Анабазис. Похід 10000 еллінів

Розділ 1

/1/ [Про те, яким чином Кір зібрав еллінське військо, коли він ішов на війну на свого брата Артаксеркса, які події сталися у поході, як відбулася битва, як загинув Кір і як елліни, повернувшись до табору, проводили ніч, маючи певність, що вони здобули цілковиту перемогу і Кір живий, — про все розказано в попередній книзі].

/2/ На світанку стратеги, зійшовшись, висловлювали подив з приводу того, що Кір і сам не з’являється і не присилає гінця з наказом про подальші дії. Вони вирішили спорядитися з усім, що залишилося у них із майна, і в повній бойовій готовності іти вперед, аж поки не з’єднаються з Кіром. /3/ Проте незабаром, зі сходом сонця, коли вони вже мали вирушати, прибули Прокл, правитель Тевфранії, нащадок лаконця Демарата[94], і Глус, син Тамоса. Вони розповіли про загибель Кіра і про те, що Аріей разом з рештою варварів утік і перебуває на тій стоянці, звідки він вийшов напередодні; вони повідомили про його намір очікувати еллінів упродовж цього дня в разі, якщо ті захочуть прийти до нього, а наступного дня вирушати в напрямку до Іонії, звідки він прийшов. /4/ Почувши цю звістку, стратеги, а також інші елліни, коли вони дізналися про це, були мов прибиті неймовірним горем. Клеарх сказав: «Якби ж то Кір був живий! Але він помер, і тому передайте Аріеєві, що ми перемогли царя і, як бачите, ніхто не одважується напасти на нас. Якби не ваш прихід, то ми б самі влаштували напад на царя. Повідомте Аріеєві, що, коли він прийде до нас, ми посадимо його на царський престол; бо ж влада має належати переможцям на полі бою». /5/ З цими дорученнями він відіслав гінців і разом із ними лаконця Хірісофа і Менона-фессалійця; останній поїхав сам з власної волі, тому що як друг Аріея, був зв’язаний з ним узами гостинності.

/6/ Вони помчали, а Клеарх залишився чекати. Солдати ж тим часом узялися добувати собі їжу і питво, запасаючись обозним хлібом і заколюючи биків та ослів із в’ючної худоби. Пройшовши трохи вперед від фаланги, вони на дрова підбирали стріли, якими рясніло поле битви і які були викинуті за наказом еллінів перебіжчиками від царя, а також плетені і дерев’яні єгипетські щити. /7/ Солдати зносили велику кількість легких щитів і перевернуті підводи. Усе це використовувалося для вогню, на якому солдати варили м’ясо і харчувалися ним увесь день.

Вже надійшла найгарячіша година на ринку, коли прибули посли від царя і Тіссаферна — всі варвари, і серед них один еллін, Фалін[95], який служив у Тіссаферна і користувався у нього повагою, бо видавав себе за знавця у військовій тактиці і в мистецтві рукопашного бою. /8/ Тож наблизившись і зібравши еллінських командирів, вони оголосили наказ царя еллінам: оскільки цар переміг у битві і Кір загинув, то їм слід скласти зброю, з’явитися до царевого намету і там, коли їм вдасться, здобути у нього ласку. /9/ Так говорили цареві оповісники. Елліни були приголомшені почутим, одначе Клеарх сказав лише, що переможцям не личить складати зброю. «Зрештою, ви, стратеги, — провадив він, — дайте послам найкращу на вашу думку і найсміливішу відповідь, а я зараз повернуся». Річ у тому, що один із слуг покликав його оглянути вийняті нутрощі жертовної тварини, бо ж у цей час Клеарх звершував жертвоприношення.

/10/ Тоді Клеанор — аркадець — як найстарший з-поміж стратегів відповів, що вони краще поляжуть на полі бою, але не віддадуть зброї. А Проксенфіванець сказав: «Зрештою, Фаліне, не можу збагнути, чи цар вимагає зброю як переможець чи він просить віддати як дружні дарунки. Адже коли він вимагає як переможець, то чому він просить, а не приходить і не бере її сам? Якщо ж він хоче отримати зброю як дарунки, то на що сподіватися солдатам, коли вони вчинять згідно з його волею?». /11/ На це Фалін сказав: «Цар вважає себе переможцем, тому що він убив Кіра. Хто ж тепер чинитиме опір його царській владі? Він вважає, що ви перебуваєте у його владі, бо ж ви опинилися у його володіннях посеред непрохідних річок, і він сам може повести на вас такі полчища, що за будь-яких умов, сприятливих для вас, ви навряд чи зможете дати відсіч». /12/ Після нього афінець Феопомп[96] сказав: «Фаліне, зараз, як ти сам бачиш, у нас нічого не залишилося, крім зброї та відваги — єдиного нашого рятунку. Зі зброєю в руках ми, у чому маємо певність, зможемо проявити звитягу, а віддавши її, ми знебудемося і духа, і самого життя. Тому не сподівайся, ніби ми віддамо зброю — єдине щастя, що залишилося у нас; навпаки, тримаючи її в руках, ми ще поборемося з вами за власне життя і всі ваші багатства». /13/ Вислухавши це, Фалін розсміявся і сказав: «Юначе, ти, однак, геть мов той філософ, і твої слова доволі зугарні; та знай, ти з’їхав з глузду, коли вважаєш, ніби ваша звитяга дужча за цареву могутність». /14/ Інші ж стратеги, кажуть, виступали у примирливішому дусі, і вказували на те, що вони залишалися вірними Кірові і можуть тепер так само віддано служити цареві, якщо той поставиться до них приязно. Якщо ж він забажає скористатися їхньою допомогою для якої-небудь справи, скажімо для походу в Єгипет[97], то вони всі назагал коритимуться йому.

