Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Втеча Арсена Люпена

Того моменту, коли Арсен Люпен, закінчивши трапезу, діставав з кишені красиву сигару із золотим обідком і з поблажливим виразом її розглядав, двері камери відчинилися. Він ледве встиг укинути сигару в ящик й відступити від столу. Увійшов наглядач: настав час прогулянки.

— Я чекав вас, мій любий друже, — вигукнув Люпен, як зазвичай, веселим тоном.

Вони вийшли. І ледь зникли за поворотом коридору, як до камери увійшло двоє чоловіків і заходилися ретельно її оглядати. Один із них був інспектор Дьєзі, інший — інспектор Фольанфан.

Треба було покласти цьому край. Поза всякими сумнівами, Арсен Люпен підтримував зв’язок із зовнішнім світом та своїми спільниками. Напередодні газета «Grand Journal» знову опублікувала наступні рядки, адресовані її співробітникові, який відповідав за судову хроніку:

«Мосьє!

У статті, опублікованій днями, ви дозволили писати про мене в такому тоні, який годі виправдати. За кілька днів до відкриття процесу я з’явлюся до вас зажадати звіту.

З глибокою повагою,

Арсен Люпен».

Написане і справді належало Арсену Люпенові. Тож листи посилав він. І отримував їх. Таким чином, не було сумнівів, що в’язень готується до втечі, про що він сам оголосив у такий зухвалий спосіб.

Становище стало просто нестерпним. У повній згоді зі слідчим начальник Управління національної безпеки Дюдуї поїхав у Санте — для того щоб пояснити директору в’язниці, яких запобіжних заходів слід вжити. І тільки-но з’явившись там, послав двох своїх людей у камеру ув’язненого.

Вони підняли кожну тахельку підлоги, послабили ліжко, вчинили все, що зазвичай роблять у подібних випадках, але в підсумку нічого не виявили. І вже збиралися припинити пошуки, аж тут прибіг захеканий наглядач:

— Шухляда... гляньте у шухляді стола. Коли я входив, мені здалося, що він її засунув.

Вони оглянули шухляду, і Дьєзі вигукнув:

— Слава Богу, цього разу клієнт попався.

Фольанфан зупинив його:

— Стривай, малий, нехай шеф проведе огляд.

— Однак це шикарна сигара.

— Облиш її, і підемо повідомимо про це шефу.

За дві хвилини мосьє Дюдуї оглядав шухляду. Спочатку він виявив у ній добірку статей, вирізаних із газет і присвячених Арсену Люпенові, потім — кисет для тютюну, люльку, тонкий та прозорий, як цибулиння, папір і, нарешті, дві книги.

Він прочитав їхні назви. Це був «Культ героїв» Карлейля в англійсь­кому виданні й чарівний ельзевір[12] у палітурці того часу: «Бесіди» Епіктета, німецький переклад, опублікований 1634 року. Перегорнувши їх, Дюдуї зазначив, що на всіх сторінках були позначки, записи, підкреслені рядки. Чи були вони умовними знаками або просто вказували на старанність, з яким була прочитана книга?

— Ми детально вивчимо це, — зауважив мосьє Дюдуї.

Він оглянув кисет, люльку. Потім схопив горезвісну сигару зі золотим обідком.

— Матері його ковінька! Некепсько живеться нашому приятелю! — вигукнув він. — Ну просто як Генрі Клею[13]!

Машинальним жестом курця Дюдуї підніс сигару до вуха, надломив її. І вмент скрикнув од подиву. Сигара зігнулася під натиском пальців. Дюдуї уважніше оглянув її і відразу ж помітив щось біле між тютюновими листками. Обережно, за допомогою шпильки поліціянт витягнув рулончик з тонесенького паперу завбільшки зі шпичку. Це була записка. Дюдуї розгорнув її і прочитав такі слова, написані дрібним жіночим начерком.

— «Ворон зайняв місце іншого. Вісім з десяти підготовлені. Коли натиснути на підніжку зі зовнішнього боку, по всій площині дошка піднімається. З дванадцятої до шістнадцятої К. С. чекатиме щодня. Але де? Негайно дайте відповідь. Не хвилюйтеся, ваша подруга оберігає вас».

Мосьє Дюдуї на секунду задумався і сказав:

— Це зрозуміло... ворон... вісім кліток... Від дванадцяти до шістнадцяти значить між полуднем і четвертою...

— Але цей К. С., який буде чекати?

— К. С. у даному разі має означати: автомобіль, кінська сила, чи не так спортивною мовою позначають силу мотора? Двадцять чотири К. С. — це автомобіль у двадцять чотири кінські сили.

Дюдуї встав і запитав:

— Ув’язнений закінчував сніданок?

— Так.

— І напевно, це послання ще не прочитав, про що свідчить зовнішній вигляд сигари; він, імовірно, щойно її отримав.

— Але як?

— У харчах, хлібі або картоплині, хто знає?

— Неможливо. Ми дозволили йому замовляти їжу тільки для того, щоб упіймати його в пастку, але нічого не знайшли.

— Сьогодні увечері ми пошукаємо відповідь Люпена. А наразі потримайте його де-небудь поза цією камерою. Я зараз віднесу цю записку панові слідчому. Якщо він погодиться зі мною, ми відразу ж сфотографуємо лист, і за годину ви зможете знову покласти його до шухляди разом з іншими предметами, точно такою сигарою і справжнім посланням усередині. Треба, щоб ув’язнений нічого не запідозрив.

