Армагед-дом

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дзвоник у двері.

— Тьотю Лідо! А Андрій удома?

Дівчинка з восьмого поверху. Старша група, вже не дівчинка, вже зовсім дівчина. Років п’ятнадцять. На два роки старша від Андрія.

— А що сталось? — спитала Лідка, щільніше загортаючи халат.

— Кошеня! Там кошеня, у дворі! На дереві!

— Зараз! — гукнув Андрій зі своєї кімнати. — Іду!

— Високо? — механічно спитала Лідка.

— Страх як високо! — радісно підтвердило дівча. — Ніхто дістати не може…

— Андрію… — почала Лідка невпевнено.

Він уже вискочив за двері й, не чекаючи ліфта, погрюкотів униз сходами. Грюкіт походив від того, що, не добігаючи до кінця прогону, Андрій підстрибував, летів сходинок через п’ять-шість і приземлявся хоч і м’яко, та звучно.

Лідка всунула ноги в спортивні туфлі, накинула плащ і вийшла слідом.

Навколо височенної тополі стояв натовп. Лідка сама не пам’ятала, коли востаннє траплялися в місті коти. От дідусь із двадцять сьомої квартири тримав кота, та вони обидва нещодавно померли. Від старості.

Андрій врізався в натовп, і перед ним розступились. Так буває, коли крізь натовп бездільних спостерігачів, що зібралися через дорожню пригоду, пробирається діловитий лікар.

— Де? — Андрій задер голову.

Відповіддю було тонке котяче виття.

Кіт був бурий і плямистий, майже камуфляжного кольору. Угледіти його в гіллі було складно, і, якби не сигнали відчайдушного няву — Лідка б так його й не роздивилась.

Рюмсала, притискаючи до грудей брудні кулаки, Андрієва ровесниця з третього, здається, поверху:

— Він вирвався… Я тримала… А він вирвався… Ми на хвилинку тільки вийшли…

— Твій? — спитала Лідка.

Дівча кивнуло:

— Тато з села привіз…

Андрій по-мавп’ячому вчепився за стовбур і, блискаючи кедами, поліз угору. Лідка відвернулась; урочиста присяга, яку вона принесла синові, полягала в тому, що вона ніколи не контролюватиме висоту, на яку він, Андрій, вважає за потрібне залізти. У відповідь син пообіцяв їй ніколи не лазити на стовпи, на дахи вагонів і трансформаторних буд. І — вона знала — дотримував обіцянки й не ловився «на слабо».

…За півгодини Лідка змащувала зеленкою глибокі подряпини на його руках. А він удавав, що йому нітрохи не боляче. Захлинаючись розповідав, яка м’яка в кошеняти шерсть. І що Оленка тепер дозволить йому гладити свого Кавунчика… Тільки йому. А більше нікому на всьому подвір’ї! І що добре б, мамо, ти розумієш… Ну, якби в нас був кіт або собака, було б класно, правда?

— Через шість років мрига, — сказала Лідка, зітхнувши. — Ти візьмеш на себе відповідальність за тварину? Я не візьму.

Син із жалем розглядав свої руки, посмуговані маленькими істеричними кігтиками.

Ні падіння з синцями та ґулями, ні дірки на штанях не могли відучити його від цієї згубної пристрасті — лазити по деревах. Старші хлопчаки завжди викликали його, коли треба було зняти з високої гілки паперового голуба чи бадмінтонний воланчик. Дівчата запрошували Андрія, коли в процесі залицяння ті самі хлопчаки закидали на дерево скакалку або чийсь берет.

Якось Андрій дізнався від когось у дворі, що є такі пристрої — спеціальні кігті. Які вдягають на ноги, щоб лазити гладенькими стовпами. І в простоті душі звернувся до мами по допомогу в придбанні «кігтів». Шокована Лідка пообіцяла власноручно відшмагати сина паском по голій попі, якщо тільки він близько підійде до цього самого стовпа. От хай тільки спробує.

Пробувати син не став. Він завжди дуже тонко відчував мамин настрій і, зазвичай безстрашний, цього разу вирішив не спокушати долю.

Серед інших відділів інституту кризової біології Лідчин відділ здавався ведмедем, що примостився серед ховрахів і білок. Фінансування, міжнародні зв’язки, пільги, кореспонденти. Документальний фільм. Машина до під’їзду.

У сусідніх відділах розводили горошок і плодили мух-дрозофіл. Час від часу сусіди укладали з Лідкою угоди про співпрацю, і це приносило їм частку фінансування, а Лідці — ілюзію нових можливостей. Докладні генеалогічні дерева видатних музикантів мали виконати ту саму функцію, що й десяток поколінь горошку. Різноманітні тестування студентів консерваторії — і вдумливе розглядання дрозофіли на предметному склі («Вона дохла? О так, жива б полетіла… Вона спить? Випари ефіру? Ну так, звісно…») Робота просто-таки вирувала; дисертації сипались, як із конвеєра. Про зв’язок музичних здібностей з групою крові — і про відсутність такого зв’язку. Про музикантів-гемофіліків, про вплив барабанного ритму на нейрони мозку, про шкоду агресивних молодіжних дискотек, про розподіл деяких характеристик слухового сприйняття залежно від етнічної належності — тощо, тощо.

Лідчин відділ не був у повному значенні відділом — то було збіговисько старанних кротів, що рили в усіх напрямках від довільно вибраного стовпа. У процесі роботи кроти натрапляли на більш чи менш корисні копалини, залишки покинутих тунелів, артезіанські свердловини та — часом — чиїсь розкладені рештки; слова про нечувану перспективність такої праці давно втратили початковий сенс і перетворились у щось на зразок заклинання.

Лідка давно усвідомила масштаби болота, що засмоктало її, і давно перестала страждати з цього приводу. Кілька людей, підпорядкованих особисто їй, вели зовсім особливу, суворо засекречену роботу. Серед своїх вона називалась «роботою на гострий експеримент»; суть її полягала в тому, щоб УСІХ представників молодого покоління протестувати на наявність-відсутність «властивості ем». Не набутої на нудних уроках музики, не втовкмаченої на догоду батьківському честолюбству — чистої, вродженої «властивості ем», що не замірялася, як правило, приладами, але була очевидною для того, хто має вуха.

Доктор наук Костянтин Воронов був координатором цієї групи. За минулі роки Костя не надто змінився — так само сухорлявий, не обтяжений побутом домашній геній, що вірить у найкраще. У Костиній квартирі (отриманій Лідчиним заходом) змінювали одна одну дружини; за десять років їх було пять чи шість. Жодна не приживалась — і не дивина, ніякий подружній обов’язок не міг примусити Костю ночувати вдома. Ночі він проводив у компанії обчислювалки, і дружини, йдучи від нього, висловлювали на адресу Кості та його машини одне й те саме нецензурне побажання. Костя не засмучувався.

Визначальний етап «гострого експерименту» призначено було на перші роки наступного циклу. Коли тільки й залишиться що проставити хрестики в заздалегідь підготованих списках. Розділити всіх цих хлоп’яток на дві нерівні групи — на щасливо вцілілу більшість і трагічно загиблу меншість. І зіставити списки з Костиними «схемами властивостей». І одержати блискуче підтвердження «гіпотези Сотової»…

— …Лідіє Анатолівно! Ну ви подивіться, яка красуня!

Молода лаборантка розчервонілась, як на побаченні. У розкішному довгому волоссі подекуди заплутались мухи-дрозофіли, але це видовище було радше зворушливим, аніж бридким.

— Яка красуня! — повторила лаборантка розчулено. — Очиці, подивіться, ну зовсім рубінові…

Лідка зазирнула в окуляр мікроскопа. У світлому кружечку виднілася граційна дрозофіла («граційна, як вітрильник», казав начальник тутешнього відділу, Лідчин добрий знайомий). Тонкі загнуті крила, двобарвне тіло («мозаїк»), величезні, романтичні, повиті світлим сумом очі.

— Мамо, а можна мені подивитись?

Андрій бачив усе це не раз і не двічі, але ніколи не пропускав нагоди тицьнути в мікроскоп свого носа, точніше око. Лідка радше заохочувала його, ніж спиняла, — може, з хлопця вийде вчений?

— Муха домашня — тварюка остання, товста, бридка, нечупарна… А дрозофіла — створіння Господнє, легенька, різна і гарна… Чорних мухів чоботями давлю, а дрозофілів всім серцем люблю!

Лаборантка захихотіла. Андрій відірвався від мікроскопа — без жодної ознаки усмішки, тільки в примружених очах стрибали, перекидаючись, чортенята.

Останнім часом хлопчисько зробився своїм не лише в Лідчиному відділі, а й ледь не в усьому інституті. Оточений ореолом принца-наступника («як же, синочок Сотової»), ротатий, смішливий, озброєний неповторною чарівністю, він рано усвідомив цю свою зброю й умів викликати симпатію, не провокуючи при цьому заздрощів. Та й як можуть дорослі солідні люди — науковці! — заздрити підлітку з молодшої групи?

