Армагед-дом

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Черга була довга, як зима.

Минула майже година, перш ніж повільним людським конвеєром Лідку втягло в крамницю. Двері ляскали, впускаючи пориви вогкого вітру, керамічна підлога була вкрита шаром мокрого бруду завтовшки з палець. Що ж, іще хвилин п’ятдесят…

Іще вчора черга лаялася, недобре і люто. Сьогодні люди мовчали. Дивились у підлогу.

За прилавком стояли двоє — доросла жінка і молода; молодша була Свєткою з четвертого поверху. Ні на мить не зупиняючись, вона спеціальною сталевою струною різала вершкове масло. Різала й опускала на терези. Світло-жовті бруски громадились, як зливки золота.

Старша жінка приймала гроші й відлічувала здачу; вона подивилася крізь Лідку, і Свєтка теж подивилася крізь Лідку, не впізнаючи, але Лідка не образилася, бо Свєтка працює тут ось уже місяць, їй платять як учениці, вона стоїть за прилавком по дванадцять годин щодня, у неї набрякають ноги і злипаються очі, і все одно її збираються звільнити наступного тижня, щоб віддати місце комусь за знайомством.

Лідка боком вибралась із натовпу, що чекав далі. На наступну чергу в неї не вистачало сил. Нехай Яна стоїть, усе одно безробітна. Або Тимур — усе одно його підготовчі курси збираються закрити…

Біля входу до крамниці притулилася темно-червона машина з приліпленим до вітрового скла оголошенням: «Продається». І ще одним, трохи нижче: «Шукаю роботу. Юрист, економіст, знання іноземних мов».

Лідка зітхнула.

У підземному переході пахло, як у нічліжці. Пліч-о-пліч стояли торговці; Лідка йшла, проштовхуючись повз ношені й неношені светри, скриньки, шкарпетки і пряники, булки в поліетиленових пакетах, старі книжки, шарфи, спортивні штани. Ішла, затамувавши подих, не дивлячись навколо, бо дивитися — значить знову впадати у відчай. Усвідомлення того, що й вона, Лідка, рано чи пізно може опинитися в цьому переході, і її мама теж…

При виході з переходу на сіро-жовтій стіні темнів напис нітрофарбою з балончика: «Кровопивці вбили Зарудного!». І за десять метрів — на стінці автобусної зупинки: «Кровопивці вбили…». Далі стінка була розбита. Небезпечно шкірилися скляні зуби.

— Принесла? — спитала мама.

Мамі другий тиждень нездужалось, і вона не виходила з дому.

— Тільки масло, — сказала Лідка.

— Ну і добре, — сказала мама після паузи. — Дуже добре… А скільки?

Лідка зам’ялась:

— Триста.

— Триста?!

— Ма… все знову подорожчало майже вдвічі.

— Тоді зрозуміло, — сказала мама, не намагаючись приховати втоми.

Ледь чутно бурмотів телевізор. «Якщо зруйнується система соціального страхування, — хвилювався невидимий для Лідки оратор, — то після апокаліпсису нас чекає життя в печерах, кам’яна доба, ось що нас чекає. Громадянська війна, руїна, поділ того, що вціліє, ми закінчимось як цивілізація…»

Лідка зітхнула. Тато працював якраз у системі страхування, і ще зовсім недавно всі були впевнені, що вже цій непохитній конторі загальні нещастя не загрожують.

Вона пройшла у свою кімнату і сіла за порожній письмовий стіл. Зовсім порожній, тільки просто по центру лежала під склом велика кольорова фотографія. Вирізана з журналу так ретельно, щоб не лишити й натяку на товсту чорну рамку.

Як рано похолоднішало цього року. Обіцяють вимкнути світло. Кажуть, що для опалення не вистачає грошей, газу, нафти, ще чогось, ось недавно все було — і раптом виявилося, що нічого немає… Куди воно, питається, поділось?!

Задзвонив телефон. Лідка машинально вичекала три гудки, потім згадала, що мама лягла спати, і побрела в передпокій.

— Лідо?

Останніми місяцями голос у Славка став дуже схожим на голос його батька. Раніше Лідка здригалася — тепер звикла.

— Ти маєш час… поговорити?

— Хтозна-скільки, — сказала вона, забираючи телефон у свою кімнату.

— Ми тут із мамою порадились, — сказав Славко після паузи. — Розумієш… тут дещо… ну, це не телефонна розмова. Ти могла б прийти?

Лідка мовчала.

Кабінка консьєржа стояла порожня. І давно ніхто не приносив квітів — а пригадується, тоді, в червні, квітами були завалені всі сходи.

— Привіт, — сказав Славко. Він дуже схуд, хвороблива худорлявість зробила його схожим не на батька, а на матір. Лише голос лишився впізнаваним.

Лідка віддала йому червону гвоздику. Славко механічно покрутив її в руках:

— Заходь… відразу в кабінет.

Вона увійшла.

Депутат Зарудний дивився зі стіни. Лідці не подобався цей портрет, але хазяйнувала тут, звичайно, не Лідка, а Славкова мама. Тут більше не було обчислювальної машини, ні телефонів, звільнений стіл займав півкімнати, і по всій широкій стільниці стосами стояли паперові теки, підшивки, стоси списаних аркушів.