Дещо заінтригований, мосьє Дюдуї знову прийшов увечері в канцелярію в’язниці в супроводі інспектора Дьєзі.

У кутку на плиті стояли три тарілки.

— Він уже поїв?

— Так, — відповів начальник в’язниці.

— Дьєзі, потрудіться розрізати на найтонші шматочки ці залишки макаронів і розламати хлібну кульку... Нічого?

— Нічого, шефе.

Мосьє Дюдуї оглянув тарілки, виделку, ложку, нарешті, ніж із заокругленим кінчиком, як приписує статут. Покрутив ручку ліворуч, потім праворуч. Ручка крутонулася праворуч, аж раптом відійшла і розкрутилася. Всередині ніж був порожнистим, і в ньому, як у футлярі, лежав аркуш паперу.

— Ото диво яке! — зауважив Дюдуї. — Не надто й хитро, як на такого хлопця, як Арсен. Але не марнуватимемо час. Дьєзі, вирушайте-но на розвідку в ресторан.

Потім він прочитав:

«Я покладаюся на вас, К. С. має йти на віддалі щодня. Я піду назустріч. До скорого побачення, дорога моя й чудова».

— Нарешті, — вигукнув мосьє Дюдуї, потираючи руки, — здається, все триває добре. Маленький поштовх із нашого боку — і пощастить утекти... принаймні настільки, щоб дозволити нам схопити спільників.

— А якщо Арсен Люпен прослизне у вас між пальців? — засумнівався начальник в’язниці.

— Ми залучимо необхідну кількість людей. І якщо все-таки він виявиться занадто моторним... їй-бо, тим гірше для нього! Що ж до його зграї... якщо шеф відмовляється говорити, заговорять інші.

І справді, Арсен Люпен був не надто балакучий. Кілька місяців слідчий Жюль Був’є бився з ним як риба об лід. Допити перетворювалися на безглузді суперечки зі слідчим і адвокатом — метром Данвалем, одним із корифеїв адвокатської спільноти, який, між іншим, знав про звинуваченого нітрохи не більше першого-ліпшого.

Час од часу Арсен Люпен недбало кидав для годиться:

— Так, звичайно, пане слідчий, я з вами згоден: пограбування Ліонського банку, крадіжка на Вавилонській вулиці, запуск фальшивих грошових знаків, справа про страхові поліси, пограбування замків Арменіль, Ґуре, Емблевен, Грозейє, Малакі — все це утнув ваш покірний слуга.

— Тоді не могли б ви мені пояснити...

— Пусте, я зізнаюся в усьому відразу, в усьому і навіть у десять разів більше, ніж ви припускаєте.

Знетерпеливившись, слідчий припинив нудні допити. Але, ознайомившись із двома знайденими записками, відновив їх. І регулярно опівдні Арсена Люпена разом з групою в’язнів привозили у в’язничному фургоні зі Санте на поліцейську дільницю. І вивозили назад о третій-четвертій дня.

Одного разу вдень це повернення відбувалося за особливих обставин. Що інших ув’язнених Санте ще не допитали, то було вирішено спочатку відправити назад Арсена Люпена. Таким чином, у фургон він сів сам.

Тюремні фургони, по-простому кажучи — «чорні ворони», всередині розділені за довжиною центральним проходом, куди відчиняються дверцята десяти кліток — п’ять праворуч і п’ять ліворуч. Кожна комірка влаштована таким чином, що в ній можна тільки сидіти, й отже, п’ятьох ув’язнених садять одного по одному, а паралельні перебірки розділяють їх. Охоронець із муніципальної поліції, якого посадили в кінці проходу, спостерігає за всім, що діється всередині.

Арсена посадили у третю кліточку справа, і важкий фургон рушив. В’язень зауважив, що фургон уже поминув набережну Орлож і під’їздить до Палацу правосуддя. Тоді посеред мосту Сен-Мішель він правою ногою, як робив це завжди, натиснув на залізну плиту в підлозі його клітки. Тут же щось клацнуло, і плита відійшла. Він устиг помітити, що розташована вона між коліс.

Люпен чекав, поглядаючи у віконце. Фургон повільно поїхав бульваром Сен-Мішель. Але на перехресті Сен-Жермен зупинився. Поперед якогось повоза упав кінь. Рух призупинився, і дуже скоро виник затор з фіакрів і омнібусів.

Арсен Люпен вистромив голову. Інший в’язничний фургон зупинився поруч. Люпен сильніше підняв плиту, поставив ногу на обід великого колеса і зістрибнув на землю.

Арсена побачив якийсь візник, пирснув од сміху, потім вирішив покликати на допомогу, але його голос потонув у гуркоті возів: ті покотили знов. Утім, Арсен був уже далеко.

Він пробіг трохи, але, діставшись тротуару по лівий бік вулиці, обернувсь і подивився на все навколо, як людина, що не знає, куди йти, і перевіряє, звідки вітер дме. Потім з рішучим виглядом засунув руки в кишені штанів і недбалою ходою ледачого волоцюги рушив угору бульваром.

День видався чудовий, осінній день приємний, м’який. Кафе були заповнені. Арсен Люпен влаштувався на терасі одного з них.

