РОЗДІЛ ШОСТИЙ
«…Так зване Дзеркало Воріт розташоване чітко між стулками, під незначним кутом — для наочності Ворота можна уявити у вигляді недбало засклених дверей, тільки на місці скла міститься осердя Воріт, об’єкт, який у різний час мав назву „порталу“, „переносу“, „зрізу“, „поглинача“ і т. д. По суті справи, Дзеркало Воріт справді являє собою зріз реальностей, причому зворотний його бік практично не вивчений до сьогодні! Короткочасне перебування всередині Воріт вкидає людський організм у певну подобу анабіозу — слабшає рухова активність, різко падає частота серцевих скорочень, артеріальний тиск, притлумлюються пам’ять, зір, слух… Усі ми, хто хоч раз побував за Воротами, захоплюємося мужністю вчених, які примудрилися в цих умовах проводити експерименти на собі; щодо цього автор рекомендує ознайомитися з такою літературою: О. Ґлостер, „Біологія людини по той бік Воріт“; Е. Фейґельсон, „Деякі аспекти біофізичних процесів в умовах т. зв. розрідженої реальності“… і т. д.
…Ворота сейсмостійкі, здатні витримати значні механічні навантаження — проте існують, як видно, чинники, що виводять із ладу механізм Дзеркала. Не можна переоцінити значення так званих артефактних Воріт, тобто Воріт, які з певних причин перестали виконувати свою функцію. (Див. Тернов Ю., „Артефактні Ворота“.) Ворота з пошкодженим Дзеркалом схожі на порожню оболонку — кам’яний портал продовжує стояти й під час і після апокаліпсису, однак це не більш ніж архітектурна споруда, не здатна виконувати функцію ПЕРЕХОДУ, яка, однак, дозволяє науковцям у спокійних умовах проводити свої вимірювання. На жаль для дослідників (і на щастя для людства), такі випадки надзвичайно рідкісні — це відомі Критські та Камчатські Ворота, трохи менш відомі Ванкуверські, ще три-чотири загальновідомих і близько десятка засекречених об’єктів. І це за всю історію апокаліпсисів!..»
Над пісочницею здіймалася волога світло-бежева купа піску. Малюків було з десятеро — в різнокольорових куртках і комбінезончиках, здебільшого ненових, ушитих і відкорегованих англійськими шпильками, дбайливо збережених матусями для слушного випадку. Малюки вгризались у піщану купу з різних боків, на кшталт мініатюрних екскаваторів; совочки й пасочки переходили з рук у руки, і час від часу то один, то інший карапуз здіймав галас через втрачену іграшку.
Майже всі вони вже вміли ходити — хто більш, хто менш певно. Їхні братики-сестрички дрімали в маминих животах, чекаючи свого часу; мами, більш-менш пузаті, сиділи навколо пісочниці з плетивом, дамськими романами в яскравих обкладинках і нескінченними специфічними розмовами.
— …Чорнослив. Моя три дні не могла покакати, слива подіяла за півгодини…
— …Загострений шматочок мила. І хай посидить на горщику довше…
— …Якомога більше фруктів. Але тепер така дорожнеча…
— …Кальцій вживай! Я, коли Ромку носила, майже зовсім без волосся лишилась…
Лідка сухо привіталась. Її, як завжди, провели поглядами; вона, як завжди, не звернула уваги.
Андрій Ігорович Зарудний дивився, за звичаєм, удалечінь. На мідну гвоздику зронила білувату краплю неохайна пташка; Лідка скривилась.
Нікого не було вдома. Вона відчинила двері своїм ключем, зняла туфлі, в капцях прочовгала на кухню, де на недбало витертому столі побачила записку: «Телефонував М. І. Передзвони йому додому».
Почерк був Славків.
Лідка постояла замислившись, ворушачи пальцями ніг у барвистих велюрових капцях. Потім пішла у ванну, взяла з господарської шафки спеціальну щітку на довгій ручці і спустилась на подвір’я — ліквідувати пташине неподобство.
М. І. справді телефонував час від часу. М. І. приходив і в гості, М. І. багато хорошого зробив за цей рік — і для Славка, і особисто для Лідки; однак вона так і не змогла звикнути до гладкого цивільника. Вона не могла позбутися думки, що він знає справжніх убивць Андрія — і мовчить.
І тішить своє сумління подачками заруднівським родичам.
Ставши навшпиньки, Лідка зчистила з бронзи свіжий послід. Біля самого під’їзду сидів на велосипедику гладкий хлопчик у синьому комбінезоні — ноги дитяти вже дотягувалися до педалей, але що з ними робити, дитя не здогадувалось, і даремно його матуся крутилася навколо з інструкціями. Угледівши Лідку, малий роззявив рота; Лідка відвернулась.
Удома вона ретельно вимила щітку — і лише тоді, насухо витерши руки, сіла за телефон.
— Доброго дня, Миколо Івановичу. Це говорить Ліда Зарудна.
Невдавана радість на тому кінці дроту.
— Лідонько, давно ми не бачились… Я сьогодні розмовляв зі Славою. Знаю про ваші успіхи, багато про вас чув… Здається, Слава трохи образився, що я просив тебе передзвонити. Може, він ревнує?
Лідка скривилась, як кривилася зовсім недавно на вигляд пташиного лайна. Усі компоненти дурнуватого жарту були на місці, але Лідка знала, що Микола Іванович добре здогадується про їхні зі Славком справжні стосунки, а отже, «жарт» мав і другий, і третій смисл.
— Рада вас чути, — збрехала вона.
Гладкий цивільник чудово вловлював підтексти.
— Так, розумію, розумію, здогадуюсь… Однак, Лідо, в мене є шанс змінити ваше до мене ставлення.
На «ви» він переходив лише в особливих випадках.
— Справді? — спитала вона за інерцією.
— За півгодини біля станції «Лісова», — сказав Микола Іванович уже іншим, майже офіційним голосом. — Червоне авто з дипломатичним номером. Річ важлива й нагальна. Добре б узяти з собою вашого Славу..
— Його немає вдома, — сказала Лідка, добряче здивована таким ходом подій.
— Тоді приїжджай сама.
Короткі гудки.
— …Мова йде про наукову перш за все експедицію. Об’єкт незайманий — його закрили відразу ж після апокаліпсису. Сейсмічна активність у тому районі перевищувала всі розумні норми, — кажучи «розумні», смаглявий чоловік посміхнувся. — Обєкт, який цікавить вас… і нас, звичайно… об’єкт, який цікавить усіх нас, знаходиться на ділянці суходолу, яка тепер занурена на глибину шести метрів… Верхній край об’єкта стирчить над водою й руйнується хвилями. Повільніше, ніж просто цегляна мурівка, однак руйнується.
Смаглявий замовк. Хлюпнув собі газованої води, хвацько вихилив склянку, капаючи на підготований текст доповіді; люди в маленькій залі не перезирались і не перемовлялись, як це зазвичай буває на засіданнях. Як видно, вони давно вже знали привезену смаглявим новину — його повідомлення було значною мірою формальністю.
Декого Лідка знала з університету — один декан, двоє професорів, один непримітний чоловік у цивільному. Дехто навіть упізнав її — доброзичливо кивнув, приховуючи подив: хіба тут місце студенткам, хай навіть успішним?
Спершу вона ніяк не могла подолати відчуття чужого, стороннього, незручного середовища. Але потім, дібравши, про який «об’єкт» іде мова, відразу забула про все, перестала нишком роздивлятись обличчя, дивилася лише на трибуну — та ще зрідка на Миколу Івановича.
Смаглявий говорив крізь зуби, майже без акценту. Маленька країна, казав він, не володіє ресурсами для ведення цієї програми; маленька країна заклопотана лише виживанням власних дітей. Проте артефакт, що утворився на території маленької країни і приніс стільки горя, є, правду кажучи, науковим скарбом, а за кожен скарб треба платити. Так, казав смаглявий, маленька країна знайшла покупця й домовилася про ціну. Експедиції буде надано усіляку підтримку. А вже наука, що пишається іменами Тернова й Зарудного, зуміє гідно використати… і так далі.
Лідка потяглася до вуха Миколи Івановича, що сидів поруч:
— А що… склад експедиції вже сформували?
Гладкий цивільник усміхнувся.
На трибуну піднявся незнайомий Лідці, з сірим обличчям і в такому самому сірому костюмі чоловік із охайною підшивкою різнокольорових, переважно жовтогарячих паперів. Дикція у нього була кепська; Лідка прислухалась.
— …людей молодих, готових до важкої, можливо, небезпечної роботи… які мають допуск відповідного рівня. Зухвалих, закоханих у науку, так, саме так, саме такими красивими словами… Допоміжний, технічний склад — п’ятеро людей. Науковий склад — п’ятеро людей… Персонали будуть затверджені окремо. Цього тижня відкривається фінансування. Програма розрахована на півроку, однак можливі корективи. Наступна нарада завтра, у цей самий час. Дякую, — це смаглявому, — усі вільні…
Микола Іванович кивнув Лідці:
— Ходім…
Провів її крізь натовп замислених людей, серед яких жоден не нехтував костюмом і краваткою, і з утаємниченим виглядом потягнув далі, уздовж коридору, помпезного, з дверима без табличок. Підштовхнув в одні з цих сліпих дверей, у вузькій, як пенал, приймальні виявилася секретарка — пані років шістдесяти, а за її спиною — повний народу кабінет, однакові костюми і краватки, і серед них той самий сіролиций, і тільки відсвіт оранжевої течки надавав його щокам теплого здорового відтінку.
— Костю, — сказав Микола Іванович.
Сіролиций кивнув:
— Зараз…
Кільце костюмів і краваток навколо нього хоч неохоче, але рідшало. Нарешті останніх співрозмовників вигнали в компанію секретарки, і Микола Іванович причинив за ними двері.
— Костю… Це невістка Андрійка Зарудного. Лідо, це Костянтин Гнатович.
Лідка кивнула, ніби ім’я сіролицього про щось їй говорило.
— Заради науки жінка… людина відмовилася мати дітей, — стиха сказав Микола Іванович, і Лідка здивувалась, бо формулювати проблему таким чином ніколи не спадало їй на думку. — Людина присвятила себе проблемам, які не встиг розв’язати свого часу Зарудний… Разом зі Славою, Ярославом Андрійовичем Зарудним, своїм чоловіком. Спадкоємність. Красиво, чи не так?
Сіролиций подивився Лідці в обличчя. Майже забуте відчуття — очі-свердла, ніби на допиті. Хай йому грець, та який стосунок він має до науки?!
— Пригадую, — сказав сіролиций Костя. — Дівчинка, здається, була першою, хто виявив… хто знайшов тоді Андрія.
Лідка ковтнула слину.
— Не нагадуй, — сказав Микола Іванович тоном стурбованого батька.
— Отже, ви вийшли заміж за Славка? І у вас досі немає…
Лідка підняла підборіддя:
— Я не вважаю за потрібне обговорювати цю тему.
— Це добре, — зробив несподіваний висновок Костя, не зводячи погляду з її обличчя, — ви вільні, мобільні, нічим не обтяжені… До речі, це ви тоді працювали з архівами Зарудного… старими, особистими архівами?
— Так, ну то й що? — спитала Лідка на тон нижче.
Сіролиций Костя кивнув:
— Так, розумію… так, Миколо, ти маєш рацію. Людина молода, рішуча… певною мірою втаємничена. Фахівець… майбутній фахівець. І спадкоємність. Спадкоємність… Красиво.
Лідка мовчала.
— Лідо, — обережно сказав Микола Іванович, — ти вже зрозуміла, що Костянтин Гнатович формує склад експедиції?
Якийсь час вона стояла, безглуздо дивлячись на жовтогарячі теки.
Потім усміхнулась так широко і щасливо, що вуха, здавалося, ось з’їдуться на потилиці.
Посварилися вони напередодні від’їзду. Лідка була схвильована, Клавдія Василівна, схоже, була засмучена й рано пішла спати. Ледве за матір’ю зачинилися двері, Славко підсів до Лідки на диван і сказав, ховаючи погляд:
— Лідо… недобре. Завтра їхати… Ну, ти жінка мені чи не жінка?!
Лідчині думки зайняті були зовсім іншим, а тому вона не відразу зрозуміла значення Славкової претензії. А зрозумівши, щиро здивувалась:
— Тобі що, не вистачає дівчат із Квітневого парку?
Він відсахнувся.
Він подивився так, ніби вона його вдарила. ТАК, що їй видалося доцільним виправдатися:
— Ну що ти, Славо, ми ж домовлялись… Джентльменська угода…
Славко підвівся і вийшов.
Невідомо, чим справа кінчилася б в умовах нормального, звичного плину життя. Але на ранок призначався від’їзд, а Славко був внутрішньо дисциплінованим і значно менше готовим до демаршів, ніж, наприклад, Лідка. А тому вранці подружжя, ніби нічого й не сталося, попрощалось із родичами і сіло в автобус — Лідка біля вікна і Славко біля вікна, за її спиною. Поля, лісосмуги, часом річечки, часом — згладжені невисокі пагорби…
До місця дісталися за добу.
Стояв туман. На контрольно-пропускному пункті всіх вигнали з автобуса і довго тримали на вітрі — доки вивчалися папери, звірялися пропуски на людей, машини й апаратуру. Солдати були Лідчиного покоління, всі смагляві й чорноокі, офіцери — на покоління старші, і серед них був один рудий, що розмовляв із несподівано сильним акцентом.
— Зарудний? — спитав він у Славка. — Родич?
— Син, — сказав Славко, але, як видно, безсонна ніч і похмурий настрій зітерли звичну гордість при вимові цього слова.
— О-о-о, — сказав офіцер із повагою. — Дуже.
Славко байдуже кивнув.
— Зарудна? — спитав офіцер у Лідки. — Дочка?
— Невістка, — сказала Лідка, щулячись від вогкого холоду.
— Наречена? — не зрозумів офіцер і подивився на Славка.
— Дружина, — сказав Славко з кривою посмішкою. Офіцер так нічого й не зрозумів.
Селище називалося Рассморт. Колись тут проживало майже дві тисячі мешканців, що промишляли морем; туристи, які влітку вкривали узбережжя, ніби живий килим, у Рассморті не приживались. Перебої з водою й електрикою, жодного пристойного готелю, злиденний кемпінг на березі, романтика для байдужих до комфорту і кого не засмучує, коли за клозет правлять зарості колючих кущів.
Під час апокаліпсису в Рассморті не було жодного туриста. Не сезон; дві тисячі місцевих мешканців звично тікали від берега, остерігаючись нашестя глеф, яких справді багато було в цих водах. Люди не стали чекати рекомендацій ЦО й на велосипедах майнули в бік найближчого райцентру — саме там демографічна карта темнішала, позначаючи більшу густоту населення, саме там слід було чекати на появу Воріт.
На півдорозі втікачів наздогнало радіозведення. Ворота відчинились, як гадалось, попереду біля райцентру, але й у Рассморті відчинились невеликі, на самому краєчку моря, Ворота.
(На той час, подумала Лідка, криво посміхнувшись, Ворота стояли відчиненими щонайменше півгодини.)
І тут мешканці Рассморта розділились. Частина їх визнала за краще продовжувати шлях, частина вирішила повернутися, зваживши, що таким чином збільшує свої шанси на спокійну евакуацію.
…Заплющивши очі, Лідка уявляла цю велетенську велоколону. Порипування старих сідел, важке дихання під час підйому на гору, шарудіння шин і свист вітру на спусках; їхали, напевно, мовчки, краєм ока намагаючись утримати в оці батька й сестру, дружину, сина…
Над Рассмортом висів вертоліт ЦО. Чергами відганяв глеф, доки люди проходили вулицями покинутого селища, яке було вже спотворене першими підземними поштовхами. Кидали велосипеди, й колеса довго ще крутились у повітрі, люди ішли у Ворота, а колеса крутились, мерехтіли спиці…
Пілот гелікоптера був одного з Лідкою покоління. Це був перший його апокаліпсис; кажуть, хлопець тримався мужньо. Простежив за відходом рассмортців, доповів на базу, отримав наказ повертатись…
Після цього зв’язок із вертольотом перервався. Значно пізніше, після апокаліпсису, серед руїн Рассморта знайшли рештки гелікоптера.
