Армагед-дом

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Двісті п’ятий дитячий комбінат сьогодні повертав собі поважну назву школи. Половина спалень знову називалися класами; двоярусні ліжка розібрали й винесли в комору, і старі шкільні столи, за якими навчались іще Лідчині однолітки, розташувались на своєму законному місці, настільки законному, що залізні ніжки меблів утрапили кожна в свою заглибину на лінолеумі. За винятком, звісно, тих кількох приміщень, які під час апокаліпсису вигоріли дощенту, — там лінолеум був майже новий.

Яна, донька Тимура і Сані, губилась у морі квітів і бантиків, що утворилося під табличкою «Перший К». Широчезне подвір’я вщерть було заповнене людом; малята з середньої та молодшої груп прилипали до вікон, розплескували носи об скло, із заздрістю дивилися на старших братів і сестер, у яких сьогодні, просто зараз, починається нове доросле життя. Лідка пригадувала себе, як вона видерлась на підвіконня й шукала в такій самій збудженій юрбі Тимура і Яну.

Усі вони — і вона, Лідка, теж — свого часу пішли до першого класу саме тут, у двісті п’ятій. Потім, на верхівці татової кар’єри, всіх трьох перевели до ліцею: Яна з Тимуром були тоді в шостому класі, Лідка — в четвертому. А племінницю Яну збиралися віддати в ліцей уже з першого дня навчання, але в Тимура не вистачило на це грошей, а в тата — впливу.

— Слухайся вчительку… — удвадцяте повторила Саня.

Яна відкопилила примхливу губку:

— Виховательку? Тамару Михалівну?

— Це вона була вихователькою, а тепер вона вчитель! І до тебе інші вимоги, зрозуміла?

— Ага, — сказала Яна байдуже.

Худенька і миловидна Лідчина племінниця була на свої роки розвиненою й надто непокірною. Лідка мовчки співчувала незнаній Тамарі Михайлівні, що мучилася з Яною чотири роки в садочку і, певно, приреченій мучитись іще щонайменше рік — доки Саня з Тимуром не примудряться перевести дівча до ліцею.

Мама розчулено всміхалась. Тато почергово клацав то язиком, то фотоапаратом. Супився, заздрячи потай, шестилітній Паша, що виявився на півроку молодшим за власну небогу й тому потрапив у середню групу. Лідка бачила, як Яна повернулась до натовпу й цілеспрямовано показала дядечкові язика.

— Ой як час спливає, — плаксиво сказала незнайома гладка тітка, що опинилась поруч.

— Батьки першокласників! Відійдіть за білу лінію! — прокричав мегафон наполегливим голосом професійного педагога.

Лідка попрощалась із Тимуром і Санею, кивнула Яні й вибралась із натовпу. На цьому святі вистачає штовханини й без далеких родичів.

Вулиці були напівпорожніми; місто повелося на першому дні навчання. Усі рекламні щити пропонували якщо не зошити, то ранці, якщо не ранці, то скриньки для сніданків або самі сніданки, «для підтримання сил маленького відмінника». Подекуди на вулицю виставили репродуктори, що викликали ностальгію за невибагливими шкільними пісеньками. «Ой як час спливає», — зітхала ведуча радіопередачі.

Лідка зайшла в автомат і зателефонувала Славкові на роботу. Ніхто не брав слухавку; нічого дивного, перший день навчання завжди вважався неробочим днем, зокрема і в Інституті кризової історії.

От тільки навіщо Славкові було брехати, що сьогодні о дванадцятій у нього нарада?

Цікаво, до якої школи пішов цей його нащадок. І ще цікавіше, як він називає батька: тато? Дядько? Ярослав Андрійович?

Лідка послухала довгі гудки, зітхнула й набрала коротенький, давно набридлий номер.

— Приймальня слухає.

— Говорить Зарудна. Шеф на місці?

— Хвилинку…

Контора працює без вихідних. Хоч перший день навчання, хоч останній — секретарка на місці, і шеф також на місці, та от чи захоче він розмовляти?

Клацнуло в слухавці. Глухий голос без будь-якої інтонації:

— Алло…

— Доброго дня, Вікторе Олексійовичу. Я хотіла спитати, чи є новини щодо мого…

— Є, — перебив її голос, цього разу з відтінком роздратування. — Одинадцята нуль-нуль, сто перша кімната. Поговориш з однією… людиною.

