Утрачений рай

Немов на півдорозі мандрівник,

Хоч поспішає, спиниться на мить, —

Так Ангел помовчав на переломі

Видінь, де був старий загиблий світ

І з нього відбруньковувавсь новий.

Чи все збагнув Адам? Той не озвався.

І лагідно провадив далі Ангел:

«Ти спостеріг початок і кінець

Людського світу давнього. Від нього

Тендітний паросток проріс до Бога

І тішить очі. Жаль, що зір земний

Не витримає спалаху видінь

Божественних. Замісто показати,

Я розкажу, а ти уважно слухай.

Нове начало людства нечисленне,

Допоки в пам’ятку йому кінець

Старого світу, житиме по правді

Й розплоджуватись буде рясно. В праці

Вирощуватиме плоди земні —

Зерно і виноград, оливки, льон, цитрини.

Від ситих стад приноситиме в жертву

Творцеві кращого овна, козлятко,

Вина п’янкі розливи, зграйні співи.

Богобоязність, віра, послух старшим

Довершаться здоровим довголіттям

У сім’ях чи родах та племенах

Під керівництвом сивих Патріархів.

Та згодом вознесеться над всіма

У гордощах, жадобі верховенства,

Зневазі до отців і матерів

Один. Він, виокремившись із роду,

Потопче рівність. Родові закони

Зламавши, всім нав’яже свою волю,

І Землю знову вся несправедливість

Заполонить і знов зросте ловитва

Не диких звірів, а людей – людьми,

Щоб скніли всі в імперії тирана.

А Він – Мисливець дужий (в Небесах

Так прозваний) самозвелично буде

Ім’я Владики брати у Небес

По-бунтівничому, нібито сам

Здолавши бунт. Накличе посіпак

Таких, як сам, на час йому підлеглих,

І від Едему вирушить на Захід,

І там серед рівнини набреде

На смоляний вулкан, що вивергає

Смолу киплячу, ніби з горловини

До Пекла. Там накаже спорудити

Цегельні й нагромаджувать смолу

Для сув’язі. Затим величну вежу

Звелить возводити – аж до Небес,

Ще й прерозкішне місто навкруги,

Щоб слава Зодчого-Войовника

Відлунювала довго у віках,

Дарма – лиха чи добра. Та тільки Бог,

Відвідуючи Землю і людей,

Незримо в їхніх селищах витає

Й за діями їх стежить. Он в пустелі

Клекоче злагоджене будівництво

Й росте Споруда – Виклик Небесам

Зухвалий. Тільки Бог, на те зирнувши,

Глузливо повивертує слова

Та речення у мові будівничих.

Усі вони, змінивши рідну мову,

Здіймуть різноязикий гвалт і гелгіт,

Не тямлячи нічого. Розсмішать

Той лемент і гармидер Небеса.

Тож назовуть його «Стовпотворіння»,

Чи то Сум’яття без’язикости.

Адам докірливо зітхнув: «Невдячний

Нащадку мій! Чи ж можна володіти

Братами всупереч Господній волі?

То тільки звіром, рибою і птаством

Дано нам володіть на власний розсуд.

Щодо людей, це право залишив

Господь Собі. Навзаєм люди – вільні.

Ти ж, узурпаторе, братів неволиш,

Ще й дряпаєшся до Небес зухвало.

А чим же будеш дихати й що їсти

Високо у розріджених просторах?»

Додав Архангел: «Справедливий осуд

Руйнівника розумної свободи

Й порушника спокою між людьми

Ти мусиш довершити визнанням,

Що справжньої свободи вже не буде,

Відколи схибив ти. Свобода й Розум

Існують в нероздільному єднанні.

Ледь Розум потьмяніє чи відступить,

Умить вас опановують непевні

Бажання, буйні пристрасті й пориви;

І ви стаєте їхніми рабами,

Раніше вільні – вже самі собі

Раби. Тож, Господом покарані.