Славко так само механічно поставив гвоздику в високу металеву вазу.

— Тут лишилось, — Славко зітхнув. — Архів нерозібраний. Ці… цивільники… частину паперів забрали… частину потім повернули… особисте. Усе перетрусили… весь архів… Розумієш?

Лідка кивнула.

В офіційних паперах вона проходила як «подружка сина, побічний свідок». Так вийшло, що саме вона перша бачила Андрія Ігоровича мертвим; її допитували тричі, і щоразу Лідка плакала. Не лише тому, що горе тоді було свіжим і приголомшливим. Щоразу їй здавалося, що чини, які її допитували, не вірять їй, підозрюють за кожним словом — брехню.

Навіщо прийшла? Адже зустріч не було призначено? Чому не подзвонила? Чому увійшла без дозволу в чужу квартиру? Чому…

А головне — всіх їх, жорстколицих, зі свердлами-очима людей цікавила одна обставина. Може, депутат Зарудний був іще живий? Він міг говорити? То говорив чи ні?!

Виявляється, Андрій Ігорович справді був живий у ту мить, коли Лідка відхиляла вхідні двері. Але коли вона увійшла в кабінет із букетом дзвіночків — він був уже мертвий, адже в нього випустили кілька куль поспіль…

А як же тоді безлад у квартирі? Виходить, непрохані гості вчинили свій обшук іще за життя Зарудного?!

Ні, вона не чула пострілів. Ні, вона не бачила нічого, а що бачила, про те вже розповіла. Ні, не міг він розмовляти, його ж буквально про-ді-ря-ви-ли…

Мама давала їй краплі тричі на день. І водила до лікаря.

А потім був останній допит. Незнайомий Лідці цивільник, гладкий і печальний, довго розповідав їй про свої теплі взаємини з покійним Андрієм Ігоровичем. Яка була людина, ех… Гинуть найкращі. То вона нічого не чула? Шкода, допомогла б слідству… Нічого? Шкода. Гаразд, іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…

І повістки перестали надходити…

Лідка звично зітхнула.

— Я взявся розбирати ці папери, — Славків голос затремтів. — Та якось… важко. І часу… я ж навчаюсь.

Він говорив, ніби перепрошував. Лідка опустилася в крісло для відвідувачів:

— Ти хочеш, щоб я?..

— Саме так, — Славко зрадів її кмітливості.

Убивць Андрія Ігоровича відшукали за тиждень після вбивства — на дні бухти. Чого і слід було чекати. Якийсь час Лідка взяла собі за правило уважно проглядати програму офіційних новин; вона майже не слухала слів, зате уважно вдивлялася в обличчя. Кожен міг бути замовником. Кожен.

Цього місяця вона дивилася новини все рідше й рідше.

— Тут… серйозна праця… архіваріуса. Розсортувати за роками, за темами… Укласти каталог…

Славко коротко глянув на неї — і почервонів.

— Що? — спитала Лідка.

— Це складна робота, — сказав Славка. — Вимагає багато праці…

— Ти ж знаєш, що я в екстернаті. Часу в мене…

— Так, — Славко досі був червоний і дивився повз неї. — Але мама… вона хотіла б…

Лідці на мить стало його шкода.

— Вона хотіла б трохи оплачувати цю роботу, — витиснув Славко через силу. — Грошей мало, але… Ти тільки не ображайся!

Лідка усміхнулась:

— Я не ображусь. У мене батько без зарплати, мама без роботи… Уся сім’я без грошей. Я не ображусь, Славо.

— Тебе до телефону, — сказала мама. — Однокласник.

— Алло? — спитала Лідка байдуже.

— Це я, — сказав Рисюк. — Як справенята?

— Ніяк.

— Ти контрольні вже всі порозв’язувала?

— Які контрольні, коли жерти нема чого? — спитала вона грубо. І, сказати по правді, перебільшувала: макарони ще були. І картоплі півмішка, їж — не хочу.

— Ти пам’ятаєш, де я живу? — після паузи спитав Рисюк.

Вона замислилась.

…Автобуси ходили рідко, і Лідка, закинувши торбу на спину, припустила підтюпцем. Давно не чищений тротуар укритий був підгнилим шаром осіннього листя. Стіни будинків рясніли уривками оголошень, листівок, плакатів: «Винаймаю квартиру», «Кровопивці вбили Зарудного», «Усі на площу! Усі на мітинг!», «Допоможіть знайти»…

Вона пірнула в перехід. Тиша, шурхотіння десятків ніг і жодного голосу — страшно, але вона звикла. Пройшла повз залізничні колії, так само підтюпцем вибралася на привокзальну площу. Вітер носив гидотний запах — так пахне в залі очікування, так пахне в тій підземній кишці, де пліч-о-пліч стоять літні жінки і продають шкарпетки і хліб, хатні капці і трикотажні светри. Перед входом в «опорний пункт правопорядку» лежав на візку для багажу опухлий чоловік у поношеному одязі. Труп. Лідка відсахнулася.

