

А зливища всіх вод Землі – Морями.

Побачив Бог, що створене – Добро,

І повелів: «Хай проросте Земля

Зелом зеленим буйно-розмаїтим

Та різнорідним деревом! Хай всяка

Рослина розповсюджує насіння

Чи то плоди – у кожної свої!»

Ледь пролунало Слово – і Земля

Покрилася ласкавим руном трав,

Зашелестіла соковитим листям,

Заквітчалася різнокольорово

Й дихнула пахощами. Вітерець

Війнув – опали пелюстки, і зав’язь

Набрякла: тут – стручки; там – щедрі грона;

Он – заокруглились пахучі дині;

Ген наїжачується очерет

Чи густо переплетений чагар.

Останніми звелись, мов у танок,

Гінкі дерева, радісно обнявшись

Гіллям, що благодатно духмяніє

Плодами й квітами. Зросли угору

Гаї на пагорбах, в лугах діброви,

При берегах озер і рік левади.

Земля вподібнилася до Небес,

Немов оселя літнього спочинку

І затишних прогулянок для Бога.

Та Бог іще над нею не пролив

Дощів і ще не сотворив людей,

Щоб пестили її. Проте тут висли

Тумани, мряки, й рясно слались роси,

Тож паростки і стебла, всі рослини

Зволожувалися, й Господь побачив,

Що створене – Добро. Минув День Третій

Творіння, й знову пролунало Слово:

«Нехай появляться в просторах Неба

Світила дня і ночі! Хай окреслять

Усяку пору денну і нічну

І в плині їхньому – ще довші пори

Разом з світилами багатьома,

Котрими хай цяткується все Небо!»

І за велінням сталось: два великі

Світила (для людей великі) правлять:

Те – днем, а інше – ніччю. Безліч інших,

Зірками званих, твердь небесну повнять

І часу плин, і чергування років

Землі відмірюють. Господь оглянув

Свій витвір величавий і побачив,

Що се – Добро. Найперше із світил

Він Сонце створював – гігантську сферу

Із етеричних первнів, на початку

Ще темну. Потім виокремив Місяць

І різної величини зірки,

Що густо Небо всіяли, мов присок.

З хмаровищ – раннього притулку світла

Звелів Бог світлу влитися у Сонце,

Й воно, мов губка пориста, ввібрало

Проміння та промінчики і стало

Господарем і світлодаром Неба;

Та й зорі з глека сонячного п’ють

Се щире світло; вранішня Планета

Ще й роги позолочує собі.

Усе то відблиски, що мерехтять

Сюди на Землю у безхмарну ніч,

Щоб рано в славі зводилось на сході

Світилище – розпорядитель Дня

І пломеніло в ризах вогняних

До заходу. А вдосвіта Плеяди

Звістують в сірій млі його прихід.

Світило друге, менш значне – се Місяць,

Лицем округло-дзеркальним до Сонця

Повернутий, у Сонця й позичає

Проміння; він зі Сходу відступає

На Захід, поки сонячний йде день;

Зате володарює уночі,

Устаючи зі Сходу в обертанні

Круг Осі світової. Також зорі,

Що їх ніхто не злічить, поділивши

Краплини світла, мерехтять всю ніч.

Отак великі два світила вперше

Ласкаво опромінювали Землю

Від ночі і до ночі в День Четвертий

Творіння. Й повеліло Слово водам:

«Плодіте риб і водяних істот!

І хай виводиться крилате птаство!»

Збулося: у морях зросли кити,

Молюски, краби, всякі там рибиська

В неізчислимім розмаїтті риб

Та водяних тварин. А над Землею

Знялось під хмари різнорідне птаство.

Бог в цім узрів Добро й благословив,

Промовивши: «Плодітеся і множтесь,

Наповнюйте моря, озера, ріки

Й простори надземні!» По тих словах

У плесах, на мілинах, в гирлах рік

Ікринки та личинки закишіли.

Із них – табунчики дрібних рибин,

А там осібно чи попарно інші

Вигулюються на розлогих луках

Поживних водоростей та грайливо

Виблискують сріблистою лускою

Чи золотими цятками до Сонця.

Хтось тихо висувається із мушель

Перлових та вишукує поживу;

Ще інші, в панцирі тверді закуті,

Чатують. А погожої пори

Дельфіни пружні і гладкі тюлені

Вистрибують дугасто над водою.

Чудовисько ж морське Левіафан,

Неоковирне й неповоротке,

Серед живих створінь Землі найбільше,

Коли ворушиться, бурунить море;

Коли засне, на хвилях бовваніє,

Мов острів, і крізь зябра смокче воду

Й випорскує її фонтаном білим

До хмар. А в затишку безпечних нір,

У кручах, дуплах, у печерах, нетрях

Виплоджується птаство із яєць:

Розтріскуються теплі шкаралупки,

І ніжні пташенята, вкриті пухом,

Вбираються у різнобарвне пір’я.