От у школі, Лідка знала, заздрісники були. Небагато їх, та відчайдушні. І двійка за поведінку в минулій чверті, двійка, що поставила під загрозу Андрійкове перебування в ліцеї, була на шістдесят відсотків результатом складних інтриг, і лише на сорок відсотків — розплатою за пустощі.

— Андрію, ти їсти хочеш?

— Їсти? Що їсти? Де їсти? Я хочу!

Він був худющий, як голка-риба, але поїсти любив смачно й багато. Усі, хто знав його, дивувались, «куди воно дівається». Певно, в результаті хімічних реакцій перетворюється на нестримну енергію.

Перш ніж зайти до кафе, Лідка піднялась у власний кабінет. Андрій лишився в коридорі — стрибати на дуже дорогому імпортному покритті, що вгиналося під ногами; секретарка причинила двері й пробурмотіла чомусь ніяково:

— Лідіє Анатолівно, телефонували з Міністерства надзвичайних ситуацій…

За всі ці роки Лідка досконало навчилася опановувати себе, але тепер їй знадобилося додаткове зусилля, аби зберегти незворушність.

— Що сказали?

— Призначили зустріч… прийом у міністра. Я узгодила за вашим робочим графіком. У понеділок, о дванадцятій.

За два дні. Лідка нечутно перевела дух.

— Дякую, Оленко. Ми з Андрієм підемо поїсти, якщо телефонуватиме Ігор Вікторович, попросіть передзвонити за півгодини…

— Мамо, що з тобою? — спитав Андрій, миттєво припинивши стрибати як божевільний.

— Нічого… Зустріч буде важлива, в понеділок. Ходім…

І син, заспокоєний, закрокував попереду, а вона, дивлячись у його кудлату світлу потилицю, непомітно витягла з кишені коробку з маленькими безбарвними капсулами.

Чим незворушніше обличчя, тим важче доводиться серцю й судинам. А Лідка вже не в тому віці, щоб не звертати уваги на неприємні відчуття з лівого боку грудей.

Це ж треба, як час летить. Ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік…

Років у п’ять-шість діти дізнаються про майбутній апокаліпсис. І переживають нове знання по-різному: хтось не вірить, хтось відразу забуває, хтось відкладає страх на потім — адже «це» станеться, коли я буду зовсім дорослим, до «цього» ще ціле життя…

Дехто переживає дуже хворобливо. От як Андрій, наприклад. «Матусю, але ж із тобою нічого не станеться?!»

Кілька тижнів він був сам не свій, погано спав, кричав ночами, майже нічого не їв. Ніякі вмовляння — мовляв, усе минеться, ніхто не загине — не діяли або діяли погано. Із часом страх притлумився, але остаточно зник лише після випадку зі сливами.

Був червень. За рекомендацією знайомого лікаря Лідка взяла путівку на академічну базу відпочинку — подалі від узбережжя, в степу. Погода стояла така собі, Андрієві база не подобалась, усе було дуже погано, доки одного чудового вечора, гуляючи степовою дорогою, мати й син не натрапили на обгороджений сливовий сад.

«Сливи, — пожадливо сказав хлопчик. — Ма, а давай я натрушу?»

І Лідка, солідна пані «далеко за сорок», дозволила собі поступку. Поступилася злочинному бажанню сина, якого давно не бачила в такому куражі й азарті. «Гаразд, — сказала вона, — та тільки трошки й тільки дуже швидко».

Андрієві не треба було повторювати двічі. Лідка не встигла й оком змигнути, як він зник у листі, — сутеніло, й присутність сина вгадувалася лише за шелестом гілок і за глухими поодинокими ударами від падіння стиглих слив.

«Андрійку, досить, — сказала Лідка занепокоєно. — Ми їх потім у траві не знайдемо… Злазь, поки хоч щось видно!»

У цей час із боку дороги долинуло джмелине ревіння далекого мотоцикла. Звук наближався; у Лідки вистачило клепки не впасти в паніку й не струшувати сина з дерева в пожежному порядку. «Тихо, — сказала вона. — Зараз вони проїдуть, і ти злізеш».

«Вони» заглухли за двадцять метрів від злощасної сливи. Мотор мотоцикла захлинувся, гаркнув востаннє й замовк; почулася лайка, відносно делікатна, бо, як з’ясувалося наступної миті, у компанії з молодим механізатором подорожувала його дама.

«Ну йоханий бабай… Не бійсь, Свєтко, зара заведемось». Свєтка лише хихотіла у відповідь; мотоцикл пирхав, але заводитись не бажав, може, тому, що мотоцикліст був добряче напідпитку. «О, слива, — сказала Свєтка, чиї очі не втратили пильності навіть у густій уже темряві. — Пашо, давай сливи натрусимо». Механізатор Паша кинув свою безнадійну справу й поквапився догодити супутниці; Лідка, що сховалася за кілька метрів від дерева, в кукурудзі, встигла лише відкрити рота.

Паша підійшов до сливи й задер голову. Наступної миті на нього дощем посипалися фрукти. Ні, не дощем — градом. Сумирна слива трусила гілками й хіба що не завивала; випари алкоголю зіграли з механізатором злий жарт. Невідомо, що там йому привиділось, та тільки й Паша, і Свєта мовчки кинулись до свого мотоцикла, і той, поділяючи містичний жах господарів, негайно завівся. Тріскочучи мотором і вистрибуючи на вибоях, мотоцикл пострибав у бік села. Лідка підбігла саме вчасно, щоб підхопити Андрія, коли той падав з дерева. А падав він через те, що не міг утриматись на гілках — від сміху…

Кажуть, що подолати страх перед суворим начальником можна, якщо уявити його в нижній білизні чи в туалеті. Мабуть, саме тому Андрій перестав боятися мриги. Того вечора чудовисько страху постало перед ним у непоказному, комічному вигляді. У нижній білизні.

І ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік, і до апокаліпсису лишилося років пять, а то й чотири. Андрій досі нічого не боїться, поділяючи помилки своїх однолітків, яким море по коліно; а Лідка зустрічається в понеділок із високим чиновником, із міністром надзвичайних ситуацій. Отже, мова піде про місце у списку, в дуже цінному списку, дуже багато людей заплатили би будь-що, аби опинитись у ньому…

Мова піде про право на малу частку «домовленого часу».

— Так, безумовно, Лідіє Анатолівно. Ваші заслуги перед наукою важко переоцінити… Але зайва хвилина «домовленого часу» означає можливі жертви серед населення. Чи згодні ви отримати своє право такою ціною?

Міністр був маленький, сухорлявий, у масивних окулярах. Густо-чорна оправа скидалася на дві з’єднані траурні рамки.

— Не зовсім розумію вас, — сказала Лідка обережно. — Усім нам відомо, що «домовлений час» скасувати неможливо. То чи варто покладати відповідальність…

— Відповідальність завжди обтяжує, — не зовсім чемно перебив її міністр. — Але «домовлений час» — не нагорода за заслуги, зрозумійте мене правильно. Це інструмент. Необхідний для збереження держави та цивілізації. У перші години після апокаліпсису нам потрібна влада, потрібна страхова система, потрібна координація відновлення економіки. Наука — безумовно, та тільки ті її галузі, які мають безпосереднє стратегічне значення.

— Що може бути стратегічно більш значущим, ніж розгадка призначення Воріт? — тихо спитала Лідка.

Міністр стенув плечима:

— До такої розгадки, як я розумію, ще досить далеко… І крім того, коли мова йде про проект настільки широко відомий, настільки працемісткий, що займає так багато людей, — скільком працівникам доведеться надати «домовлений час»? Одному, двом? Чи розв’яже це проблему? А їхні сім’ї? Лідіє Анатолівно, мені здається, ви не зовсім правильно зорієнтовані. Світ не зав’язаний на «домовленому часі». Я щиро переконаний, що весь ваш відділ щасливо переживе майбутній апокаліпсис. І що вже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із Державною премією… а то й міжнародною, я сподіваюсь.

Лідка дивилась у слабко помітні за скельцями, обведені траурними рамцями очі — і невиразно пригадувала власні промови перед школярами. Те саме рівне, професійно плавне словомелення. На будь-яку тему, з будь-якого місця, для будь-якої аудиторії. Мило, обнадійливо, ні про що.

— Зрозуміло, Михайле Євгеновичу… Останнє запитання. Якби дослідження за «чинником ем» були суворо засекречені й проходили за відомством ВГБ, це позначилося б на вашому рішенні?

Мовчання. Легкий подив за товстими лінзами окулярів:

— Н-ну… Розумієте, тоді мова йшла б… у рамках зовсім іншої ситуації…

— Дякую, — сказала Лідка й підвелась.

Секретарка провела її аж до дверей; біля під’їзду міністерства чекала службова інститутська машина, досить пристойна для свого класу, вона, проте, губилася серед багатого чиновницького транспорту.

— Я піду пішки, — сказала Лідка водієві.

Було вогко й холодно. Не найкращий час для прогулянок.