/15/ У цей час прийшов Клеарх і запитав, чи дано вже відповідь. Фалін одізвався і сказав: «Ці люди, Клеархе, висловлювалися по-всілякому, але ліпше ти скажи свою думку». /16/ Клеарх сказав: «Фаліне, я радий бачити тебе, як, мабуть, і всі інші: адже ти еллін, як і всі ми, ті, кого ти бачиш перед собою, тому звертаємося до тебе за порадою, як у таких найскрутніших обставинах учинити нам у відповідь на цареву вимогу? /17/ І ти, перед богами, дай нам найкращу, найпевнішу, на твою думку, пораду, і завдяки цьому ти заживеш слави на майбутнє, коли розповідатимуть, що ось Фалін, посланий колись царем до еллінів з наказом скласти зброю, на спільному зібранні порадив їм таке ось. Ти ж розумієш, що б ти нам не порадив, в Елладі неодмінно оцінюватимуть твою позицію». /18/ Клеарх сказав це з потайною думкою, підбиваючи і цього, головного посланця з боку царя, до поради не складати зброї, й елліни тоді відчуватимуть себе впевненіше. А Фалін, зі свого боку, дав ухильну відповідь, усупереч його припущенню: /19/ «Якби із десяти тисяч можливостей у вас була бодай одна можливість на порятунок, ведучи війну з царем, то я би порадив вам не складати зброї. Оскільки ж немає жодної надії на порятунок без волі на те царя, то раджу вам рятуватися єдино можливим шляхом». /20/ Клеарх відповів: «Це так кажеш ти, а від нас передай цареві, що, на нашу думку, в разі необхідності, якщо нам доведеться стати друзями царя, то ми будемо значно надійнішими друзями у нього зі зброєю в руках, ніж коли будемо беззбройні; так само, коли нам випаде воювати, то краще битися зі зброєю в руках, аніж віддати цю зброю комусь іншому». /21/ Фалін сказав: «Звісно, я так і передам, але цар звелів сказати вам і те, що, коли ви залишитесь на місці, він укладе з вами спілку, а коли підете вперед або назад, то оголосить вам війну. Тож дайте відповідь і на це питання — чи ви залишитесь тут, в такому разі буде укладено спілку, чи мені повідомити від вашого імені про ваші ворожі наміри?» /22/ Клеарх сказав: «Передай цареві, що й ми такої ж думки щодо його вимоги». — «Тобто як це розуміти?», запитав Фалін. Клеарх відповів: «Якщо ми залишимося, то буде спілка, якщо ж підемо вперед або назад — війна». /23/ Фалін знову запитав: «Чи повинен я сповістити спілку або війну?» Клеарх знову відповів те ж саме: «Якщо залишимося тут на місці — спілка, якщо підемо вперед або назад — війна». Але як насправді він учинить — цього він не з’ясував.

Розділ 2

/1/ Фалін разом із своїм супроводом пішли. Прокл і Хірісоф повернулися від Аріея, а Менон залишився у нього. Повернувшись, вони передали, що Аріей відмовляється від царського престолу, бо, за його ж словами, є багато персів вельможніших за нього, і ті не визнають його влади. «Але, — говорив він (Аріей), — якщо ви хочете відступати разом з нами, то приходьте до нас цієї ж ночі. Якщо ж ви не прийдете, то ми підемо завтра рано-вранці». /2/ Клеарх сказав: «Зробимо таким чином: якщо ми прийдемо, то нехай усе буде згідно з вашими словами; якщо ж ми не прийдемо, то подумайте лишень, як нам діяти найкраще». Своїх намірів, проте, він і тут не з’ясував.

/3/ Після цього, на захід сонця, зібравши стратегів і лохагів, Клеарх сказав: «Елліни, коли я звершував жертвоприношення, запитуючи про похід на царя, то жертви не були сприятливі. І зрозуміло чому. Як я тепер дізнався, між нами і царем знаходиться судноплавна річка Тигр[98], через яку можна переправитися лише на суднах, яких у нас немає. Неможливо нам залишатися і на цьому місці, бо тут не можна роздобути провіант. Але жертви були досить прихильні щодо нашого відходу до Кірових друзів. /4/ Тож учинімо так: розійтися і повечеряти, хто чим може; коли ж подадуть сигнал на відпочинок, споряджайтеся у дорогу; коли просигналять вдруге — кладіть поклажу на в’ючних тварин; за третім сигналом ідіть слідом за передовим загоном, тримаючи обози з боку річки, а важкоозброєних — скраю». /5/ Вислухавши його, стратеги й лохаги розійшлися і виконали наказ. З цього часу командував Клеарх, а ті скорялися; хоча вони й не обирали його командувачем, але на ділі переконувалися у його командирських здібностях і в тому, що усім іншим бракує досвіду.

/6/ (Довжина шляху, пройденого еллінами з Ефесу в Іонії до місця битви, становила дев’яносто три переходи — тобто 535 парасангів, 16 050 стадій, а відстань від місця битви до Вавілону, як казали, дорівнює 300 стадіям).

/7/ Звідси, з настанням ночі, фракієць Мільтокіф із своїми вершниками, числом близько 40, і пішими фракійцями, числом близько 300, перейшов на бік царя.

/8/ Клеарх повів решту згідно із встановленим порядком, і вони ішли слідом за ним і прибули до вихідної стоянки, до Аріея та його війська, близько опівночі. Військо залишилося у строю, а стратеги й лохаги зібралися в наметі Аріея. Елліни й Аріей, а також найзнатніші з його почту, дали клятву не зраджувати один одного і бути спільниками. А ще варвари поклялися вести військо правильним шляхом, без обману. /9/ Вони клялися в цьому, заколовши бика, кабана й барана[99], над щитом, причому елліни вмочували у кров меч, а варвари — наконечник списа. /10/ Після складення клятв Клеарх сказав: «Арією, оскільки у нас повернення буде спільним, поділися власними міркуваннями про подальший шлях: чи ми підемо тією ж дорогою, якою прийшли сюди, чи ти можеш вказати на іншу дорогу, зручнішу?».

/11/ Той сказав: «Якщо ми вертатимемося попереднім шляхом, то загинемо з голоду; бо й нині у нас зовсім немає провіанту. Навіть коли ми йшли сюди, то на відстані сімнадцяти останніх переходів ми не могли нічого роздобути у країні, а якщо і було що-небудь, то ми все понищили. Тож у нас тепер намір рушати довшою дорогою, де натомість не бракуватиме провіанту. /12/ Перші переходи зробимо довшими, аби відірватися від царя якомога далі. Як тільки ми відійдемо від нього на два чи три дні шляху, то цар уже не буде у стані наздогнати нас, бо він не посміє переслідувати нас із незначним військом, а ведучи велику кількість людей, він ітиме повільно. До того ж він також відчуватиме нестачу у провіанті. Ось такі, — сказав Аріей, — мої міркування».