Він замовив пиво і пачку сигарет. Маленькими ковтками спустошивши келих, Люпен спокійно викурив цигарку і закурив іншу. Нарешті підвівшись, попросив офіціанта покликати порядчика.

Останній прибув, і Арсен Люпен голосно, так, щоб чули всі, сказав йому:

— Дуже шкодую, мосьє, але я забув гаманець. Можливо, моє ім’я вам досить добре відоме, і ви погодитеся надати мені кредит на кілька днів. Я — Арсен Люпен.

Порядчик втупився у нього, гадаючи, напевно, що це жарт. Але Арсен повторив:

— Люпен, в’язень Санте, наразі — на втіках. Смію сподіватися, що це ім’я викликає у вас повну довіру.

І він пішов під дружний регіт, а порядчик і не подумав гукнути його.

Люпен навскіс перетнув вулицю Суффло й повернув на Сен-Жак. Спокійно прогулюючись по цій вулиці, він зупинявся біля вітрин і курив. На бульварі Пор-Рояль прикинув, куди йти, розпитав перехожих та попрямував просто в бік Санте. Аж ось перед ним виросли високі похмурі стіни в’язниці. Арсен пішов уперед уздовж цих стін й опинився біля жандарма, який стояв на стійці. Скинувши капелюха, запитав:

— В’язниця Санте, це тут?

— Так.

— Я хотів би повернутися в свою камеру. В’язничний фургон не довіз мене, я загубився дорогою, але не хотів би зловживати...

Охоронець спаленів:

— Послухайте-но, йдіть куди йшли, і хутчіш.

— Даруйте, будь ласка, але дорога моя пролягає через ці двері. І якщо ви, друже мій, заважаєте Арсену Люпенові переступити цей поріг, це може вам дорого коштувати.

— Арсен Люпен! Що ви тут плетете!

— Шкода, що я не захопив візитки, — відказав Арсен, вдаючи, що шпортається у кишенях.

Ошелешений вартовий оглянув його з ніг до голови. Потім, не кажучи ні слова, знехотя потягнув за шнурок дзвінка. Залізні двері прочинилися.

За кілька хвилин, розмахуючи руками і вдаючи неабиякий гнів, у канцелярію вбіг начальник в’язниці. Арсен усміхнувся:

— Облиште, пане начальнику, не хитруйте зі мною. Як! Мене завбачливо садять одного в фургон, спритно організовують маленький корок, сподіваючись, що я дам дмухача і побіжу до своїх друзів. То й що, а два десятки поліцейських агентів, які йшли за нами пішки, у фіакрі й на велосипеді? Е ні, вони б мене так віддубасили! Живцем від них я б не вирвався. До речі, пане начальнику, може, саме на це і був розрахунок?

Знизавши плечима, Арсен докинув:

— Я вас прошу, пане начальнику, нехай про мене ніхто не піклується. Того дня, коли я задумаю втекти, мені ніхто не знадобиться.

Третього дня газета «Écho de France», що, безумовно, перетворювалася на офіційний вісник, який розповідає про подвиги Арсена Люпена, — подейкували, що він був одним із основних її вкладодавців, — описала в найдрібніших деталях історію невдалої втечі. Навіть текст записок, якими обмінювалися в’язень і його таємнича подруга, способи передачі цієї кореспонденції, підпомога поліції, прогулянка по бульвару Сен-Мішель, випадок у кафе на вулиці Суффло — викладено було все. Стало відомо, що опитування офіціантів закладу, які провів інспектор Дьєзі, не дали жодних результатів. Ще ж надто, з’ясувалася вражаюча обставина, що свідчить про безмежну різноманітність засобів, які мав цей чоловік: в’язничний фургон, в якому його перевозили, виявився чистою підробкою — банда Люпена поміняла на нього один із шести звичайних фургонів, які обслуговують в’язниці.

Ніхто вже не сумнівався, що в найближчому майбутньому дійде до втечі Арсена Люпена. До того ж і сам він недвозначно висловлювався з цього приводу, а його відповідь мосьє Був’є другого дня по події тільки це підтвердила. Коли слідчий узяв на кпини Люпена і його невдачу, той подивився на нього і холодно мовив:

— Послухайте, що я скажу вам, мосьє, й повірте на слово: ця невдала спроба була частиною мого плану втечі.

— Не розумію, — посміхнувся слідчий.

— Вам і не треба розуміти.

І оскільки Був’є під час згаданого допиту, повністю наведеного на сторінках «Еко де Франс», знову взявся за своє розслідування, то в’язень зі знудженим виглядом вигукнув:

— Господи, господи! Все це на лиху годину! Ваші питання — пустий звук!

— Як це — «пустий звук»?

— Звісно, бо ж я не збираюся бути на своєму процесі.

— Ви не будете присутні...

— Не буду, це не непозбутна ідея, безповоротне рішення. Ніщо не змусить мене відмовитися.

Подібна впевненість, незрозумілий витік інформації, що відбувався щодня, дратувала і спантеличувала правосуддя. Йшлося про таємниці, що були відомі тільки Арсенові Люпену, отже, лише він міг оприлюднити ці дані. Але з якою метою відкривав він свої секрети? І як це йому вдавалося?

Арсена Люпена перевели в іншу камеру. Одного вечора він переселився на поверх нижче. Слідчий, своєю чергою, закінчив справу й відіслав її у слідчу палату.