Лідка йшла, ловлячи обличчям рідкі краплі дощу, і заново, слово за словом, згадувала розмову з міністром. Рідкісні перехожі дивувались, мабуть, побачивши вираз її обличчя. Наче людина усміхається — та від такої усмішки хочеться перейти на інший бік вулиці…

Лідчин проект давно і міцно сидів у болоті, про яке мало хто, крім самої Лідки, знав. Розтікаючись у різні боки, натрапляючи на нову інформацію, струнка й багатонадійна гіпотеза перетворювалась на розпливчасте, невизначене, сумнівне припущення. Нові дані спростовували самі себе;

результати статистичних підрахунків, безсумнівні за малого обсягу матеріалу, чомусь не бажали повторюватись на великих масивах. Єдина Лідчина надія була на «гострий експеримент», який зі зрозумілих причин відкладався років на пять.

Але при цьому — одного разу запущена, підживлювана інвестиціями машина досліджень котилася, наче нічого й не сталось. «Летючий Голландець». Гальванізований труп.

Це були найчорніші Лідчині думки, що приходили до неї під час безсоння; між пів на четверту та пів на п’яту ранку. В інший час вона бадьоро тішилася все новими локальними результатами і майже вірила у власну геніальність; тепер, після розмови з міністром, нічні думки вдерлись на територію дня.

«Уже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із…» Та не має значення з чим. Бо, якщо, не доведи Господи, під час апокаліпсису щось станеться з Андрієм — Лідка цього не переживе.

А ти, старий чотириокий щуре, либонь, уже влаштував своїм дітям гарантований вхід у Ворота. І тому так легко розмірковуєш про те, що станеться в перші роки нового циклу.

Вона зайшла в телефонну буду. Довго ніхто не відповідав, і неприємна прохолода вже зародилася в низу живота, коли гудки перебив стомлений Андріїв голос:

— Мамо, ти?

— Як ти здогадався? — спитала вона, мимоволі всміхаючись.

— Телепатія, — сказав він задоволено.

— Усе гаразд?

— Ага, — відповів він не зовсім упевнено.

— Що таке?!

— Ма, ти не сварись. Я тут допомагав нашому географу флюгер встановлювати… трохи коліно розбив.

— Який флюгер?!

— На даху. Дослід такий. Спостереження за розою вітрів… Потрібен флюгер. На даху. Він сам так злякався, пообіцяв мені на все життя одну велику п’ятірку…

— Однієї п’ятірки тобі на все життя не вистачить, — сказала Лідка крізь зуби. — 3 якої висоти ти впав?

— Та нічого, — Андрій завагався. — Там пожежна драбина… Ну, десь метри… три.

— Отже, всі п’ять… На асфальт?

— Ма, ну нічого не сталось! Коліно тільки розбив, мені вже забинтували… Ма, телефонував дядько Великов. У нього нова книжка вийшла.

— Вітаю, — сказала Лідка скептично.

— …І ще бабуся телефонувала. У них усе гаразд, вона просила, щоб ти…

— Зрозуміло. Я йду додому. Уже йду, чуєш?

— Ага… Чекаю.

— Ну, привіт…

Вона смикнула за важіль, кинула нову монету й набрала номер старої батьківської квартири.

— Лідо? Ні, все гаразд… Тобі лист прийшов. З-за кордону. Товстий такий… від Артема Максимова. Твого учня. Пам’ятаєш?

Фотографія була кольорова, добротна, стандартна. Здоровенний чоловік, у якому Лідка насилу впізнала Артемчика. Поруч, обійнявшись, двоє хлопчиків, старший віддалено нагадує того школяра, якому Лідка колись ставила трійки. Молодший — кучерявий блондин із великими, безвиразними світлими очима.

Лист був також стандартний, у міру сердечний, у міру обережний. Максимов висловлював, по-перше, жаль, що так давно не бачив «свою улюблену вчительку», а по-друге — впевненість, що в неї все гаразд, життя склалося «на краще», бо «навіть тут» у газетах коли-не-коли з’являються дописи про науковий прогрес, про сміливі гіпотези, і Лідчине прізвище виринає чи не частіше за всі інші…

А в нього, Артема, все добре, підростають двоє синів; життя не те щоб дуже легке, та цілком стерпне, він працює бригадиром будівельників-ремонтників, і його дуже цінують близькі. Шкода, звісно, що доля розвела їх із Лідкою… і все спочатку, по колу, ніби максимівську думку хтось посадив на короткий повідок і тепер вона ходить, ніби коза на пасовиську, навколо забитого в землю кілочка.

Лідка читала, і крізь повторювані слова все виразніше проглядав справжній, не формальний, жаль. Бригадир ремонтників сумував за втраченими можливостями; мабуть, йому здавалося, що Лідка злетіла у світлі небеса науки, в той час як він лишився біля підніжжя, біля трампліна, жалюгідний і забруднений штукатуркою. А може, він просто не був щасливий з дружиною… чи є в нього дружина? Чому про неї не пише? Розлучений? Чи не хоче зайвий раз травмувати Лідчині почуття? Чи соромиться?

Фотографію Лідка роздивлялась у машині — зазвичай вона не зловживала послугами таксі, та сьогодні був особливий випадок. З опущеного вікна тягло теплим вуличним гаром; Лідка сховала листа в кишеню піджака, але там він відстовбурчувався й заважав, потім Лідка переклала його в торбу. І подумала, що, коли повернеться додому й полізе, скажімо, по ключ, лист може випасти, або просто показати свій жовтий край із бузковими печатками, і тоді цікавий Андрій обов’язково спитає: «О! З-за кордону? Це від кого?»

Вона запхнула листа на саме дно торби, але й там йому було незручно. Лист заважав як гірчичник; викинути його було наче шкода, спалити — безглуздо, показати Андрієві — вульгарно…

Таксі пригальмувало перед входом у зелене тихе подвір’я; найкращий район міста — благодать і дзижчання бджіл, притому, що до галасливого центру можна пішки дійти за десять хвилин. Старші хлопчаки грали у футбол, а Лідчин син сидів на лавці, вболіваючи одночасно за обидві команди. На лівому коліні брюки дуже відстовбурчувались, видно, на «перев’язку» пішла не одна упаковка бинта.

Лідка зупинилася за кілька кроків; син не бачив. Пояснював п’ятнадцятирічним спітнілим футболістам, що м’яч можна віддавати не лише носком, а ще й «п’яточкою». Що «п’яточкою» навіть краще…

Зі свого місця Лідка бачила його потилицю, вухо й частину щоки.

Вона хотіла покликати його, але втрималась. Розмова з міністром, лист від Максимова, розбите коліно; сьогодні душно, може, буде гроза. Час підфарбувати скроні, вгамувати сивину, що рветься назовні. Вгамувати істерику, що рветься назовні, інстинктивний сліпий порив — схопити сина й замкнути його в кокон, у банку, в непроникну сферу, та хоч назад у лоно, туди, де на нього не чигатимуть щоденні небезпеки. Туди, де не дістане його неминучий апокаліпсис…

Дурні забобони. Про те, що дитина, зачата штучно, не переживе кризи. Лідка давним-давно вивчила статистичні добірки, що цілковито спростовують цю нісенітницю. Діти, зачаті від донора, виживають так само, як ті, що мають справжнього батька. І гинуть так само…

Але саме через забобони Лідка нікому не розповідала, як з’явився на світ Андрій. Нікому, навіть мамі. Вважалося, що вона зустріла «гарну людину» в Квітневому парку; усе-таки в глибині душі найцивілізованіша людина лишається печерним жителем. Як інакше пояснити, що випадкові зв’язки на початку циклу вважаються цілком пристойними, а безневинна медична процедура — ледь не табу…

Скільки сил вона витрачає, щоб убити в собі метушливу курку. Скільки сил уже витрачено, а апокаліпсис усе ближче, і хоч як кудкудакай, хоч як присідай навколо пташеняти, хоч як метушись — нічого не змінити; цей вир проти Воріт, ці безтямні юрмиська… Бо ж як було з Яною? До останньої миті Лідка пам’ятала її поруч. Батько тягнув її на собі… А потім — мить. Накотилася нова хвиля, збила з ніг обох, але батько зміг підвестись, а Яна — ні, її віднесло від батька на десятки метрів…

Андрій відчув її погляд. Повернувся; прояснів. Веселий рот роз’їхався від вуха до вуха, на щоках з’явилися ямочки:

— Мамо!

Вона підійшла і, ні слова не кажучи, сховала лице в його розкудланому жорсткому волоссі.

Уночі довелось викликати «швидку». Андрій перелякався до смерті — носився з аптечкою, з чашками води, з краплями, з телефоном; Лідка ще ніколи не бачила його таким блідим. І сподівалася більше не побачити.

Бригада прибула хвилин через сорок після виклику. Молодий медбрат упізнав Лідку; просто тут, у домашніх умовах, зняли кардіограму, нічого жахливого на ній не побачили, але порекомендували обстежитись, побути під наглядом, лягти в лікарню, тим більше що академічна лікарня обладнана всім необхідним, це курорт, а не лікарня, вам треба берегти себе, Лідіє Анатолівно…

Вони поїхали. Андрій сидів на кухні, тихенько дзенькаючи ложкою об склянку.