/13/ Від такого вимушеного задуму можна було лише потай сховатися або зарадити йому втечею. Випадок став у пригоді еллінам. З настанням дня елліни і варвари вирушили в дорогу[100], маючи сонце правобіч себе, з наміром ще до заходу сонця дійти до сільських місцевостей у Вавілонії, Так воно й вийшло. /14/ Ще в сутінках вони помітили начебто сліди ворожої кінноти, і ті елліни, які у цей час не перебували у строю, побігли шикуватися, а сам Аріей (через поранення він їхав на колісниці) зійшов на землю і почав одягати на себе панцир, як і люди з його почту. /15/ Поки вони лаштувалися у бойовий стрій, повернулися послані вперед розвідники і повідомили, що кіннотників ніде не видно, натомість, пасеться в’ючна худоба. І в одну мить усім стало зрозуміло, що десь поблизу стоїть табором цар, бо ж навіть дим виднівся неподалік у селах.

/16/ Клеарх, бачачи, що солдати втомлені й виснажені від голоду, до того ж пора була пізня, не повів військо супроти ворога. Він не ухилявся і кудись убік, остерігаючись, щоб в Аріея не виникли підозри у втечі, тому і далі вів перед, на чолі передніх частин, і ввечері розташувався поблизу сіл, де все, навіть і дрова, були пограбовані царськими військами. /17/ Передові загони, одначе, розташувалися там, дотримуючись якогось ладу, проте війська, що підходили за ними у темряві, розмістилися на ніч абияк і, перегукуючись, здійняли галас, так що їх почули вороги, які отаборилися неподалік, і деякі навіть повибігали з наметів. /18/ Це з’ясувалося наступного дня, коли поблизу вже не виявилося ані в’ючної худоби, ані табору, ані диму. Мабуть, цар відійшов, злякавшись приходу війська, що й стало очевидним наступного дня. /19/ А втім, цієї ночі і на еллінів напав страх, що у такому випадку спричинилося до метушні й гармидеру. /20/ Клеарх звелів тоді елейцеві[101] Толміду, найкращому із своїх оповісників, закликати усіх до спокою й оголосити, що командири дадуть винагороду в один талант тому, хто вкаже на людину, яка запустила осла в табір. /21/ Почувши ці слова, солдати зрозуміли, що страх був марним і що з командирами усе гаразд, тому швидко заспокоїлися. Удосвіта ж Клеарх звелів шикуватися в бойовому ладі, як це робиться перед битвою.

Розділ З

/1/ А щодо страху царя перед можливим нападом еллінів, то це виявилося таким чином. Напередодні цар через гінців велів скласти зброю, а тепер, зі сходом сонця, він прислав вісників із пропозицією укласти мир. /2/ Коли ж вісники підійшли до передових постів, вони стали просити зустрічі з командирами. Варта повідомила про це, і Клеарх, який у цей час проводив огляд військ у строю, звелів передати вісникам зачекати, поки він не скінчить з оглядом. /3/ Вишикувавши військо фалангою і дуже щільними рядами[102], так що й гоплітів не було видно за щитами, він запросив вісників і сам вийшов їм назустріч, маючи із собою найкраще озброєних і найстатурніших з вигляду із своїх солдатів, і звелів іншим стратегам зробити те ж саме. /4/ Він підійшов до вісників і запитав у них, з якими намірами вони тут. Вони ж сказали, що з’явилися як уповноважені особи для укладення мирної угоди і повідомити еллінам умови царя, а цареві передати відповідь еллінів. Клеарх відповів: /5/ «Тоді скажіть йому, що спершу треба помірятися силами у бою, бо у нас нічого їсти, тому нема про що говорити з еллінами про спілку, не подбавши про те, щоб вони були ситі». /6/ Почувши це, посланці відбули і швидко повернулися назад, тож стало зрозуміло, що десь поблизу перебуває цар або ж якась інша особа з дорученням вести цю справу. Посли сказали, що цар з умовами еллінів ознайомлений і вважає їх слушними, а самі вони прийшли з провідниками: в разі укладення мирної угоди вони поведуть еллінів в області, багатющі на їстівні припаси. /7/ Клеарх запитав, чи умови мирної угоди стосуватимуться лише тих, хто піде і повернеться, чи вони будуть чинними для всіх. Посли відповіли: «Для всіх, аж поки не сповістять царя про ваші нові умови». /8/ Після цих слів Клеарх залишив послів і скликав раду. Було вирішено якомога швидше укласти мирну угоду і спокійно вирушати за провіантом, аби запастися ним. /9/ А Клеарх сказав: «Звісно, так і зробимо, проте з відповіддю не поспішаймо, а підождемо, нехай посли занепокояться і не думають, ніби вони чинять нам ласку. Гадаю, — додав він, — що й наших солдатів охопить тривога з приводу цього ж». Коли ж настав, на його думку, слушний час, він заявив, що укладає угоду і звелів негайно вести військо до багатих на провіант сіл.

/10/ Після укладення мирної угоди Клеарх вирушив у дорогу з військом, вишикуваним у бойовому ладі, до того ж сам перебував в задніх лавах. На шляху їм траплялися рови й канали[103], наповнені водою, через які можна було перейти лише за допомогою мостів. Вони влаштовували переправи із пальмових дерев, які зрубували з цією метою. /11/ Під час переправ усі пересвідчувалися в розпорядливості Клеарха: він керував роботами зі списом у лівій і з палицею у правій руці; коли ж він завважував, що хтось із приставлених до цієї справи виконує завдання абияк і недбало, він бив його, а потім, увіходячи в болото, сам допомагав, тому солдати, аби не осоромитися, працювали ще з більшим завзяттям. /12/ До цих робіт були залучені солдати віком до 30 років, та коли і старші за віком люди помітили, з якою старанністю трудиться Клеарх, то й вони втяглися у роботу. /13/ Клеарх дуже квапився, бо він не вірив, що канали заповнені водою внаслідок природних явищ — адже ж іще не настала та пора року, коли зрошують рівнину. Він підозрював, що цар звелів спустити воду, аби отаким чином ставити перепони на шляху еллінів.

/14/ Просуваючись далі, вони нарешті прибули у села, де, як запевняли провідники, елліни могли запастися провіантом. Там не бракувало хліба і вина з фініків, а також оцту, звареного з тих же фініків. /15/ Фініки, за розмірами такі ж, які можна бачити в еллінів, призначалися для простолюду, а для панів відкладалися фініки добірні, дивовижні за красою і величиною, а за кольором вони нагадують бурштин. Частину з них сушили і відкладали для ласощів. Зроблений з них напій приємний на смак, але викликає головний біль. /16/ Солдати тоді вперше їли пальмову капусту, і багато хто приємно дивувався з її вигляду та смаку. Але й ця їжа викликала біль у голові. Пальма, з якої виймали капусту, повністю всихала.