Зразу поруч, на розі, торгували гарячими сосисками, причому на борту візка виднілися напівстерті літери «Мо-ро-зи-во»; Лідка згадала, як, тримаючись за руки брата і мами, вона йшла цією ось площею десять років тому, і над візком майоріли, здається, повітряні кульки…

А може, цього й не було.

Її зачепили валізою, та так, що вона ледь утрималася на ногах. Треба було поспішати; до рисюківського будинку лишалося хвилин десять швидкої ходи.

— …Хто там? Ти, Сотова?

Рисюк зачинив за нею двері — Лідка відзначила, що двері нові, залізні, з двома сейфовими замками.

— Ходім…

Рисюк добряче змінився за ті кілька місяців, що вони не бачились. Усі ми змінилися, меланхолійно подумала Лідка. А ще й не таке буде.

— Давай свою контрольну. Так, варіант спрощений, для дівчат і екстернатників…

— Не всім тепер по кишені платити за очне, — відгукнулася Лідка, розглядаючи кімнату.

Рисюк озирнувся від столу. Очі в нього були прозорі, як у замисленої рибини.

— Вибач.

— За що? — здивувалася Лідка. — Був грубіяном, грубіяном помреш.

Рисюк чи то закашляв, чи то засміявся:

— Помирати я не збираюся. Сядь он на той стілець. І візьмися поки що за справу — накресли поля ось у цьому зошиті, по чотири клітинки, зможеш?

— Спробую, — сказала вона, ніяк не реагуючи на насмішку.

Рисюк вирвав аркуш із блокнота і всівся розв’язувати Лідчині номери. Лідка водила червоним олівцем — відповідально, охайно, зі знанням справи.

— Хто вбив Зарудного, знаєш? — спитав Рисюк упівголоса.

Лідка ні на мить не припинила роботи:

— Знаю. Ті двоє мужиків, яких знайшли в затоці.

Рисюк відірвав погляд від рівняння і гостро подивився їй в обличчя:

— Як ти гадаєш, ці… «очищувачі душі» на чолі з Бродовським… мали привід убити його, га?

Лідка водила олівцем. Летів червоний грифельний пил.

— Усе-таки версія, не гірша за інші… «Кровопивці вбили Зарудного» — трохи примітивно. Звісно, в олігархів був привід його вбити… Не варто довіряти очевидному. А очевидно те, що загибель Зарудного ініціювала процеси, що призвели до нової катастрофи…

— Ти покликав мене, щоб потріпати учені слівця? — стиха спитала Лідка. — Мене, як наближену до Зарудних особу?

Рисюк зітхнув. Відклав авторучку:

— Як там Славко?

Лідка знизала плечима:

— Зле йому.

Славко скаржився, що за квартирою спостерігають. Справжнє це спостереження чи плоди травмованої психіки, Лідка не мала уявлення, тим паче що Славкова мама підозрювала всіх і в усьому — останнім часом вона внадилася ледь не обшукувати Лідку на виході з квартири: «Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…» І тоді вона скипала, і ледве стримувалася, нагадуючи собі, що ця жінка пережила трагедію і зробилася трохи несповна розуму. І навіть відкривала свою сумку, демонструючи: жодного папера, що належав Андрієві Ігоровичу, вона, Лідка, досі не привласнила…

Але обговорювати все це з Рисюком не входило в її плани.

— Лідко, — глухо сказав Рисюк. — Ти, мабуть, думаєш, що я лізу не в своє діло. Але я, на відміну від тебе, читав монографії Зарудного, його праці з історії…

— Ага, — відгукнулася вона байдуже. — Він тебе згадував. Такий, каже, у вашому ліцеї талановитий хлопчик, надія кризової історії…

Рисюк помовчав, і Лідка із задоволенням побачила, як Ігор червоніє.

— Так! — із викликом сказав Рисюк, несильно вдаряючи кулаком по трухлявій стільниці. — Я збираюся бути кризологом, і я ним буду! І я маю достатньо інформації, аби стверджувати… аби припускати. Що Зарудний дуже близько підійшов до… створення теорії апокаліпсису. До якихось основоположних речей…

— Який ти розумний, — сказала Лідка. — Ніхто не здогадався, тільки ти.

— Якби ніхто не здогадався, — сказав Рисюк пошепки, — то Зарудний був би живим. Невже ти всерйоз гадаєш, що його вбив цей Бродовський, ця банда з чистою душею? Чи ці непевні «політичні супротивники»? Лідо… Лідо, ти чого?!

Вона вже ревіла. Давилася сльозами.

І тому не сказала Рисюкові про ці заруднівські слова.

«…Дуже важливий виступ на першому каналі. Мій виступ… Я думаю, це буде поворот… у нашій спільній долі. Я дуже на це сподіваюся».

— Усе просто, — сказав Андрій Ігорович. — Тисячу років людство крутиться, як білка в колесі. Циклу ледве вистачає на те, щоб відновити зруйноване. А коли потенціал для прориву сяк-так нарощується, все починається спочатку. Руйнування, розпад, апокаліпсис… Ми балансуємо на межі, ми не ростемо, але й не опускаємось до первісного стану. Хто поставив Ворота? Той, хто хоче, щоб ми лишалися білкою в колесі, живою й кумедною, і безпечною білкою…

Він сидів на огорожі порожнього вольєра. За його спиною пливли і пливли в небі хмари.

