Армагед-дом

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Свєтка жила на поверх вище й була на рік старшою за Лідку. Свєтка навчалась у двісті п’ятій школі і, на відміну від Лідки, мала час на посиденьки в «поганій компанії». Проходячи повз лавку, де вищезгадана компанія проводила вечори, Лідка внутрішньо напружувалася й кивала якомога байдужніше.

Останніми місяцями все змінилося, і зміни приховати не вдалось. Лідка перестала ходити на факультативи, мало того, внадилася втікати з останніх уроків. У ліцеї їй було так само затишно, як карасю на холодній пательні — ніби й не пече, та й задоволення мало. Краще вже на лавці перед будинком…

Але головне — із Свєткою можна було розмовляти про дев’яте червня. Свєтка не починала істерично сміятися, усім своїм виглядом показуючи, як її тішить Лідчина дурість, і не крутила пальцем біля скроні. Свєтка навіть добувала десь нову інформацію — виявляється, були цілі організації, присвячені Останньому Апокаліпсису. І нібито двох різновидів — одні клали решту життя на «звільнення душі», кидали пити, курити, залишали сім’ї й присвячували себе людям. Інші, навпаки, нічого очищувати не збирались, а хотіли наостанок пожити, продавали квартири і на отримані гроші влаштовували оргії, гулянки, морські мандрівки та інші приємні заходи. Лідка й сама не проти того, щоб пуститися в морську подорож, а ось що роблять на «оргіях», уявляла собі невиразно.

Свєтчин день народження припав на неділю. Двадцять друге жовтня, звично відзначила Лідка.

Гості зібралися десь о пів на восьму. Хлопчаків було шестеро, дівчат — разом із Лідкою — теж. Видно, такий розрахунок ховав у собі якийсь смисл; випивши по чарці мутнуватої міцної рідини, гості розділилися на пари, як у дитсадочку. Поруч із Лідкою опинився довжелезний, блідий, хворобливий на вигляд хлопець років вісімнадцяти, що вочевидь був короткозорим, але соромився носити окуляри.

Уже після першого тосту запаморочилось у голові й відразу зробилося легше: уже ні про що не думалось, у всякому разі, ні про що погане.

Ліцеїстів у новій компанії не шанували. Усі, крім Лідки, гості були з двісті п’ятої школи, з молодшої та середньої груп, а той, що сидів поруч із Лідкою, — взагалі із старшої, лишився на другий рік. Розмовляли про своїх учителів — винятково паскудних, дурних і ницих. Кожна училка мала не одне прізвисько; Лідка плуталась і ніяк не могла зрозуміти, хто кого куди послав і хто кого вперіщив лінійкою. Здуру зізналася в необізнаності — й відразу зробилася центром компанії. Її навперейми взялись інформувати:

— …А хімічку — «жердина з цицьками». А математичку — Феня Хрінівна. А цивільника…

Інші прізвиська були нецензурні, але здебільшого смішні, аж живота можна порвати. Лідка іржала як коняка й повторювала вголос найбільш смаковиті прізвиська. Із задоволенням приміряла їх до ліцейських завучки, математички, директора; вона тільки тепер зрозуміла, наскільки їх ненавидить. За витягнуті фізіономії на порозі Музею, за патетичний лемент: «У цьому святому місці…». І за те, що її не відрахували. Нехай би вигнали — так ні, гидливо скривилися, боязко озирнулися на Зарудного-татуся й залишили. Аби щоразу, викликаючи її до дошки, скептично кривити губи.

А в двісті п’ятій, іменем якої ліцеїстів залякували до тремтіння в колінах, губів ніхто не кривив. Там лаялися й кричали, жбурляли книжками, гамселили лінійкою по голові й викликали батьків — але губи кривити там ніхто не став би, по-перше, через те, що всі учні вважалися зіпсованими за своєю суттю й чекати від них доброчесності не було сенсу. А по-друге, через те, що чесніше один раз заліпити дівці ляпаса, ніж місяць за місяцем кривитися і зневажати.