Клятий Максимов зі своїми придушеними претензіями, зі своєю невдоволеністю. Клятий міністр. Клятий апокаліпсис; ні, Лідка не витримає. Зірветься. Помре від інфаркту, не чекаючи апокаліпсису, покине хлоп’я напризволяще. Самого в людському вирі…

Згадуючи Максимова, вона бачила, звісно, не того мужика з фотографії. А кремезного темноволосого підлітка, школяра, потім студента, витонченого, розумного й багатонадійного.

Вона знала, несвідомо, але знала, що Максимова їй судилося втратити.

Тепер те саме повторюється з Андрієм. Фізичне, майже відчутне на дотик передчуття близької втрати. Апокаліпсис зжере його, все, що вона може, — бути поруч…

— Андрію!!

Прискакав із кухні. Очі ледь не на лобі:

— Що?!

Лідка довго дивилась у його бліде, змарніле, зовсім дитяче обличчя.

— Знаєш що… Лягай-но спати.

Надання інституту імені Зарудного пройшло з найменшим розголосом. Тобто, звісно, належні гості зібрались, і засідання академії пройшло радше в урочистій, ніж у робочій атмосфері, і неформальний «вечірній чай» перетворився насправді на ситний і п’яний бенкет, але відзначали у вузькому колі. Із кореспондентів — лише свої ж люди з «Академічного вісника». Ніякого телебачення. Скромна меморіальна дошка, що чимось нагадувала ту, яка висіла колись на фасаді заруднівського будинку. А через те що скульптор користувався не офіційною фотографією, а тими матеріалами, які надала Лідка, — бронзовий Андрій Ігорович виявився дуже схожим на живого.

Якщо Лідка правильно пам’ятає, яким він був.

Молодий, зовсім хлопчисько. Йому й сорока не було, коли його вбили. Майже тридцять вісім років тому…

Тридцять вісім років?!

На Лідку поглядали, хто з повагою, хто з відвертим подивом. Аж до засідання не стихали вмовляння: «Ну нащо вам це треба?! Основоположник напрямку — ви, а ніяк не Зарудний, ви добровільно ділитесь із ним частиною слави, це зовсім не його заслуги, а ваші…» — «Лідіє Анатолівно, а ім’я ж одіозне! Чи піде воно на користь інституту…» — «Лідіє Анатолівно, вас можуть неправильно зрозуміти…» — «Не довелося б потім шкодувати…»

Остаточне рішення забрало багато безсонних ночей. Та от — таки здійснилось.

У розпалі бенкету Лідка спустилась у недавно відремонтований туалет. Довго дивилась у велике дзеркало; їй п’ятдесят чотири роки, і вигляд у неї на п’ятдесят чотири. Звісно, тонкий шерстяний костюм пошитий непогано, косметика приховує зморшки й кола під очима, та Боже мій, яким юнаком здавався б поруч із нею Андрій Ігорович! Вона називала б його, як сина — Андрійком…

Піднімаючись сходами в залу, вона ледве не наштовхнулась на старого чоловіка, що спускався назустріч. Старий тримався за поруччя, як трамвай за єдиний дріт, — видно, спускатися без опори було для нього надто великим випробуванням. Лідка відступила, звільняючи дорогу й місце біля поруччя; старий був Славком Зарудним.

Обов’язкове запрошення Славка було ложкою дьогтю в радісному для Лідки заході. Обійтися без Зарудного-сина ніяк не вдавалось; у глибині душі Лідка сподівалась, що виснажений артритом Славко подякує за запрошення й відмовиться.

Та де там. Зажадав для себе спеціальної машини. Прибув. Вигляд має кепський. І вони з Лідкою вдають, що не помічають одне одного — збоку це дуже видно, тим більше що сиділи вони в президіумі поруч, пліч-о-пліч…

Він пройшов за півметра від неї. Від нього пахло міцним дешевим одеколоном; стовбурчилась рідка сивувата борідка, що робила його старішим іще на десять років.

І очі. Уперше за весь вечір Зарудний-молодший подивився на колишню дружину, і від цього Лідку пробрало внутрішнім дрожем.

Він не був схожий на батька — жодною рисочкою. Злостива Лідчина свекруха жила в цьому погляді, але не вона займала його вщерть; Лідці згадався похмурий хлопець, якому вона колись сказала, що хоче вийти за нього заміж. Через прізвище.

Славко, Славко, що вони з тобою зробили…

Хто «вони»?

Відчуття провини було маленьке, нестерпне і, на щастя, короткочасне.

Важкі Славкові кроки віддалились уздовж коридору. Увійшовши до їдальні, перетвореної на бенкетну залу, Лідка відразу знайшла поглядом сина.

Андрій їв. Зосереджено, наче тільки-но повернувся з голодного краю. На його тарілці чорною жалобною купкою лежали обсмоктані кісточки маслин.

— Ти погано почуваєшся?

— Ні, мамо, все гаразд.

— Тоді чому ти такий невеселий?

— Я невеселий? Я?!

Метаморфоза сталася за кілька днів після бенкету. Ніколи досі Андрій не мав від Лідки жодних таємниць — тим більше таких. Що отруюють хлопцеві і дні, і ночі.

Якось вона до четвертої ранку слухала, як він вовтузиться на своєму дивані та стишено зітхає. Потім не витримала, встала, підійшла:

— У тебе зуб болить?

— Ні…

— Ти закохався?

Осміх:

— Ото ще…

— Тебе хтось скривдив? У ліцеї? Погрожували? Вимагали грошей? Обіцяли вигнати?

— Ні.

— Андрійку, хоч би що сталось, я тобі допоможу.

— Ти не зможеш.

Їй відібрало мову.

— Ма, ну я сам упораюсь… Нічого страшного. Ніхто мене не бив, не погрожував, не виганяв…

Вона заплющила очі.

Курка. Сполохана курка всередині в Лідки вимагала зараз схопити цього хлопчиська й будь-якими силами випитати в нього, що відбувається. І тільки що не так — забрати з ліцею. Покинути все й поїхати з міста. Забитися кудись у глухе село, пити зранку козяче молоко й жити так, аби ні на мить не спускати його з ока.

Дурна курка. Але на боротьбу з нею йде чортзна-скільки душевних сил.

Лідка глибоко вдихнула. Підняла повіки:

— Гаразд… Очі злипаються. Завтра в ліцей, на роботу…

Повернулась у ліжко, яке встигло вихолонути.

Накрила голову подушкою.

Вона однаково дізнається. Не прямо, окружними шляхами. Нічого. Вона не заздрить тому, хто заважає жити її синові. Якщо це дівчисько — горе йому. Якщо це вчитель чи якийсь хуліган… Ой-йой-йой. Їй зарані шкода їх. Бідолашні.

Усе це дурниці. Усе, крім апокаліпсису; час іще є. Андрій житиме за будь-яку ціну. Андрій опиниться в «домовлених списках», навіть якщо немолодій матері доведеться заради цього відрізати собі руку. Чи, скажімо, піти на панель…

Вона криво посміхнулась.

У жовтні світає пізно.

У письменника Великова ось уже чотири роки був власний фан-клуб. Виник він зовсім без його участі. Захоплені шанувальники, хлопчаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, часом чергували біля великівського під’їзду — чекаючи автографа, чи просто привітання, чи, коли пощастить, розмови; найвідчайдушніших Великов іноді запрошував до себе на чай. Лідка жартувала, що після потиску руки метра хлоп’ятка тижнями не миють рук.

Андрій був у фан-клубі чимось середнім між талісманом і почесним головою. Він ділився з шанувальниками інформацією — коли Великов думає бути вдома, куди і для чого він пішов, коли він поїхав у відрядження й коли думає повернутись, що пише і скільки сторінок уже написав, і які нові ідеї виношує… Звичайно, все це за згодою самого «дяді Віталика» — Великов давно і всерйоз призначив Андрія «відповідальним за зв’язки з громадськістю».

— …Коротше кажучи, Лідонько, в дитинстві цей хлопець чув казку про те, як маленька дівчинка приваблювала дальфінів, граючи на губній гармошці… І як потім, під час мриги, вона тією самою гармошкою загіпнотизувала здоровецьку глефу. Життя, звісно, не казка… Та от наш герой займається дослідженнями музичних схильностей дальфінів. Він іде на берег, але не з губною гармошкою, ні… він придумав такий пристрій, «підводний оркестр». Тобто у воду опускається така здоровенна металева мембрана і починає передавати звуки музики через коливання води. І от… Андрійку, налий мені ще кави… і от у нього починаються взаємини з дальфінами, дивні такі, неоднозначні… А тим часом наближається мрига, а він дальфінам передає весь час одну й ту саму мелодію, він помітив, що вона їм сподобалась… Чого ти смієшся, Лідо? І от із моря вилазять, самі розумієте, глефи…

— А він грає на губній гармошці, і вони вервечкою йдуть за ним, — давлячись сміхом, припустила Лідка. — Дуже видовищно… Кінематографічно… Як, до речі, твоє кіно?