— Лідо, Лідочко, не плач. Я прожив хороше життя, я зрозумів, що…

— Вставай. Вставай. Встава-ай!!!

Темрява. Чиїсь руки, що трясуть за плечі, та так, що недовго проковтнути язика.

— Лідо. Вставай! Почалось! Та вставай же!

Який страшний сон, подумала вона й ущипнула себе за руку. Біль був — тупий, але цілком відчутний.

— Почалось, Лідо… Вдягайся. Скоріш.

Кімната запливла червоним. Важке світло пробивалося крізь нещільно закриті завіси.

— Мамо?!

— Підйом! — гаркнув із передпокою батько. — Ніякого рюмсання, ніяких нюнів! За хвилину виходимо…

Здавалося, він навіть радіє. Здавалося, він став вищим на зріст — через те, що він більше не жалюгідний безробітний, який продав за борги все, що тільки можна, а чоловік, батько родини, готовий боротися за життя маленького, довіреного йому прайду.

Шурхотіння ніг, як у підземному переході. Так здалося Лідці зі сну.

— Відійди від вікна!

Вона встигла помітити. Небо нерівномірно підсвічене червоним. Струмочки людей, що витікали з під’їздів і подвір’їв. Заповнена людьми вулиця.

Страх прийшов тільки тепер. Коли вона побачила це рухливе море голів. Текуче людське море.

— Штаб ЦО, — глухо сказав радіоприймач. — Слухати всім. Небезпека з боку моря. Лінія оборони проходить по вулицях Флотській — Попова — Січневому проспекту. Увага… Напрямок евакуації — північний схід, лінія приміської залізничної гілки. Заборонено використовувати транспортні засоби! За використання автомашин у зоні евакуації — розстріл на місці!

М’яко хитнулася підлога. Задеренчав у шафі посуд, захиталися люстри, з підвіконня загриміла ваза. Яна верескнула.

— Тихо! — прикрикнула мама.

Тимур нерозбірливо бубонів собі під ніс.

Над самим дахом пролетів вертоліт. Від гуркоту на мить заклало вуха.

Плутаючись у ременях, Лідка начепила на спину рюкзачок. Із застібкою на грудях, так, щоб за потреби можна було легко позбутися ноші.

Тимур усе бурмотів і бурмотів; Лідка взяла з вішалки шарф. Батько спіймав її руку:

— Не треба… Перевірте, щоб ні в кого на шиї нічого не було. Тимуре, ти мене чуєш, чи ти вже обі…ся?

Лідка здригнулася. Батько зроду не лаявся, тим більше при дітях.

— Зі мною все гаразд, — сказав Тимур після паузи.

— Тоді ти з мамою. Я з дівчатами. Ходімо.

Клацнули, зачиняючись, двері. І настав пік Лідчиного страху — цей звук поклав край дотеперішньому життю. Усе всерйоз. Усьому кінець. Клац.

— Не бійся, — жалібним тремтячим голосом сказала Яна.

Лідка мовчала, героїчно стримуючи сльози.

Сусіди йшли. Внизу квапливо грюкнули вхідні двері, клацнув замок на другому поверсі, а на четвертому хтось квапливо повертав ключ. Але чи варто було завдавати собі праці?..

Вони спускались, і знайомі з дитинства сходи здавалися великою фотолабораторією — через густе червоне світло. Попереду йшли мама з Тимуром, позаду батько вів Лідку і Яну, вів за руки, як маленьких.

— Нічого, — повторював батько, стискаючи спітнілу Лідчину долоню. — Нічого, нічого…

Подвір’я. Лавка. Не світиться жодне вікно, жоден ліхтар, але світла й так досить. Низькі хмари відбивають заграву, що підіймається за горизонтом. Над морем.

І запах. Який запах. Горілого і гнилі водночас. І ні повійне.

— Швидко пройти Наріжну, — сказав батько в спину Тимурові. — Якомога швидше. Бо вона вузька.

— Увага! — радіоприймач розмістився тепер у тата за поясом. — Штаб ЦО повідомляє. Небезпека з моря! Лінія оборони перемістилася до Торгової площі. Увага, лінія оборони проходить по вулицях Малій Наріжній, Липській, Торговій…

Мовчазні люди навколо одночасно наддали ходу. На мить утративши з поля зору Тимура з мамою, Лідка ступила з подвір’я на вулицю.

Ось тут був справжній натовп. Тимур і мама промайнули попереду і зникли знову; батько придав ходу, намагаючись наздогнати їх. З усіх боків закричали:

— Обережно!

— Куди преш!

— От через таких і тиснява!

— У ногу йди, кретин!

Над головами знову пройшов вертоліт, Лідка не дивилася на нього, тому що боялася відвести очі від засміченого асфальту. Вітром підхопило пил, зате сморід помітно послабшав.