Підете у рабство – до тиранів

Несправедливих, вартих покарання,

Все ж необхідних. Трапиться ще й гірше:

Прапрадіди народів немалих,

Зламавши єдність Розуму й Чеснот,

Прокляття та покару на потомків

Своїх накличуть. Винні без вини,

Народжені самі в собі рабами,

Підуть до владарів земних у рабство.

Для прикладу: один з синів того,

Хто будував Ковчег, накличе срам

На батька власного і вслід – прокляття

Господнє на свій рід: «Раби Рабів».

Вони й Потоп забудуть – так, немовби

І не було – й занепадати будуть

Все нижче. Бог своє святе Лице

Від них відверне – хай живуть як знають!

Все ж між всіма народами один

Чудний Народець обере Господь

Собі для служби. Предком їхнім стане

Меж ідолопоклонцями один

Богошукач й богоугодний. Люди

Усі на той час (чи повіриш – всі!)

До того одуріють, що й живий ще

Потопу свідок древній Патріарх

Не спинить їх: поклоняться бовванам,

Яких понавитесують самі ж,

Яко богам! А Богошукачеві

Всевишній у видінні повелить

Залишити рідню, краян, божків

І рушити в обіцяну країну,

Щоб стати Праотцем народів многих,

В чиєму сім’ї висвятиться людство.

І вирушить той Муж, благословенний

У твердій вірі, в невідому путь.

Його я бачу вже (тобі не можна):

Лишає край свій рідний – Ур халдейський,

Переступає вбрід ріку Гаран;

За ним похнюплено бредуть отари,

І пастухи, і челядь. Хоч не вбогий,

Він багатіє вірою у Бога

І в Край свого покликання незнаний

Ступає – в Ханаан. Там розставляє

Намети за узгір’ями Сихему,

Де розпросторивсь Морех. Звідти видно

Обітовані Землі! – від Гамату

На Північ до Південної пустелі

(Так згодом ті місцевості назвуть).

Гермон – на Схід, а ген на Захід – море.

Гермон – гора; он – море. Уяви

Те, що розказую. Там височіє

Над берегом гора Кармел. Ген два

Струмки зливаються; від них ріка,

Йордан тече й утворює границю

На Сході. Потім рід Мандрівника

Займе й Сенір – те довге пасмо гір.

Ще поміркуй над ось чим: всі народи

Землі благословляться у Нащадку

Того Мандрівника, явленому

Спасителем людей, котрий уразить

Зміїну голову. Скажу ясніше.

Той мандрівник з Халдеї – Патріарх –

На ім’я Авраам породить сина;

Син – внука, що зміцніє в правді й вірі.

Внук проросте дванадцятьма синами

І з Ханаану перейде в Єгипет,

Куди закличе наймолодший Син

В дні голоду, – в край, де Ріка велика

Ніл мутним гирлом із семи річищ

Впадає в море. Наймолодший Син той —

Достойник перший в царстві Фараонів,

А батько і брати – шановні гості.

Там виросте із них народ численний.

Аж Фараон новітній запідозрить,

Що гості виживуть господарів.

Тож обернувши гостей на рабів,

Звелить хлоп’яток їхніх убивати.

Тоді з-посеред гноблених постануть

Тверді брати Мойсей і Аарон

З вимогою: хай Фараон відпустить

Народ їх в Землі предківські. І Бог

Поверне їх в Обітований Край

У славі й статках. Та поки се буде,

Царя єгипетського Фараона

За те, що Бога справжнього не визнав

І їх не вислухав, Господь примусить

Накликать на Єгипет свій знак-кари:

Вода в річках обернеться у кров;

Вошей, комах кусючих хмари й орди

Бридотних жаб займуть хороми царські;

Від пошести загине вся худоба;

Короста й опухи людей і звірів

Покриє. В полі громовиці й гради

Перемолотять льодом і вогнем

Хліба не зібрані; луги зелені

Займе обжерна хмара сарани

І вигризе ущент; нависне тьма

Густа, драглиста над усім Єгиптом

Три дні. По тому Бог пройде над Краєм

І в ніч одну всіх первістків уб’є.