Настало затишшя. Тривало воно два місяці. Увесь цей час Арсен пролежав на ліжку, як правило, повернувшись обличчям до стіни. Заміна камери, судячи з усього, доконала його. Він відмовився від зустрічі з адвокатом. Із охоронцями перекинувся лише кількома словами.

За два тижні до початку процесу в’язень ніби пожвавився. Почав скаржитися на нестачу повітря. Вдосвіта, дуже рано, його взялися виводити у двір в супроводі двох тюремників.

Громадський інтерес до його справи, однак, не згас. Щодня всі чекали звістки про втечу. Цього майже бажали: так особистість ув’язненого, його дотепність, весела вдача, непередбачуваність, геніальна винахідливість і таємниче життя подобались юрбі. Арсен Люпен мав утекти. Це було неминуче, фатально. Люди дивувалися навіть, чому все так затягнулося. Щоранку префект поліції питав секретаря:

— Ну що, він іще не змився?

— Ні, пане префекте.

— Значить, завтра змиється.

А напередодні суду в редакції «Grand Journal» з’явився якийсь пан, викликав співробітника, котрий відповідав за судову хроніку, кинув йому в обличчя свою картку і хутко зник. На картці було написано такі слова: «Арсен Люпен завжди виконує свої обіцянки».

У таких умовах і почалося слухання справи.

Зала була набита по саме нікуди. Кому ж не хотілося побачити знаменитого Арсена Люпена та свідомо насолодитися тим, як зроблять посміховисько з голови суду! Адвокати і судді, хронікери і чепуруни, мистці й світські дами, увесь вицвіт паризького суспільства набився на лавки для слухачів.

Дощило, день був похмурий, і коли охоронці ввели Арсена Люпена, розгледіти його було важко. Разом з тим огрядна фігура, поведінка (підсудний плюхнув на своє місце і застиг з відсутнім, байдужим виглядом) не говорили на його користь. Адвокат — один із секретарів метра Данваля, який уважав виділену йому роль негідною себе, — кілька разів звернувся до підсудного. Той хитав головою і мовчав.

Секретар суду оголосив звинувальний акт, потім голова вимовив:

— Збвинувачений, встаньте. Ваші прізвище, ім’я, вік і професія.

Не отримавши відповіді, він повторив:

— Ваше ім’я! Я питаю, як вас звуть?

Низьким утомленим голосом підсудний сказав:

— Бодрю, Дезіре.

Залою пробіг шепіт. Але голова не здавався:

— Бодрю, Дезіре? О! Чудово, нове перевтілення! Але що це ім’я десь восьме, яке ви за своє видаєте, і воно, без сумніву, таке ж вигадане, як й інші, ми, якщо дозволите, зупинимося на Арсені Люпені — під цим ім’ям вас здебільшого і знають.

Голова заглянув у свої записи і повів далі:

— Бо, незважаючи на всі пошуки, вашу справжню особу годі встановити. Ви є незвичною в сучасному суспільстві людиною, яка не має минулого. Ми не знаємо, хто ви такий, звідки взялися, де минуло ваше дитинство, одне слово, нічогісінько. Три роки тому ви раптом виринули не знати з якого середовища і несподівано з’явилися перед нами в образі Арсена Люпена, що є дивною сумішшю розуму і гріха, аморальності та великодушності. Відомості про ваше попереднє життя, що ми зібрали, — радше припущення. Можливо, якийсь Роста, котрий виступав вісім років тому з фокусником Діксоном, був не хто інший, як Арсен Люпен. Можливо, що російський студент, який відвідував шість років тому лабораторію доктора Альто в лікарні Сен-Луї і частенько вражав учителя винахідливістю своїх гіпотез у царині бактеріології та сміливістю дослідів при вивченні шкірних захворювань, був не ким іншим, як Арсеном Люпеном. Арсен Люпен — це і тренер з японської боротьби, що оселився в Парижі задовго до того, як тут заговорили про джиу-джитсу. Арсен Люпен, гадаємо ми, — це також гонщик-велосипедист, який завоював Великий приз Виставки, який отримав 10 тисяч франків і, втім, не прибув узяти його. Можливо, Арсен Люпен — це також той чоловік, який урятував стільки людей через маленьке слухове вікно під час благодійного розпродажу... та їх обчистив.

І помовчавши, голова закінчив:

— Такий він — уособлення того періоду, який, судячи з усього, був щонайбільше ретельною підготовкою до розгорнутої вами боротьби проти суспільства, методичним тренуванням, яка дала вам змогу напрочуд розвинути вашу силу, енергію і спритність. Чи визнаєте ви, що згадані факти справді точні?

Під час цієї промови звинувачений тупцював, горбився, руки у нього обвисли. У яскравішому світлі проступили його крайня блідість, запалі щоки, на диво гострі вилиці, землистий колір обличчя, поцяткованого маленькими червоними плямами й обрамленого клочкуватою рідкою борідкою. Він дуже постарів і зблід у в’язниці. Ні елегантної фігури, ні юного лиця — газети так часто публікували його симпатичні світлини — тепер було не впізнати.

Можна було подумати, що він не чує питання, котре йому поставили. Довелося повторити його двічі. Тоді він звів очі, начебто задумався, потім, зробивши відчайдушне зусилля, прошепотів:

— Бодрю, Дезіре.

