Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Чорна перлина

Сильний дзвін дзвіночка розбудив консьєржку будинку № 9 по вулиці Ош. Вона з бурчанням смикнула за мотузку і завважила:

— Мені здавалося, всі повернулися. Бо вже третя, не менше!

— Може, прийшли по доктора, — пробурчав її чоловік.

І справді, чийсь голос мовив:

— Доктор Арель... на якому поверсі?

— На четвертому, ліворуч. Але в нічний час турбувати його не дозволено.

— Доведеться все-таки потривожити пана доктора.

Невідомий увійшов у вестибюль, піднявся на другий, потім на третій поверх, і, навіть не затримавшись на сходовій кліті біля дверей мосьє Ареля, дістався шостого поверху. Тут він випробував два ключі. Першим відчинив замок, другим — засувку.

— Чудово, — прошепотів, — усе значно спрощується. Але перш ніж узятися за справу, потрібно забезпечити відступ. Так... за логікою речей, якийсь час треба було мені, щоб зателефонувати до доктора, котрий мав мене прогнати. Ще рано... трохи терпіння.

Десять хвилин по тому він спустився вниз і постукав у віконечко придворницької, лаючись на доктора. Незнайомцю відкрили, й він, виходячи, грюкнув дверима. Однак двері не зачинилися — пан спритно вставив залізяку в наличник замка, щоб язичок не ввійшов усередину.

Потім він безшумно увійшов знову, але його вже не помітили консьєржі. Відступ на випадок тривоги було забезпечено.

І ось незнайомець знову на шостому поверсі. У передпокої при світлі електричного ліхтарика він зняв пальто, капелюха і поклав їх на стілець. Сів на інший і натягнув на черевики товсті повстяні капці.

— Овва! Готово... І як легко пройшло! Цікаво все-таки, чому основна маса людей нехтує таким приємним ремеслом грабіжника? Якщо в тебе є бодай гран сміливості та розрахунку, то нема нічого кращого. Вельми спокійне ремесло... гідне будь-якого глави сімейства... Мабуть, навіть занадто легке... тож із часом це навіть набридає.

Він розгорнув докладний план квартири.

— Спочатку треба зорієнтуватись. Ось тут я бачу прямокутник — це передпокій, де я перебуваю. З боку вулиці — вітальня, будуар та їдальня. Тут — марна трата часу, смак у графині, здається, поганий... жодної вартісної цяцьки!.. Значить, ідемо прямо до мети... А! Ось план коридору, який веде у кімнати. За три метри я маю виявити у стіні двері одежної шафи, притуленої до спальні графині.

Він звернув свій план, погасив ліхтар і пішов коридором, відраховуючи відстань:

— Один метр... два... три метри... Ось і двері... Як усе вдало складається, Боже-світе! Проста засувка, маленька клямка відокремлює мене від спальні, та до того ж мені відомо, що ця засувка на висоті один метр сорок три сантиметри від підлоги... Досить трохи надрізати, і ми її позбудемося...

Він дістав з кишені потрібні інструменти і... застиг.

— Ану ж засувку випадково не закрили. Треба перевірити... Гірше не буде!

Він повернув ручку. Двері відчинилися.

— Молодчина, Люпене, тобі відверто щастить. Що ще потрібно? Тобі відомо розташування приміщень, в які ти збираєшся потрапити, ти знаєш, в якому місці графиня ховає чорну перлину... Отже, для того щоби перлина стала твоєю, треба просто бути тихішим за саму тишу і темнішим за нічну темряву.

Арсен Люпен промарудився щонайменше з пів години, відчиняючи наступні двері, що виходили у спальню. Але робив це так обережно, що графиню, навіть якщо б вона не спала, не потривожив би жоден незвичний звук.

Він тримався позначеного у плані маршруту, тож йому залишалося тільки обігнути шезлонг. Потім підібратися до крісла і далі — до нічного столика поруч з ліжком. На столі — шабатурка для поштового паперу, а в цій шабатурці любісінько лежить чорна перлина.