Лідці було страшенно прикро за батька. Його обзивали по-всякому — за те, що він не хотів втрачати з поля зору маму й Тимура. Але він усе-таки проштовхався вперед і протяг крізь натовп Лідку і Яну, і тепер Тимур і мама йшли попереду, їх було чудово видно, і від цього спокійніше було на душі.

— Штаб ЦО, — сказали звідкись із репродуктора, але голос уже не здавався голосом автомата. — Небезпека з моря! Екстрена небезпека для вулиць Наріжна, проспект Свободи, проспект Відродження…

Батько смикнув Лідку за руку. І крикнув Тимурові:

— Праворуч!

І багато хто так зробив. Кинулися врізнобіч, перестрибуючи через тих, хто впав, а ті все-таки встигали підвестися. Полетіли шибки перших поверхів — люди забивались у провулки, лізли у вікна, чіплялися за низькі балкони. Люди знали щось, чого не знала Лідка…

— Тримайся!

Кришачи бите скло під ногами, вона примудрилася схопитись за чиюсь простягнуту руку й залізти на чужий балкон, обплетений мертвим сухим виноградом.

Он воно що…

Хвиля паніки прокотилася вузькою вулицею Наріжною. Ті, що напирали ззаду, тепер стрімголов бігли, це був уже не натовп — суцільний людський потік, Лідка дивилась, і їй здавалося, що вона відчуває, як розширюються її зіниці.

— Трохи зарано… — прохрипів хтось поруч.

— За мною, — сказав батько.

Балконні двері були не зачинені. Лідка, Яна, батько, ще якісь люди пройшли через чужу квартиру, порожню й червону, що берегла запах крапель від серця, прибрану на старосвітський манір, із мереживними серветками на єдиному столі, з фарфоровими статуетками на єдиній шафі. Лідка не витримала й заплакала — чи то від страху, чи то від жалості до себе.

Будинок був шестиповерховий. Люк на дах уже був відчинений, і туди один за одним пролазили люди — хто метушливо, хто зовні спокійно, але всі дуже квапились.

— Уперед…

Дроти на даху були обірвані і плуталися під ногами. Антени стояли залізним похиленим лісом; Лідка йшла і не могла позбутися думки, що все це колись уже було. Вона пробиралася дахом…

Місток! Із даху на дах була перекинута пожежна драбина, метрів десять залізними шпалами, притримуючись за єдине тонке бильце; Лідка закусила губу.

— Не дивися вниз, — глухо сказав батько.

Унизу досі були люди. Хтось біг, хтось лежав. Лідка не дивилась.

Залізо було нестерпно холодним. Лідка потерпіла б — але від холоду терпли пальці, втрачали чутливість, а ззаду підштовхували, підганяли — швидше, швидше…

Місток кінчився, уперся в сусідній дах. Лідка незграбно зістрибнула, і батько спіймав її на льоту, поставив на чорний руберойд. Поруч важко дихала Яна.

— Вперед!

Вони майже побігли, і люди навколо бігли теж; потім чоловік, який ішов попереду, різко зупинився, і Лідка з розгону налетіла на його спину.

— Дивіться! Там…

На сусідньому даху заверещали. Жінка. Ні, радше дівча, таке саме, як Лідка; і у відповідь Лідка заверещала теж, і заверещала Яна, і хтось іще…

Удар по обличчю привів її до тями.

— Замовкни! Вперед…

Уже повертаючись туди, куди її штовхали, вона встигла помітити те, на що вказували тремтячі пальці панікерів. Помітити, на щастя, боковим зором.

Глефа. Заввишки, мабуть, поверхи в два. Вона пересувалася вертикально. Була мокра. Із млявого рота звисало полотно з рекламного щита, ніби велетенська серветка. «Твоя кава», і усміхнений блондин із чашечкою, над якою здіймається пара…

— Вперед, дурепо!

Гуркіт. Просто з неба спустився гелікоптер, Лідці здалося, що в неї з плечей зірве голову. Зірвався й полетів униз чийсь світлий пуховий берет, а гелікоптер нахилився й уперіщив по чудовиську чергою, в усякому разі, Лідчин кіношний досвід підказував, що це саме черга. Та-та-та… Чудовисько відразу стало вдвічі меншим на зріст.

— Захиснички, — плаксиво сказав хтось за її спиною. — Прийшов ваш час, дітки…

Лідка бігла, високо піднімаючи коліна, боячись спіткнутися об дріт під ногами або складку руберойду. І на бігу згадувала свій давній твір, класі, здається, в третьому, щось про дружбу дівчинки і дальфіна.

Новий залізний місток. Людей на даху ставало все більше, якоїсь миті батько гукнув: «Тимуре!» І Лідка відразу побачила і брата, і маму. Мама погано почувалася. Дихала важко.

Гуркіт гелікоптерів. Новий вихор. Постріли. Черги. Туша гелікоптера, що розвертається над сусідньою вулицею; Лідка зрозуміла, що заздрить, аж чорною заздрістю захлинається до пілотів, яким не треба боятися і штовхатися ліктями, які всемогутні, які літають, красиво захищаючи мирних жителів…

Наступної миті десь позаду, на підходах до моря, гримнув вибух. Червоне небо розквітло ще й дивним багаттям над рештками розбитого гелікоптера; Тимур щось сказав, але Лідка не розчула. Зараз не буде чути навіть найголоснішого крику…

Батько смикнув її за руку.

