Армагед-дом

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У кінці травня різко похолоднішало, потім так само різко потепліло. Лідчина голова репалась від болю; саме перед Новим роком, що припадав у цьому циклі на друге червня, на місто впала спека.

У ліцеї продзвенів останній дзвоник. Узагалі останній. Останній у цьому циклі. Подія радісна й сумна водночас; нинішні випускники й випускники минулих років, їхні батьки, брати та сестри казали зворушливі слова на адресу вчителів, яким тепер знову доведеться перекваліфікуватись. Комусь улаштуватись викладачем в інститут чи технікум, а хтось проводитиме роки за репетиторством і роботою вдома, щоб уже в новому циклі, в новому житті влаштуватися вихователем у дитячий комбінат…

Про близький апокаліпсис говорили мало. Малось на увазі, що всіх без винятку випускників чекає щасливе доросле життя; Лідка стояла в загальному натовпі, слухала промови й роздивлялась обличчя.

Обрізані рукави шкільних суконь. Подоли, вкорочені ножицями до найризикованішої, непрактичної довжини. Білі банти на коротеньких стрижках випускниць; на всю молодшу групу не знайдеться й десятка необстрижених, із довгим волоссям, дівчат. Кажуть, так модно…

Найвідчайдушніші хлопчаки перетворили шкільні брюки на шорти і хвацько світять колінами перед лицем педагогів і директора. Їм пробачають — адже така спека, і звучить найостанніший дзвоник, останній у цьому циклі…

Андрієві брюки лишились довгими. Навіть літню теніску він одягати відмовився — навпаки, вибрав сорочку з найдовшими рукавами, з манжетами, що закривали не лише зап’ястя, а й половину долоні. У загальній лаві однолітків він помітно вирізнявся, і не лише одягом.

— А Андрійко який красивий, — сказала Вадькова мама. І пустила сльозу — не через Андрійка, а просто так. Через загальну зворушливість миті.

Лідка мовчала.

Місце їй було радше серед бабусь, аніж серед мам. Більшість розчулених матусь годились їй у доньки; сонячний день не грався в піддавки і відкривав світові сиві корені Лідчиного фарбованого волосся, замазані кремом зморшки, набряклі повіки й кола під очима.

Її впізнавали. З нею привітно вітались. І ще якийсь час тому вона була досить популярною в школі особою; її запрошували на відкриті уроки музики й навіть називали її іменем шкільний ансамбль…

Відтоді, як Лідчин відділ перемістився в будівлю ЦО, галас навколо «музичних здібностей» перестав отримувати поживу. Навпаки — будь-які згадки про нібито перевагу музично обдарованих дітей перед необдарованими однолітками зробилися небажаними й навіть дискримінаційними. Цікавість до музики потроху спадала, і спадала цікавість до Лідії Сотової як до пророка музичної педагогіки.

Вона стояла в загальному натовпі — і дивилась.

На ВСІХ хлопців та дівчат, що вишикувались оце на ліцейському подвір’ї, у Лідчиному відділі заведено було спеціальне досьє. УСІХ було свого часу протестовано на наявність вроджених здібностей до музики. І декому не судилося пережити апокаліпсис — ніхто поки що не знає, кому саме. Усі однаково усміхаються. Усі сподіваються довго жити.

І Андрій. Він також.

А тим часом Маленький Сіренький Чоловічок тягне, відтягує, водить Лідку за ніс. Апокаліпсис може вдарити через півроку, через рік, через місяць, а Андрія досі не внесено до «домовлених списків».

Лідка мружилась, прикриваючись від сонця долонею. Їй було важко довго лишатися на ногах; наливались ступні у вузьких святкових туфлях, боліли коліна, треба було сісти.

— Право останнього дзвоника надається відмінникам навчання, гордості нашого ліцею, учениці десятого «Ж» класу Шепітько Олександрі та учневі десятого «Б» класу Сотову Андрію!

Лідка здригнулась. Андрійко ні про що таке не попереджав.

А, зашепотілись мами однокласників за Лідчиною спиною, то ось чому він так офіційно вдягнувся…

Андрій уже йшов до ґанку, і з іншого боку шеренги поспішала Саша, недоладна в своїй коротенькій шкільній сукні й із лапатим бантом у хлопчачій зачісці.

Дзвоник був величезний, мідний, із бантом на дерев’яному руків’ї. Усе як належить.

Заклацали фотоапарати. Парочка відмінників ішла, трясучи дзвоником, розносячи околицями несамовите мідне калатання; люди, що стояли довкола, потискали Лідчин лікоть, і це значило привітання. Ах, який син!