Таких-то десять кар зазнає нільський

Дракон, поки розм’яклий втихне

приборкавши своє камінне серце,

На волю випустить тих пожильців.

Але як лід в відлигу, так і цар

Єгипетський (із волі Бога) знов

Затвердне серцем й кине навздогін їм

На колісницях військо, котре втоне

В Червонім морі. Втікачі з Єгипту

Пройдуть по дну його, бо море враз

За помахом Мойсеевого жезла

Розступиться, мов дві стіни, й замре.

Таку підмогу обранцям дасть Бог.

Ще й попереду Ангела пошле:

Вдень – білу хмару, уночі – вогненний

Стовп серед неба, як поводарів.

Та Фараон запеклий разом з військом,

Хоч гнатимуться вслід – не доженуть:

То спотикатимуться в тьмі густій,

То, блиском вражені, підуть наосліп

Убік. А в слушну пору Бог ще раз

Звелить Мойсееві простерти жезла

Над морем, і воно слухняно стулить

Громаддя здиблене завмерлих вод,

Коли по дну проходитиме військо

Єгипетське і все потоне там.

Господні Обранці від узбережжя

Нетоптані дороги в Ханаан

Верстатимуть окружно, щоб війна

Їх, негартованих, зненацька врозтіч

Не кинула, й рятуючи життя,

Вони не повернулися у рабство

Безславне. Втім, за славне чи безславне

Життя вчепившись, гублять його ті,

Хто не навчився дисципліни й зброї

Гримать не вміє. А вони – навчаться

В пустелі дикій. І навчаться жити

Згуртовано, з дванадцяти племен

Старшин обравши й ствердивши закони.

Сам Бог з дрижачої гори Синаю

У хмарній тьмі, в громах і блискавицях,

Під гук сурми дасть їм Закон громадський,

Канони віровчення й ритуали,

Де в символах-прообразах звістить,

Що доленосне людське сім’я вразить

Зміїну голову й спасе людей.

На голос Всемогутнього для вух

Людських – страшний. Благатимуть Мойсея:

Стань Посередником і волю Божу

Нам, переляканим, перекажи

По-людськи. Бог це вволить. Відтоді

Дасть знати всім, що перший Клопотальник

За них, Мойсей, Предтечею лиш буде

Могутнього Спасителя Вселюдства,

Про котрого звіщатимуть пророки

В часи прийдешні, в закликах і псалмах

Вславляючи Великого Месію.

Власкавлений слухняністю народу,

Господь дозволить їм створить Святиню,

Де Вічний пробуватиме разом

Зі смертними людьми: намет, нап’ятий

На кедрових стовпах; Ковчег Завіту —

Кедрова Скриня, вистелена злотом,

І в ній Скрижалі кам’яні Завіту

Господнього, й Жертовник при Ковчезі

Всемилости, ослонений крильми

Двох Херувимів срібних. Перед ними

Хай сім світильників горять, як Знак

Семи Світил небесних. Над Наметом

Щоденно опускатиметься Хмара

І Сяйво струменітиме вночі

В спочинку час. Мине багато років.

Люд, Ангелом приведений, ввійде

В Обітовану Землю Аврааму

І його нащадкам. Про завоювання

Землі Ханаанської враз не розкажеш.

Розбиті царства, скинуті царі,

Народи вигублені… Навіть Сонце

В зеніті стане і відсуне ніч

Над Гібеоном, щоб сприяти вбивствам,

І Місяць спиниться над Аялоном,

Допоки не доб’є врагів Ізраїль,

Чи «Богоборець» – Авраамів внук

Так звався. Те ім’я візьмуть нащадки

Яко ім’я Народу, що підкорить

Весь Ханаан. Адам не втримався:

«О, благовісний Світоносцю Божий!

