11-20 Збірник детективів із серії Кіллмайстер про Ніка Картера,

"Ах ні!" вона простогнала.

"О так! "

- сказав Цін-фу, захоплено тремтячи в очікуванні сексуальної сутички. "Якщо ви не хочете передумати і сказати мені, про що я прошу?"

"Я нічого не знаю", - видихнула вона. «Прибери його від мене. О Боже!"

"Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам", - ханжеськи пробурмотів Цин-фу. "Ви говоритимете?"

"Ні!"

Шан загарчав і знову рвонув.

"Вірно, Шан", - схвалив Цін-фу. Він зручно притулився до стіни, звідки відкривався найкращий вигляд, і пальцями, що тремтіли, закурив сигарилу. Ах, цього варто було чекати! Дивитися і чути було набагато збуджуючіше, ніж незграбна грубість дії.

"Ви впевнені, що не хочете розмовляти?" - припустив він, майже сподіваючись, що вона цього не зробить - поки що.

"Я нічого не знаю!" вона закричала. "Нічого!"

“Так. Ну тоді. Спочатку обережно, мій Шан. Можливо, нам доведеться врятувати її для повторного виступу».

У нього перехопило подих від чистого задоволення, коли Шанг загарчав і сів на ліжко. Дівчина шалено піналася. Добре! Добре!

Жахливе тіло Шана огортало струнку, слабку постать на ліжку.

День відкритих дверей у замку

«Тепер ви стоїте на висоті 3140 футів, – співав голос провідника, – на валу захисту короля Анрі Крістофа від французьких загарбників. Двісті тисяч людей, які були рабами, тягли залізо, камінь і гармату стежкою, щоб збудувати цю будівлю. Двадцять тисяч із них загинули. Кам'яна підлога цієї цитаделі - єдиного гарнізону замку, колись побудованого чорними людьми - знаходиться на висоті 3000 футів над рівнем моря. Підземелля, звичайно, знаходяться на меншій глибині, а висота стін 140 футів. В основі вони мають товщину дванадцять футів, і навіть тут, на парапеті, де ми стоїмо, дивлячись на Атлантичний океан, їх товщина становить шість футів. У ста сорока футах нижче за нас лежать склади, спальні приміщення та склади боєприпасів – достатньо, щоб забезпечити загін у 15 000 осіб…».

Сонце було низько над морем. То був останній тур дня.

Нік дивився поверх парапету. Він і дівчина стояли трохи осторонь іншої групи, і обидва змінили свої костюми напередодні ввечері. На ній були туристичні штани та яскрава блузка, яка ідеально підходила їй, а на ньому був повсякденний костюм літнього чоловіка, який йому запозичив друг Паули Жак Леклерк. Його темна шкіра минулої ночі тепер стала плямисто-рожевою, як у людини, яка звикла до гарного життя, а його борода була посивіла і акуратна. Він міг би бути старіючим латиноамериканцем, що подорожує Гаїті зі своєю племінницею. Але це було негаразд. Він був Кіллмайстром, який виконував нездійсненну місію.

"Добре, давай ще раз розглянемо це", - тихо сказав він. На задньому плані співав голос провідника. «Мені це зовсім не подобається, але, схоже, це єдине, що можна зробити, тож я думаю, нам доведеться це зробити».

Вона повернулася до нього гнучким, швидким рухом, граціозною, як кішка, і абсолютно жіночною у кожному згині та жесті.

«Мені це також не подобається. Посилати одну людину було безглуздо! Я сказав тобі на початку.

"Та ви сказали. Один чи два рази частіше, - твердо сказав Нік. «Чи маю я послати за ротою морських піхотинців і штурмувати укріплення?"

Вона нетерпляче клацнула і відвернулася, щоб подивитися вниз, у густий гай червоного дерева далеко внизу за зовнішнім західним муром.

«І не дивися туди, ніби ти щось шукаєш», – різко сказав Нік. Ви можете просто когось зацікавити. В даний час. Ви можете довіряти Жаку, що там будуть коні?

«Звичайно, я можу довіряти Жакові! Хіба він не дав нам притулку, одягу, карти? »

«Не кусайся. Я з тобою, а не проти тебе. І ти впевнений, що гід не вважатиме голови, коли ми підемо? "

Паула похитала головою. Її волосся медового кольору м'яко майоріло на вітрі.

«Вона гарна по-своєму, – неохоче подумав Нік.

«Вони ніколи не рахують, - сказала вона. «Найменше в останній поїздці дня. Так сказав Жак, і він їх знає».

Так. «Жак, який завжди допомагає», - подумав Нік. Але йому довелося довіритися цій людині. Жак та його дружина Марі були друзями Паули багато років. Саме Жак надіслав Паулі повідомлення про те, що китайські незнайомці були помічені недалеко від Кап-Аїтєна, і Жак, який шпигував і бачив, як вони риються в кущах біля Цитаделі кілька темних ночей поспіль, тягнучи із собою ящики дивної форми. . Жак прийме більшу увагу, коли в нього буде час.

«Добре, якщо Жак так каже. Тепер хочу це чітко зрозуміти. Ти залишишся з кіньми. Ви не поїдете зі мною».

«Давайте розберемося на мою думку, - холодно сказала вона. «Я бачив тебе в бою лише одного разу – проти собаки. Поки я не знаю, чого ви варті, я віддаю накази. Ти не я йду з тобою».

Голос екскурсовода пролунав жваво. «Тепер, пані та панове, ми піднімемося сходами на нижню гарматну галерею. Ви підете за мною, будь ласка, і швидше, якщо не заперечуєте, тому що вже пізно.

Пролунав звук шквалу, і загін відійшов від стіни. Нік дивився, як останній чоловік спустився вниз з поля зору, зачекав хвилину, а потім повернувся до Паули.

"Пауло, використовуй свою голову", - м'яко сказав він. «Ти тільки заважатимеш. На самоті буде досить складно нишпорити в темряві; це буде неможливо, якщо мені доведеться тягнути тебе із собою. Ви хочете змусити мене вивести вас з ладу? Він швидко озирнувся, щоб переконатися, що вони самі. Вони були. «Це досить просто. Як це!"

Його руки блискавично піднялися. Одна впіймала її руки і стиснула їх за зап'ястя. Інша простяглася до горла і знайшла чутливу точку тиску. І стиснула.

Він так само раптово відпустив: Бачиш, як легко?

Вона торкнулася свого горла і проковтнула. "Я бачу. Ви висловили свою точку зору. Але, як ви кажете, ви будете там одні. Вам може знадобитися допомога. Як це!"

Її руки злетіли зі швидкістю, що не поступається його власним. Швидким, вмілим ривком вона скинула його з ніг і перекинула через плече. Він ударився об стіну парапету і відскочив назад, як м'яч, і легко приземлився поруч із нею, коли вона повернулася, щоб подивитися на свою роботу.

"Ганьба тобі, що ти так звертаєшся зі старим", - докірливо сказав він. "Що, якби я перелтів через парапет?"

«Я помахала б рукою на прощання», - рішуче відповіла вона. "Але ви добре приземлилися, я радий бачити".

Нік дивився на неї. «У вас важкий випадок, чи не так? Гаразд, ти теж висловив свою думку. Але я думаю, мені тебе трохи шкода. Давай пішли."

Він швидко вдарив її по дупі і штовхнув до кам'яних сходів. Його гордість була похитнута. Але він думав, що вона може бути корисною.

* * *

«Шан! Диявольський виродок! Хіба я не казав тобі, що вона нам може знадобитися? Високе тіло Цін-фу Шу тремтіло від люті. Все було надто швидко, надто швидко! "Свиня, тебе за це покарають!"

До нього повернувся безволосий чоловік-мавпа. На обличчі Шана вивчали тварину подив.

Я нічого не зробив. Майстер. Я торкався тільки її, і вона боролася зі мною. Ви бачили - ви, мабуть, бачили. Я нічого їй не зробив, Майстер.

Цин-фу люто смикнув сигарилу і підійшов до безмовної фігури на кам'яному ложі. Він потягся до тонких плечей і сердито струснув їх. Тіло дівчини було млявим і не чинило опір; вона була схожа на ляльку, у якої не залишилося половини набивання. Її голова розгойдувалася з боку на бік, ніби в неї зламалася шия.

Він помацав її пульс. Він був слабкий, але сильно бився.

«Забирайся, Шан», - прогарчав він. "Повертайся на своє місце".

Цін-фу почув позаду низьке гарчання, коли поліз у кишеню за маленькою валізою з бульбашками та підшкірними ін'єкціями. Його тіло поповзло. Він знав грубу силу свого улюбленого монстра та поважав її. Він також знав гнів Шана, набагато жорстокіший, ніж його власна, і бачив звіра у дії з його нищівними захопленнями та смертоносними ударами карате. Шан був практично його власним творінням ... але ніхто ніколи не знав, коли наполовину приручений звір повернеться.

Він зробив свій голос ніжним, набиваючи голку.

"У тебе буде шанс, мій Шан", - сказав він. «Це буде згодом, от і все. Тепер іди.

Він почув, як кроки Шана віддаляються, поки шукав вену і знайшов її.

Вона була б гарна принаймні для наступного раунду, ця дівчина. І наступного разу він буде обережнішим.

* * *

Ніхто з туристів не помітив, як Нік та Паула відстали від решти групи та прокралися в гай. Жак мав рацію; не було ніякого способу дістатись до загороджених внутрішніх ніш замку зсередини, так що їм довелося б знову увійти зовні. Але, принаймні, вони мали гарне уявлення про загальний план, який відповідав старим фотографіям і схемі.

Коні чекали на гаю, як і обіцяв Жак. У глибокій тіні червоного дерева Нік швидко переодягся у темно-зелений одяг минулої ночі і струсив сірий пил зі своєї бороди. У розрідженому вечірньому повітрі він почув звуки групи, що гримає додому стежкою за півмилі або близько того. Спуск був довгим, і останні промені сонця помруть на той час, коли вони досягнуть Мілота біля підніжжя схилу.

Паула все ще переодягалася під прикриттям гілки, що низько висить.

Було час вбити, доки не стемніло достатньо, щоб можна було приступити до роботи; надто багато часу для нетерплячої людини Ніка. А Паула, яка по черзі замкнулася або зла, була не з тих жінок, які допомагають йому скоротати сутінковий годинник так, як він обирає.

Нік зітхнув. Шкода було її. Така холодна, така нетовариська, така гарна у своїй піджарі та котячій манері, така неприступна.

Він тихо підійшов до краю гаю з червоного дерева і озирнувся, візуалізуючи стару карту, показану Жаком, і підганяючи сцену до картин, які він бачив. Цитадель височіла над ним,

велика і неприступна. Ліворуч від нього, за краєм стійки з червоного дерева, лежав пальмовий гай. Праворуч від нього гранати, а за ними стежка, що веде до міста. Майже прямо перед ним, між ним і високими обшитими залізом зовнішніми стінами, був пагорб із каменю, увінчаний густим чагарником. Якийсь час він стояв і прислухався, нерухомий і мовчазний, як стовбур червоного дерева, виглядаючи все, що могло видати іншу присутність. Потім він рушив повільно і непомітно, як пантера на полюванні.

Йому знадобилося кілька хвилин, щоб знайти отвір у каналі та очистити його від заростей, але він був задоволений тим, що побачив, коли відкрив його. Їм доведеться повзти, але якщо всередині не буде кам'яної кладки, що впала, або будь-якої іншої перешкоди, там буде достатньо місця для будь-кого, хто рухається присідаючи.

Нік ковзнув назад до притулку з червоного дерева і сів на колоду, що впала. Крізь дерева він побачив невиразні обриси коней і жінки, які стояли нерухомо і чекали.

Він двічі цвіркнув у крихітні мікрофони під сорочкою і почув у відповідь цвірінькання.

"AX J-20", - прошепотів з його пахви тихий голос. "Де ти, N?"

– За межами Цитаделі, – пробурмотів Нік. "З жінкою, Пауло".

Він почув тихий смішок. «Але природно, – сказав Жан П'єр. «Картер приземляється, як завжди, дупою в маслі. Значить, всі Грізні – жінки, так? Яструб у люті! Думаю, він вважає, що ви все так і спланували. Але як ви рухаєтеся? »

"Дивним і хитрим способом", - пробурмотів Нік, не відриваючи очей від будь-якого руху в лісі або біля нього. «Заткнися і слухай, і визволи мене від лукавих думок. Я зустрів жінку, як ви чули. Я досі нічого не знаю про кубинський характер, але думаю, що Паула від мене щось приховує. Так чи інакше, у нас стався невеликий інцидент із гаїтянським собачим патрулем, і ми залишили печеру в певному поспіху. Вона відвела мене до села під назвою Бамбара, де має друзів, ім'я Жак і Марі ЛеСьєрк. Перевірте їх, якщо зможете. Ми провели з ними ніч та більшу частину дня. Схоже, що Жак – місцевий лідер повстанців – планує колись повстання проти папи Дока Дювальє. Нічого спільного з цією місією, крім того, що він підтримує зв'язок із Полою та обмінюється інформацією».

"Так? Навіщо йому?" - запитав тонкий голос Жан-П'єра.

«Оскільки він і Тоніо Мартело, покійний чоловік Паули, були друзями на все життя. Тому що вони обоє по-своєму бунтівники. І тому, що Жак любить китайців не більше за нас – принаймні, він так говорить».

"Китайці? Значить, вони там?"

«Він так каже. Стверджує, що в них у горах є схованка з боєприпасами, каже, що він і пара друзів спостерігали за ними протягом кількох тижнів. Невелика група, приблизно шість чоловік, очевидно, нічого не робила, окрім охорони запасів. Він також каже, що бачив їх на невеликих маневрах партизанського типу, ніби вони готувалися до чогось. Або залишатись на тренуваннях, щоб вони могли навчати інших».

«Як ви думаєте, операція «Вибух»?»

"Можливо. Так думають Жак і Паула. Нік зупинився на мить, щоб прислухатися. Цвіркуни та птахи щебетали йому у відповідь, а кінь тихенько заіржав звідти, де чекала Паула. Все було в порядку; звук коня був тут досить звичайним явищем. Більше нічого не ворушилось, але тіні подовжувалися, і незабаром настав час рухатися.

"Він каже, що Чінкі переїхали близько двох тижнів тому", - м'яко продовжив він. «Почали прокладати собі шлях у Цитадель і возити туди всі свої запаси. Робили це все ночами, щоб Жак та друзі не могли бачити стільки, скільки їм хотілося б. Але в них склалося враження, що до початкової групи приєдналися три чи чотири новачки, і всі вони переїжджали до Цитаделя, боєприпасів і таке інше. У той же час Паула виявила, що зникла одна з її власної банди жінок-месників, а із Санто-Домінго зникли кілька знайомих китайських осіб. Тож вона занепокоїлася».

Він коротко розповів решту історії, як він, Пола і Леклерки сиділи за грубим кухонним столом у селі Бамбара, обговорюючи минулі події та плани.

Товстий темний палець Жака провів по таблиці у пошарпаній старій книзі.

«Потрапити до Цитаделя неможливо, - сказав він. «Ось, бачите, кілька каналів, якими вода з гірського струмка потрапляла до замку. Вони висохли вже багато років, але, як бачите, досить широкі. Тунель, який використовують китайці, тут не відмічено, але мене це не дивує. Старий король Крістоф хотів би секретного виходу. Думаю, для ваших цілей краще підійде один із каналів. Вони не можуть їх усіх охороняти. І все-таки це буде непросто. Але ви розумієте, що я можу допомогти вам тільки з приготуванням; Я сам не можу піти з тобою». Його рідкі карі очі благали, дивлячись на Ніка. «Моя свобода пересування не повинна страждати через цей скарб».