Відтак, простерши маховиті крила,

З веселим гамором злітають вгору

І зграями ширяють над Землею.

Лелеки на деревах висохлих,

Орли на скелях виплітають гнізда;

Ті на вітрах шугають одинцем;

Мудріші збилися у ключ і клином

Врізаються у супротивний вітер, —

Крильми веслують в злагодженім ритмі

І тягнуться підхмарним караваном,

Докладно знаючи мету і путь.

Так, кожен рік обачні журавлі

Курличуть в Небі, й струменить повітря

Слідом за помахами дужих крил.

А на Землі в гущавині дерев

Або кущів вирує менше птаство,

Втіша гаї різноголосим співом

Та мерехтить пернатим розмаїттям

До вечора. А поночі невгавно

Витьохкує натхненний соловей.

Ще інші птахи у сріблистих плесах

Озер чи рік полощуть сизі груди,

Як лебідь: вигнувши дугасто шию

Між крилами, несе своє величчя

Над дзеркалом води; одначе й він,

Бува, з суремним криком рветься вгору

І лине у блакитній вишині.

Є птахи, що тримаються Землі,

Як гребенястий півень. Той щоночі

Побудкою різкою прошиває

Переддосвітню тьму; або павич,

Що райдужно-окастим опахалом

Пишається. Так води і повітря

Виповнювались рибою і птаством,

Коли минав Творіння П’ятий День.

На шостий під передзвін арф і співи

Архангельські Бог повелів Землі

Наповнитися різнорідним звіром,

Що біга, повза, вкручується в грунт,

Всяк на свій лад. Й скорилася Земля:

Її плодюче лоно породило

Тьму-тьмущу досконалих форм живих.

Із калабань, баюр, боліт, трясовин,

Купин, барлог враз виповз, вийшов, вибіг

На луки і галяви всякий звір.

Ті – поодинці, інші – табунами

Йшли попасом і розбрелися вшир.

Напружуючи мускулисті лапи,

Поривно із густої купини

Вивільнювавсь і в пружному стрибку,

Розвихрюючи колошмату гриву,

З’явився дужий лев. Подібно й рись

І тигр. А кріт лишає за собою

Розпушені горбочки земляні;

Та й бистрий олень виріс із землі

Гіллястими рогами. Бегемот

(На суходолі се найбільший звір)

Видобувався з теплого болота.

Смугасті зебри, боязкі овечки

Зросли з-поміж рослин. А недоладні —

Земні чи водяні? – гіпопотами

І хрящуваті крокодили перші

На сушу вилізли. Та й комашня:

Строкато заряхтіли опахала,

Радше, туніки – легкі, розвійні,

Тендітні та барвисті: ті – в крапки

Такі злотисті, ті – в червоні очка;

Ті – прозорі чи небесно-голубі.

І ще – створіння дивоглядно-довгі,

Що звивисто пірнають у траві —

Природа й тих не скривдила. Між ними

Гігантський вуж м’ясисто-міцнотілий,

Що скручується кільцями й буває

Крилатим… Перші розповзлись по суші

Вужі; відтак – мурашки господарчі,

Дрібні, зате великосердно-дружні

Й межи собою справедливо рівні,

Колись ще стануть за взірець для інших;

Бо от бджола робоча, знай, годує

Своїх мужів ледачих – годить трутням,

Їм носить в щільники пахучий мед.

Втім, годі про комах неізчислимих —

Їх знаєш ти, давав їм імена.

Зате між плазами ще є примітний

Змій з тварей польових найкмітливіший.

Довжезний, із гарячими очима

Й жахною гривою, проте не злий,

Бо твому слову й погляду покірний.

Небесні сфери, торкнуті Рукою

Першорушійною, заобертались

У Славі, і Земля, зодягнена у шати,

Різноманітно здоблені, всміхнулась,

Наснажена життям. Повітря, води

І суходоли – все в живому русі

Плавби, польотів, бігу і стрибків.

День Шостий не минув ще. Залишалось

Достойно вивершити все творіння:

Над всі істоти сотворить одну —

Не зігнуто-приземлену, як інші.

Пряма в ході, з священним даром мислі,

Нехай розважливо й великодушно

Усім творінням Божим володіє

У шанобливій згоді з Небесами,

Які дають їй ВСЕ. Тож серце й розум

Нехай вона спрямовує угору

З подяками Великому Творцеві,

Бо Він її володарем призначить

Своїх творінь. Тоді Усемогутній

Отець Предвічний наш Усюдисущий

Озвався до Свойого Сина так:

«Сотворимо ЛЮДИНУ. Даймо їй

Наш образ і подобу. Хай вона

Над птахом, звіром, рибою панує,

І все, що плаває, літає й повза

І ходить на Землі, скориться людям».

За Словом сим із праху земляного

Зліпив тебе, Адаме, і вдихнув

Тобі у ніздрі життєдайний дух,

Дав образ свій тобі, і ось – живеш.