Голова засміявся:

— Я все ніяк не второпаю, що за систему захисту ви вибрали, Арсене Люпене. Якщо ви збираєтеся клеїти дурня або вдавати неосудного, це залежить лише від вас. Стосовно ж мене, то я піду прямо до мети і чхати хотів на ваші примхи.

І він перейшов до докладного викладу обставин, пов’язаних із крадіжками, шахрайством та фальсифікаціями, в яких звинувачували Люпена. Іноді голова звертався до підсудного з питанням. Той щось бурчав або ж узагалі не відповідав.

Почався допит свідків. Прозвучало кілька незначних свідчень, потім серйозніші, що відрізнялися спільною для всіх особливістю: вони суперечили одне одному. Дивна непевність заплутала дискусію, але коли до зали запросили головного інспектора Ґанімара, до неї знову прокинувся інтерес.

Однак спочатку старий поліціянт дещо розчарував аудиторію. На вигляд він був не так збентеженим — бачив і не таке — як стурбованим, не знав, на яку ногу ступити. Кілька разів Ґанімар поглядав у бік звинуваченого і був явно чимось занепокоєний. Однак, спершись обома руками на бар’єр, він розповідав про ті випадки, які йому доводилося аналізувати, про пошуки злочинця в усій Європі, про поїздку до Америки. Слухали його так уважно, ніби йшлося про захопливі пригоди. Але в кінці він, натякаючи на свої бесіди з Арсеном Люпеном, двічі переривався, видавшись неуважним, нерішучим.

Було очевидно, що його непокоїть якась стороння думка.

— Якщо ви хворі, краще перервемо ваші свідчення, — сказав голова.

— Ні-ні, тільки...

Він замовк, довго й пильно подивився на звинуваченого і нарешті заявив:

— Дозвольте мені розглянути звинуваченого ближче. Тут криється якась таємниця, яку мушу розгадати.

Він підійшов до лави підсудних, і, знову сконцентрувавши усю свою увагу, влипнув очима в звинуваченого, потім повернувся до бар’єра для свідків; тут мало не урочистим голосом мовив:

— Пане голово, я стверджую, що людина, яка перебуває тут, проти мене, ніякий не Арсен Люпен.

У відповідь на ці слова запанувала мертва тиша.

Але приголомшений голова відразу вигукнув:

— Е! Та що ви таке говорите! Клепки ви позбулися!

Інспектор незворушно правив далі:

— На перший погляд можна пійматися на гачок, бо ж схожість справді є, це я визнаю, але варто на мить придивитися... Ніс, рот, волосся, колір шкіри... одне слово, це не Арсен Люпен. Ще й очі! Хіба у Люпена можуть бути очі пияка?

— Чекайте, чекайте, давайте з’ясуємо. Що ви конкретно стверджуєте, свідку?

— Що я можу стверджувати? Схоже, замість себе він підсунув нам якогось бідолаху, якого і засудять. Якщо тільки перед нами не його спільник.

У залі, розбурханій настільки несподіваним поворотом справи, пролунали крики, регіт, вигуки. Голова загадав викликати слідчого, начальника в’язниці, наглядачів і оголосив перерву.

Коли засідання поновилося, мосьє Був’є і начальник в’язниці, які опинилися віч-на-віч із звинуваченим, заявили, що схожості в рисах Арсена Люпена і цієї людини вельми небагато.

— Оце маєш! — розлютився голова. — Що ж це за людина? Звідки вона узялася? Як потрапила до рук правосуддя?

До зали запросили двох наглядачів Санте. Оце так штука: вони впізнали в’язня, якого по черзі охороняли!

Голова полегшено зітхнув.

— Так, так, я майже впевнений, що це він, — кинув один із охоронців.

— Як майже впевнені?

— Чорт забирай, бачив же я його мигцем. Злочинця привели до мене якось увечері й два місяці безперервно він пролежав на ліжку обличчям до стіни.

— А до цих двох місяців?

— О! Раніше він не сидів у 24-й камері.

Начальник в’язниці дав уточнення з цього приводу:

— Ми перевели ув’язненого в іншу камеру після його спроби до втечі.

— Ну а ви, пане начальнику в’язниці, ви бачили його в ці два місяці?

— У мене не було нагоди з ним зустрічатися ... тримався він спокійно.

— І ця людина зовсім не той в’язень, якого вам довірили?

— Ні.

— То хто ж він?

— Важко сказати.

— Отже, ми маємо до діла підміну, вчинену два місяці тому. Як ви це поясните?

— Бути цього не могло.

— Невже?

Загнавшись у безвихідь, голова повернувся до обвинуваченого і довірчим тоном запитав:

— Послухайте, звинувачений, не могли б ви пояснити мені, як і відколи ви перейшли під владу правосуддя?

Мабуть, таке доброзичливе звернення дало поштовх думці підсудного. Він спробував відповісти. Насилу, завдяки вмілому і м’якому допитові, він зумів скласти разом кілька фраз, з яких випливало таке. Два місяці тому його забрали до відділку. Там він перебув ніч і ранок. Що в заарештованого знайшли лишень сімдесят п’ять сантимів, то його відпустили. Але тієї миті, коли він перетинав двір, двоє охоронців скрутили йому руки і посадили в тюремний фургон. Відтоді він перебував у 24-й камері, де було не так уже й погано... годують добре... можна виспатися... тому він не протестував... усе це було схоже на правду. Голос голови, який відклав розгляд до наступного засідання через необхідність додаткового розслідування, потонув у дружному реготі розбурханої до межі публіки.

