Анабазис. Похід 10000 еллінів

Розділ 1

/1/ [Про те, що вчинили елліни під час наступу Кіра аж до битви і що сталося після смерті Кіра, коли елліни верталися додому разом із Тіссаферном, уклавши з ним мирну угоду, — про це мовлено вище].

/2/ Коли стратеги були схоплені, а ті лохаги й солдати, які супроводжували їх, загинули, елліни впали у страшенний відчай, усвідомлюючи те, що вони перебувають у внутрішніх землях царя[120], оточені звідусіль ворожими племенами й містами, позбавлені можливості купувати провіант; і що від Еллади вони перебувають на відстані не менше 10000 стадій, а тим часом у них немає жодного провідника[121] і до того ж на шляху додому перед ними постають нездоланні річки, перейти які вбрід неможливо; і що варвари, які здійснювали похід із Кіром, зрадили їх, і вони покинуті напризволяще, без союзницької кінноти, а тому, цілком зрозуміло, у разі перемоги вони нічого не здобудуть, а в разі поразки втратять усе, в тому числі і своє життя. /3/ Стурбовані цим, пригнічені, лише деякі з них увечері перекусили, деякі ж розпалили багаття, і в цю ніч більшість еллінів не повернулася до табору, а розмістилася на відпочинок абиде, не можучи ані заснути від горя і туги за батьківщиною, батьками, дружинами і дітьми, яких вони вже не плекали надії побачити. Ось у такому безрадісному настрої вони проводили ніч.

/4/ У війську, одначе, перебував якийсь Ксенофонт-афінець[122], який супроводжував найманців, хоча й не був ані стратегом, ані лохагом, ані солдатом. Він покинув вітчизну на запрошення Проксена, свого давнього приятеля. Той обіцяв, у разі прибуття Ксенофонта, заприязнити його з Кіром, який, за словами Проксена, дорожчий для нього за вітчизну. /5/ Прочитавши листа, Ксенофонт звернувся за порадою до Сократа-афінця[123]. Побоюючись, що дружба з Кіром може зашкодити Ксенофонтові в очах держави, бо ж вважалося, що Кір ревно допомагав лакедемонцям у війні супроти Афін[124], Сократ порадив йому податися в Дельфи[125] і запитати бога стосовно цієї подорожі. /6/ Прибувши у Дельфи, Ксенофонт запитав Аполлона, якому богові йому слід принести пожертву і скласти молитву, щоб подорож і повернення завершилися успішно. Аполлон промовляв до нього: принести пожертву тим богам, яким годиться у таких випадках[126]. /7/ Повернувшись, Ксенофонт розказав про віщування Сократові. Дізнавшись про зміст оракулових слів, Сократ став докоряти Ксенофонтові за те, що той не запитав бога, чи слід йому їхати, а самовільно вирішивши, що слід ладнатися, запитав лише про найліпший спосіб вирушати у подорож. «Одначе, — сказав він, — коли ти ось так зметикував, як запитати, то треба виконувати веління бога». /8/ Тож Ксенофонт приніс належну жертву і відплив. У Сардах він зустрів Проксена і Кіра, налаштованих виступити вглиб країни, і познайомився з Кіром. /9/ Оскільки Проксен наполягав, то й Кір умовляв Ксенофонта залишитися і обіцяв, що як тільки скінчиться похід, він відпустить його від себе. А похід, як мовилося, готується супроти пісідійців. /10/ Таким чином, Ксенофонт відбув у похід обманутим, щоправда, не з боку Проксена, бо ж ані він, ані хтось інший із еллінів, крім Клеарха, не знав, що йдуть війною на царя, і лише після прибуття до Кілікії усім стала зрозумілою справжня мета цього походу[127]. Дуже багато учасників боялися іти далі, проте й вони, хоч і згнітивши серце, пішли слідом за військом, бо ж сумління не дозволяло їм покидати товаришів і Кіра. Одним із них був Ксенофонт.

/11/ Коли ж відчулася неймовірна скрута, Ксенофонт журився разом із іншими і не міг заснути. Щойно він впав у забуття, як побачив сон. Йому видалося, ніби настала гроза і блискавка вдарила у батьківську оселю, від чого вона зайнялася полум’ям. /12/ Перелякавшись, він одразу прокинувся, і сон, з одного боку, видався йому гарною прикметою, бо ж, опинившись у такій скруті й небезпеці, він немовби бачив велике світло, яке виходило від Зевса; але, з другого боку, він потерпав від страху, бо ж міркував, що сон, насланий Зевсом-Царем[128], і бачив себе звідусіль оточеним вогнем, що означало, ніби йому не вийти з царевої країни і що постійно поставатимуть якісь перешкоди. /13/ Отож, щоб збагнути сенс такого сновидіння, він вирішив зачекати. А сталося ось що. Як тільки Ксенофонт прокинувся, він у ту ж мить став роздумувати: «Чого це я розлігся? Ніч минає, і, мабуть, удосвіта вже з’являться вороги. Якщо ми потрапимо у руки царя, то нам жодним побитом не врятуватися, — а перш ніж настане ганебна смерть, нас спочатку покалічать, потім піддадуть тортурам і, нарешті, замордують. /14/ А тим часом ніхто й не переймається цим і не думає, як захищатися: ми всі тут спимо так, наче так і треба робити. А я? Звідки, якщо не з Афін, має взятися той стратег, якого я очікую, щоб він підняв усіх на ноги? Невже я вже не досяг зрілого віку?[129] Адже коли потраплю сьогодні ж у руки ворогів, то не діждатися мені більше бодай якоїсь зрілості».

/15/ Відтак він встає і спочатку скликає лохагів Проксена. Коли вони зібралися, він сказав: «Лохаги, як і у вас, у мене теж пропав сон, і, достоту як ви, я не можу й лежати, бачачи, в яку край-біду ми потрапили.» /16/ А щодо ворогів, то вони, як бачите, не забаряться з появою, як тільки, на їхню думку, вони будуть у всеозброєнні. А з нас ніхто не подбає про те, щоб у повній бойовій готовності зустріти ворога. /17/ Якщо отак бити байдики, то, звісно, потрапимо у полон до царя, і як ви гадаєте, що нас спіткає? Адже він відтяв голову і руку своєму кревному братові вже після його смерті і розіп’яв його; що тоді казати про нас, які не мають заступників і які виступили супроти нього в похід з метою обернути царя на раба й убити його, коли буде змога, — як ви гадаєте, що нас очікує? /18/ Хіба він зупиниться перед чимось і не закатує нас, щоб залякати всіх і відбити будь-яку охоту зазіхати на його владу? Атож, потрапимо в його руки, він скоїть з нами, що заманеться. /19/ Як на мене, то поки угода була чинною, я постійно співчував нашим і заздрив цареві та його вельможам, бачачи, якою великою і багатющою країною вони володіють, яка повнеча усього — продовольства, слуг, худоби, коштовностей й одягу. /20/ А коли я згадував про наших солдатів, то думав: ми ж назагал не зачіпаємо усіх цих речей, хіба що можемо придбати їх за гроші, але ж я знав, що лише у небагатьох є на це кошти. Зрештою, яким чином можна було б запастися провіантом, якщо нас стримували клятви? Роздумуючи над цим, я іноді боявся мирної угоди більше, аніж війни.