Андрій усміхався. Широко й мирно; поруч із ним навіть погануля Саша здавалася симпатичнішою, ніж була насправді. Хоч зазвичай буває навпаки — поруч із вродливою людиною помітніша потворність іншої…

Дзвоник дзенькнув востаннє — і стих. Натовп вибухнув криками захвату; Андрій подав Саші руку, і, спираючись на неї, вона несподівано граційно зіскочила зі шкільного ґанку.

Сонце палило їх, коли вони йшли, вже поодинці, кожен в свій кінець шеренги.

— А-а-а, Лідіє Анатолівно, я, правду кажучи, не чекав…

— Ви хочете напередодні мриги вилетіти з усіх списків? — спитала Лідка, не поспішаючи сідати в запропоноване крісло.

Маленький Сіренький Чоловічок роззявив свого маленького сіренького рота:

— …Га?

— Кочерга! — гаркнула Лідка. — Якщо протягом трьох днів я не отримаю обіцяного — вся історія набуде розголосу. Усі ваші махінації — і всі мої махінації. Вибирайте.

Чоловічок мовчав, дивлячись на Лідку недовірливо й майже весело:

— Але, Лідіє Анатолівно, як усе це несерйозно… Ви берете мене, грубо висловлюючись, «на понт»… Ви ж самі осоромитесь, знеславитесь, уся ваша робота зійде нанівець, ви вилетите з академії і, певна річ, зі списку також…

Лідка усміхнулась, і від цієї її усмішки Чоловічок притих.

— Ви, пацюче… думаєте, для мене мають значення академія, робота? Навіть чесне ім’я? Якщо мій син не опиниться в «домовленому списку», то все інше втрачає сенс! Якщо ви не виконаєте обіцянки, мені не буде чого втрачати. За три дні тут буде слідча комісія, і вона відшукає багато цікавого. Я дам їй у руки лише одну ниточку, та цього досить, щоби розплутати весь клубочок!

Маленький Сіренький Чоловічок перетворився на Маленького Біленького Чоловічка — такою раптовою та страшною була його блідість.

— Лідіє Анатолівно, — вимовив він крізь зуби.

Лідка широко усміхнулась:

— Я ПРИСЯГАЮСЬ вам, що зроблю це. Утоплю вас разом із собою. Вірите?

Маленький Біленький Чоловічок забігав очима.

— І не клопочіться підсилати до мене вбивць… якщо ця вульгарна кіношна ідея таки спаде вам на думку. Усі документи зберігаються в надійному місці, і у випадку моєї раптової смерті… капець. Зрозуміли?

Чоловічок мовчав.

Лідка повернулась і вийшла, не чекаючи відповіді.

Два дні їй ввижалося стеження. Не піддаючись паніці, вона бувала в тих самих місцях, що й зазвичай. Азарт і злість додавали їй сили — працівники лестили навперейми: «Ах, Лідіє Анатолівно, яка ви сьогодні гарна!»

Третього дня Маленький Сіренький Чоловічок зателефонував їй на роботу.

— Вашого сина внесено до наказу, — сказав він тихо й виразно. — Будьте ласкаві приїхати разом із ним у штаб ВГБ… Тобто тепер він знову називається штабом ЦО. П’ятниця, чотирнадцята тридцять, сорок друга кімната.

І поклав слухавку.

— Лідіє Анатолівно… Що з вами, Лідіє Анатолівно?!

Летів за вікнами, снігом лягав на тротуари тополиний пух.

Лідка відчувала, як печуть, скочуючись по щоках, сльози.

— Лідіє Анатолівно, що сталося? Води?

— Так… — вона на мить забула ім’я своєї нової секретарки. — Так, Олю… Води…

Муркотів кондиціонер. Лідка відчувала, як у широченній усмішці тріскаються запечені губи, але болю не відчувала.

— Андрійку, що в тебе в п’ятницю?

— Консультація. З хімії.

— О котрій?

— О дванадцятій.

— А… до пів на третю ти звільнишся?

— Не знаю… мамо, що з тобою?

— Андрійку, — сказала Лідка якомога безтурботніше. — У п’ятницю, о чотирнадцятій тридцять, нам разом треба підійти в штаб ЦО.

— Навіщо? — спитав він після паузи.

— Новий наказ, — Лідка підкреслено спокійно відсьорбнула чаю з чашки. — За нашим відділом, родичів керівників заносять до «домовленого списку»… Ну й тебе заносять. Треба отримати все належне — бирочку, номер, інструкції…

— Мамо, та як же так?.. — спитав Андрій розгублено, і Лідка всередині зіщулилась, передчуваючи якийсь його вибрик. — Як же так? Скрізь кажуть, що до «домовленого списку» — лише стратегічно важливі люди, уряд, військові, депутати… А мене навіщо, від мене ж нічого не залежить?!