Знову люк. Сходи донизу. Сходинки чомусь мокрі. Купи сміття — ґудзики, папірці, затоптані рукавички. Запах сечі. Вихід на подвір’я. Газон, витоптаний до глини, упоперек газону лежить, витягнувшись, чоловік у темному плащі.

Батько зупиняється на секунду. Перевертає чоловіка на спину. Йому років шістдесят, обличчя жовте, очі скляні. Мертвий.

Біг продовжувався без жодного слова. Подвір’я, у просвітах арок — та сама вулиця, тепер по ній ішли машини, здається, це відступали частини ЦО. Густо смерділо вихлопними газами.

— Кінець Наріжної, — сказав тато з помітним полегшенням. Мама мовчала, берегла дихання.

Вони вибрались із арки в натовпі інших захеканих біженців. Хтось обганяв їх, хтось, навпаки, відставав. Чоловік у шоломі, що закривав усе обличчя, залаявся й замахав коротким жезлом, указуючи, куди бігти. Інший, у такому самому шоломі, сидів у башті броньовика, що перегородив Наріжну, і за спиною його стояв чорний щільний дим. Вулиця горіла.

— Ворота! — закричала мама, підбігши під самий броньовик. — Хлопці, Ворота ще не відчинились?!

Той, що був із жезлом, залаявся зліше. Тот, що сидів на башті, заперечно похитав шоломом.

Лідка відчула, як глибоко в живіт провалюється серце. Валиться, не продовжуючи тріпотіти. Іще трошки — й вона зможе випорожнятися власним серцем, вогонь, запах горілого, танець смолоскипа… «І Ворота не відчиняться цього разу»…

— Вперед! — сказав батько, Лідка не почула, але прочитала слово з його губів. І засичала від болю, бо її грубо смикнули за руку.

Вони вибігли на проспект Відродження, до нестями широкий проти Наріжної; люди тут ішли відносно вільно. Лідка намагалася пристосуватись до загального ритму й вирівняти дихання.

Ворота відчиняться. Просто ще рано. Поки що рано. Друга година від початку мриги… Чи вже третя?!

Апокаліпсис почався тоді, коли вбивці всадили шість куль в Андрія Ігоровича Зарудного.

Ні, апокаліпсис почався раніше…

Ноги трохи закороткі. Надто низько голова. Що там казав Андрій Ігорович щодо маленького зросту?!

Вона вперше згадала про Славка та його матір. Уперше й тому з каяттям. Центр… Із центру легше вибиратися. Славко здоровий… прорвуться…

Зашипіло радіо, яке до того мовчало. Із татового репродуктора, з чорних радіоротів на фасадах будівель, із гучномовців на непорушних броньовиках:

— Слухати всім. Небезпека з пагорбів. Сейсмічна активність у районі селищ Червоний Ліс, Озерове, Мигів. Напрямок евакуації змінено. Повторюю — напрямок евакуації змінено… Північна гілка залізниці, лінія Сухове — Верхній Кут. Зберігається небезпека з моря. До безпосередньої повітряної загрози лишається близько десяти годин. Повторюю…

Лідка спіткнулась. Цілу секунду думала, що впаде, — але батько встиг підхопити її під пахву:

— Під ноги дивись…

Затрусилася земля. Захиталися стовпи ліхтарів. Полетіли шибки. Заграва стала яскравішою.

Я більше не можу, — відчужено подумала Лідка. Це ж несправедливо… Чоловіки й жінки в однакових умовах… У когось ноги коротші, у когось довші. Хтось спортсмен… Хтось стара людина…

Згадалися плетені серветочки на столі в тій квартирі, в яку вони увірвались на шляху відступу.

Природний відбір, сказав Андрій Ігорович. Голос був таки його, але Лідка ні за що у світі не могла повірити, що Зарудний здатен на такі жорстокі слова.

«Нижчі на зріст мають більше шансів загинути в тисняві…»

Ну, поки що тисняви особливої немає. От тільки йти так швидко Лідка довго не зможе… Але ж і в натовпі таки не самі здорові дядьки. Стомляться, підуть повільніше…

«Я хочу, щоб у час катастрофи поруч із тобою, Лідо, обов’язково хтось був. Хтось достатньо сильний, щоб підтримати тебе…»

Лідка скоса глянула на батька. Із гордістю. Як колись, коли їй було вісім років. Батько все робить правильно. Усе минеться…

Новий підземний поштовх. Лідка на власні очі побачила, як хитнулася дев’ятиповерхова будівля — ніби картковий будиночок, ніби гнучка складана вудочка. Ніби в мультфільмі. Хитнувся, на мить розмазавши себе у просторі, змахнув верхніми поверхами, але не впав.

Десь у натовпі закричали, щоправда, крик майже відразу стих.

— Ми так і будемо… пішки? — спитала Лідка, стараючись не прикусити язика.

Ніхто не відповів.

