Армагед-дом

ЕПІЛОГ

Розігрітою сонцем набережною йшла, торкаючи плити важкою палицею, повільна обережна стара жінка.

Плити були теплі. Гумовий наконечник палиці, що давно стала частиною тіла старої, торкався шорсткої поверхні. Упирався в грубо шліфований камінь.

Плити. Запах моря. Запах вітру; час від часу стара зупинялась, щоб глибше вдихнути.

За кілька метрів мають з’явитися сходи, що ведуть до берега; ось вони. Стара непоспіхом розвернулась: її тіло було нелегким у керуванні, майже так само неповоротким, як багатотонний самоскид.

Підійшовши впритул до сходів — дубові, не підвладні гниттю щаблі, — вона переклала палицю з правої руки в ліву. Звільненою правою рукою взялася за поруччя. Відполіроване тисячами долонь, тепле волокнисте дерево. Тверді прожилки, м’які борозенки. Опуклість зрізаного сучка; стара усміхнулась. Вона завжди усміхалась, торкаючись цих перил.

І, обережно переставляючи ноги, несучи палицю на згині лівого ліктя, вона рушила вниз. Третя згори сходинка прогиналась під її вагою трохи більше за інші; передостання, чотирнадцята, ледь чутно рипіла.

Виснажена, ніби після багатогодинного бігу, стара дісталася пляжу. Переклала палицю з лівої руки до правої; ступила на гальку. Її далекозорі очі давно не розрізняли текст у газетах і книжках, зате чудово бачили кожний камінець під ногами.

Камені лише здавалися сірими. Серед них були білі, плямисті, блакитнуваті, рожеві; стара слухала, як вони порипують під підошвами повстяних чобіт. Подекуди на камінні сохли принесені штормом водорості; іноді стара зупинялася, щоб для чогось торкнутися їх кінчиком палиці.

Найважче було обійти скелю. Стара йшла вологою галькою, ризикуючи впасти просто у воду. Сповзаючи з берега слідом за хвилею, камені вдарялись один об один і тихо дзвеніли.

Нарешті скеля лишилась позаду. Стара відійшла від берегового краю й зупинилася перепочити; просто перед нею був природний виямок, кам’яна кімната, захищена від сторонніх поглядів, загороджена від вітру з трьох боків, відкрита лише морю.

На камінні виднілися напівзмиті водою чорні плями кострищ. Стара постояла, переводячи дух, потім вийняла з темної клейончастої торби дитячу вовняну ковдру.

Охайно, не поспішаючи, розклала її на пласкому камені.

Важко спираючись на палицю, всілась і простягла втомлені ноги. Зміна пози принесла п’янке відчуття миттєвого щастя.

Тут, на березі, їй особливо добре думалось. Настільки добре, що стара вірила — іще трохи, й вона знатиме відповідь. Одну-єдину відповідь на безліч питань, що не дають їй спокою.

Вона для того й приходить сюди — питати. Питати себе, море, вітер, дальфінів…

Аби повернути зашкарублим думкам часточку минулої легкості, вона починає згадувати завжди з одного дня. З однієї й тієї самої миті: коли оскаженілі стихії, наготувавшись провчити людство черговим апокаліпсисом, раптом змирились і відступили від задуманого.

Уперше за тисячу років Ворота не відчинились. Їх не зауважила жодна служба ЦО — їх просто не було…

Але й апокаліпсису теж не було.

Вулкани, що вже починали виверження, заткнули пельки й поперхнулись власною лавою.

Земна кора, що вже настовбурчилась перед черговим катаклізмом, завмерла і заспокоїлась.

Велетенські хвилі сумирно вляглися назад в океан, метеоритні дощі так і не досягли земної поверхні, глефи повернулись у море, клуби отруйного газу розсіялись на безпечній для людини висоті.

І людство опанував жах. І воно довго тупцювало в очікуванні Воріт, а не дочекавшись ні смерті, ні порятунку, тихенько повернулось у свої майже не постраждалі міста.

То були роки розгубленості та сум’яття. Не знали, чи відлічувати початок нового циклу й народжувати дітей; зрештою природа взяла своє, й у пологових будинках запищали перші немовлята. Новий цикл — нове життя; ось уже сімнадцятий рік на порозі, й ніхто не знає, чого чекати від нового апокаліпсису…

Стара, що дивиться на море, вірить, що апокаліпсису не буде взагалі.

Мало того — часом їй здається, що вона знає це.

Напевно.

Апокаліпсису не буде — ніколи більше; чому, питає вона, дивлячись просто перед собою далекозорими сльозавими очима. Чому?!

Може, тоді — в евакуаційному автобусі, в істериці — її навідало марення.