«Це не тільки скарб,

- різко сказала Паула. «Ми маємо з'ясувати, що трапилося з Евітою. Очевидно, вона щось дізналася від Паділли, і вони якимось чином вийшли на неї. Якщо вона там...

"Паула, Паула". Жак сумно похитав головою. «Вони вбили Паділлу; чому не її? »

"Ні!" Паула вдарилася об стільницю, так що чашки з кавою затремтіли. Марі тихенько кудахтала на задньому плані. «Вони вб'ють її тільки після того, як вона заговорить, і вона не говоритиме!»

"Але, можливо, вони вже дізналися все, що їм було потрібно від Паділли ...".

Розмова перетворилася на бурю, а потім, нарешті, перейшла на більш аргументоване обговорення того, як відкрити Цитадель. Але, принаймні, Нік дізнався кілька основних фактів. "Жахливі" - це група жінок, чиї близькі були вбиті за політичними мотивами колишнім диктатором Трухільо. Паула Мартело була їхнім лідером. Разом вони намагалися знайти схованку зі скарбами, яку Трухільйо мав намір відправити до Європи, але так і не отримав можливості. Він все ще був захований десь на острові, що поділяється Гаїті та Домініканською Республікою. Китайці дізналися про його присутність і намагалися знайти, якщо у власних цілях щось пов'язане з проектом під назвою Operation Blast. Існували певні ключі до розгадки місцезнаходження скарбу, і Евіта Мессіна знайшла домініканця, який знав одного з них. Тепер китайці були на Гаїті, а Евіта зникла. Найближча місія: перевірити присутність китайців та знайти Евіту.

"Так ось і вся історія", - тихо закінчив Нік. «Вже майже темно. Ми скоро підемо. А як щодо твого кінця… Хоук чув щось ще про операцію «Вибух»?

"Нічого. Не більше, ніж перша чутка. Ваша Паула була нашим єдиним підтвердженням на сьогоднішній день, що така операція існує. Вона щось про це ще сказала?"

"Ще немає." Нік насупився в сутінках, що згущується. – З якоїсь причини вона стримується. Але я її позбудуся.

Наслідував тихий смішок. «Тримаю в заклад, що ти будеш, mon ami. Що стосується жінок...

«З тебе вистачить, друже. Я вже в дорозі. Привіт Хоуку».

Він швидко закінчив і ще раз оглянув місцевість. Зараз темрява; як і раніше, тиша; все ще немає місяця. Нік підійшов до Паули та коней, майже невидимий між деревами. Він тихо свиснув, і вона одразу підійшла до нього.

"Ти знайшов це?" — спитала вона майже беззвучно.

"Так. Він буде чорним, як дірка в пеклі, але постарайся відстежити, куди ми йдемо. Про всяк випадок треба поспішати. Сюди." Він злегка торкнувся її руки і повів через дерева до пагорба і зовнішнього отвору водоводу.

"Дихай, поки є можливість", - пробурмотів він і ковзнув на живіт. Вона підійшла до нього з обережністю, як кішка з джунглів.

Повітря було розрідженим і затхлим від часу, але воно було придатне для дихання. Нік зупинився і намацав. Канал був добрих трьох футів у діаметрі, а підлога була покрита мертвим мохом та грубим каменем. Це не було ідеальним місцем для безневинної вечірньої прогулянки, але цілком пасувало парі нічних волоцюг.

Він підрахував, що їм залишалося пройти близько ста футів згідно з планом будівлі зі старої книги Жака. Нік прискорив крок і рушив далі в задушливій темряві, чуючи м'які рухи дівчини, що йшла за ним.

* * *

Лупа!

Суха рука Цин-фу Шу відсмикнулася і знову вдарила, цього разу по іншій її щоці.

«Так тобі не сподобався мій Шан, га?» Полящину! «Але я бачу, що ви майже готові до наступної зустрічі. Добре!" Він знову вдарив і дивився, як її очі відкриваються. "Якщо тільки ви не вважаєте за краще поговорити зі мною замість цього?"

Евіта відхитнулася від нього, очі розширилися від страху та жаху.

«Не… це… тварина…» прошепотіла вона. "Говорити. Але... вода..."

Її слова звучали як шелест сухого листя на пересохлих губах. Цін-фу ледве міг розгледіти їх, але бачив, як гарячково працює опухла мова.

"Спочатку невелика розмова", - переконливо сказав він. “Тоді твоя нагорода. Скажіть, на кого ви працюєте. Це буде добрий початок».

Її рот заворушився і вийшов тихий звук.

Цін-фу нахилився ближче.

"Яка?"

«Fi-fidelistas… і звук стих у задушене каркання.

"Яка!" Цин-фу люто вразив її. "Хто хто?"

Її рот напружено працював, але звуки, що видаються, не були словами. Навіть Цинфу було очевидно, що вона не здатна говорити.

«Шан! Шан! - проревів він. Евіта відсахнулася і здригнулася.

З передпокою пролунало низьке гарчання. "Майстер?"

"Принесіть воду!"

Евіта зітхнула і заплющила очі.

"Твоя нагорода", - люб'язно сказав їй Цин-фу. "Тоді повна історія, так?"

Вона кивнула, все ще заплющуючи очі.

Поки чекав, доктор Цінфу приготував ще одну голку. На цей раз він збирався дізнатися правду. Звичайно, вона все одно спробує збрехати.

У свою чергу, він все ще залишався в запасі Шан. І він не збирався дурити себе в цьому.

* * *

Нік увімкнув олівцевий ліхтарик на досить довгий час, щоб побачити, що вони опинилися в кам'яному підвалі, повному павутиння та мертвого листя. Зламане дерев'яне відро лежало під обірваною мотузкою поруч зі сходами, що вели до люка. Він був замкнений зсередини. Але петлі розхиталися і заіржавіли від часу. Він погасив світло і ввімкнув свій «Особливий замок».

"Я щось чую там, нагорі", - прошепотіла Паула. Б'ють каміння. Копають.

- Я теж, - пробурмотів Нік у відповідь. «Але не поряд із нами. Але якщо ми увійдемо до кімнати, повної людей...

"Я знаю", - сказала вона. "Ти сказав мені. Поспішайте, будь ласка!"

"Поспішати!" - пробурмотів Нік. «Два тижні вони тут, і тепер мені треба поспішати».

Він майже бачив, як її губи стиснулися в темряві.

«Я почув про це тільки тоді, коли повідомлення Жака…»

«Я знаю, – сказав він. "Ти сказав мені. І припини жіночу балаканину, якщо не заперечуєш.

Її мовчання було майже гучним. Нік усміхнувся про себе і продовжив роботу.

Давні петлі відірвалися від своїх основ.

* * *

Том Кі піднявся схилом на своєму скакуні. Це був повільний галоп, схожий на рішучий крок, але він наближав його. Він мав новини для Цин-фу Шу. Кубинські товариші не відправляли Алонсо на Гаїті. Як вони могли? Вони навіть не знали, що Цін-фу та його люди були там. За їхніми словами, Алонзо, мабуть, зробив це сам. Вони гадки не мали, хто міг його вбити.

Східний розум Тома Кі все ретельно продумував. Він повірив їхній історії; кубинці не послали Алонзо, і вони були щиро спантеличені. Тож - навіщо він прийшов і хто його вбив? Том Кі вдарив свого скакуна, щоб прискорити його. Попереду була довга дорога, і щось підказувало йому, що треба поспішати.

«Сідай, ти! Сідай! Цин-фу чув істеричну лють у власному голосі, але йому було все одно. Він хлюпнув їй в обличчя кухлем води і похитав головою з боку в бік, але повіки не розкривалися, і не було ані найменшого стогін. Вона зробила це знов! Він дико вилаявся всіма мовами, які знав, і вдарив її кулаком по голові. На мить, тільки на мить, він відвів очі, щоб узяти в Шана кухоль з водою, і в цей момент вона вдарилася головою об стіну, і тепер вона лежала мовчки, як могила. Тепер, клянусь Богом, він зв'яже її, і наступного разу…!

Він кинув кухоль на підлогу і закричав, вимагаючи мотузки. Деякий час вона могла відпочити, пов'язана, як курча, а потім він повернеться. Він дивився, як Шан зв'язав її, а потім пішов. Так, він повернеться.

* * *

Люк був нещільним прикриттям дірки, і вони були в кам'яній кімнаті, прислухаючись до віддалених ударів. Повна темрява натискала на них, як кришку труни. Нік дозволив пройти кілька хвилин, поки він, як щупальця, відправив свої почуття у темряву і подивився на своє уявне зображення карти. Потім він доторкнувся до руки Паули і рушив коридором до звуку.

* * *

Том Кі хльоснув втомленого коня. У ньому зростало почуття терміновості. Кожен його інстинкт підказував йому, що у повітрі витає небезпека.

Він змусив незграбного звіра поквапитися.

Другий шанс Шана

Наприкінці тунелю темряви було приглушене сяйво світла. Нік намацав його, схожий на привид у своїй темній формі та спеціальних черевиках, які називали «повзучими». Паула йшла за ним, мов тінь у кросівках.

За будь-яких інших обставин Нік уникав би світла, як пастки, яка могла б опинитися. Але його головною метою було перевірити присутність китайців і подивитися, що вони замишляють, тому єдиним сенсом було попрямувати туди, де відбувалася дія. Також була дівчинка Евіта. Якби вона була тут і була б ще жива, велика ймовірність, що вона була б десь поруч із центром їхньої діяльності, а не сховалася б у якійсь віддаленій частині Цитаделі.

Тому він рушив до світла та звуку, чекаючи на мить з головою піти в біду.

Це почалося навіть раніше, ніж він очікував.

Раптом яскрава калюжа хлюпнулася на кам'яній підлозі в ярдах уперед і різко нахилялася до нього, ніби людина з ліхтариком звернула з одного проходу в цей. Нік чув глухий тупіт важких ніг, що наближалися, коли наближався пучок світла.

Він відштовхнув Паулу однією рукою і розкинув руки вздовж стіни в слабкій надії знайти двері. У межах досяжності нікого був; навіть ніші. Залишилося лише одне. Атака.

Він продовжував йти до променя ліхтаря, одна рука була піднята, щоб прикрити очі та обличчя від світла, а інша рука була наполовину стиснута поруч із собою, готуючись до зустрічі з Хьюго. Він придивився до примарної фігури за межами світла і роздратовано зітхнув. Він злякано вигукнув, і

Промінь ліхтарика ковзнув його тілом.

«Зменш світло, дурню!» - прошипів він китайською, сподіваючись, що вибрав правильну мову, щоб шипіти. - А там шум від копання! Це розбудить мертвих». Говорячи це, він дозволив Х'юго стекти йому по рукаву і продовжував рухатися, його очі все ще були приховані від світла, поки він не опинився за кілька дюйм від іншого. Де твій командир? У мене важливе повідомлення».

"Командування ...?"

Нік вдарив. Його права рука хитнулася з боку на бік і впала на горло з китайським голосом. Х'юго, з гострими краями і тонким лезом, прорізав голос і розрізав його на середині мови, потім легко рушив далі, немов через масло, і розрізав яремну вену. Нік схопив падаючий ліхтарик і знову вдарив по горло чоловіка, проштовхнувши тонку довжину Хьюго через шию і знову. Тіло перекинулося повільно; він упіймав його вагу і опустив на підлогу.

Деякий час він прислухався, нічого не чуючи, крім слабкого дихання Паули і звуків ударів і копання з-за стін коридору. Ніяких проблем. Але тепер йому доведеться знайти місце, щоб покласти тіло. Він спрямував промінь ліхтарика коридором і побачив заглиблення за кілька футів попереду. Не кажучи ні слова, він простягнув світло Паулі і закинув тіло собі на плечі. Їм доведеться скористатися шансом на світло на мить і ще одним шансом, що в цій темній ніші нікого в стіні немає.

Вона опустила промінь низько, подалі від Ніка та його ноші, і направила світло на отвір. Він вів у порожню кімнату, гниючі полиці якої були відірвані від стін і складені на підлозі, ніби хтось намагався вирвати секрет. Нік затяг свою ношу в кут і з м'яким стукотом упустив її.

"Увімкни світло йому в обличчя", - прошепотів він. "Один швидкий погляд, потім погаси".

Вона накинула промінь на тіло і дозволила йому затриматись на голові. Кров обвивала шию, як багряну петлю ката, і риси обличчя були страшенно спотворені. Але навіть у смертельній агонії обличчя явно було китайським. Так само була й робоча форма з вшитими у тканину маленькими вицвілими відзнаками. Обличчя Ніка було похмурим, коли Паула клацнула вимикачем і залишила їх у темряві з трупом. Він знав, що це за крихітний значок, символ високоспеціалізованої компанії китайських агнтів та шпигунів, головним завданням якої було позбавити країну її видобутку та підготувати шлях для пропагандистів та військових тактиків. Зазвичай це означало, як це означало в Тибеті, що китайці планували перебратися в країну для захоплення влади або відкрито, або за лаштунками з маріонеткою, яка їх захищає. Але тут, прямо під носом у ОАД та дядька Сема?

Нік спохмурнів і поповз назад у коридор. Паула Безмовна ковзала за ним. Вони знову попрямували до світла.

Це майже легко. Прохід розгалужувався ліворуч і праворуч. Зліва була темрява, праворуч – світло. Він струмував через відкритий дверний отвір, а поруч із дверима було низьке вікно з ґратами. Нік пригнувся, щоб подивитися крізь нього. Чотири чоловіки, всі китайці, методично розбирали величезну кам'яну кімнату. До однієї зі стін було притулено пристрій, який він дізнався як металошукач. На даний момент ним ніхто не користувався; у нього був вичікувальний погляд, ніби його оператор міг тимчасово бути відсутнім. Де? – подумав він. Але він побачив достатньо, щоб підтвердити розповідь Паули про китайське полювання за скарбами і якийсь прихований мотив, набагато більший, ніж проста жадоба до видобутку.

Тепер про дівчину. Він знову вказав їхнє становище на своїй уявній карті. Прохід праворуч повинен вести прямо до частини підземель, яка відкрита для туристів. Вони навряд чи тримають її там. Значить, ліворуч. Він підштовхнув Паулу, і вони ковзнули у темний лівий коридор.

Цін-фу сів на складний стілець у кімнаті, яку назвав своїм офісом. Він добре поїв зі свого невеликого особистого запасу і почував себе набагато краще. Останні кілька днів справи йшли не дуже добре, але тепер він був переконаний, що досягне більшого від дівчини і, можливо, навіть від своїх упертих соратників, Фіделістів. The Fidelistas…. Він замислився. Невже дівчина знову збрехала, коли прохрипіла ім'я? Чи могли вони вести з ним подвійну гру? Його тонкий рот стиснувся з цієї думки.

Він глянув на свій годинник, зроблений у Пекіні. Він давав їй ще годину, щоб обміркувати свої думки, а потім розірвав її на частини… спочатку її розум, потім її тіло. Шан чекав на неї.