Ти тьму мою розвіяв. Давши знати

Про Авраама та його Потомка,

Тягар із серця зняв. Що нас чекає,

Дізнавсь я, грішний. А почав був пошук

Знань заборонених – шляхів слизьких.

Бог ласку незаслужену нам явить:

Настане час – на Землю прийде Той,

Що в Нім благословляться всі народи.

Та одного не втямлю: нащо людям,

Власкавленим опікою Творця,

Різноманітні звичаї й закони —

Так, мов на кожен гріх є свій закон.

Чи явлений нам Бог і єсть Закон?

На те Архангел: «Пам’ятай, що гріх

Непослушенства, скоєний тобою,

Вспадкують всі! Отож дадуть закони,

Щоб непоборну вроджену гріховність

Приборкувати в сталій боротьбі

Її законів так, що грішним людям

Залишиться єдине – каяття

Й принесення у жертву звірів, птахів,

Чия невинна кров лише прообраз

Тієї найневиннішої крови,

Що раз проллється за усіх людей.

Увірувавши в цю велику Тайну,

Вони збудують мир і чисту совість.

Обряд чи ритуал гріхів не спинить:

Вони буятимуть, а з ними – Смерть.

Закони й звичаї вас загартують,

Щоб коли прийде пора, змінили

Закон тілесний на Завіт духовний,

Що утвердить не приписи вузькі,

Не їх суху нудьгу, а безконечну

Господню Благодать і не підлеглість

Німих рабів, а відданість синовню;

Не труд тяжкий в законі, а спасенну

Віру. Тож не Закон і не Мойсей

Богоугодний, а оружий Воїн,

Ламаючи Закони, завоює

Для свого Люду Ханаан. Той Муж

В ізраїльтян Єгошуа, а в світі

Широкому Його назвуть Ісус.

В тім імені – Спасителя прообраз,

Того, хто згодом подолає Змія,

Й людей із мандрів через хащі Світу

Введе у Божий спокій – вічний Рай.

Тим часом Займанці Ханаану

Розгосподаряться на много літ.

Проте гріхи, Обранцям притаманні,

Гнівитимуть Творця й порушать спокій —

Бог їм врагів нашле, і каяття,

Й правителів: то Суддів, то Царів.

З них Другий Цар, побожний, щедродійний

Прийме Обіт несхитний від Творця,

Що царственний його престол пребуде

Довік віків. Пророків письмена

Й знамення возвістять: в його нащадках

Дівоче лоно прийме Плід Святий,

Який межи нащадками Царя

Давида (се його ім’я) обітне

Іздавна був ще праотцю Аврааму

Яко Спаситель людства й Цар Царів,

Чиєму Царствію кінця не буде.

Поки те стане, – царів і царств

Минуться перемінливі ряди.

А син Давида, мудрий і багатий,

Забрати повелить Святий Ковчег

З намета переносного у Храм

Величний. Царюватимуть у ньому

І злі, і добрі владці. Більше – злі.

В них ідолопоклонство і гріхи

Ганебні нагромадяться й споганять

Увесь народ. Тоді Всевишній кине

І їх міста, і Край, і Храм

На розграбунок Містові Гордині,

Що виклик Небу недобудувало

(Ти бачив це), уражене Сум’яттям,

Якому ім’я Вавилон. Обранці

На сім десятків літ підуть в неволю.

Та Обраних не забуває Бог —

Повернуться і відбудують Храм,

Впокорені й богобоязні, поки

Дітей наплодять в клубища багатств

І чвар. Священники розтляться перші:

Не освящатимуть – осквернять Храм.

Ще гірше: царський скіпетр перехоплять,

Дадуть чужинцеві. Тоді Господь

Здійснить Пришестя Богочоловіка,

Немов далеко він від царств земних.