/21/ «Одначе, коли вони самі вже порушили угоду, то, гадаю, проявилася цілком їхня підступність і наша нетямущість. Тепер ці прекрасні винагороди ми повинні виборювати звитягою, й суддями-агонотетами[130] будуть боги, і, звісно, вони на нашому боці. /22/ Адже вороги виявилися перед ними порушниками клятви, а ми, бачачи перед собою чимало всілякого добра, вперто утримувалися через клятви перед богами, а тому, як на мене, можемо тепер здобувати багатство, діючи з більшою розважливістю, ніж вони. /23/ Крім того, тілом ми витриваліші, здатні переносити негоду, і спеку і злигодні краще, аніж вони. І дух наш, з ласки богів, також міцніший за їхній дух, і якщо лише боги, як і раніше, присудять нам перемогу, то ворогам дістануться хіба що рани і смерть. /24/ Можливо, й іншим спадали на думку такі речі, але, заради богів, не очікуймо їхньої появи і заклику до подвигів, а берімося першими до справи і спонукаймо решту до звитяги. Оберімо найкращих лохагів і найдосвідченіших стратегів із свого середовища. /25/ Стосовно мене, то якщо ви вирішите очолити цю справу, я охоче піду за вами, а якщо мене призначите командиром, то не зважатиму на молодечий вік, бо вважаю себе найпридатнішим у такому віці для усунення у своїй вдачі шкідливих рис».

/26/ Після цієї промови усі командири запропонували Ксенофонтові взяти на себе командування, крім якогось Аполлоніда, який розмовляв беотійською говіркою. От він став перечити, кажучи, що дурний балакун той, хто стверджує, буцімто можна врятуватися іншим способом — не скоряючись цареві, якщо це взагалі можливо, і водночас почав страхати всілякими і непереборними труднощами. /27/ Одначе Ксенофонт перебив його і сказав: «Ну й дивак ти! Та ж ти не розумієш того, що у тебе перед очима, і не пам’ятаєш того, що сам наслухався. Між іншим, ти поневірявся тут же разом із цими людьми, коли цар, після смерті Кіра, перейнявся зневагою до нас і через посланців звелів нам скласти зброю. /28/ А коли ми не зробили цього, натомість озброїлися і вирушили в дорогу і розбили табір поряд з ним, то він вдався до всіляких хитрощів: і відряджав до нас послів, і просив укласти мирну угоду, і постачав провіант доти, доки не було досягнуто перемир’я. /29/ Коли ж стратеги і лохаги пішли до них для перемовин, як і ти радиш нам зробити і, покладаючись на угоду, не взяли із собою зброї, то хіба їх не били, не катували, не ганьбили, до того ж ці нещасні не могли померти, хоча, як на мене, вони дуже жадали цього? І знаючи це добре, ти називаєш дурними балакунами тих, хто закликає до зброї, і пропонуєш їм знову піти і віддатися в руки ворогів? /30/ Тому, воїни, нам слід спекатися такої людини у своєму середовищі, ба більше, позбавити її звання лохага, завдати на неї поклажу і накласти обов’язки носильника. Він ганьбить свою батьківщину і всю Елладу тим, що, будучи елліном, він ось такий, яким ми його бачимо!». /31/ Тоді слово взяв Агасій-стімфалієць і сказав: «Але ж у цієї людини нема нічого спільного ані з Беотією, ані з Елладою. Я ж помітив: у нього, як у лідійця, проколені вуха»[131]. /32/ Та воно і виявилося, тому його витурили з табору. Інші ж Проксенові люди, проходячи по шеренгах, стали викликати стратега, якщо той був живий, а в противному разі — в його помічника і, коли був живим лохаг, — лохага. /33/ Коли всі зійшлися, вони всілися на передніх позиціях; зібралося всього близько ста чоловік стратегів і лохагів. /34/ Було майже опівночі. Тоді Ієронім-елеєць як старший із лохагів Проксена першим сказав: «Стратеги й лохаги, обговоривши нинішнє становище, ми вирішили зібратися і запросити вас із метою, якщо це вдасться, прийняти для нас потрібні рішення. Тож вислухайте спочатку Ксенофонта, нехай він повторить те, що говорив нам».

/35/ Відтак Ксенофонт сказав таке: «Усім нам добре відомо, що цар і Тіссаферн похапали тих із нас, кого могли, і що вони, безсумнівно, зловмишляють супроти всіх інших, намагаючись знищити нас, коли це буде їм під силу. Тому слід, гадаю, робити все, щоб ніколи не потрапляти у руки ворогів, а навпаки, підкорити їх собі. /36/ Тому гаразд зрозумійте, багато що у цій справі залежить від вас, командирів. Адже всі ви, зібравшись у такій кількості, маєте неабиякі для цього можливості, бо ж солдати дивляться і рівняються на вас, і якщо угледять вашу безпорадність, то й самі занепадуть духом, а коли бачитимуть вашу зосередженість і рішучість перед боєм, що на-дихатиме й інших, то вони, не сумніваймося у цьому, підуть за вами і наслідуватимуть вас. /37/ Звісно, так воно й має бути; ви чимось маєте вирізнятися з-поміж них: ви ж, зрештою, стратеги, таксіархи[132] і лохаги, і поки був мир, ви отримували більше грошей і користувалися більшою шаною, а тепер, коли настала війна, ви повинні вирізнятися мужністю, підказувати солдатам, допомагати їм у труднощах, коли виникне необхідність. /38/ Нині, насамперед, вам треба навести лад у війську, якомога швидше вибрати на місце загиблих — нових стратегів і лохагів. Адже без командирів, звичайно, буде непереливки — так, що далі вже нікуди, тим більше в оточенні ворогів: адже послух і лад — це і є наш рятунок, а непослух і безлад вже й так призвели до згуби багатьох. /39/ Тому оберімо командирів, скільки їх потрібно, опісля ж зберімо солдатів і надихнімо їх. /40/ Бо ж, мабуть, ви теж завважили, з якою нехіттю вони сьогодні брали зброю і йшли в табір і ставали на варту. У такому пригніченому стані вони навряд чи спроможуться на якесь діло, коли б довелося послати їх уночі або вдень у нагальній потребі. /41/ А коли переконаємо і спонукаємо їх думати інакше, не побиватися з приводу загрози чи скрути, а шукати виходу, то вони, авжеж, забудуть про гризоти. /42/ Вам-бо відомо: не числом і грубою силою здобуваються перемоги на війні, але вороги здебільшого не витримують натиску тих, хто йде на них сповнений відваги і покладається на поміч богів. /43/ Загалом, я тієї думки, що ті люди, які прагнуть жити війною, ворожнечею, переважно покінчують із життям із соромом і ганебно, а ті, які бачать у смерті спільну долю всіх людей, і дивляться їй у вічі з гідністю, заживши слави, — вони у своїй більшості доживають до схилу років, до того ж ще за життя не бідкаються на свою старість. /44/ Тож зважмо на наше становище і розуміймо, що настала година, коли кожному із нас треба виявляти незламність духу і всіх інших надихати до цього ж». /45/ Цими словами він скінчив свою промову.