Він ліг на килим і поповз, огинаючи шезлонг. Але раптом завмер, намагаючись стримати серцебиття. Він не відчував жодного страху, але ніяк не міг упоратися з нервовим збудженням, викликаним мертвою тишею. Арсена це здивувало, адже, що не кажи, а йому доводилося переживати і не такі хвилюючі моменти, причому без будь-яких емоцій. Жодна небезпека йому не загрожувала. То чому ж серце билося, ніби скажений дзвін? Може, на нього подіяла ця спляча жінка, це життя, що б’ється поруч із його життям?

Люпен прислухався і, здавалося, розрізнив ритм дихання. Це заспокоїло його, як присутність друга.

Він намацав крісло, потім непомітно короткими ривками поповзом підсунувся до столика, витягнутою рукою нишпорячи в темряві. Нарешті він намацав ніжку стола. Чудово! Залишилося тільки підвестися, взяти перлину й піти. Слава богу! А то ж серце, як переляканий звір, знову забилося в грудях, та ще й так сильно, що, мабуть, могло розбудити графиню.

Неймовірним зусиллям волі Люпен стримав серцебиття, але тієї миті, коли він зібрався підвестися, його ліва рука зачепила предмет,що лежав на килимі, і він одразу зрозумів, що це свічник, якого хтось перекинув; поруч лежала ще одна штучка — маленький дорожній годинник у шкіряному покрівці.

Що це? Що сталося? Він не міг зрозуміти. Підсвічник... годинник... Чому вони опинилися не на своєму звичному місці? О! Що ж сталося в цій непроглядній пітьмі?

І раптом від несподіванки у нього вирвався крик. Він доторкнувся... о! доторкнувся до дивної, просто немислимої речі! Ну ні, ні, від жаху в нього запаморочилось у голові. Минуло двадцять, тридцять секунд, він не ворушився, його скував страх, піт стікав скронями. А в кінчиках пальців зберігалося відчуття, викликане дотиком.

Зібравши всі сили, він знову простягнув руку. Пальці вдруге доторкнулися до того дивного, немислимого, чого він торкнувся раніше. Арсен обмацав це щось. Змусив руку обмацувати і зрозумів. То були волосся, обличчя... і обличчя холодне, майже крижане.

Хоч у якому жахливому вигляді постала реальність, така людина, як Арсен Люпен, спроможна опанувати ситуацію, ледь усвідомивши її. Він миттєво увімкнув ліхтар. Перед ним у калюжі крові лежала жінка. Шия її і плечі були понівечені страшними ранами. Люпен нахилився й оглянув тіло. Жінка була мертва.

— Мертва, мертва, — повторював він із жахом, розглядаючи її обличчя, скляні очі й перекривлені вуста, посиніле тіло в крові, яка залила килим і вже застигла на ньому густою чорною плямою.

Піднявшись, він повернув вимикач, кімната наповнилася світлом, і тільки тоді стало видно сліди відчайдушної боротьби. Ліжко було розкидане, ковдри й простирадла зірвані. На підлозі валялися свічник і годинник — стрілки показував двадцять хвилин на дванадцяту, трохи подалі лежав перекинутий стілець і всюди — кров, калюжі крові.

— А чорна перлина? — прошепотів Арсен.

Шабатурка для поштового паперу залишалася на своєму місці. Він швидко її розкрив. У ній лежав футляр. Він був порожній.

— Бісова челядь, — вилаявся Люпен, — занадто рано ти святкував перемогу, друже Арсене... Графиня вбита, чорна перлина зникла... ситуація — гірше не можна! Час рвати кігті, інакше великих ускладнень не минути.

Та він з місця не зрушив.

— Рвати кігті? Будь-який інший напевно зробив би саме так. А що Арсен Люпен? Можливо, він придумає щось краще? Ну ж бо, почнемо все за порядком. Зрештою, сумління твоє чисте... Припустимо, що ти — комісар поліції і повинен провести розслідування... Так, але для цього в голові повинна бути повна ясність. А у мене мізки шкереберть!