Проте його народження звістить

Нова Зоря у небі, й мудреці

Прийдуть зі Сходу, в дар Йому принісши

Земні ознаки знані – фіміам

І золото, і мирро благовонне.

Ще й Ангел Божий вкаже пастухам

Посеред ночі, де родивсь Месія.

Ті прибіжать і, вражені, почують

У Небі співи ангельські, побачать

Дитя і Матір, що не знала мужа.

А буде істинним Його Отцем

Могутність Божа. Так, навік з’єднавши

В Собі Земне й Небесне, на Престолі

Возсяде Він – законно-спадкоємний

Нащадок, обітований Давиду».

Архангел змовк. На радощах Адам

Аж просльозився. Схлипнув: «О, Пророче,

Надії Довершителю! Нарешті

Мені відкрилось досі незбагненне:

Чому то шодство сподіватись має

На Жінку. Радуйся, о Діво-Мати,

Моя праправнуко! На небесах

Знайдеш Ти ласку, бо з Твойого лона

Народиться між люди Божий Син.

От заболить у Змія голова,

Дізнавшись: з ним стає до бою жінка!

Вона йому потрощить голову

Чи Змій її ужалить у п’яту?»

На те Архангел: «Ти не уявляй,

Собі так бій: удари, рани, кров…

Ні! В Сині Божім Небеса й Земля,

З’єднавшися, нову утворять Силу

Для ще одної відсічі Врагові

Твоєму – Сатані, який зазнав

Розгромної поразки в Небесах.

Не Сатану трощитиме Спаситель,

А сатанинське, що сидить у вас,

У ваших дітях! У майбутнім людстві

Месія утвердить у людях те,

Чого тобі забракло, – послушенство:

Твій гріх спокутує й прийме покару.

Господь у Справедливості несхитній

Вирощує в усіх створіннях Послух

І ще – Любов. А втім, сама Любов

Замінить вам усе. У ній Спаситель

Прийме на Себе вашу кару – Смерть

Ганебну. На хресті зазнавши мук,

Покорою і Смертю Він спасе

Життя усім, хто вірує і любить,

Хоч не вони, а Він Закони сповнить.

Його зненавидить, обмовить, схопить

Засліплений Його народ – за Світло

Життя, що Він несе. Та на хресті

З Ним розіпнуться і гріхи вселюдські,

І непосильні для людей Закони.

І ті з вас визволяться і спасуться,

Що вірують. А Сам Спаситель вмре.

Та скоро оживе. На третій день

Живий постане з ранньою зорею,

Що провіщає день, – сповна сплативши

За гріх твій, успадкований всіма.

З Ним разом будьте Вірою й ділами,

Долаючи спадковий Розпад-Смерть,

Невідворотний по гріхах. А кара

На сатанинську голову впаде:

Її гидкі поріддя Гріх і Смерть,

Що доти Сатані були оружжям,

Йому навіки в голову вгризуться,

Жахливіші, ніж тимчасова Смерть,

Що жалитиме в п’яти Переможців,

Врятованих Месією. їх Смерть —

То тільки сон, перехід у безсмертя.

По Воскресінні ще десятки днів

Являтись буде Учням Він своїм,

Котрих пошле звіщати Добру Вість —

Що бачили і чули – всім народам.

Ті, хто увірує, хреститись будуть

В проточних чистих водах на ознаку

Змиття гріхів й народження в нове

Життя, яке не знає страху Смерти,

Врятоване Спасителем. Відтоді

Не лиш плодюче Сім’я Авраама,

А всі Охрещені благословляться

У Божім Авраамовім Нащадку.

Воскреслий же Спаситель вознесеться

На Небеса Небес як Переможець

Врагів Господніх і твоїх, а Змія —

Над темрявим Повітрям Князя – візьме

Й поволоче, закутого в кайдани,

В Тьму й кине там. Воскреслий в Славі

Праворуч Бога знову на Престолі

Возсяде – всіх Небесних Сил Владар,

І згодом знову з’явиться сюди,

Коли в огні розплавиться Земля

І Небо, щоб звершити Суд – невірним,

Усім живим і мертвим. Суд – невірним,

А віруючим – вічнеє Блаженство

На Небесах чи на Землі – не цій,

А Новій, котра стане вічним Раєм».