Розслідування відразу ж підтвердило цей факт, записаний у тюремній книзі: вісім тижнів тому якийсь Бодрю Дезіре провів ніч у поліцейському відділкові. Навзавтра звільнений, він вийшов зі своєї камери о другій пополудні. Але саме цього дня, о другій годині Арсен Люпен, якого востаннє допитували, вийшов із кабінету слідчого, щоби повернутися в Сантé у в’язничному фургоні.

А що, як охоронці допустили помилку? Чи не самі вони, бува, поміняли в’язня на цю людину? Це було б воістину таким недбальством, у якому важко запідозрити охоронців.

Чи не йшлося про заздалегідь підготовлену операцію? Крім того, що саме місце дії перетворювало її на майже нездійсненну авантюру, обов’язковою умовою успіху мало би бути спільництво Бодрю, який влаштував свій арешт із єдиною метою: зайняти місце Арсена Люпена. Але тоді яким дивом можна було втілити у життя такий план, побудований тільки на ряді неправдоподібно вдалих збігів, випадкових зустрічей і фантастичних помилок?

Дезіре Бодрю перевірили через антропометричну службу: карток, що містили б дані про нього, не виявилось. Утім, сліди цієї людини легко знайшлися. В Курбевуа, Аньєре, Леваллуа[14] він був відомий. Харчувався випрошеним хлібом, а спав ув одній з халуп лахмітників, яких повно біля Тернської рогатки. Втім, рік тому він як крізь землю провалився.

Може, його згодив Арсен Люпен? Припускати подібне жодних підстав не було. А якби таке і трапилося, до історії втечі в’язня нічого нового це не додавало. Загадка залишалась, як і раніше, нерозв’язною. З двадцяти гіпотез, що претендували на її пояснення, цілком не надавалася жодна. Безперечним залишався тільки факт втечі, незрозумілий і вражаючий; громадськість, так само, як правосуддя, здогадувалася, що це кульмінація ретельно готованого дійства, цілого плетива хтозна-як пов’язаних між собою подій, розв’язка яких покликана виправдати справедливість пихатого зауваження Арсена Люпена: «Я не збираюся бути на своєму процесі».

За місяць, попри ретельне розслідування, нерозв’язна загадка зберігалась і далі. Щоправда, нескінченно тримати під вартою бідолаху Бодрю не випадало. Судити було би смішно: в чому його оскаржиш? Слідчий підписав постанову про звільнення Бодрю. Але начальник в’язниці вирішив встановити за ним пильний нагляд.

Ідея виходила від Ґанімара. З його погляду, ні про спільництво, ні про випадковість тут і мови бути не могло: Бодрю виявився іграшкою в руках Арсена Люпена, який напрочуд тонко використав бідолаху. Бодрю звільнили, але через нього можна було дістатися до Арсена Люпена або щонайменше до когогось із його банди.

На допомогу Ґанімару виділили двох інспекторів — Фольанфана і Дьєзі. Й ось у млисті хвилини січневого ранку перед Бодрю Дезіре відчинилися двері в’язниці.

Спочатку він начебто збентежився і поплівся, не маючи, видно, жодного уявлення, чим тепер зайнятися. Пройшов вулицю Санте, потім Сен-Жак. У крамниці лахмітника скинув жилет, продав його за кілька су, вдягнув куртку і пішов.

Бодрю перейшов на інший берег Сени. Біля Шатле його обігнав омнібус. Він хотів сісти в нього. Та вільних місць не виявилося. Контролер порадив йому купити квиток, і він бадьоро увійшов до чекальні.

Цієї миті Ґанімар покликав своїх помічників і, не відводячи очей від каси, швидко їм кинув:

— Зупиніть коляску... ні, дві, так надійніше. Я поїду з одним із вас, простежимо за ним.

Інспектори зробили, як їм було загадано. Бодрю, проте, не з’являвся. Ґанімар увійшов до чекальні: нікого.

— Який же я ідіот! — прошепотів він. — Забув про другий вихід.

І справді, чекальня внутрішнім коридором з’єднувалася з таким само приміщенням на вулиці Сен-Мартен. Ґанімар кинувся туди. Добіг якраз вчасно, щоби побачити, як Бодрю на імперіалі[15] «Батіньоль — Ботанічний сад» повертає за ріг вулиці Ріволі. Ґанімар побіг і наздогнав омнібус. Але втратив своїх агентів. Відтак стежити далі доведеться самому.

У гніві він мало не схопив Бодрю за комір без будь-яких церемоній. Чи не навмисно, бува, за допомогою простого, але хитромудрого прийому цей, з дозволу сказати, кретин відірвав його від помагачів?

Інспектор подивився на Бодрю. Той хропів на лавці, й голова його хилилася справа наліво. Рот трохи відкритий, на обличчі — гримаса тупа не до подумання. Ні, такому противникові вже ніяк не обдурити старого Ґанімара. Просто йому допоміг випадок, і все.

На перехресті біля Ґалері-Лафаєт чоловік перескочив з омнібуса в трамвай, який ішов до ля-Мюет. Проїхали по бульвару Османа, проспекту Віктора Гюґо. Бодрю вийшов лише на станції метро «Ля Мюет». І сягнистим кроком попрямував до Булонського лісу.