І він упав у крісло, стиснувши кулаками палаючий лоб.

Жодна з подій, що трапилися за останній час, не викликала такого пекучого інтересу, як убивство на вулиці Ош, і я, зрозуміло, не став би розповідати цю історію, якби не постала вона в зовсім іншому світлі через втручання Арсена Люпена. Про його причетність до справи мало хто підозрював. У всякому разі, ніхто не знав нічого до кінця про цю незвичайну історію.

Ну хто ж не пам’ятає, хто не зустрічав у Булонському лісі колишню співачку Леонтіну Зальті, дружину, а потім вдову графа д’Андійо, яка двадцять років тому засліплювала Париж своєю розкішшю, Зальті, графиню д’Андійо, котра славилася в усій Європі діамантами і перлами? Говорили, що у неї на шиї — капітал кількох банківських компаній і австралійських золотодобувних фірм. Знамениті ювеліри виконували замовлення Зальті, як колись — замовлення королев і королів.

І хто не пам’ятає про катастрофу, під час якої загинули всі ці багатства? Банки та золоті копальні — все пішло в непам’ять. Від чудової колекції, розпроданої на аукціоні, не залишилося нічого, крім знаменитої чорної перлини. Чорна перлина! Ціле багатство, якби графиня захотіла розлучитися з нею.

Вона не бажала. Воліла урізати свої витрати, жити у скромній квартирі з компаньйонкою, куховаркою і слугою, але безцінний скарб не продала. На це була особлива причина, і графиня не приховувала цього: чорна перлина — подарунок імператора! І майже звівшись нінащо, власниця скарбу, приречена на найжалюгідніше існування, залишилася відданою своїй супутниці кращих часів.

— Поки жива, — казала вона, — я з нею не розлучуся.

Увесь день, з ранку до вечора, вона носила перлину на шиї. На ніч прибирала її в затишну місцинку, про яку ніхто не знав.

Усі ці факти, викладені в газетах, тільки розпалювали цікавість, і дивна, але цілком зрозуміла для тих, хто знає розгадку, річ: арешт передбачуваного вбивці ще сильніше заплутав справу й підігрів пристрасті. За день газети виклали цю новину так:

«Стало відомо про арешт Віктора Данеґра, слуги графині д’Андійо. Зібрані проти нього докази — нищівні. На люстриновому рукаві його лівреї, яку шеф поліції пан Дюдуї знайшов у мансарді Данеґра між пружинною сіткою і матрацом, виявлені плями крові. Крім того, на камізельці бракувало обтягнутого тканиною ґудзика. Але тільки-но почався обшук, ґудзик цей дістали з-під ліжка жертви.

Можливо, після вечері Данеґр, замість піднятися в мансарду, прослизнув ув одежну кімнату і крізь засклені двері побачив, як графиня ховає чорну перлину.

Слід зазначити, що наразі не виявлено жодного доказу, котрий підтверджує це припущення. Хай там як, залишається неясною ще одна обставина. О сьомій ранку Данеґр заходив у тютюновий кіоск на бульварі Курсель: це засвідчили консьєржка, а потім і продавчиня. З іншого боку, кухарка графині та її компаньйонка, спальні яких розташовані в кінці коридору, стверджують, що коли вони встали о восьмій годині ранку, двері передпокою і двері кухні були замкнені на два оберти. Обидві жінки, які прослужили у графині два десятки років, — поза всякою підозрою. Виникає питання: як Данеґр вийшов із квартири? Може, він зробив для себе інший ключ? Розслідування має роз’яснити ці суперечливі факти.

Але воно абсолютно нічого не роз’яснило, навіть навпаки. Виявилося, що Віктор Данеґр був небезпечним рецидивістом, алкоголіком і розпусником, для якого удар ножем був справою звичною. Але в міру розслідування справді з’являлося дедалі більше темних плям і непояснених протиріч.