Потім Хірісоф сказав: «Раніше, Ксенофонте, я знав тебе з чуток як афінця, а нині цілком схвалюю твої слова і діла. Для нас усіх було б краще, якби побільше людей думали б так, як ти. /46/ А тепер, — додав він, — не гаймося. Розійдімося усі, і там, де в цьому потреба, оберіть командирів, а потім зійдіться на середину табору і приведіть із собою обраних. Потім ми зберемо туди всіх солдатів. І нехай з’явиться також оповісник Толмід». /47/ І з цими словами він встав, щоб ніхто не барився і всі бралися до своїх справ. Відтак були вибрані командирами: замість Клеарха Тімасій-дарданець, замість Сократа Ксантікл-ахеєць, замість Агія Клеанор-орхоменець, замість Менона Філесій-ахеєць, замість Проксена Ксенофонт-афінець.

Розділ 2

/1/ Було вже близько до світанку, коли закінчилися вибори, і командири, прийшовши на середину табора, вирішили розставити сторожові пости і скликати солдатів. Коли всі зібралися, то першим виступив Хірісоф-лакедемонець і сказав: /2/ «Воїни! Скрутно нам зараз, коли ми залишилися без стількох знаних стратегів, лохагів і солдатів, до того ж нещодавній наш спільник Аріей зі своїм військом зрадив нас. /3/ Попри це нам слід зарадити тяжкому становищу і, як личить мужнім воїнам, не впадати у відчай, а діяти заповзято, щоб здобути перемогу і врятуватися. Коли ж не поталанить, то, принаймні, помремо з гідністю і жодним чином не віддамося на поталу ворогам. Бо ж коли перетворимося на бранців, то нам — у мене така думка — доведеться спізнати тортури, які з ласки богів нехай випадуть нашим ворогам». /4/ Після нього виступив Клеанор-орхоменець і сказав: «Воїни, вам уже зрозуміло, що цар — порушник клятви і нечестивець, а Тіссаферн — віроломна людина. Він назвав себе сусідом Еллади і сказав, що дуже піклується про наш рятунок, сам поклявся у цьому і дав свою праву руку і сам же обманув нас, схопивши стратегів, причому він не мав совісті перед Зевсом Гостинним[133]: прийнявши Клеарха як гостя, він, одначе, обманув цих людей і потім повбивав їх. /5/ Зі свого боку, Аріей, якого ми хотіли посадити на престол царем і з яким обопільно клялися не зраджувати один одного, теж не побоявся богів і не зважив на мертвого Кіра: у той час як за його життя він користувався у нього найбільшою шаною, тепер, перейшовши на бік найлютіших його ворогів, він намагається чинити зло нам — друзям Кіра. /6/ І втім, нехай покарають їх боги за діла, а нам, свідкам цих подій, не слід вже більше піддаватися обманові, а зі зброєю в руках долати все і в усьому покладатися на богів».

/7/ Після цього виступив Ксенофонт, зодягнутий у найкращі бойові обладунки. Він вважав, що коли боги дарують перемогу, то доцільно здобувати її в розкішному вбранні, а якщо йому присуджена смерть, то людина, яка вважає себе гідною прекрасного одіяння, має у всій своїй красі зустріти смерть. Він почав свою промову таким чином: /8/ «Клеанор уже вів мову про порушення клятви варварами і їхнє віроломство, та й вам про це добре відомо. Якби ми усе ж прийняли рішення знову звернутися до них і, уклавши мирну угоду, просуватися далі, то, напевне, ми б впали у неймовірний відчай, бо ж ми бачили, що спізнали стратеги, які, довірившись клятвам, віддалися їм у руки. Але якщо ми маємо зі зброєю в руках відомстити їм за скоєне і надалі завжди прокладати шлях з боями, то з допомогою богів нас очікуватиме щасливе й успішне вороття».

/9/ У той час, як він говорив, хтось чхнув[134]. Почувши це, всі солдати в єдиному пориві прославили бога, і Ксенофонт сказав: «Воїни, у той час як ми вели мову про порятунок, з’явилося знамення Зевса-Рятівника, і тому я пропоную, як тільки ми увійдемо в дружню нам країну, з молитвами здійснити подячні жертвоприношення; водночас ми обіцяємо принести жертви й іншим богам, наскільки дозволять наші можливості. Хто, — сказав він, — з цим згоден, той нехай підніме руку». Всі підняли руки. Потім склали обітницю і проспівали пеан. Коли божі діла були таким чином доведені до кінця, Ксенофонт повів далі:

/10/ «Я щойно сказав, що можемо плекати великі і гарні надії на щасливе повернення. По-перше, ми твердо дотримувалися складених богам клятв, вороги ж учинили блюзнірство і порушили угоду всупереч клятвам. Тож зрозуміло, що боги, вважаймо, опиратимуться нашим ворогам і будуть нашими спільниками. А богам, зрештою, коли їм це угодно, до снаги обернути володарів на рабів, а рабів на панів. /11/ А ще нагадаю вам про ті небезпеки, у яких опинялися наші предки, аби ви, рівняючись на їхні звитяги, з ласки богів зараджували лихові і переборювали усі біди. Адже коли перси і їхні союзники ринули тьмою-тьмущою полчищ, намагаючись стерти з лиця землі Афіни, то афінці самі наважилися на опір і перемогли[135]». /12/ Тоді вони дали обітницю Артеміді принести їй у жертву стільки кіз, скільки ними вбито ворогів; але, як виявилося, такої кількості кіз не знайшлося, тому вони вирішили щороку приносити в жертву по 500 голів, і це жертвоприношення здійснюється і донині. /13/ Коли Ксеркс потім зібрав незліченне військо і пішов на Елладу[136], то й тоді наші предки перемогли його і на суходолі, і на морі. Доказом цього можуть правити трофеї[137], та найбільшим свідченням перемоги є свобода тих держав, у яких ви народилися і виросли, бо ви не поклоняєтеся жодному із смертних правителів, а лише богам. Ось від яких предків ви походите.