— …А цей хлопець тоді поцупив у батька ключі від машини й привів Анжелку в гараж. Вони мотор завели, щоб не холодно, й полізли на заднє сидіння. А машина здоровецька! От вони й давай бавитися, а гараж зачинений! А мотор працює! Вони позасинали й отруїлися, ну, нанюхались вихлопів, разом їх і поховали…

— От ти регочеш, а мені мамка ключі від машини не дає тепер…

— На той світ захотів?!

— Усе фігня, хлопці, з нашого класу один пацан у підвалі поставив розкладачку біля труби, тепло…

— …Я у сеструхи з голови цей кульок тягну, а вона вже синя, ледве відкачав… «Швидку» не викликав, щоб на облік не поставили…

— …ну нехай, думаю, грошей я дістану, не первина, але щоб гепу йому підставляти…

— …купив петарду і училці в стіл. Вона як заверещить!

Лідка відсьорбувала з чарки й реготала все голосніше.

Кожне слово здавалося неймовірно смішним, але чогось відразу й забувалося.

Уже за годину вона була своєю в новій компанії. Блідолиций сусід-другорічник співав під гітару. Його звали Геною, Лідці він подобався все більше й більше — такий дорослий, із блакитними беззахисними очима, із хрипкуватим стомленим голосом…

Потім запалили дві свічки й погасили люстру. Увімкнули музику, і Гена запросив танцювати не Лідку, а довгоногу дівчину, що сиділа праворуч. І просто під час танцю поліз їй під коротеньку спідничку-пояс.

Лідка вибралася з-за столу, похитуючись, протиснулася поміж танцівниками, знайшла ванну. Довго дивилась у власне п’яне, банькате обличчя, марно намагалася зосередитись.

Та хай усе котиться к бісу. Усе одно скоро мрига. Чому вона, Лідка, не має права робити те, що хоче? Хоча б напередодні неминучої смерті…

— Агов, мала! Іди сюди, будемо гратись!

Кімната плавала в тютюновому диму. Зі столу прибрали порожні тарілки, іменинниця приволокла дитячу дзиґу на присоску, з рухливою стрілочкою. Під регіт усього товариства дзиґу запускали, і той, на кого вказувала стрілка, знімав із себе частину одягу. Солодко завмирало серце, було страшно і весело, гості по черзі стягували з себе черевики, сорочки, шкарпетки, паски, потім той, що сидів навпроти Лідки, лишився в самих трусах і заволав, що більше не гратиме, але на нього закричали у відповідь, що виходити з гри не можна і що правила є правила. Він підкорився і щоразу галасливо радів, коли дзиґа вказувала на іншого.

Лідку лихоманило. Вона зняла спершу туфлі, потім пояс, потім колготки. Дехто з дівчат уже сидів, хихочучи, у спідній білизні, і вона виявилася досить вибагливою, не те що скромна Лідчина білизна. Дзиґа вертілася, завмирало серце, більш-менш одягненими лишалися тільки Лідка та її короткозорий сусіда, на їхню адресу летіли дотепи. Потім дзиґа тричі підряд указала на веснянкувате дівча з рудим хвостом на потилиці — та заскиглила, що так нечесно, і, скиглячи, роздяглася догола. У Лідки очі на лоба полізли — вона не думала, що до такого дійде…

Ну, покликати б сюди завучку з математичкою! І подивитися на їхні обличчя…

Усе одно мрига, сказав хтось усередині Лідчиної п’яної голови. Яка різниця?

Я погана, зрозуміла вона зі здивуванням. Я погана дівчинка! Я ж-жахлива дівчинка, і як це здорово — бути поганою…

Але тут гра скінчилася. Музика зазвучала голосніше.

Хтось підбирав із підлоги свої речі, хтось не став. Довгонога дівчина у спідничці-поясі танцювала на столі; Гена, короткозоро мружачись, блукав в одній шкарпетці й шукав під ногами другу. На голому плечі його виднілося татуювання, нанесене, схоже, кимось із однокласників, у всякому разі, добряче схоже на малюнок у зошиті — якийсь кособокий лютий крокодил.