— Від тебе багато що залежить, — сказала Лідка, захлинаючись чаєм. — Таке правило, не я його вигадала… Я стратегічно важлива для держави — а ти стратегічно важливий для мене. Без тебе вся моя стратегія втрачає сенс… Зрозумів? Відпросись із консультації, якщо затримуватимуть.

— Мамо, — Андрій водив пальцем по хвилястому краю тарілки, — мамо… А можна я не піду? Я молодий, здоровий, нащо мені це… Мамо, ти чого?!

Стриматись, подумала Лідка. Можна все зіпсувати. Треба стриматись.

— Андрійку… Андрієчку. Якщо ти хоч трошечки цінуєш мої нерви… не говорімо більше на цю тему. Гаразд?

Заборонений прийом. Досі вона ніколи не намагалась натиснути на нього, апелюючи до власного здоров’я. Гнилий прийом: «Якщо ти не послухаєшся, зі мною станеться інсульт…»

— Мамо, та я ж і сам зможу… Нащо мені якийсь «домовлений час», якщо…

Кімната прокрутилась у Лідки перед очима. Як у дурнуватому парковому атракціоні «Сюрприз». Куточок столу сильно вдарив по обличчю, але болю вона не відчула. Взагалі нічого; наступної миті в ніс ринув огидний запах нашатирю, і, щоб не задихнутись, Лідка прийшла до тями.

Чудово.

Низький диван у вітальні. Кремезний чоловік у білому халаті, молода жінка зі шприцем напереваги. Бліде видовжене Андрієве обличчя:

— Матусю… Якби я знав, що це так важливо…

Лідка скривилась. Укол був болючим, пекучим; власник білого халата щось писав у своєму блокноті, про щось питав Лідку, пропонував звернутися до районної поліклініки, бо в Лідчиному віці з тиском не жартують, і ще щось казав, Лідка бачила, що він стомлений і засмучений, але засмучує його зовсім не Лідчине здоров’я. Може, він посварився з дружиною. Ночував у друга і вранці не голився…

«Швидка» поїхала. Андрій мовчки сів на край дивана, і так, без слів, минуло хвилин двадцять.

Не стрималась, думала Лідка з відразою. Розпустила себе. Соромно. І шкода Андрійка.

— Мамо… Гаразд, я відпрошусь із консультації. Ходім.

Усе пройшло як по маслу. Андрій тримався як мовчазний, не надто допитливий, не надто тямущий хлопчик; Лідку це влаштовувало. Вона до останньої миті боялась несподіванок.

Андрія занесли до «домовленого списку» категорії «бе». Номер п’ятнадцять тисяч сто дванадцять; Лідка встигла здивуватись, як виріс міський список, адже власний її номер був дві тисячі дев’ять.

На «домовлений час» піде години півтори, думала вона, мимоволі щулячись. Багато, дуже багато. Кого ж вони туди напхали? Як завжди, родичів, дітей, онуків?

Тим більше, вирішила вона вже запекло, якщо всі просувають до списку своїх родичів — чому вона, професор Сотова, не має на це права? Чи багато часу забере позачергова евакуація одного Андрія?

Формальності завершились. Андрієві вручили бирку; він лишився зовсім незворушним. Стримано подякував, ніби мова йшла про почесну грамоту від якого-небудь товариства шанувальників кактусів…

Ланцюжок із биркою втонув під коміром сорочки. І Лідчина душа втонула десь у животі, і те, що відчувала професор Сотова, лише з великим перебільшенням можна було назвати щастям.

Не вірю, думала Лідка, спускаючись широченними сходами.

Не вірю, думала вона, з прохолодного приміщення виходячи на залите сонцем подвір’я.

Не вірю, не вірю…

Паморочилось у голові.

— Мамо, ти знову погано почуваєшся?

— Навпаки, я дуже рада…

Андрій знизав плечима. Знайшла, мовляв, причину радіти.

— Тебе провести на роботу?

— Що ти, Андрієчку, я зовсім здорова. Я сама дістанусь.

— Тоді я побіг готуватись?

— Ти б погуляв, — сказала Лідка, піднімаючи обличчя до сонця. — Подивись, яка погода…

— Добре, — погодився він із підозрілою покірністю. — Погуляю.

Вона стояла, притулившись до запиленого стовбура липи, і дивилась, як він іде. Як рухаються лопатки під тонкою літньою сорочкою.