/14/ «А кажу вам це не тому, буцімто ви неславите своїх предків. Небагато днів збігло відтоді, як ви зустрілися віч-на-віч з нащадками тих же персів і, з допомогою богів, перемогли їх, хоч вони значно переважали вас числом. /15/ Тоді ви проявили звитягу задля здобуття Кіром царського престолу, а нині, коли йдеться про ваш рятунок, вам слід засвідчувати ще більшу хоробрість та відвагу. /16/ І нині ви сміливіше дивіться їм у вічі, Адже у ті дні, коли ніхто ще не знав про них, ви не зупинилися перед безліччю ворогів, проте вдарили по них, пам’ятаючи батьківські заповіти; а тепер, набравшись досвіду, знаючи, що навіть тоді, коли їх значно більше, аніж вас, вони не можуть витримати вашого натиску, чому вам їх ще боятися?»

/17/ «А втім, не думайте, що зрадницькі дії війська Аріея — нещодавнього нашого спільника — завдали нам важких втрат. Адже вони ще боягузливіші за тих варварів, яких ми розбили. От вони і повтікали до них, а нас покинули; зрештою, тих, хто ладен тікати, набагато приємніше бачити у ворожих лавах, ніж у власному війську.»

/18/ «Може, хто-небудь із вас бідкається з приводу відсутності у нас кінноти, у той час як у ворога її багато. Але ж поміркуйте, що 10 000 вершників — це не що інше як 10 000 чоловік. Адже ще ніхто не гинув у битвах від укусу коня чи удару його копита, і все, що точиться у бою, звершується людьми. /19/ І хіба нам не певніше почуватися ногами на землі, аніж вершникам на коні? Адже вони звисають на конях, боячись не лише нас, але й власного падіння, а ми твердо ступаємо по землі, можемо завдати дошкульніших і влучніших ударів кожному, хто трапиться нам на шляху. В одному лише вершники мають перевагу над нами: вони можуть втекти швидше, ніж ми. /20/ Та, можливо, ви ладні іти в бій, проте потерпаєте від того, що вас уже не вестиме Тіссаферн і цар не даватиме вам провіанту. В такому разі розважте самі, що краще: чи мати провідником Тіссаферна, відкритого зловмисника супроти нас чи захоплених нами людей, яким ми звелимо вести нас, причому вони знатимуть, що за будь-яку провину вони важитимуть власним життям. /21/ І хіба краще купувати провіант на їхніх же базарах, де продають мізер за шалені гроші, коли у нас взагалі немає коштів, аніж самим силоміць забирати його після перемоги стільки, скільки потрібно?»

/22/ «Якщо вам це зрозуміло, але водночас у вас є думка про нездоланні для переправи річки і можливі підступи на них під час переходу, який може виявитися згубним для вас, то поміркуйте, чи, бува, це не безглузда вигадка варварів? Адже всі річки, навіть коли вони непрохідні в нижній течії, можна перейти вбрід, не замочивши при цьому колін, якщо підійти до їхніх витоків.»

/23/ «Але навіть у тому випадку, коли річки стануть для вас перепоною і в нас не виявиться провідників, нам усе ж не слід падати духом. Адже ми знаємо, що місійці, які, скажемо так, навряд чи хоробріші за нас, мешкають у багатолюдних, квітучих і великих містах на царевій землі. Знаємо також те ж саме і про пісідійців, а за лікаонцями ми самі спостерігали: вони оволоділи укріпленими місцями на рівнинах і грабують землю персів. /24/ І нам, можна сказати так, жодним чином не слід виказувати власних намірів повернутися додому, а зробити вигляд, наче б ми збираємося десь у тутешніх краях оселитися. Я певен, що коли б місійці вирішили піти, то цар дав би їм багатьох провідників і багатьох заручників як запоруку за надійне виведення їх з країни, ба більше, він би проклав їм шлях, проїжджий навіть для колісниць, запряжених четвіркою коней. І, безсумнівно, він набагато охочіше зробив би те ж саме і для нас, якби лишень довідався про наш твердий намір залишитися тут.»

/25/ «Одначе я боюся, що, привчені жити в лінощах і проводити дні в розкоші, обзавівшись вродливими і стрункими жінками-мідійками і персіянками, ми, подібно до лотофагів[138], забудемо дорогу додому. /26/ Тому слушніше і справедливіше було б, звісно, дістатися Еллади до своїх рідних та пояснити еллінам, що вони самохіть терплять нужду, бо вони ж мають змогу відрядити сюди людей, які проживають там у суворих умовах, і бачити їх багатими[139]».

/27/ «Проте всі ці блага, звичайно, здобуваються у боротьбі, а тому нині поведемо мову про те, яким чином нам здійснювати похід, не піддаючись небезпеці, а в разі збройного зіткнення — як битися якнайкращим способом. По-перше, — провадив Ксенофонт, — я пропоную спалити усі наявні у нас підводи, щоб ми у своїх діях не залежали від налигачів і могли вільно просувалися туди, куди треба задля користі війська. Потім слід також спалити намети, бо перевозити їх — річ надто клопітна, і від них жодної користі ані в битвах, ані в добуванні провіанту. /28/ Потім ми викинемо усе зайве із решти спорядження, за винятком тих речей, які необхідні для ведення війни, для їжі і питва, щоб якомога більше наших людей були зі зброєю, а якомога менше несло вантаж[140]. У переможених, як вам відомо, нічого не залишається; а здолаємо ми, то і ворогів зробимо носильниками.»

/29/ «І насамкінець, про найважливіше. Вам добре відомо, що вороги не одважилися повести з нами війну доти, доки не схопили наших стратегів, сподіваючися спричинити цим безлад і непослух у наших лавах, а відтак вчинити розгром. /30/ Тому теперішні командири мусять бути суворішими, ніж попередні, а рядові солдати — слухнянішими і відповідальнішими. /31/ Ви повинні прийняти ухвалу, згідно з якою, кожен солдат, свідок провини, разом із командиром каратиме порушника. Таким чином, вороги вже нині знатимуть, що у нашому війську не один Клеарх, а 10000 чоловіків, які запобігатимуть будь-яким витівкам на службі. /32/ Але час від слів переходити до справи, адже вороги, далебі, не баритимуться. Тому нехай всі, якщо згодні із внесеними пропозиціями, якомога скоріше схвалять їх, аби виконувати затверджене. А якщо хтось із присутніх, і рядовий також, має щось краще на думці, то нехай не вагається сказати; справа бо стосується рятунку усіх нас».

/33/ Після цього Хірісоф сказав: «Якщо хтось має щось додати до Ксенофонтових слів, то це буде принагідно обговорено у свій час; але, як на мене, Ксенофонтові пропозиції слід, не гаючись, прийняти. Хто з цим згоден, нехай підніме руку». Всі підняли руки.