* * *

Шан чекав. Він спав, але його тварини почуття лежали близько до його товстої поверхні, і він прокидався від кроків лікаря. Поруч із його величезним лежачим тілом горів ліхтар. Навіть йому іноді хотілося світла в клітці. Шан загарчав уві сні, йому снилися тварини, які мріють про пристрасті, які треба задовольнити, та інші істоти

Ще ні, Шан, ще ні. Шан, ти диявольський виродок! Зачекайте! Він чекав, навіть коли спав. Але довго чекати він не став.

* * *

«Пауло. Це безнадійно, - прошепотів Нік згустку темряви поруч із ним. «Ми не можемо блукати цим лабіринтом усю ніч. Мені потрібно буде знайти спосіб позбутися від них, а потім повернутися ...

"Будь ласка немає! Будь ласка, дозвольте нам продовжити пошуки». Вперше вона прозвучала як благаюча жінка. «Якщо ми підемо і вони знайдуть тіло цього чоловіка, як ви думаєте, що вони з нею зроблять? Ми повинні продовжувати пошуки!»

Нік мовчав. Вона мала рацію щодо тіла. Але він також знав, що їхній успіх не може тривати вічно. Вони притискалися до стін незліченну кількість разів, коли чоловіки йшли повз них поперечним коридором, і вони забиралися в нескінченні темні підвали, щоб ризикнути ліхтариком і випробуванням. Це була дурна витівка. Його мозок спонукав його припинити цю нісенітницю і піти.

"Добре, ще одна спроба", - сказав він. "Тобто. Я не думаю, що ми там були. Я не впевнений, але я так не думаю”. Вони пройшли ще один коридор. Нік змусив свій мозок працювати над відновленням карти. Він уявлення не мав, чорт забирай, де вони. Ні, почекай – вони вже робили це раніше. і грубий камінь, тепер вони виходили на незвідану територію, але принаймні він знав, де вони були по відношенню до трубопроводу.

Прохід знову розгалужувався. Нік застогнав про себе, і Паула зітхнула поряд із ним.

"Ти візьмеш одну, а я - іншу", - прошепотіла вона.

«Ні! Ми залишаємось разом. Я теж не хочу полювати на тебе. Спробуймо йти прямо?

Деякий час вона мовчала. Потім вона сказала: «Ви маєте рацію. Це марно. Нам потрібна додаткова допомога. Я казав тобі-"

- Ой, чорт забирайте це, - втомлено сказав Нік. «Ходімо звідси і…» Він замовк. Його почуття зіщулилися, і його тіло напружилося. Паула завмерла поруч з ним.

"Що це таке?"

"Слухати!"

Вони обидва слухали.

Звук пролунав знову. Це був довгий, низький, сопливий хропіння. Гарчання. Тиша. І знову хропіння.

"Ми подивимося", - м'яко сказав Нік і ковзав уперед. Дихання Паули почастішало, коли вона пішла за ним.

За ними, наприкінці відгалуження, Цин-фу споглядав дим своєї сигарили і планував свій майбутній сеанс з Евітою.

А зовні, під безмісячним небом, втомлений кінь Тома Кі мчав до кінця стежки.

Шан заворушився у своїй приймальні. Він ще не зовсім прокинувся, але почув кроки. Він промимрив уві сні.

Нік пройшов по вигину проходу у напрямі звуку і різко зупинився. М'яке світло лилося з кімнати з відчиненими дверима, а за цими дверима хтось сопів уві сні. А також за дверима… були ще одні двері. Він міг бачити це з того місця, де стояв, масивні зачинені двері з засувом упоперек них. Його пульс почастішав. Жодна з інших дверей не була замкнена. І жодних з інших дверей не охороняв хропливий чоловік.

Він глянув на Паулу у яскравому світлі. Вона дивилася на замкнені двері, і її губи відкрилися. Тепер у її обличчі не було нічого твердого; тільки свого роду «О, Боже, будь ласка, Боже, погляд», який раптово змусив його полюбити її набагато більше. Він стримано підняв руку і витяг Вільгельміну зі спеціальної кобури, вільгельміни, зробленої довгою і незграбною через глушник, яким він так рідко користувався.

Нік прокрався в камеру, схожу на камеру, і тут вибухнуло пекло.

Не встиг він побачити неймовірно гору і підняв «Люгер», як величезна постать піднялася з фантастичною швидкістю і стрибнула на нього з тіні. Його голова вдарилася об стіну, і Вільгельміна вилетіла з його рук. Величезна боса ступня вдарилася йому по горло, коли він розтягнувся на смертельно холодному камені і побачив танцюючі вогні там, де він знав, що їх немає. За розколотими вогнями та червоним серпанком він побачив Паулу, націлену зі свого крихітного пістолета на величезний клубок жиру, а потім побачив, як істота повернулася і вибила пістолет з її руки. Нік ковтнув повітря і похитав головою. Істота обіймала її руками і стискала її з жахливим задоволенням, притискаючи її струнке тіло до його власних рулонів жиру і м'язів і кректало від жахливого захоплення. Нік невпевнено піднявся на ноги і витяг Х'юго з піхви. Він ударив по товстій спині, штовхнувши Хьюго перед собою, як крихітний багнет, і встромив його глибоко в рулон плоті. Величезна людина-монстр вивільнив одну товсту руку від Паули і вдарив Ніка кулаком по обличчю. Нік пригнувся і намацав Хьюго, все ще тремтячи в тілі великої людини, і різко увігнав стилет у глибоку рану на спині.

Чудовисько блискавично повернулося до нього і простягло руку, перетворену на лезо сокири. Він ковзнув по лопатці Ніка, коли він ухилився, але Нік знав що

Це було те, що було – удар карате, призначений для миттєвого вбивства. Він крутнувся на подушечках стопи і жорстким ударом викинув праву ногу, яка потрапила товстому під підборіддя і зупинила його на один глибокий вдих. Х'юго впав зі свого товстого ліжка і впав на підлогу. Нік кинувся до нього.

"Ах ні!" Стовбур дерева ногою відкинув його убік. Він упіймав ногу і різко смикнув. Він підкинув його в повітря та відкинув назад до стіни. Але цього разу він був готовий до падіння. Він перекотився на стегна і різко скинув обидві ноги на громаду, що нависла над ним. Істота позадкувала назад, але залишилася на ногах.

«Ах, ні, – сказав він знову. Ти не робиш цього зі мною. Я Шан! Ти не робиш цього із Шаном».

"Як поживаєш, Шан", - сердечно сказав Нік і стрибнув на нього, простягнувши руку, як сталевий клин. Він устромився в горло Шангу і повернувся на нього бумерангом.

Бог Всемогутній! - подумав Нік, відхиляючись. Товста свиня знає всі хитрощі карате і ще парочку.

Шан знову наближався до нього. Ні, він робив паузу. Величезна рука підняла Паулу з підлоги там, де вона тяглася за пістолетом, і шпурнула її убік. Вона приземлилася зім'ятою купою. Нік знову стрибнув, завдавши жорстокого удару у скроню, а інший - у товсту кишку. Шан хмикнув і ляснув Ніка великою долонею по голові. Нік важко впав, один раз перекинувся і, важко дихаючи, підвівся. Шан стояв над ним, розкинувши руки, і чекав.

* * *

Цін-фу насупився. Він дав чіткий наказ, щоб чоловіки не розмовляли під час роботи, але тепер він чув їхні голоси. А він? Він уважно слухав. Нема нічого. Тим не менш, настав час перевірити їх і подивитися, що вони роблять. Настав час повернутися Тому Кі. Він погасив сигарилу і потягся за ліхтариком.

* * *

Нік знову перекотився і схопився на ноги. Шан посміхнувся, мов мавпа, і махнув йому величезною лапою. Нік ухилився і відчув, як півтон пробив його ребра. Він позадкував і завдав удару ногою, який потрапив прямо в ніжну мету між його схожими на тулуб ногами. Інший чоловік зігнувся б навпіл і закричав. Шан скрикнув і сів, витягнувши товсті руки, щоб обійняти Ніка довкола колін. Він упіймав лише одне з них; інше вдарило під його підборіддям і хитнуло його назад, як повітряна куля, що підстрибує.

Шан тихо засміявся. "Ти комаха", - тихо прогарчав він.

Нік почував себе таким. Він знову вкусив його грудним ударом, який увійшов у шар жиру і знову розсмішив велетня.

«Хо, дивись! Я використовую палицю для тебе, - прогарчав він. Він швидко простяг руку і схопив Паулу за щиколотки. Вона була менш ніж у напівнесвідомому стані, і її слабкі звивини нічого для нього не означали; він кілька разів ударив її, як бейсбольною битою, набрав обертів і вдарив Ніка її безпорадним тілом – неандерталець, який використовує жінку як палицю. Він відпустив удар і посміхнувся сам до себе.

Нік поглинав більшу частину ваги та імпульсу своїми витягнутими руками, пом'якшуючи удар для них обох. Але він не зміг утримати рівновагу і опустився під неї, тихо лаючись. Безволоса мавпа напала на нього, як краб, коли він відкотився на волю, розмахуючи величезною ногою в бічному ударі, який у разі влучення міг би розбити мозок Ніка як сире яйце. Він не приземлився. Нік відвернувся і побачив, що нога гіганта ніяково опустилася, трохи втратила рівновагу, і люто завдав удару своїми ногами. Одна ступня сильно вдарилася об гомілку з м'якою підкладкою; другий обернувся за іншою товстою ногою і сильно смикнувся. Людина-монстр з глухим стукотом упала і спробувала підвестися. Нік ударив ногою в пах і підстрибнув, розмахуючи ногою в черевику, навіть коли стрибнув. Цього разу удар черевика потрапив збоку товстого черепа, і голова Шана смикнулася, як боксерська груша.

Це вже не були кішки-мишки. Шан більше не грав, і удар, що рубає, ледве його приголомшив. Але це допомогло. Шан широко вчепився своєю здоровою рукою і промахнувся на кілька дюймів. Нік позадкував, коли Шанг почав підніматися, і він знову стрибнув так високо, як тільки міг, а потім упав всією своєю вагою на опуклий живіт. Він почув тріск ребер і знову стрибнув, глибоко втираючи ступні в жир, ребра та кишки. Дихання з хрипом і хрипом вилітало з розпухлого тіла під ним.

«Не схоже на крикет», - сказав собі Нік і знову звалився на землю всією своєю вагою. Його п'яти опустилися в пульсуючому русі, люто врізаючись у нагрудник, серце, м'язистий живіт. Руки Шана ковзнули повз його ноги і безуспішно намагалися схопити їх.

Пролунав огидний хлюпаючий звук. Шан лежав нерухомо.

Нік відскочив від свого людського батуту. Краєм ока він помітив, що Паула стоїть на ногах і невпевнено рухається до дверей.

він замкнув внутрішні двері. глянув на жахливий безлад, який він влаштував із жахливою людиною, і відчув нудоту. Шан був мертвий, і він помер болісно. Нік підібрав Х'юго і пістолети, що впали, і пішов за Полою в темну камеру. Вона спрямувала промінь ліхтарика в куток.

На кам'яному ліжку, скута мотузкою, лежала, згорнувшись від жаху, жінка, виснажене обличчя і дивно опухлі губи.

Паула підбігла до співу, як мати, яка знайшла давно втрачену дитину.

«Евіта, Евіта! Це Пауло! Не бійся. Ми витягнемо тебе звідси.

«Пауло! О, Пауло…” Це був надламаний шепіт, який перетворився на ридання.

Нік дозволив їм на мить співати разом, поки він оглядав камеру і прислухався до інших звуків. Виходу не було, крім того шляху, яким вони прийшли, і не було жодного звуку про наближення. Ще. Він поліз у внутрішню кишеню стегна і підійшов до жінок.

«От», - сказав він, відкорковуючи фляжку. «Випий, і ми підемо». Паула взяла в нього склянку і піднесла до пересохлих губ Евіти.

Її очі все ще були вражені, але вона слухняно пила. Нік перерізав мотузки, які пов'язували її, і намацав її пульс. Вона була у поганій формі. Але вона зробить це, якщо вони поспішають. Він побачив опіки та інші сліди тортур і поклявся собі, що витягне її звідси, незважаючи ні на що.

"Знаєш дорогу назад, Пауло?" він прошепотів.

Вона глянула на нього і повільно похитала головою.

"Мені шкода. Я не певен. Ви?"

Він кивнув головою. Я думаю так. Я понесу її. Тримайтеся близько і будьте напоготові. Евіта? Він ніжно доторкнувся до дівчини. «Просто тримайся за мене. Це все, що тобі потрібно зробити.

"Втомилася", прошепотіла вона. «Може не вижити. Спершу скажу… Пауло, послухай. Слухайте! Підказка Паділли ... Замок чорних. Але він також сказав, що це недалеко від Домінґо. Китайці помиляються. Це не на Гаїті. Зрозуміти? Чи не на Гаїті. І ще він сказав…» Вона зітхнула і впала без сил.

Паула простогнала від болю. "Вона померла!" прошепотіла вона.

"Вона не." Нік швидко нахилився і взяв Евіту на руки, якби вона була дитиною. «Втратила свідомість. Погаси ліхтар і йди за мною. Не втрачайте мене - але якщо щось трапиться, це два ліві і праві, ще один лівий і правий, і біжи як чорт. Якщо виникнуть проблеми, не чекай на мене. Я не чекатиму на тебе. Зрозуміла? Поїхали."

Він відніс свою ношу до передпокою, переступив через схожі на хоботи ноги покаліченого Шана і ненадовго почекав у дверях, поки Паула гасить світло. Потім він стрімко ступив у коридор, досліджуючи темряву очима свого розуму і тримаючись близько до стіни. Задня частина його шиї наїжачилась від попереджень, але в нього не було вибору. Це було «йти і продовжувати», і все поки що щось їх не зупинило.

* * *

Лікар Цін-фу Шу стояв у темряві в кутку коридору, що веде до свого кабінету. Він щось чув; він був у цьому впевнений. І чоловіки не відповідали. Вони працювали у своєму звичному безпристрасному мовчанні, молотили і копали, але не розмовляли.

Шан? Неможливо. Проте…

там було слово "фіделісти". Він продовжував шепотіти в його голові, і луна надламаного голосу дівчини. Fidelistas…?

Зараз, зараз, він отримає від неї правду.

Його думки були сповнені думок про Фіделістів, коли він увімкнув свій ліхтарик і направив його промінь у коридор попереду, що веде до її камери. Він мимоволі ахнув.

Широкий промінь світла перетнув і зник у тіні за ним високий бородатий чоловік у формі Кастро – ніс дівчину!

Крик обурення і тривоги здійнявся в його горлі, коли він стрибнув уперед і схопився за пістолет, яким так рідко доводилося користуватися.

* * *

Обличчя Ніка осяяло світло. Він зрушив вагу дівчини убік і злегка розвернувся на подушечках ніг, щоб ударити боком по фігурі за світлом. Його ступня з'єдналася з прихованою гомілкою, і в той же час він почув бавовну! звуку і світло згас. Зойк люті спустився вниз, на підлогу, а потім пролунав ще один звук і глухий удар. "Паула стріляє цим маленьким пістолетом з глушником", - подумав він із похмурим задоволенням і зупинився, щоб штовхнути темну фігуру ногою. Він лежав нерухомо.

"Та гаразд!" - наполегливо прошепотів він і рушив далі.

Паула на мить завагалася, а потім пішла за ним.