— Дякую, — сказала Лідка, але слухавка вже пищала короткими гудками.

Вона подивилася на годинник — пів на десяту. Зайвий час. Вирвані з життя півтори години.

Але невже її справа зрушить із мертвого місця?

Вона сіла в автобус — добре, що він був майже порожнім. Спинка сидіння попереду була розмальована різноманітними пиками; це ще квіточки, десь за півроку підуть написи. Спершу найбезневинніші, а що далі, то дужче…

За двадцять хвилин вийшла на набережній — уздовж вулиці рябіли кіоски, відчинені й зачинені, брезентові та скляні, і кожен другий вабив яскравою вивіскою: «Шкільний базар».

Бетонними сходами вона спустилася до моря. Чайки, що порпались у ящику для сміття, неохоче пошкутильгали на кілька метрів убік. Раз у раз спотикаючись на камінні, Лідка дісталась до знайомої розколини.

Підстелила поліетиленовий пакет, умостилась, схрестивши ноги.

…Під час їхнього зі Славком медового місяця — відразу після повернення з експедиції — вони любили усамітнюватись тут і пекти картоплю на жару. І згадувати, як було добре тоді, в першу ніч, у наметі.

Тоді Лідка була ще свято переконана, що не сьогодні-завтра тест на вагітність дасть позитивний результат.

Із кожним новим пікніком картопля робилася все сухішою, а смажена ковбаса все більш масною й огидною.

Зрештою потреба в романтичних вечорах біля моря зникла зовсім.

Лідка похмуро посміхнулась. Море було сірим, як велетенська, до обрію, миша.

Вона показала перепустки — спершу зовнішню, потім внутрішню. Внутрішня, червоно-рожевого кольору легенів, викликала в неї особливу відразу. Стільки зусиль знадобилося, щоб отримати її, і стільки відкриттів марилось за порогом штучної таємниці, і якою порожньою й надуманою виявилась уся ця заборонена наука, і разом з тим якою ревнивою і мстивою; захопивши в своє нутро людину з рожевою перепусткою, вона нізащо не бажала випустити її назад.

Двері сто першого кабінету були оббиті шкірою. Найпевніше штучною, але дуже схожою на справжню. Шкіра працівників-невдах, подумала Лідка — і не усміхнулася на власний жарт.

— Олександре Ігоровичу, до вас Лідія Зарудна…

Вона увійшла. Чоловік, що сидів за важким столом, підвів голову, і спершу вона його не впізнала. І лише коли він насупив брови і підборіддям указав на стілець — лише тоді вона здригнулась і напружилась.

Саша дуже змінився за останні п’ять років. А може, це партикулярний костюм із краваткою змінювали його до невпізнанності. І ще — гладенько зачесане волосся.

Яка стрімка кар’єра, подумала Лідка, всідаючись і влаштовуючи на колінах бувалу в бувальцях торбу. Яке в нього звання? І яке звання було ТОДІ?

Вона згадала себе, коли борсалась у хвилях, із останніх сил хрипко гукаючи: «Сашо, Сашо», і людину на березі, ось цю людину, навмисне заглиблену в читання. Щоправда, море шуміло так гучно… А вона кричала так тихо…

— Мені передали вашу заяву, — стиха сказав колишній підводник. — Що спричинило таке радикальне рішення? Таке несподіване для всіх, хто вас знав?

Лідка подивилась йому в очі. Саша, здавалось, не впізнавав її. У всякому разі, в прозорих його очах нічого не відображалось.

— Я зрозуміла, що не зможу більше принести користі науці, — сказала Лідка не запинаючись. — І не зможу принести користі службі ЦО.

Саша далі дивився крізь Лідку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся.

— Чому?

— Бо я помилилась, вибираючи шлях, — сказала вона так само просто. — Бо я не науковець. Ось і все.

Саша опустив блакитнуваті повіки:

— Бачте, колего Зарудна. Ви справляли враження енергійного, захопленого своєю справою дослідника. Усі вважали вас, саме вас, спадкоємицею справи людини, чиє прізвище ви… — він зробив ефектну паузу, — …носите. Чи не так?