Насамперед якась мадемуазель де Сенклев, кузина та єдина спадкоємиця жертви, повідомила, що за місяць до смерті в одному з листів графиня сповістила їй, куди ховає чорну перлину. Наступного дня по тому, як лист надійшов, мадемуазель де Сенклев виявила, що він зник. Хто вкрав його?

Своєю чергою, консьєржі розповіли, що відчиняли двері якійсь людині, котра піднялася до лікаря Ареля. Розпитали доктора. До нього ніхто не дзвонив. То хто ж це був? Спільник?

Преса і громадськість пристали на версію, що охоплює спільника. Старий Ґанімар, головний інспектор, обстоював саме її, і не без підстав.

— Тут уплутаний Люпен, — говорив він слідчому.

— О! — заперечував той. — Всюди вам увижається цей Люпен.

— Він мені увижається всюди, бо він всюди є.

— Зізнайтеся краще, що він спливає перед вашим поглядом щоразу, коли вам щось не зовсім ясно. Ну, а в даному випадку зверніть увагу: злочин було скоєно об одинадцятій двадцять вечора, як підтверджує годинник, а до нічного візиту, що його згадують консьєржі, дійшло лише о третій годині ранку.

Служителі правосуддя часто відступають перед обличчям переконливих фактів, які змушують їх підганяти події під первинну версію. Жалюгідне минуле Віктора Данеґра, рецидивіста, п’яниці й розпусника, вплинуло на слідчого, і хоча не виявилося жодного нового факту, що підтверджував би два-три докази, виявлені спочатку, він залишився непохитний. І закрив слідство. За кілька тижнів почався судовий розгляд.

Був він плутаним і занудним. Голова вів його безпристрасно. Прокурор виступив непереконливо. У таких умовах в адвоката Данеґра виникла перевага. Він указав на недоробки і бездоказовість звинувачення. Жодного речового доказу не існувало. Хто зробив ключ, той необхідний ключ, без якого Данеґр, ідучи, не зміг би замкнути на два оберти двері в квартирі? Хто бачив цей ключ, і куди він подівся? Хто бачив ножа вбивці, та що з ним сталося?

— У всякому разі, — закінчив свою промову адвокат, — треба довести, що вбив графиню саме мій підзахисний. Доведіть, що злодій і вбивця — це не той таємничий відвідувач, який проник у будинок годині о третій ранку. На годиннику була одинадцята, скажете ви? Ну і що? Хіба не можна перевести стрілки годинника на той час, який потрібен?

Віктора Данеґра виправдали.

Схудлий і пригнічений піврічним перебуванням у камері, він вийшов з в’язниці у п’ятницю, на заході дня. Слідство, одиночне ув’язнення, судовий розгляд, виступи присяжних — усе це завдало йому хворобливого страху. Ночами його мучили жахливі кошмари, снився ешафот. Він тремтів від лихоманки і боязні.

Назвавшись Анатолем Дюфуром, він винайняв якусь цюпку[20] на одному з пагорбів Монмартра, жив випадковими заробітками, працюючи то тут, то там.

Жалюгідне існування! Тричі його договоряли різні господарі, тричі дізнавалися і давали копняка.

Найчастіше Данеґр помічав — чи це тільки здавалося, — що за ним стежать якісь люди, напевно поліціянти, і не сумнівався, що вони хочуть підлаштувати йому пастку. І він заздалегідь відчував вагу грубої руки, що схопила його за комір.

Якось увечері, коли Данеґр перекушував у трактирчикові неподалік від будинку, хтось сів навпроти нього. Це був чоловік років сорока, одягнений у чорний сюртук сумнівної чистоти. Він замовив суп, овочі та літр вина.

Доївши свій суп, чоловік перевів погляд на Данеґра і довго дивився на нього.

Данеґр пополотнів. Ця людина напевно з тих, хто стежив за ним в останні тижні. Що йому від нього треба? Данеґр спробував устати, але не зміг. Ноги у нього тремтіли.