Звуки копання припинилися. Хтось кричав. з коридору поряд. Нік швидко повернув ліворуч, побіг далі, зробив ще один поворот.

"Паула?" - прошипів він.

"Скоро!"

Він повернув праворуч. За ним пролунали кроки, що бігли, і це була не тільки Паула. Вони були близько - надто близько. Він зробив наступний поворот ліворуч, і вони зникли, все, крім Паули. Дівчина ставала тяжкою. Нік послабив хватку і зробив останній поворот праворуч. Кроки знову були гучні, і інший голос кричав

Він на повному ходу врізався у кам'яний кут дверного отвору. Дівчина застогнала, а Нік вилаявся. Паула пройшла повз нього, і він почув, як вона відкрила люк, який вони відкрили годину чи дві тому.

«Опустіть її до мене!» - Видихнула вона. «Спусти її - я спущу її сходами».

Пастка була широко відкрита, і дівчина була на півдорозі, коли двоє чоловіків увірвалися до підвалу. Нік пірнув у яму і кинувся на Вільгельміну. Світло повністю впало йому в обличчя і засліпило його, але він направив «Люгер» праворуч від відбивача і над ним і зробив три постріли поспіль. Кулі хлестали по каменю навколо нього, а одна пролетіла повз його вухо. Залп у відповідь Вільгельміни розколов ліхтарик, що коливається. Другий чоловік тримав вогонь. За ним Нік чув, як Паула спускає змучену дівчину вузькими сходами. Постріл пронизав його рукав, і він вистрілив у маленький язичок полум'я, а потім знову і знову туди, де, як він думав, має бути голова та груди. Щось упало, і він трохи зачекав. У проходах за ними глухо лунали кроки. Але в кімнаті з ним стояла тиша. Він швидко спустився сходами і закрив люк над головою.

Він увімкнув свій олівцевий ліхтарик рівно на стільки, щоб побачити, як Паула бореться в коридорі з низькою стелею з мертвою вагою дівчини.

"Я візьму її", - видихнув він. «Іди та відв'яжи цих кляч. Тільки швидко!" Він якомога ніжніше схопив м'яке тіло Евіти і накинув її на спину. Потім він поповз - повз зі швидкістю, з якою чоловік може повзати по підлозі з висохлого моху та зістертих каменів, з низькою стелею над головою і напівживою жінкою, яка його тяжіла, перед собою він чув, як Пола шкребе по грубій підлозі і прямує до виходу з водопроводу, а за ним запанувала благословенна тиша.

* * *

Цін-фу ледве підвівся на ноги і схопився за ниючу голову. Його рука стала липкою від крові. Його приголомшений розум не міг одразу зрозуміти, що сталося, але він знав, що це катастрофа. Він відкрив рота, щоб закричати, але не видав жодного звуку. Його руки намацали підлогу поруч із ним і знайшли зламаний ліхтарик. Потім пістолет. Він схопив його, знайшов спусковий гачок та вистрілив. Звук ударив по стінах. Потім він знову знепритомнів. Але перш ніж завіса опустилася на його розум, він почув, як хтось біжить до нього, і крик китайською. Поспішай, свиня! - невиразно подумав він і поринув у кошмар втечі від Фіделіста.

* * *

Том Кі поспішив у пальмовому гаю і поспішав до входу в тунель. І зупинився. У підніжжі червоного дерева щось ворушилось. Він застиг на місці, чуючи шелест листя в безвітряній ночі і м'який тупіт коней, яких тут не повинно бути, і повернувся до високих дерев. На мить він зовсім забув про терміновість свого послання Цин-фу та необхідність допомоги фахівця з металошукачем. Все, про що він міг думати, те, що в гаю червоного дерева, в небезпечній близькості від замку, був рух. Він пробіг крізь дерева і зупинився, щоб подивитись у темряву.

Дві постаті допомагали третій сісти на коня. Один із них сів на того ж коня і міцно обійняв безвольну постать. Потім друга сіла на другого коня, і два коні тихо рушили крізь дерева до стежки під гору.

Місяця не було, але було небагато зоряного світла. І коли два коні рухалися через вузьку галявину до стежки, Том Кі миттю побачив дівчину Евіту. Він також побачив двох вершників до того, як гілки сховали їх, і, хоч він не впізнав їх, він знав, що це не люди Цин-фу.

Копити злегка клацнули слідом і набрали швидкість. Він повернувся, помчав назад до свого коня і повів його на стежку. Потім він пішов за ним спочатку на відстані, тому що навколо було трохи інших вершників, а потім ближче, коли він почав зустрічати пішоходів і селянські вози далі по схилу. Час від часу він стримувався і з'їжджав на узбіччя дороги, щоб звук його копит не був таким постійним, щоби вершники попереду його помітили. Йому здалося, що він бачив, як один з них час від часу обертався, щоб озирнутися через плече, але вони продовжували їхати рівним кроком. Тепер вони скакали. Том Кі низько стулився на коні, схиливши голову, і теж кинувся галопом.

«Є запасне ліжко, Жак?» Нік ступив зі своєю ношею, і Паула швидко зачинила за ними двері кухні.

"Ти знайшов її!" Очі Жака сяяли від задоволення на його смаглявому обличчі. «Але mon Dieu! З нею поводилися жахливо! Негайно наведіть її сюди. Марі! »

Його гарненька молода дружина з'явилася у дверях і одразу оцінила ситуацію. «Ліжко готове», - рішуче сказала вона. «Принесіть

їй сюди, будь ласка. Пауло, ви допоможіть мені роздягнути її, і ми спершу подивимося, що їй потрібно. Жак, запалюй пекти. Месьє, покладіть її прямо сюди. Так. А тепер йди, будь ласка.

Нік залишив дівчину на чистих простирадлах і м'яких подушках, посміхнувся Паулі і повернувся до Жака.

"Суп? Кава? Напій?" – запропонував Жак.

"Все, дякую, але трохи пізніше", - сказав Нік, і його очі занепокоїлися. «Тут за нами стежили, Жак. Один чоловік на коні, який проїхав повз, коли ми зупинилися тут. Наскільки у безпеці ми – і ви? »

Жак весело знизав плечима. «Проти однієї людини, непереможної. Гадаю, це був не гаїтянський офіцер?

Нік похитав головою. «Китайці, я також певен. Я намагався струсити його, але з дівчиною це було неможливо. І ми з Паулою їдемо незадовго до світанку. Я сподіваюся, що він знову спробує піти за нами, і сподіваюся, що наступного разу я його зловлю. Але якщо ні, то краще остерігайтеся репресій. І прибери дівчину звідси, щойно зможеш, щоб її присутність не скомпрометувала тебе.

Креол усміхнувся і тицьнув пальцем у замкнені внутрішні двері. «Там повно зброї та боєприпасів. Мене оточують друзі, які біжать до мене на допомогу за найменшої ознаки неприємностей - доти, доки їм не доведеться мати справу з Тонтон Макуте, таємною поліцією. Є подвійні замки та важкі віконниці. Як бачите, всі закриті, і на всіх фіранки. Тож нас навіть не чують, не кажучи вже про напад. І хоча сам будинок всього лише з дерева та глини, він зроблений із найміцнішого дерева та глини. Чи не мій друг. Нам нема про що турбуватися».

«Проте, я думаю, що подивлюся на вулицю», - сказав Нік. «Вимкніть світло на мить, гаразд?»

Жак кивнув і клацнув перемикачем на кухні. Нік прочинив двері і вийшов надвір. Він крадькома обійшов будинок і втупився в тіні. У радіусі ста ярдів від найближчого сусідського саду був укриття для чоловіків, крім сараю і стійл для коней. Він вивчив і нікого не знайшов. Барабани все ще гриміли вдалині, і по сільській вулиці долинали слабкі звуки, звуки балаканини та сміху людей. Але не було ні сліду коня чи слухаючої людини.

Нік повернувся в будинок і взяв частування, запропоноване йому Жаком. За кілька хвилин до нього приєдналася Паула і повідомила, що Евіта комфортно відпочиває.

"Вона трохи поїла і дуже сонна", - сказала вона Ніку. Але вона хоче поговорити з нами перед сном. І вона дякує тобі. Ніку здалося, що тон Паули став набагато дружелюбнішим, і він був цьому радий.

«Вона має дякувати тобі, а не мені», - сказав він, вдячно потягуючи коньяк Жака. «Ви, Грізні, - купка сміливих дівчат, судячи з того, що я бачила. Думаєш, тепер вона зможе поговорити з нами?

Паула кивнула головою. «Це має бути зараз, бо я думаю, що ми маємо скоро виїхати. Марі дасть нам п'ять хвилин не більше. Вона обдарувала його примарною усмішкою, яка ворухнула куточками її губ і показала слід ямочки на щоці. "Хоча, за її словами, ти стоїш цілого загону морської піхоти".

"Ой, чорт забирай!" - жартівливо сказав Нік і човгав ногами. «Добре, давай послухаємо, Евіта відпочине». Він підвівся і пішов за Паулою в маленьку кімнату, яку Марі перетворила на спальню для Евіти. Жак швидко перевірив дверні та віконні замки та увійшов за ними.

Була майже опівночі. У селі було тихо.

* * *

Ніч була прохолодною, і Том Кі задубілий. Але звуки, що лунали з навушників, не давали йому спокою. З бокової стіни будинку на відстані понад двісті ярдів, але майже навпроти Леклерків він міг чути кожне сказане слово. Його кінь був прив'язаний до дерева в невеликому парковому гаю поблизу, а сам він був у тіні темного будинку. Маленький транзисторний пристрій, схожий на телескоп, у його руках був спрямований прямо у вікно там, за яким він спостерігав. Це був один із хитрощів його професії, і він добре нею користувався. Він похмуро посміхнувся і виправив маленький циферблат. Голоси доходили до нього голосно та виразно. Голос дівчини був уривчастим і пошепки, але кожне слово було чутно.

* * *

«… Це не мало для мене сенсу, – прошепотіла вона, – але він сказав так. Його ключ до розгадки був – Замок чорних. Він сказав мені, коли ми... коли ми... - вона відвернулася від них і заплющила очі. «Він сказав мені, коли ми були разом у ліжку, лише за кілька хвилин до того, як чоловіки увірвалися та напали на нас. Він спробував піти через вікно, але йому вистрілили у спину. Потім вони, мабуть, ударили мене, бо… бо наступне, що я зрозумів, я опинився в якомусь будинку і на мені був одяг. Пахло їжею - багато їжі, наче внизу ресторан. А потім ця людина... - Вона тяжко зітхнула. Марі дала їй ковток чаю з ромом і докірливо подивилася на інших.

«Тільки сутність

, Евіта, - швидко сказав Нік. "Ви його знали? Він щось роздав? Ви йому щось розповідали?"

Евіта відсунула чашку та кивнула. "Я знав його. Ми пожартували над ним, Пауло, і звали його Фу Маньчжу. Господар китайського дракона в Санто-Домінго. Той, який, як ми завжди думали, йшов тими ж слідами, що і ми, у пошуках скарбів».

"Цін-фу Шу", - м'яко сказала Паула. "Я подумав, що це може бути він там, у темряві".

"І ... і було істота". Евіта здригнулася і втягла повітря. «Але це було згодом. Він продовжував стежити за мною і намагався з'ясувати, чи знаю я ще щось. Я сказав йому, що нічого не знаю. Потім він поговорив з іншою людиною, яку я не міг бачити… і вони вирішили, що Замок Чорних має бути Цитаделлю. А потім він устромив у мене голку і… і я прокинувся у тій камері. З цим чудовиськом, що охороняє двері.

«Це Паділла, – сказав Нік. «Ви сказали, що він сказав вам щось ще. Що це було?"

"Це була наша перша зустріч", - прошепотіла Евіта. «Раніше ми пішли до його квартири. Я змусив його сказати мені дещо раніше. Я погодився піти. І він сказав, що це було в нас у всіх під носом, якби ми тільки знали, де шукати. Він не знав де, бо сам був би там. Але він знав, що до Санто-Домінго лише кілька хвилин їзди. І Трухільйо засміявся, коли сказав йому. Він сказав - сказав жартома, що це буде на La Trinitaria. І він повторив це кілька разів, сказав Паділья. У La Trinitaria було щось дуже кумедне.

"La Trinitaria!" Обличчя Паули раптово побіліло і зблідло. «Так називається група спротиву, до якої належали всі наші люди! Що це за жарт, коли всі чоловіки мертві? »

«Пауло, я думаю, він навіть не зрозумів себе, Паділло. Але я вважаю, що це був не просто жарт. Я думаю, що це може щось означати для нас. Я не знаю що." Евіта втомлено зітхнула і облизнула губи. "Тепер вистачить!" - різко сказала Марі.- Вона повинна відпочити". "Ще дещо", - видихнула Евіта. "Цей китаєць, Цін-фу. Алонзо надав йому інформацію про нас, гадаю, він мало що знав, але весь час щось говорив про Алонзо, і було щось у його манері говорити, що змусило мене подумати, що він якимось чином працював з фіделістами. що він прийшов у них сумніватися". Нік кинув погляд на Паулу. "Мій кубинець?" пробурмотів він, тепер її обличчя стало ще білішим. Ми думали, що він наш друг. Особливо одного із нас. Ми маємо негайно повернутися. Марі? Ти подбаєш про Евіт?

«Але так, звичайно, звісно! А тепер закінчіть говорити десь в іншому місці».

Вона швидко вигнала їх із кімнати та поставила на кухні з кавником.

«Човен завжди поруч, - сказав Жак, коли Марі залишила їх. «У покинутій човновій сараї в Турі. Паула знає. Анрі Дюкло відвезе вас туди й назад. За домовленістю він буває там о другій годині ранку, тож скоро буде. Але якщо хочеш, ти маєш трохи часу, щоб відпочити.

Нік похитав головою. «Чим раніше ми звідси поїдемо, то краще для всіх. Ми можемо пройти туди за годину, чи не так? "Жак кивнув. "Тоді ми можемо залишити коней тут", - сказав Нік, глянувши на годинник. "Так буде тихіше. З тобою все гаразд, Пауло?

"Так." Вона різко підвелася з-за столу. «Я думаю, що ми зараз попереду, і ми маємо залишатися попереду».

"Жак". Голос Ніка був тихим, але переконливим. “Бережи себе. Я все ще думаю, що за нами стежили. І якщо вони не спіймають мене та Паулу, вони можуть піти за тобою. Не дозволяйте їм дотягнутися до вас».

Жак поплескав його по плечу. «Не буду, друже мій, – тихо сказав він.

* * *

Том Кі опинився у скрутному становищі. Було життєво важливо, щоб він повідомив Цин-фу Шу, але не менш важливо було зупинити цих людей. Всі вони. Не тільки ті двоє, які прямували до човнової пристані в Турі, а й ті, що залишилися. Вони надто багато знали. Він все ще думав, що робити, коли його навушники вловили останні прощання і звук задніх дверей, що відкриваються. Двері тихо зачинилися, і засувка ковзнула на місце. Потім він нічого не чув. Але він невиразно бачив, як дві нечіткі фігури мчали через відкритий простір між будинками навпроти і зникали в тіні.

"Якщо ні", - вирішив він. На той час, як він передасть повідомлення Цин-фу, буде вже надто пізно. Він має діяти сам і швидко. Зсередини будинку долинали тихі звуки людей, які готувалися до сна. Він усміхнувся про себе в темряві, знімаючи навушники. У його рукаві було два чи три тузи, які, якби він їх правильно зіграв, злетіли б у ціні в Пекіні. По-перше, він знав дорогу в Турі, і його не треба було вести. По-друге, чоловік та жінка йшли, і це дало йому час. І, нарешті, у сідельній сумці він мав певне спорядження, яке, як він завжди знав, коли-небудь стане в нагоді.