— Я не знаю, хто що вважав, — сказала Лідка вже менш упевнено. — Людям властиво помилятися, чи не так?

— А вам не здається, що це зрада з вашого боку? — стиха спитав, просто-таки прошелестів Саша.

Лідка розлютилась. Зняла торбу з колін, поставила на волохатий килим:

— Ну й кого я зраджую?

— Пам ять Зарудного, — підказав Саша.

Лідка проковтнула слину, набираючи в груди якомога більше повітря. Тільки стриматись. Тільки стриматись; він провокує її навмисне, і невідомо, що станеться після того, як вона піддасться на провокацію. Мовчати, мовчати, я кулька, повітряна кулька, червона повітряна кулька…

— Для науки і ЦО це має якесь значення? — спитала вона через силу. — Зраджую я пам’ять Зарудного чи ні?

Він відвів погляд:

— Ні. Не має.

— Тоді я прошу пропустити мою заяву. Зняти з мене право допуску. Я дам будь-які підписки про нерозголошення — хоч на три мриги вперед…

— Вас не випускатимуть за кордон, — сказав Саша з жалем. — За жодний. Під жодним приводом. Років десять.

Лідка скривилась:

— Так, це ви вмієте. Не пускати.

Якийсь час Саша не зводив з неї тягучого погляду.

— Ви наполягаєте на звільненні?

— Так, — вона кивнула.

Саша відкинувся назад. Покрутив у пальцях жовтий лакований олівець.

Несподівано усміхнувся:

— Ти маєш рацію. Науковець із тебе хріновий.

Вона дивилась, як він підписує папери, і відчувала, як терпнуть, бліднучи, щоки.

Він бреше. Він бреше, навмисно принижуючи. Ні в чому не можна вірити цивільникам. Науковець із неї був би непоганий… якби вся ця наука мала сенс… Вона могла б… недарма її цінували в університеті! Недарма вона отримала свій червоний диплом… Недарма її брали в експедиції… Недарма її допустили до секретного інституту… Не могло такого бути, щоб стільки надій — на «хрінового» науковця!

Гуркіт моря. Солона вода в горлі.

— Я хочу спитати, — сказала вона хрипко.

Він на мить відірвався від паперів:

— Питай.

— Ти мене топив?

Він охайно склав підписані папери. Скріпив скріпкою. Підвів на Лідку прозорі очі:

— А ти знаєш… Тоді, будучи шмаркатою пацанкою, ти справді здавалася перспективною штучкою. Ти була фанаткою. Таких бояться. І ти спритно вдавала, ніби багато знаєш.

— Тож топив?! — перепитала вона, посунувшись уперед.

Саша усміхнувся. Уперше від самого початку розмови; на його суворій краватці тьмяно зблискувала золота шпилька. І так само тьмяно, але гостро блискали очі.

— …Вітаю вас, колишня колего Зарудна. Вашу заяву буде прийнято, ми знайдемо можливість звільнити вас без скандалу. Чи варто казати, що до жодного наукового закладу вас і близько не підпустять? Чи й так зрозуміло?

— Не дуже й треба, — сказала Лідка повільно.

І підвелась:

— Дякую вам, Олександре Ігоровичу. Я цілком задоволена.

…Звідусіль лунали шкільні марші. Здійнявся вітер і гнав бруківкою обгортки від цукерок.

На стовпі оголошень гронами висіли запрошення на роботу.

Учителі потрібні були в колосальних кількостях. Чогось в основному з природознавства та праці. А історію я викладала б одним мізинцем, подумала Лідка. Та й біологію… Та хоч фізкультуру. І вони сиділи б у мене як миші, вони б мене боялись…

Бо я їх ненавиджу.

Вона сіла на швидкісний трамвай (у вагоні були самі радісні мами першокласників), доїхала до центру, на виході купила банан і з’їла на ходу. Вітер мав запах осінніх квітів. Цвинтарний запах, подумала Лідка.

Ось і все. Легко й порожньо. Яка всеосяжна, спокійна порожнеча.

…Узяти й піти в школу. І дресирувати їх, як цуценят. Аби стояли струнко. Аби по десять разів переписували довжелезні вправи, а зроблять помилку — іще десять разів. Аби сиділи, склавши на парті руки, не сміючи поворухнутись… аби здригалися від звуку мого голосу!