/34/ Ксенофонт знову встав і сказав: «Послухайте, мені знову дещо спало на думку. Нам, звісно, слід прямувати туди, де можна буде запастися провіантом. Кажуть, на відстані не більше 20 стадій звідси лежать багаті села. /35/ Не пантеличтеся цим, якщо наші вороги, мов полохливі пси, які ганяються за перехожими і кусають їх, коли змога, але самі тікають щодуху від гонитви, переслідуватимуть нас, коли ми зрушимо з місця. /36/ Тому задля більшої безпеки під час просування війську, мабуть, треба було б вишикуватися у каре, аби обоз і натовп нестройових перебували під захистом[141]. Якщо ми, між іншим, зараз визначимо, хто вестиме військо і командуватиме передніми рядами, хто командуватиме на обох флангах і хто прикриватиме тил, то у нас не буде потреби радитися[142] з появою ворогів, і ми одразу ж без шарпанини даватимемо відсіч ворогам за встановленим порядком. /37/ Можливо, хтось міркує ліпше про спосіб шикуватися, то в такому разі нехай буде так, як він скаже. Але якщо такого не виявиться, то нехай військо веде Хірісоф, бо ж він лакедемонець[143]; про обидва фланги нехай подбають двоє старших стратегів, а в тилу перебуватимемо я і Тімасій — наймолодші стратеги. /38/ В подальшому, перевіривши на ділі шикування, ми зможемо завжди обговорити усі інші заходи, кожен окремо за тих чи тих обставин. Якщо у когось є інші, кращі пропозиції, з’ясуйте їх». Оскільки ніхто не заперечував, то Ксенофонт сказав: «Хто згоден, нехай підніме руку». Пропозиція була прийнята. /39/ «Отже, — сказав він, — тепер нам треба розійтися і виконувати постанову. Хто з вас хоче побачити своїх близьких, то нехай пам’ятає, що йому належить бути хоробрим, інакше усе зведеться нанівець. А хто хоче жити, той нехай б’ється до переможного кінця, бо переможці вбивають, а переможені гинуть. А хто мріє про багатство, той повинен досягати перемоги, бо переможці зберігають власне майно і захоплюють майно переможених».

Розділ З

/1/ Після цього елліни встали, розійшлися і почали спалювати підводи й намети; усі необхідні речі залишили і поділили між собою, а зайві повикидали у вогонь. Скінчивши цю справу, вони взялися до сніданку. Ще коли вони снідали, приїхав Мітрідат з приблизно тридцятьма вершниками і, викликавши до себе стратегів на чутну відстань, він сказав: /2/ «Елліни, вам відомо, що я зберігав вірність Кірові, а нині ставлюся прихильно до вас і сюди добирався з неабияким страхом. Якби лишень я дізнався, яким чином ви думаєте повернутися щасливо додому, то я би приєднався до вас з усім військом. Тому, скажіть мені як другові, вашому доброзичливцеві і спільникові у подорожі, що у вас на меті». /3/ Порадившись один з одним, стратеги вирішили дати відповідь, а говорив Хірісоф: «Ми вирішили, якщо нам не чинитимуть перешкод, повернутися додому і пройти через цю країну, не заподіюючи їй якоїсь шкоди; якщо ж хтось завдаватиме нам клопоту — битимемося з ним до кінця». /4/ Після цього Мітрідат силкувався переконати, нібито не існує способу врятуватися без волі на те царя. Ось тоді і з’ясувалося, що він підісланий, тим більше, як виявилося з певністю, між Мітрідатовими вершниками перебував хтось із Тіссафернових людей. /5/ Тому стратеги вирішили схвалити постанову про неухильне ведення війни, поки вони перебуватимуть на ворожій землі, тим більше що, наблизившись, варвари стали заманювати солдатів і заманили підкупом одного лохага, Нікарха-аркадця, і він пішов уночі із приблизно 20 солдатами.

/6/ Після цього, поснідавши і перейшовши через річку Запат[144], вони рухалися в бойовому ладі, маючи обоз і нестройових у середині каре. Невдовзі знову з’явився Мітрідат із приблизно 200 вершниками і 400 стрільцями та пращниками, дуже рухливими і вправними. /7/ Він наближався до еллінів немовби з дружніми намірами, та коли підійшов на близьку відстань, то і кіннотники, і піхотинці стали раптово стріляти з луків і пращ і поранили багатьох еллінів. Ар’єргард зазнавав великих втрат, але вчинити опору не міг. Річ у тому, що крітці[145] стріляли на коротшу відстань, аніж перси, і, крім того, будучи легкоозброєними, вони відходили під прикриття гоплітів, а стрільці дротиками кидали їх не дуже далеко і не досягали (перських) пращників. /8/ Тому Ксенофонт вирішив піти в напад на ворогів. Вперед пішли ті гопліти і пелтасти, які були з ним у тилу, але під час переслідування нікого наздогнати не вдалося. /9/ Адже в еллінів не було кінноти, а піхотинці на короткій віддалі не могли наздогнати утікачів; переслідувати ж далеко від війська було ризиковано. /10/ Вершники варварів і під час утечі заподіювали еллінам шкоди, стріляючи, обернувшись, з коня, а еллінам під час переслідування доводилося знову долати ту ж відстань, яку вони проходили під час наступу. /11/ Таким чином, за цей день вони пройшли не більше 25 стадій і прийшли у село лише в сутінках.

Тут вони знову занепали духом. Хірісоф та інші стратеги звинувачували Ксенофонта у тому, що він переслідував ворогів далеко від фаланги, до того ж сам ризикував і не домігся нічого. /12/ У відповідь на ці докори Ксенофонт сказав, що звинувачення слушні, що й засвідчив перебіг подій. «Але я був змушений переслідувати, — сказав він, — бо ж бачив, що, тупцюючи на місці, ми зазнавали великих втрат і не могли дати належну відсіч. /13/ А щодо переслідування, то ваша правда — ми так і не домоглися свого, а під час відступу було непереливки. /14/ Тож подякуймо богам за те, що вороги прийшли не значними силами, а з невеликим загоном; відтак вони не сподіяли нам якоїсь відчутної шкоди, натомість нам стало зрозуміло, як виправити становище. /15/ Річ у тому, що вороги стріляють з луків і пращ на таку далеку відстань, що й крітці, відстрілюючись, не в стані влучати у ворогів, так само як і метальники дротиків. Коли ж ми за ними гналися, то не було можливості відійти далеко від війська, а на короткій віддалі, навіть коли стрілець вправний, не може наздогнати піхотинця, який перебуває на відстані пострілу. /16/ Отже, якщо ми хочемо тримати ворога подалі від себе, не дати йому можливості іти по п’ятах і заважати просуванню, то ми мусимо негайно обзавестися пращниками і вершниками. Кажуть, у нашому війську є родосці, які, як про них розказують, навчені стріляти з пращ і їхні снаряди летять удвічі далі, аніж снаряди перських пращників. /17/ Останні ж стріляють на коротку відстань, бо вони застосовують каміння, завбільшки в обхват рукою, а родосцям знайоме використання свинцевих кульок. /18/ Так от, знайдімо солдатів, у яких є пращі, і купимо у них нові пращі за гроші, іншим же, умільцям виготовляти нові пращі, теж призначимо платню, а для тих солдатів, які погодяться вступити у загін пращників, даватимемо якусь винагороду, тоді, мабуть, знайдуться люди, корисні для нас. /19/ Я знаю також, що у війську є коні, декілька у мене, потім ті, які залишилися після Клеарха, а ще ж чимало коней, відібраних у ворогів, перебуває в обозі. Якщо ми виберемо найпридатніших і замінимо їх в обозі в’ючними тваринами, а на коней посадимо людей для кінноти, то, далебі, вони знадобляться для переслідування утікачів». /20/ Ця пропозиція була прийнята. Тієї ж ночі було споряджено близько двохсот пращників, а наступного дня вибрали близько 50 коней і вершників. Їм приготували шкіряні нагрудники і панцири, а їхнім командиром був призначений Лікій, син Полістрата-афінця.