Сказавши це, Архангел Михаїл

Замовк – так, мов спинивсь на перевалі

Всесвітньому. Адам, Вселюдства предок,

У радісному захваті промовив:

«О, що за безмежна доброта —

Зло перетворювати на Добро!

Вона чудесніша, ніж сотворіння

Із Пітьми Світла. Я в зачудуванні

Стою, вагаючись: чи то жаліти,

Що гріх людей – від мене, чи радіти,

Що перетвориться усе в Добро

Велике – більше, ніж було: Творцеві —

Хвала і слава, звільненому Людству —

Благовоління й ласка, а не гнів.

Скажи: коли Воскреслий вознесеться,

Тоді малий гурт віруючих учнів

У гущі недовірків та безвірних,

Ворожих істині, де він знайде

Підмогу у війні, коли на нього

Підуть, як на Учителя?» – «Підуть!» —

Потвердив Ангел. – Тільки із Небес

Зійде на віруючих Утішитель,

Обіцяний давніше Дух Святий.

Він утвердить у їх серця несхитну

Могутність Віри й ревної Любови,

Котра їх об’єднає та озброїть

Духовно проти вражої злоби

І сатанинського жала. Вони

Підуть на муки й смерть і посоромлять

Гординю переслідувачів, Духом

Господнім сповнені. Що зможе ворог

їм протиставити? Господній Дух

Найперше на Апостолів проллється.

Ті Добру Вість по світі рознесуть

Живими мовами і чудеса

Сотворять так, як їх Господь. Дари

Господні не один від них одержить

Новохрещений. Велич їх діянь

Покличе многих ради новобранців

На Божі перегони. Прибіжать,

Відбудуть місію свою святу

И помруть. Вони остерігали: потім

Прийдуть Вовки, як вчителі, що Віру

Споганять. Для обжерства, для гордині

Змішають Правду, Звичай, забобони

Із Преданням. А Істина Господня

Відкрита тільки у Святім Письмі,

Не скаламучена, хоча не всім,

А тільки Духові у вас доступна.

Згодом понаприсвоюють собі імен

Посад і звань, злигаються із Властю

Світською, як духовні носії

Святих Дарів (котрі Господь дає

Всім віруючим). Ще й накинуть гвалтом

На людську Совість те, що лиш Свобода

І Дух, і Віра карблять у серцях.

Вони дух ласки Божої принизять,

А з ним – його супутницю Свободу.

Замісто будувать живі святині

Доручених їм душ, – зруйнують власні.

Хіба де на Землі є поминальні

Судді сумління й віри? А у них

Захланні пастирі користолюбні

Зведуть Релігію до ритуалів

І Правду виморять, пригасять Віру,

Що ледве жеврітиме. Грішний Світ,

Для добрих злий, а для мерзенних добрий,

Стогнати буде у гріхах, аж поки

Настане Другого Пришестя день,

Винагорода Праведним, мста Злим.

Тоді зійде на Землю Діви Син,

Раніш туманно звіщений в Писаннях,

А потім явлений яко Господь —

Спаситель Людства. Він з хмарних Небес

Зійде у Славі Бога і розвіє,

Неначе порох, сатанинську силу

І спалить Світ, який вона розтлила.

З глибин бушуючого вогневику

Постане переплавлена і чиста

З Небес Оновлених Нова Земля.

Тоді навік утвердиться Любов,

Мир, Праведність і вирощені ними

Блаженні радощі». Архангел вмовк.

Адам востаннє у Раю промовив:

«Навчителю з Небес благословенний!