/17/ Там вони пробули 3 дні, і в цей час від великого царя прибули Тіссаферн, брат царевої дружини, і ще три знатні перси, супроводжувані натовпом рабів. Стратеги вийшли їм назустріч, і першим через тлумача взяв слово Тіссаферн: /18/ «Елліни, я живу по сусідству з Елладою, і коли я побачив вас, в якій жахливій скруті ви опинилися, то порішив випрохати у царя дозвіл посприяти вам у вашому поверненні додому. Сподіваюся, що і ви, і вся ваша Еллада не обійде мене належною увагою за це. /19/ Тож розмірковуючи так, я звернувся із проханням до царя і сказав, що це і буде мені винагорода за ту допомогу, яку я подав йому, коли першим попередив про похід Кіра супроти нього і водночас сам з’явився до нього із своїм військом, один з-поміж усіх, хто стинався з еллінами, не втік, а пробився до царя і з’єднався з ним у вашому таборі, куди він прибув, убивши Кіра. І я ж (так я казав цареві) „переслідував Кірових варварів з тим військом, з яким я з’явився до тебе і яке найвідданіше тобі“. /20/ Цар пообіцяв подумати про це і звелів мені прийти до вас і з’ясувати причину вашої участі у поході супроти нього. І я раджу вам дати помірковану відповідь, щоб мені було простіше домогтися для вас у царя бажаної згоди».

/21/ Еллінські стратеги відійшли і радилися між собою; невдовзі вони узгодили відповідь, і Клеарх сказав: «Ми не збиралися воювати з царем, а так само і в похід ми пішли не супроти нього. Тобі ж добре відомо, що Кір вигадував усілякі підстави, аби застукати вас зненацька і привів нас сюди. /22/ Коли ж ми побачили його в небезпеці, то посоромилися перед богами і людьми кидати напризволяще людину, яка раніше зробила нам стільки добра. /23/ Тепер, оскільки Кір помер, у нас немає жодних підстав, задля яких ми почали б війну з царем або плюндрували б його країну, а самого царя намагалися б убити. Ми сповнені бажання повернутися на батьківщину, аби лишень ніхто не заважав нам у цьому. Проте, коли ж хто-небудь зазіхатиме на наше життя, ми з божою поміччю дамо належну відсіч. А за будь-яке добродіяння, вчинене нам, ми віддячимо таким же добром». Так сказав Клеарх. /24/ Вислухавши його, Тіссаферн відповів: «Я так і передам цареві і повідомлю вам його відповідь. А поки що до мого повернення угода про перемир’я залишиться чинною, і ми забезпечимо вас провіантом».

/25/ Наступного дня він, одначе, не з’явився, що стурбувало еллінів. Але на третій день він прибув і говорив, що домігся у царя дозволу супроводжувати еллінів на батьківщину, хоча багато хто й наполягав на протилежному, мовляв, таке не личить цареві і не слід потурати тим, хто пішов на царя війною. /26/ Насамкінець Тіссаферн сказав: «Тепер вам можна взяти з нас клятву у тому, що ми без будь-яких підступів вестимемо вас дружньою країною і супроводжуватимемо вас аж до Еллади, надаючи вам змогу запасатися провіантом на ринку. А там, де незмога буде щось купити, ми дозволимо вам брати провіант з навколишніх місць. /27/ А ви, своєю чергою, повинні поклястися у тому, що ваш похід насправді буде мирним, і там, де взагалі буде відсутній ринок, ви без якогось грабежу братимете їжу і питво, а де можливо, будете купувати продовольство за гроші». Тож так і було вирішено і складено обопільну клятву, Тіссаферн і брат царевої дружини обмінялися рукостисканнями правої руки із еллінськими стратегами та лохагами. Після цього Тіссаферн сказав: «Тепер я повернуся до царя і після схвалення царем угоди споряджуся і прийду і поведу вас до Еллади, а потім сам подамся у підвладну мені область».

Розділ 4

/1/ Відтак елліни й Аріей, розташувавшись табором поблизу один від одного, чекали Тіссаферна понад 20 днів. Упродовж цього часу до Аріея прибули його брати й інші родичі, а до його наближених — кілька персів. Вони підбадьорювали їх, запевняючи, що цар обіцяє помилувати як за його похід спільно з Кіром супроти нього, так і за інші випадки у минулому[104]. /2/ Після цього наближені Аріея почали відкрито цуратися еллінів, що не сподобалося останнім, і вони приходили до Клеарха і відверто висловлювали йому та іншим стратегам свої підозри: /3/ «Чому ми зволікаємо? Хіба ж не зрозуміло, що цар насамперед хотів би знищити нас, щоб і для решти еллінів було наукою те, як зазіхати на царський трон? Нині йому вигідне наше тупцювання на місці, бо ж його війська розпорошені. Та як тільки він збере їх докупи, тоді не омине нагоди перебити нас. /4/ Можливо, десь інде він вже або перекопує шлях, або зводить упоперек нього мури, аби тільки не дати нам пройти. Бо ж із якого дива він допустить, щоб ми, вернувшись преспокійно до Еллади, розповідали б про те, як наше дрібне військо перемогло царя біля самих його дверей і як ми пішли, глузуючи з нього?» /5/ Клеарх відповідав тим, хто від неспокою так говорив: «Я поділяю вашу тривогу і роблю висновок, що коли ми зараз підемо, то поміркують, ніби у нас якісь войовничі наміри і ми порушуємо угоду. Тоді ніхто не дозволить нам купувати провіант і нам нізвідки буде запасатися ним. До того ж ми залишимося без провідника. Тож якщо вчинимо так, то Аріей не забариться покинути нас і ми втратимо останніх друзів, а ті, які раніше були нашими друзями, стануть нашими ворогами. /6/ Мені невідомо, чи є на нашому шляху бодай якась річка, яку можна переходити вбрід, але ж ми бачили, що Євфрат в разі перешкоди з боку ворогів перейти неможливо. А ще ж від нас утекла вся кіннота, у той час як у ворогів вона дуже численна та боєздатна. Тож у разі перемоги — якої шкоди ми заподіємо ворогові? А в разі поразки загинемо всі. /7/ Зрештою, зважмо і на те, що цар, розпоряджаючись стількома силами, навряд чи складав би клятву і подавав би свою праву руку, аби постати порушником і злочинцем перед богами, еллінами та варварами». І таке й подібне до цього він говорив досить часто.