Великов скривився:

— Малобюджетка, Лідонько, вона і є малобюджетка. Ти сміятимешся, але хроніки апокаліпсису — справжні хронікальні стрічки! — виглядають злиденно й бліденько і ніяк не можуть змагатися з постановними трюками… Але за півроку вийдемо на екрани… Тьху-тьху. Андрію, це ти цукор заховав?

— Ти й так гладкий, дядьку Віталику.

— Я? Я гладкий?!

Сміх і борюкання; у присутності Великова Андрій помітно розслабився. Ніби тягар на його душі став легшим.

Лідка була рада приятельським стосункам, що давно і міцно пов’язали Андрія та Великова. Сурогат батьківської любові, чоловіча дружба з дорослою людиною, та ще й оригіналом і знаменитістю. Хай так.

Потім, коли Андрій, як тільки можна відмагаючись, вирушив готувати уроки, Лідка ввімкнула телевізор і під завивання якоїсь естрадної співачки виклала Великову історію Андрієвої депресії.

— У ліцеї була? — відразу поцікавився гість.

Лідка кивнула:

— У першу чергу… Як шпигунка. Аби ніхто, боронь Боже, не запідозрив справжньої мети. Я там, на щастя, часто буваю, тож ніхто особливо не здивувався, навіть Андрій…

— Що розвідала?

Лідка знизала плечима:

— Нічого. Все спокійно. Якби було ЩОСЬ — я б відчула.

— Ігри? Друзі?

— Не шпигувати ж мені за ним…

— Телефонні дзвінки?

Лідка розгубилась:

— Дзвінки?

— Так. Приходиш — і питай між іншим: «Ніхто не телефонував?» І спостерігай реакцію…

— Ти думаєш, його діймають по телефону?!

— Нічого не думаю. Просто припускаю… Детектив — не зовсім мій жанр. Але деякі елементарні речі я ж маю вигадувати?

Лідка почекала. Запропонувала, ховаючи погляд:

— Віталику, може, ти з ним поговориш?

— Вийде, що ти мені на нього настукала, — зазначив Великов.

Лідка стрималась. Хоча курка, дурна квочка, знову схопилась і залопотіла крилами.

— Не бери в голову, — м’яко порадив Великов. — Може, саме владнається. Почекай…

Цілий тиждень Лідка вірила, що Великов таки мав рацію. Андрій, здається, повеселішав і повернувся до життя; Лідка тихо раділа сім днів, до наступної п’ятниці.

У п’ятницю серед вийнятої зі скриньки свіжої пошти знайшлася дивна газета. «Пікант». Такої бульварщини вони з Андрієм зроду не передплачували…

І вона зовсім уже зібралася покласти чужу газету на кришку скриньки — кому треба, той знайде, — коли погляд її натрапив на власне прізвище серед анонсів-заголовків.

Вона відсунула газету подалі від очей. Клята далекозорість.

«Сентиментальний жест старої німфетки. (Знаменитому інституту кризової генетики присвоєно ім’я Андрія Зарудного — багато хто здивований таким рішенням, та мало хто знає, що, ще будучи школяркою, професор Сотова ділила з Зарудним і дівочі мрії, і ліжко.)».

Якийсь час Лідка безтямно дивилася на те, що тримала її випростана рука.

Потім рука опустилась.

Гостинно роз’їхались двері ліфта, який Лідка викликала двадцять хвилин тому. Похитуючись і ні про що не думаючи, вона ступила всередину — і, коли двері зачинились, її скрутило. Зігнувшись, вона виблювала просто на чистеньку підлогу, що її щодня вимивала прибиральниця.

Ліфт ішов собі та йшов; розігнувшись, Лідка дотяглася до кнопки «Стоп».

Ліфт завис посеред шахти. Лідка витягла з торби хустку і витерла губи.

Так. Добре, що така швидка, радикальна реакція. Тепер легше, тепер можна думати. Вона змусить головного редактора з’їсти весь наклад, номер за номером. Вона спіймає цього — швидкий погляд на підпис — Степана Дощика… Вона вирахує, хто це. І тоді…

Унизу вже занепокоєно перемовлялися мешканці. «Тоню! Тоню! Наче як ліфт застряг?» — «Та хвилину тому я спускалась!»

Під Лідкою було метрів двадцять порожнечі. Зачинені двері, темні лаковані стіни. На одній із них — напівстертий напис кульковою ручкою: «Оля плюс Андрій»…

Андрій.

Маленький мій. Як же тебе…

Лідка закусила губу.

Зарудний. Бенкет. Славко. Андрій. «Андрійку, я тобі допоможу». — «Ти не зможеш»…

— У ліфті хтось є! Може, застрягли?

— А на якому поверсі?

— Та наче між п’ятим і шостим…

— Гей, там хтось є? Відгукніться!

Лідка скоса глянула в куток, на побічний результат роботи газетярів. До речі, хто кинув «Піканта» у скриньку? Можна було б розпитати бабусь на лавці, вони могли запам’ятати…

— А може, дітлахи пустують?

— Гей, хто там?

Шкода, подумала Лідка. Так добре висіти за зачиненими дверима, наодинці з собою, між п’ятим і шостим. Так добре куди-небудь забитись, сховатись… Та не дадуть же. Не дадуть.

Вона натисла кнопку з номером «десять». Горище й технічний поверх. Лишається тільки сподіватись, що там поки нема нікого й ніхто не побачить, як професор Сотова гордо виходить із забльованого ліфту…

Вийшовши, вона натисла на кнопку «один» і відправила занепокоєним сусідам «подаруночок». За півхвилини знизу долине вибух обурення…

Вона підстелила «Пікант» на сходинку й сіла, не шкодуючи довгої дорожезної спідниці.

«Лідіє Анатолівно, вас можуть неправильно зрозуміти».

Потреба діяти минулась, змінившись наступним нападом відчаю. Уже без нудоти, але з сильним болем у грудях. І ліва рука дивно затерпла. Не вистачало, щоб на цьому тлі Лідку грець ухопив…

Ага, ось і обурені крики, ледь чутні з десятого поверху. Тепер спробують зрозуміти, на кого ж це просто в ліфті напала морська хвороба… Але Лідку навряд чи запідозрять. Професор і чепурунка.

Тепер іще почекати десять хвилин, доки вони порозходяться, — і можна спускатися до себе на п’ятий.

Лідці чомусь пригадалося, як вони з Максимовим, тоді ще школярем, сиділи в маленькій фортеці на дитячому майданчику й чекали, коли затихнуть удалині мотори й голоси цивільників…

Максимов. Його ще не вистачало.

Найдужче вона боялась, що він дізнається про «Пікант» не від неї. Що тепер, о дев’ятій вечора, його не буде вдома.

Але він був удома. І, радіючи її приходу, видерся нагору одвірком. Як мавпа, впираючись у двері руками й ногами.

— Ти їв?

Так, він їв.

— У тебе ще багато уроків?

Ні, в нього не багато уроків, він просто зараз може кинути, бо фізика в нього післязавтра…

— Андрійку, ходімо на кухню, я питиму чай…

Їй справді хотілося пити. Просто губи розтріскались.

— Мамо, щось сталось? — спитав він, із деяким запізненням завважуючи її млосну блідість.

— Нічого особливого… Андрійку, дядько Слава Зарудний ні про що з тобою не говорив? Чи хтось за дорученням дядька Слави? Га?

Вона поцілила як в око. Андрійкові зіниці розширились; губи стиснулись у стрічечку, і вона зрозуміла, що має рацію.

— Це все брехня, — сказала вона майже весело. — Тобі слід було розповісти мені все відразу.

Син мовчав.

…За крок від істини. Адже їй МРІЯЛОСЬ про кохання Андрія Ігоровича, і тепер, згадуючи свої напівдитячі почуття і сни, вона цілком виразно розуміє, що опинився б Зарудний… Ні, не так. Якби Зарудний ЗАХОТІВ — усе змальоване в «Піканті» зробилося б правдою. А от що йому заважало — любов до дружини? Почуття обов’язку? Страх викриття? Чи в нього й думки такої не виникало, Лідка була для нього дівчинкою, дитиною, подругою сина…

Вона лише раз тримала його за руку.

І одного разу він її обійняв.

Адвокат коштував страшенно дорого, але Лідка, на щастя, мала накопичення.

Адвоката звали Євгеном Миколайовичем, він повідомляв Лідку про всі свої кроки. За його словами, редакція «Піканта» здалась майже відразу. Вони надрукують спростування, й до суду йти вже нема потреби.

Лідка, зціпивши зуби, не погодилась. Їй потрібен був саме суд. Із відшкодуванням моральної шкоди. Вона пам’ятала, як колись сам Зарудний розорив своїми позовами таку саму жовтеньку, слиняву газетку.

Справу прийняли до розгляду; за тиждень адвокат приїхав до неї не подзвонивши, неприродно веселий, і привіз новий номер «Піканта». Із новою статтею на цілий розгорт; на фотографіях приблизно двадцятилітньої давності Лідка впізнала себе на випускному вечорі. Вона танцювала з Артемом Максимовим.