Пахло парфумами, потом, перегаром, залишками їжі. У темному кутку хтось вовтузився, хихочучи, і начеб напівголих тіл там було не два, а щонайменше три…

На дивані іменинниця Свєтка цілувалася з хлопцем, чийого імені Лідка не запам’ятала.

Вона ледве відшукала свої туфлі. Колготок так і не знайшла. Пояса теж. Завтра треба буде зателефонувати сусідам: «Вибачте, ви не знаходили у вітальні моїх колготок?»…

Вона обережно причинила за собою вхідні двері. Спустилася на два прогони вниз. Відшукала ключ у кишені джинсової спідниці. Ключ вона прихопила саме на такий випадок — аби повернутися тихенько. Аби не принюхувалися підозріливо, не обдивлялися з голови до ніг…

Двері нечутно відчинились. Лідка шмигнула в запахи власної квартири; у передпокої було темно, у вітальні теж, лише підморгував блакитним оком триклятий телевізор.

Вона зняла туфлі. Босяка, підгинаючи пальці, пройшла вперед, збираючись прошмигнути до себе в спальню…

— …експертами, зійшлися з точністю до секунди… Через двісті днів, дев’ятого червня наступного року, о шістнадцятій годині двадцять одна хвилина… І Господь не змилостивиться більше…

Лідка заціпеніла.

У кімнаті щось обурено промовила мама; Лідка, як загіпнотизована, зробила ще крок і втупилась поглядом в екран.

З екрана дивилося жовтувате, зморшкувате, сумне обличчя. На передньому плані нервово здригався мікрофон; здавалося, наступної миті поролонова груша заткне промовцеві рота.

— Розрахунки було зроблено за методом Бродовського — Фільке. Імовірність похибки мінімальна. У нас є ще двісті днів, щоб пожити. Аби взяти від життя все. Приготуйтеся, девятого червня…

Камера відскочила одночасно з ведучим.

— Ви дивитеся програму «Контакт», гостями нашої студії були… — журналіст по-риб’ячому глипнув ротом. Витягнув папку з-під пахви, звірився з записом:

— …Представники руху — «За чистоту душі»…

Екран погас. Лідка відступила в коридор.

— Добре, що малої немає, — сказала Яна в запалій тиші.

— Чортів ящик, — роздратовано сказав тато.

Лідка, непомічена, пішла в свою кімнату.

Уночі мамі знову довелося відпоювати її краплями. При цьому мама присягалася, що до Свєтки Лідку більше не відпустить. Ні ногою.

— …Ти дограєшся, Сотова. Одна двійка в чверті, друга двійка в чверті, а там іспити, яких тобі не скласти з такою підготовкою… Тебе відрахують уже не через дисциплінарні порушення, а через погану успішність. Ти розумієш?

У кабінеті завучки було тепло. Ледь чутно пахло квітами — здається, айстрами. Як на похороні, подумалося Лідці.

— Ти мене чуєш, Сотова?

— До іспитів іще півроку, — сказала Лідка, дивлячись у підлогу.

— Ти думаєш, що це багато? Що в тебе є час? «Із понеділка візьмусь»?

— Ні, — Лідка стенула плечима й укотре відчула, що формений ліцейський піджак вузький і тисне під пахвами. — Просто… яка різниця? Апокаліпсис…

Зависла пауза. Ледь чутно гудів у кутку обігрівач.

— І що ж? — спитала завучка іншим тоном. — Хіба це перший в історії апокаліпсис? Хіба після нього не буде життя, ТВОГО життя, Лідо?

— Може, не перший, — сказала Лідка несподівано для себе. — Але вже останній, це точно. Для всіх.

І замовкла, дивлячись у підлогу.

Рисюк виграв олімпіаду з історії й одержав право без іспитів вступити до університету.

Лідка отримала двійку з контрольної та двійку в чверті. Уперше в житті.

Вона даремно думала, що її це не зачепить. Одна річ — бути поганою в напівтемній прокуреній кімнаті, в компанії таких самих поганців. Інша річ — одержувати свій зошит останньою з класу, йти до вчительського столу під багатьма здивованими поглядами. Стинатися поглядом із Михайлом Феоктистовичем. Сухо й коротко, як вирок — «Сотова — два»…

Вона чекала, що Рисюк скаже щось ущипливе. Чи хоч би сварливо спитає: «Здуріла?»