Ти помахом одним сей Світ одміряв,

Минущий у невпиннім плині Часу,

Який ураз зупиниться й розкриє

Навкруг Безодню Вічности невтямну.

Тобою навчений, я Рай покину

Впокорено, хоч мій немудрий розум

Хтів знати більш. Але найвища Мудрість

Єсть Послух – трепетна любов до Бога,

Ходіння Божими стежками й пильна

Уважливість до Знаків Провидіння;

Свобода і правдива Незалежність

Од всіх, окрім Творця; ще Милосердя

До всіх створінь і непохитна Віра

В Добро, яке перемагає Зло;

Мале, з якого виростає Велич;

Проста ласкавість вища мудрувань

І страдництво за Правду – запорука

Майбутніх перемог, і смерть у вірі —

Ворота у життя, як заповість

Спаситель». І востаннє мовив Ангел:

«Пізнавши це, ти осягнув Премудрість.

Не треба вищої. Хоча б ти знав

Наймення всіх зірок, шляхи світил,

Всі таїни Глибин, все розмаїття

Природи, всі живі створіння Божі

В повітрі, у морях, на суходолах;

Хоча б зажив усіх багатств, розкошів

І влади сього Світу, ще затям:

І Віра, й Мудрість повняться ділами,

А також сумлінна Терпеливість,

Любов і Поміркованість. Ласкава

Й зичлива Доброта – це та ж Любов,

Душа всього. Це знаючи, без жалю

Покинеш Рай ось цей й осягнеш інший:

Рай у собі, змістовніший, ніж цей.

Он вартові мої на всіх узгір’ях.

Поглянь: виблискує вогненний меч;

Вимахує і розсипа навкруг

Яскраві іскри. Йди і розбуди

Мерщій Жону. Я їй у сни навіяв

Передчуття добра й ласкавість кротку,

Покірливу тобі. Ще при нагоді

Поділишся із нею всім, що чув,

І зокрема про Плід, котрий у лоні

Жіночім визріє й оновить Людство,

Щоб ви жили іще багато літ,

Поєднані у вірі й спільній долі

Сумній, не забуваючи про те,

Що пережито – гірше; буде – краще».

Архангел далі не зронив ні слова.

Спустилися униз. Адам побіг

До Єви в затишок. Вона не спала.

Його зустріла радо: «Я вже знаю,

Відкіль ти поспішаєш і куди.

Бог йде у наші марення й віщує

У снах. Коли згорьована й сумна

Заснула я, то мов нівідкіля

Примарилися радощі й добро.

Ходім, Адаме – я не зволікаю.

3 тобою разом йти – для мене Рай;

Лишуся тут, без тебе Рай умре,

Бо ти для мене – все від того часу,

Як через мій свавільний гріх назавше

Цей Рай утрачено. Зате утіху

Мені, що недостойна Раю, дано:

Колись-то жінчиного лона плід

Одкриє всім оновлення і Рай».

Тут змовкла Єва і замовк Адам,

Бо понад ними височів Архангел,

А з пагорба на овиді пливла

До них вогненна варта Херувимів,

Немов іскриста повінь. Так під вечір

В промінні пригасаючого Сонця

Накочується від ріки туман

І оступає в полі трударя,

Що повертається додому. Меч

Зметнувсь вогненно вгору, наче грізна

Комета чи то жаробризний смерч

У Лівії, що ніжно так і тепло

Випалює. Схопивши двох за руки,

Ангел потяг людей до Східних брам

Едему, звідти – круто вниз і щез.

Оглянулися. Східний виступ Раю —

Недавньої, щасливої домівки —

Ярів у кружних вимахах меча.

Широкі брами охопила Варта

Вогнисто збройна. Прапрапредки Людства

Заплакали. Та скоро втерли сльози,

Бо перед ними простирався світ,

Де вільно обиратимуть дороги

Під оком Провидіння. Стисши руку

Адамову, сумна, покірна Єва

Пішла з ним по нетоптаній землі.