Розділ 4

/1/ Цей день вони провели у селах, а наступного дня пішли далі, виступивши дуже рано. /2/ Вони мали перейти через ущелину, і вони боялися, що вороги вчинять напад на них під час переходу. Коли ущелина залишилася позаду, знову з’явився Мітрідат із 1000 вершників і близько 4000 лучників та пращників. Таку кількість війська Мітрідат випросив у Тіссаферна, якому він обіцяв на цій умові підкорити йому еллінів, бо ж сповнився презирством до них, вважаючи, що у попередній сутичці він діяв з невеликим загоном, причому аніскільки не постраждав від цього, натомість ворогам завдав чималих втрат. /3/ Коли елліни, пройшовши ущелину, відійшли від неї приблизно на 8 стадій, то й Мітрідат із своїм військом пройшов через неї. Тим часом, елліни призначили загін із пелтастів та гоплітів для переслідування ворога, а кінноті віддали наказ діяти сміливо, бо її підтримає чималий загін війська. /4/ Коли Мітрідат наздогнав їх і каміння та стріли почали летіти в ціль, еллінам було подано трубний сигнал; ті солдати, які отримали наказ, одразу ж перейшли у біг, і вершники кинулися вперед. Вороги не витримали і побігли в ущелину. /5/ Під час утечі у варварів загинуло багато піхоти і в ущелині чоловік 18 кінноти було взято в полон. Убитих еллінці самохіть понівечили, аби сам вигляд їх викликав жах у ворогів.

/6/ Після такої невдачі вороги повідходили, а елліни спокійно йшли вперед усю решту дня і дійшли до річки Тигр. /7/ Тут знаходилося велике і безлюдне місто на ім’я Лариса[146]. У давнину в ньому мешкали мідійці. Ширина його мурів становила 25, а висота 100 футів, а протяжність усіх мурів в обводі — 2 парасанги. /8/ Побудовані вони з випаленої цегли. Під цеглою кам’яна крепіда заввишки у 20 футів. Перський цар у ті часи, коли перси відібрали владу у мідійців[147], тримав в облозі це місто і жодним способом не міг його здобути. Але сонце сховалося за хмару[148] і не з’являлося доти, поки жителі не повиходили з міста, і таким чином місто було взято. /9/ Поблизу цього міста височіла кам’яна піраміда[149] завширшки в 1 плетр і заввишки у 2 плетри. Туди повтікало багато варварів, які позбігалися з навколишніх сіл.

/10/ Звідти елліни пройшли в один перехід 6 парасангів до великого і безлюдного міста на ім’я Меспіла; колись його заселяли мідійці. Підвалини міських мурів були складені з тесаного виїмчатого каміння; ширина їх становила 50 і висота також 50 футів. /11/ На них були зведені цегляні мури завширшки у 50 і заввишки 100 футів, а довжина їх в обводі дорівнювала 6 парасангам. Сюди, кажуть, втекла дружина царя Мідії, коли перси захопили владу у мідійців. /12/ Тримаючи в облозі це місто, перський цар не міг захопити його ані силою, ані тривалою облогою, але Зевс вдарив мешканців блискавкою, і таким чином місто було взято.

/13/ Звідси вони пройшли в один перехід 4 парасанги. На цьому переході з’явився Тіссаферн. Він вів із собою свою власну кінноту, військо Оронта, одруженого на царевій дочці, а також тих варварів, з якими Кір здійснював похід, і ті війська, з якими брат царя ішов йому на поміч, до того ж і загони, надані йому царем, тому з їх появою скидалося на те, що прийшла величезна армія. /14/ Наблизившись, він розмістив частину війська позаду бойового ладу еллінів, іншу ж частину вивів на їхні фланги, проте не одважився напасти, остерігаючись засідки, і звелів стріляти з пращ і луків. /15/ Проте коли родосці почали напрочуд влучно стріляти з пращ, а скіфські лучники[150] з такою ж точністю кидати стріли, то Тіссаферн поспішно відступив на безпечну відстань, а за ним подалася і решта війська.

/16/ Відтак до кінця дня елліни йшли попереду, а варвари йшли за ними, причому останні не завдавали еллінам втрат у перестрілці, тому що родосці стріляли з пращ на більшу відстань, аніж перські пращники і лучники. /17/ Але луки у персів були більші, і ті з них, які були підібрані, знадобилися крітцям: вони постійно користувалися ворожими луками і раз-по-раз стріляли на далеку відстань, запускаючи стріли вгору. У селах знайшлося багато матеріалу для тятив, а також свинцевих кульок для пращ. /18/ У цей день, коли елліни розбили табір у зустрічних селах, варвари відійшли, зазнавши невдачі у перестрілці. Наступний день елліни перебули в цих місцях і запаслися провіантом, бо ж у селах було багато хліба. А назавтра вони вирушили в дорогу по рівнині, і Тіссаферн ішов слідом за ними, затіваючи перестрілку.