Рисюк нічого не сказав, навіть не подивився на сусідку по парті. Ніби новоспечена двієчниця була йому нітрохи не цікава. Тупо дивлячись у вікно, на стадіон, де середня група накручувала кола на лижах, Лідка пригадала, як Рисюк називає учнів двісті п’ятої. «Найпростіші», ось так він їх визначає. І теперішнє мовчання його не випадкове — мало того, зі сходинки рівних Лідка скотилася для нього на сходинку «найпростіших», а отже, звичної сварливої дружби більше не буде.

Вона озлилася. Навмисне, хоч і прикидаючись незграбою, скинула на підлогу Рисюкову книжку.

Загрюкотіло так, ніби впали ночви. Увесь клас подивився на першу парту; Рисюк нахилився й підняв підручник разом із закладками, що розсипалися по підлозі. На Лідку він так і не подивився.

У ненависній двісті п’ятій ніхто не судив би людину за її оцінками.

Лідка закусила губу. Байдуже. Сьогодні дев’яте грудня, середа…

Залишилось рівно півроку.

Перед входом на станцію швидкісного трамваю їй тицьнули в руки листівку. Спершу вона вирішила, що це звичайна рекламка чи там пропозиція «вигідної роботи», — але, бездумно розгорнувши, спіткнулась.

Чоловіка на фото вона впізнала відразу, хоч листівка була чорно-біла й жовтавість обличчя не передавала. І все-таки це був він — тим паче що вздовж верхнього краю папірця тягся суворий чорний напис «За чистоту душі», а в правому нижньому кутку містилась емблема — стилізоване зображення людини у вогні. «Так буде з усіма…»

— Дівчинко, що з тобою?

— Нічого…

Вона вибралась із натовпу. Прихилилася до мозаїчної стіни; тремтіли коліна.

Нічого. Вона знає, це добре, що вона знає дату заздалегідь. Завжди можна встигнути наковтатися снодійного… Аби не танцювати смолоскипом, як той божевільний… Чи він не божевільний, а, навпаки, герой, подвижник?!

Сьогодні двадцять перше грудня, понеділок…. Лишилося… Скільки ж лишилось?

Вона присіла на вузеньку лавку — перехожі скоса з подивом позирали на неї — й витягла з торби щоденник. Кожен день був позначений числом у кружечку. Так, двадцять перше… Лишилося сто сімдесят два дні.

— Ти не виконуєш завдання, бо не записуєш їх?

Хімічка відірвала погляд від розіп’ятого на вчительському столі Лідчиного щоденника.

— Домашні завдання не обов’язкові для тебе, га, Сотова?

Лідка кліпнула. Хімічка взяла зі столу криваво-червону авторучку і знову нависла над Лідчиним щоденником, цього разу з цілком виразною метою; ще два місяці тому Лідка покрилася б потом від такого видовища.

Теперь записи в щоденнику не надто тривожили її.

— А це ще що? — здивовано спитала хімічка, на мить затримавши перо відплати.

Сьогоднішньому вівторку відповідала цифра «Сто сімдесят один». Завтрашній середі — «Сто сімдесят». Післязавтрашньому четвергу, відповідно, «Сто шістдесят дев’ять»…

— Ти рахуєш дні до іспиту? — спитала хімічка, сама, певно, розуміючи все безглуздя такого припущення.

Лідка мовчала.

— Я знаю таку компанію, — сказала Свєтка. — Такий приватний будинок у передмісті. Вони там збираються. Я знаю одного пацана звідти, то він каже, що разом їм не страшно. Що кінець світу все одно буде останній і один для всіх. Він свій мотоцикл уже продав… На хріна мені, каже, тепер мотоцикл…

Свєтка підсунулася ближче, приголомшуючи Лідку встояним запахом цигарок:

— А восьмого червня, тобто напередодні, в них типу як «випускний вечір». Вони самі це так називають… Зберуться, погуляють, зловлять останній кайф і тихесенько поснуть. Усе.