Їй привидівся отвір загиблих Воріт. Море, зеленувате світло й невагомість, поспішають до поверхні райдужні бульбашки… Їй здалося, що простягнуті в порожнечу руки натикаються на золоте павутиння. Усі її сили, всі її бажання переплавились тоді в лють, в одне-єдине бажання — розірвати, прорватись, пробити…

Тоді мереживна сітка луснула, і на далекій межі марення — якщо це було марення — позначилася чужа присутність. Ніби раптово розплющене око. Потрясіння було таким сильним, що вона майже відразу зісковзнула в темряву…

Стара зітхає. Підводить погляд до низького неба. Чому, безпорадно питають запалі губи. Чи можливо, що вчинок її сина, екзальтованого хлопчика… Що вчинок шмаркача, який відмовився від привілеїв евакуації, дитячий загалом учинок — похитнув основи світобудови? Чи можливо, що народжений люттю поклик почули? Хто?! Ні, каже собі стара. І сама ж перепитує недовірливо: ні?

А може, це випадковість? Сліпий збіг, і дарма вона сушить собі голову, і дарма ставить, як дятел, одні й ті самі питання? Може, десь далеко, зовсім в іншому місці й зовсім інші сили вирішили за неї — і за людство — увесь цей кросворд?

…Однак апокаліпсис скасовано і намордник із людства знято. Світ спущено з повідка; стара знає, що не доживе до часу, коли людство остаточно усвідомить свободу. Вона знає це й не засмучується.

Вона стомилась.

А сьогодні вона стомилась особливо. І, можливо, їй не слід було йти на берег — після того, як кілька годин довелося провести на ногах, не присідаючи. Вона була на цвинтарі; могилу її сина, лікаря Андрія Сотова, уже хтось прибрав, і хтось лишив на ній букет прив’ялих тюльпанів.

Андрій Андрійович Сотов загинув у віці тридцяти трьох років; лікар швидкої допомоги, він усього кілька неспокійних місяців устиг побути військовим лікарем. Коротка війна почалася раптово — і так само раптово скінчилась…

Стара приплющила очі. Миттєва тінь, чорний гелікоптер, що проносився по дну її пам’яті. У тій ущелині людей розстрілювали з гелікоптерів, як колись розстрілювали глеф. Її не було там, але їй здавалось, що вона пам’ятає: темний силует, що закриває сонце, ревіння моторів і кулеметні черги, пил…

Тиша. Звук хвиль, що набігають на берег.

На верхівці скелі з’явилася компанія підлітків; певно, хлопчаки накинули оком на зайняте старою місце, бо голоси їхні звучали невдоволено. Слух старої не дозволяв розібрати окремих слів; плюскотіння хвиль вона чула виразно, і крики чайок, і шелестіння вітру, але людські слова змазувались, не затримувались у свідомості; ось голоси хлопчаків зробилися особливо дзвінкими й загрозливими, і хтось навіть кинув камінь, який упав за два метри від непорушної старої; потім обурення одразу стихло, хлопчаки обмінялись репліками на півтону нижче — і пішли геть, визнавши за старою її право на зручність каміння та скель, на море, на самотність.

Вона усміхнулась.

На півтону нижче. Тон, тон, напівтон; гами, гармонія, партитура. Її справа втратила сенс. Ніхто й ніколи не дізнається, мала вона рацію чи помилялась. Ніхто й ніколи не почує того акорду, який іноді — от як зараз — луною звучить у її вухах. Мабуть, це голос зниклих Воріт…

Так, звісно, ніхто не сортуватиме цих хлоп’ят на гідних і не гідних для Воріт; їх розсортує час, доля і удача, та сама, що відвернулась від її сина в розпеченій кам’яній ущелині…

Доля. Удача.

Може, саме ці хлопчаки були позавчора на стадіоні. І теж опинились у натовпі, що посунув одночасно з усіх секторів. Там, де загинули в тисняві двоє хлоп’ят і дівча. Позавчора. Там, де не було апокаліпсису, — всі просто хотіли швидше вийти…

Людство, звільнене від намордника, ще збиратиме свою мригу по камінчику. Збиратиме і знову руйнуватиме; вона може лише побажати йому удачі. Перед людством стоїть новий вибір, але вже без неї, без немічної старої на березі моря.

Хлопчаки пішли геть, і кожен поніс із собою свою частку апокаліпсису.

Вона знову заплющила очі, але не перестала бачити море. Мабуть, її повіки потоншали. Зробилися напівпрозорими, як цигарковий папір; десь на краю видимості мерехтіли чорні дальфінячі спини. Вона знала, що це омана, що дальфінів давно ніхто не бачив і не побачить більше, що дальфіни — вже легенда…

Їй здавалося, що вона дивиться вниз очима чайки у небі — і бачить себе, стару жінку з дуже рівною спиною, яка так вдало і затишно вросла в прибережні скелі, що, здавалося, вона споконвіку сидить тут, поклавши підборіддя на долоні, а долонями спираючись на палицю.

Вона й теплий камінь на березі — рівноправні.

Чому, монотонно питає хвиля, набігаючи на берег. Чому? І що буде тепер? Що буде з усіма нами?

Теплий камінь мовчить.

І стара мовчить.

Чекає відповіді.