«Звісно, шановній пані Сотовій не припала до душі наша публікація, автор якої простежив історію її взаємин із Андрієм Зарудним. Звісно, шановному науковцеві соромно згадувати гріхи молодості, і навіть, беручи до уваги тодішній вік Лідоньки, гріхи дитинства, ранньої юності. Та в нашій сьогоднішній статті відтворено події значно пізніші — події минулого циклу… Інтерв’ю „Піканту“ дає колишня учениця шкільної вчительки Лідії Сотової, Антоніна Іванівна Бунич, уроджена Дрозд…»

Лідка уважно прочитала статтю. Не пропускаючи жодної літери; фотографія Тоні Дрозд докладалась. Вона дуже погладшала за ті п’ятнадцять років, що Лідка її не бачила.

Але чому в апокаліпсисі загинула мила дівчинка Віка Роєнко, а Тонечка Дрозд лишилася серед живих?!

— Занесемо до рахунку, — холодно сказала Лідка адвокатові. — Ваші прогнози, Євгене Миколайовичу?

— Здеремо з них, — адвокат нервово потер долоні. — Мусимо здерти… я маю деякі пропозиції… До речі, ця історія з хлопчиком — теж до решти вигадана?

Лідка мовчала.

— Бачте, Лідіє Анатолівно, я точно маю знати, де тут відверта брехня, а де, як би це сказати, інтерпретація…

На кухні грюкнула кватирка, і Лідка здригнулась, як від удару струмом. Їй здалося, що на кухні Андрій.

Хоч Андрія ось уже тиждень як не було в місті: вже на перше Лідчине прохання Великов покинув усі справи й повіз хлопця в гори — «на збирання матеріалу для нової книжки». Поїздка затяглась; Лідка вірила, що з Великовим Андрію нічого не загрожує, але канікули кінчились учора, і ліцей не терпітиме прогулів.

Лідка поговорила з директоркою й випросила для сина тиждень відстрочки. А потім — потім Андрій буде тут, і кожна сволота зможе сміятись йому в обличчя…

Забрати з ліцею? Поїхати під три чорти, покинути все, хай святкують перемогу?

Зателефонувати Славкові?

Підпалити йому двері?

Наковтатися таблеток?

— Євгене Миколайовичу, коли ви плануєте виграти справу?

Адвокат посміхнувся:

— Ну й питаннячка у вас, Лідіє Анатолівно.

В інституті всі, звичайно, все знали і все читали. Лідка з’являлася на роботу з ледь перебільшеною пунктуальністю; під її поглядом працівники розбігались, як таргани під променем кишенькового ліхтарика. Численні лабораторії продовжували свою кипучу діяльність, але Лідці все настирніше здавалось, що їхня робота спрямована в нікуди.

Двічі чи тричі до неї намагалися під’їхати з розмовами. Зі співчуттям, із обуренням «цими брудними газетярами». Лідка відшивала співчутливих із гідною подиву холодністю. Єдиною фразою, яку вона зронила на адресу кривдників, була обіцянка розорити газетку через суд.

Напередодні повернення Великова з Андрієм, за годину до завершення робочого дня, Лідчина секретарка тривожно пискнула селектором:

— Лідіє Анатолівно, вам телефонують. Знизу, з прохідної.

— Я не маю часу, — повідомила Лідка байдуже.

— Добре, але це телефонує такий собі Максимов…

Лідка відірвала погляд від паперів, і секретарку ніби вітром знесло.

Кілька секунд Лідка посиділа, прислухаючись до себе й нічого не відчуваючи. Зрештою, людей із прізвищем Максимов на світі приблизно стільки ж, скільки сходинок на нескінченних інститутських сходах…

— Який Максимов і чого він хоче? — стомлено спитала Лідка секретарці навздогін.

Секретарка Оленка теж читала жовту пресу. Принаймні останні кілька тижнів. І якби прізвище незнайомця, що телефонував, було, скажімо, Єгоров — дідька лисого вона потурбувала б сувору начальницю.

— Він попросив вас до телефону, я подумала, може…

— Дізнайтеся, з якого він питання. Якщо з важливого — хай запишеться на прийом.

— Добре, Лідіє Анатолівно…

Лідка стомлено опустила плечі.

Адвокат сказав, що тепер «Пікант» охоче згоден судитись. Що «Пікант» нахваляється новими матеріалами, які готуються до випуску, що наклад «Піканта» підскочив у два з половиною рази і що судове засідання за Лідчиним позовом напевно перетвориться на рекламне шоу…

І ось тепер — Максимов.

Не дивно. Не випадково. І кумедно, якщо наступним номером програми буде інтерв’ю з розбещеним Лідкою колишнім школярем. «Пікант» напевно має змогу заплатити, і заплатити добре. А родичі та знайомі Максимова живуть далеко, поза досяжністю «пікантної» інформації…

Лідка скривилась. Спілкування з газетярами, хай і опосередковане, погано на неї впливає. Така гидота лізе в голову.

Вона ще трохи посиділа за столом, самій собі не бажаючи зізнаватись, що роботу на сьогодні скінчено. Стрілка годинника підбиралась до шостої. Лідці траплялось засиджуватися на роботі допізна — та тільки не сьогодні. По-перше, треба прибрати в квартирі перед Андрійковим приїздом…

По-друге, секретарка може подумати, що Лідка боїться виходити з інституту, поки на прохідній чергує цей Максимов.

А Лідка була чомусь упевнена, що він саме чергує. І не чекатиме прийомного дня.

За десять до шостої Лідка підвелась. Зібрала папери; з-під скла на столі дивився молодий Андрій Зарудний.

— Як же ти мене підвів, — сказала Лідка пошепки. І відразу ж засоромилась своїх слів.

Звичним жестом погладила Андрія по щоці.

Замкнула сейф. Подивилася на себе в дзеркало.

Відчула миттєвий жах.

Вони не бачились із Максимовим… Скільки? Шістнадцять років?

Побачивши її, Максимов здивовано спитає себе, звідки взялась ця стара. І куди поділася жінка, що колись ділила з ним жовтогарячий намет…

Та він просто не впізнає мене, подумала Лідка з несподіваним полегшенням. Не треба ховатися чи вдягати маску. Я пройду за два кроки від нього, а він усе витріщатиметься на двері, чекатиме, коли з’явиться Ліда Сотова, вона ж Зарудна…

Вона зібралась. Накинула пальто, попрощалась з Оленкою — втілення погорди й незворушності. Секретарка дивилась у два ока; отак, дівчинко. Вчись.

Простукотіла підборами по коридору. Вийшла на широкі прохолодні сходи, спустилась пішки; віднедавна ліфти викликали в Лідки відразу.

Її вітали. Вона відповідала, часом навіть усміхалась. «Ото залізна баба», — притишено сказав хтось за її спиною.

Вона кивнула вахтеру. Пройшла через вертушку; рушила вперед, ретельно стежачи за тим, щоб не наддати ходи.

Мрячило. Біля під’їзду стояли кілька машин; біля мокрої лавки чекали чогось двоє чоловіків і жінка. Блищали краплі на трьох темних непоказних парасолях.

Лідка автоматично полізла в торбу — і згадала, що сьогоднішній прогноз погоди спровокував її лишити парасольку вдома.

Ось тепер вона пішла швидше — з цілковитою на те підставою. Проходячи повз клумбу, мигцем побачила обличчя тих, що чекали; жінка була дружиною одного з працівників. Лідка змушена була відповісти на її вітання. Обидва чоловіки дивились убік, і жоден із них не скидався на фотографію Максимова.

Як просто.

Лідка насилу стримала усмішку полегшення.

Чи то був інший Максимов, а секретарка, начитавшись жовтої преси, вигадала казна-що. Чи той, хто телефонував, просто не дочекався, пішов, вхопивши шилом меду, і поїхав назад у свою…

Кроки за спиною. Невпевнені кроки. Судячи зі звуку, просто по калюжах.

Лідка пішла швидше.

Кроки не відставали. Саме час озирнутись, але Лідка вперто дивилась перед собою.

— Лі… Лідіє Анатоль…

Вона зупинилась. І повільно повернула голову.

Чоловік стискав руків’я парасолі. Чоловікові було тридцять шість років, але на вигляд він був молодшим. І він страшенно нервував і боявся — майже як тоді, коли чекав її під школою, щоб причепитися слідом, ніби боязке цуценя.

— Лідіє Анатолівно… Лідонько. Доброго дня.

Лідка дивилася йому в обличчя.

Ні, на тій фотографії він не надто скидався на себе. А може, чекання і страх повернули йому схожість із тим хлопчиськом. Хоч чого йому боятись?

— Чого тобі боятись, Артеме?

— Я не боюсь, — він нервово всміхнувся. — Тобто так, я боявся, що… Можна я дам тобі… вам… свою парасолю?

— Навіщо ти приїхав?

Вони сиділи в кафе. А перед цим довго кружляли вулицями в таксі; Лідці хотілось упевнитись, що кореспонденти газети «Пікант» не наступають їм на п’яти.

— Не знаю.