Лідка мовчала. Сплітала й розплітала пальці.

— Я піду до них, — сказані Свєтка після паузи. — Гляну, чи так у них класно, як той пацан каже. Підеш зі мною?

— Коли? — спитала Лідка ледь чутно.

Свєтка замислилась:

— Ну… Я завтра вшиваюсь із останніх двох уроків… або взагалі до школи не піду. Висплюсь… десь так о дванадцятій, годиться?

Лідка кивнула.

…Гардеробниця підозріливо косила на неї оком. Останнім часом Лідка надто часто брала своє пальто задовго до кінця уроків.

Ну то й що?!

Біля воріт у рядочок стояли машини. Бежеві, зелені та блідо-жовті, вони скидалися на воскові яблука в снігу. Лише одна з них, чорна, вирізнялася й була схожа на пантеру, що приготувалася до стрибка. Мотор у пантери працював — клубочилась на морозі хмарка вихлопу.

Лідка сповільнила крок. Потім і зовсім зупинилась.

Мабуть, вона від початку знала, що нікуди зі Свєткою не піде. Свєтка почекає-почекає та й вирушить у передмістя сама; а потім можна буде що-небудь збрехати. Свєтка, правда, не повірить і справедливо звинуватить подружку в боягузтві, та чи не байдуже?..

Але якщо не йти сьогодні зі Свєткою… Значить, узагалі нема куди йти. Сидіти на лавці в парку — холодно, а повертатися в таку пору додому — значить пірнати в скандал. Здавалося б, така дрібниця — скандал, а таки не хочеться…

Туга виявилася такою владною, що Лідка ледь не повернула назад. Аби покірно віддати пальто гардеробниці й сісти на свою першу лаву, перед цілим класом правильних, чистеньких, успішних хлопчиків та дівчаток. Поруч із Рисюком, який уже майже студент… Який вірить, дурник, що буде студентом! Який порохом буде, а не студентом, попелом буде під руїнами ліцею…

Чи все-таки піти зі Свєткою?

Вона підняла затверділу грудку снігу. Добре прицілилась і пожбурила у ворону, що сиділа на огорожі. Схибила. Ворона навіть не підлетіла, лише глузливо зиркнула на Лідку намистинкою-оком.

Розізлившись по-справжньому, Лідка нахилилася по нову грудку. Добре б знайти важкенький шматок.

— Лідо!

Вона випросталася зі сніжкою в руці.

Біля чорної машини стояв, поклавши руки в кишені довгого пальта, незнайомий чоловік років сорока.

Ні, знайомий. Безперечно знайомий, от тільки де…

— Добридень, Лідо, хіба уроки вже кінчились?

Вона міцніше стиснула свою крижину. Рукавичка була мокрою.

Цей дядько біля чорної машини був депутат Зарудний. Вона здибала його раз чи два в школі — давно, кілька років тому. По телевізору він з’являвся частіше. Особливо тепер, після «осіннього путчу»…

А швиргонути б крижиною по вітровому склу, сказав бешкетний внутрішній голос. Ото було б хвацько. Утім, мабуть, воно непробивне… Та хоч забруднити… Хоча ні. Це ВІН може забруднити, а до Славкового татуся ніяка зараза не пристане, доки він ходить у головних радниках.

— Бачиш, Лідо, я давно хочу з тобою поговорити. Можна?

Лідка повернула голову.

Ну а як же. Скляні двері ліцею буквально обліплені були розплющеними носами. Як мухи на мед, ніби дзвоник на урок не дзвенів хвилину тому.

— Про що?

Слова впали одночасно з крижиною, яку Лідка впустила собі під ноги.

Депутат Зарудний усміхнувся. Густе з сивиною волосся стовбурчилося їжачком — депутат не боявся морозу й не носив шапки. Утім, у машині тепло й комфортно.

Але про що з ним розмовляти. Інцидент давно «виперчено» (дурнувате Рисюкове слівце)…

— Лідо… Мені б не хотілося, щоб ти подумала, ніби мого сина виховали в мавпятнику. А ти, мені здається, так і подумала. Чи не так?