Меморіальну дошку Андрія Ігоровича Зарудного не протирали давно. Бронза позеленіла, депутат Зарудний остаточно перестав бути схожим на себе. Якось місцеві хлопчаки уподобали барельєф для різноманітних забав, але після того як Лідка спіймала двійко снайперів із водяними пістолетами і жорстоко нам’яла їм вуха, стрілянина по бронзовій мішені припинилась.

Обуреним матусям постраждалих стрільців Лідка кинула відібрану у хлопчаків зброю. «Це ж вода! — не вгавала одна з них, сусідка з третього поверху. — Що вона може заподіяти цій вашій дошці!» — «Іще раз спіймаю, — сказала Лідка, — буде гірше». — «Садистка! — кричала матуся. — Я знайду на тебе управу!» — «Шукайте», — сказала Лідка і грюкнула дверима перед матусиним носом.

Сусіди й раніше не розуміли її, а після випадку з «екзекуцією» остаточно незлюбили. Особливо жінки: «Своїх дітей немає, то це стерво на чужих кидається!» Особливо дружина дипломата з третього поверху та дружина актора з четвертого. Адже будинок лишався елітарним, навіть з’явилася біля входу комірчина консьєржа, у якій по черзі проводили дні дві сумирні бабці…

Один лише дід доброзичливо вітався з Лідкою, сивий плішивий дід із першого поверху, той самий, що курив оце біля під’їзду. Курив і кашляв; Лідка привіталась, і дід відповів, і вона вкотре здивувалась, як у цьому немічному вже тілі вміщається глибокий бас — голос не старого діда, а ще й дуже чоловічий, красивий і навіть бентежний.

Вона відчинила двері своїм ключем. Зі свекрухою вони не розмовляли, мабуть, уже років зо три; Клавдія Василівна жила окремо, зачиняла свою кімнату на замок і лихословила — Лідка точно знала — про свою паскудну невістку всюди, де лише вдавалося завести розмову. Від найближчої хлібної крамниці й до Ради міністрів, де вдова Андрія Зарудного тепер обіймала якусь невиразну, але досить вигідну посаду.

Якось за Лідчиної відсутності Зарудна перенесла портрет чоловіка з його кабінету до себе в кімнату. І Лідка не змогла домогтись повернення портрета на законне місце; вдова вкотре продемонструвала їй своє виняткове право на пам’ять про Андрія Ігоровича. Добре, що в Лідки був іще фотопортрет, той самий, який так зручно лягав на стіл під оргскло…

У вітальні товстим шаром лежав пил. Клавдія Василівна не прибирала ніде, крім своєї кімнати та зрідка — кухні. Лідка автоматично ввімкнула телевізор; на всіх каналах було одне й те саме. «Якась там школа прийняла сьогодні скількись першокласників. Незважаючи на певні матеріальні труднощі, педагогічний колектив упевнений…»

Як нудно, подумала Лідка. І це називається сучасним телебаченням?!

«Продовжують працювати інститути підвищення кваліфікації для працівників дошкільних закладів. Молоде покоління вихователів повсюдно стикається з власною некомпетентністю, бо вихователям не вистачає освіти… стати педагогом… і проблема загострюватиметься з кожним роком, разом з ускладненням програми. Лишаються актуальними центри переорієнтації працівників вищих навчальних закладів, звільнених за скороченням штатів… для роботи з молодшими школярами. Працівники музеїв, люди з гуманітарною освітою…»

Лідка скривилась і перемкнула канал.

«Третій міський ліцей оголошує про скорочення конкурсного прийому до першого класу. Батькам дітей, які так і не стали учнями ліцею, не варто впадати у відчай. Наступного року буде оголошено конкурс до першого та другого…»

Лідка похмуро посміхнулась. Знаємо ми ціну цим конкурсам. І хто в них змагається, також знаємо.

Вона перемкнула канал іще раз. Їй хотілося чогось гучного й веселого, кліпа хотілось, ну невже на честь першого дня навчання не пустять жодної НОРМАЛЬНОЇ передачі?

З екрана дивився широколиций чоловік із покоління Лідчиних батьків. Дуже засмаглий, він мав забагато зморщок, як на його вік, непевного кольору очі, що втекли кудись аж під лоба.