Землетрус не пожалів берега на багато кілометрів, але Рассморту дісталося найдужче. Дві колосальні хвилі, одна за одною, ніби язиком злизали половину селища; земля тріскалась, як шкірочка пригорілого пирога, і в тріщини входило море. Не дивно, що гелікоптер не втримався над цим пеклом — хоча конкретна причина его загибелі так і лишилася нез’ясованою.
На мешканців, які повернулися після апокаліпсису, чекала страхітлива картина майже цілковитої руїни; на жаль, повернулися не всі.
Комісія ЦО прибула вже в перші тижні нового циклу, одночасно з інспекторами громадського страхування. Реєстрація тих, хто вижив, підтвердила, що всі вони евакуювалися через великі Ворота райцентру.
Із тих, хто повернув тоді на півдорозі, не було серед живих НІКОГО. Хоча на регіональній базі ЦО збереглися доповіді про те, що близько восьмисот рассмортців майже без утрат увійшли в малі Ворота на краю берега!
Комусь із комісії спало на думку оглянути спотворений землетрусом берег.
Ворота знайшлись одразу. Верхівка кам’яного порталу ледве підносилась над водою, його легко було переплутати з уламком скелі. Ворота стояли — звісно, спорожнілі, без Дзеркала. Ворота, що прийняли замалим не вісім сотень чоловік. І не відпустили їх назад.
Шок був страхітливий. У членів комісії спрацювала рефлекторна захисна реакція — все засекретити. Залишки населення були евакуйовані з Рассморта під приводом (і вельми правдоподібним) «фатальних руйнувань, несумісних із подальшою експлуатацією населеного пункту». Десь там, за багато кілометрів від малої батьківщини, ці щасливчики одержали нове житло (в бараках) і страхові виплати (залежно від статусу). Руїни Рассморта були закриті для доступу, на двох під’їзних дорогах поставили по КПП, у самому селищі час від часу з’являлися патрулі та похитувався на хвилях старий сторожовий катер.
Офіційна версія того, що сталось, була такою: люди, які прямували до рассмортських Воріт, не дісталися до них і загинули під час землетрусу. Їхні імена було внесено до жалобного списку п’ятдесят третього апокаліпсису; це була колосальна втрата, але — «Кожен новий цикл — це нове життя». Ось і все.
Лідка стояла на місці, де колись була центральна площа некрасивого й небагатого, але живого й багатолюдного селища. Стояла, горнучись у вітрівку; за спиною газував автобус. Хлопець у військовій формі на пальцях показував водієві, як зручніше проїхати в провулок і не зачепитися бортом за навислу бетонну балку.
Інші члени експедиції стояли поруч, інстинктивно збившись у тісну групу.
Петро Олегович, формальний керівник, археолог. Віталій Олексійович, реальний керівник, цивільник, про людське око прикривається кандидатською дисертацією з кризової біології. Худорлявий чоловік на ім’я Саша, ні рід занять, ні функцію якого Лідці досі не вдалося з’ясувати. Валя, інтендант. Сергій, технік і змінний водій. Іще водій вантажівки, здається Валера, хто його, до речі, підміняв у дорозі?.. Іще вони зі Славком, лаборанти. (Дорогою Валя відверто сказала, що двох лаборантів буде забагато і що Лідку вона мобілізує «для технічних потреб», тобто «на камбуз»… Утім, раз на день їм обіцяли підганяти польову кухню.)
Автобус нарешті втиснувся між балкою й руїнами жовтої цегляної стіни. Військовий здивовано потер руки, полапав по кишенях, дістав цигарку, підійшов до Славка по вогник. Славко розвів руками.
— На, — курець Валя клацнула запальничкою.
Військовий прикурив. Був він чи то сержантом, чи то єфрейтором, у відзнаках тутешньої армії Лідка не дуже зналась.
— Що дивитиметесь? — він усміхнувся, від нього пахло давно не митим солдатом, але усмішка була симпатична й очі — блискучі, лукаві.
— Тобто? — спитала Валя.
Сержант-єфрейтор покрутив у повітрі цигаркою, добираючи відповідне слово:
— Цей… досліджувати?
— Море, — сказав цивільник Віталій, що підійшов нечутно. — Дальфінів.
— О-о-о, — сержант-єфрейтор закивав. — Дальфіни… погано. Досліджувати. Це добре.
Базу розмістили на околиці колишнього селища, в єдиній відновленій будівлі — раніше тут була продовольча крамниця. Поселятися в руїнах не схотіли з міркувань безпеки й частково через забобони. Розставили намети.
Намет подружжя Зарудних привезло свій, туристичний, вилинялий і пошарпаний, бувалий у бувальцях. Славко стверджував, що в цьому наметі його батьки провели разом не один сезон; брезентовий будиночок був частиною пам’яті про Андрія Ігоровича, однак Лідці неприємна була думка про те, що кожну ніч доведеться проводити поруч із законним чоловіком.
Першу ніч обоє майже не спали; Славко лежав, демонстративно повернувшись до дружини спиною, і вдавав непохитний спокій — його зраджувало лише дихання. А Лідка дивилася в темряву над собою, туди, де заступав зірки невидимий брезент, і не могла позбутися думки, що молоді Андрій і Клавдія Зарудні саме тут, у цьому наметі, зачали свого єдиного сина.
У напівсні приходив Андрій Ігорович, голий, загорнутий у яскравий пляжний рушник. Докірливо усміхався: «Ну що ж ти?» Приходила Клавдія Василівна, зухвало гладка, в старомодному мішкуватому купальнику, демонстративно натиралася рідиною для засмаги, усміхалася фарбованими губами: «Мій чоловік — назавжди мій. А ти народжувати мусиш, народжувати, ти пустоцвітка, безплідне нутро, бач, що надумала — діти її обтяжують…»
Лідка прокидалася стогнучи. Славко вдавав, що нічого не чує; в наметі було парко, вологі брезентові стіни провисали під вагою роси.
На світанку Славко вибрався зі спальника й пішов геть — чи то блукати, чи то купатись, чи то розшукувати серед поснулих інтендантку Валю і скаржитись на холодність дружини. Коли він пішов, стало легше; Лідка відхилила завісу, впускаючи в намет свіже прохолодне повітря, повернулася на бік і солодко проспала кілька годин — доки не почався загальний підйом.
…Прісну воду доводилося качати з єдиної свердловини. Колонка була стародавня, з коротким тугим важелем. Інтендантка Валя вирішила, що питання про Лідчину профорієнтацію вже з’ясовано: «Так, чай постав відразу на двох примусах, до обіду Серьога пічку складе, сніданок — сухою пайкою, а от обід для трударів ми видамо повноцінний…»
Лідка не сперечалась. Просто підійшла до цивільника Віталія і попросила підтвердити: чи правда, що її участь в експедиції зумовлена перш за все інтересами університету? І зовсім не до речі пригадала цивільника Миколу Івановича. Вона й Зарудного хотіла пригадати — та в цьому вже не було потреби, бо Віталій закивав і негайно пояснив шановній Валентині, що Лідія Зарудна — науковий працівник і залучати її до допоміжної роботи можна лише за її згодою…
Валя здивувалась. Валя спохмурніла; Валя, ймовірно, зробила щодо Лідки якісь неприємні, далекосяжні висновки, в усякому разі, погляд її свідчив багато про що.
Лідка вдала, що не помічає цього погляду.
Після сніданку зібралися на першу планерку. Худорлявий Саша виявився професійним водолазом та інструктором із підводного плавання. Лідка чомусь підозрювала, що це не єдина Сашкова професія.
І Віталій, і Петро Олегович мали, виявляється, певний досвід занурення з аквалангом. Цілу годину було витрачено на інструктаж із техніки безпеки — на початку циклу дальфіни рідко нападають на людей, навпаки, можуть виявляти приязнь і зацікавлення, однак Саша категорично наполягав, щоб за найменшої підозри щодо наближення «цих тварюк» аквалангіст одержував сигнал до евакуації.
Склали план роботи на найближчі дні. Підписались по черзі на неприємного вигляду паперах («Прослухав… Попереджений… Обізнаний…»). Іще раз розподілили давно розподілені функції. Лідка одержала в своє користування «лабораторію» — колишню, певно, комору, кімнатку з цементною підлогою та столом із дощок, зі страшним чорним кабелем на підлозі (електростанцію привезли з собою, на вигляд вона була як огидна вантажівка з величезними опуками, з тюремними решітками на фарах).
Лідка чудово розуміла, що лабораторної роботи на двох не вистачить. Микола Іванович був, мабуть, єдиним начальником, який правильно розумів Лідчину мотивацію. Решта щиро вважали, що дружину Зарудного-молодшого взяли в експедицію для того, щоб не сумував Ярослав Андрійович. І для того, щоб позасмагати на скелях. І для того, звісно, щоб допомогти Валі по господарству…
Лідка похмуро всміхнулась. Славко не знав, до чого ця посмішка, але скривився, як від кислого.
Удвох вони розібрали контейнер. Щохвилини звіряючись із «супровідником», установили прилади, все перевірили й підімкнули; сьогодні ввечері Петро Олегович запише у себе в щоденнику: «Перший день експедиції. Готовність до роботи. Трохи ускладнює ситуацію початок шторму близько трьох балів… Прогноз погоди — загалом сприятливий».
На задньому подвір’ї колишньої крамниці лежали під накриттям велосипеди. Близько десяти. З пробитими покришками, в плямах облізлої емалі, різною мірою іржаві.
— Ого, — сказав Славко, крутонувши колесо. — Можна, в принципі, полагодити кілька… зручно було б.
— Ні, — сказав технік Сергій. — Я дивився вже, нічого тут не вийде, сміття, брухт.
Лідка стояла поруч і все чула.
Господарі цих велосипедів пішли у Ворота й не повернулись. Можливо, вони досі живі — ТАМ, у місці, про яке в неї самої лишилися тільки уривчасті, моторошні спогади. Там, де немає часу і серце б’ється так, що від удару до удару встигаєш повірити, ніби давно помер…
А їхні велосипеди пережили мригу. І ось уже кілька років іржавіють на березі, а діловитому Славкові навіть на думку не спадає, що без дозволу брати чужу річ — негарно…
Вона струснула головою. Маячня, звісно, мешканцям Рассморта велосипеди давно не потрібні. А Славка вона ладна звинуватити в будь-яких гріхах — за його нічне сопіння, за його важкі погляди, за те, що він син Андрія Ігоровича.
Після обіду над руїнами селища пройшовся армійський вертоліт. Повисів, оглушуючи гуркотом, розвернувся й забрався в бік райцентру. Лідці згадався той хлопець, майже її одноліток, який до останнього прикривав рассмортців від нашестя з моря. Приїжджим показували залишки його гелікоптера — хвіст, що стирчав із купи уламків. Тіло, точніше, те, що від нього лишилось, рік тому витягли з великими труднощами й поховали у хлопця на батьківщині, десь на півночі країни, де немає ні моря, ні дальфінів…
Лідка повела плечима. У тих краях «переваги» глеф’ячого нашестя щедро компенсуються виверженнями вулканів, причому якщо від дальфінячих личинок іще можна втекти, то потоку лави уникнути складніше.
Море надвечір розхвилювалось остаточно. Про те, щоб вийти на катері, не могло бути й мови; Петро Олегович і цивільник Віталій стояли біля причалу (новенького, збудованого близько місяця тому) і по черзі сперечалися про щось із підводником Сашею.
— Ну що, Лідо? — Біла футболка з жовтою мишею на грудях робила цивільника Віталія молодшим, ніж він був насправді, а бути привабливим йому належало за штатом. — Якщо погода не зміниться, то на нас чекає мінімум тиждень спокійних пляжних днів…
— Віталію Олексійовичу, — сказала Лідка, зараз перестрибуючи через кілька передбачуваних реплік. — У мене розмова до вас… і до Петра Олеговича, — додала вона, зустрівши здивований погляд формального керівника експедиції.
Море не бажало заспокоюватися ще чотири дні. Хвилі приходили й перекидалися, змушуючи здригатися важкі брили на березі; хвилі відступали, тягнучи за собою купи дрібної й великої гальки, і звук, який при цьому виходив, був радше вищанням, аніж гуркотом.
Серед гальки часто траплялося скло. Скалки, витерті морем, гладенькі мутні намистини.
Лідка часто ловила на собі погляди. Уважно, гостро придивлявся цивільник Віталій. Недовірливо поглядав Петро Олегович. Із відвертою неприязню зиркала Валя — і лише Славко, законний Лідчин чоловік, уперто дивився вбік.
Ночі стояли безвітряні й теплі, і Славко влаштувався спати на березі, під відкритим небом. Такий романтизм ні від кого не сховався й нікого не обдурив — тепер Валя дивилася на Славка з відвертим співчуттям, а Лідка ледве стримувалась, щоб не озирнутися, почувши шепіт за спиною. Час минав, справжньої роботи не було, експедиція засмагала.
Потім шторм затих — за одну ніч, і, вийшовши вранці на берег, Лідка розкрила рота — обрію не було видно, море зовсім невідчутно переходило в небо, а тому весь світ здавався круглим, каламутним, як відшліфоване хвилями скельце.
Із ангара витягли катер. За допомогою лебідки спеціальними рейками спустили на воду.
То далі, то ближче від берега стирчали з води рештки хвилерізів. Верхній край Воріт не надто від них відрізнявся — Лідка сама, без підказки, відрізнила його від інших каменів, але не змогла пояснити, за якою ознакою.
— У міру можливостей, Лідо, — сказав їй тоді Віталій Олексійович. — Лише в міру можливостей. Мета експедиції — провести комплексні дослідження, а не створити тобі умови для самореалізації. Основна твоя функція — та, що записана в штатному розкладі. Ти лаборант… Крім того, вибач, але на те, щоб навчати тебе підводного плавання, немає часу. Ти коли-небудь бачила акваланг?
— Я закінчила курси при інституті фізкультури, — сказала вона, не змигнувши оком. — Маю досвід занурення і другий спортивний розряд.
Приємно було подивитися на їхні обличчя. У ТАКИХ експедиціях несподіванки трапляються нечасто; звідки їм було знати, що курси Лідка пройшла впродовж тижня, занурювалась усього тричі й на глибину два метри, а розряд одержала хоч і спортивний, але юнацький, тобто фактично дитячий?
Проте свою роль її слова зіграли. На неї поглядали тепер, як на скриньку з секретом, чекаючи й остерігаючись нових сюрпризів.
У катер завантажились розвідники — Віталій, Петро Олегович, технік Сергій і худорлявий Саша; Сашу Лідка трохи боялась. По-перше, як підводник він легко міг спіймати її на некомпетентності, а по-друге… Щось було в ньому, в Саші, щось таке, що важко було пояснити, але що виразно відчувала Лідка своєю шкірою. Вона не здивувалася б, якби за основним фахом він виявився патологоанатомом.
Катер задер білий ніс, ледь опустив корму й рушив, ніби неохоче, похитуючись і тягнучи за собою широку пінисту стрічку. Біноклів було два, але одним неподільно заволоділа Валя, а просити в неї Лідка не хотіла. Другий був у Славка; повагавшись, Лідка торкнула його за плече:
— Даси подивитись?
Славко здригнувся від її дотику. Не дивлячись, тицьнув бінокль їй у руки; скельця були теплі.