Він потягнувся

до сідельної сумки і витяг те, що йому було потрібно, перевірив це в темряві своїми вмілими пальцями, потім почекав у тиші цілих десять хвилин, перш ніж зробити наступний крок. Потім він сів на коня й повільно і майже безшумно направив її до будинку Леклерка. Крізь щільно завішене вікно світилося слабке світло, і це було чудовою метою.

Том Кі підняв праву руку і націлив пристрій, дуже схожий на сигнальний пістолет. Він так само діяв, але його полум'я утримувалося в мініатюрній ракеті, а його заряд був смертельний. Він натиснув на спусковий гачок і врізав другий снаряд у ствол. Перший приземлився на товстий солом'яний дах і встромився в нього, як куля, перш ніж розколотися і викинути язики розжареного полум'я. Другий полетів до вікна. Він дивився, як вона увірвалася всередину, коли він зачинив третій за ним, а потім ще один по солом'яному карнизу над вхідними дверима. Палаючий термітний склад струмінь і розливався в річки вогню, жадібно дряпаючи серце того, на кого нападало. Серія невеликих вибухів розірвала тишу, коли полум'я увірвалося до складу боєприпасів Жака Леклерка, невеликий арсенал, який мав захистити їх від будь-яких атак. Тепер це тільки посилило становище.

Том Кі опустив гранатомет і схопив поводи зляканого коня. Він відчув тепле сяйво урочистості та задоволення. Його маленькі іграшки були надзвичайно ефективними. Через кілька секунд цей будинок з глини, дерева і соломи перетворився на пекло, що палає нестерпним жаром і полум'ям, що обпалює. Це було як напалм на висушеній на сонці деревині, як величезний вогнемет на звалищі бензину. Пелена вогню накрила стіни від кінця до другого.

Ніхто з криком не виходив із дому. Після першого моменту ніхто не закричав. Полум'я жадібно в'ївалося в солом'яний дах та дерев'яні вироби і люто дряпало, шукаючи ще.

Том Кі пустив свого гарцюючого коня риссю, а потім і галопом. Небо за його спиною було червоне.

Він все ще міг випередити і чатувати на них у Турі. У цьому маленькому рибальському селі не могло бути багато покинутих човнів.

І тому ми прощаємось

Старовинний Ford пройшов поворот, як гонщик у Ле-Мані.

"Скільки ще?" - Закричав Нік, перекриваючи звук своєї швидкості.

«Приблизно тридцять секунд, з твоєї швидкості», - крикнула у відповідь Паула. Я вас зовсім не розумію. Спочатку ви хочете прогулятися, тому що там тихіше, а потім виганяєте машину у якогось жалюгідного землероба з п'ятьма банановими деревами та заставною на його халупі. Повільніше, гаразд? Ти пройдеш повз село! Ось Турі, внизу схилом праворуч.

Нік уповільнив крок і подивився на крихітну групу будинків, що збилися в купу біля ватерлінії. Він проїхав кілька сотень ярдів і різко звернув на грубу під'їзну доріжку до невеликої кавової плантації. Він глянув на свій годинник у світлі панелі приладів, перш ніж потягнути за дроти, які він перетнув кілька хвилин тому, коли підбирався до припаркованої машини. Дванадцять сорок п'ять. Не погано. Двадцять хвилин, щоб здійснити швидку і безшумну прогулянку, викрасти старовинний візок і припаркуватися за дві хвилини ходьби від човнового причалу в Турі.

"Коли ми їхали, за нами не стежили", - сказав він. Але я знаю, що за нами стежили раніше. В цьому немає сенсу. Чому за нами не пішли знову, коли ми покинули LeClerqs? Бо хтось уже знав, куди ми йдемо? »

"Це неможливо", - холодно сказала Паула. Хто міг знати? І не кажи мені, про Марі та Жака.

"Я не буду. Проведіть мене до човна, ми зачекаємо і подивимося, хто прийде. Якщо, звичайно, її нас не нападуть.

Він вислизнув з машини, злегка закрив двері й почекав, поки до нього приєднається Паула. Вона була не з тих жінок, яким подобається, коли для неї відчиняються двері.

Вона провела його по схилу пагорба повз задні двері сплячого села до провислого дощатого настилу біля кромки води. З центру його напівзруйнований причал виступав у морі, а по обидва боки від берегового кінця доку було кілька навісів по-різному аварійного стану. У кожного з навісів було по два двері: одна вела до тилу з дощатого настилу, а інші, майже завширшки з сам навіс, виходила в море. Деякі сараї були відкриті та порожні. Один або два з них були занадто старими для використання.

Паула провела його за навіси і повз виступаючого причалу до далекого кінця променаду. Дошки рипіли під ногами. Вільгельміна чекала у руці Ніка, готова зустріти компанію. Сарай на дальньому кінці доріжки шалено нахилився боком у м'яко плескаючу воду. Вони попрямували до нього. Обидві його двері були зачинені. Паула зупинилася біля задніх дверей і підняла ключ до замка.

Нік трохи поклав руку їй на плече. "Почекайте." Він кинув швидкий погляд на хлів поруч з ним. Він був відкритий на ніч і в досить хорошому стані. І

він стояв між їхнім сараєм і всіма, хто міг пройти променадом.

"Тут", - прошепотів він. «У кут, подалі від дверей. Ох! Його обмацувальні руки знайшли те, що шукали. Заберіться під цей брезент і залишайтеся там, поки Дюкло не приїде.

"Я нічого такого не зроблю!" - сердито прошипіла вона. «Ми можемо почекати у сараї Генрі…»

"Ти хоч раз мовчиш і зробиш, як тобі кажуть", - прогарчав Нік, і в його голосі пролунала крижана влада. «Іди на землю та мовчи». Він витрусив брезент на випадок, коли ховалися щури, і засунув його під нього. Приглушений голос сказав: "Чорт тебе забирай!" а потім полотно осел.

Нік виглянув з сараю і поплентався тротуаром до замкненого, де їхній човен мав чекати. Він обережно обійшов його, скоріше відчуваючи, ніж бачачи розхитані дошки та сяючі діри гниття. "Замок - це сміх", - подумав він. Будь-хто, хто хотів, міг пробитися туди протягом трьох хвилин. Він знайшов косу щілину майже у фут заввишки і кілька дюймів завширшки. З обережністю, яка підтримувала його життя протягом багатьох років полювання та переслідувань, він встромив ніс олівця в щілину, низько присів і клацнув вимикачем. Він побачив, як крихітний промінь прорізав густу темряву всередині. Але ніякої реакції зсередини не було. Він збирався заглянути всередину, коли почув тихий стукіт кінських копит по дорозі над селом. Звук припинився майже одразу. Це міг бути сільський мешканець. Але він у цьому сумнівався.

Уздовж внутрішнього краю стародавнього тротуару росли низькі тростини. Нік намацав їх і виявив, що по щиколотку в сльоті, але досить добре захований.

Минуло кілька хвилин. Потім заскрипів дощатий підлога. Якщо це був човняр Анрі Дюкло, то він запізнився більш ніж на годину.

І Анрі не треба було вмикати і вимикати ліхтарик, щоб оглядати кожен пошарпаний човен.

Світло падало на сарай, де Паула лежала під брезентом. Здавалося, він там затримається. Нік напружився, сподіваючись на Бога, що зловмисник не помітив підошву туфлі чи пасмо волосся, що стирчало з-під полотна.

Він цього не зробив. Він залишив другий останній сарай, і його світло висвітлило останній сарай у черзі. Промінь на мить сфокусувався на дверях і потім згас. Чоловік ковзнув до дверей і почав поратися із замком із чимось, що не було схоже на ключ.

Палець Ніка свербіл на спусковому гачку Вільгельміни. Але чорнильна чорнота унеможливлювала точну стрілянину навіть зблизька, і зараз він швидше сумніватиметься, ніж вбиватиме. Також він вважав за краще бачити обличчя людини, перш ніж вистрілити у нього.

Він підвівся з очерету з легким шурхотом і стрибнув у темну спину, змахнувши однією рукою за гак коммандос на шиї, і Вільгельміна була готова вдарити по ребрах. Але слух у цього чоловіка, мабуть, був такий же гострий, як у Ніка, тому що він повертався, навіть коли Нік стрибнув, і він звивався, як вугор, коли м'язова рука обхопила його горло. Він ударив ліхтариком по голові Ніка і вдарив його гострою ногою. Обидва удари були легкими та слизькими і нічого не означали б, якби двоє чоловіків були на твердій землі, але це не так – обшивка похитнулася під їхньою загальною вагою, і вони обоє втратили рівновагу. Нік мимоволі стиснув хватку і відступив на дошку, що нахилилася під його ногами. Гниюче дерево раптово розкололося під ним, і він відчув, як його права нога різко впала між роздробленими дошками в безодню холодної води. Інший чоловік, все ще в його руках, тяжко розтягнувся на ньому; Ніка вдарилася ліктем об дощатий підлогу, і Вільхеміна злетіла. Ліхтарик з гуркотом зупинився і висвітлив їхні заплутані постаті.

Том Кі люто повернувся і наполовину звільнився, просунувши одну руку в піджак і спробувавши підвестися. Нік побачив його обличчя з примруженими очима та його швидкий рух одночасно. Однією рукою він стис горло, а інший витяг назовні, щоб стиснути лещатами тонке зап'ястя китайця. Том Кі пронизливо заверещав.

«Зрадник Фіделіст!» він важко дихав і намагався вирватися. Нік був не в настрої критикувати компліменти. Його стегно було щільно затиснуте між гниючими дошками, і його вага розподілялася незручно незручним чином. Він тримався за Тома Кі щосили, що міг, і крутив руку, поки плече не нахилилося до нього. Потім він сердито смикнувся. Щось тріснуло зі звуком, схожим на постріл із пістолета. Китаєць кричав і відчайдушно рубав Ніка у скроні. Нік похитнувся вбік і відчув, як його пальці розслабилися на горлі іншого чоловіка. Том Кі вчепився в них із відчайдушною силою і вирвався геть. Він схопився на ноги і вдарив Ніка ногою по обличчю. Нік пригнувся, спіймав ковзний удар по голові і невиразно побачив, як здорова рука китайця знову сунула руку в піджак.

.

Нік схопився за дошку і піднявся вгору. Гострі уламки дощатого настилу встромилися в штанину його штанів і встромилися в шкіру, як зубці пастки для тварин. Рука Тома Кі простяглася до нього, показуючи. Нік вирвався на волю, коли крихітний язичок полум'я плюнув у темряву і вп'явся йому в руку. Він стрибнув убік, а потім пірнув уперед, витягнувши руки і потягнувшись до зброї. Був ще один вибух! звуку, і він тримав Тома Кі за руку та за голову, перш ніж він відчув укус. Китаєць вдарився головою об дощатий підлогу, і Нік пішов за ним. Він важко приземлився, ударивши коліном у спину, і його рука сіпнулася під підборіддям. Пролунав ще один тріск, цього разу ще різкіший, і Том Кі лежав зім'ятим у тиші смерті. Нік підвівся і важко зітхнув. Ось і все про гру у запитання та відповіді. Він знав, що хлопець китаєць, але це було все, що він знав.

"З тобою все гаразд?" Він здригнувся від голосу. На мить він зовсім забув про Пауля. Потім він зрадів її голосу у темряві. Так. Хапай світло і давай поглянемо на нього. Вона направила світло на постать, що лежала, коли Нік перевернув тіло.

"Він один із них", - тихо сказала вона. "Я бачив його в Санто-Домінго з Цін-фу".

Але на його тілі не було нічого, що могло б розповісти їм про нього ще щось.

Нік потяг Тома Кі до краю тротуару і сунув його між гнилими дошками і очеретами, що зітхали. Потім він повернувся до орендованого елінгу з Паулою поряд з ним.

"Я хотіла допомогти тобі", - сказала Паула, коли вони разом сіли на брезент. "Але я так мало бачила в темряві і боялася тебе вдарити".

"Боюсь" - не те слово для тебе, Пауло, - тихо сказав Нік. "Ти зробив правильно. За винятком того, - додав він, - що ви повинні були залишатися під брезентом.

Вона тихенько засміялася. "Тепер ти знаєш, що для мене це було неможливо!" Її рука трохи спочивала на його руці, і він пощипав від її дотику. "Тобі боляче", - м'яко сказала вона. «Будь ласка, дозвольте нам зійти в човен до приходу Анрі. Я знаю, що на борту є медикаменти».

"Вони залишаться", - сказав Нік. «Я волію залишатися на місці і доглядати нових відвідувачів».

Деякий час вона мовчала. Нік дивився на дощатий підлогу і знову задумався про своїх друзів Марі та Жаку. Жак знав, що вони їдуть у замок, Жак знав, що вони їдуть сюди… Йому було цікаво, чи справді вони можуть довіряти Анрі Дюкло.

"Ви знаєте, - сказала Паула, - що ви навіть не назвали мені свого імені?"

Він дивився на неї у темряві. Це правда. Жак навіть не хотів знати - так він сказав, так безпечніше - і цей випадок, здавалося, ніколи не виникав з Паулою. Звичайно, він мав прикриття та супровідні документи. Але тепер він був упевнений у Паулі, якщо ні в чому іншому.

"Мої друзі звуть мене Нік", - сказав він.

"Нік. Мені подобається, що." Її рука легенько торкнулася його бородатої щоки. "Цікаво, як ти виглядаєш насправді". Вона відсмикнула руку.

- Страшенно потворно, - весело сказав Нік. «Без підборіддя та покритий бородавками».

Вона знову засміялася. То був приємний звук; не дівоче хихикання, а жіночий сміх. - А ваше тіло – я вважаю, це теж фасад?

«Ах, ні», - сказав Нік, раптово дуже усвідомлюючи своє тіло та його близькість до неї. «Ні, це все мене міцно, за винятком м'яких плечей та нарощеного взуття».

"Спочатку ти мені не сподобався", - різко сказала вона.

"Це було моє враження", - пробурмотів Нік.

«Чи бачиш, я чекала...»

"Я знаю, Пауло". Нік посміхнувся. «Загін чоловіків. Ви сказали мені один чи двічі. Але подивимося на це по-нашому. Знову і знову Сполучені Штати посилали загони людей у країну, щоб допомогти, і знову і знову половина світу зверталася проти нас і бурчала з приводу американського втручання. Останнім часом певні групи почали отримувати вигоду з цього, посилаючи фальшиві крики про допомогу, а потім кричачи всьому світу, що дядько Сем зробив це знову. Ми точно знаємо, що потрапили у пару навмисних пасток. Це лише пропагандистський гамбіт, але щоразу він розплачується за них ненавистю до нас. Отже, жодного загону. Немає морської піхоти. Найменше у Санто-Домінго, де в нас уже плюють. Ми вже трохи втомилися від плювків. Ось чому вам довелося задовольнятися однією людиною, а не групою».

«Я мала це зрозуміти. Я прошу вибачення." Вона зробила паузу, а потім сказала: "Але я рада, що ти єдиний чоловік. Було неправильно з мого боку бути такою невдячною. Ви хочете, щоб я зараз розповіла вам про Алонзо?"