Настання нового, двадцять першого, року відзначили бурхливо й нервово. Ніби перейдено було незриму межу — знову, як у позаминулому циклі, з’явилися нізвідки юрми похмурих пророків. Пророкували страшний, останній на землі апокаліпсис, пророкували кінець світу й загибель цивілізації. Церкви, звичайно, напівпорожні в цю пору року, тепер ломились від парафіян. Щодня виникали нові забобони, нікого на вулиці вже не дивували натовпи молодих людей у нечистих білих хламидах, що недавно були лляними простирадлами. Самозвані босі проповідники радили турбуватися не про страховий поліс, а про душу; таку турботу всі розуміли по-своєму.

Одна Лідчина працівниця звільнилась із роботи й пішла жити «на скит». Який він — «скит» — і де він знаходиться, Лідка не знала і не вмирала від бажання дізнатись. Сусідка по сходовій клітці вступила до чергової секти Любові, скоро одяг повис на ній, як на вішалці, а очі набули скляно-відчуженого виразу.

Особливо бурхливо психоз розгулявся серед молоді — як завжди. Ніхто не хотів ні навчатись, ні працювати; наркокур’єрів виловлювали десятками, але вони відроджувались сотнями, тим паче що попит на наркотики підскочив, як на пружині. Зробилося модним самогубство; якось троє хлопців, лишивши прощальну записку, вийшли в море на яхті й за сотню кілометрів від берега пробили човну дно. Випадок набув розголосу: за прикладом відчайдушної трійці цілі флотилії вирушали далеко в штормове море, і там юних смертників виловлювали патрульні катери. Когось виловлювали, а когось не встигали виловити, і за якийсь час хвилі прибивали до берега човни з охайно продірявленим днищем.

Дальфіни не підходили близько до берега, але й не відходили далеко. У гарний бінокль можна було роздивитися спини, що мерехтіли над водою — майже щодня, майже за будь-якої погоди.

— Уже, либонь, відклали свої «міни», — бурмотів наглядач пірса, що на хвилинку позичив Лідці бінокль. — У-у-у, тварюки, так би й постріляв усіх… Яйця їхні кляті — глибинними бомбами…

І наглядач, і Лідка розуміли, що розмови про глибинні бомби — не більше ніж базікання. Дальфінячі яйця лежать на глибині, не доступній для їхньої зброї.

У звичайних школах іспити перетворилися на порожню формальність; один лиш ліцей усе ще примудрявся тримати марку. Директор і педагоги вдавали, ніби нічого не відбувається. Іспити йшли своєю чергою.

Андрій склав на всі п’ятірки — якщо не брати до уваги математики, яку ледве вдалося витягти на чотири, але не Андрій був у цьому винен. Лідка чудово знала, що математичка вважає вискочкою професора Сотову і терпіти не може її сина.

— Не звертай уваги, — сказала Лідка Андрієві. — До медичного інституту математика — не профільний.

Син мовчки погодився.

Випускний вечір обставили з усією можливою пишнотою. При вході до школи — і біля воріт, і на ґанку — чергувала навмисно найнята на цей вечір охорона. Присутність озброєних людей була дуже доречною, випускний вечір одночасно в усіх школах міста, одночасно для всієї молодшої групи — завжди маленький апокаліпсис. Репетиція кінця світу.

Напередодні всіх громадян, що не мали дітей у молодшій групі, закликали провести вечір у чотирьох стінах. І в жодному разі не виходити на вулицю вночі. Недарма кажуть: «Випуск старшої групи — щастя, середньої групи — радість, молодшої групи — безумство».

У всіх школах пройшли загальні збори; батьків закликали до ранку не залишати територію школи, не випускати з поля зору своїх дітей і не допускати нічних прогулянок будь-куди. І все одно неминучими були чумний карнавал, насильство і самогубство, свято напередодні кінця світу; ось чому ліцей, що небезпідставно вважав себе острівцем тверезості та здорового глузду, відгородився від божевільної ночі спинами охоронців.

Захід почався рівно о дев’ятій; цього разу Лідка сиділа на почесному місці, в президіумі, поруч із директором. Дивилась у залу — і ловила на собі зацікавлені, зневажливі, а то й ненависливі погляди. Увесь її шлях, уся бурхлива діяльність останніх кількох років, подорож чиновницькими кабінетами та співпраця з Маленьким Сіреньким Чоловічком — усе це не могло минути непоміченим, усе це обросло чутками та плітками і створило професору Сотовій славу запеклого стерва, пристосуванки, що зрадила науку заради теплого місця в «домовленому списку».