Лідка дивилась, як Сергій кидає якір — за десять метрів від краю Воріт. Як Саша і Віталій незграбно перевалюються через борт катера, по-жаб’ячому блиснувши в повітрі широкими ластами. Як Петро Олегович підводиться, підносить бінокль до очей, іще раз вивчаючи горизонт на предмет дальфінячих спин. Дає «добро»; обидва акванавти зникають під водою, і ось уже дивитись особливо нема на що: похитується катер, курить Сергій, Петро Олегович дивиться в бінокль на Лідку — і махає рукою…
Лідка помахала у відповідь. Опустила бінокль, не дивлячись тицьнула Славкові:
— На…
Славка не виявилося поруч. Запхнувши руки в кишені джинсів, він брів у напрямку бази.
Приблизно на півдорозі його наздогнала Валя.
— …Зйомку вести поки що неможливо — каламутно. На найближчі тижні прогноз гарний, хвилювання не буде, отже, затихне. Перші зразки — в роботі… Сімейна пара Зарудних потім розкаже нам, що там і до чого. Флора — на перший погляд звичайна, наросло всякої зелені, як на звичайнісінькому камені. Фауна — звичайна. Риби спокійно плавають крізь отвір, вочевидь від Дзеркала Воріт нічого не лишилось. Вочевидь, ми маємо справу з оболонкою, шкаралупою, хоча, звісно, тут важливі результати аналізів… Ярославе Андрійовичу?
Славко підвівся. Білий халат поверх футболки робив його схожим на відвідувача лікарні.
— Мінерали — базальт, сланець. У тканинах рослин підвищений уміст заліза… Більше нічого. Нудота. Склад води… кращий, ніж на міському пляжі. Сечі і стоків немає зовсім. Йоду і солі — в нормі. Здорова така водичка.
Славко й сам не усміхався своїм жартам, а присутні від них іще й похмурніли.
— Ясно, — після короткої паузи сказав Петро Олегович. — Наступним номером нашої програми… цілковита розчистка об’єкта, вимірювання, документування, а коли спаде каламуть — відеозйомка. Урешті-решт, наша справа — досліджувати, висновки робитимуть потім… можливо, що й не ми.
Лідка мовчала.
Вісім сотень чоловік увійшли в ці Ворота. Майже вісім сотень, точної кількості не знає ніхто. І от — просто каміння, примха природи, яка, хоч і красива по-своєму, зовсім не лишає надії.
Ні на те, що мешканці Рассморта повернуться. Ні на те, що вдасться дізнатися щось нове про природу Воріт.
Валя була з покоління Лідчиних батьків. Валі було трохи за сорок; сухорлява й сильна, вона без зусиль підіймала важкі речі й легко ставилася до життя. Волосся фарбувала в темно-жовтий колір. Пахла сандалом. Півжиття провела в різноманітних експедиціях, уміла зварити суп із нічого, а якщо були ще й пристойні продукти — то творила на похідній пічці просто-таки ресторанні страви.
Вечорами співала під пристрасну гітару водія Валери.
Традиція склалась уже в перші дні — увечері «на базі» у Валі збиралися любителі потеревенити й поспівати під гітару. Спеціально для цих вечірок лисуватий Паша, водій автобуса, добував через місцевих солдат мутного самогону й міцного домашнього вина.
Лідка ніколи не з’являлась на ці посиденьки, а Славко, що з якогось часу внадився відвідувати Валині «вечірки», нічого дружині не розповідав.
Петро Олегович проводив вечори за робочим столом. Чужа присутність лише дратувала його — для спілкування йому вистачало великої чорно-білої фотографії, з якої усміхались однаковими усмішками його дружина, двоє синів і дві онучки на руках у двох тілистих невісток.
Віталій і Саша віддавали перевагу здоровому способу життя. Спати лягали рано; час від часу то один із них, то другий замислено блукав околицями з біноклем і заводив розмови з місцевими солдатиками. То Віталій, то Саша навідувались до Валі на посиденьки — ніколи разом, а лише по черзі, ніби виконуючи службовий обов’язок, із чого Лідка зробила висновок, що й Олександр не стільки підводник, скільки цивільник.
Він і далі викликав у неї підозру. Незважаючи на те, що тримався рівно, навіть із симпатією; Лідка чекала, коли Саша запропонує їй на ділі довести, на що вона здатна в масці і з балоном за спиною.
І дочекалась.
Було близько п’ятої години. Спека зійшла; витягнутий з води катер стояв перед ангаром, на рейках, і через те нагадував трамвай.
Від ранкового занурення лишалося два заповнених, або, як казав Саша, «забитих» балони. Зберігати їх до наступного ранку не можна було за технікою безпеки; Саша нечутно підійшов до Лідки, яка сиділа на причалі, тінь його впала у воду, злякавши випадкову дрібну рибину.
— Ну що, попірнаємо?
Лідчине серце підскочило, як підкинута на долоні монетка.
Її пляжний купальник чомусь почав заважати їй, особливо коли Саша допомагав їй одягати балон і пояс. Підводник повинен мати гідрокостюм, а всі ці тонкі ниточки-шворочки, резинки і пластмасові застібки придатні лише для безглуздого вилежування на пляжі…
Маску Лідка підібрала й підігнала заздалегідь. Ласти теліпалися, доки Лідка не здогадалась одягти їх на товсті вовняні шкарпетки. Саша скривився, але нічого не сказав.
— Слухай завдання. Для початку просто занурюємось на глибину три-чотири метри, тобто до дна. Спокійно пливемо вздовж берега, під водою я даю тобі команди, ти їх виконуєш… Зрозуміла?
Вона квапливо кивнула.
— Ну, давай…
Саша зісковзнув із причалу й відразу пішов униз; Лідка чудово бачила, як він звільна перебирає ластами над порослими зеленню брилами, над розсипом барвистого каміння. Море було навдивовижу прозорим, заважало дивитися тільки небо, що розсипалося скалками на поверхні води, та ще бульбашки повітря, яке побувало у Саші в легенях.
Ну, Лідо…
Вона взяла в рот загубник. Випустила. Обережно злізла з дощаного краю. Занурилася по плечі, притримуючись руками за шорсткий дерев’яний край. Знову взяла загубник. Знервовано поправила маску. Відштовхнулася від краю.
Море було теплим, але Лідка здригнулась, коли її маківка торкнулася води. У вухах стояло те неповторне гудіння, яке обертається потім на цілковиту тишу — тишу підводного світу…
Вона зловила себе на тому, що затримує дихання. Набралась мужності і вдихнула; повітря в балоні було теплішим, ніж вода, а може, Лідці здалося.
Вона подивилася вниз, побачила Сашу, що недбало ганяв по піщаній галявині маленького сірого краба. Пірнула і… знову сплила, вилетіла з-під води, ніби пластмасова лялька. Балон, такий важкий на суходолі, тепер завиграшки виніс нагору Лідчине легке тіло.
Саша підвів голову. Лідці здалося, що крізь маску вона бачить насміх у його очах.
Вона пірнула знову — з тим самим успіхом. Балон не бажав тонути. За всіма законами фізики він і не повинен тонути, просто дивно, як це Саша досі на дні… Він же теж худорлявий, його власної ваги не вистачить…
Чому?!
Лідка спробувала інакше. Вхопилася за край причалу, підтяглася на руках, потім відштовхнулась і різко пішла вниз. На мить побачила поверхню води над головою — і відразу з шумом, із непристойним плюскотом вискочила назовні. Справжній поплавець.
На березі стояв технік Сергій. Побачивши його, Лідка почервоніла під маскою.
Це пастка. Тепер зрозуміло, це якась каверза, як колись у літньому таборі, тоді Рисюк прибив до підлоги її кеди…
Підводник Саша і не думав їй допомагати. Навпаки — заклично махнув рукою, спускайся, мовляв, скільки можна чекати.
У роті стояв присмак гуми. Лідка розізлилась.
Учепилась за залізну стійку причалу. Перебираючи руками, рушила вздовж стовпа як по канату — тільки не вгору, а вниз, хоча зусиль доводилося докладати не менше. Клятий балон так і тягнув на поверхню; маска все дужче врізалася в обличчя, і шум у вухах наростав. Лідка через силу ковтнула кілька разів — продуваючись. Обережно дмухнула носом у маску — «обтиск» трохи послабився. До дна лишалося зовсім трохи, і там на дні, лежали величезні камені…
Залізна стійка обросла зеленню та мідіями. Гострими краями мушель запросто можна відрізати собі один-два пальці.
Лідка з усіх сил замолотила ластами. Відпустила стійку й відразу ж ухопилась за валун; вона хотіла всього лиш утриматися на дні, але камінь виявився відносно легким і сплив разом з Лідкою.
Вона чекала, що її знову винесе на поверхню, але замість цього зависла на півдорозі, розчепірившись, як жаба, з важким каменем біля живота. Хмарка мулу, що піднялася від потривоженого каменя, потроху розсіювалась.
Нестерпно тиснула маска. Пересохло в горлі, а треба ж було часто ковтати — щоб не напружувались, не боліли барабанні перетинки…
Вона обережно рушила вперед.
Сахнулись убік риби. Лідка пливла в тиші, в невагомості, підводні ліси коливались у такт нечутному прибою, і колір у них був осінній, жовтий, і літало якесь жовте клоччя…
Осінь. У розпал літа.
І людина просувається під водою.
Саша опинився вже поруч. Його темне волосся маяло в воді, надаючи молодому цивільнику несподівано романтичного вигляду. Над ним росло ніби повітряне дерево — перламутрові бульбашки ринули вгору, одна хмарка за іншою. Таке саме дерево виростало з Лідчиних «прогумованих» губ — вона чула і власне скрипуче дихання, і шелест бульбашок, що бігли до сонця, і стукіт крові у вухах.
Саша показав угору. Промайнули ласти перед Лідчиним лицем; Саша випірнув і, напевно, чекав того самого від Лідки.
Спершу вона хотіла просто випустити свій вантаж, але згадала, як вилітають з-під води притоплені пляжниками м’ячі, і вирішила не ризикувати. Притиснула камінь до грудей — один бік шорсткий і жовтий, другий укритий зеленою слизькою вовною — і запрацювала ластами. І, лише діставшись до поверхні, кинула камінь і простежила за його повільним падінням, урочистим, як увертюра.
— Погано піддуваєш, — сказав Саша. Волосся обліпило його голову, з романтичного персонажа він одразу перетворився на коміка. — Подивись, у тебе на фізіономії синець.
Слід від маски Лідка відчувала чудово. Лоб, щоки, верхня губа. Протримається кілька діб. Відзнака новачка.
— Ти чого пояс не затягарила? — спитав Саша і хитро примружився.
Лідка й без нього здогадалась, у чому була заковика. Полегшений пояс. Казали ж їй на секції щось про індивідуально підібраний тягарець, але все це було так швидко і поспіхом, що вона, звичайно, забула…
— Серього! — крикнув Саша техніку. — Принеси там тягарів… — він зміряв Лідку поглядом, — штук шість середніх. Будемо панну вантажити.
Здається, Сергій, що порпався у катері біля ангара, хихикнув.
— А ти молодець, — сказав Саша, неуважно дивлячись у море. Зметикувала… Зараз тягар тобі відміряємо — і пройдемося по дну туди-сюди, тільки піддувай у маску носом, а то шкода личко твоє. І продувайся, продувайся весь час, бо вуха теж шкода, порвеш барабанки… Ви зі Славою посварились, чи що?
Від несподіванки вона крутнула головою так, що бризки з мокрого волосся полетіли Саші в обличчя:
— Ні…
Її не ображали Славкові зради з «солоденькими дівчатками».
Але чомусь думка про неминучий зв’язок Славка з енергійною Валею — ображала.
Море було гладеньким, як стіл. На віддалі бовванів патрульний кораблик. Єдина на доступному для огляду просторі хвиля брала свій початок за кормою катера; Лідка дивувалась, як довго тримається слід на воді. Ну хоч бери й пиши катером по морській гладіні: Слава плюс Валя…
Думка була невчасна. Тому що, вирушаючи вперше до Воріт, думати про такі дрібниці — не гідно.
Петро Олегович був у гідрокостюмі і з відеокамерою. Решта костюмами знехтували, а на Лідку взагалі не знайшлось підхожого розміру. Вода була тепла, серпанок на обрії обіцяв спеку.
Сергій поставив катер на якір десь за десять метрів від верхівки Воріт. Лідка дивилась, мружачись і прикусивши губу. Зблизька Ворота вже не нагадували скелю чи уламок хвилеріза. Хвилі хазяйновито облизували зовсім чужий їм предмет — здавалося, що тут затонув маленький готичний храм.
Сергій піднявся, тримаючись за поручень, і приклав до очей бінокль. Лідка примружилася дужче.
— Учора ввечері були, — повідомив Сергій, дістаючи з кишені пожмакану пачку цигарок. — Дальфінчики ці… бавились, навіть ближче, ніж тоді, у вівторок. А тепер не видно…
— Який сенс їх виглядати, якщо вони безпечні, — пробурмотіла Лідка, ні до кого конкретно не звертаючись. І відразу ж пошкодувала про сказане, бо на неї покосились, як на дурепу.
— У мене друзяка був, — повідомив Сергій, закурюючи. — Теж от, каже, дальфіни — наші, мовляв, підводні первородні родичі. І не пічник же був, а іхтіолог. Щоправда, докторську так і не захистив. Матеріалу набрав — до греця, а потім сам матеріал його — хряп… Наче як під прес потрапив. Там же туша — ого-го…
— У нас на базі їх відстрілювали на технічний жир, — сказав Саша, не повідомляючи, втім, яка «база» мається на увазі. — І вони, кретини, однаково щосезону туди мігрували… Зарудна, готова?
— Ага, — сказала Лідка, поправляючи бретельку купальника. Справжній клопіт, коли крім усіх цих ременів і поясів доводиться стежити ще й за неслухняним трикотажем.
— Збруя заважає? — вишкірився Віталій. — То скинула б, і вперед а-ля натюрель!
— Русалонько ти наша, — Сергій озирнув її, демонстративно роздягаючи поглядом, до того ж і знімати з Лідки особливо не було чого.
Виникла незручна пауза; катер теліпався посеред моря, Лідка сиділа в катері з чотирма нестарими ще чоловіками, і всі четверо на неї дивились. Навіть Петро Олегович, вірний своїй фотографії, але той, щоправда, дивився радше засмучено: ох ти, мовляв, молодий провокатор…
Лідка рвучко перекинулась у воду, прагнучи здійняти якомога більше бризок. Ну як не соромно, шановані ж люди, керівники… доктори наук… цивільники, врешті-решт…
Щоки горіли. Добре ще, що вона встигла вдягти маску.
— Гей, куди? Занурення без команди? — обурився Саша.
Лідка підпливла до катера, вхопилася за трос із кольоровими поплавцями. Підняла голову, крізь патьоки на зовнішньому боці маски — як крізь дощове скло — побачила Віталія.
— Закріпи страховку, — сухувато наказав цивільник, протягуючи їй червоний шнур із карабіном на кінці. — Тримай пояс і рукою контролюй. Тричі смикну — негайне повернення. Дальфіни. Ясно?
Навіть крізь мокре скло Лідка бачила, що він дивиться вбік.
…Відчуття невагомості.
Праворуч і ліворуч — перлинні стовпи від дихання Петра Олеговича і Саші. Саша вказує кудись убік…
Лідка озирнулась.
Сплутавши під водою напрямки, вона ледве не проскочила повз Ворота.
Ось вони. Лідка дихала рівно. Повітря в балоні було трохи кислим.
Вони не були схожі на ті єдині, які бачила Лідка «наживо». Вони не були схожі на відомі моделі Воріт, замальовки, фотографії. І вони були по-своєму красивими — витягнута вгору арка. Червонуватий камінь. Досконала форма — досконала, щоб милуватися, але дуже непрактична, коли йдеться про панічну втечу тисяч людей…
Вони ж і не були розраховані на тисячі, подумала Лідка, вкриваючись гусячою шкірою. Скільки їх було, мешканців Рассморта?
Не варто було давати селищу таку назву. Звукосполука «морт» іще нікому не приносила щастя.