— Шістнадцять років не було потреби приїжджати — і раптом…

— Лідонь… ко. Я…

— Тобі заплатили за дорогу? З газети?

— Не зовсім…

— Якщо ти скажеш, що приїхав на прохання газети «Пікант», — я встану й піду геть. І більше ніколи не скажу тобі жодного слова.

— Лідо…

Вона здивувалася власній дурості. Ну хто ж після такої погрози скаже правду?

Підійшла офіціантка, зовсім незнайома й байдужа. Не весь же світ, урешті, читає газету «Пікант»; офіціантка поставила перед Лідкою тарілку супу, а перед Максимовим — каву й морозиво.

— Ти не змінилась, — сказав Максимов жалісно.

Він розмовляв із ледь помітним акцентом. Тепер акцент було чути дужче.

— Я не змінилась?! — Лідка ледь не розреготалась. — Я сподівалась, що ти взагалі не впізнаєш мене. Час…

— Подумаєш, час, — тихо сказав Максимов, дивлячись, як здіймається пара над чашечкою кави. — Ти не змінилась, Лідо.

— Я стара баба, що розбестила школяра, — сказала Лідка зі злостивою посмішкою.

Максимова аж сіпнуло. Він зробився червоним, як багряна скатертина, якою був накритий їхній столик.

— Така… гидота. Тобі мстяться.

— Але ж це правда, — Лідка посміхнулась іще ширше. — Про Зарудного — брехня, спростувати яку тепер майже неможливо… А про розбещення — правда. Я годжусь тобі в матері. І ти ж був незайманим, коли…

— Лідо!

Чоловік і жінка, що сиділи за сусіднім столиком, озирнулись.

— Лідо… рік тому я розлучився з дружиною.

— Так.

— Так… Лідо, я знаю, що ти теж зовсім сама…

— Із сином, — виправила вона.

— Сама з сином… Ми могли б…

Вона відсунула тарілку:

— Ти приїхав, щоб казати мені дурниці? Чи проводиш слідчий експеримент на завдання газети «Пікант»?

Максимов розгубився. Лідка підвелася з-за столу, на ходу покликала офіціантку. Розплатилась за недоїдений суп; Максимов наздогнав її на вулиці. Накрив своєю парасолею. Мовчки пішов поруч.

Готель був не так щоб у центрі, але й не на околиці. Не так щоб дорогий, але й не дешевенький, не так щоб шикарний, але цілком пристойний. І номер був нічогенький — просторий, із вікном від підлоги до стелі.

Зі щілин вікна тягло протягом. Максимов замкнув кватирку і щільно зсунув штори.

— Хочеш кави? У мене є розчинна… Коньяк є… Хочеш?

— Ні.

— Цукерки шоколадні…

— У моєму віці, — Лідка зробила невелику паузу, — у моєму віці, Артеме, цукерки досить шкідливі. Особливо шоколадні.

Максимов призупинив гарячкове прибирання на засміченому столі. Повільно повернувся:

— Лідо, ти так старанно вдаєш стару… ніби чогось боїшся.

— Я боюсь?!

Максимов несподівано усміхнувся. Потрусив бляшанкою, вслухаючись, як ледь чутно пересипався кавовий порошок:

— Твоя улюблена кава… Може, таки будеш?

— Не на ніч. У мене станеться розлад сну.

— А хто тобі сказав, що ти спатимеш сьогодні?

Тепер зніяковіла Лідка. Відвела погляд; Максимов повернувся до перерваної справи і навіть узявся мугикати під ніс — Лідка автоматично відзначила, що і слух, і певна музикальність у Артема присутні.

— Як твої сини? — спитала Лідка, припиняючи ніякову мовчанку.

— Добре, дякую… Уже великі… Як і твій. Скільки твоєму, чотирнадцять?

Вона не відповіла.

Максимов навів, нарешті, на столі лад. Підійшов до Лідки, але присів не на стілець навпроти, як вона чекала, а на м’яке бильце її крісла:

— Лідонько…

І торкнувся до неї.

Жест був одночасно невимушеним і лагідним. Жест-пароль, шістнадцять років тому Лідка не сумнівалася б, що станеться після цього жесту. Коли зіграно перші кілька тактів, знайома мелодія продовжується сама собою…

— Артеме, ти здурів? Раніше я годилась тобі в матері, а тепер, певно, в бабуні?

Він мовчав і дивився на неї.

О так, недарма ще в школі за ним табунами ходили дівчата. Недарма це стерво Дрозд зберігала образу шістнадцять років… Та й вона, Лідка, не просто так купилась на власного учня. Щось у ньому було, в цьому хлопчиськові. У цьому колишньому хлопчику.

— Лідонько… Тепер мені здається, що це я дорослий, а ти — маленька. Бо це ж по-дитячому — лякатися, пручатись, казати дурниці…

І він зробив наступний, належний за давнім ритуалом жест; Лідка з жахом відчула, що його дотики не лишаються без відповіді.

І поквапилась відхилитись:

— Артеме, ти впевнений, що в тебе у ванній не ховаються кореспонденти газети «Пікант»?

Він відразу забрав руку. Подивився здивовано:

— Лідо, я думав…

Не договорив. Підвівся. Відійшов до столу.

— Лідо… Лідіє Анатолівно. Я хочу запропонувати вам… стати моєю дружиною. Завтра. Сьогодні. Офіційно.

Лідка мовчала.

У кімнаті ледь чутно пахло одеколоном. Терпким. Важким. Дуже чоловічим.

— Я кажу абсолютно серйозно. Усі твої недоброзичливці луснуть, удавляться власною жовчю.

Лідка ледь помітно всміхнулась.

— Я присягаюсь оберігати тебе, Лідо. Бути поруч, хоч би що сталось. Від цієї хвилини й аж до смерті. Хочеш, я стану твоїм секретарем. Помічником. Лаборантом…

— У мене вистачає помічників і лаборантів, — сказала Лідка через силу. Чи то запах був причиною, чи Максимов якось по-особливому дивився, але ті місця на її тілі, яких устигла торкнутися максимівська долоня, починали жити власним окремим життям. Гарячий дріж потихеньку затоплював Лідку від маківки до п’ят.

— Я стану… Лідо, хоч як би дивно це звучало… я стану батьком твоєму синові. Йому ж потрібен… Я люблю тебе. І я полюблю його. Розумієш?

Лідка мовчала.

Максимов підійшов і сів на килим біля її ніг.

Пізно вночі, коли у квартирі запанував сякий-такий лад, вона замкнулась у ванній (за звичкою замкнулась, адже вдома не було нікого), роздяглась і довго роздивлялася себе в дзеркалі.

Я не змінилась? Не бреши, Артемчику. І не вдавай, що, задивившись, вийшов з електрички на дві зупинки раніше, і тепер, зауваживши помилку, можна без особливої напруги заскочити в наступний вагон. Твій поїзд пішов так далеко, Артемчику, що його не наздогнати навіть гелікоптером. Гелікоптером покійного генерала Стужі…

Завтра прибувають Великов з Андрієм.

Лідка натягла чисту нічну сорочку й лягла у ліжко. І довго дивилась, як линуть стелею промені від машин, що проїздять повз вікна.

Вона не дозволила йому проводжати себе. Він силоміць запхнув їй у кишеню візитну картку з готелю.

Він знає її робочий телефон. Дізнається й домашній. Що заважає йому вистежити Андрія й наговорити сім мішків гречаної вовни… як це зробив нещодавно Слава Зарудний?

Чому вона мусить думати про Максимова зле? Чому самі собою приходять ці думки, адже Артем ніколи не був мерзотником…

У всякому разі, їй подобалось так думати.

Постіль здавалася незручною. Тиснула й колола з усіх боків.

…Якби «Пікант» брехав! Як було б легко і просто.

…Професора Сотову запросто приймуть у Європі — на рік, на два… Поки тут усе вгамується. Поки всі забудуть про газету «Пікант»… А може, варто залишитись там назавжди. У світі, що ніколи не знав генерала Стужі. Андрій зможе отримати пристойну освіту, навіть кращу, ніж у цьому клятому ліцеї… І, можливо, саме за кордоном Лідці вдасться втиснути сина в «домовлені списки»…

Отримати громадянство… Може, Максимов допоможе…

Вона сіла на ліжку.

Голова гула, як вулик. Усе тіло ломило.

Не заснути.

Вони прибули просто з вокзалу, пропахлі поїздом, веселі, голодні.

— Лідонько, ми з Андрійком накреслили в загальних рисах план нового роману… Того самого, про музику для дальфінів. Принциповий момент — транслятор, який переводитиме звукові коливання в ультразвукові. Ось наш головний герой і сконструює такий транслятор. А в головного героя буде син, хлопчик чотирнадцяти років…

Лідка усміхалась.