Лідка щиро сподівалась, що хоч Андрія ці погляди не зачеплять. Вона взяла з сина страшну клятву, що НІХТО не дізнається про його бирку, про те, що його теж залучено до списку. Ніхто, навіть Саша. Син урешті поклявся — і Лідка трохи заспокоїлась, бо слова свого Андрій ніколи ще не порушував.

…Урочиста частина завершилась, і з естради гримнув інструментальний ансамбль, гордість школи. Ще в ті часи, коли з Лідчиної ласки кожну дитину тягли до музичної школи, щоб визначити її здібності, а за необхідності й розвинути їх, — іще в той час було створено цей ансамбль, і навіть тепер, коли «мода на музику» притихла і забулась, він і далі існував і називався — Лідка щоразу червоніла — називався «Лідія»…

Його намагалися перейменувати вже тисячу разів. Але чомусь виходило, що, перейменований, він провалював районні огляди самодіяльності й останньої миті знімався з гастролей; із поверненням старого імені повертався й талан, і зрештою, махнувши рукою, «Лідії» дали спокій, тим більше що не всі вже пам’ятали, чому дитячий ансамбль назвали не «Сонечком» і не «Ластівкою», а доволі рідкісним жіночим ім’ям…

Хлопці й дівчата з «Лідії» виросли, закінчили ліцей у минулому й позаминулому роках, але ансамбль досі був живий. І Лідці бачився в цьому добрий знак.

Усіх запросили до столів, накритих у спортзалі. І на «батьківському», і на «вчительському», і на «дитячому» столах через однакові проміжки стояли пляшки шампанського; Лідка згадала, що трохи більш як двадцять років тому, на випускному вечорі Максимова, спиртне забороняли під страхом жахливої кари.

Згадка про Максимова прийшла й пішла, не зачепивши.

Вона відшукала в натовпі Великова; невимушено спираючись на його руку, пройшла до «батьківського» столу. Поруч відразу утворилося порожнє місце — а може, їй здалось.

Доки Великов відкорковував пляшку й наливав Лідці вина, вона відшукала очима Андрія; слава Богу, поруч із ним ніякої порожнечі не видно було.

Навпаки, навколо нього просто-таки юрмились хлопці, а він, усміхаючись, щось розповідав, і в руці в нього був келих з апельсиновим соком.

— Ну, випиймо, Лідо. Вітаю…

Вона цокнулась із Великовим і випила, не відчувши смаку.

«Лідія» відставила інструменти і приєдналася до бенкетувальників. У залі ввімкнули магнітофон.

Лідка випила ще келих; після третього щось м’яко вдарило їй у потилицю — зсередини. Світло в залі зробилося яскравішим.

— Ти не зневажаєш мене, Віталику?

— Ні, — сказав Великов серйозно.

— І тобі не шкода мене?

Цього разу Великов думав довше:

— Ні… не шкода. Ти вибрала.

Лідка усміхнулась:

— Дякую… Мені самій себе не шкода. Але, мабуть, скоро себе зневажатиму.

Великов знову помовчав. Гамір у залі потроху наростав; десь за «дитячим» столом уже співали, і то був не п’яний лемент — справжнє багатоголосся. Лідка подумала, що вони дуже музикальні, ці хлоп’ята. І що вони пройдуть у Ворота… обов’язково пройдуть.

— Підбиваємо підсумки, Лідо?

Вона облизнула терпкі від вина губи:

— А що, вже час?

— Не знаю, — відгукнувся Великов після нової паузи.

— Я зрадила науку, — сказала Лідка тихо.

— Знаю… Неодноразово.

— Я зрадила… Костю Воронова.

— Можливо.

— Я зрадила себе… науковця в собі.

— Ти ніколи й не була науковцем.

Лідка образилась:

— Але ж ідея… про відбір… вона ж моя?

Великов сумно усміхнувся:

— Ох, Лідо… Знаєш, скільки в мене було подібних ідей? Розмови з дальфінами, космічна зйомка океанів, та мало що… Але я мрійник, а не науковець. І ще талановитий брехун.

Музиканти з «Лідії» наїлись і напились. Вилізли на естраду, ліниво взялись за інструменти; у залі виникло веселе пожвавлення.

— Я тюбик, — сказала Лідка. — Тюбик із пастою. Я сама себе вичавила. Тепер я просто бляшана оболонка. Із красивою кришечкою.

Великов обійняв її за плечі:

— Але ж ти не шкодуєш? Ти себе розтратила заради Андрійка, хіба він цього не вартий?

«Лідія» вдарила по струнах. У протилежному кутку спортзалу, під неприбраним баскетбольним кільцем, відразу ж утворився стихійний танцмайданчик.