А сотворив вас мужа і жону,

Аби продовжували людський рід.

Отож благословив обох, сказавши:

«Плодіться, множтеся і наповняйте

Собою Землю. Підкоріть її

Собі та опановуйте усе

Повітряне, земне, підземне, водне».

Відтіль, де був ти створений (дарма,

Де саме) Бог тебе підняв дбайливо

І – певно, пам’ятаєш – поселив

На сім узвишші, у саду прекраснім,

Де кожне дерево рясніє плодом

Принадним з вигляду, на смак приємним,

І вам на вільний вибір простягає

Поживне і розкішне розмаїття.

Лише з одного дерева, чий плід

Відкрив би пізнання Добра і Зла,

Бог користатися заборонив.

Коли порушиш заборону – вмреш.

Отож остерігайтеся! Обмежте

Природний потяг до наїдків різних.

Не втримаєтесь – упадете в гріх,

За тим – у небуття, у Розпад-Смерть».

Минали ніч і ранок – Шостий День,

І бачив Бог у створенім Добро.

Та не раніш, як вивершивши труд

Сотворення, усемогутній Бог

Вернувся у Найвищі Небеса

І відтіля оглянув Новотвір,

Як іздаля він бачиться з Престолу

Всевишнього – доладне, гармонійне

Доповнення Господніх Володінь,

Зречевлення премудрости Творця.

І Бог спочив під музику і співи

Та симфонічний подзвін тисяч арф

Архангельських. Тоді й Земля і Небо

Відлунювали – чи не пам’ятаєш?

Сузір’я й кришталева Твердь дзвеніли,

Коли вертався Бог на Небеса.

«О, відчиняйтеся, предвічні брами! —

Лунали співи, – Небеса, встеляйте

Живу дорогу! – Сам Творець гряде!

Там, де був Хаос, Він звершив свій труд

Предивний шестиденний – Світ Новий!

О, навстіж розчиняйтеся! Однині

Господь не раз відвідувати буде

Домівку новостворених людей,

Адже Він образ свій їм дарував

І, до улюбленців своїх ласкавий,

Не раз їм присилатиме гінців».

Отак благовістив величний почет,

Вступаючи у Небеса. Широко

Угору до Всевишнього Престолу

Стелилася дорога урочиста,

Величніша, ніж всіяний зірками

Молочний Шлях, що бачиш ти вночі,

Де зорі і галактики – бруківка,

А самородки золоті – пісок;

Наразі починався Сьомий День.

Ти був уже в Раю. Коли світало,

Досяг Богопрестольної Гори,

Найвище-непохитної навіки,

Синівський почет. У Небесній Славі

Зійшов на Трон і праворуч Отця

Сів Божий Син. А втім, Отець Всевишній

В час творення був поруч з Сином (Бог —

Усюдисущий) і трудом Синовнім

Незримо керував. Тепер спочили.

Уседержитель Сьомий День спочинку

Благословив. Золотострунні арфи,

Органи урочисті, ніжні флейти,

Тимпани, хори тисячоголосні,

Не никли і окремі голоси,

Й дими пахущі з золотих кадильниць

Творця вславляли. В співах величальних

Були й такі слова: «О, неосяжна

Гвоя Могуть, великий наш Єгово!

Її ні думкою збагнуть, ні словом

Не виразить. Коли долав Гігантів,

Тебе прославили жахні громи.

А в творенні явив Ти більшу Славу,

Ніж створеного гнівне покарання.

Та й хто Тобі посмів би заперечить,

Всевишній Царю?! Чи покласти межі

Твоєму Царству?! Горді бунтарі,

На Тебе посягнувши марнославно,

Й від позирку Твого упали в Тьму,

Хоч важились до себе приєднати

Ще й інших! Надаремно. Богохульні

Тепер враги самі собі й величчя

Твоє зросло й утверджується більш;

Бо посрамивши їх, створив нову

Небес подобу, близьку до Небес

3 основою в криштальнім Океані

Прозоро-неосяжному, і в зорях

Численних. Кожна з них – то цілий світ,

І доля кожної – Тобі лиш знана.

А на Землі – у милій, пишноцвітній —

Ти сотворив ЛЮДЕЙ. Вони – щасливі,

Бо дарувавши їм свою подобу,

Наближувати будеш їх до Себе,

Аби Тобі Одному поклонялись,

Зате владарювали над усім

На суходолах, водах, у повітрі

І множилися, і дітей ростили —

Богобоязні, праведні і чисті,

Щасливі троєкратно в пізнанні

Найвищого Господнього блаженства».

Небесні гімни «Алілуя!», «Слава!» —

Вилунювали весь святковий день.

От я й задовільнив твоє прохання:

Дав знати, як сотворювавсь сей Світ

Після предвічних звад на Небесах.

Про се розповіси своїм нащадкам.

Коли тебе іще щось непокоїть,

Доступне людському знанню, – розпитуй».