Він переходив з однієї алеї на іншу, вертався назад, знову забігав далеко вперед. Що шукав? Чи була у нього мета?

За годину ці маневри, мабуть, неаябик його стомили. Тож побачивши лавку, він присів. У цьому місці, неподалік від Отей, на березі маленького, загубленого серед дерев озера, не було ані душі. Спливло пів години. Знетерпеливившись, Ґанімар вирішив зняти розмову.

Підійшовши до лавки, він сів поруч з Бодрю. Запалив цигарку, кінцем ціпка намалював кілька кіл на піску і сказав:

— Щось не жарко.

Мовчання. І раптом у тиші пролунав вибух реготу, але реготу веселого, задоволеного — так, помираючи від сміху, сміється дитина, що їй не до снаги стримати себе. Ґанімар чітко, фізично відчув, як йому їжиться волосся, відтягуючи шкіру на голові. Цей нестримний демонічний сміх був так добре йому знайомий!..

Різким рухом він схопив чоловіка за вилоги куртки і пильно, напружено, уважніше, ніж у суді, розгледів його, але перед ним була не та людина, яку він там бачив. Точніше, це була вона, але водночас інша, справжня.

Сконцентрувавши всю свою волю, Ґанімар поступово впізнавав очі, що палали життям, заново ліпив маску худого обличчя, намагався розгледіти справжню шкіру під пошкодженою епідермою, справжній рот — за усмішкою, що його спотворила. То були очі та рот іншої людини, а головне — вираз обличчя: проникливий, живий, глузливий, розумний, такий безтурботний і молодий!

— Арсен Люпен, Арсен Люпен, — пробурмотів інспектор.

І раптом, сповнившись злості, він здавив йому горло та спробував перекинути. Попри свої п’ятдесят років, Ґанімар мав силу ще нівроку, тоді як його супротивник здавався кволим. Яка це буде перемога, якщо вдасться відвести Люпена назад!

Боротьба тривала недовго. Арсен Люпен ледве захищався, але Ґанімар відірвався від нього так само швидко, як накинувся. Права рука поліцейського повисла, безживна, і зацупіла.

— Якби на набережній Орфевр вас навчали джиу-джитсу, — заявив Люпен, — ви б знали, що японською цей прийом зветься уді–ші–ґі.

І докинув холодно:

— Ще секунда, і я зламав би вам руку, втім, ви отримали б по заслугах. Подумати тільки, старий друг, якого я так поважаю, кому я, не роздумуючи, відкриваю своє інкогніто, зловживає моїм довір’ям! Кепсько... Ну, кажіть, що там у вас?

Ґанімар мовчав. Чи не він своєю сенсаційною заявою увів закон в оману? — Ця втеча, здавалося йому, ляже ганебною плямою на кар’єру. До його сивих вусів скотилася сльоза.

— Боже мій, Ґанімаре, не переймайтеся: не ви, то хто-небудь інший сказав би те ж саме, я б влаштував це. Годі-бо вам, не міг же я допустити, щоб засудили Бодрю Дезіре!

— Значить, — прошепотів Ґанімар, — там сиділи ви? І тут теж ви!

— Я, завжди я і тільки я.

— Хіба таке можливо?

— О! Для цього зовсім не треба бути чаклуном. Досить, як сказав наш славний голова, з десяток років потренуватися — і будеш готовий до будь-яких несподіванок.

— Ну а лице, очі?

— Ви ж прекрасно розумієте: вже якщо я півтора року пропрацював у Сен-Луї з доктором Альтьє, то зовсім не з любові до мистецтва. Я вирішив, що той, хто одного разу матиме честь називати себе Арсеном Люпеном, має звільнитися від диктату природних законів, які визначають зовнішній вигляд і вдачу. Зовнішність? Адже її можна змінювати на свій розсуд. Одна підшкірна ін’єкція парафіну — і шкіра надметься у вас на тому місці, де треба. Пірогалолова кислота перетворить вас на могіканина. Сік великого чистотілу прикрасить вас лишаями і пухлинами в кращому вигляді. Один хімічний препарат впливає на ріст бороди та волосся, інший — на тембр голосу. Додайте до цього два місяці дієти в камері № 24 і тисячу разів повторені вправи, щоб рот відкривався саме з такою ось усмішкою, щоб голова звикла триматися трохи набік, а спина згиналася під потрібним кутом. Нарешті, п’ять крапель атропіну в очі, щоби погляд став блудним, холодним, — і шито-крито.

— Я не розумію, як наглядачі...

— Перетворення відбувалося поступово. Щоденні зміни їм було не помітити.

— Ну а Бодрю Дезіре?

— Бодрю існує. Бідолаха цей — п’яте колесо до воза, я з ним познайомився торік, і справді в певній схожості зі мною йому не відмовиш. На випадок арешту — а він завжди можливий — я влаштував його в надійному місці й насамперед зайнявся виявленням рис, які відрізняють нас один від одного, з тим, щоби зробити їх, по змозі, непомітними в моєму зовнішньому вигляді. Мої друзі подбали, щоб він переночував у поліцейському відділкові, й випустили його десь під той час, коли виходив я, щоби збіг цей легко було встановити. Бо, зауважте, треба було залишити слід його перебування у відділку; якщо ж ні, правосуддя спробувало б дізнатися, хто я такий. Тоді як, піднісши їм цього дивовижного Бодрю, за якого конче, чуєте, конче слід було вхопитися і, попри непереборні труднощі такої заміни, краще було би повірити в неї, ніж розписатися в своєму безсиллі.