Петро Олегович уже знімав, обходячи Ворота по спіралі, за хвилину Лідка побачила його крізь арку — звісно, адже Дзеркала не було, ТЕПЕР це просто дивовижа, архітектурна зайвина…
Саша підплив зовсім близько. Простягнув Лідці руку; та не зважилась відмовитись. Сашина долоня була тепліша, ніж її власна.
Він підтягнув її до підмурівка Воріт. Указав пальцем униз; пісок, водорості, інші чужорідні нашарування тут були зчищені ще минулого тижня, і чудово видно було щілину, розколину, що її Петро Олегович вважав особистою знахідкою і якій вони разом із Віталієм приписували роль «піщинки в механізмі», тобто тієї самої причини, через яку Ворота перестали виконувати свою функцію.
Розколина була невелика й мальовнича. Лідка подумала, що й Петро, і Віталій дурять себе — Ворота надто грандіозні, щоб така маленька прикрість могла вивести їх із ладу. Радше вже можна повірити в те, що рассмортці прогнівили Господа й за це були покарані…
А пригадується, коли експедиція тільки-тільки збиралася — хтось кинув цю думку, наче пожартував. І чомусь тут, перед лицем знівечених Воріт, цей жарт зовсім не здається смішним.
Саша дужче стиснув її руку. Провів пальцем по внутрішньому боці стулки. Лідка побачила — наче жолоб для дуже товстого скла. Наче Дзеркало, що дивним чином запаковує і зберігає людей, справді можна вставити і вийняти, гарному скляреві роботи на півгодини…
Склярі, подумала Лідка. І вода здалася їй холодною.
Саша випустив її руку. Штовхнувся ластами, проплив уперед — в отвір. Лідка не втрималась і заплющила очі — чекала, що зараз Саша зникне. Піде НА ТОЙ БІК.
Саша одразу повернувся назад — щоб не заплутати страхувальний трос. Махнув Лідці рукою — йди, мовляв, туди.
Вона простягла в отвір спершу руку. Потім, притримуючись за кам’яну арку, увійшла — і зупинилась ніби на порозі. Її перетинчасті ласти майже торкалися дна. Над бурим лісом знехотя піднялися клапті листя, мул, Лідка подумала, що зараз заробить по шиї, адже йдуть зйомки…
Запаморочення. Дуже-дуже кислим зробилося повітря з балона.
Бульбашки, що зринають угору.
Темрява.
— …Бо це ти забивав балони! Бо за такі речі йдуть під суд, і я тебе посаджу, сучий сину, ти в мене до нової мриги канави копатимеш…
Лідка ніколи не бачила Віталія ТАКИМ. Видовище це й не призначалося для її очей — її як витягли з катера й уклали в затінку, так і залишили. Пішли розбиратися між собою — точніше, продовжувати розбирайлівку, що почалася в катері.
Клятий купальник усе-таки сповз, майже зовсім оголивши Лідчині груди. Але чоловіки, які ще недавно витріщались на неї без усякого сорому, тепер заклопотані були зовсім іншими речами.
— …Я не знаю як! Але балони забивав ти…
— А ти перевір, — відповідав Саша, спокійний і білий, як пісок на пляжі для мільйонерів. — Ти перевір її балон. Давай-давай, на аналіз, там же ще лишилося більш як половина! Якщо там є свинець — тоді сади. А якщо ні — я тебе посаджу, паскудо, тому що Ретельников…
Він затнувся.
Ретельников, подумала Лідка крізь дзвін у голові. Яке знайоме прізвище. Микола Іванович Ретельников. Читацький квиток. Пташиний послід на весняній лавці, гладкий цивільник із професійно стомленими очима. Це ж він нас в експедицію втрутив. Запхав…
Двоє стояли один навпроти одного. Страшний, вишкірений Віталій — і Саша, теж страшний, але інакше, тихіше і якось переконливіше. А вони ж із різних відомств, подумала Лідка. Із різних підрозділів цієї горезвісної ЦО. Хоч би не побились…
Згори, від бази, бігли люди, і попереду всіх — Славко.
— Лідонько!
Вона спробувала поправити купальник і, коли це не вдалось, стиснула руки на грудях.
— Лідо… Боже… Навіщо тобі це треба було, ці пірнання, ці балони…
Власне, байдуже, що він каже. Головне, що так приємно лягає на плечі шорсткий рушник, а в Славкових очах, круглих, як тарілки, стоїть справжній, справдешній страх.
Оператор, який «забиває» балони, має уважно стежити, щоб вихлопний газ від бензонасоса не потрапив усередину. Інакше отруєння випарами свинцю може вартувати нирцеві життя.
Щось таке Лідці говорили на теоретичних заняттях в експрес-секції. Але, по правді, силувати цим пам’ять Лідка не стала — усе одно ймовірність, що її змусять «забивати» балони, впевнено наближалася до нуля.
Тепер, схоже, теоретичні заняття обернулися суворою практикою. У всякому разі, Лідчина голова розколювалась від болю.
Славко поїв її якимись таблетками. Приходив Віталій і співчутливо питав, як здоров’я; похмурий Саша дивився так, ніби Лідка навмисне інсценувала непритомність, щоби його, підводника, скомпрометувати.
Невідомо, що показала експертиза, яку провів Віталій у присутності Саші, Петра Олеговича й техніка Сергія. У всякому разі, повернувшись, експерти розмовляли досить мирно, а Саша навіть усміхався. Отже, фатальної провини його в тому, що Лідка знепритомніла, не засвідчилось.
Під вечір вона майже вичухалась, але заради Славка продовжувала симулювати слабість. Їй подобалась братерська Славкова турбота; крім того, попереду була нова ніч у наметі, і для загальної користі було зручніше, щоб Лідка і далі вважалась інвалідом.
Увечері вона виявила бажання самотньо посидіти в шезлонзі на березі. Находила темрява, єдиним світлим місцем був краєчок прибою, піна накочувалась і знову спадала, і в такт хвилям пульсували великі, як яблука, зірки; Лідчину усамітненість порушило хрустіння гравію під чиїмись підошвами, тонкий промінь ліхтарика і, нарешті, делікатне питання:
— Лідо, можна поговорити?
Фактичний голова експедиції Віталій Олексійович приніс із собою складаний стільчик. Завбачливі люди ці цивільники.
— Лідо… по-перше, як ти почуваєшся?
— Краще, — відгукнулась вона лаконічно.
— Добре, — мабуть, Віталій кивнув. — Мені дуже шкода, але… Ти, мабуть, і сама розумієш, що допускати тебе до нових занурень… просто не можна?
— Чому? — спитала вона, стримуючи злість і відчай.
— Не розумієш? — здивувався він. — Як же… сьогоднішній інцидент… Зірвана робота, та хай робота, але ж ми могли просто втратити тебе… такий ризик не виправданий. Я поважаю твою мужність, ініціативу й відданість науці, але ж ти за станом здоров’я…
— До чого тут моє здоров’я?! — Лідка не витримала, зірваний голос видав її. — До чого тут моє здоров’я… там же були ці, свинцеві випари!
— Навряд, — стиха повідомив Віталій. — У всякому разі… ні, можна вважати, що не було зовсім. У залишку з твого балона нічого такого… не зафіксовано.
У його голосі їй почулась невпевненість. Змовились? Знюхались із підводником Сашею? За взаємною згодою прикрили недбальство, порушення техніки безпеки, домовилися списати Лідчину непритомність на слабеньке здоров’я молодої лаборантки?
На зубах у неї рипнув ніби пісок.
— У мене є довідка… я здорова! Ви не маєте права…
— Я не мав права пускати тебе під воду, — сказав Віталій зі смутком. — Слава Богові, в якого я не вірю, так от слава йому, що ти пірнула неглибоко, що тебе встигли відкачати, що ти не впала в кому…
Лідка мовчала. Щось у словах цивільника наштовхнуло її на напівзабуту, недоречну й у той же час дуже важливу думку.
Слава Богові… Божа кара.
— Як це все-таки сталось? — спитав Віталій іншим тоном, уже не як начальник, а як добрий друг. — Що ти все-таки відчула, пам’ятаєш? Підпливла до Воріт… Зупинилась в отворі… До речі, чому ти зупинилась?
— А це важливо? — спитала Лідка досі крізь зуби.
— Ну, загалом, — Віталій ніби завагався, — діагноз… Усе-таки хотілося б зрозуміти, чому це сталося, правда?
Лідка заплющила очі, хоч навколо й без того стояла темінь.
Так, вона увійшла у Ворота. Хоч спочатку не хотіла. Потім наважилася перетнути невидиму, уявну площину Дзеркала… І на півдорозі злякалась. Завмерла просто під аркою.
Площина?
Прокинувся ритмічний біль у лівій половині лоба. Що там було, видіння? Марення перед непритомністю? Ніби в отворі Воріт натягнуто блискучу сітку, павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке й блискуче на сонці.
І гудіння у вухах. Як коли б одночасно зазвучали два десятки нот, узятих на різних інструментах, і, що найцікавіше, злагоджено зазвучали…
— Ну, щось пригадуєш? — тихо спитав Віталій. Прошелестів; обличчя його досі не було видно, але Лідка зразу пригадала допити, очі-свердла і весь відповідний антураж.
— Ні, — вона сама не знала, навіщо їй брехати. Просто так, із помсти. Назло.
— Зовсім-зовсім нічого? Ну, повітря в балоні стало кислим… Слина виділялась дужче, ніж звичайно… Ні?
— Не пам’ятаю, — вперто сказала Лідка.
Над обрієм сходив блідий, неймовірного розміру місяць. І посилювався вітер — провісник завтрашнього шторму.
Наступного дня вирішили, що виходити в море неможливо через сильне хвилювання. Петро Олегович записав у своєму щоденнику — «Аналіз і зіставлення даних».
Начисто креслили рисунки й карти. Разом дивилися відеоплівку — спершу досить чітке, навіть художнє зображення, загальний план, середній план, збільшення, від’їзд; потім відразу — бульбашки, метушня тіней, чорне дно катера. Лідка встигла побачити себе — безвільну ляльку з вервечкою бульбашок із рота, з волоссям, розмаяним, як у потопельниці. Почервоніла, втягла голову в плечі; мить, коли вона там, під водою, знепритомніла, на плівку не потрапив. Хоч у чомусь пощастило.
Перед обідом Лідка пішла блукати селищем — раніше вона уникала таких прогулянок, дуже вже гнітючі пейзажі відкривалися навколо, дуже вже страшним здавалося зруйноване, назавжди покинуте житло. Але сьогодні стиснула зуби й пішла.
Від Рассморта мало що лишилось. Тут побував апокаліпсис, і такий лютий, ніби йому хтось звелів бути останнім.
Купи побитої, порослої травою цегли.
Порожня могила молодого льотчика. Ластів’яче гніздо, що приліпилося під облупленим хвостом гелікоптера.
Маленький клен, що проріс із чийогось вибитого вікна.
Засипаний піском колодязь.
Чудово збереглася кута огорожа. Залізні стебла, квіти, навіть, здається, птахи. Хвіртка веде в нікуди.
Дорожній знак, що пропонує їхати тільки прямо. Оригінально, якщо зважити, що навколо пустир. Стовп вигнутий дугою, стрілка, що дивом збереглася, вказує вниз. У землю.
Божа кара.
Лідка згадала проповідника, що колись приходив у ліцей. Усі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відкриє рятівні Ворота, щоб дати людству ще один шанс…
Вона запхнула руки в кишені вузеньких шортів, що колись були повноцінними джинсами. Кишені були мілкими, долоня не вміщалася навіть наполовину.
…Віталій довго дивився на неї, не кажучи ні слова. Лідка не відводила очей. І лише коли цивільник лагідно спитав: «Ти справді хочеш бути науковцем?» — лише тоді вона почервоніла так, що багряний слід від маски злився, певно, зі шкірою.
— Так, я хочу бути науковцем! — сказала вона з викликом. — А науковець не повинен нехтувати гіпотезами. Хай би якими безглуздими вони здавалися на перший погляд.
— Це не гіпотеза, — Віталій співчутливо всміхнувся. — Це так… фантазії. До речі, ти справді віриш у Бога? Чи просто притягаєш за вуха?
Лідка мовчала. На футболці у цивільника усміхалася жовта миша.
— Божественна природа Воріт, — сказав Віталій із кривою посмішкою, — заборонений для вченого прийом. Цього ми не можемо зрозуміти — ага, боженька постарався… так?
— Я не кажу «божественна», — пробурмотіла Лідка. — Але… Невже так важко перевірити? Підняти архіви… За останні кілька циклів… століть. Чим цей Рассморт… вирізняється чимось чи ні? Було тут щось чи ні?
— Було, — глухо сказав Віталій. Вона була така розгублена і зла на нього, що не відразу дочула, точніше, не відразу повірила власним вухам.
— Було, — повторив Віталій, дивлячись на білі буруни, що перетворили море на подобу смушевої шапки. — Два цикли тому, ти проходила це в курсі загальної історії… тут, у братній, гм, країні існував винятково нездоровий суспільний лад. Ідіотський, потворний тоталітаризм. Знаєш таке слово?
Лідка проковтнула кпини.
— Так от… у тих умовах усіляко заохочувалися доноси. У тому числі побутові, на всіх рівнях. Аж до доносів чоловіка на дружину. Я бачив тут такі видатні папери…
Він затнувся. Стомлено усміхнувся, потім стер усмішку, ніби гумкою. Подивився Лідці в очі.
— Ви відпрацьовували цю мою версію, — сказала Лідка пошепки. — Ви дивилися документи щодо Рассморта. Ви ТЕЖ про це подумали.
Віталій почекав і кивнув:
— Не зовсім так, як ти гадаєш. Я справді дивився архіви… Усі. Усі відомості за всіма апокаліпсисами, уже які були. Стосовно епідемій. Неврожаїв. Падежу худоби. Сейсмічних аномалій… І не тільки я. Ми шукали… іншу причину. Крім тієї, що лежить на поверхні. Крім розлому земної кори, зміщення Воріт і затоплення їх морем. Ми просто так шукали, щоб заспокоїти сумління.
— Знайшли?
Віталій погладив мишу на своїй футболці. Насправді, йому хотілось, мабуть, потерти груди.
— Не знаю. Може, і знайшли… Нічого такого, щоб кричати «о!» і бігти до начальства по премію, а до людства — по бронзовий памятник. Але… Рассмортці виявилися патологічно схильними до наклепництва. На тисячу сімсот чоловік тодішнього населення — дві тисячі доносів.
— Скільки? — спитала Лідка, переводячи подих.
— Дві тисячі. За півтора року. Притому, що люди були ледве письменні, ловили собі рибу й ділити їм загалом не було чого. «Сасєд такий-то сказав, шо хай би вже цей вождь бистреє здох». «Сасєдка така-то казала, шо бистреє б ця власть перекинулась». «Свекор сказав…» «Невістка сказала…» «Дєд підтирався листовкою з ізображенієм вождя…» і так далі. Не можу сказати, чи робилися якісь висновки… і кого заарештували за цими доносами, та от зберегли їх тодішні служби —
всі. І в сусідніх селищах, які відрізнялися від Рассморта лише за назвою, паки «документів» були не вдвічі, не втричі — удесятеро тоншими…
Віталій захопився. Лідка подумала, що в себе в ЦО він викладає, мабуть, на яких-небудь курсах молодого бійця. Гарний оповідач. Яскравий.
— …І це все. Більше нічого. Жодних статистичних піків. Тільки ця, двохциклової давності історія. Причому з того часу живими лишилося чоловік десять… старі. І всі вони… всі вони увійшли саме в ці, так звані Малі Ворота. Усі вони там, — Віталій непевно махнув рукою — у бік кам’яної верхівки, яка то зникала під хвилями, то підіймалася незвично високо над водою.
Лідчину шкіру пробрало морозом. Вона на секунду ПОВІРИЛА. Спершу аномальний викид підлості, потім, через два покоління — вишукана розплата… Вони там, за зниклим Дзеркалом. Що з ними там відбувається?!