Віддавна балаканина Великова викликала в неї спогади про молоко, що переливалось у цистерні. Вона ніколи не казала про це відомому письменникові; Великов не з уразливих, але ТАКЕ — вже занадто…

Вони сиділи за столом, жували, пили чай і розповідали про свої пригоди. Виявляється, на західному узбережжі якийсь ентузіаст улаштував цілий дальфінячий цирк, напівлегальний, він, проте, користувався успіхом. Квитки дорогі… глядачів збирають, везуть канатною дорогою, привозять у бухту, де влаштовані сидіння, як у цирку, амфітеатр усього місць на п’ятдесят. Вистава йде п’ятнадцять хвилин — двоє дальфінів приходять із моря, кружляють у бухті, їдять у цього дресирувальника ледь не з рук, вистрибують із води — ну й туші, слід сказати! Шкода, там фотографувати не дають…

— А я якось із дальфінами плавала, — зізналася Лідка несподівано для себе. В Андрія зробилися круглими очі:

— Справді?! Чого ж ти не розповідала!

— Розповім, — пообіцяла Лідка. — Потім. Тобі треба відпочити, завтра в ліцей…

— Ох як не хочеться мені в ліцей, — признався син, зітхнувши. — Я в того дядька питав, йому помічники потрібні, які дальфінів не бояться. Я б…

— Дякую, Віталику, — сказала Лідка Великову, не чекаючи, поки син доведе до кінця свою крамольну думку. — Дуже дякую… Андрійку, ти доїдай, я піду проведу дядька Віталика.

Удвох вони вийшли в передпокій. Лідка подивилась навколо — жодне місце не здавалось їй досить надійним для задуманої розмови. Не в коридор же виходити, не в ліфті ж кататися вгору-вниз…

— Новини є? — спитав Великов неуважно.

Лідка кивнула. Озирнулась на двері кухні, витягла з кишені халата увосьмеро складений газетний аркуш.

Великов пробіг очима одкровення Тоні Дрозд. Губи його гидливо сіпнулись:

— Лідо… Подаруй. Хочу використати за призначенням, тобто в нужнику.

— Це негігієнічно, — сказала Лідка крізь зуби. — Тим більше що фактично — все це правда.

Вона навмисне повернулась так, щоб Великов опинився обличчям до світла. Щоби бачити його очі.

— Ну й чого ти на мене витріщилась? — спитав Великов. — Чекаєш, щоб я «перемінившись на лиці, побіг топитись»?

Лідка прикусила губу.

— Ще щось?

— Так. Артем Максимов приїхав… кілька днів тому. Учора ми з ним бачились.

— І що?

Лідка мовчала.

Великов простягнув руку. Торкнувся її плеча. Обережно пригорнув до себе:

— Знаєш… Хочеш пораду розумної людини?

— Хочу.

— Розкажи все Андрієві. Як було насправді, а не інтерпретацію цих… смажених дроздів.

— Ні, — сказала Лідка і злякано відсахнулась.

Великов замислено подивився в стелю:

— Мелодрама — не мій жанр… Хоч за необхідності роман може містити й елемент мелодрами.

— Мамо! — покликав із кухні Андрій.

У Лідчиній душі скинулась, гублячи пір’я, курка. Нещасна метушлива квочка.

— Віталику…

— Лідо, я з тобою. Хоч би що сталось… Але Андрієві — розкажи.

— Ні…

Вони попрощалися, наче нічого й не сталось.

…Іграшки, яких він соромився, стояли на найвищій полиці шафи. Зайці з обвислими вухами, двійко мишей, із яких одна безхвоста. Машинки. Коробка з конструктором. Іще якийсь дріб’язок, який важко було розгледіти в темряві.

Годинник у вітальні пробив другу. Другу ночі.

— …Ми з Андрієм Ігоровичем гуляли в зоопарку. Усіх майже звірів евакуювали… адже це було просто напередодні апокаліпсису… І от він звільнив мене від страху. Від цього жаху перед кінцем світу. Він був… ех, Андрійку, як би я хотіла, щоб він жив із нами. І він же трошки з нами — його фотографія…

— Так.

— Знаєш, ти схожий на нього. Так само веселий.

— Справді?

— Справді. Я хотіла, щоб ти був схожим на людину, чиє ім’я носиш.

— Але дядько Слава…

— Дядько Слава зовсім не схожий на нього. Він такий, як його мати. І він хворий, старий чоловік…

— Старий?

— Ну, не зовсім старий… але хворий. Старий усередині. Злостивий. Я його скривдила.

— Ти?

— Так. Я вийшла за нього заміж за розрахунком.

— Ти?!

— Кажу тобі — так.

Тиша. Така тиша буває лише о пів на третю ночі. Та й то коли ні в кого в будинку не заболить зуб чи не зажадає свого сечовий міхур.

Лідка говорила, ледь розводячи губи.

— …Досліджували артефактні Ворота. Там було гарно, там було так добре… колись ми поїдемо з тобою в справжню експедицію. Обіцяю.

Сусіднім провулком проїхала машина. Негучний звук мотора видався оглушливим. Згадалися навчальні тривоги.

— …Так. Ваше покоління вже не може собі цього уявити. У будь-який час дня і ночі, здорових, хворих, старих — усіх підіймали і гнали по дахах, по смугах перешкод, до муляжу Воріт… Хтось біг, бо вважав, що так треба. Хтось боявся ЦО. А ми з цим хлопцем сховались на дитячому майданчику, в іграшковій башточці, зараз уже таких не будують. І просиділи там усю тривогу. А вони шукали нас скрізь, і якби знайшли — його могли б вигнати зі школи, а мене — з роботи… Навіть гірше. Його могли відправити в спецшколу, а мене…

— За що?!

— Ну я ж кажу, що тепер цього вже не зрозуміти…

Листопадовий ранок гірший за ніч. Темрява, мряка.

О п’ятій ранку вмикається перший у будинку водопровідний кран. Потім другий, третій… Кроки на сходах, хтось викликав ліфт.

Лідка захрипла. Замовкла; вікна сусіднього будинку одне по одному заливались яєчно-жовтим світлом.

Вона ніколи не думала, що ЗМОЖЕ. Так легко і просто розказати, і навіть заново пережити, і навіть майже без гіркоти.

— Я підірву цю газету, — пошепки сказав Андрій. — Підірву к бісу.

— Андрійку…

Тиша.

— Мамо, я так їх ненавиджу.

— Не треба.

— Мамо! Якщо хтось тебе скривдить — я вб’ю його! Я так заприсягнувся, коли мені було років дванадцять. Присягнувся кров’ю!

— Андрійку…

Геть соплі. Ніяких сліз.

Лідка давно забула, як плачуть.

Пізнього ранку— Андрій пішов до ліцею, на другий урок — Лідка зателефонувала за номером, указаним на візитній картці з готелю, і попросила з’єднати з постояльцем Артемом Максимовим із п’ятсот другого номера.

Чекати довелося хвилин десять.

— Алло…

— Привіт, Максимов.

— Лідонько?! Лідо, який я радий…

— Не радій передчасно. Я телефоную, щоб сказати тобі, що твою пропозицію відхилено.

— Лідо…

— Ти можеш писати мені й надсилати листівки на свята. Наступного року я збираюсь на конференцію у ваші краї — якщо матиму час, зідзвонимось.

— Лідо…

— Усе, Артемчику. Рада була тебе бачити. Та саме зараз у мене надто багато справ. Що ж до газети «Пікант», то можеш вчинити на свій розсуд. Можеш давати інтерв’ю, не давати інтерв’ю. Мої взаємини з цією газетою скінчились.

Поклала слухавку й відразу набрала номер адвоката.

Розмова забрала ще десять хвилин.

Потім, попорпавшись у записнику, зв’язалась із газетою «Вечірнє місто» й домовилась про невелику статтю в завтрашньому номері.

Потім, подумавши, набрала ще один номер. Із пам’яті.

Чекати довелося довго. Лідка вже втратила надію почути відповідь.

— Алло…

— Здрастуй, Славо. Як твій артрит?

Мовчання.

— Це Ліда Сотова, якщо ти мене не впізнав… Дякую, Славо, що ти взяв на себе зусилля просвітити мого сина стосовно мого минулого. Я думаю, тобі буде приємно почути, що ми з Андрієм узяли до уваги твою інформацію… Мало того, один наш друг задумав написати сльозливу мелодраму на основі наданого тобою матеріалу. Тебе вносити до списку консультантів?

Сопіння в слухавці. Гудки. Лідка коротко посміхнулась.

Андрій прийшов із ліцею з синцем під оком.

— Покажи руки…

Суглоби пальців були обдерті до крові. Ото так.

— Ти переміг?

— Аякже, — син щасливо усміхався. — Вони просто не чекали…

— Вони? Скільки?

— Та неважливо, бились-бо двоє лиш… А я, ти знаєш, зрадів. Мені так хотілося когось за тебе побити!

Лідка закусила губу, щоб приховати зрадливу дурнувату усмішку:

— Ти чого, Андрійку? Ти ж ніколи не був таким агресивним!

— Я агресивний. Я страшенно агресивний. Агрррр!

І вже пригортаючи сина до свого волохатого халата, Лідка втупилась очима в настінний календар із краєвидами узбережжя.

Грудень. Вісімнадцятий рік.

Три роки до апокаліпсису.