Чоловік налив собі склянку вина і наповнив склянку Данеґра.

— Цокнемося, приятелю?

— Авжеж, авжеж, — пробурмотів Віктор, — ваше здоров’я, приятелю.

— Ваше здоров’я, Вікторе Данеґре.

Той підскочив:

— Я!.. Я!.. Та ні... присягаюся вам...

— У чому ви присягаєтеся? Що ви — це не ви? Ви не слуга графині?

— Який слуга? Мене звуть Дюфур. Запитайте господаря.

— Дюфур Анатоль — так, для господаря, але Данеґр — для правосуддя. Вікторе Данеґр!

— Неправда! Ні! Вас обдурили.

Незнайомець дістав з кишені візитку і простягнув її йому. Віктор прочитав:

«Ґрімодан, колишній інспектор поліції. Таємний розшук».

Віктор затремтів.

— Ви з поліції?

— Тепер ні, але моє ремесло мені подобалося, і я займаюся цим далі... на значно вигіднішій основі. Час од часу вишукую «золотоносні» справи... такі, як ваша.

— Моя?

— Атож, ваша, ця справа дуже прибуткова, якщо, звичайно, ви погодитеся бути бодай на дрібку поступливішим.

— А якщо не погоджуся?

— Доведеться. Ви опинилися у ситуації, в якій ні у чому не зможете мені відмовити.

Страх непомітно підкрадався до Віктора.

— У чому ж справа? Кажіть, — попросив він.

— Добре, — відповів його співрозмовник, — на цьому скінчимо. Коротко скажу таке: мене прислала мадемуазель де Сенклев.

— Сенклев?

— Спадкоємиця графині д’Андійо.

— То й що?

— А от що: мадемуазель де Сенклев доручила мені зажадати у вас чорну перлину.

— Чорну перлину?

— Ту, що ви вкрали.

— Але у мене її нема!

— Є.

— Якби вона була у мене, це означало б, що я вбивця.

— Ви і є вбивця.

Данеґр силувано хихикнув.

— На щастя, найдорожчий мосьє, суд присяжних був іншої думки. Усі засідателі, ви чуєте, визнали мене невинним. А коли совість чиста і дванадцять добропорядних людей ставляться з повагою...

Колишній інспектор узяв його за руку:

— Не патякайте, приятелю. Слухайте мене дуже уважно і зважте мої слова, вони того варті. Данеґре, за три тижні до злочину ви вкрали на кухні ключ від дверей чорного ходу і замовили такий самий у слюсаря Утара на вулиці Оберкан, 244.

— Неправда, ні, — пробурчав Віктор, — ніхто цього ключа не бачив... його нема.

— Ось він.

Помовчавши, Ґрімодан продовжував:

— Ви убили графиню ножем із закільцьованою металом ручкою, його ви купили на ринку на площі Республіки того ж дня, коли замовляли ключа. Лезо ножа на кінці трикутне, і в ньому зроблено борозенку.

— Брехня все це, ви кажете так, задля красного слівця. Ножа ніхто не бачив.

— Ось він.

Віктор Данеґр сахнувся. Колишній інспектор правив далі:

— Усередині є бурі плями. Чи треба вам пояснювати їхнє походження?

— Ну і що з того?.. У вас є ключ та ніж. Хто доведе, що вони мої?

— Насамперед слюсар, а потім службовець, у якого ви купили ніж. Я вже освіжив їх пам’ять, і вони неодмінно впізнають вас, коли побачать.

Він говорив сухо і жорстко, з жахливою чіткістю. Данеґра трясло від страху. Ні слідчий, ні голова суду, ні помічник прокурора не піймає його так вправно, не зглибивши так ґрунтовно речі, які й сам він тепер не надто чітко собі уявляв.

Утім, він знову спробував прикинутися спокійним.

— Ну, якщо це все ваші докази...