«Було б непогано», - сухо сказав Нік і перевірив радієвий циферблат свого кубинського армійського годинника. Година п'ятнадцята. Надворі все ще було темно, як у вугільній шахті, і тихо, як у могилі.

«Він є членом спеціального загону кубинців, які мають табір на пагорбах на захід від Санто-Домінго. Я знаю, що вам, американцям, важко це зрозуміти, але багато хто

з нас у Домініканській Республіці не можуть думати про них як про ворогів. Вони пропагандисти, шпигуни, радники - називайте їх як хочете. Звісно, вони комуністи. Але вони несуть із собою своєрідний революційний дух, який потрібен нашій країні, надію на те, що колись у нас буде лідер, який не буде ні дурнем, ні фашистом. Ми не працюємо з ними, але й не заважаємо їм, і вони не заважають нам. Принаймні я так думав. Принаймні один чи два з них стали нашими друзями. Алонсо Ескобар був дуже зачарований маленькою Лус, однією з моїх Страшних. Він часто її бачив».

"І чи знала вона, куди ви збиралися, коли їхали з Санто-Домінго?"

"Так." Паула зітхнула. «Щоразу, коли хтось із нас кудись іде, ми завжди розповідаємо трьом іншим. Це правило, і воно часто допомагало нам виходити з неприємностей. На цей раз, здається, нам це зашкодило. Очевидно, вона мала сказати йому, де ви повинні піднятися. Цікаво, чи він чекав взвод?

Але вона єдина, хто міг йому сказати, і я не можу зрозуміти, чому вона це зробила. Він не такий уже й спритний, як чоловік. Сподіваюся, вона не перейшла до Фіделістів».

"Сподіваюся, що ні", - задумливо сказав Нік. «Я вважаю, було б зрозуміло, якби вона це зробила». Але його думки дуже відрізнялися від його слів. Він уже бачив одну сильно закатовану дівчину і в нього виникло неприємне відчуття, що може бути інша.

"Що ти думаєш?" - спитала Паула трохи різко.

«Сказати по правді, - збрехав він, - мені було цікаво, чому ти така блондинка, довгонога і майже англійка. О, я, звісно, схвалюю. Але я не можу не поставити питання.

"Ой. Я майже англійка. Тільки мій батько був наполовину іспанцем. Він помер дуже-дуже давно..."

Вона несподівано розповідала йому про життя за Трухільо і про свого чоловіка, Тоніо Мартело, який шість років тому помер від кулі в голову за те, що був членом політичної організації, яка виступає проти диктатора. Він був більшим, ніж член, він був її лідером. Він назвав свою групу La Trinitaria на честь борців за незалежність минулого століття. Але кожен останній член його групи або помер у в'язниці, або був застрелений після фарсового процесу, і всі їхні сім'ї були позбавлені всього майна, тоді як Трухільо хвалився вкраденими мільйонами, які чекали на банки Швейцарії. І оскільки він був хвалько, він проговорився про схованку із золотом і дорогоцінним камінням, який він ще не відправив. Сто мільйонів доларів. Сто мільйонів доларів золотими прикрасами та монетами, дорогоцінним камінням та напівдорогоцінним камінням, рубінами, сапфірами, смарагдами, чорними перлами… все вкрадено. Деякі з них зняли з вдів його жертв, і казали, що це доставило йому найбільше задоволення.

З його смертю чутки поширилися, як лісова пожежа, поки в них не було стільки фантазій, що правда здавалася зовсім загубленою. Минули роки, а розповідь про скарби залишалася бездіяльною. Але й дружини загиблих не забули. Під керівництвом Паули вони сформували групу, яка присвятила себе виправленню старих помилок та пошуку скарбів. І вони були надзвичайно зацікавлені, коли нова історія знайшла шлях до них через підпілля, історія китайського полювання за скарбами та різних ключів, що ведуть до схованки. Була також пропозиція про особливе використання китайцями золота, що легко продається, і коштовностей у їхньому власному проекті під назвою Operation Blast. Ніхто не знав, що таке Blast.

"Почекай хвилинку!" – несподівано прошепотів Нік. Він був зачарований історією Паули, але все ще налаштований на зовнішній світ. І він почув далекий звук ніг, що біжать. Для Дюкло було ще зарано.

Дощатий підлога гуркотів і рипів, кроки сповільнювалися до швидкої ходьби. Хтось підійшов до них, важко насвистуючи і роблячи паузу між нотами, щоб задихатися від напруження. Світло спалахнуло і згасло тричі.

"Це Анрі!" Паула зітхнула, схоплюючись на ноги.

"Обережно!" Нік був поруч із нею біля дверей.

Її світло тричі спалахнуло на темному обличчі, очі якого моргнули від яскравого світла.

«Пауло! Дякувати Богу, ви прийшли рано! Хто… хто це з тобою? Рука майнула на кобуру.

«Все гаразд, Анрі. Він - друг." Паула йшла до нього своїми довгими швидкими кроками. "У чому справа - за тобою хтось полює?"

"Ні ні!" - Видихнув він, все ще намагаючись віддихатися, щоб заговорити. «У всякому разі, я так не думаю. Але сталася жахлива трагедія, жахлива! »

"Що це таке?" вона прочитала реп.

"Жак". Анрі провів рукою по тремтячому обличчі і шумно проковтнув. «Жак, Марі, весь будинок у вогні! Він згорів за хвилини, всього за кілька хвилин, аж до землі. Поліція, всі юрмляться навколо, ніхто нічого не може зробити. Нестерпна спека, біле полум'я пожирає все, все пропало! »

"Ні!" Паула

плакала. Це був крик агонії та зневіри.

«Так, так, мені дуже шкода. Бачить Бог, мені дуже шкода. Кажуть, запальнички. Навмисний підпал, жахливо».

"Евіта теж", - прошепотіла Паула. Нік схопив її за плечі і відчув, як вона сильно тремтить. "О Боже. Згорів живцем!"

«Евіта! Я не знаю Евіту, - поквапливо сказав Анрі. «Але вони померли за секунди, лише за секунди. Звісно, це було навмисно. Хтось почув вибухи, що виїжджає з села кінь і визирнув. Коня більше не було, але будинок перетворився на одну велику вогненну смугу. Катастрофа! Ми не можемо поїхати сьогодні ввечері, Пауло. Тонтони Макута всюди ставлять запитання. Хтось зник, жахлива проблема. Натомість завтра, можливо, навіть не тоді. Крім того, тепер вони думають, що справа з джубою була вбивством, і полюють на чоловіка. Усі мають бути притягнуті до відповідальності, інакше родина – ви знаєте, що вони роблять із сім'єю зниклого безвісти».

Паула повільно кивнула головою. «Але ми не можемо туди повернутися, – тихо сказала вона. "Ми повинні піти".

Ні, ні, ми не можемо йти. Вам доведеться ховатись! »

"Нам треба йти, Анрі", - твердо сказав Нік. «І ми підемо. Але в цьому немає потреби. Я заплачу за човен скільки ти забажаєш, але сьогодні ввечері я заберу його звідси.

Анрі дивився на нього. "Паула - мій друг", - нарешті сказав він. «Плата за човен не стягується. Залишіть його у бухті Сан-Хорхе, де Паула вам покаже. Якщо я зможу її забрати, це зроблю. Якщо ні… - він знизав плечима.

«Дякую, Анрі, – сказав Нік. "Покажи мені човен".

* * *

За десять хвилин вони вже були у затоці. Це був невеликий човен з крихітним мотором та латинським вітрилом; нема на що дивитися, але це приведе їх туди, куди вони збираються. На борту були медикаменти, рибальські снасті, грубий рибальський одяг, трохи їжі.

Легкий вітерець віяв їх у бік моря. Нік бачив вогні інших невеликих човнів, що усеювали море. Паула сиділа на кормі і нічого не дивилася.

"Ми рано, не потрібно поспішати", - сказала вона беззвучно. “Якщо вони шукають нас, вони не знайдуть нас тут. Але ми повинні почекати, щоб вирушити до Сан-Хорха з рештою рибальських човнів, інакше нас можуть зупинити, коли ми туди дістанемося. Якщо хочете, киньте мережу та ловіть рибу. В нас є час. І буде краще».

Нік розгорнув мережу та підрахував, скільки в них часу. «Багато, – вирішив він. Вони могли дрейфувати пару годин, перш ніж вирушити прямо до Сан-Хорха. Обидва вони могли використати інше. Невеликий туман хлинув на них, і він опустив латинове вітрило на рангоут, щоб він міг служити укриттям. Потім він знайшов морський якір і кинув його за борт, щоб вони не пішли надто далеко в море. Паула навіть не помітила, як він відкрив аптечку і наклав грубі пластирі на дві подряпини від куль, нанесені Томом Кі.

Закінчивши, він глянув на неї в тьмяному світлі їхньої бортової лампи. Її обличчя було невиразне, але щоки були вологими. Він знав, що це не через дощ.

"Паула".

Нема відповіді.

«Пауло. Потрапити під вітрило. Я знаю, що ви думаєте, але не знаю. У нас є ще більше причин взяти себе в руки та продовжити роботу». Він знав, що це, мабуть, пролунало безглуздо, але були часи, коли навіть у нього не вистачало того, що сказати. "Йдіть сюди."

Він обережно потягнувся до неї і потяг під парусинове укриття. Потім він обхопив її обличчя долонями та ніжно поцілував.

І раптом вона опинилася в його обіймах.

У темряві перед світанком

Він тримав її, поки вона тихенько плакала в нього на грудях, і продовжував тримати її, коли ридання стихли. Вона притулилася до нього, ніби хотіла потонути без його сили, щоб урятувати її.

"Пробач, пробач", - видихнула вона. "Це саме ... не жіноче в мені".

"Це дуже жіночно з твого боку", - твердо сказав він і ніжно погладив її по волоссю. Міцні груди, напрочуд повні й стиглі під грубою, вільною сорочкою, притулилися до його грудей, а її пальці втиснулися в його спину. Його дихання раптово прискорилося, незважаючи на всі роки занять йогою.

"Паула ..." він прошепотів. Він знову торкнувся її губ своїми і дозволив їм затриматися з тугою, а коли вона не відсторонилася, він притяг її ще ближче і поцілував її з наростаючим жаром. Її рот злегка розплющився, і вона відповіла з такою наполегливістю, що його пульс почастішав. Її руки перемістилися до його потилиці і стиснули її з якимось розпачом, тож їхні роти палко стиснулися, і він навряд чи міг повернути голову, навіть якби захотів. Його рука ковзнула по її боці та по стегні, але вона все ще не заперечувала. Поцілунок спалахнув ще яскравіше.

Нарешті вона відвернула голову.

"Тобі не обов'язково цього робити", - видихнула вона. "Я не хочу співчуття".

«Я знаю, – сказав він. «Я не пропоную це тобі. Ти так думаєш? "

Він знову поцілував її, цього разу майже люто, і взяв її груди долонею. Вона здулася під тканиною, і він пестив

поки його мова зустрілася з її мовою. Вона жадібно поцілувалася у відповідь, і її напружене тіло поступово розслабилося. Коли вони розійшлися, у них перехопило подих.

Коли вона заговорила, вона здавалася майже формальною.

"Я не думала про кохання з того часу, як помер Тоніо", - сказала вона. «Я не хотів, щоб чоловік торкався мене». Вона почала розстібати грубу сорочку. "Ти мене чув? Я сказав: "Рухайся".

"Я чув тебе", - сказав Нік, і у нього у скроні бився пульс. І не лише у його храмі. Він торкнувся гладкої шкіри під її грудьми, коли її сорочка сковзнула. Вона впіймала його руку і притиснула до себе.

"Я знала, що ти вважаєш мене важким", - прошепотіла вона. Ти все ще так думаєш?

"Ні", - пробурмотів він, обіймаючи її і розстібаючи крихітну клямку. «М'який, гарний, м'який. Ви всі такі? "

«Чому я маю тобі говорити? Тобі так складно це дізнатися? »

Це було не так уже й складно. Він виявив це, коли допоміг їй закінчити роздягання, а вона допомогла йому закінчити його. Вся її шкіра була м'якою, як пелюстки, а під нею лежала чудова постать, яка була тугою там, де вона мала бути натягнутою, і податливою там, де вона мала податися. Нік зробив ковдру з їхнього одягу, і вони разом лягли на нього, нетерпляче торкаючись один одного, поки лягали, і зближалися ще до того, як їхні голови торкнулися тонкої подушки. Їхні губи знову зустрілися у довгому вибуховому поцілунку, а потім вони досліджували один одного своїми рухами та руками. Нік відчув, як тремтять її стегна поруч із ним, коли він поцілував її ідеальні соски і змусив їх піднятися крихітними вершинами. Він змусив свої руки повільно ковзати її тілом, хоча пристрасть була в ньому вже настільки сильна, що він знав, що вона теж повинна це знати. Вона трохи доторкнулася до нього в тому місці, де він хворів найбільше, і він із задоволенням зітхнув. Він погладив її чудовий плоский живіт, покриваючи його поцілунками, і рушив униз. Її ноги трохи розсунулися, він відчув її тепло і м'якість, відчув її запопадливість. Його зондування було ніжним, люблячим, хоча його поцілунки ставали невідкладними.

"Ах мій дорогий!" вона ахнула раптово. «Не надто рано, не надто рано! Обійми мене трохи».

Він миттю зупинився і притиснув її так близько, що вона була майже його часткою. Скоро вона стане його частиною, але не раніше, ніж вона цього захоче. Вона повільно притулилася до нього стегнами і поцілувала його з такою ніжною пристрастю, що його бажання до неї перетворилося на щось більше, ніж спрага гнучкого тіла. Це було трохи більше з того часу, як він уловив слабке дихання її духів і відчув м'якість її губ там, у печері, але тепер це переросло в щось таке, що він рідко дозволяв собі відчувати. Нік Картер, Killmaster з AX, був близький до чогось подібного до справжнього кохання.

Нік ніжно її пестив, Паула розслаблялася, як кішка, але, як кішка, вона була готова реагувати на кожен дотик, і, як кішка, вона кусала ласкавого її. Її стегна злегка похитувалися, стимулюючи його, і її пальці вчепилися в нього з усією гнучкістю. Вона не була східної гурі, не псевдодосвідченою студенткою коледжу, не суккубом, який позбавив його життя і залишив його порожнім і незадоволеним. Вона жадала кохання, і він теж, і вони підходили один одному, ніби вони були народжені, щоб зібратися разом. Нік порівняв її з собою, поки вони лежали разом, і не знайшов нічого зайвого. Вперше він зміг повністю оцінити пишність, що ховалася за її робочим одягом. Його тіло і руки відкрили те, чого його очі ніколи не бачили - ідеальну форму, жіночне тіло в кращому прояві, прекрасну річ, що обтікає, яка була сповнена енергії і водночас чудово керована. І в ній була сила, яка надзвичайно хвилювала його, гнучка сила, яка кидала виклик і все ж таки благала, щоб її придушили.

Човен м'яко хитався, поки вони котилися разом, щоб піднятися нагору. Нік підвів її під себе і легенько опустився на неї, в неї, а потім маленький човен похитнувся в ритмі, що не мав нічого спільного з вітром або морем.

"Ти була мені потрібна", - прошепотіла Паула. «Ти так потребував тебе. О, кохай мене… кохай мене».

