Армагед-дом

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Стояла спека. Над залишками розтрісканого асфальту тремтіло марево; попелища ще пахли димом, і подекуди серед них блукали знахабнілі, сонні мародери.

Будинок перекосився. Мешканцям так і не вдалося повернутись у власні квартири; хтось одержав страховку, а хтось ні. Якщо врахувати, яких утрат зазнали під час апокаліпсису страхові фонди…

У деяких квартирах на власну відповідальність тулилися самосели. Кожного з них змушували підписати папірець, що мешканець, мовляв, попереджений про аварійну небезпеку, і якщо його, мешканця, колись накриє дахом і поховає під руїнами — це його, мешканця, проблеми. Хоче жити — хай перебирається в барак.

Але поки що будинок стояв — без світла і води; на подвір’ї в рядок розмістилися дощані нужники. Усього дев’ять штук; запах стояв відповідний.

Бронзова дошка на фасаді будинку стала чиєюсь здобиччю. Певно, її потягли збиральники кольорових металів. Багато хто тепер промишляє саме збиранням брухту… А що робити?

Лідка сиділа на лавці, що бозна-як збереглася посеред розгромленого подвір’я, і, примруживши очі, дивилась, як метушаться в щілині під каменем червоні жучки-солдатики.

Думок не було. Порожнеча. Марево.

Хтось підійшов з боку під’їзду. Потупцяв поруч; його розношені спортивні туфлі лишали фігурні сліди в рожевуватій, як пудра, пилюці.

— Ти постарішала, — сказав хтось.

Лідка підвела голову. Перед нею стояв сорокарічний Слава Зарудний — щоправда, тепер йому можна було дати всі п’ятдесят.

— Ти теж маєш не найкращий вигляд, — сказала вона через силу.

— Чого тобі треба, Лідо?

— Фотографію, — вона сховала під лавку ноги в тканинних босоніжках. — Батькову фотографію, я знаю, в тебе збереглися фотоплакати.

— А де твоя? — після паузи спитав немолодий дядько, що був колись хлопчиком Славком.

— Згоріла, — коротко відгукнулась Лідка. — Дай.

— Нащо тобі? — спитав Зарудний із раптовою злістю. — Нащо тобі? У тебе стає совісті… після всього, що ти зробила! Після всього… що ви з Рисюком зробили! Ти зрадила батькове ім’я… не раз і не двічі! Спершу ти взяла його собі — брехнею! Потім ти… ви… його ім’ям… усю цю мерзоту! Ви, вбивці… кати… дресирувальники… батьковим іменем… дурки — батьковим іменем! Розстріли — батьковим іменем! Заради світлого майбутнього! Заради безкровного апокаліпсису! А ось подивись тепер… подивися навколо… Що, маєте? Маєте безкровний апокаліпсис? Маєте?!

На всьому подвір’ї, на всій вулиці не було жодної людини, і не було кому обертатись на зірваний голос Зарудного. Не було кому з подивом прислухатись; Лідка скривилась:

— Не кричи.

І додала, почекавши:

— Я тебе не дурила. Ти сам, перший, поліз до мене під спідницю. Пам’ятаєш?

Зарудний замовк. Подивився на Лідку з неприхованою ненавистю:

— Ти… Так я і знав.

— Я тебе не дурила, — повторила Лідка м’яко. — Я тебе кохала, Славо… принаймні мені так здавалось.

— Хай буде проклятий той день, коли я тебе побачив, — сказав Зарудний гірко. — Тебе, стерво… Не дам фотографію. Іди своєю дорогою… не смій приходити сюди, чуєш?!

Лідка не відводила погляду.

— Не смій приходити сюди, — сказав Славко на тон нижче. — Ти… тварюко. Це ти зі своїм Рисюком… посадила на трон цього божевільного ідіота, фанатика, цього… Стужу. Це ти. Ти знала, чим усе кінчиться… Усі вони…

— Неправда, — сказала Лідка. — Я нікого нікуди не садила. Я нічого такого не робила, Славо. А ось ти співпрацював із Верверовим. Із убивцею твого батька.

Славко налився чорною кров’ю:

— Не доведено. Нічого не доведено. Нічого не дізнатись. Методи слідства… Лідо, ти в лайні по вуха. В лайні і в крові.

— Ні, — сказала Лідка тихо. — Припини істерику… і дай мені фотографію.

— Забирайся.

— Ні.

Славко мовчав, плечі здіймались і опускались. Не вхопив би його удар, подумала Лідка. На такій спеці…

— А де твій молоденький хлопчик? — солодким тоном спитав раптом Зарудний. — Де твій маленький школяр, такий милий і солоденький? Га?

Лідка мовчала. Легкий вітерець із боку нужників носив нестерпний запах аміаку.

Ранками в неї боліла спина й набрякали повіки. Під вечір ломили обплутані венами ноги; Лідка купила в галантереї конвертик хни, і замість сивого волосся в її зачісці з’явилося тепер яскраво-червоне.

Останній апокаліпсис забрав у неї кілька років життя. Що зовсім не дивно, якщо взяти до уваги, ЩО це був за апокаліпсис.

Можливо, прорахувався Рисюк. Можливо, прорахувалися Стужа та штаб ЦО, але пружина, що її дбайливо натягували в очікуванні часу ікс, зірвалася значно раніше. Зірвалась — і мало хто не відчув її віддачі.

Серпнева тиснява з численними жертвами спричинила розкол усередині ЦО. Точніше, спровокувала його початок, бо сам розкол назрівав уже давно. Випливли на загальний огляд цілі купи брудної білизни; виявилося, що Стужа, а з ним і всі високопоставлені чиновники, давно відкорегували списки першочергової евакуації, занісши туди всіх своїх родичів. «Домовлений час» доріс до півторагодинного проміжку. Гроші, що виділялися на навчання, осідали в найрізноманітніших кишенях.

Почалися перерви з хлібом та електрикою. У Лідки з Артемом цілими днями не було світла — як, утім, і в половини міста; перепробували по десятку робіт і підробіток, доки влітку дев’ятнадцятого року Максимов не вступив нарешті до університету.

(Громадяни, здатні дестабілізувати евакуацію, підлягали таємній ізоляції, причому коло таких громадян весь час розширювалось. Спершу це були психічно хворі, алкоголіки та рецидивісти; уже в ті часи поширився термін «суспільна недієздатність». На двадцятому році циклу однієї «недійки» було цілком достатньо, щоб загриміти «на ізолят».)

Виснажені важкими вступними іспитами, вони з ранку до вечора вилежувались на пляжі. Час від часу Максимов відходив пострибати з вишки чи пограти у волейбол, і Лідка, причаївшись, спостерігала, як стрибає під сонцем бронзовотілий кремезний красень і як з усіх шезлонгів і підстилок за ним стежать уважні дівочі очі.

На той час вона вже носила закритий купальник. Дуже закритий. І воліла триматися в тіні…

(На старих баржах, виведених далеко в море, влаштовано було ізоляційні табори; передбачалося, що згідно з популяційним законом для зібраних в одному місці покидьків відкриються окремі Ворота. «Система барж» не дожила до апокаліпсису — під час одного зі штормів таборами прокотився бунт, охорону, що не встигла перейти на бік бунтівників, скинули в море, і на шлюпках, захоплених катерах, а то й просто на плотах під вітрилом розбіглися хто куди — в основному за кордон.

Таємниця «ізолятів» стала загальним надбанням. ЦО на той час було остаточно розкладене хабарами і знесилене внутрішньою боротьбою.)

…Вечори Максимов проводив тепер у студентських компаніях; Лідка супроводжувала його всього раз чи двічі. Серед молоденьких дівчат вона виглядала дивно — ніби чиясь мама, і ставилися до неї відповідно; Артем червонів і блід, і не бажав зізнаватися, що соромиться Лідки. Вона й не домагалась зізнання — нащо його даремно мучити?

(Президент Стужа, якого мучили суперечності, остаточно спився; останнім розумним рішенням божевільного пілота було рішення про видачу Рисюка.)

…Зазвичай чекала Максимова до дванадцятої і, дочекавшись, винагороджувала себе за самотній вечір. Точніше, це він її нагороджував; мистецтво кохання давалось йому легко і природно, він уже не був юнаком у ліжку — був чоловіком, тактовним і ніжним, витриманим і пристрасним, і, обіймаючи його, Лідка мстиво згадувала закохані обличчя всіх цих повногубих дівчаток…

А потім вона відчула чужий запах. Його шкіра пахла легкими, квітковими парфумами; його волосся пахло чужою шкірою. Лідка ледве стрималась, аби не затиснути собі носа…

(Ігоря Георгійовича Рисюка, тридцяти семи років, було заарештовано, віддано під суд, визнано винним за цілим букетом найжахливіших статей КК, засуджено до найвищої міри й розстріляно влітку двадцятого року, за десять місяців до апокаліпсису. Судовий процес транслювали на всіх можливих каналах; Лідка дізналася про нього за тиждень після виконання вироку.)

Однак минула осінь, минула зима, і настав травень, а Лідка з Максимовим досі були разом. Апокаліпсис другого червня застав їх в одному ліжку.

Лише перед самими Воротами — позаду були страхітливі поневіряння, ніким не стримувані глеф’ячі зграї, ніким не керовані потоки людей, німий ефір, хаос і паніка — лише перед самими Воротами натовп, що насував на них, роз’єднав їхні руки.

Новий цикл — нове життя.

Славко пішов, а Лідка лишилася сидіти на лавці, добре, що вітер змінився, і запах із нужників поповз у бік старого дитячого майданчика.

Кажуть, після третьої мриги почуваєшся знову дитиною. Та після другої — всі так кажуть — приходить старість.

Вона підвелась — долаючи біль у спині й у серці. Почвалала, волочачи ноги в рожевій, як пудра, пилюці; автобус ходив рідко, та все-таки ходив. Уздовж вулиці де-не-де траплялись іржаві трупи машин; у відповідь на Лідчину підняту руку зупинився віз на ребристих автомобільних колесах, запряжений гарним, але брудним коричневим жеребцем.

— Дві картки на цукор, — запропонувала Лідка. — До кемпінгу.

Візник, пропилений вусатий здоровань, задоволено кивнув:

— Сідай…

Красивим словом «кемпінг» називався звичайний табір безпритульних. Наметове містечко, прокопчене димом багать, просмерділе тютюном і сечею. Рівними рядами стояли сірі намети-гуртожитки; абияк ліпилися намети-особняки, туристські або армійські, вже кому як пощастило.

На околиці поселення — біля самого спуску до моря — стояв колись жовтогарячий, а тепер брудно-рудий намет, у якому Максимов і Лідка колись перечікували дощ.

Біля в’їзду до табору, біля комендантського дощаного будиночка, виднівся барвистий фургончик із форс-мажорною допомогою; номери у фургончика були з іншого міста. Лідка підійшла ближче; дивно, вона й забула, що на світі бувають яскраво розфарбовані фургончики, що буває вершкове масло в тугій фользі та сухарі в поліетиленовій плівці.

Фургончик різко контрастував з усім, що тепер його оточувало; водій, чорнявий хлопець у синій уніформі, натирав ганчіркою лобове скло. Тер із відразою, ніби боявся, що всюдисущий рожевуватий пил — заразний. Ніби саме він символізує злидні, тугу й безнадію.

Лідка пройшла далі. Талонів на «форс-мажорку» в неї не було.

Вона боялась не застати Максимова, але, на щастя, він був на місці. Лідка побачила спершу його спину. Широка, з випуклими хребцями, засмагла спина, на ній розмірено працювали м’язи: Максимов розпилював рештки чийогось паркану.

— Лідо? А я палива приволік…

— Чудово, — сказала вона весело. Ніби й не помічаючи його винуватих, неспокійних очей.

Перед наметом була складена пічка — із нічийної цегли. Серед усього цього сміття кумедно виглядав кухонний сервіз — кокетливий, вишуканий, у горошок. Однаково поцуплять, подумала Лідка байдуже.

— Чудово… Чайку мені зігрієш?

Чай у них був справжній. Свого часу потягли з руїн гастроному. Помародерствували.

— Лідо… Тут таке діло.

— Так? — спитала вона підкреслено неуважно.

— Так… А де ти була?

— У Слави Зарудного, — сказала вона після паузи. — Хотіла в нього взяти фотографію Андрія… А він не дав.

— От тварюка, — здивувався Артем. І додав, помовчавши: — Лідо, а ти цього Андрія досі кохаєш?

— Кохаю тебе, — сказала вона зітхнувши. — А його — пам’ятаю. Розумієш різницю?

— А мене пам’ятатимеш?

Лідка підвела погляд на його засмагле, вилицювате, дуже доросле обличчя. Обличчя свого ровесника.

— Артемчику… ти що?

— Та ні, — він запопадливо всміхнувся. — Я неправильно висловився… Вибач. Я зробив дурницю.

Вона продовжувала дивитись на нього.

— Лідо, тут таке діло… Набирають людей за кордон. Вербують. На роботу. Будівельників, різноробів…

Лідка відразу все зрозуміла. Відвела погляд; вилинялі боки рудого намету то надималися вітром, то опадали. Ніби намет дихав.

— Ну, я хочу… коротше, розумієш, я хочу завербуватись… поки є така можливість.

«А я?» — хотіла спитати Лідка, але не спитала.

— Лідо… що ти скажеш?

— А ти мене спитаєш? — вона через силу усміхнулась.

Максимов відвів погляд:

— Вони беруть… Лише з молодшого покоління. Більше нікого. Я навмисне питав… Але, може, за якимось особливим каналом? Ти ж висококласний фахівець… може, їм науковці потрібні, викладачі…

Лідка стомлено всміхнулась.

Якийсь час вони мовчали; весь табір мовчав. Це був дивовижний, тихий, мовчазний табір; лише стукала десь сокира, і натужно ревів мотор на віддалі, і дзвеніли мухи. А люди мовчали. Ні сміху, ні плачу, ні гучних голосів.

У місті не було сім’ї, що не зазнала втрати.

Лишилися по той бік апокаліпсису мати і брат Артема Максимова.

Загинули й Тимур, і дружина його Саня. Яна лишилася круглою сиротою; Лідка знала, що мама щовечора молиться перед тьмяною обгорілою іконою. І щоразу обурено питає Того, хто на ній зображений: чому?! Чому саме вони, молоді?!

— Артемчику, а університет?

— Який університет? — спитав Максимов пошепки. — Яка наука… після всього ЦЬОГО?

— Підніметься, — сказала Лідка без особливої впевненості.

— Підніметься, — після паузи відгукнувся Максимов. — За рік чи два. Я повернусь… до тебе. Або заберу тебе… туди, якщо влаштуюсь.

Надимались і опадали руді боки намету.

— Ти вже завербувався? — просто спитала Лідка.

Максимов ковтнув слину. Облизнув губу. Подивився зацьковано, як тоді біля дошки, в їхню першу з Лідкою зустріч.

Слід було, напевно, усміхнутись. І поплескати його по плечу. І висловити впевненість, що так, звісно, це найкращий вихід, що за рік чи два він зможе повернутись, чи забрати Лідку до себе. І тоді вони одружаться і житимуть мирно та щасливо, і помруть, можливо, в один день…

Лідка зціпила зуби. Вона знала, що ТАК буде, але не думала, що це станеться саме сьогодні. Саме сьогодні, в цей неможливо спекотний, озвучений мухами день…

І таке відчуття, ніби вдарили під дих.

За день до від’їзду Максимов приніс їй величезну фотографію Андрія Ігоровича Зарудного. Із тих плакатів, що були надруковані ще в позаминулому циклі. Копія журнальної фотографії, що колись лежала в Лідки під склом, тільки копія збільшена; вирізане з журналу фото згоріло разом із квартирою, яку Лідка колись винаймала.

— Де взяв?!

— У Ярослава Андрійовича.

— Що, він тобі так відразу й дав?

Максимов жорстко всміхнувся:

— Я ВЗЯВ, Лідо. Хоч давати він не хотів.

Лідка уявила собі цю картину — перекошений аварійний будинок, сивіючий Славко у дверях старої квартири, і перед ним — такий от плечистий, здоровенний, упевнений у собі хлопець.

— Ти що, з ним бився?!

— Та ну, мені ще з ним битись, — безтурботно відгукнувся Максимов. — Він же… злякався, коротше кажучи.

Лідка облизнула губи:

— Артемчику, а якщо він піде в міліцію?

Максимов знову посміхнувся, цього разу поблажливо:

— Та ти що, Лідо. Яка тепер міліція?

Лідка взяла в руки старий, пропахлий пилом сувій. Розгорнула; барви, звісно, давно поблякли, але усмішка Андрія Ігоровича лишалася тією самою.

Тепер він був молодшим за Ліду Сотову. Принаймні на вигляд — молодшим.

Пісок на березі був поритий колесами самоскидів. Дивно, але хтось десь колись щось відбудовував, у когось були самоскиди; комусь знадобилися пісок і галька, раз він узявся добувати їх просто з міського пляжу. Теж своєрідне мародерство…

Лідка пройшла далі.

Пляжні парасольки, косо увіткнуті в пісок, схожі були на моторошний лісок-покруч. Тріпотіли на вітрі клаптики зотлілої тканини, іржаві спиці стирчали на всі боки, ніби промені бракованих залізних сонць. Кажуть, з одного з пляжів поривом вітру зірвало всі парасольки. І вони летіли, перекидаючись, і опустились десь у місті, причому в падінні поранили з півдесятка людей…

Лідка йшла, загрузаючи по кісточки. У її старих кросівках давно було повно піску, пісок перетікав між пальцями ніг, спершу Лідка кривилась, а потім призвичаїлась. Ритм кроків затягував; так борються з зубним болем — чотири кроки вперед, чотири кроки назад, із кутка в куток тісної кухоньки…

Лідка йшла, безтямно дивлячись перед собою.

У прибережному камінні лежав на боку прогулянковий катер. На залишках снастей сохло якесь ганчір’я, від катера тягло димком — видно, й там хтось живе.

Лідка обійшла тушу дохлого корабля. Крокувати ставало все важче; пісок змінився суцільним нагромадженням каміння. Лідка впала й поранила коліно; підвелась і, зашипівши крізь зуби, почвалала далі.

…Напевно, справжнє кохання й має бути сліпим. Справжнє кохання має бачити потенціал великого науковця там, де його нема й бути не може…

Лідка криво усміхнулась.

Усе лютіше палило маленьке біле сонце. Нарешті вона знесилилась, присіла на перший, що їй трапився, камінь, приплющила очі. Крізь опущені вії море здавалося калюжею розплавленого олова. І коли в цій калюжі замерехтіли чорні спини, Лідка вирішила, що їй привиділось.

Дальфінів було штуки три.

Вони були молоді. Вони були, мабуть, дітьми, майже немовлятами; у блискучій чорній шкурі вони існували менш як місяць. Раніше вони були яйцями в глибоководних кладках, а потім — страхітливими глефами, що поглинали все живе і мертве… А потім короткий час — сонними нерухомими лялечками. І ось тепер вони на повний хід ішли до берега, не знаючи (чи знаючи?), скільки куль і гарпунів тільки й думають, як би увійти в чорний блискучий бік… Утім, тепер берег майже порожній. Ніхто не полюватиме на відносно безпечних людожерів, що змінили шкуру.

Лідка сиділа, скорившись дивному заціпенінню. Дальфіни то ледве виднілися над хвилями, то вистрибували високо в небо, Лідці здавалося, що вона розрізняє їхні писки (обличчя?). І ніби вони на неї дивляться. І йдуть до берега навмисне для того, щоб опинитися поруч із нею.

Вона згадала, як колись дивилось на неї маленьке здивоване око. І як потім це око з’їли чайки.

Чомусь усі, хто в її присутності стріляв у дальфінів, були їй неприємними. Цивільник Саша. Президент Стужа. Можливо, це збіг. Гадається, саме так.

Дальфіни підійшли ще ближче. Значно ближче, ніж це зазвичай бувало. Лідка сиділа нерухомо.

Дальфіни тепер удавали, ніби її тут немає. Уподобали глибоке місце майже біля самого берега і завели, схоже, гру. То ганялись одне за одним, ішли на дно, то вискакували нагору; Лідка озирнулась, чи немає на каменях стрільців. Надто вже підставлялись стрибучі тварюки.

Берег був порожнім.

Тоді Лідка, повагавшись секунду, зняла футболку. Скинула повні піску кросівки, стягла спортивні штани, зіжмакала й запхала в якусь щілину заношену білизну. Синець на коліні відгукувався болем на кожен рух.

Потрапивши у воду, хворе коліно спершу спалахнуло, а потім якось дивно заспокоїлось.

Вода.

Ритм хвиль.

Лідці здавалося, що вона взагалі нічого не відчуває. Ні синця, ні штрикання з лівого боку грудей, ні тридцяти семи прожитих років. Ні двох апокаліпсисів. Ні загибелі Зарудного. Ні втрати Максимова. Ні рук, ні ніг.

Вона розчинялась, як шматочок цукру. Поволі і з задоволенням. Здається, крізь неї вже просвічувало сонце…

Вона усміхнулась.

Опустила обличчя у воду. Без маски дивитись було погано; розмазана чорна тінь пройшла просто під нею й виринула на поверхню за п’ять метрів від Лідки.

— Привіт, — сказала Лідка без страху і без радості.

Дальфін м’яко пішов у воду. Поруч відразу виринув інший; поглянувши на його лице (писок?) Лідка подумала, що це дальфіниха.

— Як у вас зі статевими проблемами? Теж, мабуть, нерест?

Третій дальфін підійшов зовсім близько. Лідка побачила його метри за два перед собою — і навіть устигла злякатись.

Туга спина прокрутилась колесом. Дальфін зник. Виник у Лідки за спиною.

Зжеруть, подумала Лідка. Зжеруть, я поранилась, я пахну кров’ю…

Дальфін повернувся боком, не зводячи з Лідки гострого ока. Око було каре, як у Тимура.

Лідка простягла руку — і торкнулася його шкіри.

На мить пригадалось видіння в отворі мертвих Воріт. Коли Лідчині руки раптом видовжились, не втративши при цьому чутливості; дальфін був, мабуть, за два метри від Лідки, а вона легко, не напружуючись, дотяглася до нього вказівним пальцем. І рука мимоволі відсмикнулась…

Нічого не сталось.

Дальфін знову пірнув. Проплив просто під Лідкою; вона відчула, як її обдало, ніби вітерцем, потоком води, яку він розганяв.

Вона раптом засоромилася свого тіла. Безсоромно голого, не першої молодості та свіжості, незасмаглого, в’ялого.

— Хлоп’ята, — сказала вона хрипко. — Хлоп’ята… ви…

— А-а-а! А-а-а!

Хтось кричав на березі. Лідка обернулась; певно, ця молоденька товстунка мешкала в перекинутому катері. Тепер вона кричала і присідала; на ній була простора, до колін, тільняшка.

— А-а-а! Дальфі… Вовко! Во-овко-о!

Від невидимого за скелями катера вже біг, перестрибуючи з каменя на камінь, напівголий хлопець із гвинтівкою в руках.

Дальфіни були вже в морі, метрів за п’ятдесят від берега. І продовжували віддалятись.

Перші немовлята з’явилися на світ навесні. Вікна у вцілілих будинках були на той час не лише засклені, а й завішені кокетливими фіранками. Немовлята народжувались і народжувались, і було їх навдивовижу багато; на кожному рекламному щиті висів звичний, дещо пишномовний плакат: «Народження — ось усе, що ми можемо протиставити Смерті». Із плаката дивилася пронизливими очима жінка з величезним животом. За її спиною вгадувались обриси Воріт, руїни та попелища.

Вервечками стояли біля під’їздів старі візочки. Сходив сніг із невідбудованих руїн. Дитячий крик надавав особливого колориту густонаселеному комунальному побуту.

Тимурова донька Яна народила Лідці небожа у других. Тьху ти, майже онука; через цю кволу, не зовсім доношену істоту вдалося відкласти неминуче ущільнення. Квартирі Сотових поки що дали спокій — хоча для цілковитої впевненості треба було завести ще двох членів родини.

— Я скоро заміж вийду, — казала Яна. — Не за цього, звісно, що мені малого зробив. Той дурень… Я гарного хлопця знайду, надійного. От побачите.

— От і добренько, — навмисне бадьоро казав батько. — Чоловіка твого пропишемо, а там і ще одного хлопця народите… чи дівку. Устигнете ж?

— Устигнемо, — казала Яна. — Двійню.

— Давайте, — стурбовано казав батько. — А то на Пашка надія невелика, все на сторону бігає, паразит.

— Нічого, я скоро таку бабу приведу — не зрадієте, — похмуро обіцяв Павло.

Лідка цих розмов намагалась уникати.

Паша рідко ночував удома; Лідчина дитяча кімната належала їй майже неподільно. На столі, що пам’ятав іще зошити ліцеїстки Сотової, звично лежала фотографія Зарудного. Мама в Лідчину кімнату воліла без крайньої потреби не заходити.

З усіх щілин перла свіжа трава. Зацвіли тополі на бульварі; одного з теплих вологих днів Лідка довго сиділа, дивлячись у вікно і погладжуючи портрет Зарудного під склом. Потім підвелась, дістала з шафи пластмасову автомобільну аптечку й висипала її вміст на диван.

Розкотились облатки і капсули. Були серед них і такі, за які на чорному ринку можна було виручити грошей на хороший магнітофон чи вечірню сукню, але Лідка не слухала музики і їй не потрібні були вбрання. Та й термін придатності в цих ліків давно вийшов, мабуть, адже купувались вони ще в розпал рисюківської кар’єри…

На коробочці з нічним транквілізатором було вибито умовний термін «24». Тобто двадцять четвертий рік від початку циклу, в якому випущено ліки; почався другий рік нового циклу, апокаліпсис стався на двадцять першому, отже, транквілізатор придатний, і навіть дуже.

Лідка усміхнулась. Скинула решту ліків на підлогу, лягла на диван, підклавши руку під голову. Коробочку з транквілізатором поклала на груди.

Життя прекрасне. Новий цикл — нове життя.

Ішов дощ. У парку швидко темніло; засвічувались жовті ліхтарі в облямівці мерехтливих крапель. Хтось притишено сміявся. Під дахом трухлявого павільйончика грали вуличні музиканти, гітарист і скрипаль. Їх слухали, збившись юрбою, накрившись блискучими чорними парасолями; Лідка зупинилася на хвилинку і несподівано для себе лишилась на годину.

Вони добре грали. І теплий дощ, і парасолі, й підсвічені ліхтарями краплі були частиною цієї музики. Лідка стояла, стискаючи в кишені вітрівки коробочку з транквілізатором, і бездумно усміхалась у темряву.

Люди, що її оточували, теж усміхались. Майже всі були збуджені, багато хто — напідпитку, запах вина плив над головами разом із запахом моря та запахом дощу. Але п’яного реготу, гучних голосів та іншої подібної гидоти не було; Лідка спершу дивувалась, потім перестала.

Гітарист і скрипаль зробили паузу; натовп заворушився. Лідка відійшла вбік і сіла на мокру лавку.

Віддалік підносився пам’ятник героям-підводникам — дві мужні постаті з бронзовими масками, зсунутими на бронзові лоби. Один тримав в опущеній руці акваланг, другий — гарпун. Усе місто знало, що, коли подивитись із певного ракурсу, гарпун скидається на небачених розмірів чоловічу принаду. Мабуть, тому Квітневий парк і набув своєї дивної сезонної особливості.

Висока цибата дівуля, зовсім молоденька, видно, з молодшої групи, нервово курила під облізлим парковим грибком. Двоє хлопців зупинилися неподалік, про щось коротко порадились; один крадькома витяг щось із кишені, другий витяг це щось у нього з рук. Лідка ладна була присягнутись, що хлопці тягнуть жереб за допомогою двох звичайних сірників.

Хлопці перезирнулись. Знов-таки крадькома потисли один одному руки; той, що витяг короткого сірника (так подумалось Лідці), пішов уперед, ніби прогулюючись. Пройшов повз нервову дівчину, зупинився; повернувся, ніби щось забувши.

— У вас закурити не буде?

Дурнувате питання, особливо якщо врахувати, що дівчина смалила щосили.

Якийсь час хлопець і незнайомка дивились одне на одного. Потім дівчина щось тихо сказала й погасила сигарету. Хлопець відповів; у руках у нього з’явився знов-таки приготований заздалегідь паспорт.

«Цікаво, а довідок про здоров’я тут не вимагають?» — подумала Лідка.

Дівчина глянула на розгорнутий хлопцем документ. Перевела погляд на його обличчя; закусила губу. Полізла в торбинку, довго там порпалась, хлопець терпляче чекав. Нарешті дівчина вийняла свій, загорнутий у поліетилен, паспорт. Показала хлопцеві. Той прочитав ворушачи губами:

— …Яке гарне ім’я!

Дівчина тьмяно всміхнулась.

Хлопець галантно запропонував свою руку; дівчина взялася за неї двома пальцями, ніби боялась обпектись. І так, удвох, вони закрокували вздовж алеї — зворушливо, ніби закохані з вечірки…

Нерест.

Лідка примружила очі. За три години, проведені у вечірньому парку, вона надивилася цих сцен у всьому їхньому розмаїтті. В основному тут гуляла молодь з останнього покоління, але траплялись і старші люди, чоловіки Лідчиного покоління й навіть зовсім сиві дідусі. Один такий надумав ніжно позалицятися до Лідки; вона прогнала його, заслуживши в’їдливе зауваження, що, мовляв, солідній і гордій пані добре б дихати повітрям у якомусь іншому місці…

Дідусь мав рацію.

Жінок Лідчиного віку тут було мало. Прийшли двійко розмальованих, силкуючись здаватися молодими, п’яненьких осіб — і відразу пішли геть у компанії чотирьох юнаків напідпитку. А взагалі, кажуть, професійних повій звідси ганяють, за цим стежать спеціальні працівники ЦО в цивільному…

Алеєю пройшовся холодний вітер. Лідка зіщулилась; ледь чутно пересипались таблетки в картонній коробочці. Хоча ні, вони не могли пересипатись, Лідці почувся цей звук…

Спершу вона хотіла посидіти біля моря, але шторм, що там починався, й погана погода зле пожартували з нею. Вона вирішила подивитися на так зване свято життя. І от спостерігає вже четверту годину.

— У вас закурити не буде?

Вона окинула поглядом міцного чоловіка років сорока. Хитнула головою. Підвелась і рушила до виходу з парку.

Уночі вона лежала, слухаючи ревіння маленького Тимура. Тимура-другого, маленького сина Яни-другої. Ото плутанина…

Цікаво, а Лідчиним іменем тут когось коли-небудь назвуть? Якщо раптом буде дві дівчинки підряд, якщо відкриється вакансія для імені?

І ще — вона думала, що робить у цю мить Максимов. У перші місяці після його від’їзду це була майже хвороба — вона не могла відволіктись від думок про нього. Де живе? Де працює? Із ким спить?!

Кілька його листів зберігалися в шухляді столу. Хоч як це дивно, саме листи допомогли Лідці звільнитися від Максимова. Читаючи їх один за одним, Лідка шкірою відчувала, як він віддаляється все далі й далі. В останніх листах почастішали нарікання на пошту — от, мовляв, як погано ходить, якщо ти подовгу не отримуватимеш звісточки — знай, це клята пошта…

Із чого Лідка зробила висновок, що листування набридло Максимову і він готується згорнути його. Так і сталось. Ось уже чотири місяці від Максимова не було навіть листівки.

Стосиком лежали на підлозі книжки про дальфінів. Від академічних і до нісенітно-популярних; стосик був укритий товстим шаром пилу. Лідка давно відмовилася від своїх псевдонаукових розслідів. Зв’язок між дальфінами й апокаліпсисом, дальфінами і Воротами? Маячня. До дальфінів увесь час пристають найнеймовірніші здогади.

Вона лежала і дивилась у стелю. Поруч на подушці валялась коробочка з транквілізатором; за стіною кричало немовля. Голосніше, тихіше, голосніше… «Тимо, Тимо, Тимочко…»

Прийняти одну таблетку — і відразу настане пізній ранок.

Прийняти всі таблетки…

Нічого не настане. У дальфіна вже не вселитись… хоч добре було б. А самогубця після смерті чекає в кращому разі порожнеча…

Стукотів у шибки дощ. Рідко-рідко вікнами проходились фари випадкової машини, і тоді здавалось, що в темряві засвічуються сотні докірливих очей.

Лідка заснула, судомно обійнявши подушку й уткнувшись носом у маленьку аптечну коробочку.

На постаменті пам’ятника героям-підводникам червоніли виведені помадою імена. Різнокольоровою помадою. Криваво-червоний «Миша». Цегляно-жовтий «Петя». Рожевий «Ростик». Перламутровий «Віталик». І ще багато всяких, Лідка не стала їх читати. Герої-підводники дивилися поверх голів, їм, героям, було байдуже до пристрастей, що вирували біля підніжжя постаменту.

«Народження — ось усе, що ми можемо протиставити Смерті». Плакатами з суворою вагітною жінкою були заклеєні всі стовпи, всі щити і навіть стіни біленького паркового нужника. Подекуди плакати були доповнені грайливими, а то й узагалі сороміцькими зображеннями.

Лідка пройшлась назад-уперед алеєю. Її помітили; не раз і не двічі вона ловила на собі уважний, оцінний погляд.

Зграйка дівчат шепотілася на двох зсунутих лавках. Пострілювали очицями, вдаючи, що страшенно захоплені розмовою. Запах могутніх, пробійних парфумів розпливався, здається, по всьому парку.

Юнаки стояли і блукали по двоє, по троє. Поодинці походжали сивіючі чоловіки зрілих Лідчиних років. Замість скрипаля та гітариста в павільйончику сиділа строката компанія з магнітофоном.

Одна білявка здалася Лідці схожою на Віку, шкільну подружку Максимова. Від сорому Лідка ладна була тікати світ за очі, і втекла б. Якби наступної миті не з’ясувалось, що дівчина на голову нижча за колишню Лідчину ученицю і зовсім не така симпатична. Ні, це була зовсім незнайома дівчина, погляд її ковзнув Лідчиним обличчям, ніби крапля по клейонці. Не затримуючись і не лишаючи сліду.

Лідка зціпила зуби. Полізла рукою в кишеню, торкнулася картонної коробочки. Намацала зіжмаканий аркушик паперу; півгодини тому, на автобусній зупинці, смаглява усміхнена дівчина тицьнула їй у руки цей плакатик-пам’ятку. Вона тицяла його всім жінкам, що проходили повз неї; Лідка знала, що це за папірець, але не викинула, як зазвичай, у найближчу урну, а поклала в кишеню. І кілька хвилин по тому, відійшовши від зупинки і притулившись у хвіст якоїсь черги, крадькома розгорнула аркуш.

То була реклама центру зі штучного запліднення. Розповсюджувалась безкоштовно. Висіла на видному місці в кожній аптеці. «Уявлення про штучне запліднення як про неприродне та шкідливе для майбутньої дитини є не що інше, як забобон, грубий, печерний, не гідний цивілізованої людини… Наш центр пропонує… з урахуванням досягнень світової медицини…»

Лідка не наважилась ні викинути аркуш, ні сховати його. Знайшла середнє рішення — зіжмакала папірець, як мотлох, який треба знищити, і… поклала назад у кишеню.

На площі перед парком продавали повітряні кульки. Закохані, сміючись, прив’язували кольорові ниточки до ґудзиків; матусі поглядали на них несхвально й енергійніше колихали свої візочки. Лідка підвела голову, дивлячись, як відлітає чиясь жовтогаряча кулька. «Квітневий парк» — було написано на облупленій вивісці. І поруч, на стовпі, та сама сувора жінка з величезним животом. «Народження — ось усе, що ми мо…»

— Пробачте, у вас закурити… не буде?

Лідка повернулась.

Хлопець років двадцяти, старша група. Одноліток Максимова, але зовсім на нього не схожий. Високий, із довгими руками й ногами, з довгастим обличчям і прозорими, трохи витрішкуватими очима. Свого часу він міг би опинитися в Лідчиному класі…

— Я не курю, — сказала вона повільно. Зрозуміла, що треба повернутись і піти. І не повертатись до цього парку ніколи…

Рука в кишені стиснула одночасно й аркушик-пам’ятку, і коробочку зі снодійним.

Хлопець кліпнув. Він мав довгі пухнасті вії; він не скидався на невдаху, якого відштовхнули ровесниці. Симпатичний хлопець.

Секунди йшли. Не бігли, а саме йшли, розвальцем, здається, навіть накульгуючи.

— У вас якісь неприємності? — спитав хлопець.

— Із чого ти взяв? — спитала вона вчительським тоном.

Хлопець відступив на крок:

— Здалось… У вас такі… очі.

— «Очі», — перекривила вона, випнувши підборіддя. — Як тебе звуть?

— Інокентій, — відповів він, нітрохи не знітившись. І додав, переходячи на «ти»: — А тебе?

Вона швидко подивилась навколо. Праворуч. Ліворуч. За спину…

— Ти не мусиш знати, як мене звуть. І я не хочу нічого знати про тебе, крім імені. Зрозумів?

«Невже це я? — здивовано спитав внутрішній голос. — І я справді на ЦЕ піду?!»

— Зрозумів, — діловито сказав Інокентій. — Мій паспорт…

— Не треба… Нічого не треба. Лише скажи — чому ти до мене підійшов? Я ж стара?!

Інокентій раптом почервонів. Вуха спалахнулй, як два рубіни.

У пологовій залі вибиралися на світ по двадцять-тридцять немовлят одночасно. Лікарі в синіх балахонах походжали від столу до столу; оскаженілій від болю Лідці видівся нескінченний людський конвеєр.

— А, тут літня жінка з першими пологами… Сан Саничу, хай Ніна не відходить від п’ятнадцятого столу…

Кожному новонародженому найперше прив’язували на ніжку номер. Щоб не переплутати в такій метушні.

— Хлопчик. Дівчинка. Дівчинка. Хлопчик. Три п’ятдесят. Три двісті. Два дев’ятсот… Ворушіться, ворушіться, за півгодини зміна!

Не встигну за півгодини, подумала знесилена Лідка. Доведеться народжувати між змінами.

Що ж ти там застряг, Андрію?!

Хтось, кого вона від самого початку визначила як хлопчика Андрія, ніби почув її промовлений подумки поклик. Веснянкувата молоденька Ніна — сама на чималенькому місяці вагітності — заметушилась, забігала навколо столу:

— Сан Саничу! Та Сан Саничу ж! П’ятнадцятий… Зашивати треба буде…

Лідка дивилась у стелю. Їй виділась біла поверхня моря, олов’яні тьмаві відблиски, величезний дальфінячий писок із карим здивованим оком…

Не можна під час пологів думати про дальфінів! Погана прикмета!

— Здрастуй, — ласкаво сказала Ніна. — Ох ти й здорове яке хлоп’я…

Лідка заплющила очі.

Доріжка з відблисків.

Доріжка.

Нова весна прийшла на кілька тижнів пізніше, ніж мала. Велетенські пологові будинки потихеньку переобладнувались на звичайні дитячі лікарні, ясла, а то й гуртожитки; дітородний період кінчався. Старша група вже щосили вовтузилась у пісочницях, середня група кривуляла, тримаючись за руки мам і бабусь, тягнучи за собою торохкотливі іграшки на дерев’яних коліщатках. Молодша група лежала у візочках і колисках, агукала і тяглася до брязкальця.

Сотівська квартира, що ще два роки тому підпадала під ущільнення, тепер нагадувала чи то звіринець, чи то божевільню, чи то геть перенаселений мурашник. У трьох кімнатах розмістилися тепер Лідчині мама з татом, Яна з дворічним Тимурчиком, Лідка з тримісячним Андрієм — і молодший Лідчин брат Паша, що виконав свою погрозу й привів у дім дружину, щоправда, однорічну дитину вона мала від якогось іншого чоловіка. Сама Лідка жила тепер поруч із небогою Яною; Тимурчик ревнував до малюка, що доводився йому дядьком. Капризував, зображав безпорадність, навмисне пісяв у штанці й усе силкувався закинути в колиску то брудний черевик із вітальні, то підібраний на вулиці шматок скла, то ще якийсь небезпечний мотлох.

Якби кілька років тому Лідці сказали, як і в яких умовах вона житиме, — вона б або не повірила, або побігла б топитись. Тиснява, злидні й нескінченний дитячий ґвалт — однак Лідка була безтурботною як ніколи. Майже щасливою.

Її мама, підкреслено байдужа до сина Пашиної дружини, трусилася над Лідчиною дитиною, ніби дракон над купою золота. Звідкись узялись запаси пелюшок і одягу, що два цикли чекали свого часу. Мама гуляла з візочком, бігала на молочну кухню, готувала кашки та суміші — свого молока в Лідки було мало, й Андрія майже відразу довелося догодовувати.

Довга вервечка мам і бабусь на лавках вітала Лідку тепло й шанобливо. Першим часом вона сахалась, а потім звикла і навіть навчилась отримувати задоволення від неквапливих розмов, значно корисніших і актуальніших, ніж цілі полиці запилених книжок. Дев’ятнадцятирічні дівчатка, що няньчили по двоє дітей кожна, охоче ділилися з Лідкою своїм багатим досвідом. Похмура бездітна зміюка померла; її місце заступила не дуже молода, але енергійна мати зі здоровим кольором обличчя.

Новий цикл — нове життя. Тепер Лідка вповні розуміла, що значать ці слова. Усе, що колись здавалося їй цінним і значущим, тепер частково відійшло вбік, частково перестало існувати. Світ спростився, час розподілився на проміжки між сном і годівлями. Ще один візочок у загальному потоці, ще одна довідка в поліклініці, ще одна пляшечка дитячого харчування…

Усе змінилося за один день.

Лідка поверталась із міста. Несла господарчу торбу з пляшкою соняшникової олії; їй пощастило. Олію завезли до крамниці просто перед її носом, вона встигла підскочити до прилавка й опинитися в голові свіженької черги.

І тепер от поверталась, задоволена.

Біля під’їзду, трохи обіч від щільно заселених лавок, стояла, вочевидь на когось чекаючи, худа бліда жінка в чорному плащі. Надто теплому для травневого дня. Жінчині руки лежали глибоко в кишенях.

Лідка хотіла пройти повз неї, але жінка ступила на асфальтову доріжку, загороджуючи Лідці прохід:

— Пробачте, ви — Лідія Зарудна?

— Я Лідія Сотова, — сказала Лідка, не надто замислюючись.

Жінка на мить розгубилась. Та лише на мить:

— Hi-і… Ви ж були дружиною Рисюка?

Певно, відповідь прочиталася на Лідчиному обличчі. Чорна жінка кивнула, вишкірила хворі зуби і швидко витягла праву руку з кишені.

Вона була повільною та незграбною, ця чорна жінка. Хоча сусідки, що бачили все від початку до кінця, стверджували того вечора, що це Лідка була стрімкою, «ну просто як звір».

Вона встигла ухилитись. І вдарити агресорку по чорній руці; частина призначеної Лідці кислоти хлюпнула на стежку. Частина потрапила на джинси, і ці джинси довелося потім викинути. Кілька крапель влучило на голу руку, та біль прийшов уже потім.

— Суко! — тонко кричала чорна жінка. — Я знаю! Це ти! Я тебе пам’ятаю!

Сусідки побігли викликати міліцію. На майданчику ревіли перелякані малюки. Металева баночка з незрозумілим написом валялась на асфальті, й на неї вже хтось наступив.

— Ви знали! Він не вбивав! Сфабрикували… справу! Ти ще заплатиш, суко, прокляття на твій рід, і на дітей твоїх…

Із під’їзду вискочила Лідчина мама в халаті й у капцях.

— Ось… ось!

Звідкись із-під плаща чорної жінки з’явились і розсипалися по землі жовті аркуші паперу — бліді ксерокопії документів з печатками, зі страхітливими грифами.

— Провокаторка! Сука! Змія!

Кільце жінок посеред подвір’я зовсім не було нездоланною перешкодою. Але чорна жінка не поспішала тікати; міліція, що прибула на виклик, доволі грубо заштовхала її в машину, а вона все кричала та кричала з виразним задоволенням:

— Заплатиш! Стерво! За все!

Лідчина торба лежала на стежці, з-під її темного черева розтікалась масна калюжа.

Контора, що раніше носила назву ЦО, тепер переродилась у скромну організацію під вивіскою «Відділ Громадської Безпеки», ВГБ.

Люди, що населяли контору, були відносно молодими — Лідчиного покоління й молодші. Нікого з них Лідка раніше ніколи не бачила, але очі-свердла були, очевидно, невід’ємним атрибутом будь-якого спадкоємця ЦО. Ніби колишні працівники Цивільної Оборони склали свої свердла в сейф, щоб спадкоємці, вдершись у будівлю, перш за все приміряли на обличчя цей незабутній, специфічний погляд…

Сухорлявий, сіролиций, страшенно стомлений чоловік у цивільному записав Лідчині свідчення і звелів їй розписатись. Свідчень було — кіт наплакав. Ішла додому, побачила зовсім незнайому жінку. Встигла ухилитись від спрямованого в обличчя потоку кислоти. Завдано незначної матеріальної шкоди і значної — моральної…

Потім, коли Лідка вже зібралася йти, сіролиций зітхнув, як ковальський міх, і вийняв звідкись новий аркуш гербового паперу.

— Лідіє Анатолівно… Вашим першим чоловіком був Ярослав Андрійович Зарудний?

— Так, — сказала Лідка після паузи. І додала, повагавшись: — Ми розійшлися з ним у минулому циклі. Дуже давно.

Вегебешник зітхнув знову:

— Ваш шлюб з Ігорем Рисюком також розпався?

— Так.

— Де ви були під час процесу над Рисюком?

Лідка скривилась:

— Тут. У місті. Але я не знала, що йде процес. Мене цікавили інші, м-м-м, проблеми.

Слідчий чемно звів брови:

— Тобто ви НЕ ПОМІТИЛИ подію такого масштабу?

— Я була зайнята іншим, — уперто повторила Лідка. І додала з кривою посмішкою: — Я була, бачте, закохана. І мені відповідали взаємністю.

— А-а-а, — сказав слідчий. І якийсь час дивився на Лідку, ніби прикидаючи, хто ж був той ненормальний, що закохався в цю шкапу.

— Коли було висунуто звинувачення проти Верверова… Ви вже розлучилися на той час із Рисюком?

— Ну звісно, розлучились, — сказала Лідка таким теплим поблажливим тоном, що для довершеної картини слід було додати: «…дурнику мій». — Хтозна й коли розлучились. Претензії цієї жінки… м’яко кажучи, смішні.

— Ага, — сказав слідчий, здається, з полегшенням. — Найімовірніше, їй знадобиться допомога психіатра… Дякую, Лідіє Анатолівно. Більше я не маю до вас питань.

Чорна жінка виявилася вдовою Дмитра Олександровича Верверова, головного політичного супротивника генерала Стужі. Мертвого супротивника. Утім, і сам Стужа тепер мертвий — в усіх значеннях. Життя його обірвалось під час апокаліпсису; все, що лишилося від його тіла, поховано під шарами землі, каміння, піску. Усе, що лишилося від його імені, поховано під шарами проклять, і вони, прокляття, важчі за найстрахітливішу брилу.

А Верверова просто забули. Усі, крім його вдови. Бо його діти теж, виявляється, не пережили останнього апокаліпсису.

…Лідка подзвонила в двері, відчинила Яна. Маленький Тимурчик сидів посеред вітальні в картонній коробці з-під форс-мажорної допомоги.

— Ой, тьотю Лідо, ну нарешті… Андрійко поїв і все зригнув. Не спить, голодний… А у Тимка знову діатез, то я хотіла в аптеку вискочити…

Яна говорила й натягала туфлі. Лідка поставила свою торбу на поличку для взуття. Упоперек довгого темного коридору лежав навскісний сонячний промінь, населений, як амебами, порошинками, що повільно плавали в ньому.

— Тьотю Лідо, я на півгодини…

Лідка зачинила за нею двері. У кімнаті все голосніше й голосніше верещало немовля.

— Лійко не слухаєся, — осудливо сказав Тимурчик зі своєї коробки. — Тима упісявся…

Лідка побачила, що стінки коробки потемніли від увібраної вологи. Тимур дивився на неї чесними серйозними очима. Очі в нього були незнайомі — ні в Тимура-старшого, ні в Саню, ні в Яну. Мабуть, у власного невідомого батька.

— Зачекай, Тимо… Треба було попроситись… Ти вже великий хлопчик…

Вона квапливо помила руки. Накинула поверх блузки домашній халат.

— Андрієчку, ну що таке… Ну йди сюди…

Пелюшки були мокрі, сорочечка — брудна. Лідка вовтузилась, перевдягаючи, бурмочучи лагідні нісенітниці, намагаючись не чути обурених криків обділеного увагою Тимура; Андрій притих. Викладений на животик, підібрав під себе ручки й без зусилля підвів голову. Простежив очима за гумовим папужкою, роззявив рота, усміхнувся від вуха до вуха.

Світлі пасма дитячого волосся звисали на випуклий рожевий лоб. Лідчин син усміхався щасливо і навіть трохи хвацько.

Вона не могла прокинутись. Навіть у ті рідкісні хвилини, коли ставало зрозумілим, що те, що відбувається, — сон.

Вони чекали… чого? Здається, свята. Був будинок, дуже високий, шістнадцять поверхів. Лідка розуміла, що з погляду сейсмології такий будинок нікуди не годиться — розвалиться вже в першу мригу, вже від першого поштовху. Та от же — стоїть…

Був балкон. Дуже просторий. На балконі — стіл, стільці, якісь люди, знайомі й незнайомі. Мама, Яна, навіть, здається, Максимов…

Балкон не був обгороджений. Майже не був. Перила виявилися проломленими, чи згнили, чи обвалились; з усіх боків зяяли дірки, гості, сміючись, попереджали одне одного: обережно, а то ще впадете.

А під ногами гостей крутився Андрійко. Уже великий, років двох чи трьох. Бігав і белькотів, а коли він пробігав повз проломину, Лідка відчувала, як завмирає серце.

— Іди сюди… Не ходи туди… Дай руку…

І син слухняно сидів поруч із нею — цілу хвилину. А потім Лідка відволікалась, і все починалося спочатку. Веселий дзвіночок, що біжить краєм провалля.

Лідка ставала в проломині, загороджуючи її собою, але дірок в огорожі було багато, і вона не могла закрити їх відразу всі. Приреченість вилася над столом, над веселими гостями.

— Андрію!!!

Лідка прокинулась.

Темрява. Задуха. Сопіння.

Засунула тремтячу руку за пруття ліжечка. Живе. Тепле. Спить.

Випадок із Верверовою розважав компанію матусь на прогулянках. Центральна міська газета не пошкодувала двадцяти рядків у розділі «Кримінальна хроніка», на щастя, без фотографій. Молодий довговолосий кореспондент аж два дні чергував біля під’їзду, чекаючи, поки Лідка вийде з візочком; Лідка не вийшла, і кореспондент знайшов собі цікавішу справу.

Прийшов лист від Максимова. Пожмаканий, потертий, він мандрував не один тиждень. Лідка довго не наважувалась відкрити його, а коли нарешті прочитала — нічого страшного не виявилося з цьому листі. Ні каяття з істерикою, ні чемних перепросин; навіть відзвуку колишньої теплоти — і то не було. Звичайний шкільний твір на тему «Як я провів літо». Безпечно, не руйнує душевного комфорту, хоч і провокує безсоння…

Телефонний дзвоник прозвучав о пів на восьму ранку.

Яна з Тимуром стояли одягнені на порозі квартири, збираючись іти в поліклініку. За стінкою ревів прийомний Пашин син; малюк Андрій тільки-но поснідав, і Лідка притискала його до себе, сумирно чекаючи, доки малий зригне.

— Мамо! Візьми слухавку!

У ванній шуміла вода. Мама якщо й чує — що ж їй, голяка до трубки кидатись? Батько, здається, ще спить…

— Тьотю Лідо, ну візьми, — роздратовано сказала Яна. — Ми ж запізнюємось.

І грюкнула дверима.

Однією рукою утримуючи дитину, Лідка прочовгала до телефону. Підняла слухавку:

— Алло.

Мовчання. Трісь-трісь. Лідка готова була роздратовано жбурнути слухавку назад — коли з того боку, з потріскувань, виник голос:

— Будьте ласкаві, покличте Лідію Анатолівну.

— Це я, — сказала вона, дужче притискаючи до себе Андрія.

— Це Саша, — сказала слухавка. — Ми колись пірнали разом. У Рассморті. Пам’ятаєш?

Андрієві було незручно. Він поворушився, звільняючи ручки. Тихенько закректав.

— Пам’ятаю, — сказала Лідка глухо. Але згадала не море й не затоплені Ворота, і не дерево з тугих шурхотливих бульбашок — згадала оббиті шкірою двері і тьмяний блиск шпильки на краватці: «Ти маєш рацію. Науковець із тебе хріновий».

— Стара Верверова таки дістала тебе? Дотяглась?

— Ні, — сказала Лідка крізь зуби. — Лише джинси викинути довелось.

Маленький Андрій нарешті зригнув. Так, кофточку знову доведеться міняти.

— Лідо, треба зустрітись. Поговорити.

— Не хочу! — сказала вона злостиво. — Усе це мене не стосується. Я не маю часу. У мене маленька дитина.

Пауза.

— Справді?! Вітаю… Тим більше — ти ж хочеш жити спокійно? І, мабуть, хочеш дізнатися, хто все-таки вбив Андрія Зарудного?

Малюк скиглив усе голосніше.

— Чого мовчиш, Лідо?

— Зажди…

Незграбно нахилившись, вона поклала слухавку на столик. Віднесла заплаканого малюка в кімнату, поклала в ліжечко, труснула гірлянду з брязкалець; малюк лишився байдужим. Плакав.

Лідка причинила за собою двері. Повернулася до телефону.

— Сашо?

— Так?

— Чого тобі треба від мене?

— Це ТОБІ, Лідо, треба. Зрештою стільки часу минуло, і ми обоє живі… І це дивно й чудесно. Нас пов’язують деякі спільні спогади… Невже тобі не цікаво?

Лідка мовчала. Раніше Саша не дозволяв собі епітетів, та ще й сентиментальних. «Дивно й чудесно». Постарів?

— Тоді так, Зарудна, зустрінемося ми за годинку десь у спокійному місці, в парку… І ти ж хочеш знати, хто його вбив?

Лідка закусила губу.

Чи правильно вона зробила, коли назвала малюка Андрієм? Це ім’я повзло за нею, як тінь, і не завжди приносило лише радість. Останнім часом — навіть зовсім навпаки…

— Так, — сказала вона через силу. — Солом’янський парк. Годиться?

Від її будинку було двадцять хвилин ходу до Солом’янського парку. Неквапливим кроком із візочком — півгодини.

— Годиться, — відгукнувся Саша. — За годину. Якщо ти спізнишся, я зачекаю.

Вона поклала слухавку.

— Ну не реви… ти ж наївся… А, ти вже напудив тут… Зараз. Зараз гуляти підемо, ой, диви, яка цяця…

Двері в коридор були прочинені. Лідка бачила, як із Пашиної кімнати навшпиньки вислизнула його дружина. Пірнула у ванну, яка щойно звільнилась; їй, бідоласі, важко. Важче, ніж колись Лідці в домі Зарудних. Недарма вона така бліда й нервова. Недарма за стінкою все частіше бувають приглушені, але дуже добре чутні сварки…

— Лідо, хто це телефонував? — спитала мама з кухні.

— Так, — відгукнулась вона неуважно. — Один знайомий… Ми — гуляти.

— Лідо, ти ж не їла?!

— Їла-їла… Бувай.

Із майстерністю досвідченого водія вона провела візочок у дверний отвір. Із другого разу поцілила колесами в жолобки на сходах; дуже хороші жолобки, зручні. За рік чи два їх знімуть як непотрібні.

Андрій нарешті захопився брязкальцем. Намагався дістати пластмасову гірлянду, що дзвеніла від поштовхів; Лідка проштовхнула візочок у двері під’їзду. Перевела дух.

Незважаючи на ранню пору, на лавках біля під’їзду лишалося не так багато посадкових місць. Лідка пройшла крізь вітання, як раніше проходила крізь недобрі погляди; посеред пісочниці стояв навкарачки однорічний онук Свєтки з четвертого поверху. Рот маляти був забруднений піском — і хлопець збирався продовжити трапезу; ось він зачерпнув жменею й відправив уміст до рота, і Свєтка, що постаріла й погладшала, зірвалася з лавки, щоб підхопити негідника за барки й витрусити з нього недоїдений пісок:

— Ох, ти знову? А по попі зараз, по попі дам…

Невдоволене ревіння. Без особливого відчаю, так, данина звичаям; Лідка звернула увагу, що мешканців пісочниці поменшало. Решта, видно, в яслах.

Тротуаром рухався цілий потік прогулянкових візочків; Лідка прилаштувалася до загального темпу. До призначеної зустрічі лишалося хвилин п’ятнадцять, вона знала, що спізниться, та поспішати не хотіла. Була навіть мить, коли вона всерйоз зібралася повертати назад, — та отямилась і продовжила шлях. Телефонний номер він знає, тож простіше відразу все вирішити, аніж гратися в хованки…

Руки її автоматично похитували візочок. Дитина задрімала.

Від часу їхньої останньої зустрічі минув майже цикл. Сталося безліч подій. Але Лідка чомусь чудово пам’ятала, який волохатий був у кабінеті килим. І яка шпилька блищала на краватці. Про що вони розмовляли — уже не має значення, хоч деякі Сашині слова добряче засіли в пам’яті. Щодо «хрінового науковця», наприклад. Або ось ці: «Ти справді здавалася перспективною штучкою. Ти була фанаткою. Таких бояться. І ти вправно вдавала, що багато знаєш…»

Нічого я не знаю, думала Лідка похмуро. Так, я розбирала архів Зарудного, але й ви, цивільники, теж його розбирали. Можливо, в молодості мені хотілося здаватися більш значущою, ніж я була насправді. Але якби справді щось знала — я не дожила б до сьогоднішнього дня, правда ж?

Вона мимоволі прискорила крок. У вітринах пливло її квапливе відображення — жінка котить візочок; крамниці були прикрашені зірками з фольги й іншими атрибутами близького Нового року. Нового, четвертого року; не так просто було звикнути, що свято припадає тепер не на осінь, як у минулому циклі, а на друге червня. Три роки минуло — наче й не було. Три роки після цього пекла — і нічого, живемо…

Чи справді їй цікаво, хто вбив Андрія Ігоровича? І чи можливе правосуддя — тепер, після всього, що було?

Право-суддя. Якщо по праву, то й її, Лідку, треба… того. Бо й вона їздила райцентрами у складі тієї триклятої агітбригади, і в ніч виборів сиділа перед екраном, що поволі робився зеленим, і, здається, навіть раділа… І казала своїм школярам щось про «відповідальність за успішне опанування знань і вмінь», «громадянську свідомість» та іншу політкоректну, злочинну бридню…

Що таке одна жертва, хай навіть і депутат… порівняно з тисячами жертв останнього апокаліпсису?

Вона перегнала один візочок. І ще. Хтось сказав: «Обережно», хтось несхвально подивився. Лідка ступала все швидше.

Вона має шанс ДІЗНАТИСЬ.

І багато що з’ясується.

І багато…

Сирена швидкої допомоги. Міліцейська мигалка; круто Лідка взяла ліворуч, щоб обійти невеликий натовп, який, проте, швидко збільшувався. Не вдалось; як на лихо, дорожній інцидент — а це був, певно, саме він — стався просто на площі перед Солом’янським парком.

— Проходьте, проходьте… не затримуйтесь…

— Куди ти преш зі своїм візком?!

Андрійко спав, усміхаючись уві сні, і здавався точною копією Лідчиних дитячих фотографій; Лідка засунула завісочку, прикриваючи сина від чужих непотрібних поглядів.

— Проходьте… Пані, ви куди?

— У парк, — відгукнулась вона автоматично.

Чиїсь спини розступились. Лідка обережно спустила візочок із бордюра; колесо проїхалось по кинутому черевику. Чоловічому, не новому, але досить пристойному, охайно вичищеному кілька годин тому.

Лише тоді Лідка підвела голову.

На тротуарі — на білій «зебрі» переходу — лежав чоловік років шістдесяти, в пожмаканому літньому костюмі.

Босий. У сірих шкарпетках.

Тягнучи за собою візок, Лідка, як прив’язана, ступила ближче.

— Ну що за люди, — бурмотіла перехожа бабця. — Збіглись… стерв’ятники… на ТАКЕ дивитись…

Люди в синіх халатах уже вантажили того, хто лежав, на ноші. Не те щоб зовсім грубо, але й не так, як заведено поводитись із живими.

За мить до того, як на чоловіка накинули простирадло, Лідка встигла побачити його обличчя.

Життя не пожаліло колишнього підводника Сашу, зате смерть його була миттєвою.