— У мене залишилося ось ще. Скоївши злочин, ви йшли тим самим шляхом. Але посеред вбиральні ви, раптом охоплені страхом, змушені були спертися рукою об стіну, щоб не впасти.

— Звідки ви це знаєте? — затинаючись, пробурмотів Віктор. — Нікому не відомо.

— Правосуддю — ні, нікому зі суддівських не могло і на думку спасти, що треба запалити свічку й оглянути стіни. А якби вони зробили це, то побачили б на білому тиньку ледь помітну червону плямку, хоч і досить чітку, щоб виявити на ній відбиток подушечки вашого великого пальця, забрудненого кров’ю, — пальця, котрим ви торкнулися до стіни. А вам, напевно, відомо, що в антропометрії це один із основних засобів ідентифікації.

Віктор Данеґр зблід. Краплі поту стікали у нього з чола. Шаленими очима дивився він на дивну людину, що розповідала про його злочин так, ніби він був невидимим свідком.

Убитий, Данеґр опустив голову, знесилившись. Кілька місяців він боровся проти всіх. Проти цієї людини теж, а тепер йому здавалося, що нічого вже не вдієш.

— Якщо я поверну вам перлину, — пробурмотів він, — скільки ви мені за неї дасте?

— Нічогісінько.

— Як! Ви смієтесь! Я віддам вам річ, яка коштує тисячі, сотні тисяч, а натомість нічого?

— Гаразд, життя.

Нещасний затремтів. Мало не ласкавим голосом Ґрімодан докинув:

— Послухайте, Данеґре, жодної цінності ця перлина для вас не має. Ви не зможете її продати. Нащо ж її зберігати?

— Є перекупники... й однієї чудової днини, за будь-яку ціну...

— Однієї чудової днини буде пізно.

— Чому?

— Чому? Та тому, що правосуддя займеться вами, і цього разу — озброївшись доказами, які я йому надам: ніж, ключ, відбиток вашого пальця... пропали ви, друже.

Віктор обхопив руками голову і задумався. Він відчував, що пропав, пропав остаточно, і водночас на нього накотилася величезна втома, неймовірна потреба у відпочинку та спокої.

— Коли ви хочете її отримати? — прошепотів він.

— Сьогодні увечері, до першої ночі.

— А якщо ні?

— Якщо ні, я віднесу на пошту лист, в якому мадемуазель де Сенклев звинувачує вас, звертаючись до прокурора республіки.

Данеґр наповнив дві склянки вином і випив їх одна по одній, опісля, підводячись, мовив:

— Сплатіть рахунок, і ходімо ... мені набридла ця клята справа.

Настала ніч. Двоє чоловіків спустилися по вулиці Лепік і пішли уздовж кільця бульварів до площі Зірки. Йшли мовчки, Віктор зовні видавався дуже втомленим, навіть згорбився.

У парку Монсо він сказав:

— Це поруч з будинком...

— Дідька лисого! Не був ти там, перед арештом ти побував лише в тютюновій крамниці.

— Ми на місці, — відповів Данеґр глухим голосом.

Вони пройшли вздовж садової руштавиці й перетнули вулицю, на розі якої стояла тютюнова крамниця. Данеґр зупинився за кілька кроків од неї. Ноги у нього тремтіли. Він упав на лавку.

— Ну? — запитав його супутник.

— Це тут.

— Тут! Що ви мені плетете?

— Так, ось тут, перед вами.

— Переді мною! Знаєте що, Данеґре, не треба...

— Повторюю вам: вона тут.

— Де?

— Між двома каменюками.

— Якими?

— Шукайте.

— Якими? — перепитав Ґрімодан.

Віктор не відповів.

— А! Прекрасно, ти вирішив змусити мене чекати, приятелю.

— Ні... але... я ж помру в злиднях.

— І тому ти сумніваєшся? Гаразд, я буду великодушний. Скільки тобі треба?

— На квиток до Америки в каюті другого класу.

— Домовилися.

— І купюру в сто франків на перші витрати.

— Отримаєш дві. Кажи ж.