— …залишити армію й зайнятися політикою? — спитали з-за кадру.

— Мені здається, я багато зробив для армії. Я став генералом у тридцять п’ять років… Але армія в умовах мирного часу, сучасна армія, вже не дає мені місця, щоб зробити більше. Моя перемога на виборах — закономірність, але це лише перший крок. Я хотів би, щоб люди, які віддали за мене свої голоси…

Чоловік говорив через силу, завчений текст ніяк не йшов йому на язик. Лідка сумно зітхнула й підняла пульт. У чому перевага телевізора? Так легко можна змусити замовкнути будь-кого з політиків, та хоч самого президента.

Камера від’їхала, пропускаючи в кадр довгий стіл зі зграйкою мікрофонів і людей, що сиділи по обидва боки від генерала, що народжував слова. Лідка вимкнула була телевізор, але зразу роззявила рота і ввімкнула його знову.

Ні, не помилка. Праворуч від генерала сидів, зосереджено киваючи головою, Ігор Рисюк власною персоною. Світлий елегантний костюм, інтелігентне тонке обличчя — поруч із ним генерал здавався просто дровинякою, яку натуралісти притягли з лісу і не встигли відшліфувати.

Оце так!

Лідка вимкнула телевізор. Кинула пульт у м’яке крісло, прислухалась; здається, свекрухи не було вдома. Також святкує перший день навчання?

У кабінеті, що його за старим звичаєм називали «кабінетом батька», блимав червоним автовідповідач нового телефону. Передчуваючи неприємність, Лідка натисла на маленьку і пружну, як прищ, кнопку.

— Доброго дня, панове Зарудні. Це говорить такий Рисюк, якщо ви пам’ятаєте. Я був би вдячний, якби хтось із вас зателефонував за номером…

— Про вовка промовка, — сказала Лідка вголос.

Іще в ліцеї вона відзначила, що події зазвичай ходять табунами. І якщо є новина — чекай другої, третьої і так далі.

— І це твоя квартира?

Рисюк кивнув. Крихітна кімнатка була облаштована за вищим класом. Обчислювальна машина, відеоцентр, телефони, зовсім як колись у кабінеті Зарудного.

— А ночуєш ти де? — в’їдливо спитала Лідка.

Рисюк уважно на неї подивився. Осміхнувся:

— На дивані.

Лідка запнулась.

— А, цей, дружина, діти? У тебе ж наче дружина була?

Рисюк кивнув на стіл. Під екраном монітора ліпились одна до одної три фотографії — на перших двох були двоє гладких голих немовлят із витріщеними у простір безтямними очима: хлопчик і дівчинка. На третій, зовсім свіжій, стояли поруч щоката першокласниця з квітами і кругленький похмурий хлопчисько в коротких штанцях.

— А… в кого вони такі… — Лідка трохи не спитала «гладкі», але вчасно отямилась. — У кого вони такі величенькі?

— В дружину, — коротко відповів Рисюк.

Лідка знову глянула на фотографії. Про всяк випадок оглянула весь стіл — ні, жіночого фото ніде не було.

— Як Слава? — уривчасто спитав Рисюк. — Працює?

Лідка кивнула без ентузіазму.

— А ти, кажуть, звільняєшся?

Лідка підвела на нього погляд:

— А ти звідки знаєш?

— Хіба це таємниця? — Рисюк поблажливо посміхнувся.

— А, я й забула, що ти зробився сірим кардиналом, — сказала Лідка ніби жартома.

Жарту не вийшло. Рисюк дивився уважно, тепер уже без усмішки, і під поглядом його непорушних світлих очей Лідці зробилося ніяково.

— Чому ти покинула науку?

— Не твоє діло, — сказала вона, намагаючись надати розмові тону веселої шкільної суперечки.

Рисюк помовчав. Запропонував чомусь пошепки:

— Кави хочеш?

— Ага, — відповіла вона після паузи.

— Ходімо варити…

Кухня, на відміну від кімнати, носила на собі всі сліди парубоцького побуту. Стіл був укритий, ніби круглими лусками, задавненими відбитками кавових чашок. У раковині охайною купкою стояв не митий з вечора посуд.