«Я хотів тебе», - пробурмотів він, пробуючи насолоду її грудей і відчуваючи, як вона вібрує під ним. «Цікаво, чи захочеш ти мене колись? Хотів тебе в печері, у кущах, у в'язниці, скрізь. Хотів, щоб ти лежав у сіні, щоб кататися з тобою так. Він продемонстрував, і вона застогнала від насолоди від скреготу. «Хочу тебе зараз... більше, ніж будь-коли».

Їхні роти злилися воєдино, а тіла згиналися і вигиналися у вишуканій акробатиці кохання. Вона повернула йому все, що він давав, дражнюючи його тіло і спокушаючи його, повільно і зухвало повертаючись, наче розслабившись, і потім раптово пульсувала гальванічними рухами, від яких у Ніка перехопило подих і він застогнав від екстазу. Кожну мить здавалося останньою, але кожна мить вела до іншої, ще більш пристрасної. Кожен її рух

був заряд електрики, який відразу ж виснажив і зміцнив його, змушуючи боротися за контроль, але віддаючи їй ще більше за себе. Відчуття накладалися одне на інше, створюючи своєрідну симфонію чуттєвості. Два чудові тіла зіткнулися і розійшлися, знову зіткнулися і переплелися одне з одним. Вона була пристрасною та наполегливою, але знала всі тонкощі та нюанси та насолоджувалася кожним із них. Нік глибоко поринув у її дива, втрачений у болісному задоволенні продовжувати кожну гру свого тіла, щоб вони обоє могли насолоджуватися нею повною мірою. Але всередині нього наростала буря пристрасті, і він вигнувся, дозволяючи їй вибухнути.

Його мова глибоко проникла між її відкритими губами, і його тіло корчилося від відчайдушної потреби.

Він раптом застогнав і почув її стогін разом із ним. Її ноги схопилися за нього і притиснули їх до себе, а її стегна вигнулися, щоб захопити його тіло своїм. М'язи напружилися і грали один з одним, поки тертя не перетворилося на рідке полум'я. Стегна сильно затремтіли, а потім здригнулися, коли буря всередині Ніка вибухнула і стала її частиною. Човен сильно розгойдувався, бризки бризнули в укриття, але вогонь не згас. Він палав довгими, неймовірними моментами повного екстазу, коли чоловік і жінка разом зітхнули і лежали, хитаючись, як одна істота. Сліпуче збудження скріплювало їх густим туманом, що затьмарює все, крім їхніх взаємних відчуттів. Повільно, дуже повільно вона почала очищатися.

Нік відкинувся назад і ніжно обійняв її. Її серце все ще билося, як трифамер, і його серце, і її пожертва була повною. Але в її розслабленому тілі не було нічого розслабленого. Нік ніжно поцілував її і підняв її голову, так що розсіяний промінь світла від бортової лампи висвітлив її обличчя. Очі Паули були яскравими, але спокійними, і на її губах була посмішка. У ній була нова краса і вираз задоволення, що не мало нічого спільного з насиченням.

"Ти гарна, Пауло", - м'яко сказав Нік. «Дуже, дуже красиво… у всіх відношеннях». Він прибрав пасмо медового волосся з її чола і торкнувся губами її очей. А потім її щоки. А потім її рота. А потім знову її груди, тепер м'які та круглі. Він почував себе бадьорим і свіжим.

"Ти збрехав мені", - пробурмотіла вона.

"Що я зробив?" Нік здивовано звів очі.

"Ти збрехав. Ніяких м'яких плечей, ніякого нарощеного взуття. Це все ви, всі ви. І все… все чудово». Вона знову посміхнулася і притулилася його губами до своїх.

Це був довгий, повільний ніжний поцілунок, який закінчився лише тоді, коли вони лягли назад на пом'ятий одяг і сплелися разом. Деякий час вони відпочивали в обіймах один одного, і їхній наступний поцілунок був ніжним. Це було пристрасно, вибухонебезпечно, вимагало більше поцілунків та значно більше, ніж поцілунків. Кінчики пальців Паули ковзали по тілу Ніка, затримуючись на плямах штукатурки та роблячи легкі ніжні рухи, схожі на м'які слова співчуття.

Незабаром знову почалася ритмічна клістеніка. Смуток, який допоміг розпочати все це, був стертий протягом довгих шалених моментів любові між двома людьми, які обидва знали, як задовольнити і насолоджуватися.

"Ах, тепер навіть краще ..." - пробурмотіла Паула і прошепотіла речі, що розпалюють гаряче вугілля бажання Ніка. Він цілував таємні місця і захоплювався солодкістю та пружністю її тіла. Така крута, вона здавалася такою відстороненою у своєму котячому самовладанні. Але за прохолодою ховалася дивовижна тваринна життєздатність і азарт, які викликали у нього радість у відповідь. Вона змусила його відчути себе великим і сильним - десяти футів на зріст з такою могутньою силою. Він хотів насамперед привести її до висот вибухової пристрасті, яких вона ніколи раніше не знала, і він грав на ній з усім своїм значним майстерністю, щоб дати їй вищі фізичні відчуття.

Її довгі ноги оточували його, а її груди притискалися до грудей. Чимось вона відрізнялася від усіх багатьох інших жінок, яких він знав, і він спробував зафіксувати цю відмінність, притискаючи її під собою до грубої палуби човна, що підкидається. Запах моря та вологий туман огортали їх, коли вони боролися у чуттєвих обіймах кохання, змішуючись із теплим, солодким ароматом її свіжого тіла.

Вона належала до природи; вона була такою ж природною і незворушною, як вітер і море навколо них. І вона була самотньою, як і він сам, яка звикла приймати власні непрості рішення та діяти відповідно до них. У нього, принаймні, був Топор у центрі його світу. Їй залишалося лише самій назвати своє життя. У якомусь сенсі вона була створена для цього зі своїм жіночним жорстким тілом і своєю впевненістю в собі, і все ж таки жодній такій гнучкій і красивій жінці не варто було б жити на самоті. Вона відрізнялася від інших, бо була дуже схожа на нього, але все ж таки була жінкою під маскою.

Але тепер маска була знята, і вона стала дикою та вільною. Разом вони зробили захоплений, розкутий

Він шепотів безглузді слова, які переходили в стогін вишуканого задоволення. Під дотиком Ніка її тіло розцвіло і стало для нього раєм, в який він хтиво поринув через оксамитовий прохід. Їхні тіла зливалися, спалахували, люто тремтіли і пожирали одне одного. Паула відкинула голову і заплющила очі. Її губи розплющилися, і з них вирвався легкий стогін. Навіть її раптовий гальванічний ривок до нього мав грацію руху, яка посилювала момент вибуху. Думки Ніка закружляли в червоній серпанку, коли він повністю віддався їхньому спільному бажанню. Тепер вона була на піку, на піку пристрасті, до якого він довів її своїм стрімким тілом. Поміж ними текла розплавлена лава. Несподівано вони разом провалилися в космос, хапаючись один за одного і задихаючись від полегшення.

На цей раз, коли все закінчилося, вони були млявими та виснаженими. Обидва задоволено зітхнули і лягли спати. Вони лежали пліч-о-пліч, тримаючись один за одного, але не розмовляли, і коли, нарешті, вони заговорили, йшлося про речі, які не мали нічого спільного з тим, чому вони тут. Вони були там, і на якийсь час цього було достатньо.

Соляні бризки облизували їхні тіла та нагадували їм, що ніч на вулиці була прохолодною. Це також нагадувало Ніку, що, крім любові, є й інші справи.

«У нас закінчився час», - сказав він з жалем і поцілував її ще раз, перш ніж підвівся і почав одягати одяг. Паула злякано вигукнула.

"Я забув!" сказала вона, сповнена самоуречення. "Як я міг забути?"

- Сподіваюся, легко, - промимрив він. «Але не забувай сьогодні ввечері».

Вона обдарувала його швидкою та променистою усмішкою. "Ніколи. Ще один…"

Вони знову поцілувалися, а потім він допоміг їй вдягнутися.

Вони швидко взяли себе в руки і підняли вітрило. Навіть із допоміжним двигуном це було б гонкою, щоб приєднатися до рибальських човнів, що заходять у Сан-Хорху з їхнім нічним уловом.

Вони увійшли останніми, разом сміючись з кількох рибок, які їм якимось чином вдалося зловити в мережу. Але їхнє приземлення було прийнято без питань, і це було все, що на даний момент мало значення.

Паула привела його до пошарпаного джипа, припаркованого в провулку рибальського містечка, і, коли сонце відкидало свої довгі ранкові тіні на пагорби, вони вирушили до міста Санто-Домінго.

Нік їхав із запаморочливою швидкістю, поки Паула керувала. Знову вони поділяли почуття невідкладності, що зростало, але тепер це було не для сексуального задоволення. Очікування світанку дало їм одне одного, але вимагало й дорогоцінного часу.

- Ця дівчина Люз, - різко сказав Нік. "Що вона могла б сказати, якби її допитали?"

Рот Паули раптово стиснувся в колишню жорстку лінію.

«Вона могла б сказати, що в місті є сотня жінок, які називають себе жахливими, що у дев'яти осіб, з яких вона одна, є притулок у місті. Що ми шукаємо скарб Трухільйо, і що Евіта працювала над Падилою у пошуках підказки. Що є й інші чоловіки зі схожими підказками. Що американці надсилають допомогу». Вона кинула на нього швидкий погляд. "Схоже, вона вже згадувала про це".

- Як ви вважаєте, під примусом? – тихо сказав Нік.

Паула дивилася на нього. «Я так не думаю, – повільно сказала вона. «Вона завжди високої думки про кубинці Кастро і низьку - про американців. Я думаю, вона могла б легко сказати щось Алонзо без примусу. Але тільки з приводу вашого приїзду, не більше. Нічого про Грозних. І взагалі нічого нікому”.

«Я думаю, товариші Алонзо цікавитимуться, де він, – сказав Нік. "Вони знають, що він бачив її?"

Паула затамувала подих. "Я думав про це. Але кубинці нам не вороги! »

"Вони знали?" – наполягав Нік.

"Так. Вони знають." Дві зморшки занепокоєння зрушили її брови. Але вони не знали, де її знайти. Якщо, звісно, вони її не впізнають. І всі ми більшу частину дня вистежуємо потенційних клієнтів. Її могли б побачити.

Нік не заперечував. Марно було кричати про те, що могло б статися з Луз, якби її спіймали. Він змінив тему.

Ти хоч уявляєш, що таке Замок чорних?

Вона похитала головою. «Я теж здогадався б, що це «Цитадель». Я не можу згадати жодного місця поряд із Санто-Домінго, яке підходило б під цю назву. Але принаймні ми знаємо, що це десь недалеко від міста».

"Це ще не все, що ми знаємо", - сказав Нік. «Ми маємо ще одну підказку. "La Trinitaria". Тому що я впевнений, що це мало бути ключем до розгадки.

«Це був дешевий жарт про Трухільйо, - сердито сказала Паула. «Типово для нього знущатися з борців за свободу. Звичайно, для нього це має бути жартом - вкрасти все їхнє майно і знати, що мертві ніколи їх не знайдуть.

«Ні, це має бути щось більше. Можливо, жарт, але жарт із сенсом. Паділля так думав, пам'ятаєш?

Вона кивнула

без зайвих зусиль. Нік знав, що вона думала про Евіт і про те, що перетворилося на її сцену на смертному одрі.

«Ви, мабуть, знали, що ризикуєте, коли почали це полювання», - ухильно сказав він. "Найкраще, що ви могли б зробити, - це кинути всю цю справу і повністю розпустити".

- Я не робитиму нічого подібного, поки ... - гаряче почала вона, і Нік швидко втрутився.

"Поки ти не знайдеш його і не поділишся багатством", - закінчив він за неї. "Я знаю. Я й сам так себе почував. Але щодо "La Trinitaria". Чи було якесь місце, яке вони регулярно зустрічали, якесь місце, яке мало для них якесь особливе значення, про яке Трухільо міг дізнатися?

"Вони могли б знати, і він міг би дізнатися, але вони не розповіли про це своїм дружинам", - з гіркотою сказала вона.

"Але як ви думаєте, вони це зробили?" він наполягав.

«Я думаю, що вони мали це зробити, але я гадки не маю, де це могло бути. Говорю вам, вони нам нічого не сказали! »

«Дуже мудро», - прокоментував він, пролетівши повз важку вантажівку під час модернізації і спустившись з іншого боку пагорба. «Але якось неприємно для нас. Тим не менш, це не могло бути далеко від Домінго, чи не так?

Вона подивилася на нього зі слабкою надією. "Ні не може".

«Добре, чи було у них таке місце, чи ні, у нас все ще є три справи: Замок чорних, щось пов'язане з La Trinitaria, що трохи більше, ніж жарт, і місце недалеко від Санто-Домінго. Все могло бути й гіршим. З іншого боку, я гадаю, ми можемо бути впевнені, що кубинці не допоможуть нам більше, ніж китайці». Він зосередився на дорозі на мить і плавно скинув гальмо педаль. «Скоро перехрестя – куди мені звернути?»

Вона розповіла йому, і вони різко повернули ліворуч прибережною дорогою до столиці.

Вони ще трохи поговорили, а потім замовкли.

Нік раптом подивився на Паулу і посміхнувся. Останні кілька хвилин він відчував її погляд.

«Заглядати під бороду, чи є в мене підборіддя?» - піддражнив він.

Вона трохи почервоніла. Ні. Я вже знаю, що маєте. Мені було цікаво, чи я довів вам, що я справді жінка».

"Ви це довели", - гаряче сказав він. «О, як ти це довів, маля Паоло!»

* * *

Сонце відкидало вечірні тіні, коли вони вийшли з джипа і ковзали по закутках Санто-Домінго. Розбиті вікна та кульові ями свідчили про недавні вуличні бої, і солдати стояли на варті в різних місцях, але Паула знала, як їх обминати, і безпомилково вибирала їхній маршрут.

Вони йшли майже півгодини, перш ніж вона торкнулася його руки і вказала на безлюдну вулицю. «Ось, – сказала вона. «Ми вибрали обхідний шлях, але так безпечніше. Це місце – наша штаб-квартира».

Він глянув і не побачив нічого, крім руїн. Весь квартал здавався напівзруйнованим та занедбаним. Вона вказала на пару явно непридатних для життя уламків. Одне було дуже старими руїнами, зарослими виноградною лозою та листям, а інше, його найближчий сусід, являло собою великий провислий будинок, шрами якого, можливо, датуються часом Трухільо. Перед ним на розбитому тротуарі лежала пухка цегла, сходів у нього не було, сад перетворився на джунглі. Двері та вікна були забиті, і від цього виходило відчуття повного запустіння.

"Який з?" - спантеличено спитав Нік.

"І те й інше. Слідуйте за мною."

Вона кинула насторожений погляд на вулицю і швидко зробила крок у плутанину цегляної кладки, що впала, і виноградних лоз. Він пішов за нею під навісом листя і через щілину між двома кришеними купами зношеного каменю. Проміжок перетворився на прохід зі стіною з одного боку та завісою зі старої цегли та листя з іншого. Над головою нависла ідея зруйнованого даху. Паула переступила через впалу колону, мабуть, залишки портика, що обрушився, і опинилася в приміщенні, яке виглядало як давно покинута вітальня зі стелею з листя і неба. Потім вони опинилися в іншому коридорі, короткому, сирому та темному, з цілим дахом. Наприкінці була глуха кам'яна стіна.