— Потанцюємо? — спитав Великов.

Лідка похитала важкою головою.

Їй раптом захотілося спати. Поїхати на безлюдний острів — і ніколи не прокидатись. Відпочити нарешті.

— Лідо, може, вийдемо на повітря?

Вона заперечно похитала головою.

Музиканти обірвали ледь розпочату хвацьку мелодію. Якийсь час було чутно лише дзвін келихів і гамір публіки, а потім раптом зазвучав вальс, невиразно знайомий Лідці, старий, трохи сентиментальний.

— Мамо? — наступної миті поруч опинився Андрій. Новий піджак був розхристаний, вузол тонкої модної краватки трохи послаблений, сорочка вражала неприродною білістю, — а може, так здалося запаленим Лідчиним очам.

— Матусю, це я замовив хлопцям вальс…

— Андрійку, — сказала вона безпорадно.

— Зажди, мамо, я хочу запросити тебе на танець!

— Андрійку, я…

Великов випустив її руку — і трошечки підштовхнув.

…Під їхніми підборами тріскотіли, жмакаючись, кольорові спіралі серпантину. Налипали на підошви кружечки конфеті; здається, крім них, ніхто не танцював. Усі стояли й дивились, їхні обличчя були повиті серпанком, нібито сигаретним димом, хоч ніхто в залі не курив.

Одна Андрієва рука лежала у Лідки на талії, друга підтримувала її руку; дотик був упевненим і теплим, і Лідка раптом заспокоїлась.

Страшно і весело.

Андрій вів її не по колу — по якійсь вибагливій спіралі; за його спиною мерехтіли розмазані плями світла, пахло вином і літом, і ще чомусь зливою, паркетним лаком, свіжим огірком; світ Лідці в очах крутився, але крутився приємно і злагоджено, в такт химерному вальсу.

Син належав їй. Тільки їй. Немає на світі ні апокаліпсисів, ні смерті, ні дівчаток Саш.

І тоді Лідка зрозуміла, що її шлях пройдено до кінця, що вона виконала свій обов’язок, що вона щаслива.

День минув як звичайно. Лідка двічі полаялась — уперше у сховищі матцінностей, куди не хотіли приймати додаткові документи за її проектом: «Ваш ліміт давно вичерпано, у нас усе переповнене, і навіщо вам сховище, якщо ви в „домовленому списку“!»

Удруге — у черзі по хліб. Останнім часом у місті бували серйозні перерви з постачанням, і Лідчин намір узяти дві булки замість однієї викликав бурхливий протест у черзі.

Але дві булки вона все-таки взяла.

Вона повечеряла на самоті; Андрій повернувся годині о десятій вечора, стомлений і збуджений. Вітько збожеволів, сказав він, давлячись кефіром. Думає по серйозу приносити в жертву одного пацана… Так, і пацан про свою долю знає. Він від народження на обліку в психдиспансері, пацан цей. Убогий він; каже, однаково мені мриги не пережити. Як ти гадаєш, може, зателефонувати в міліцію? Це підло, та як же, я ж знаю, що вони його вб’ють, — і промовчу?!

До півночі Лідка з сином шукали вихід — і перенесли остаточне рішення на ранок; щоправда, вже за дві години виявилось, що проблему знято. Зовсім.

— Мамо, — Андрій босоніж прокрався до Лідки в спальню. — Там… Я не спав… там небо… таке. Таке. Подивись, га?

Лідка підвелась. Відсунула фіранку.

Небо повільно розгорялось червоним. Таким знайомим, таким важким червоним світлом.

— Так, — сказала вона, дивуючись своєму спокою. — Ось і все. Одягайся, швидко. Біжімо на збірний пункт.

Андрій стояв стовпом. Йому було дуже страшно. Напевно, він сам не чекав, що ТАК злякається.

Лідка відтягла ланцюжок на його шиї. Бирка ожила. Пульсувала зеленим вогником.

— Усе гаразд, — сказала Лідка, тамуючи полегшене зітхання (скільки разів їй снився сон — настав кінець світу, а бирки не активізувались). — Усе гаразд. За півгодини ми будемо на збірному пункті, нас заберуть у машину. Або в гелікоптер. Далі — не наш клопіт. За кілька годин для нас усе скінчиться… Вдягайся, ти ж не підеш у трусах.

Тупаючи босими ногами, він побіг до себе. Одягаючись, Лідка чула, як він метушиться по кімнаті, впускає предмети, бурмотить собі під ніс.

Вона подивилася на себе в дзеркало. Перевірила, чи все гаразд. Устигла скласти нічну сорочку й заслати ліжко.

Набрала телефонний номер Великова — зайнято. Зателефонувала Яні — номер довелося шукати в записнику. Вона дуже рідко телефонувала небозі, а зустрічалась іще рідше, двічі на рік на цвинтарі, на могилі батьків.

Спробувала додзвонитися молодшому братові Паші, але слухавку ніхто не брав.

Андрій стрибав у коридорі — не міг поцілити ногою в штанину джинсів.

— Ну, мамо, — пробурмотів він, побачивши, як Лідка поправляє комірець. — Ну, мамо, ти молодець… Скеля.

І ти схований за скелею, подумала Лідка. Тобі нема чого боятись.

Андрій раптом перестав стрибати. Ніби щось згадавши, кинувся до телефону, почав гарячково крутити диск — Лідка на око визначила номер дівчинки Саші. Довгі-довгі гудки…

І раптом — тиша.

— Ма… телефон відімкнули!

Лідка неуважно кивнула:

— Звичайно… Не турбуйся, вона вже вийшла, мабуть… нічого з собою не бери. Лише термос. Я звечора приготувала, як завжди. Готовий? Ходім.

Вони вийшли на сходи одними з перших; десь грюкали двері, дзвеніли шибки. Потім одразу вирубилась електрика; червоне світло з вікон надавало коридору схожості з фотолабораторією. Лідка чудово пам’ятала, що саме це спало їй на думку в її першу мригу. Напевно, Андрій оце подумав те саме.

У напівтемному подвір’ї хтось мертво вчепився в Лідчину руку:

— Лідіє Анатолівно! Зізнайтесь, ви в списку! Зізнайтесь! Візьміть нас, ми теж маємо право! Ми маємо! Чому лише вам?!

Лідка розтягла губи в усмішці:

— Скажіть будь ласка, у вас паспорт при собі?

— Паспорт?

Співрозмовник відволікся й на мить послабив хватку. Лідка сіпнулась, вивільнилась і, тягнучи за собою Андрія, бігом кинулась на вулицю.

— Стій, суко!..

На інструктажі її попереджали про щось подібне. Людина, внесена до списку, має зберігати це в таємниці, інакше їй не дістатися до місця збору. Інша річ, як важко цю таємницю зберегти…

На бігу Лідка здивувалась собі. П’ятдесят сім років, хворі ноги, а припустила, як спринтер…

Андрій біг поруч.

Лідка навмисне рушила в напрямку берега, саме туди, звідки за кілька секунд посуне людський потік. Ніхто не хоче наближатися до моря, коли небо вже забарвилося червоним; переслідувач відстав, загубивши Лідку та її сина в багряних сутінках, у натовпі, що ставав усе густішим, і лише тоді Лідка відчула, що тремтить, як заєць.

Вона ледве не втрапила в пастку. Через власну дурість. Треба було виходити з будинку непомітно, дахами, адже ще мить — і на неї накинулися б учорашні добрі сусіди, зірвали бирки, переламали ребра і їй, і Андрієві, як безглуздо, Господи, як безглуздо все могло кінчитись…

Притиснувшись до стіни, вона зорієнтувалась. До збірного пункту лишалося квартали чотири — місце зустрічі «домовлених» осіб вибиралося ретельно, з урахуванням напрямку руху натовпу, з урахуванням появи глеф, з урахуванням можливої паніки на вулицях.

— Загальна евакуація, — бурмотіли динаміки ЦО на стовпах.

— Дай руку, Андрійку.

Його рука була як лід.

Люди йшли мовчки; на людей чекав нелегкий шлях за місто, довге й виснажливе чекання серед чистого поля, сигнал про відкриття Воріт — і тиснява на порозі, немилосердна тиснява, від якої не могли відучити їх ні Зарудний зі своїми ідеалами, ні Стужа зі своєю муштрою.

Усі динаміки одночасно прокашлялись. Забурмотіли на тон вище:

— Говорить штаб ЦО… Увага, глефи. Зареєстровано появу глеф. Лінія оборони — набережна… Набережно-Лугова… Набережно-Східна…

Просто над головою пройшли п’ять чи шість гелікоптерів. Лідка на хвилину оглухла.

— Увага, глефи! Небезпека з моря! Небезпека для Подільського району, вулиці Яблонського, Поштової площі! Активізувати евакуацію в районі вулиць Верхній Вал і Нижній Вал!

Лідці наступили на ногу.

— Андрію, он за тим щитом — бачиш? — нам праворуч…

Не звертаючи уваги на стусани та крики «Куди преш?!», Лідка перелаштувалась ближче до правого тротуару. І, порівнявшись із рекламним щитом (якась маячня про фруктовий шоколад), потягла Андрія за руку.

Він був дужим хлопцем, але рішучості йому не вистачало.

— Не панькатись! — гаркнула Лідка. — Вперед!

Його долоня змокла.

До збірного пункту лишалося зовсім трохи.

— Увага, говорить штаб ЦО… Основний напрямок евакуації — проспект Відродження. Увага, сейсмічна небезпека… Тримайтеся подалі від старих будівель! Повторюю, тримайтеся подалі від старих будівель!

Лідка пирхнула. Навіщо давати поради, якщо їх не можна виконати?

— Мамо, цей провулок… Тут же старі будинки…

— Не бійся.

Наступної миті справді трусонуло. Дев’ятиповерхівка, що бовваніла в кінці провулка, затремтіла й захиталась, як скибочка желе. На голову Лідці й Андрієві посипалось сміття. Попереду, за десять кроків, важко вдарилась об землю половинка балкона — із квітковим ящиком, у якому яскраво квітли осінні айстри.

— Уперед!

Лідка бігла, тягнучи за собою Андрія, спотикаючись об каміння, задихаючись від пилу, ловлячи підошвами тремтливу землю. Ладна руками відбивати цеглу, що летіла з будинків. Ладна зубами рвати дроти, що падали згори; на щастя, струму в дротах не було, вони могли дуже поранити жертву, яка в них заплутається, але спалити вже не могли.

Потім із хмари пилу виринуло оточення. Величезні люди в шоломах і респіраторах здавалися роботами з дитячих книжок про могутність науки. Лідка смикнула ланцюжок із биркою — зелений вогник заклично замерехтів. Андрій вагався; Лідка відкрила його бирку також, тоді оточення на мить розімкнулось, пропускаючи їх усередину.

Над головою знову пройшли гелікоптери. Чоловік у респіраторі щільно, боляче приклав Лідчин палець до сенсора на бирці. Потім провів биркою над якимось своїм приладом, і прилад мигнув зеленим. Та сама процедура повторилася з Андрієм.

— У машину, Лідіє Анатолівно. У машину, Андрію Андрійовичу.

Голос з-під респіратора звучав дивно, настрашливо. Як усе, що відбувалося навколо.

Машина була зовні схожою на армійський броньовик. Ізсередини — на автобус. У машині вже сиділи п’ятеро чоловіків і двоє жінок, і всі мовчали.

Одна з жінок притискала до грудей вишиту бісером торбинку.

Лідка опустилась на шкіряне сидіння. Обняла однією рукою Андрія, що присів поруч.

— Ось і все. Нічого страшного. Нас відвезуть до Воріт, і ми ввійдемо… — вона хотіла сказати «ввійдемо першими», але затнулась.

Андрій мовчав. Його трусило.

— Хочеш чаю?

Лідка відкрила термос. Налила гарячого чаю в пластмасову кришку-стакан; Андрій почав пити й закашлявся.

— Ну, все… Тепер чекати.

— Зараз поїдемо, — нервово сказав чоловік, що сидів позаду. — На нашому пункті ще одна людина лишилась.

— Скільки можна чекати! — уривчастим голосом вигукнула жінка з бісерною торбинкою. — Може, її вже задавили… Треба їхати!

Андрій здригнувся. Швидко поглянув на власницю торбинки, перевів погляд за вікно; слідом за ним Лідка побачила, як оточення пропускає когось у плащі до п’ят і як цей хтось, ступивши два кроки, падає на землю.

Один із людей у респіраторах зазирнув до машини:

— Хтось із чоловіків, допоможіть!

Першим підхопився Андрій. Лідка не встигла й слова сказати.

Стиснувши руки на поруччі, вона дивилась, як Андрій допомагає йти до машини літній жінці з розбитим лобом, із залитим кров’ю обличчям.

— Зачепило, — сказав той самий нервовий чоловік. — Або кастетом зацідили. Може бути.

Бирка з зеленим вогником метлялась у жінки поверх плаща. Андрій допоміг запізнілій вилізти на підніжку; двоє чоловіків допомогли їй усістись, одна з жінок уже тримала в руках аптечку. Лідка механічно полізла по індивідуальний пакет, розгорнула, поклала на рану стерильний шар вати; жінка застогнала.

— Андрію, допоможи… Андрію?!

Він стояв поруч із машиною. Не поспішав сідати; чоловік у респіраторі щось гукнув йому, Андрій відповів, але Лідка не розібрала жодного слова.

Потім син повернув голову — і Лідці здалось, що крізь темне скло вона бачить його винуваті очі.

Машина ру…