— Пройняло, — сказав Віталій, який уважно за Лідкою стежив. — Тільки… розслабся. У світі сила-силенна мерзоти, за яку ніхто не розплачується. Я впевнений, що вбивці Андрія Зарудного, не виконавці, а самі замовники… що вони чудово пережили мригу, спокійно вийшли з Воріт і десь топчуть землю… Вибач, якщо зачепив за живе.
Він дивився на неї й усміхався. І ніби хотів сказати: а я щось знаю. Знаю, але не скажу.
Вона проковтнула колючий клубок у горлі.
— А… інші артефактні Ворота? Щодо них є подібні… дослідження?
Віталій зітхнув:
— Подекуди… дещо. Версію «розплата» відпрацьовувало наше відомство… й аналогічні відомства інших країн, причому кожен, хто отримав на своїй території артефакт, не поспішав ділитись інформацією з сусідом. Є кілька свіжих, засекречених… а найбільше мотлоху. Коли артефакт стоїть сотні років — спробуй дізнайся, хто там перед ким завинив. Дивись, дальфіни!
Він показував кудись у вкрите «баранцями» море, Лідка довго нічого не могла роздивитись і подумала навіть, що це виверт для завершення розмови. Але потім промайнула чорна крапка, друга…
— Так близько від скель, — замислено констатував Віталій. — Притому, що штормить. Воно їм треба…
Лідка мовчала. Дивилася з-під руки.
— Знаєш, про що я подумав? Дальфіни — найвільніші істоти. Лише їм не потрібні Ворота. Лише вони вміють переживати апокаліпсис зовні.
— Не вони, а глефи, — автоматично виправила Лідка.
— Однаково. Однаково вони — не потребують ні від кого ласки. Чи від Бога, чи прибульців або «від природи». А ми… трусимось. Відчинить-не відчинить? Подарує-не подарує? Ми так звикли до цих безкоштовних дверцят, що несказанно дивуємось, коли система дає збій…
— У вас у ЦО заведено перейматися такими питаннями? — обережно спитала Лідка.
Віталій посміхнувся:
— Знаєш, Лідо… Помирилась би ти зі Славою. А то негарно, їй-богу, виходить.
Славко розмовляв із Валею.
Він стояв до Лідки спиною, потилицею, тому вона не бачила Славкового обличчя. Зате Валину фізіономію було видно чудово виразні зелені очі горіли масним, грайливим вогником.
Лідка відсахнулась.
Валя помітила її і продовжувала розмову, про якийсь щитовий будиночок, який обіцяли привезти й зібрати ще тиждень тому. У кожному слові, у кожній дощечці цього гіпотетичного, ще не збудованого будиночка містився ласкавий, багатоповерховий підтекст.
Тоді Славко взяв Валю за ґудзик і легенько посмикав, ніби питаючи дозволу відірвати. І щось сказав півголосом, Лідка не розчула. Валя підкреслено дзвінко розреготалась.
Лідка повернулась і вийшла.
Вона ж ішла в лабораторію, щоб…
Навіщо? Помиритися зі Славком? Але вони ж і не сварились…
Чому всіх так турбує її особисте життя?! Ледь не об заклад б’ються, ставки роблять на неї та Славка, «коли ж нарешті вони пересплять як люди»?
Хвилі розбивались об причал. Біля ангара сидів із цигаркою Саша; перед ним на брезенті розкладені були якісь масні залізяки.
— Купатись? Так змиє ж, Лідо…
Зла, як блощиця, вона вже стягувала футболку.
— Не можна, — сказав Саша іншим тоном. — Мало тобі однієї «надзвичайної ситуації»? Іще раз витягати тебе?
Вона подивилась на нього з ненавистю.
— Не злись, — він несподівано винувато знизав плечима. — Або ось що… тут за рогом бухта піщана, там завжди тихіше. І мілко. Хочеш, підемо, покажу тобі?
Вона кивнула. Їй було, правду кажучи, байдуже. Подобається Славкові Валя — нехай спить з Валею, тільки нехай від неї всі відчепляться, не лізуть у намет і в душу…
Ішли хвилин двадцять. Лідка захекалась, бо Сашків крок був у півтора рази ширший.
У цій бухті вона вже один раз була. На самому початку експедиції, коли на катері оглядали околиці. Тоді, пригадується, бухта не справила на неї враження — справді, бруднуватий сірий пісок, справді, мілко; а тепер довелося зупинитись і затамувати віддих.
Праворуч і ліворуч іклами стирчали скелі-хвилерізи. Тепер там стояв суцільний білий салют — летіли бризки і клоччя піни, гриміли вода й каміння, зате бухти діставалася значно всічена, переполовинена хвиля. Перекидалась, широким язиком тяглася по піску, відступала, злизуючи черепашки та дрібні камінчики.
— Гарно? — спитав Саша.
Лідка усміхнулась.
Внизу, на півкруглому пляжному майданчику, майже не було вітру. Удалині гуркотіли нескорені, не зрізані ще хвилі. Саша сів на плоский жовтий камінь, розгорнув потерту книжечку, неуважно кивнув Лідці:
— Давай…
Вона скинула на пісок футболку і шорти. Пісок скидався на крупну сіль. Злежаний і жорсткий.
Бухта справді була майже ідеальним полігоном для катання на хвилях. Лідка по черзі то пірнала під вал, який насувався на берег, аж п’яти мерехтіли над водою, то, навпаки, каталась на гребенях; туга біла піна лоскотала боки і створювала ілюзію неосяжної весільної сукні. Лідка усміхалась солоними губами — така аналогія подобалась їй. Гарно, треба б комусь розказати.
Підводник Саша не заважав їй. Сидів на березі, заглиблений у свою книжку.
Хвилин за сорок Лідку почало нудити; виявилося, для того, щоб заробити морську хворобу, зовсім не обов’язково сідати в човен або підніматись на корабель. Досить просто побавитись у хвилях.
Вирішивши, що на сьогодні вистачить, вона лягла на спину й узялась ліниво підгрібати до берега. Хвилі підкидали її, як поплавець; через якийсь час вона виявила, що не наблизилась до берега на жоден сантиметр.
Розізлившись, вона перевернулась на живіт і попливла вже всерйоз, із усіх сил. Кожна нова хвиля підштовхувала її, дозволяючи відчути дно кінчиками пальців на ногах, і зразу відтягувала назад, позбавляючи найменшого натяку на опору.
Лідка пливла, зціпивши зуби. Вона завжди вважала, що плаває як риба.
Ні, та що це за фокуси? Яма? Досі піщане дно здавалося рівним і гладеньким, але, можливо, методичні хвилі встигли вимити тут дірку?
Час минав. Вода крутилася навколо Лідки, як млинове коло. Саша на березі читав, не підводячи очей.
Знесилившись, Лідка вирішила змінити тактику. Якщо не вдається випливти верхом — може, розумніше буде пірнути під хвилю, так, кажуть, слід вибиратися з вирів. Пірнути якомога глибше…
Вона вхопила повітря ротом і пірнула. Під водою нічого не було видно — каламуть; до дна вона не дістала, пропливла вперед, як їй здалося, метрів п’ять, і пішла на поверхню.
Поверхні не було. Вода і вода.
Відпрацьоване повітря пекло легені, рвалося назовні. І Лідка рвалась — нагору; як видно, їй не пощастило, або вона неправильно розрахувала ритм і опинилась під найвищою хвилею. Вже задихаючись, вона випірнула серед піни — і ледве встигла вдихнути, коли нова хвиля підхопила її й закрутила, як ганчірку в пральній машині.
Переплутались верх і низ. Нічого не було видно. Лідці вистачило витримки якомога довше утримувати повітря, а потім вибрати мить і знову випірнути. Наступна хвиля поклала б безславний край сьогоднішньому купанню, але, на щастя, в розкладі валів сталася, як це іноді буває, коротка перерва.
Вона закашлялась. Озирнулась — вчасно, щоб зустріти нову хвилю, яка накрила її з головою, забила ніс, як Лідці здалось, аж до брів, і покотилась у напрямку берега.
На березі сидів, зручно витягнувши ноги, підводник Саша. Певно, читання дуже його захоплювало.
Кілька секунд Лідчина гордість боролася зі страхом. Страх — точніше, тепер уже жах — переміг.
— Сашо! — гукнула вона так голосно, як тільки дозволяло просолене горло. — Сашо!
Підводник перегорнув сторінку.
Він сидів за якихось тридцять метрів від місця, де борсалась Лідка. Вона чудово бачила його обличчя — жоден м’яз на ньому не зрушився, і це було навіть страшніше, ніж нова лінива хвиля.
— Саш…шо! Са…
Вона закашлялась.
Можливо, захоплений книжкою, він не чув її крику серед гуркоту хвиль. Можливо, в неї й крику не виходило — так, саме шипіння… Це їй здається, ніби вона волає як ошпарена…
— Сашо! Сашо! Са-ашо-о!
Підводник читав. Те, що відбувалось, усе більше скидалося на недобрий сон.
— Са…
Вона захлинулась. Новий жах був сліпим і зовсім чорним. На якийсь час Лідка перетворилася на тварину. Ні! Н-ні! Пливти! Дихати! Жити!
Хвиля зійшла. З’явилось і зникло дно під ногами; Лідка знову побачила небо, скелі, чоловіка, що читав на березі. Я поруч із берегом, сказала вона своєму трохи ослаблому жахові. Я поруч із берегом, я вмію плавати, я не можу втонути, я випливу…
— Са…шо…
Їй здалося, що підводник-цивільник швидко на неї глянув. Скосив очі. Привиділось. Або?..
У розкладі хвиль знову настала перерва. Лідка ледве трималася на плаву, але — дихала.
Господи, він бачить. Він бачить, як вона тоне. Він привів її сюди, щоб вона втонула. Він…
Андрій Зарудний, продірявлений кулями. Очі-свердла. Він щось сказав перед смертю? Ні, як він міг сказати… Але ж експерти доводять, що він жив іще хвилин п’ятнадцять… неможливо? Але ж буває… А контрольного пострілу не було… Що він сказав? Нічого? Жаль… Папери… документи… ця дівчинка знайшла в архіві цікавий текст. Може, навіть не один. Що тобі треба в бібліотеці, Лідо? Виносити за межі будинку хоч папірець, хоч наймізерніший паперовий клаптик… Микола Іванович Ретельников. Який засватав, втелющив, буквально застромив Лідку в цю експедицію і чиє ім’я мимохідь згадував Саша…
Балон з отруєним повітрям. Але так, щоб експертиза потім нічого не могла довести.
Тепер її, Лідку, замовили. Точніше… засудили. Звеліли прибрати. Так природно… просто… один раз не вийшло, але багато… небезпек… море… ця бухта… яма… шторм…
— Мамо! — закричала вона, з останніх сил борсаючись у пінистому вирі. — Ма-мо-о!
Хвиля підхопила її і понесла по спіралі, але у Лідки вже не було сил опиратись. Навіть якщо вона випливе зараз — Саші досить кількох недбалих рухів, аби втопити її навіть на мілині. Свідків немає. Вона рокована на нещасний випадок…
Цивільник читав, точніше, вдавав, що читає. Їй здалося, що на обличчі його лежить тінь роздратування — ну чого воно ніяк не тоне, це дівчисько?
Вона повернулась обличчям до хвилі й попливла в море. Іще раз їй заліпило водою ніздрі — та зате, зрушивши з місця, вона вибралась нарешті з прибережного виру. Праворуч і ліворуч ревіли ікла-хвилерізи, але між ними було відносно спокійно; берег віддалився, тепер Лідка не боролась із хвилями — просто бовталась на воді, часто дихала і плакала.
Саша на березі нарешті відклав свою книжку. Ліниво встав, подивився на годинника, потім на Лідку. Махнув рукою — вилазь, мовляв.
Вона озирнулася на вихід із бухти. Було очевидним, що їй не вибратись звідси вплав. У таку погоду, в такому стані — вона не допливе, її або відтягне течією, або розмаже об скелі, або вона просто піде на дно, ніби мішок з піском.
Саша приклав долоні до губів.
— І-ідо-о! — долинуло до неї. — І-ом и-о-одь!
Аякже, подумала Лідка. Зараз.
Невже він припливе сюди, щоб утопити її?! Це вже ризик для нього. Вона опиратиметься…
Хоч який опір, легше почекати ще півгодини. Вона втоне й сама.
Саша — Лідка бачила — плюнув. Стягнув майку. Зняв шорти. Замість плавок на ньому виявилися просторі спортивні труси.
— Мамо… — прошепотіла вона ледь чутно.
Саша увійшов у воду. Відразу пірнув під хвилю, і ще раз пірнув, і пішов до Лідки розміреним кролем. Хвилі, здавалося, зовсім не турбували майбутнього Лідчиного вбивцю.
— Мамо…
Вона зробила спробу відпливти подалі в море, але вигляд бурунів, що розбивались об хвилерізи, протверезив її.
Сашина голова промайнула за двадцять метрів. За десять.
Тоді приречена Лідка звела очі, з останньою надією озираючи берег, пляж і скелі. Високо на кручі, там, де чахло під сонцем самотнє колюче дерево, ясно вирізнялися людські фігурки. З моря не вдавалося роздивитись, що це за люди й куди вони дивляться, але у Лідки раптом знайшлися сили.
Останні пять метрів Саша здолав під водою, надовго пірнувши. Випірнув просто перед нею; очі його здалися їй зовсім байдужими, риб’ячими. Очі холоднокровного вбивці.
— Геть! — У неї вистачило сил на вигук і навіть на те, щоб показати рукою на скелі. — Там! Солдати. У них бінокль! Вони все бачать!
— Сказилась?!
Він був злий. Страшенно злий і роздратований. Лідці здалося навіть, що вона бачить слину, що летить у нього з рота; однак він озирнувся й поглянув у бік берега. І якийсь час розглядав, як їй здалося, людей на кручі.
— Здуріла?!
— Не підходь, — вимовила вона, не зводячи з нього очей.
— Що?!
— Ти мене не втопиш, — сказала вона, відчуваючи на підході щипучі сльози. — Там побачать… Не чіпай…
Він вилаявся — так, як не лаялись у присутності жінок Лідчині знайомі чоловіки.
— На берег. Бігом! А то притоплю тебе, психічка довбана, і за волосся витягну. Ну?!
Вона попливла до берега — просто тому, що більше не було куди подітись. Саша тримався поруч — не дуже близько, але Лідка чудово розуміла, що ця дистанція оманлива. Плавець… чемпіон, мабуть…
Чергова хвиля жбурнула її до берега й хотіла була відтягти назад, але Саша сильно підштовхнув Лідку ззаду. І ще. Вона відчула під ногами пісок і буквально вчепилась у нього пальцями ніг; хвиля зринула, а Лідка лишилася стояти, і з наступною хвилею зробила три кроки вперед. Нахилилась, упала навкарачки…
Нова хвиля, і остання для Лідки на сьогодні, збила її з ніг і прокотила по мілині. І залишила відпльовуватись — на піску.
Саша знову вилаявся за її спиною. Лідка сліпо, як кошеня, відповзла подалі від моря, дісталася до сухого — і впала мішком.
Саша щось пробурмотів крізь зуби.
Лідка підняла очманілу голову; Саша виходив з моря злий, вишкірений, без трусів.
— Чого дивишся? Хвилею знесло! Через тебе, дурепо…
І він пройшов через пляж до своїх шортів. Лідка лежала, не в змозі поворухнутися, нічому більше не дивуючись.
— Я рапорт подам, — сказав Саша крізь зуби. — Усю лабораторну роботу робить один Зарудний. А ця істеричка знай створює проблеми… Ну не спить вона зі своїм мужиком, ну, психує, коли він з Валькою лижеться — до чого тут робота?! Робота до чого? Сьогодні вона непритомніє, завтра топиться, післязавтра вона кинеться сторч головою зі скелі, і ти, Віталю, будеш по вуха в лайні… І Петро відгребе ні за що. Подумай, Віталю.