"Ця частина - наша власна робота", - м'яко сказала Паула. «Тут дах, який ми замаскували зовні виноградною лозою, та двері. Ви бачите двері? »

«Ні, – визнав він.

"Добре. Ти будеш, коли він відкриється.

Наскільки він міг бачити, вона нічого не зробила, щоб відкрити його, але поки він дивився, невелика панель відсунулась, і на них втупилась біла пляма обличчя.

"Автоматичний попереджувальний сигнал", - сказала Паула. "Ми наступили на це".

«Все дуже геніально, – сказав собі Нік. Дивно, на що здатна автоматизація. Окрім іншого, це залишало багато місця для людської помилки. Його рука стиснула зад Вільгельміни.

Паула говорила з обличчям за отвором.

"Відкрити", - сказала вона. "Все добре. Він - друг."

- Тоді увійдіть. Тут усе гаразд».

Тяжкі кам'яні двері відчинилися всередину. Паула поспішила

та захопила за собою Ніка.

"Луз!" - радісно сказала вона, коли маленька темноволоса дівчина у фойє зачинила за ними великі двері. - Виходить, ти в безпеці?

"Звісно." Дівчина пересунула засув через двері і повернулася до них обличчям. Нік подумав, що вона виглядає нездорово блідою, і на її верхній губі виступили краплинки поту. "Чому мені не бути?"

"Ми поговоримо про це трохи пізніше", - сказала Паула. «Вона досить дивно дивиться на дівчину, – подумав Нік. «Настала черга Альви за обов'язком служби, чи не так? Чому ти біля дверей? »

«Вона дуже пізно прийшла, – сказала Луз, дивлячись у підлогу, – і дуже втомилася. Тому я сказав, що візьму її перші дві години».

"Ой." Паула все ще дивилася на неї. «Ви впевнені, що все гаразд?»

"Так Так!" – сказав Луз.

Але вона хитала головою з боку на бік, і її очі розширилися від страху.

Допитливі кубинці

Картер рухався швидко, але не досить швидко. Він напружився від готовності за сигналом Луз, але одна справа - бути готовою, а інша - прикрити всі темні куточки незнайомого місця. Він розвернувся до руху в тіні і швидко вистрілив у мур. Кам'яна стіна, здавалося, стріляла в нього з завидною точністю, бо від неї виходив крихітний сплеск полум'я, і Вільгельміна з гучним жалібним брязкотом відлетіла від нього. Він пригнувся і намацав Х'юго, коли свистячий звук долинув до його вуха і рознісся по черепу.

Нік упав навколішки у спалаху світла, що була в нього в голові. Миттю розтяглися, коли він щосили намагався встати, і він почув раптовий стогін болю від Паули і низьке кудахтання людського звуку.

"Ах, хитати головою було неслухняно, моя маленька Лус", - сказав приємний баритон іспанською. «Я знаю, що Алонзо не схвалить. Тч! Потім щось встромилося в живіт Ніка, як таран, і перетворило його в стогнучу, що рветься купу. Він вирвав руки і знайшов ногу в штанах, яку смикнув щосили. Пролунало гучне прокляття, і на нього розтяглося важке чоловіче тіло.

- Ти, безтурботний, Ернесто, - промовив приємний голос, і знову в голові у Ніка пролунав галас і вибух. Але цього разу блискучі вогні всередині його черепа перетворилися на один болісний лист болю, а потім погас зовсім.

Він почув стогін людини, і йому потрібен час, щоб зрозуміти, що це він сам.

Нік тримав очі закритими і визирав з-під закритих вій. Він був у кімнаті майже сибаритського пишноти порівняно з усім, що він бачив після від'їзду з Вашингтона. Килимки, стільці, штори, картини, книжкові полиці; і було троє чоловіків, форми яких все ще були трохи розпливчасті, але швидко ставали яснішими. Всі вони були дуже схожі на нього, за винятком того, що на них був одяг, а він був у спідній білизні. І вони зручно вмостилися на стільцях, а він лежав на підлозі з мотузкою навколо зап'ясток і щиколоток.

Пролунав м'який смішок, і приємний голос м'яко сказав.

«Ти можеш розплющити очі, аміго. Ви досить довго відпочивали».

Нік відкрив їх і струсив туман. Він болісно пульсував у півдюжині місць, але, здавалося, нічого не зламалося. За винятком того, - він раптом крякнув, намагаючись сісти, - може, ребро чи два. Його очі повільно обвилися по кімнаті, поки він перевіряв сполучні мотузки. Він був швидше жіночним, ніж розкішним, але його зіпсували троє бородатих чоловіків, що розвалилися на найкращих стільцях.

"Де жінки?" - Запитав відповіді Нік.

Чоловік у центрі, приємний баритон, засміявся.

«Який час подумати про жінок», - сказав він з глузливим докором. Але ви не повинні турбуватися про них. Про них… подбали».

"Що ти маєш на увазі, подбали?" Нік змусив себе виглядати обуреним та стривоженим. Він був і тим, і іншим, але не так сильно, як здавалося. Що йому потрібно, то це час, щоб прояснити свою голову та оцінити ситуацію.

"О, нічого страшного", - легко сказав чоловік. «Удар по голові кожній, зв'язування, блювота тощо». Його посмішка стала ширшою. «Це було зовсім не неприємно, запевняю вас. Усі ці прекрасні жінки! "

Очі Ніка бігали по кімнаті. Продаж меблів. Килимки. Нема вікон. Одні важкі двері. Заблоковано? Ймовірно. Хоча в ній немає ключа.

"Всі?" - непевно спитав він, ніби все ще приголомшений.

"Але звичайно. Було б дуже необачно не знерухомити їх усіх ». Він посміявся. «Вісім мовчазних жінок в одній кімнаті! Хіба це не диво? І вони мовчать, запевняю вас. Його веселе обличчя раптово стало серйозним. «Звичайно, маленький Луз не дуже добре себе почуває, як ви розумієте, ми йшли за нею, коли вона шукала нашого зниклого товариша, а потім чарівна Альва біля дверей трохи важко впустити нас, так що, боюся, ми були змушені поводитися з нею трохи грубо. , стане краще.Без сумніву, вона зробить

чудовий додаток до нашого табору на пагорбах». Він знову весело засміявся і намацав у кишені довгу черчілліанську сигару. «Звичайно, Луз не надто люб'язно поставилася до нашого допиту, тому нам знову довелося діяти переконливо. Я впевнений, що вона могла розповісти нам навіть більше, але… гм… наші розпитування милих дам змусили мене повірити, що у нас не було надто багато часу до прибуття компанії. А ось і ти. Як добре. Ласкаво просимо, Аміго. Він голосно посміхнувся і підніс сірник до сигари.

«Досить, Гекторе», - прогарчав один із інших. «Дозвольте мені повернутися до штабу та сказати їм, де ми знаходимося. Запитайте цього хлопця – не розповідайте йому історію свого життя! »

Чоловік на ім'я Гектор затягнувся сигарою.

"Усього доброго, Фелікс", - добродушно сказав він. «Чим більше інформації ми можемо розповісти нашому другу, тим розумніше він зможе нам відповісти. Наприклад, ми повинні переконатися, що він розуміє, що ми можемо зробити з усіма його подругами, якщо він не співпрацюватиме. Зокрема його провідної леді. Як її звали? О так. Паула. Чудове ім'я. Теж дика кішка. Смачно.

- Пауло, - видихнув Нік, ненавидячи цього чоловіка. Що ти з нею зробив? Він глибоко зітхнув, ніби побоюючись гіршого, але дихальна вправа, тренована йогою, повернула до життя його летаргічну систему.

«О, нічого особливого, – сказав Гектор. «У неї невеликий синець, і тепер вона спить. Решта піде їй на користь. Він посміхнувся. «Вісім жінок для нашого табору на пагорбах, якщо вони всі живі. А Паула з довгими і красивими ногами напевно буде найпопулярнішою. Думаєте, доля гірша за смерть? Ах, ні. Ви б так не подумали, якщо зможете уявити смерть, яку ми приготуємо для них». Його бородате обличчя раптово перетворилося на потворну маску. «Тож почни уявляти, мій друже, і розкажи нам, чому американці послали тебе сюди. І не намагайся продовжувати цю вигадку, ніби ти такий же кубинець. Ми знаємо краще, ніж це. Ернесто знайшов деякі інструменти в підсобному приміщенні, настільки добре обладнаному господарками будинку, і він використовуватиме їх на вас, якщо ви не заспіваєте мелодію, яку ми хочемо почути. І якщо вам так пощастило, що ви втратили свідомість, то перш ніж поринути в забудькуватість, згадайте, що нам потрібно пограти з вісьмома жінками, перш ніж ви всі помрете». Він лагідно посміхнувся і глянув на Ернесто.

Ернесто, м'язистий і косоокий, грав зі своїми інструментами. Вони були прості - молоток і жменя гострих цвяхів. Нік уявив їх собі під рухом кінчиків пальців, і ця думка йому не сподобалася. Ернесто поставив свої іграшки на інкрустований журнальний столик і при цьому зрушив низьку чашу, відкриваючи Вільгельміну та Хьюго. Але П'єра там не було.

Серце Ніка завмерло, і він проклинав себе за свою дурість, за свою тупість. І в той же час він відчув приплив майже полегшення. Він згадав, що зробив з П'єром, і згадав, що він це зробив. Це було, коли вони зупинилися на п'ятихвилинну перерву в довгій дорозі, і він пішов, щоб поспілкуватися з природою - принаймні так він сказав Паулі. Він експериментально пересунув ноги. Так, П'єр був там.

"Ви можете забути про свої погрози", - різко сказав він. «Я скажу вам те, що ви хочете знати, і більше, ніж хочете. І я почну з цього. Мене послали не американці.

«О ні, мій друже, - сказав Гектор. «Це не те, із чого треба починати. Чи не брехнею. Ви кажете нам, чому ви тут, що дізналися і де знаходяться решта ваших людей. Тому що ми знаємо, що ви передова людина цілої армії. А тепер, будь ласка, говоріть ввічливо, інакше у Ернесто сверблять пальці.

- Припини цю дурну балаканину, - грубо сказав Нік. «Слухай, якщо хочеш, і смажись у пеклі, якщо не хочеш. Американці нікого не надіслали. Чому? Тому що вони думали, що це безглуздий задум, і, можливо, вони мали рацію. А де я знаю? Тому що це моя справа – знати такі речі. Ось за що мені сплачують Chicoms. І вони не надто задоволені тобою прямо зараз. Хочете знати, чому ваш приятель Алонзо не повернувся? Бо вони зловили його на шпигунстві». Його думки металися попереду його слів, згадуючи, що Евіта говорила про те, що Цін-фу сумнівається у Фіделістах, складаючи воєдино те, що він дізнався, і доповнюючи це багатьом, про що він здогадувався. Він дозволив всьому цьому вилитися з деякою похмурою зарозумілістю, ніби він знав, що його власні боси могутніші, ніж люди, які його зловили. "І ви, звичайно, знаєте, що вони з ним зробили, чи не так?" він продовжив. «Можливо, тепер ти зможеш трохи уявити. І не думай, що вб'єш мене натомість, що виграєш. Я їм корисний, і це набагато більше, ніж ти. Ти вже наробив достатньо проблем, відправивши за ними шпигунку.

Гектор пильно глянув на нього пронизливим поглядом, похмурим.

"Ви намагаєтеся сказати мені, - вимагав він, - що ви найманець на зарплату китайцям?" Ви думаєте, що я дурень, якщо вірю у такі дурні історії?

"Гей

ти дурень, якщо ні. Тобі краще повірити в це, інакше тебе розірвуть на шматки, як Алонсо Ескобара. Нік раптово схопився за живіт і застогнав. «Чорт забирай, а хто з ваших ослів ударив мене ногою в живіт?» Я сам відгвинчу йому гайки! Якого біса була ідея послати шпигуна за Цин-фу? »

"Ми не посилали його, - сказав Гектор крізь зуби, - і ми ті, хто запитує вас".

«Можливо, - сказав Нік, намагаючись здаватися гравцем з купою тузів, - але тобі краще дати кілька відповідей, інакше ти виявиш, що твої товариші стають ще менш товариськими. Навіщо ти послав…?

«Ми його не відправляли! Кажу вам, він кинувся до них без нашого відома. Єдине, що він сказав, це те, що дівчина, яку Лус привела до нього. Він не думав, що вона знає багато, але збирався стежити за цим. Тепер, звичайно, ми знаємо від неї те, що вона сказала йому – що загін американців мав висадитися біля мису Сен-Мішель 13-го числа о першій годині ночі». Гектор пильно подивився на Ніка. Двоє його товаришів виглядали нудними; Ернесто з надією поглядав на цвяхи. «А тепер будьте досить люб'язні, щоб пояснити, звідки дівчина мала таку конкретну інформацію, коли, як ви кажете, американці взагалі відмовилися нікого послати. І як ти опинився в цей найкращий час.

Нік втомлено зітхнув і змінив своє становище на підлозі, користуючись нагодою, щоб пограти м'язами на зв'язках на зап'ястях і кісточках. Йому здавалося, що тепер його руки стали грати трохи вільніше, ніж раніше. Він продовжував непомітно маневрувати ними, доки говорив.

"Наскільки дурним можна стати?" він сказав. «Хіба ви не бачите, що дівчина потрапила на підкинуту інформацію? Те саме було і з дівчиною Паулою. У мене були інструкції дізнатися про Грозних, тому, звичайно, я використав їхній підхід до американців. Жаль, що ваш Алонзо вирішив подати сигнал. Шкода, що він вирішив піти за Цинфу назад у Замок. І тобі краще попрацювати, щоб переконати їх, що ти не посилав його, бо прямо зараз вони не вірять тобі. Їм не подобається, коли за ними шпигуть, і їм не подобається ваша співпраця. Цин-фу дуже стурбований тим, що ви, кубинці, наразите на небезпеку їх операцію «Вибух», якщо будете продовжувати в тому ж дусі. Так що, якщо ти знаєш, що тобі добре, ти знімеш з мене цю мотузку...

«Їхня операція «Вибух»?» Гектор підвівся зі стільця й потрусив кулаком. «Їх! Це була ідея Фіделя від початку, і вони обіцяли нам допомогти. Ми доставили їх сюди, ми допомогли їм організувати їхні склади з боєприпасами, ми розповіли йому про скарби, які їх фінансуватимуть. Вони прийшли сюди як радники і тепер намагаються керувати всім шоу - якби вони були американцями! А потім вони їдуть на Гаїті, навіть не сказавши нам. Перше, що ми дізнаємося про це - це коли нам по радіо повідомляють, що Ескобар мертвий. І вони кажуть про співпрацю? Вони говорять про небезпеку Вибуху? Кажу вам, було б краще, якби ми самі продовжили полювання за скарбами! »

"Ви!" Нік засміявся, але всередині тихо аплодував.

Ця людина була джерелом інформації. - У тебе навіть немає жодних підказок до скарбів? Ви? Чи ти їх стримував? "

"Стримував!" Гектор виплюнув слова крізь зуби. «Мадре де Діос, якби у нас були підказки, у нас були б скарби та пекло з китайцями та їхньою брехнею. Навіть із операцією «Вибух» ми впораємося без них».

«О, я так не думаю, – легко сказав Нік. “Часи змінилися. Я не думаю, що Blast більше такий, як ви думаєте».