— Лідо, тут намічається цікава перспектива. Я хотів поговорити з тобою… і зі Славою.

— То зі мною чи зі Славою? — спитала вона, пальцем перевіряючи чистоту табурета.

Рисюк чіпко глянув на неї через стіл:

— Мені треба зробити вибір? Або-або?

— Ні, — вона опустила очі.

— Розумію, — сказав Рисюк повагом. — Бачиш, Сотова… Я справді розумію, і зрозумів не вчора. Слава НІКОЛИ не пробачить тобі того випадку в Музеї. Для Слави ти — емблема його приниження, неповноцінності, пам’ятник його підлітковій дурості. Якби ви навіть мали дітей — ви однаково не змогли б жити разом. Утім, ти ж виходила за Славу не через кохання?

— Не твоє собаче діло, — сказала Лідка глухо.

— Звичайно, — Рисюк кивнув. — Так, просто до речі… Бо тепер МЕНІ потрібен Слава, і приблизно для того самого, для чого він свого часу знадобився тобі.

Лідка підняла голову:

— Ти змінив сексуальну орієнтацію?

— Але ж він і тобі був потрібен не для сексу, — вкрадливо нагадав Рисюк. — Тобі потрібне було його прізвище… прізвище його батька. Аби при слові «Зарудна» люди спершу перезирались, а потім питали шанобливо: «А ви часом не родичка ТОГО САМОГО?»

Лідка мовчала. Рисюк сполоснув під краном чашки, наповнив їх кавою, підсунув до Лідки цукорницю:

— Бери…

— Дякую, — сказала вона крізь зуби.

— На здоров’я… Бачиш, Сотова. Я оце збираю ресурси для однієї дуже перспективної справи. Будь-які ресурси. А спадщина Андрія Зарудного — ресурс великий, цінний, рідкісний.

Лідка стиснула губи, через що рот її негарно, як у старої, скривився. Вона квапливо опустила голову; найменше їй хотілось, щоб Рисюк бачив її потворною.

— Перспективна справа — це твій недорікуватий дурний генерал?

— Недорікуватість виліковна, — м’яко сказав Рисюк. — А щодо розуму, то цей генерал розумніший за багатьох. Це дуже потужна, вольова, перспективна людина. Треба лише спрямувати його в потрібне… русло.

— І ти при ньому — хто ж? — поцікавилась Лідка, відверто глузуючи.

— Я при ньому керівник штабу, — відповів Рисюк, ніяк не реагуючи на провокативний тон. — Ми вже виграли депутатський мандат у міській раді. За один-два роки важимо в мери, а ще роки через чотири — сама розумієш, у президенти. Роботи — ось так, — Рисюк провів долонею зверху голови.

— Ти серйозно? — спитала Лідка, уважно дивлячись у чашку, де вихолоняла кава.

— Якнайсерйозніше.

— Ти хочеш узяти Зарудного… пам’ять Зарудного, спадщину Зарудного… і хочеш пришити його до свого сумнівного стягу? Білими нитками?

— «Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис — це колесо для білки, то Ворота — це більше, ніж просто рятівне коло? Якщо апокаліпсис — не випробування, то, можливо, Ворота — це і є тест? Лабіринт для щура? Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести — Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда… Та чи можливо це?»

— У тебе гарна пам’ять, — повільно сказала Лідка, — але одне слово ти все-таки перекрутив. Не «це більше», а «щось більше». Ось так.

Рисюк задоволено всміхнувся:

— Навіщо поставлено Ворота? І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться? Можливо, саме тоді цикл завершиться і намордник буде знято. Підуть у непам’ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з’являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису? І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

— До чого? — уривчасто спитала Лідка.

— До питання про білі нитки, — так само уривчасто відгукнувся Рисюк. — Наш стяг — природна основа для ідей Зарудного. Вони, ці ідеї, приростуть до нього без усяких ниток.

— Приростуть до цього генерала?! — обурилась Лідка.

— Не до генерала, а до стяга, — м’яко виправив Рисюк. — Якщо тобі подобається висловлюватись так пишномовно.

Лідка мовчала.

— Насправді, — іще м’якше вів далі Рисюк, — мова йде про суспільство, здатне евакуювати своє населення без утрат. Без утрат — у Ворота. Без штовханини. Без тисняви. Ось так. І пий каву, доки вона не охолола.