Мовчати, мовчати, казала собі Лідка. Якщо зараз закричати, розревітись, почати виправдовуватись — кожне схлипування буде водою на Сашин млин. Мовчати, терпіти, мовчати…
У штабовій кімнатці, що світила голими цегляними стінами, було похмуро і вогко. Басовито дзижчали мухи. Тільки цей звук і порушував тишу, що повисла після Сашиних слів.
— Лідо, — пробурмотів нарешті Віталій Олексійович, крутячи в пальцях тьмяну подряпану лінзу. — Вийди, будь ласка. Піди погуляй.
Петро Олегович голосно зітхнув.
— Не піду, — сказала Лідка тихо.
Віталій підняв брови:
— Що?
— Послухайте… — вона з усіх сил намагалася втримати себе в руках. — Якщо за кілька днів я справді впаду зі скелі — знайте, що це ВІН мене зіштовхнув! Він… так, я потрапила в яму і мені важко було… важко випливти. Я кликала його! А він сидів і дивився, як я тону. І усміхався!
Останню деталь Лідка вигадала, але вигадала дуже переконливо. Їй справді згадалось, як Саша усміхався, дивлячись на її борсання. Ситою усмішкою ката.
— Здуріла?! — знову вибухнув підводник. — Тобі до психіатра треба! Що тобі привиділось, що ти вигадала, це ж відверта маячня!
— Я кликала, — повторила Лідка пошепки. — Я б втонула… я випадково випливла. Це правда.
Віталій упустив на стіл свою лінзу:
— Сашо… якого греця вас понесло в цю бухту?! Чия це була ідея?
— Його, — сказала Лідка ще тихше.
— Та заборонити їй взагалі підходити до моря! — гаркнув Саша. — Відіслати її з експедиції нафіг, якого чорта… Я сидів на пісочку й читав! Якщо вона й кричала — то собі під ніс, тихенько так, як миша. А там же гуде все…
— Чому ж ти не поглядав? — роздратовано спитав Віталій. — Бачиш же, що шторм!
— Та вона хвилин сорок там сиділа! Мілко там, пісочок, щур не втоне. Хто ж знав, що вона така…
Він замовк, але погане слово, яке він проковтнув, виразно відбилось у його очах.
— Лідо, вийди, — сказав Віталій різко.
Вона підвелась:
— І я сама… хочу поїхати геть. Перш ніж він мене вб’є.
Повернулась і вийшла, щільно причинивши за собою двері.
Славка вона знайшла біля водонапірної колонки. Відро давно наповнилось, а він усе качав залізний важіль, вода бігла через бляшаний край, підтоплювала Славкові гумові капці, всмоктувалась у жадібну, кам’янисту, розтріскану землю.
Славко подивився на Лідку — і нічого не сказав. Випустив важіль, але вода ще бігла якийсь час тонким, згасаючим струменем.
— Ну в тебе й вигляд, — сказав Славко.
Лідка зазирнула у відро. Звідти подивилася на неї бліда змарніла пані з заплутаним, навислим на обличчя волоссям.
Лідка зачерпнула воду долонею. Умилась, бажаючи протверезити себе й узяти в руки, однак ефект виявився зовсім протилежним. Довелося сісти на землю й тоді вже, скорчившись, розридатись.
Славко сів поруч і обійняв її за плечі. Погладив по голові, по жорсткому просоленому волоссю:
— Ну… нічого. Зі мною теж колись… ледве в ставку не втонув. За два метри від берега. А Сашко… ти на нього не думай. Він, коли не бачив ніхто, сам ледь не плакав, блідий такий… Не чув він. Так буває, здається, що кричиш голосно, а насправді жодного звука. А ще море шумить. Отож… ну не плач. Усе ж минулось…
Славків голос був таким переконливим, Лідка, яка й без того ревіла, вкрилася потом від думки про те, що насправді вся історія з утопленням — дурнувата випадковість. В однієї дурепи не вистачило голосу кричати голосніше, інший дурень зачитався, забув приглядати за купанням дівчиська…
Вона замовкла. Славко все гладив її і все бурмотів, утішаючи; тепер Лідці неприємними були його дотики. Згадувалися масні очі веселої Валі; ні, сволота Саша, паскудна сволота; йому що до того?! Та хай Славко хоч з усім табором «лижеться», хоч із Валею, хоч із Петром Олеговичем. Його що, завидки беруть?!
Із низьких півпідвальних дверей вибрався Віталій. Болісно примружився, коли сонце вдарило йому в обличчя; слідом вийшов похмурий Петро Олегович. Його бліда теніска темніла під пахвами двома плямами поту.
— Отже, так, лаборант Зарудна, — повідомив Віталій, дивлячись їй в обличчя очима-свердлами. — До кінця експедиції лишилось не так багато. Ніяких інцидентів, дострокових повернень, рапортів і всього такого ні мені, ні Петрові не треба. Отож перетерпи, будь ласкава, пересидь у лабораторії. До моря не підходити. До катера не наближатись. Сподіваюсь, більше ніяких надзвичайних ситуацій не буде?
Петро Олегович уникав дивитися на Лідку. Зате Віталій дивився, ніби закручував на її обличчі два залізні болти. Лідка зрозуміла, що не зможе не помститися. Не відповісти йому — тепер. Навіть під загрозою ганьби й нових глузів.
— Я бачила залишки Дзеркала, там, у Воротах, — сказала вона Віталеві в очі. — Я БАЧИЛА. А ви — ні.
Петро Олегович скривився, ніби йому було соромно за Лідку. Так непристойно, по-дитячому брехати, вигадувати казочки, безпорадно набивати собі ціну…
Обидва повернулись і пішли геть, не кажучи ні слова.
— Ну навіщо ти, — стомлено сказав Славко. — Ну помовчала б… що ти мелеш?
— Я бачила, — сказала Лідка, відразу заспокоюючись. — Якби не та отрута, що цей вилупок намішав мені в балон…
— Це параноя! — кинув Славко злісно. — Хто тобі чого намішував? Завтра виявиться, що тобі салат отруїли!
Він затнувся.
Поруч стояв Віталій. Футболка його забруднилась на животі, й через те здавалося, що жовта миша побувала в димарі.
— Зарудна… Ходімо зі мною.
Блискуча сітка. Павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке і блискуче на сонці. Блиску Лідка намалювати не зуміла, але загалом вийшло доволі схоже. Особливо беручи до уваги слабку зорову пам’ять, яку Лідка знала за собою ще з ліцею.
І вже, звісно, не вийде намалювати звуки. Мало того, Лідці їх і пригадати до пуття не вдавалось.
— Чому ти мені відразу нічого не сказала? — недобрим голосом поцікавився Віталій.
— Я забула. Тому що балон, отруєння і…
— Не було ніякого отруєння! Не мели дурниць. Щоб отруїти людину на глибині п’ять метрів, отрута в балоні має бути концентрованою й помітною, а експертиза не показала майже нічого!
— Майже?
— Нічого, що могло б викликати таку твою реакцію!
— А якщо ВІН підмінив балони перед експертизою?
— Істеричка, — стомлено сказав Віталій. — Із яким задоволенням я відправив би тебе назад.
— То відправляйте! — Лідка погладила білий аркуш зі своїм кособоким малюнком. — Відправляйте… я знайду людей, які мені повірять!
— Дай.
Віталій висмикнув папір з-під її рук. Знову підніс до очей, і обличчя в нього було таке, ніби через силу доводилося смоктати нудотно-солодку карамельку.
— Ви не вперше це бачите, — тихо сказала Лідка.
Віталій знизав плечима:
— Мало що… Так, я бачив щось подібне. У звітах щодо старих артефактних Воріт, що їх досліджували кілька циклів підряд, урешті махнули рукою й відкрили для туристів… Там була окрема підбірка «божевільних версій». І якийсь такий псих, як оце ти, теж побачив… павутинку. Щоправда, трохи цілішу, ніж у тебе. І ще там була спеціальна тека під назвою «знепритомнення в отворі». Усього випадків сім чи вісім… ти вирубилася під дією Воріт. Дай Сашкові спокій.
— І тепер ви не підпустите мене до Воріт і близько? — в’їдливо припустила Лідка.
Віталій скривився.
Уночі їй наснилась дитина. Хлопчик років півтора, в білих трусиках, що надималися на вітрі. Він упевнено стояв на дебелих, трохи кривеньких ніжках, причому на правому колінці — наполовину загоєне, замазане зеленкою садно. В одній руці — яскраво-жовта пластмасова лопатка, у другій — гумовий кіт із пищиком на животі. Коротко підстрижене русяве волосся, велика кругла голова, очі безтурботно-спокійні, обличчя — маленький портрет Андрія Зарудного, чи, може, Славка, все однаково. Пухка долоня дужче стискає гумову іграшку, кіт довго пищить, і ще раз, і ще.
Лідка прокинулась. Над наметом гуляв вітер, протяжний писк іще стояв у неї в вухах, вигаданий, примарний звук. Славка поруч не було.
Вона розкрила наполовину зашнуровану завісу й навкарачки вибралась назовні.
Уся ця маячня, ці ідіотські байки про те, що бездітній жінці обов’язково сняться її ненароджені діти… Ну, було б йому оце рік-півтора. Пускав би слину, вовтузився б із брязкальцями, гриз гумові кільця… І все. Нічого б іншого не було, ні університету, ні роботи, ні експедиції…
А на чорта вона здалась, ця експедиція?! Ну, обміряли залишки Воріт. Ну, встановили, що нічого особливого вони собою не являють, камінь як камінь, людство таких арок набудувало до греця. Зрозуміти природу Дзеркала ми безсилі, та й немає його тут, Дзеркала, самі фантазії…
У передсвітанковій сутіні світилось єдине віконце в приміщенні «штабу». Славка ніде не було видно; віддалік бовванів жовтогарячий, як апельсин, просторий намет Валентини.
Лідка повернулася під тент. Згорнулась калачиком і заплющила очі.
І цього разу без Саші обійтися не вдалось. Він сидів за кермом катера, а Лідка сиділа на кормі і вдавала, що не помічає підводника. Свіжий вітер розмаював її волосся, нарешті вимите з шампунем; Лідка знала, що має ефектний вигляд, і знала, что ефекту вистачить до першого занурення у воду. Потім волосся обліпить голову й шию, і змиється та мінімальна косметика, яку вона всупереч здоровому глузду наклала сьогодні на очі й губи. Безглуздо фарбуватись, вирушаючи під воду, та саме сьогодні Лідці хотілося продемонструвати всім свою красу й незалежність.
І, слід сказати, певних успіхів вона досягла. Технік Сергій поглядав з інтересом, водій Валера провів розчепурену лаборантку довгим здивованим поглядом, і навіть Петро Олегович усміхнувся Лідці й допоміг перелізти з причалу на катер. Віталій зберігав професійну незворушність, Саша поводився так, ніби Лідки немає на світі.
А Славко… Славка вона не бачила від ранку. Точніше, від учорашнього вечора.
Ну й нехай. Він їй більше не потрібен. Він… відпрацьований матеріал.
Море трохи хвилювалось. До Лідчиного пояса прикріпили страховку, Петро взяв камеру, Віталій передав Саші бінокль:
— Поглядай тут…
Той кивнув, не випускаючи цигарки. Оглянув горизонт, махнув рукою:
— Чисто… Давай.
Вони пірнули майже одночасно. Тільки Лідка трохи забарилась — і зловила на собі уважний, трохи зневажливий Сашин погляд.
Добре б ніколи його більше не бачити, підводника-цивільника. Ніколи в житті.
Зеленкувата, з опаловим відтінком тиша заспокоїла її. Дивно, вона більше не боялася глибини, хоча все мало би бути навпаки: після того випадку був би природним панічний страх занурення…
Метнулася, виблискуючи пласкими боками, риб’яча зграя.
Ритмічно похитувалися підводні ліси. Тугі повітряні бульбашки здіймались до неба, їх було багато, кожна була моделлю веселкового, безтурботного маленького світу; якби не маска, Лідка, мабуть, усміхнулася б.
Петро і Віталій пливли з боків, і ні в кому з них не можна було впізнати ні видатного археолога, ні цивільника з неприємним пронизливим поглядом. Вони були однакові, вони були рівні — дивні істоти зі скляними обличчями, що розмірено перебирали перетинками ластів. Плавниками-протезами. Людина ще не риба, але вже досить пристойно плаває…
Лідка знову стрималася, щоб не усміхнутись. Міцніше закусила загубник.
Ворота було видно здалеку — море лишалося прозорим. Діяли згідно із заздалегідь обговореним планом: Петро з камерою обплив арку й зупинився навпроти отвору, так, щоб спіймати видошукачем і Ворота, і Лідку, яка в них заходитиме.
Вона впевнена була, що цього разу нічого не станеться. Просто назло; якийсь час вона простирчить в отворі, потім стрілочка манометра натякне, що час би й повертатись. І вони піднімуться в катер, не дивлячись одне на одного, і тільки Саша знову зиркне з-під довгого козирка своєї пляжної кепочки; при згадці про Сашин погляд Лідці знову стало незатишно. Страховка, застебнута на поясі, здалася раптом повідком, що обмежував свободу, і неприємно було думати, що другий кінець тонкого троса знаходиться в руках у ТОГО. Гаразд, нехай Лідка істеричка і параноїк, нехай Саша й не хотів убивати її…
Та все одно — сказано і зроблено достатньо. Хоч би він, клятий, утопився.
Шелестіло, вириваючись назовні, тепле повітря. Маска ледь-ледь «травила», пропускаючи воду, вода заливала скло зсередини, заважала дивитись, але вилити її не було жодної можливості — тобто досвідчений нирець зумів би, звісно, зробити це за допомогою складного небезпечного маневру, але Лідці такі фокуси були не до снаги. Легше перетерпіти.
Петро підняв руку, оголошуючи про свою готовність. Лідка рушила вперед, намагаючись дихати якомога спокійніше й рівніше. Усе одно нічого не станеться.
Вона трохи не розрахувала імпульс — проскочила далі, ніж слід було. Лягла на спину, на мить побачила сонце крізь товщу води. І темне дно катера побачила теж; розкинула руки, одночасно торкнувшись кам’яних стовпів праворуч і ліворуч від себе. Ці Ворота були такими вузькими, що в них могли пройти пліч-о-пліч десь троє людей, не більше…
Наступної секунди Ворота розсунулись, роз’їхались, як двері швидкісного трамвая. Отвір зробився широким, як вулиця, але що найприкріше — Лідчині руки досі торкалися кам’яних стовпів. Лідчині руки, її вірні, знайомі з дитинства руки розтяглися, ніби гумові канати, вона з жахом подивилася спершу на праву кисть, потім на ліву — обидві були страшенно далеко, обидві здавалися маленькими, іграшковими, а вода ж позірно збільшує всі предмети…
Випустивши від несподіванки цілий фонтан райдужних бульбашок, Лідка ривком піднесла долоні до очей. Руки слухались безвідмовно, руки досі належали їй; щоправда, крізь обриси кисті просвічувало золоте павутиння, а крізь шелест повітря, що линуло до поверхні, проступали неможливі тут звуки. Довгий акорд.
Дихати. Рівно, глибоко. Ніяких надзвичайних ситуацій.
Вона потяглася вперед, ніби збираючись тицьнути пальцем в об’єктив відеокамери. Але попереду і згори не було нічого — ні Петра, ні сонця над водою. Витягнута Лідчина рука лишалася в неї перед очима — незвично товста, ніби розмазана по склу.
«З мене досить».
Вона вдарила ластами — приблизно так б’є хвостом рибина, що втрапила в поліетиленовий пакет. І ще кілька секунд їй здавалося з переляку, що все скінчено, нічого немає, серце не б’ється, — ось він, протилежний бік Воріт, сонний світ, де Лідка була лиш раз, але не хотіла би повертатись…
А потім виявилось, що її тягне кудись мимохіть. Тонкий трос напружився, і з кожним його ривком обтяжений пояс усе дужче врізався в голий Лідчин живіт.