Темп справді знижувався. Вони йшли проспектом ось уже годину, він був дуже довгий, проспект Відродження, найдовша вулиця в місті. Вряди-годи радіо підкидало нові подробиці, але тепер усі вони стосувалися інших районів. Десь прорвалася «загроза з моря», десь гелікоптер зачепився за дроти й упав на людей у дорозі. Лідка йшла, все дужче навалюючись на батькову руку.

Проспект Відродження завершувався площею, Лідка не пам’ятала її назви. Тут потік людей роздвоївся, батько, не розмірковуючи, звернув праворуч, і мама з Тимуром і Лідка з Яною рушили за ним.

Минули цвинтар. Не центральний, помпезний, де похований Андрій Ігорович. Звичайний приміський цвинтар. Старий, давно закритий для поховань.

Займався ранок. Червоне світло потьмяніло, змішавшись із сірою передсвітанковою сутінню.

— Жоднісінької пташки, — сказав Тимур, і Лідка подумала, що він має рацію. Ні звичайних ворон на голих газонах, ні горобців, ні помийних міських голубів.

— Лідо, не спи на ходу…

— Я більше не можу, — сказала вона винувато.

Стан хворобливого збудження минув. Насунула втома. Сірий ранок, колона людей, що бредуть з міста в поле. Цементний завод удалечині. Човгання ніг по брудній дорозі. Крок, крок, іще крок… Недобрий сон.

— Уперед! — звично прикрикнув батько. — Сили ще знадобляться… Ще…

Він не доказав. Затріскотіло радіо.

— Увага… Слухати всім. Загроза з моря, лінія оборони по радіусу Проривна — Лівий узвіз — Гайова…

Лідка здригнулася. Самісінький центр міста. Далеко зайшли глефи.

— Увага на Північній трасі! Сейсмічної загрози не зафіксовано. Продовжуйте рух. Увага на Великій Променевій трасі! Рух далі пункту Дубки видається недоцільним. Розподіл навантаження на Ворота…

— А Воріт же й немає, — сказали у Лідки за спиною. Вона побоялась озиратися, щоб не впасти.

Вони стояли посеред поля. Стояли і сиділи. Лідка сьорбала з бляшаної кружки, а батько, коли вона відверталась, доливав їй у термос свій чай. А Лідка, легкодуха, вдавала, ніби не бачить…

Вони стояли серед поля, а Воріт не було. Ніде. Робилося тепло, на землю летіли куртки і шапки, і светри; повітря над полем тремтіло. З боку пагорбів налітав гарячий вітер.

Лідка сиділа на власній розстеленій куртці. Їй давно хотілося в туалет, але туалету не було, а людей навколо юрмилося, як на центральній площі у свято.

Небо було недоброго, червоно-фіолетового кольору. Ніби синець.

До оголошеної «безпосередньої повітряної загрози» лишалося години дві. За розрахунками хрипкого радіо. А може, значно менше — фіолетове небо вже неодноразово спалахувало, перекреслене слідом від падіння гарячого каменя…

Десь там вивергалися вулкани. Десь підіймалося цунамі. Десь горіла нафта.

Тут, на полі, було тихо й задушливо. Насувала спека. Тимур слідом за іншими хлопцями роздягнувся до пояса, і дарма, бо поверх його рельєфних м’язів здригалася бліда пухирчаста «гусяча шкіра».

— Увага, — стомлено сказав приймач. — Слухати всім. Даних про утворення Воріт не надходило. Увага на Великій Променевій трасі — можлива термічна небезпека з північного заходу…

Натовп навколо заворушився.

— Іти геть…

— Ворота…

— Немає Воріт, ти ж бачиш…

Лідка слухала, заплющивши очі.

Ворота з’являються поблизу людських поселень. Навколо міста їх має бути більше.

Далі — менше.

Але поки що нема ніде.

Ніде.

Танцює смолоскипом хлопець-склодув…

«Термічна загроза з північного заходу…»

Насуває розпечена хмара.

Води. Шубовснути б у чисту водичку й полежати в колисці хвиль…

Маячня. Марення від задухи і втоми. І від страху.

У фіолетовій сутені вона знайшла мамину руку:

— Ма… Я така дурепа була. Пробач.

— Лідко, ти чого?!

Їй згадався мамин день народження. Той самий, на який вона не купила квітів, зате вляпалась у паскудну історію. Замість подарунка.

— Лідко… заспокойся. Зосередься… Трішечки лишилось…

Трішечки.

Краще б їм гепнувся на голову розбитий гелікоптер. Краще… ніж…

Спека. Пекло.

Усі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відкриє рятівні Ворота, аби дати людству ще один шанс…

Із неба зійде вогонь. Із моря вийдуть чудовиська. Усе, як звичайно.

Тільки Воріт не буде.

Мама поклала їй на лоб змочену в оцті ганчірочку. Звідки тут оцет? Мама знала… подбала… про всяк випадок…

— Ти поспи поки, Лідо. Он Яна спить… Поспи. Ми тебе розбудимо.

Розбудить вогонь, що валитиме з неба. Розбудить назавжди.