Лідка взялася за чашку. Поставила її на місце:

— Ігорю, а ти не хотів би взятися за справу? Піти, наприклад, на курси вчителів молодших класів? Он скрізь пропонують…

Рисюк усміхнувся:

— Хтозна, хтозна… Коли Слава буде вдома? Щоб я міг йому зателефонувати?

— Навряд чи Слава тобі допоможе, — сказала Лідка холодно. — Спекуляції на імені батька давно викликають у нього алергію.

— Добре, — Рисюк коротко кивнув. — Але, розумієш, ім’я Андрія Зарудного не належить винятково Славкові й не належить тобі. Перш за все ми перевидамо його вибрані твори, крім того, наполовину готова книга спогадів «Мій чоловік Андрій Зарудний. Розстріляна справедливість».

Лідка похлинулась кавою:

— Що-о?!

— Твоя свекруха написала «рибу». А оскільки стиль у неї препоганий, такий собі сентиментальний канцелярит… То ми знайшли літературного обробника. Хочеш, дам почитати?

— Це підло, Ігорю, — сказала Лідка.

Рисюк підвівся. Підійшов до неї, сперся на стіл, так що його очі опинилися поруч із Лідчиними, поруч і трохи вище:

— Чому? Чому — підло? Чим така книжка гірша за ту саму меморіальну дошку? Привласнити прізвище Зарудна для вступу в універ — правильно? А спробувати реально щось зробити за Андрієвими напрацюваннями — підло?

На скроні в нього пульсувала жилка. Зовнішньо Рисюк лишався спокійним, але Лідка зрозуміла раптом, що цей спокій оманливий.

— Я хотіла займатись наукою, — сказала Лідка крізь зуби. — Я хотіла стати його спадкоємицею… зрозумів?

— Чому ж не стала? — тихо спитав Рисюк.

— Бо кризова історія — не наука! Це видимість, профанація! Це тупе збирання фактів, яких ніхто ніколи не зможе осмислити!

— От бачиш, — Рисюк відштовхнувся від столу, відійшов до низенької, в коричневих патьоках, плити. — На цій ниві в тебе ні греця не вийшло. Що не заважає тобі ревнувати, коли на титул спадкоємця претендує хтось іще.

— Це неправда, — сказала Лідка безнадійно.

Рисюк зітхнув:

— Ти хочеш сказати, що Андрій Ігорович усе життя займався видимістю, профанацією, псевдонаукою?

— Він займався, — Лідка облизнула губи. — Він займався… та самі лише викладки з питомого демографічного навантаження, коефіцієнта прохідності, популяційного зсуву…

— Отже, ВІН чогось досяг у кризовій історії, а ти — ні, і це підстава оголошувати її псевдонаукою?

Лідці захотілося встати й піти геть. Але це значило б цілковиту, катастрофічну поразку, поразку без права на реабілітацію, а тому вона зціпила зуби й лишилась сидіти.

— А ти не пробувала подивитись на ту саму проблему з іншого краю? — тихо спитав Рисюк. — Не як працюють Ворота і чому вони так працюють, а як зробити так, щоб біля входу не було тисняви?

Лідка дивилася в стіл.

— Пам’ятаєш апокаліпсис? — спитав Рисюк. — Свою сестру — пам’ятаєш?

— Помовч, — сказала Лідка пошепки.

— Кожен із нас — розумна людина, — сказав Рисюк. — Та коли ми збираємось разом — ми не люди. Ми єдина істота, тупа й абсолютно безсовісна. Юрба.

Лідка з зусиллям проковтнула клубок у горлі:

— І чим тут допоможе твій генерал?

— Подивимось, — зітхнув Рисюк. — Може, й нічим… Лідо, пробач мою нетактовність. Ти відмовилась від дітей — свідомо? Чи медичні проблеми?

Вона зустрілась із ним поглядом. І він знизав плечима, ніби перепрошуючи, ось така, мовляв, я нахабна тварюка.

— Спершу я не хотіла, — сказала вона, дивуючись власній відвертості. — А потім… захотіла. Цикл іще був. У той час іще на всю народжували… Іще можна було встигнути.