/8/ Тим часом прибув Тіссаферн зі своїм військом, мабуть, маючи на меті прямувати додому, а також Оронт зі своїми бойовими силами. /9/ Він віз із собою також доньку царя, з якою побрався. Звідси вони рушили в дорогу, причому вів Тіссаферн, і він надавав військам можливість купувати провіант на ринку. Разом із Тіссаферном й Оронтом ішов Аріей з варварським військом Кіра і ставав табором вкупі з ними. /10/ Елліни ж, остерігаючись їх, рухалися зі своїми провідниками окремо, і табір вони розбивали осторонь, на відстані парасанга, а то й більше. Обидві сторони з підозрою ставилися одна до одної, немов вони були ворогами, і це лише посилювало ворожнечу. /11/ Подеколи під час збирання в одному і тому ж місці дров, корму для худоби та іншого такого вони затіювали один з одним бійку, і це ще дужче спричинилося до ненависті.

/12/ Зробивши три переходи, вони підійшли до так званих Мідійських мурів[105] й оминули їх. Мури споруджено з випаленої цегли, покладеної в бетон. Ширина їх дорівнює 20, висота — 100 футам, а довжина, як кажуть, — 20 парасангам. Вони знаходяться недалеко від Вавілона. /13/ Звідти вони пройшли у два переходи 8 парасангів і перетнули два канали, один — через міст, інший на семи наведених суднах, якими і були з’єднані обидва береги. Канали були проведені від річки Тигр; від каналів до ланів по всій країні прориті рови, спершу більші, а далі менших розмірів; а на кінець ідуть невеличкі канави, які можна бачити в Елладі на ланах, засіяних просом.

Нарешті, вони досягають річки Тигр, біля якої знаходиться велике і багатолюдне місто на ім’я Сіттака, розташоване на відстані 15 стадій від річки. /14/ Елліни розбили намети біля міста, поблизу великого і розкішного парку, схожого на густий ліс з усілякими деревами, у той час як варвари перейшли через Тигр, після чого вони навіть зникли з поля зору. /15/ Після вечері Проксен і Ксенофонт вийшли з табору на прогулянку, і якась людина, підійшовши до передових постів, розпитувала, чи можна бачити Проксена або Клеарха. Про Менона мова не йшла, хоча людина була від Аріея, зв’язаного з Меноном узами гостинності. /16/ Коли Проксен сказав: «Я той, кого ти шукаєш», — ця людина повідомила таке: «Мене послали Аріей та Артаоз, люди, віддані Кірові і прихильні до вас, і вони просять вас пильнуватися нічного нападу з боку варварів, бо в розташованому поблизу парку знаходиться численне військо. /17/ Вони також радять послати охорону на міст через Тигр, бо Тіссаферн має намір зруйнувати його вночі, щоб не було жодної можливості для переправи, а відтак замкнути вас між річкою та каналом». /18/ Вислухавши його, вони (Проксен і Ксенофонт) привели людину до Клеарха і передали йому цю звістку. Клеарх, зі свого боку, дізнавшись про таке, неабияк стривожився та злякався.

/19/ А втім, якийсь присутній там юнак[106], поміркувавши, сказав, що і напад (на еллінів) і зруйнування мосту навряд чи можливі, навіть більше, неправдоподібні речі. Адже зрозуміло, що варвари, вчинивши напад, здобудуть перемогу або зазнають поразки, В разі перемоги навіщо їм руйнувати міст? Адже навіть якщо мостів багато, то нам усе одно ж нікуди тікати для рятунку. /20/ А якщо перемога буде за нами, то в разі повалення мосту їм самим уже не буде куди тікати і хай навіть буде численне військо, яке стоятиме по той бік річки, воно не зарадить їм анічим.

/21/ Клеарх запитав посланця, чи велика та область, яка знаходиться між Тигром та каналом? Той відповів, що вона обширна і в ній є багато великих сіл та міст. /22/ Відтак усі — Клеарх і присутні, зрозуміли, що варвари підіслали цю людину, боячись, аби елліни, перейшовши міст, не залишилися на острові, захищеному з одного боку Тигром, з другого — каналом; тут же вони могли б добувати провіант, адже область була велика і багата, не бракувало і робочої сили. А ще ж там міг би бути створений опорний пункт на той випадок, коли б хто-небудь захотів напасти на царя.

/23/ З такими думками вони заспокоїлися, однак на міст вислали охорону. /24/ Згідно з її донесенням, ніхто не з’являвся до мосту і ніхто з ворогів навіть не підходив близько до нього. З настанням ранку елліни, розставивши посилену охорону, почали переходити через міст, складений із 37 суден. Річ утому, що деякі із еллінів, які прибули від Тіссаферна, повідомили, ніби він має намір напасти під час переправи. Але й це донесення виявилося неправдивим. Щоправда, під час переправи з’явився Глус у супроводі загону і стежив за тим, чи справді елліни переходитимуть річку, а коли переправу було завершено, одразу ж він поїхав.

/25/ Від Тигру вони здолали у чотири переходи 20 парасангів до річки Фуска, завширшки в плетр; там був міст. У цьому місці знаходиться велике місто на ім’я Опіс. Біля цього міста еллінам зустрівся позашлюбний брат Кіра й Артаксеркса, який вів із Суз й Екбатан чимале військо на допомогу цареві. Зупинивши своє військо, він став спостерігати за еллінами, які проходили повз. /26/ Клеарх звелів еллінам іти, вишикувавшись по двоє чоловік у ряд, і рухатися вперед, раз-по-раз зупиняючись. Відтак, поки передовий загін стояв на місці, усе військо, коли було потрібно, також зупинялося. Таким чином, самим еллінам видавалося, ніби їхнє військо дуже велике, що неабияк приголомшило перса, який спостерігав за всім цим. /27/ Звідси вони пройшли пустелею Мідії[107] у шість переходів 20 парасангів до сіл Парісатіди[108], матері Кіра і царя. Немовби глумлячись над пам’яттю Кіра, Тіссаферн дозволив еллінам їх грабувати, не чіпаючи лише рабів. Там було багато хліба, дрібної худоби та всілякого провіанту. /28/ Звідси вони пройшли пустелею у чотири переходи 20 парасангів, маючи річку Тигр лівобіч. На першому переході по той бік річки стоїть велике і багате місто на ім’я Кени, звідки варвари підвозили на шкіряних човнах[109] пшеничний хліб, сир і вино.

Розділ 5

/1/ Потім вони прибули до річки Запату, завширшки у 4 плетри, і пробули там 3 дні. У цей час взаємні підозри, щоправда, зростали, але до відкритої ворожнечі справа не доходила. /2/ Клеарх усе ж вирішив зустрітися із Тіссаферном, бодай якимось чином, коли буде змога, усунути обопільну недовіру, поки вона ще не призвела до війни. Він послав сказати, що хоче зустрітися з ним, і Тіссаферн охоче погодився і запросив його до себе.

/3/ Коли вони зустрілися, Клеарх сказав: «Тіссаферне, ми склали клятви, уклали мирну угоду, обмінялися потискуванням правої руки й обіцяли не робити один одному шкоди. Проте, я бачу, ти пильнуєшся нас, наче ми твої вороги, своєю чергою, і ми, завважуючи це, пильнуємося теж. /4/ Та оскільки, придивляючись, я не помітив, щоб ти поводився із лихим умислом супроти нас, а стосовно нас, то ми навіть і в думці не маємо чогось такого супроти тебе, тому з наміром домогтися порозуміння й розвіяти будь-які підозри, я і вирішив віч-на-віч з тобою обговорити стан справ. /5/ Адже відомо, що, побоюючись одне одного чи то через наклепи, чи підозри, люди переймаються неабияким страхом і, намагаючись запобігти лиху, часто діють надто поквапливо, аби першими заподіяти непоправної шкоди особам, в яких і на думці немає такого. /6/ Тож я прийшов з наміром геть розвіяти всілякі підозри і з бажанням довести, що ти не довіряєш нам цілком безпідставно. /7/ По-перше, що дуже важливо, боги, перед лицем яких ми складали клятви, забороняють нам ворогувати один з одним. Жалюгідна-бо, як на мене, та людина, яка знехтувала такими клятвами. Не думаю, що хтось може кудись втекти від гніву богів з якою завгодно прудкістю, або сховатися у якійсь пітьмі, або якимось побитом знайти притулок під землею. Адже у світі усе підвладне богам і вони так само панують над усіма. /8/ А втім, досить про богів і клятви, завдяки чому ми уклали мирну угоду й затвердили її. А стосовно людських справ, то, міркую, нині ти, Тіссаферне, для нас — неоціннений скарб. /9/ Адже з тобою і будь-який шлях стає второваним, будь-яку річку ми можемо перейти і не бракує нам провіанту; а без тебе ми у дорозі наче якісь сліпці, бо ж навіть не знаємо шляху, кожна річка — нездоланна для нас перепона, будь-який гурт людей навіює страх, та найстрашніше — це пустеля, де скрізь жахлива безвихідь. /10/ Тож якби, впавши у нестяму, ми усе ж одважилися убити тебе, нашого доброчинця, то чи ж не потрапили б ми у пастку — війну з нещадним царем, новим і наймогутнішим супротивником — ефедром?[110] Водночас скажу тобі і те, яких великих надій я сам би позбувся, якби вчинив би з тобою щось лихе. /11/ Я дуже хотів стати другом Кіра, шануючи його за неабияку шляхетність у ставленні до своїх прихильників. Тепер бачу, що Кірове військо, його область у твоїй владі, до того ж ти прямуєш у власну область, додому; а царське військо, яке воювало супроти Кіра, тепер ти маєш за спільників. /12/ Коли це так, то невже знайдеться якась божевільна людина, яка не бажала б дружби з тобою? Зрештою, я викладу і ті обставини, які, сподіваюся, спонукають і тебе до приязних стосунків з нами. /13/ Мені відомо, що у вас виявляють непокірність місійці, яких — це моя думка — міг би із своїм військом приборкати, те ж саме стосується і пісідійців. Авжеж, за чутками, і багато інших народностей анічим не різняться від них, і я, міркую так, міг би вгамувати їх задля вашого добробуту. Щодо бунтівних єгиптян, з якими у вас особливі порахунки, то хтозна, звідки взяти стільки сил, якщо не в нас, щоб належним чином покарати їх[111]. /14/ Та й повернувшись додому і маючи нас за друзів, ти став би наймогутнішим другом для своїх сусідів, або, якщо хто-небудь загрожував би тобі, то як у господаря у тебе були б ми як слуги, які виконували б розпорядження не лише задля грошей, а й із почуття вдячності за наш рятунок. /15/ Тож коли я роздумую про це, мені стає дивною і незрозумілою твоя недовіра до нас, а тому я з радістю почув би ім’я тієї людини, яка виявилася такою зугарною переконати тебе у нібито наших підступах супроти вас». Такі слова говорив Клеарх, а Тіссаферн відповів так.

/16/ «Я радий, Клеархе, слухати твої розумні думки. Як на мене, ти начебто збагнув, що від чиїхось лихих намірів сподіюється взаємна шкода. Що ж, тоді вислухай і мене і зрозумій, що неслушно було б з вашого боку не довіряти цареві або мені. /17/ Невже ти думаєш, що коли б нам заманулося знищити вас, то для цього забракло б вершників, піхоти чи зброї, за допомогою яких нам неважко було розбити вас, причому без жодного ризику для самих себе? /18/ Чи ти гадаєш, ніби у нас немає підхожих для нападу місцевостей, аби перетнути вам шлях до багатих на продовольство сіл? Хіба вам не доводиться з превеликими труднощами долати рівнини[112], хоч і тутешні жителі ставляться до вас приязно? Хіба ви не бачите перед собою гірські хребти, нездоланні для вас, якщо ми захопимо висотні позиції в них? Хіба недосить річок, біля берегів яких нам легко було б, б’ючись, розбити вас по частинах? А серед них є і такі річки, які ви взагалі не змогли б перейти без нашої допомоги. /19/ Припустімо, нас спіткала б невдача у всіх цих діях, але ж перед вогнем безпорадні посіви. Ми могли б спалити поля і заморити вас голодом, перед яким не встоїть жоден воїн. /20/ Чому ж, маючи стільки можливостей строщити вас як завгодно, причому без будь-якого ризику чи шкоди для себе, ми відмовляємося від того способу, який лише і буде нечестивим перед богами і ганебним перед людьми? /21/ Тому що ті, хто силкується досягти чогось-небудь, вдавшись до брехливої клятви перед богами і віроломства перед людьми, — це люди, які опинилися у безвиході, величезній скруті, до того сповнені відчаю злочинці. Ми, Клеархе, не такі, у нас є здоровий глузд і розважливість. /22/ А чому, маючи можливість знищити вас, ми не зробили цього? Тож знай: причина цього — це моє палке бажання здобути довіру в еллінів. Я хотів би, щоб наймані війська, з якими Кір прийшов сюди, покладаючись на них завдяки платні, яку він давав їм, поверталися разом зі мною і були надійними для мене з огляду на вчинене їм добродіяння. /23/ Ти вже натякнув, яку цінну допомогу ви могли б мені надати, але для мене найважливіше одне: тіару[113] личить носити лише цареві, але, спираючись на вас, і будь-хто інший міг би мріяти про неї».

/24/ Ці слова Клеархові видалися щирими, і він сказав: «У такому разі хіба ті, хто, обмовляючи нас, намагався посіяти ворожнечу між нами, коли навіч стільки підстав для дружби, не підлягають найлютішим тортурам?» /25/ Тіссаферн відповів: «Авжеж, і якщо лишень ви, стратеги й лохаги, згодні прийти до мене, я при всіх назву тих, хто чинить підступи супроти мене і мого війська». /26/ Клеарх сказав: «Я всіх приведу і розкажу тобі, хто доносить мені на тебе». /27/ Після цього Тіссаферн гостинно попросив Клеарха залишитися у нього і разом пообідати.

Коли Клеарх наступного дня повернувся до табору, стало ясно, що він не сумнівається у цілком приязному ставленні Тіссаферна до еллінів. Він переповів свою розмову з ним і вмовляв піти до Тіссаферна тих, кого той запрошував, а викритих у наклепах еллінів звелів карати як зрадників і зловмисників. /28/ Він підозрював, що до обмов вдається Менон, бо ж знав про його зустріч із Тіссаферном у присутності Аріея, а також про його неприязнь до себе і про підступи з метою перебрати на себе владу над усім військом, а відтак перейти до табору Тіссаферна. /29/ Водночас Клеарх хотів усе військо залучити на свій бік й усунути в ньому своїх недоброзичливців. Деякі солдати відраджували його від наміру взяти із собою усіх стратегів та лохагів і нагадували про віроломство Тіссаферна. /30/ Проте Клеарх уперто наполягав на своєму, поки не домігся того, що було вирішено відрядити 5 стратегів і 20 лохагів. Їх супроводжували під приводом закупівлі провіанту на ринку близько 200 солдатів.

/31/ Коли вони дійшли до намету Тіссаферна, стратегів запросили увійти, а саме: Проксена-беотійця, Менона — фессалійця, Агія — аркадця, Клеарха-лаконця і Сократа-ахейця; лохаги ж залишилися надворі. /32/ Трохи згодом, за поданим сигналом, стратеги всередині були схоплені, а лохаги надворі — убиті. Після цього загін варварської кінноти пронісся рівниною, убиваючи всіх зустрічних еллініві — як рабів, так і вільних. /33/ Елліни, спостерігаючи з табору за цим галопом, були приголомшені і не розуміли в чому річ, аж поки не прибіг, тримаючи в руках свої кишки, аркадієць Нікарх, поранений у живіт, і не розказав про все, що сталося. /34/ Тоді елліни, перейняті страхом, побігли до зброї, щоб дати відсіч, бо ж думали, що варвари цієї ж миті вдеруться у табір.

/35/ Але до табору з’явилися лише Аріей, Артаоз і Мітрідат, колись найдовіреніші люди Кіра. Еллінський тлумач запевняв, нібито він бачить і впізнає серед них і брата Тіссаферна. З ними разом прийшло і близько 300 персів у панцирах. /36/ Підійшовши на близьку відстань, вони попросили вийти вперед лохагів і стратегів, якщо такі є в еллінів, щоб передати їм цареве веління. /37/ Тоді, у супроводі охорони, виступили вперед еллінські стратеги Клеанор-орхоменець і Софенет-стімфалієць, а разом із ними і Ксенофонт-афінець, з наміром дізнатися про долю Проксена. Хірісоф був відсутній, бо він разом із загоном солдатів добував провіант у якомусь селі. /38/ Коли вони зупинилися на такій відстані, що можна було чути слова, Аріей сказав: «Елліни, Клеарх виявився клятвопорушником і порушником угоди, тому тепер скараний на горло і помер. А Проксен і Менон за звістку про його лихий умисел оточені у нас неабиякою шаною. Від вас же цар вимагає скласти зброю; він каже, що вона належить йому, бо ж це була зброя Кіра, його раба[114]». /39/ На це елліни відповіли таким чином, причому говорив Клеанор-орхоменець: «О наймерзотніший нелюде, Арією, і ви всі, колишні друзі Кіра, невже вам не соромно ані перед богами, ані перед людьми, вам, що поклялися мати спільних з нами друзів і ворогів, а тепер запродали нас разом із Тіссаферном, найнечестивішою і найлихішою людиною? Ви вбили тих самих людей, яким складали клятви і зрадили нас усіх, а тепер приходите до нас разом з нашими ворогами?»/40/ Аріей сказав: «Клеарх першим став чинити підступи Тіссафернові, Оронтові і всім нам, хто був з ними». /41/ На це Ксенофонт відповів: «Гаразд, нехай так; якщо Клеарх справді, всупереч клятві, порушив угоду, то він дістав по заслузі, бо ж справедливість вимагає покарання для клятвопорушників. Але ж поверніть нам наших стратегів, Проксена й Менона, які виявилися вашими добродійниками. Адже зрозуміло, що вони, як спільні наші друзі, порадять найкраще, як для вас, так і для нас». /42/ Після цього варвари довго радилися між собою і подалися геть, так не обізвавшись у відповідь.

Розділ 6

/1/ Схоплені ось у такий спосіб стратеги були відвезені до царя і страчені: їм відітнули голови[115]. Один із них, Клеарх, на загальну думку усіх, хто особисто знав його, був не лише найвправнішим у військовій справі, але й людиною дуже войовничою. /2/ Так, поки лакедемонці вели війну з афінянами[116], він залишався на своїй батьківщині, але після укладення миру він умовив ефори[117] відрядити його на війну супроти фракійців, що мешкали за Херсонесом і Перінфом і чинили набіги на поселення еллінів. /3/ Коли ж ефори з невідь якої причини скасували рішення після того, як він відплив, і намагалися повернути Клеарха з Істму[118], то Клеарх, одначе, не скорився наказові, а плив і далі до Геллеспонту. /4/ Відтак за непослух він був засуджений до страти верховною владою у Спарті. Вже як утікач Клеарх подався до Кіра. Яким чином він здобув у того прихильність, — про це розповідь в іншому місці. /5/ Кір дав йому 10000 дариків, а Клеарх, узявши гроші, не став гайнувати їх, натомість на доручені кошти набрав військо і затіяв війну з фракійцями. Після перемоги над ними у битві він грабував і плюндрував країну і жив війною доти, поки військо не знадобилося Кірові. Тоді він знову прибув для того, щоб воювати разом із Кіром. /6/ Як на мене, такі вчинки свідчать про войовничість людини: маючи змогу жити мирно, не зазнаючи якихось утисків чи втрат, він воліє іти на війну; замість безтурботного життя він переносить злигодні в бойових походах, замість наживати статків і розкошувати, він розтринькує гроші на військові заходи. Клеарх залюбки давав гроші на війну немов на якусь розвагу. Тож війна була для нього палкою пристрастю. ПІ Войовничість у нього проявлялася у відсутності будь-якого страху перед небезпекою, він міг безперервно тривожити ворогів і не розгублювався у скрутних обставинах, як одностайно стверджують його співучасники у військових справах. /8/ А ще ж було відомо, що він вирізнявся розпорядливістю, яка відповідала його вдачі як командира. Так, він умів ліпше, ніж хтось інший, подбати про провіант для солдатів і запастися ним, а також вселяти підлеглим послух. /9/ Цього Клеарх досягав суворістю. З вигляду він був похмурий, мав різкий голос і карав суворо, інколи в нападі гніву, а опісля не раз розкаювався у цьому. /10/ Але карав не безпідставно, а свідомо, бо розумів, що такі заходи лише підуть на користь війську. Розповідають навіть, ніби він говорив, що солдат має більше боятися свого командира, ніж ворога, коли доводиться стояти на варті, допомагати своїм друзям або раптово кидатися на ворога. /11/ Тому невипадково у складних обставинах солдати беззастережно корилися йому одному і не зверталися до когось іншого. Вони казали, що тоді наче переймалися його похмурістю, яка наганяла страх на супротивників і зараджувала лихові. /12/ Та коли небезпека минала, багато хто, користуючись можливістю, йшов до іншого командира, багато хто покидав Клеарха, бо нічого привабливого у вдачі він не мав, завжди був сердитим, а то й брутальним, і солдати почувалися перед ним, немов діти перед учителем. /13/ Тож, звісно, у нього ніколи не було друзів або прихильників. А тим, хто був підпорядкований йому чи то за постановою міста, чи з огляду на скрутні обставини, або ж залишався з якоїсь необхідності, він давав якнайсуворіший вишкіл. /14/ Коли солдати під його орудою долали ворогів, то це засвідчувало звитягу і відважність Клеархових воїнів; ось тоді проявлялася їхня сміливість перед лицем ворога, а страх покарання підтримував у них послух. /15/ Таким був Клеарх як воєначальник. А служити під командою іншого він, як кажуть, не дуже полюбляв. Він загинув, коли йому було близько 50 років.

/16/ Проксен-беотієць ще з дитинства мріяв, коли стане дорослою людино, вершити подвиги, і задля цього він за платню навчався у Горгія з Леонтіни[119]. /17/ Пройшовши у того школу і набувши певних знань, він перейнявся думкою, ніби спроможний вже управляти й водитися з кращими людьми і не поступатися їм у добродіяннях, тому взяв участь у Кіровому поході. Він сподівався таким чином зажити слави, набути впливу і статків. /18/ Проте було цілком зрозуміло, що, пориваючись до цього, він жадав досягати своєї мети лише справедливим і чесним шляхом, інший спосіб він рішуче відкидав. /19/ Так, він міг командувати порядними і звитяжними людьми, проте не вмів вселяти у солдатів ані шанобливості, ані остраху до себе, ба більше, він навіть сором’язливо червонів перед ними, а ті перед ним. Він більше боявся викликати на себе осоругу солдатів, аніж страх у них не за непослух. /20/ На його думку, командирові досить хвалити слухняного солдата, а неслухняного — не хвалити. Тому хороші і відважні солдати поважали його, а непорядні капостили йому, вважаючи, що обвести його кругом пальця — звичайнісінька річ. Він загинув у віці близько 30 років.

/21/ Відомо також, що Менон-фессалієць щосили домагався неабияких статків і влади і шани задля чим більшого зиску. Він також прагнув до дружніх стосунків з наймогутнішими особами, аби безкарно робити шкоду. /22/ Найшвидше досягти поставленої мети, на його думку, можна було шляхом порушення складених клятв, брехні та обману, а щирість у поведінці та правдивість вважав рисою, притаманною дурням. /23/ Тож він не любив нікого, а коли й запевняв котрогось у дружбі, то було зрозуміло, з метою нашкодити йому. Він ніколи не глузував із ворогів, а завжди, як говорили, зневажливо відгукувався про тих, хто оточував його. /24/ Відбирати майно у недругів вважав недоцільною справою, вважаючи, що захоплювати статки у людей, які пильнуються, — ризиковано, натомість у друзів, які не надто стережуть свого майна, можна, і причому з неабиякою зручністю. /25/ Усіх, кого вважав порушниками клятви і кривдниками, він остерігався як осіб добре озброєних, а з благочестивими і справедливими він поводився як із людьми слабкодухими. /26/ У той час, як інші пишаються благочестям, щирістю та порядністю, Менон хизувався здатністю обманювати, ошукувати, висміювати друзів, бо ж він завжди мав за дурнів тих, хто не здатен когось паплюжити. /27/ А домагаючись послуху від солдатів, він втягував їх у лихі справи. Він вимагав також поваги до себе і шани, а саме тоді, коли у нього з’являлося бажання накоїти комусь лиха. А якщо хто-небудь покидав його, він вважав зі свого боку неабияким доброчинством, що не знищив цієї людини, коли ще користувався її послугами. /28/ Коли мова йде про його справи, то тут можна просторікувати що завгодно, але ось яка річ була відома всім. В Арістіппа він домігся командування над найманцями ще в юнацькому віці, а з варваром Аріеєм він заприятелював теж у молодому віці. /29/ Коли загинули його товариші стратеги за те, що разом із Кіром узяли участь у поході супроти царя, він, учинивши те ж саме, уцілів. Але згодом він був страчений за наказом царя після смерті інших стратегів і не так, як Клеарх і його товариші, яким повідтинали голови, що вважається найшвидшою смертю; кажуть, він сконав як підла людина, впродовж цілого року піддаваний тортурам.

/30/ Агій-аркадець і Сократ-ахеєць також загинули. Про них ніхто не говорив чогось поганого за боягузтво на війні і ніхто не докоряв за нездатність підтримувати хороші стосунки із друзями. Обом було приблизно 35 років від народження.