Радіо затріскотіло знову. Затріскотіло на межі свідомого та примарного:

— Усім. Усім. Зареєстровано Ворота. Зареєстровано ВОРОТА! Координати для тих, хто знаходиться на Північній трасі… Координати для тих, хто знаходиться на Обвідній… На Великій Променевій… На узбережжі…

Її підхопили з землі. Іще мить — і всіх, хто лежатиме, затопчуть.

— Руку! Руку!! Це близько… Ми встигнемо. Усі мають устигнути. Усе буде…

Лідка вже не розуміла, чи до неї звернені слова, чи сама вона каже їх комусь. А може, і те й інше.

— Дівчата! Тимуре! Ну ж бо! Ну!!

Потемніло в очах.

…Поле стояло майже вертикально. Поле було нерівне, в коліях і вибоях, на бігу так легко підвернути ногу. Поле оповите було рідким гіркуватим димом, і здавалося, що люди біжать по коліна у ваті.

А потім Лідка побачила Ворота.

Вони не були схожі на свої зображення, на описи в розповідях очевидців. Вони не були ні гарними, ні величними. Вони були безликими, як безликими є лікарняні двері, пофарбовані білою олійною фарбою. І вони не були навіть надто великими.

Біжучи Лідка зрозуміла, на що це схоже. Такий вигляд має вхід на станцію швидкісного трамвая, тільки не в центрі, а на околиці.

З усіх боків до Воріт бігли люди. Мить — і Ворота зникли, закриті спітнілими рухливими спинами.

Яна тонко заверещала. Нога її все-таки підвернулась на грудці; вона верещала, як підстрелений заєць. Лідка ніколи не була на полюванні, і порівняння було чуже, книжне, байдуже.

Батько підхопив Яну на спину. Натужно крикнув Тимурові:

— Лідка!

Лідка побачила простягнуту до неї братову руку. І потяглася йому назустріч — але в цю мить налетіли ззаду, штовхнули її далеко вперед, у спину їй ударив відчайдушний крик мами:

— Біжи сама! Не озирайся! Біжи!

Вона побігла.

Спереду була чиясь спина. Ззаду було чиєсь дихання. Праворуч і ліворуч рухалися чиїсь гострі лікті. Неба не було — голови, голови, голови, ніби Лідка заблукала в густому лісі. Виграє той, хто вищий на зріст, у кого довші ноги…

І той, хто дуже хоче жити.

Шипіння над головами. Крик. Удар; здригнулася земля. Лідка ні про що не думала.

Спалахи. Під ногами щось м’яке, Лідка встигла підстрибнути, не спіткнутися.

Мамо! Матінко!

Вона бігла, втиснута в юрбу, забита в юрбу, ніби кілочок. Вона не могла оцінити краси і величі того, що відбувалося.

Маси людей текли, як холодець, з усіх боків і до однієї мети; до тієї самої мети поспішав, риючи землю гусеницями, самотній броньовик ЦО. Невідомо, чого він прагнув, опинившись біля Воріт раніше від натовпу. І лишилось невідомим, тому що броньовик не встиг.

І ті, хто біг у перших лавах, не встигли теж. Зіткнення; перші кілька секунд у важкої бойової машини була вся перевага перед пішими беззахисними людьми — але хвиля, що котилася полем, уже не була юрбою. Не була великою кількістю людей, нехай і ошаленілих, нехай і захоплених боротьбою за своє життя.

Вона була іншим. І перед силою цієї нової істоти броньовик був не комашкою навіть — порошинкою. Його перекинуло, звалило, і лише тоді істота, що текла полем, інстинктивно кинулася в різні боки, обтікаючи перешкоду, огортаючи її віджилою плоттю, а потім і накриваючи — собою…

Лідка не бачила. Її більше не було. Була часточка колосальної енергійної амеби.

Біля самих Воріт різні частини текучої істоти зіткнулися. Зіткнулися, викинувши вгору хвилю тіл, сплелися і ринули в рятівний отвір, усе швидше і швидше, рух вирівнявся, хрустіли ребра — але текуча істота не вміла відчувати болю.

Швидше… Швидше…

Небо палахкотіло. Істота на рівнині інстинктивно відлічувала останні відведені для порятунку хвилини.

Після того як термін спливе, небо розступиться, не бажаючи більше стримувати клуби полум’я й задушливого газу.

Хто не встиг — той програв назавжди. Істота на рівнині знала це — пам’ятала пам’яттю пращурів, і тому так швидко втягувалися розсипані полем псевдоніжки.

У Ворота!

…Лідку вже несло. Вона майже не торкалася ногами землі; не відчуваючи болю в плечах і ребрах, вона намагалася дихати. Тільки дихати. Хоч один раз іще вдихнути! Хоч раз!

Істота на рівнині робилася все меншою й меншою. Втягувалась у Ворота, як втягується у водостік піниста після прання вода.

Лідка знепритомніла, але не впала, стиснута тими, хто біг поруч.

А потім і для них усе зникло.

Рятівна темрява Воріт.

Мабуть, у всіх у них справді був шанс устигнути. Бо минула не менш як година, перш ніж ударив із неба вогонь — і затріщала, згораючи, в’язка багнюка на спорожнілій рівнині.