— Так, так, таки-так, — прошепотів Ґанімар.

— І потім, — вигукнув Арсен Люпен, — у мене в руках був приголомшливий козир, карта, що її я підсунув із самого початку: загальне очікування моєї втечі. Ось вона, груба помилка, що її ви й інші припустилися в захопливій грі, в яку я втягнув правосуддя і ставкою у котрій була моя свобода: ви вчергове припустили, що я дію з хвастощів і п’янію від власних успіхів, як шмаркач. Щоб я, Арсен Люпен, та був таким дріб’язковим! І так само, як у справі Каорна, ви не сказали собі: «Коли Арсен Люпен на весь світ кричить, що втече, значить, у нього є можливості, що змушують кричати про це». Чорт забирай, зрозумійте ж, для того, щоб утекти... не втікаючи, треба було змусити всіх заздалегідь повірити в цю втечу, моя втеча мала стати догмою, абсолютною переконаністю, істиною, ясною, як божий день. Так усе й сталося, згідно з моїм планом. Арсен Люпен мав утекти і, звичайно, не міг бути присутнім на своєму процесі. А коли ви підвелись і сказали: «Ця людина — не Арсен Люпен», було б протиприродним, якби всі тут же не повірили цьому. Якби бодай одна людина засумнівалася, бодай одна наважилася заперечити: «А раптом це все ж Арсен Люпен», тієї миті мені був би каюк. Досить було нахилитися до мене, але не з думкою про те, що я не Арсен Люпен, як зробили ви й інші, а просто припускаючи, що я міг бути й Арсеном Люпеном, то, попри всі мої хитрощі, мене б упізнали. Але я був спокійний. Логічно, психологічно ця проста ідея нікому не могла впасти у голову.

Ні з того ні з сього він схопив Ґанімара за руку.

— Ну зізнайтеся, Ґанімаре, за тиждень по нашій розмові в Санте ви ж чекали мене о четвертій у себе вдома, як я вас просив?

— А ваш в’язничний фургон? — мовив Ґанімар, уникаючи відповіді.

— Бляха! Мої друзі підлатали й підмінили старий, поламаний фургон, вони хотіли звільнити мене з його допомогою. Але я знав, що він без пуття, якщо не допоможуть особливо вдалі обставини. Та вирішив, що корисно буде програти мізансцену втечі до кінця і надати цій справі якнайбільшого розголосу. Зухвалість першої спроби гарантувала успіх другої втечі, бо всі повірили, що він уже стався.

— Те ж саме зі сигарою...

— Що я набив. Як і ніж.

— А записки?

— Їх теж написав я.

— А таємнича кореспондентка?

— Ми з нею одне ціле. Адже змінити письмо для мене — річ нехитра.

Ґанімар секунду подумав і заперечив:

— Але як же могло статися, що в антропометричній службі, коли дістали картку Бодрю, ніхто не помітив її схожість із карткою Арсена Люпена?

— Картки Арсена Люпена не існує.

— Отакої!

— Або в кращому випадку вона фальшива. Цю проблему я вивчав довго. Система Бертійона охоплює насамперед візуальні дані — ви самі бачите, що цей метод не є бездоганним, — а потім вимірювання: голови, пальців, вух і т. д. Отут уже нічого не вдієш.

— Тобто?

— Тобто, довелося заплатити. Ще перш ніж я вернувся з Америки, один зі співробітників цієї служби погодився вписати неправдиві дані в мою картку. Цього достатньо, щоб уся система розвалилась і щоб картка потрапила зовсім в іншу скриню, а не туди, куди мала потрапити. Отже, картка Бодрю не могла поєднатися з карткою Арсена Люпена.

Знову запала тиша, потім Ґанімар запитав:

— А тепер що ви збираєтеся робити?

— Тепер, — вигукнув Люпен, — я збираюся відпочити, підлікуватися, збільшивши харчування, і поступово стати знову самим собою. Дуже приємно побути Бодрю або кимось іншим, змінити свою сутність, як сорочку, вибравши ту чи іншу зовнішність, голос, погляд, письмо. Але часом після всього цього буває важко упізнати самого себе, і це сумно. Зараз я відчуваю щось подібне до того, що відчуває людина, яка втратила свою тінь. І намагаюся знайти себе... знайти знову своє «я».

Він пройшовся вперед і назад. Денне світло мало-помалу поступилося місцем легким сутінкам. Люпен зупинився перед Ґанімаром.

— Нам, гадаю, більше нічого сказати один одному?

— Так, — відповів інспектор, — я хотів би знати, відкриєте ви правду про вашу втечу... Помилка, якої я припустився...

— О! Ніхто ніколи не дізнається, що ви відпустили Арсена Люпена. Я вельми зацікавлений у тому, щоб ім’я моє було оповите найнепроникнішою таємницею, і тому не хочу позбавляти цю втечу її фантастичного ореолу. Нічого не бійтеся, мій добрий друже, і прощайте. Сьогодні я вечеряю у місті, а мені ще треба встигнути переодягнутися.

— А я вже повірив, що вам кортить відпочити.

— Гай-гай! Є світські обов’язки, яких неможливо уникнути. Відпочинок почнеться завтра.

— А де відбудеться вечеря?

— В англійському посольстві.