/19/ Тут елліни збагнули, що квадратне шикування не лише не ставало в пригоді,зважаючи на переслідування ворога, а й спричиняло загрозу і безлад, тому що, коли фланги каре ущільнювалися у вузьких проходах або під час проходження через гори й мости, порушувався сам стрій і просування ускладнювалося. Водночас доводилося стримувати наскоки ворогів; тим часом гопліти, витіснені із шеренг, не могли як слід протидіяти їм. /20/ А коли фаланги знову розтягувалися, то солдати, опинившись поза лавами, розсіювалися, відтак порожніла середня частина флангів. Відтак ті солдати, які повиходили зі строю, коли вороги ішли слідом за ними, не знали, як діяти. Коли доводилося перейти через міст або через якийсь інший вузький прохід, то кожен квапився вперед, щоб випередити інших, що давало ворогам зручну нагоду для нападу. /21/ Зрозумівши в чому річ, стратеги утворили 6 лохів по 100 чоловік у кожному і поставили над ними лохагів, інших же осіб призначили командирами над підрозділами з 50 солдатів (пентекостіями) і над еномотіями[151]. Коли під час просування фланги стискувалися, ці загони залишалися позаду, щоб не ускладнювати дії флангів, і потім ішли окремо. /22/ А коли боки каре розтягувалися, то вони заповнювали порожній простір, якщо він був вузьким, по лохах, а якщо він був широким — по еномотіях; таким чином середина фаланги була заповнена і ймовірність порушень у строю усунута. /23/ І коли треба було перейти через якусь переправу або через міст, лохи переходили по черзі. А якщо лохи були потрібні якійсь частині фаланги, то вони з’являлися туди злагоджено. Ось у такому шикуванні вони зробили чотири переходи.

/24/ На п’ятому переході вони побачили якийсь палац і навколо нього багато сіл, а шлях до них вів по крутих пагорбах, прилеглих до тієї гори, на якій стояв палац. Елліни зраділи, побачивши пагорби, бо ж вороги, що переслідували їх, головним чином, були вершниками, а пагорби ускладнювали їхні дії. /25/ Та коли вони, йдучи вперед, піднялися з рівнини на перший пагорб і спустилися з нього, щоб піднятися на другий, у цей час варвари напали на них і, гнані ударами батогів[152], стали кидати каміння з висот, а також стріляти із пращ та луків. /26/ Багатьох вони поранили і, взявши гору над гімнетами еллінів, загнали їх всередину важко озброєного війська, так що впродовж усього дня ані пращники, ані лучники, перебуваючи в каре, нічим не могли допомогти війську. /27/ Коли ж скупчені елліни переходили в атаку, то, оскільки були обтяжені важкою зброєю, вони досягали вершини дуже повільно, і легкоозброєні вороги, майже стрибаючи, швидко відбігали. /28/ А з відступом назад до решти війська гопліти зазнавали такого самого нападу, і те ж саме сталося і на другому пагорбі, тому, не дійшовши до третього пагорба, вирішено притримати гоплітів, а вперед пустити пелтастів. /29/ Коли пелтасти вийшли з правого боку на гору і опинилися вище ворогів, які переслідували еллінів, то ті не одважилися напасти на основне військо, яке спускалося з другого пагорба, боячись бути відрізаними й оточеними з двох боків. Таким чином, усю решту дня одні воїни йшли дорогою пагорбами, інші ж паралельно з ними гористою місцевістю, аж поки не дійшли до сіл. Елліни викликали там 8 лікарів, тому що було багато поранених.

/31/ Тут вони змушені були пробути 3 дні, як через поранених, так і тому, що там було багато продовольства — пшеничного борошна, вина і ячменю, заготовленого для коней у великій кількості, Усе це було зібрано для сатрапа тієї області. На четвертий день вони спустилися на рівнину. /32/ Оскільки Тіссаферн зі своїм військом наздогнав їх і знову робив наскоки, вони розбили табір у якомусь селі, аби не йти далі, водночас вступаючи у сутички, тим більше що було багато людей, не придатних до бою — поранених, тих, хто про них турбувався і тих, хто узяв зброю від них. /33/ Коли елліни розбили табір, а варвари, наблизившись до села, стали стріляти, в еллінів була значна перевага, бо ж тепер вони робили набагато зручніші вилазки з прикриття, ніж коли відбивалися у поході від ворогів, що насідали.

/34/ З настанням сутінків елліни очікували відходу ворогів, бо ж ті ніколи не розбивали табору ближче, ніж на відстані 60 стадій від еллінського війська, остерігаючись нічного нападу з боку еллінів. /35/ Річ у тому, що вночі перське військо нерухливе і непридатне до бою, зокрема кіннота. Адже своїх коней перси прив’язують на ніч, а ще ж коні переважно стриножені, щоб вони, відірвавшись, не повтікали. Тому, коли зчиняється якийсь переполох, персові треба звільнити й осідлати коня, начепити на нього вуздечку і, надівши обладунки, скочити верхи. Усе це робити в нічну пору під час тривоги завжди складно. Тому вони й розбивали табір далеко від еллінів.

/36/ Коли елліни помітили, що перси мають намір відійти ще до настання темряви і передають один одному наказ, то в них було сповіщено через оповісника лаштуватися в похід, причому так, щоб це чули вороги. Тоді варвари якийсь час зволікали з відходом, але пізно ввечері вони пішли, бо їм не хотілося поночі зніматися з місця, іти і розбивати табір. /37/ А коли елліни побачили, що варвари і справді відходять, знявшись з табору, то вирушили з обозом і пройшли близько 60 стадій. Обидва війська віддалилися одне від одного на таку відстань, що вороги не з’являлися ані наступного, ані третього дня; а на четвертий день, уночі, випередивши еллінів, варвари захопили правобіч одну гірську висоту, повз яку елліни мали намір пройти, звідки пролягав шлях униз на рівнину.

/38/ Коли Хірісоф побачив, що гірська вершина вже зайнята ворогом, він викликав Ксенофонта з ар’єргарду і звелів йому, взявши із собою пелтастів, пройти до нього на передню лінію. /39/ Але Ксенофонт не взяв із собою пелтастів, бо помітив Тіссаферна, який з’явився з усім своїм військом, а сам, прискакавши верхи вперед, запитав Хірісофа: «Чому ти мене кличеш?». Той відповів: «Поглянь: вершина, під якою проходить спуск, захоплена ворогами, і її неможливо пройти там, якщо не виб’ємо їх звідти. /40/ Але чому ти не привів пелтастів?». Ксенофонт відповів, що він не хотів залишити без прикриття тилові частини, бо ж насідало військо Тіссаферна. «Проте, — сказав він, — поміркуймо над тим, хто і як прожене ворогів з гори». /41/ У цей час Ксенофонт помітив гірську вершину, розташовану над самим еллінським військом, і дорогу, яка сполучала її з тією висотою, на якій розмістилися вороги, і сказав: «Для нас, Хірісофе, найліпше якнайшвидше вибратися на цю вершину. Якщо ми її захопимо, то ті люди, які чатують над шляхом, підуть звідти. Тому визначмося, кому залишатися з військом, а кому іти вперед; вибирай сам, якщо ти йдеш на гору, я залишаюся тут» /42/ Хірісоф сказав: «Ні, вибирати тобі». Ксенофонт сказав, що молодшому личить іти в наступ, і просив послати разом із ним солдатів з передніх загонів, бо ж, зважаючи на дальність відстані, важко їх було взяти з тилу. /43/ Хірісоф послав з ним пелтастів з передніх загонів і викликав також пелтастів із середини каре. Він звелів також супроводжувати Ксенофонта добірним 300 воїнам з переднього загону каре, які були при ньому.