Рисюк кивнув:

— Розумію…

— Що ти розумієш? — спалахнула Лідка. — Що ти розумієш?! У нього старший син сьогодні до школи пішов, а ще є дві доньки від різних мам! Він щедрий був, тварина, племінний бик… Усіх покрив, до кого дотягся, усіх запліднив, і абсолютно безкоштовно! І не безкінечним виявився мішок із сім’ям, було, та не стало!

— Лідо, — застережливо сказав Рисюк. І Лідка зрозуміла, що зганьбилась остаточно, і розревілась, перекинувши на стіл чашку, і коричнева калюжка розтеклася на нечистій стільниці.

…Тоді, після повернення з експедиції, вони пережили справжній медовий місяць. Вона повірила, що кохає Славка. І, мабуть, вона справді його кохала. «Мамо! — кричав Славко Клавдії Василівні. — У нас буде дитина!» І Лідчина свекруха розквітала на очах, називала Лідку донею й підсовувала їй горіхи з медом…

Усе скінчилось, але не відразу. Надія вмирає останньою, хоч краще б вона відразу здохла, ця надія, ніж так мучитись.

— …То чому ж ви живете разом? Навіщо?

— Я до нього звикла, — сказала Лідка, ковтаючи сльози. — Прив’язалась… І я не уявляю… куди йти. Вдома… свої справи, там брат, і небога… І Янка згадується не до речі… там… зовсім інше. І зрештою… я ж у квартирі Зарудного живу. Андрія Ігоровича. Сиджу за столом, де він сидів… я ж досі люблю його, Ігорю, хіба не видно?

— Видно, — сказав Рисюк.

І поклав їй руку на плече.

Письмовий стіл закиданий був паперовим мотлохом. Лідка сіла на краєчок стільця, сперлась, поклавши підборіддя на сплетені пальці.

Ось безладно складені аркуші її так і не дописаної дисертації. Зібрати, скласти, згорнути трубочкою, охайно запхнути в кошик.

Ось якісь Славкові записи — хай розбирається сам. Згребти й покласти в шухляду, звільняючи шматочок оргскла, а під ним — вухо й частину щоки.

Стосик журналів — перекласти на шафу. Скляне віконце зробилося ширшим, визирнуло усміхнене око.

Відсунути вбік стару обчислювалку, прибрати газети, провести по столу долонями, стираючи пил. Ось він, весь. Усміхається, наче нічого й не сталось.

Клацнули вхідні двері. Лідка важко зітхнула, опустила підборіддя на сплетені пальці. Упоперек оргскла тяглася подряпина, й тому здавалося, що у Зарудного-старшого на вилиці білий шрам.

Славко легко, в капцях, пройшов повз кабінет на кухню. Лідка чула, як він гримить порожніми каструлями. Потім двері кабінету прочинились:

— Лідо… ти працюєш?

— Ні, — сказала вона уривчасто.

Славко увійшов. Відчуття провини висіло на ньому, як величезна дохла медуза. Те саме — специфічне — відчуття провини, в якому людина сама собі не зізнається. Яке принижує свого носія.

— Ти… Розумієш, Лідо. Часом дружини готують обід… ну хоч би хліб купують.

— Знаю, — сказала вона байдуже.

Славко мовчав. Переводив погляд з Лідки на вікно, з вікна на письмовий стіл, де мовчки усміхався з-під скла його батько.

— Лідо… щось сталось?

Вона знизала плечима:

— Як сказати… сталося, мабуть, давно.

Він помовчав, потираючи долоні. Сказав, трохи підкреслюючи голосом власну холодну образу:

— А… Ну вибач.

І повернувся, щоб піти геть; Лідка замислено спитала йому в спину:

— А ти не хотів би одружитись із матір’ю своєї дитини? Якоїсь однієї, на вибір?

Широка Славкова спина напружилась, ніби по ній навідліг ударили палицею.

— Ні, — відповів він, не обертаючись. І додав після паузи: — Мені хотілося вірити, що ти мене кохаєш.

— Вір, — сказала вона втомлено. І Славко вийшов, так і не поглянувши на неї, щільно причинивши за собою двері.

Лідка лишилась наодинці з Андрієм Ігоровичем. Поклала голову на оргскло і притислась щокою до прохолодної поверхні.