Ось вона, підсвічена сонцем поверхня — далеко. І ось воно, дно катера — ще далі. Тягнуться догори два перламутрові дерева — з вузьких грудей Петра, з прокурених легенів Віталія. Третє — над Лідчиною головою; заважає дивитися вода, що набралась у маску. Рука інстинктивно тягнеться протерти очі, але наштовхується на скло.
Її супутники — вона не могла розібрати, хто з них хто, доки не побачила камеру, що метлялась на ремені, — поспішали до неї з двох боків. Трос на мить послабився й напружився з новою силою. Один із плавців — найпевніше Віталій — розмахував рукою перед Лідчиним носом, указуючи вгору, наказуючи негайно спливати; під водою рухи виходили плавними, сповільненими, не досить переконливими.
У цю мить другий плавець витягнув руку, вказуючи кудись Лідці за спину. Вона озирнулась.
Під водою їхні туші виявилися несподівано великими. Кожна була завбільшки як та вантажівка, якою приїхала в Рассморт пересувна електростанція.
Трос смикнувся знову. Пояс врізався в тіло, від болю Лідка ледь не прокусила загубник. Один із її супутників торпедою ринув угору — тільки ласти майнули. То був Петро Олегович; Лідка побачила, як плавно спускалася на дно відеокамера.
Чорна лискуча істота опинилася за метр від Лідки. А може, їй привиділось — адже вода заважає правильно оцінити відстань; темна морда була велетенська, як екскаваторний ківш. Мить — і дальфін повернувся боком, скосивши на Лідку гостре маленьке око. Якийсь час вони дивились одне на одного, і Лідка дала б собі руку відтяти, що звір дивиться здивовано. Вивчально. Вільний звір, єдина вища істота, що вміє виживати без допомоги Воріт…
Потім її потягли нагору одночасно страхувальний трос і цивільник Віталій, причому Лідці важко було визначити, хто з них завдавав їй більшого болю.
Потім голова її опинилася над водою, і найперше вона стягла маску; катер виявився несподівано далеко, проте чудово видно було, як мокрий, жалюгідний Петро крутить коловорот лебідки, а Саша стоїть, упершись ногою в борт, і ніби відпочиває. Лідку рвучко тягло по хвилях, приблизно так колись карали матросів, що завинили; поруч плив Віталій, і за ним, здається, лишався пінистий слід, як за моторним човном…
Лискуча туша скинулась над хвилею. Високо, метра на півтора; перш ніж дальфін устиг зануритись, у боці в нього з’явилися три маленькі чорні дірки.
Лідку тягло спиною вперед, і вона все чудово бачила. Над водою скинулося живе гнучке тіло — назад упало, ляпнулось напівдохле м’ясо, яке ще здригалося, ще бажало жити, забруднюючи воду навколо, і хвиля робилася брудно-коричневою…
А може, криваві деталі відтворила Лідчина уява. Бо коли їй було все це роздивитись?
Зовсім поруч промайнула, ледь показавшись із води, вугільно-чорна спина. І Саша знову встиг вистрелити.
Лідку втягли на катер, причому їй здалось, що на борту лишаються зірвані клапті шкіри; звісно, це її уява знову перебрала міру.
Віталій зірвав ласти. Як був, не знімаючи балона, кинувся за кермо. Зачхав мотор; висока хвиля жбурнула катер так, що Лідка ледве не вивалилася знову.
А може, це не хвиля?!
Саша вистрілив іще. І ще. Лідка краєм ока побачила його обличчя — байдуже обличчя вдоволеного життям убивці.
Мотор запрацював, катер високо задер носа, намагаючись тягти за собою непідібраний якір. Саша опустив пістолет, ступив до Лідки — вона б не здивувалась, якби він і її продірявив за компанію. Але замість цього худорлявий цивільник переступив через неї, як через мотлох, перебрався на корму і щось там зробив із якірним канатом.
Катер ринув уперед. Саша ледве втримався.
Дальфіни відходили в море, тягнучи за собою своїх товаришів в агонії. Двох? Трьох? Лідка не бачила.
Вона дивилася на Сашину засмаглу спину, на якій проступали хребці.
Пістолета він так і не випустив. Тримав в опущеній правій руці.
«…Д. — єдині адаптовані до апокаліпсису вищі істоти. За анатомією й фізіологією дорослі особини близькі до ссавців, однак за способом розмноження Д., хоч як це дивно, яйцекладні. Цикл розвитку Д. достоту схожий на цикл розвитку комахи; самиці роблять кладку раз на двадцять років, перед апокаліпсисом. Кризові зміни в зовнішньому середовищі, а часом навіть самі тільки їхні провісники, провокують розвиток личинки Д. — глефи. У розпал кризи глефи залишають шкаралупу яєць і виходять на суходіл. Личинки Д. смертельно небезпечні для всього живого. Малоуразливі, стійкі до високих температур, вони не потребують прихистку й переживають апокаліпсис без укриття. Повертаються в море після того, як припиняється сейсмічна активність. Наступна стадія розвитку — лялечка, всередині її Д. перебуває всього від місяця до двох, після чого на світ з’являється доросла особина.
Д. лишається однією з найменш досліджених істот планети. Походження Д. і природа його адаптаційних механізмів досі незрозумілі. Відсутність інформації породжує домисли. Так, Д. стали знахідкою для письменників-фантастів, які у своїх творах приписують цим істотам то розум, то позаземне походження, то містичний зв’язок із Воротами, то всі ці властивості одночасно».
Увечері на берег повилазили краби. Здавалося, саме каміння заворушилось, піднялось на членисті лапи, викотило безтямні бляклі очі й натовпом поповзло туди, де на купі скельних уламків лежав викинутий морем дальфінячий труп.
Археолог Петро Олегович пив нерозбавлений медичний спирт і плакав. Сьогодні він показав себе боягузом, залишив товаришів у біді й утопив казенну відеокамеру з цінними записами. Археолог був близький до самогубства, незважаючи на те що ніхто навіть поглядом не вколов його, не те що словом.
Убивця Саша був тверезий. Сидів перед ангаром і демонстративно чистив пістолет. Розібрана зброя на промащеній ганчірці викликала у Лідки блювотний рефлекс. В охайно розкладених деталях було щось патологоанатомічне; вечори біля моря завжди заспокоювали Лідку, але тепер не було куди подітися ні від чайок, що жадібно кружляли на віддалі, ні від Саші з його пістолетом.
Вона повернулась у штаб і одночасно взялась за дві безнадійні справи: прибираючи в лабораторії, вона намагалася навести лад у голові.
Поруч, за фанерною стінкою, сміялась Валентина. Кликала когось на посиденьки — їй відповідали голоси Сергія і Валери. Славка не було чути.
Потім безгучно відчинилися двері. Лідка озирнулась, сподіваючись побачити свого чоловіка, але замість нього на порозі з’явився Віталій. Жовта миша на його футболці вилиняла до блідо-лимонного кольору.
— Пиши, — Віталій усівся без запрошення, простягнув ноги, поклав на столик перед Лідкою аркуш паперу з числом і нерозбірливою печаткою. І кулькову ручку.
— Що писати? — спитала Лідка.
— Хроніку подій, — нудним голосом сказав Віталій. — Від миті, коли ти занурилась. Завершуючи миттю, коли ми вийшли на причал.
— А згори писати «пояснювальна записка»? — в’їдливо пожартувала Лідка.
Віталій підвів на неї погляд, і очі були похмурі, як фари похоронного автобуса. Під цим поглядом Лідка кивнула, сіла на стілець і підсунула до себе аркуш.
— Такого числа о такій годині, — почав диктувати Віталій, — виконуючи таке завдання, я, така й така, разом із такими й такими членами експедиції…
— Вийшла кудись і зробила щось, — пробурмотіла Лідка крізь зуби.
— Пиши, — сказав Віталій без жодної ознаки усміху в голосі.
Якийсь час у лабораторії стояла тиша. Звідкись просочувався цигарковий дим, причому цигарки були — Лідка потягла носом — із ментолом. Валя.
Вона дійшла до миті, коли «виконуючи завдання, наблизилась до об’єкта й розмістилась в отворі, обома руками торкнувшись…».
Припинила писати. Обережно поклала ручку:
— Це ж маячня… Віталію Олексійовичу. Це ж мене в психлікарню відправлять із такими… звітами.
— Це не звіт, — Віталій скривився. — Це… не хвилюйся. Просто пиши. Докладно і чесно.
Лідка опустила голову.
Згадувати те, що сталося у Воротах, було неприємно. Сформулювати й перенести на папір — складно.
— Тут помилки, — сказала вона перепрошуючи.
— Пробачать, — коротко відгукнувся цивільник. — Пиши.
У мовчанці минуло ще кілька хвилин. «Потім я втратила… втратила орієнтацію».
Вона знову поклала ручку.
— Ну, а… про дальфінів… треба?
— Треба, — жорстко сказав Віталій. — Усе. Хто куди плив і хто куди стріляв…
Лідці здалось, що Віталій осміхається. Не зрозуміти, чи то Сашу на нагороду висунуть, чи то на гауптвахту запроторять за ці постріли. Але Віталій знає з цього приводу щось, чого не знає Лідка.
Вона зітхнула. Паперу лишалося мало, тому з кожним рядком доводилося писати все дрібніше.
— Підпишись. Число.
Віталій узяв із її рук дрібно списаний аркуш, проглянув, лишився задоволеним. Підвівся, не прощаючись, вийшов.
— Так це не маячня? — спитала Лідка йому в спину.
— Твоя справа, — сказав Віталій уже з коридору, — доповісти. А класифікувати — не твоя справа. Вважай, що я тобою задоволений.
— А мені начхати на ваше задоволення, — сказала Лідка вже в порожнечу.
Якийсь час вона сиділа, тупо вдивляючись у вкриту патьоками стелю. Потім під вікном заплакала дитина.
Галюцинації, подумала Лідка, вкриваючись потом. Уже й наяву…
І з усіх сил приклалась кулаком до столика. Жалібно дзенькнуло лабораторне скло в шухлядах; дитина розкричалася з новою силою, причому не безтямним вавканням немовляти, а солідним басовитим ревом однорічної щонайменше людської істоти.
Лідка підійшла до вікна, штовхнула запилену раму, впускаючи в кімнату теплий вечірній вітер.
Офіцер у плямистій формі про щось дружньо розмовляв із техніком Сергієм. Віддалік стояв армійський легковичок, і гладка жінка похитувала, заспокоюючи, напівголе ображене немовля. На жінці була облипла джинсова сукня. Напевно, з цієї сукні можна було б викроїти штани ледь не для всієї експедиції.
Немовля якось відразу заспокоїлось — за мить горлало і ось уже сміється, похрокує від задоволення. Мати спустила його з рук, і воно клишоного покривуляло, сміливо топчучи землю босими рожевими ступнями.
Лідка різко зачинила вікно. Дзенькнули запилені шибки.
Їй тільки тепер спало на думку, що всі вони дуже молоді. Іще недавно вони лежали, сповиті своїми «ляльковими» покривами, десь глибоко на дні, куди людині ніколи не допірнути. А потім народились утретє, однолітки, одне покоління, позбавлені іншого досвіду й інших знань, окрім закладених в інстинктах.
А якби людство вміло так само? Якби всі дорослі гинули б під час апокаліпсису, а ненароджені — личинки — виживали? Страшно уявити собі юрмиська цих диких дітлахів. Звірята, вони весь відведений їм час боролися б за виживання. Усі двадцять років життя — до нового апокаліпсису… І вінцем їхніх зусиль стали б нові поклади яєць. Потомство, якому ніколи не судилося побачити батьків.
А якби?!
Лідка закусила губу.
Зі свого місця, зі стежки, вона бачила лише стухлий чорний бік. І не квапилась підходити ближче, знаючи, що краби роблять свою справу, що чайки вже з’їли дальфінячі очі, які недавно дивилися на Лідку зі щирим подивом. Чомусь вона була впевнена, що там, серед каменів, лежить саме ТОЙ. Її знайомець.
Чи це була «вона»?
Ворота. Дальфіни. Ворота. Глефи. Страхолюдні ненажерливі тварюки, яких можна спинити лише шквальним вогнем із крупнокаліберного кулемета. А якщо немає під рукою кулемета? «Глефи розправляються з мешканцями села. Полотно, олія. Заборонено до перегляду неповнолітнім».
А якщо вони колись БУЛИ розумними? Що коли ці, що прийшли подивитися на чужинців, — просто діти, які ніколи не мали батьків? Великі і сильні, дурні діти, що збилися в зграю?
Вона помітила, що бреде стежкою назад. Що чайки, яких вона була злякала, квапливо повертаються до дармового м’яса. І що перед ангаром досі сидить на складаному стільчику Саша, а на колінах у нього лежить свіжовичищений пістолет.
Вона спинилася за п’ять кроків.
Чомусь убивцю тягне на місце злочину, а метелика вабить вогонь. Лідці пройти б, не зупиняючись, не глянувши, повернутись у мертве селище, до штабу. А замість цього вона спинилась; хотіла покласти руки в кишені — ця поза завжди додавала їй упевненості. Забула, що на шортах, які колись були джинсами, від кишень лишились лише жалюгідні атавістичні складочки.
Віддалік блукали чайки. Лідка зрозуміла раптом, що стискає зуби до тріску, що судомно стискає кулаки. Вона скаже йому… Вона скаже…
Саша підвів голову. Без виразу подивився на Лідку, потім на пістолет. Потім знову на Лідку.
— Вибач, — сказав він безбарвним голосом. — Я там у штабі наговорив усякого… Від люті. Не слід було. Отож — пробач.
Якби він підняв свій пістолет і вистрелив Лідці в лоба — вона здивувалася б менше.
Ранкова поїздка на об’єкт кінчилась уже за годину. Лідка була в лабораторії, коли з берега прибіг захеканий Славко; за хвилину вони вдвох мчали стежкою вниз, причому Лідка притискала до живота аптечку, яка за всіма правилам мала зберігатися на катері, але не зберігалася з огляду на денну спеку.
Аптечка, на щастя, не знадобилась.
Коли Славко з Лідкою добігли до причалу, Віталій уже сидів на дошках, блідий, аж синій, але цілком притомний. Від запропонованого нашатирю відмовився:
— У ящику… на катері… Чому аптечка не на місці?!
Слова, що спершу здалися маренням, були насправді дисциплінарною доганою. Роль лікаря в експедиції виконував Петро, але за техніку безпеки під час занурень відповідав Саша, а той, видно, вважав, що коли є пістолет, то нашатир уже ні до чого.
Пришвартований катер бився бортом об причал. Дошки під ногами здригались; Віталій відшукав очима Лідку.
— Петре, — спитав, не зводячи з Лідки погляду. — Ти зняв?
— Так, так, — дещо метушливо підтвердив археолог. — Але ж… нічого не було, Віталику. Зовні — нічого не було видно…
— Ворота? — тихо спитала Лідка.
Віталій відвів очі:
— Там залишки Дзеркала… Нас заохотять, друзі, за цю експедицію. Але ми все одно ні греця не дізнаємось… і не зрозуміємо.
Плівку, вийняту з другої, резервної, відеокамери, переглянули вже через півгодини. Віталій кривився, глибоко дихав і ковтав таблетки від головного болю; видно, він витримав ще більше, ніж Лідка. З запису чудово видно було, як хтось із аквалангом заходить у Ворота, зупиняється в отворі, на хвилину зависає, впираючись руками в кам’яні стовпи, а потім раптом смикається і зсувається, і потихеньку перевертається, відправляючи до поверхні бульбашки повітря, набираючи в легені води… На цьому запис кінчався. Петро і Саша, що були в ту мить під водою, швиденько витягли Віталія до сонця й відкачали просто в катері. Потопельник уже дихав, але до тями не приходив, через що рятувальникам довелось пережити кілька неприємних хвилин.