/44/ Вони вирушили вперед з якнайбільшою прудкістю. А вороги, перебуваючи на вершині, зрозуміли, що елліни прямують до вершечка гори, й одразу навперейми побігли туди. /45/ Тоді піднявся гучний крик в еллінському війську, такий же крик почувся і з боку війська Тіссаферна — і ті, і ті підбадьорювали своїх. /45/ Ксенофонт об’їжджав верхи лави солдатів і закликав: «Солдати, вважайте, що ви зараз змагаєтесь за повернення в Елладу, до своїх дітей і дружин; ще трохи потрудіться, і тоді увесь шлях буде вільний». /47/ Але сікіонець Сотерід сказав: «Ми не вженемося за тобою, Ксенофонте, ти ж бо скачеш на коні, а мені украй важко нести свій щит». /48/ Почувши ці слова, Ксенофонт зіскочив з коня, виштовхнув солдата зі строю і, забравши у нього щит, пішов уперед якомога швидше. На ньому був також панцир вершника і йому доводилося дуже надсадно. Усе ж, ледь устигаючи, він звелів переднім іти вперед, а заднім не відставати. /49/ Солдати почали штовхати, бити і лаяти Сотеріда доти, доки не змусили його знову взяти щит і йти вперед. А Ксенофонт, сівши на коня, вів військо верхи, поки була змога, а коли місцевість стала непрохідною для вершника, він залишив коня і вирушив пішки. І таким чином вони першими прибули на гірську вершину.

Розділ 5

/1/ Тоді варвари, повернувши назад, повтікали, хто куди міг, а елліни оволоділи гірською вершиною. Війська Тіссаферна й Аріея відійшли вбік і пішли іншим шляхом, а військо Хірісофа спустилося вниз і розташувалося табором у селі, багатому на всілякий провіант. /2/ На цій рівнині біля річки Тигру було чимало й інших багатих сіл. Несподівано після обіду з’явилися вороги і порубали кількох еллінів, які порозходилися на рівнині у пошуках здобичі і захопили чимало худоби, перевезеної на другий берег річки. /3/ Потім Тіссаферн і його війська почали спалювати села. Багато хто з еллінів були цим пригнічені, бо ж розуміли, що через спалені села їм нізвідки буде добувати продовольство. /4/ У цей час повертався загін Ксенофонта, відісланий на допомогу еллінам, і Ксенофонт, спустившись на рівнину, став об’їжджати шеренги допоміжного загону і говорив: /5/ «Ви помітили, елліни, що вороги вже вважають цю країну нашою? А згадайте, коли вони укладали мирну угоду з нами, то наполягали на тому, щоб ми не спалювали володінь царя, тепер вони самі роблять це і спалюють країну, наче вона чужа. Але якщо лишень вони в якомусь місці прибережуть продовольство для самих себе, то вони побачать, як і ми попрямуємо туди ж. /6/ Тому, Хірісофе, мабуть, треба відганяти паліїв так, неначе зі своєї землі». Але Хірісоф відповів: «Я з цим не згоден. Ліпше спалюймо і ми, тоді варвари швидше вгамуються».

/7/ Коли вони повернулися до наметів, солдати запасалися провіантом, а стратеги і лохаги зійшлися на раду. Становище виглядало безпорадним. По один бік від дороги височіли дуже високі гори, а по другий — протікала річка такої глибини, що навіть списом не можна було дістати дна[153]. /8/ Поки вони радилися про те, як учинити, підійшов якийсь родосець і сказав: «Елліни, я міг би переправити вас, ведучи по 4000 гоплітів одразу, якщо забезпечите мене усім необхідним і дасте як винагороду один талант». /9/ Коли його запитали, що йому для цього потрібно, він сказав: «Мені потрібно 2000 міхів. Тут багато дрібної худоби, кіз, волів й ослів, і якщо зідрати з них шкури і наповнити їх повітрям, то вони дадуть змогу переправитися без особливих труднощів. /10/ Мені потрібні і ремені, які ви використовуєте для в’ючної худоби. Я позв’язую ними один з одним міхи і потім, щоб кожен міх тримався стійко, прив’яжу до нього камені і спусщу останні у воду на кшталт якорів; потім я протягну міхи через річку і поприв’язую їх до берега з обох боків, вимощу їх хмизом і насиплю землі. /11/ Ви не потонете, в цьому ви швидко пересвідчитеся, бо кожен міх витримає двох чоловік, не йдучи на дно, а хмиз і земля не даватимуть людям послизнутися в річку». /12/ Стратегам думка видалася напрочуд винахідливою, але нездійсненною, бо по той бік річки перебувало багато вершників, які б стали чинити перешкоди і, звичайно, не дозволили б робити переправу ще на її початку.

/13/ Звідси вони наступного дня пішли назад (до Вавілону) до неспалених сіл, спаливши ті селі, з яких вийшли. Тому вороги не наближалися, а спостерігали і, мабуть, гадали, куди нарешті повернуть елліни і що в них на думці. /14/ Потім солдати пішли за продовольством, а стратеги знову зійшлися на раду і, зібравши бранців, розпитували в них про навколишні землі. /15/ Ті розповідали, що шлях на південь веде до Вавілону і Мідії; по ньому елліни прийшли сюди. Шлях на схід веде до Суз та Екбатан, де, як кажуть, цар проводить літо. Шлях на захід, після переправи через річку, веде в Лідію та Іонію, а гірська дорога, повернута до півночі, — до кардухів. /16/ Це плем’я, за їхніми словами, живе в горах. Кардухи войовничі і не коряться цареві[154]. А коли одного разу царське військо кількістю у 120000 чоловік напало на них, то ніхто з царських солдатів не повернувся назад — настільки складні там умови місцевості. Одначе, коли вони укладають угоду із сатрапом на рівнині, то підтримують з ним зносини. /17/ Вислухавши це, стратеги розвели бранців окремо один від одного і стали розпитувати в кожного з них наодинці про місцевість, розташовану від них у тому чи тому напрямку, але при цьому не виказуючи виглядом, куди вони мають вирушати. Стратеги вирішили, що необхідно проникнути в гори до кардухів, бо ж бранці говорили, що, пройшовши цю область, вони прийдуть у Вірменію, велику і багату країну, якою правив Оронт. А звідти, як вони запевняли, зручно прямувати куди завгодно. Відтак стратеги здійснили жертвоприношення і стали готуватися до походу, щоб, бува, гірський прохід не захопили раніше кардухи. Вони віддали наказ солдатам, щоб ті після всіх приготувань й обіду відпочивали і виступали в похід за першим сигналом.