— Порахуйте кругляки праворуч від стоку. Вона там, між дванадцятим і тринадцятим каменем.

— У канаві?

— Так, де закінчується тротуар.

Ґрімодан озирнувся. Повз них проїздили трамваї, йшли люди. Ну треба ж! Хто б міг подумати?..

Він розкрив свого складаного ножа і встромив його в щілину між дванадцятим і тринадцятим кругляком.

— А що, коли її там нема?

— Якщо ніхто не помітив, як я нахилився і засунув її туди, вона лежить там і досі.

Чи може бути таке? Чорна перлина кинута в брудну канаву. І нею міг заволодіти усякий! Чорна перлина... цілий статок!

— На якій глибині?

— Сантиметрів із десять.

Ґрімодан перекопав мокрий пісок. Кінчик леза за щось зачепився. Інспектор пальцями розгріб ямку.

Він побачив чорну перлину.

— Ось, візьми свої двісті франків. Квиток в Америку я тобі пришлю.

Навзавтра «Écho de France» опублікувала замітку, яку передрукували всі газети світу:

«З учорашнього дня знаменита чорна перлина зберігається в Арсена Люпена, який вилучив її у вбивці графині д’Андійо. Найближчим часом копії цього дорогоцінного скарбу будуть виставлені в Лондоні, Санкт-Петербурзі, Калькутті, Буенос-Айресі та Нью-Йорку.

Арсен Люпен чекає на пропозиції, які захочуть зробити йому його кореспонденти».

— Так було доведено, що за злочин завжди є кара, а чеснота торжествує, — кинув Арсен Люпен, виклавши мені все підґрунтя справи.

— А також те, що під ім’ям Ґрімодана, колишнього інспектора поліції, ви були обрані провидінням для того, щоб завадити злочинцю скористатися плодами його лиходійства.

— Саме так. Зізнаюся, це одна з тих пригод, якими я особливо пишаюся. Сорок хвилин, що їх я провів у кімнаті графині після того, як переконався, що вона мертва, мабуть, найдивовижніші й найглибші в моєму житті. За сорок хвилин я, потрапивши в украй заплутану ситуацію, зауважив деякі деталі, відновив обставини злочину й дійшов думки, що злочинець не хто інший, як слуга графині. Далі я зрозумів, що заволодіти перлиною можна тільки за умови, що слугу заарештують, — і я залишив на місці ґудзик від лівреї; але не можна було допустити, щоби правосуддя виявило неспростовні докази його вини, — і я підняв ніж, забутий на килимі, забрав ключ, залишений у дверях, попередньо замкнувши їх на два оберти і стерши відбитки пальців на тиньку в убиральні. Як на мене, це був спалах думки...

— ...генія, — перебив я його.

— Генія, якщо хочете; в усякому разі, таке не впало б у голову будь-кому. За секунду передбачити два розв’язання проблеми — арешт і виправдання, використовувати грандіозний апарат правосуддя для того, щоб заплутати цього хлопця, обдурити його, коротше, довести його до такого стану, що, звільнившись, він неминуче мав попастися в нехитру пастку, яку я для нього приготував.

— Нехитру? Скажіть краще: геть невигадливу, адже йому не загрожувала ніяка небезпека.

— О! Ні найменша, бо ж будь-який визвольний присуд ухвалюють остаточно.

— Бідолаха...

— Нічого собі бідолаха... Віктор Данеґр! А ви не забули, що він — убивця? І вкрай аморально було б залишати йому чорну перлину. Бо ж він живий, тільки подумайте, Данеґр живий!

— А чорна перлина — ваша!

Люпен дістав її з потайної кишені свого гаманця. Оглянув її, погладив пальцями та поглядом і зітхнув:

— Якому ж князьку, якому недоумкуватому й гонористому раджі належатиме цей скарб? Якому американському мільярдерові судилося мати мініатюрне диво краси й розкоші, що прикрашало білосніжні плечі Леонтіни Зальті, графині д’Андійо?..