— Лідо, — сказав Віталій, коли емоції тих, хто зібрався в штабі, трохи стишились. — У мене до тебе буде кілька конфіденційних питань. Як до біосенсора.
— Кого? — спитала Лідка з осторогою. В університеті їй устигли прищепити стійку неприязнь до всіляких псевдонаукових термінів.
Віталій осміхнувся.
…Був полудень. У самому цьому слові Лідці чулося калатання жовтих розпечених дзвонів.
У посохлій траві верещали цвіркуни. Повітря струмочками переливалося над забетонованим майданчиком, над дахом автобуса, над бортами пересувної електростанції; Лідка насунула кепку аж на ніс.
Віталій відвів її в коротку тінь кряжистої, вцілілої після мриги яблуні. Люди, які свого часу варили компот із її яблук, відійшли в нікуди, і, ніби усвідомлюючи це, яблуня колихала в гіллі єдиний зелений плід. «Яблук вам? А дзуськи…»
— Лідо, ось що. Тоді, коли ти… вперше «попливла» у Воротах, тебе щось емоційно зачепило? Вразило?
Лідка дивилась не розуміючи.
— Бачиш, удруге, після історії в бухті, коли ти, за твоїми словами, ледь не втопилась, — там зрозуміло. Там ти була добряче роздратована. А вперше?
— Я вперше побачила Ворота, — сказала вона пошепки. — Ну і взагалі… ви ж мені тоді вперше дозволили занурюватись.
Віталій кивнув:
— Так. Зрозуміло.
І замовк, думаючи про своє.
— Емоційне… тло? — тихо припустила Лідка. — Тобто коли людина дуже збуджена…
І Саша, і Петро, і всі вони проходили крізь Ворота, зупинялися у Воротах, і сам Віталій, між іншим, робив це неодноразово. Але чомусь лише тепер «поплив», спіймав галюцинацію слідом за Лідкою. Чи не зовсім галюцинацію.
— У вас що… щось сталося? — спитала вона тихо.
Віталій мовчав.
— Що, ця стрілянина… з дальфінами…
Віталій глибоко зітхнув. Лимонна миша на його футболці потяглась і зіщулилась.
— Так, ти вгадала. Учора вночі прийшла радіограма… ми згорнемо експедицію впродовж тижня. Удома… неприємності.
— Що? — Лідка підібралась.
— Ні, — Віталій скривився. — Нічого особливого. Це у нас, — він на мить затнувся, — у конторі проблеми. Тебе не стосується й нікого не стосується. І ти мовчи, гаразд?
Лідка кивнула.
До водонапірної колонки вийшла, похитуючи стегнами, Валя. Усміхнулась Віталію, багатозначно подивилась на Лідку, налягла на важіль із нежіночою силою. Вода так і бризнула, так і вдарила об дно емальованого відра.
На наступній планерці Петро Олегович офіційно оголосив про завершення програми і згортання експедиції. Сергій і Валера невимовно зраділи, та й сам Петро мав радше бадьорий вигляд, ніж розчарований, і Лідка його розуміла. За час, проведений біля артефактних Воріт, дві його онучки з чорно-білої фотографії мали трохи підрости.
Увечері на березі влаштували щось на кшталт прощального пікніка. Розклали багаття, до якого зараз же заявився місцевий патруль з лайкою й заборонами. Патруль довелося заспокоювати й улещувати, а багаття прикривати валунами, та його все одно видно було з усіх боків, бо живили його сухими водоростями, а ті горять, як папір.
Патруль залишився. Офіцер непевного звання і двійко молодих солдатиків розсілися просто на каменях, легковажно поклавши поруч автомати з пристебнутими ріжками, і Лідка, хоч і не надто зналася на зброї, поглядала на хлопців з осторогою. Щось підказувало їй, що з автоматами так не поводяться.
Солдати наминали консерви, щедро виділені Валею з інтендантських запасів. Офіцер кілька разів приклався до пом’ятої пляшки від термоса, що правила за келих. Солдати були п’яні самою тільки тушонкою.
Вина роздобув, як завжди, водій Паша — розщедрився, притягнув дві здоровецькі каністри. Вино було густе, домашнє, міцне, одного пластикового келишка цілком вистачало, щоб світ пішов у танок. Гостинна господиня Валя розрум’янилась, сидячи між техніком Сергієм і водієм Валерою, і раз по раз заходилася сміхом, який чути було, мабуть, і по той бік гір.
Віталій посидів півгодини й пішов до себе. Хвилин через десять після нього пішов і Петро; Саша лишився, і Славко не поспішав іти — сидів хоч і поруч із Лідкою, та якось відокремлено, слухав байки й анекдоти і дивився, як Лідці здавалось, просто Валі в повногубий рот.
Розмови робилися все гучнішими й розкутішими. Лідка відійшла вбік, сіла на самому краєчку моря, скинула босоніжки й опустила ступні у воду.
— Нє, сиділи-сиділи, ти мені скажи, пірнали-пірнали — хоч випірнали чогось? Що мені жінці казати — премія буде, ні?
— Тобі, Серього, премія так і так не належиться. Ти тут засмагав, вважай, розкошував та Вальку лапав, подалі від жінки…
Чоловіки зареготали. Лідка підігнула пальці на ногах. Гострий камінець, що невідомо як опинився серед відшліфованої морем гальки, уп’явся в п’ятку.
— Ото так розкошував… тут місце саме по собі погане, жили люди — і все, нема, прокляте місце, у мене в фотоапараті плівка сама собою засвітилась…
Голоси відлунювали в Лідчиній голові, зливались в один нерівний болісний дзвін. Перед очима ніби плив екран невідомого приладу — зелена крапка стрибала, викреслюючи зубчастий графік, а коли в загальний гамір угвинчувався сміх Валі, самописець підскакував високо вгору й забарвлювався червоним…
Треба було встати і піти в намет, але Лідка знала, що там буде ще гірше. Блукати берегом поночі, та ще на п’яну голову, значило обов’язково спіткнутись і збити коліна; Лідка сиділа, поклавши долоні під пахви, і почувалася черствим окрайцем хліба, що лежить на столі поруч зі стосиком рум’яних, пахучих пампушок.
Мама казала їй: «Не помились… подумай…»
Вона помилилась. Вона вірила, що буде справжня наука, відкриття, справжнє — одне слово, життя…
Дітородний період кінчився. Або кінчиться за кілька місяців. Науки немає — є здивоване розглядання, багатозначні натяки й докладні рисунки, які нічого насправді не пояснюють. Із тим самим успіхом можна обміряти і зважувати труп і сподіватися таким чином розгадати плин думок покійного…
І Віталій, і, напевно, Петро вже від початку знали, що експедиція нічого нового не дасть. Те, що Лідка сприйняла як королівський подарунок, виявилося покиддю із панського столу.
Її босу ступню відчутно куснули — чи то дурна риба, чи крабеня. Лідка зашипіла і відсмикнула ногу.
— А ти сам бачив? А то кажуть тут усякі, НЛО, НЛО… Так, вогники були, та це, мабуть, літак…
— Удень, кажуть тобі! Ось ти, солдатику, бачив таку штуку над морем? Наче як блюдце летюче?
— Дякую…
— Та не дякую, ти скажи, бачив тарілку?
— Дякую, ні, не хочу…
— Об’єкт — не можна, — це долучився офіцер. — Об’єкт — таємний. Об’єкт — не можна говорити, не можна питати. Не треба.
— Ох, вибач… Ну в очах же бачу, прибульці тут були, ви ще, либонь, і стріляли по них… Може, і збили? Га?
— Не можна.
— Розумію… Служба…
Лідка підвелась. У голові паморочилось усе дужче, слід було негайно припинити це неподобство.
Купальника не було. Вона відійшла подалі, туди, куди не сягало світло багаття. Швиденько роздяглась. Голяка увійшла в море, занурилась по саму маківку, відчула спершу шок, а потім полегшення. Голова звільнилась від думок, як звільняється від диму прокурена кімната. Лідка заткнула пальцями вуха й лягла на спину.
Ну, ось і все.
Небо було величезним і тьмяним. Щільний серпанок пропускав світло лише найбільших зірок.
Прибульці. Авжеж, куди простіше. Зелені чоловічки, що поневолили космос і виявили на одній із планет потенційних конкурентів. І спинили їх складним, але відносно гуманним способом. Призначили людству регулярне профілактичне кровопускання, шокову терапію, після якої не лишається часу ні на які дурниці на кшталт завоювання космосу. Після якої — щоб вижити й відновити чисельність…
Лідка показала б зіркам кулак, але не хотіла, щоб прохолодна вода заливалась у вухо.
…А людство — неабиякий вихованець. До всього пристосується. Живе потихеньку зі страховим полісом у зубах, активно користується «домовленим часом» і, кажуть, навіть трохи розвивається…
Вона змерзла. Перевернулась на живіт і «пляжним брасом» попливла до берега.
Багаття красиво розбивалося на поверхні води, відбивалось у кожному мокрому камінці. І біля багаття відбувалася колотнеча. Лідка роззявила рота.
Сергій сидів, ледь обійнявши Валю за міцну талію. Обоє були білі, як піна, навіть відблиски багаття не могли надати їхнім обличчям людського відтінку. За два кроки від парочки стояв водій Валера, і в руках у нього був автомат із пристебнутим ріжком.
Лідка миттю ослабла і зрозуміла, що зараз утоне. На щастя, під ногами відшукалось дно.
— С-сука, — розбірливо вимовив Валера. — Ти… забери лапу. З цієї хвойди. Уб’ю. Обох.
Валера був веселим, енергійним чоловіком середнього віку. Лідка ніколи не бачила, щоб він був роздратованим чи сварився.
Розгублені солдатики сиділи поруч, роззявивши роти, вчепившись кожен у свою бляшанку. Лідчине покоління, молодша група. Їх погано годують, подумала Лідка відчужено. Вони голодні…
Біля багаття валялась порожня каністра з-під вина. Коли вони встигли СТІЛЬКИ випити?!
Валера похитнувся. Ширше розставив ноги. Дуло автомата окреслило півколо. Навіть Лідка інстинктивно пригнулась, пірнула і під водою почула різке — та-та-та…
Блідий технік Сергій усе ще сидів, обіймаючи бліду Валю.
Солдатики так само стискали кожен свою бляшанку.
Зате Валера лежав на камінні. І автомат був у руках у Саші, а Сашина нога наступала на Валерину шию.
— Ти-хо, — сказав Саша пошепки, але так, що й Лідка почула. — Ти-хо. Цить.
Ніхто не зронив ні звука. Не випускаючи Валериної шиї, Саша повернувся до офіцера і крізь зуби заговорив мовою, з якої Лідка розуміла лише окремі слова. Офіцер слухав, і спершу його обличчя зробилося білим, як у Валі, а потім густо-червоним, у напівтемряві майже коричневим. Офіцер був також Лідчиного покоління. У якому він званні, вона так і не зрозуміла.
Потім дзенькнули порожні бляшанки. Солдати встали, підхопили кожен свій автомат, причому той, що брав зброю з Сашиних рук, ледь не знепритомнів. Уся трійця підтюпцем відійшла в темряву, і звідти вже долетіли верескливі команди і дзвін мордобою.
— От блін, — сказав водій Паша.
Решта мовчали.
Сергій уже забрав руку з Валиної талії. Валя закусила пухку губу. Водій Паша методично підбирає розсипані стакани. Славко — Господи, з ним хоч нічого не сталось?! І цивільник Саша, а там, де він, завжди щось відбувається.
Завовтузився Валера, придавлений Сашиною ногою.
— Ус… ти…
Саша відступив і дозволив йому підвестись. Валера встав; губи його були замащені кров’ю з розбитого об каміння носа.
Саша згріб Валеру за комір теніски. Акуратно, в обхід багаття, вивів до моря й тут зважено, коротко вдарив під дих. Валера охнув і перекинувся у воду; Саша підвів очі й побачив Лідчине обличчя над водою.
— Виходь.
— Я гола, — пробелькотіла вона ледь чутно.
— Виходь і вдягайся.
Лідка поквапилась до свого одягу — наполовину вплав, наполовину підстрибуючи. Навкарачки вибралась на берег, довго не могла відшукати шорти. У воді гучно вовтузився Валера, поширюючи розлогий діапазон непристойних звуків, стогнав і лаявся.
— От блін, — повторив водій Паша. — Оце шмурдило, мабуть, тютюну підсипали.
— І що тепер? — хрипко спитав Сергій.
— Тепер — штани випери, — з несподіваною злістю відгукнулася Валя. — Теж мені мужики… Один кретин схопив пукавку — всі зразу обі…лись.
— На себе подивись, — відрізав Сергій.
— Тихо, — сказав Саша. — Один перепив. Він тепер до-овго роботу шукатиме, я подбаю… Але якщо хто рота відкриє сп’яну чи здуру… теж роботу шукатиме. Довго. Ясно?
Усі мовчали. Паша підкинув у багаття трави та хмизу. Валера затих, виповз на берег, сів лицем до моря, схиливши голову на руки.
Потім Валя підвелась — зухвало яскрава, смілива, облита світлом багаття. Ніби пережитий страх переплавився тепер у збудження, в браваду, недарма так хижо виблискували примружені вологі очі.
— Хто б мені допоміг цей кошик назад відперти? Славо, ти наче тверезіший за інших?
І усміхнулась. Лідка бачила її усмішку, бо саме до цього часу встигла вдягтись і брела до багаття, щоб зігрітися.
Зависла пауза. Багаття горіло високо й рівно. На щоках Сергія грали жовна, Паша підбадьорливо всміхався. Навіть Саша озирнувся, глянув на Славка, оцінюючи поглядом.
Тріщала, згораючи, трава. Те, що раніше було водоростями й жило на глибині, в царстві тиші і риб. А потім померло, було відринуте й викинуте штормом, висохло під палючим сонцем, тепер зникало в багатті, не лишаючи навіть попелу.
Лідка глибоко зітхнула.
— Ні, — сказав Славко, дивлячись убік.
Багаття потроху пригасало. Морська трава горить швидко.
Валя усміхнулася знову, але зовсім іншою усмішкою:
— І що робить із людьми хронічний спермотоксикоз…
Славко підскочив — і якоїсь миті зробився схожим на Сашу. Так само швидкий і безжальний; стискаючи кулаки, він зупинився перед Валею, і тоді інтендантка усміхнулась утретє, та так, що навіть у Лідки звело щелепи.
— Що, Славо? Ти щось хотів сказати?
Сергій примирливо втиснувся між ними:
— Славо, не можна так на бабу. Вона не винна… Ти скажи своїй лаборантці, щоб не викаблучувалась, а дала, як годи…
Лідка не знала, чи доводилося Славкові коли-небудь битись. У ліцеї, пригадується, він не задирався ніколи; але тепер Сергій відлетів на два кроки й, ледве втримавшись на ногах, схопився за вилицю:
— Ох ти ж гадючий вилупок…
Саша спіймав призначений Славкові удар, завиграшки завернув водієву руку за спину. Штовхнув Сергія на землю:
— Мало? Теж хочеш прочухана?
Сергій вилаявся. Тоді Лідка, мокра, в прилиплій до тіла майці, увійшла в освітлене коло, стараючись, щоб губи не тремтіли:
— Славку… Ну їх усіх… Ходімо, га?
Славко подивився на неї каламутними зацькованими очима.
— Славо… ходім? Будь ласка… Ну їх к бісу…
Його рука була холодна, як риба. І дрібно тремтіла.
Уранці Лідка вибралась із намету, злодійкувато тягнучи за собою спальний мішок.
Роззирнувшись і нікого довкола не побачивши, поспіхом згорнула спальник і, затиснувши його під пахвою, поквапилась до моря. Залізла в каміння на краю пляжу й опустила спальник у воду.
Насотавшись, мішок зробився важезним і майже некерованим; зайшовши по коліно в море, Лідка допомагала солоній воді знищувати сліди першої шлюбної ночі.
Вона не знала, що з кручі на неї дивиться, закусивши пухку губу, інтендантка Валя.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги