Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Сейф мадам Ембер

О третій ранку перед будиночками художників, що вишикувалися по одній лінії вздовж бульвару Бертьє, ще стояло зо шість екіпажів. Двері одного з будиночків відчинилися. Вийшла група гостей — чоловіки та жінки. Чотири коляски роз’їхалися в різні боки, і на вулиці не залишилося нікого, крім двох панів, які попрощалися на розі вулиці Курсель, де жив один із них. Інший вирішив пройтися до застави Майо.

Отже, він перетнув вулицю Вільє і пішов далі по тротуару, паралельним земляному валу. Такої гарної зимової ночі, коли повітря холодне й свіже, йти було приємно. Дихалося легко. Весело вистукували кожен крок підбори.

Але за кілька хвилин виникло неприємне відчуття, ніби ззаду хтось іде. І справді, обернувшись, юнак зауважив людську тінь, яка промайнула між дерев. Він був не з боязких, але, однак, набавив ходи, щоб якнайшвидше дістатися до Тернської рогатки. Незнайомець побіг за ним. Стривожившись не на жарт, молодик вирішив, що краще дати відсіч переслідувачеві, й витягнув револьвер.

Але не встиг він зробити це, як чоловік стрімко накинувся на нього, і на пустельному бульварі зав’язалася бійка врукопаш. Той, на кого напали, відразу відчувши, що сила не на його боці, узявся кликати на допомогу, відбиватися, але був відкинутий на купу каміння. Противник стиснув йому горло і заткнув рот хусткою. Очі у переможеного заплющились, у вухах зашуміло, і він мало не знепритомнів, аж раптом лещата розтиснулись, і людина, яка його чавила, схопилася, щоби, своєю чергою, захиститися від несподіваного нападу.

Удар ціпком по руці, удар чоботом по кісточці... Незнайомець двічі завив од болю та, кульгаючи й лаючись, утік геть.

Не маючи наміру переслідувати його, переможець нахилився і запитав:

— Ви не поранені, мосьє?

Він був не поранений, а сильно приголомшений, не міг зіп’ястися на ноги. На щастя, на крики прибіг один із службовців рогатки. Знайшли екіпаж. І наш пан сів у нього разом зі своїм рятівником; їх повезли на проспект Ґран Армі, де жив потерпілий.

Біля дверей будинку, абсолютно отямившись, господар обсипав свого супутника виразами вдячності.

— Я завдячую вам життям, мосьє, смію вас запевнити, що ніколи цього не забуду. Зараз не хочу лякати дружину, але наполягаю на тому, щоб вона сама, вже сьогодні, могла висловити вам нашу вдячність.

Він запросив його на сніданок і назвав своє ім’я: Людовик Ембер, потім докинув:

— Чи можу я запитати, з ким маю честь...

— Звичайно, — відповів той. І відрекомендувався: — Арсен Люпен.

У той час Арсен Люпен не мав ще тієї популярності, що її принесли йому справа Каорна, його втеча зі Санте і багато інших гучних вчинків. Він навіть не був поки Арсеном Люпеном. Це ім’я, що так уславилося надалі, було спеціально вигадане для рятівника мосьє Ембера, і можна сказати, що саме у цій справі воно отримало бойове хрещення. Готовий до боротьби, повністю озброєний, але, щиро кажучи, без коштів, без авторитету, які дають успіх, Арсен Люпен був щонайбільше початківцем у професії, якою незабаром опанує як справжній майстер.

Саме тому, прокинувшись, він просто затремтів од радості, коли згадав про нічне запрошення! Нарешті він наблизився до мети! Нарешті зробить учинок, гідний його вміння і таланту! Мільйони Ембер! Яка чудова здобич, до пари його апетитам!

Він одягнувся відповідним чином: потертий сюртук, поношені штани, капелюх з поруділого шовку, обшарпані манжети і пристібуваний комірець — усе дуже чисте, але з ознакою бідності. Замість краватки — чорний бант, приколотий шпилькою з фальшивим діамантовим оком. Так, вишатувавшись, він спустився сходами будинку на Монмартрі, де недавно оселився. На четвертому поверсі, не зупинившись, постукав головкою ціпка по стулці якихось зачинених дверей. Вийшовши на вулицю, пішов бічною алеєю бульвару. Якраз нагодився трамвай. Арсен піднявся в салон, і хтось, хто йшов за ним, а саме мешканець із четвертого поверху, сів поруч.

За секунду ця людина звернулася до нього:

— Ну що, шефе?

— Порядок, справу зроблено.

— Це ж як?

— Я у них снідаю.

— Ви там снідаєте?

— Сподіваюся, ти не хочеш, щоб мій дорогоцінний час було змарновано. Я вирвав мосьє Людовика Ембера з лап смерті, яку ти йому підготував. А мосьє Людовик Ембер — людина вдячна. Він запросив мене на сніданок.

Мовчання. Потім сусід наважився запитати:

— Значить, ви від цього не відмовилися?

— Малий, — відказав Арсен, — вже коли я сьогодні вночі організував цей сміховинний напад, якщо завдав собі праці о третій ранку неподалік від земляного валу нагородити тебе ударом палиці по руці та стусаном по нозі, ризикуючи у такий спосіб покалічити мого єдиного друга, то робив це, звичайно ж, не для того, щоб тепер відмовитися від зиску за такий майстерно організований порятунок.

— Але подейкують недобре з приводу їхніх статків...

— Нехай собі говорять. Ось уже шість місяців я займаюся цією справою, шість місяців збираю відомості, вивчаю, розставляю тенета, розпитую прислугу, боргувальників та підставних осіб, шість місяців живу в тіні чоловіка й дружини. Отже, знаю, що треба робити. Дісталися ці статки від старого Брофорда, як вони стверджують, або з іншого джерела — не має значення. Головне: переконаний, що вони є. А якщо вони є, вони — мої!

— Чорт, сто мільйонів!

— Припустимо, десять або навіть п’ять, це не грає ролі! У сейфі — великі пачки цінних паперів. Чорт мене забирай, якщо однієї чудової днини я не добуду ключа.

Трамвай зупинився на площі Зірки. Чоловік прошепотів:

— Отже, що робити зараз?

— Зараз? Нічого. Я попереджу тебе. У нас ще є час.

За п’ять хвилин Арсен Люпен піднімався парадними сходами особняка Ембер, і Людовик відрекомендував його дружині. Жервеза була добротливою панійкою, дуже товстенькою і вельми балакучою. Вона прийняла Люпена надзвичайно люб’язно.

— Я наполягла на тому, щоб на святі на честь «нашого рятівника» не було нікого зі сторонніх, — сказала вона.

І з самого початку «рятівника» трактували як давнього друга. До десерту встановилася повна довіра, й відвертих зізнань не бракувало. Арсен розповідав про своє життя, життя батька — непідкупного судді, про гризоти дитинства, труднощі теперішнього моменту. Жервеза, зі свого боку, згадувала про молодість, заміжжя, доброчинність старого Брофорда, про сотню мільйонів, що вона успадкувала, про перешкоди, що заважають обняти посідання, позики, які вона змушена була зробити під немислимі відсотки, нескінченні чвари з племінниками Брофорда. А конфлікти! А секвестри! І таке інше.

— Подумайте лише, мосьє Люпене, папери тут, поруч, у столі мого чоловіка, але якщо ми візьмемо звідти бодай один купон, ми втратимо все! Вони тут, у нашому сейфі, але ми не можемо навіть доторкнутися до них.

Гість злегка здригнувся від думки про таке сусідство. Й абсолютно чітко зрозумів, що душі Арсена Люпена ніколи не піднятися до висот педантичності, властивих цій гідній пані.

— О! Вони тут, — прошепотів Арсен; у роті в нього пересохло.

— Так, вони тут.

Стосунки, що почалися в подібних обставинах, неминуче повинні були зв’язатися в міцніший вузол. Під час делікатного допиту Арсен Люпен зізнався, що загруз у злиднях і йому хоч лобом у стіну бийся. І тут же нещасний юнак був призначений особистим секретарем чоловіка й жінки з платнею сто п’ятдесят франків на місяць від кожного. Житиме він у колишній квартирі, але щодня повинен приходити, щоб отримувати розпорядження, а для більшої зручності йому під робочий кабінет виділять одну з кімнат третього поверху.

Кімнату він вибрав сам; вона завдяки щасливій нагоді виявилася над кабінетом Людовика.

Арсен дуже скоро переконався, що його секретарська посада страшенно нагадує синекуру[19]. За два місяці йому довелося переписати лише чотири маловажних листи, і тільки раз патрон викликав його до себе в кабінет, що дало йому змогу розгледіти сейф. Окрім того, він зауважив, що власникові цієї синекури, мабуть, не належить фігурувати поруч із депутатом Анкеті або старшиною стану адвокатів Ґрувелем, бо Люпена забували запрошувати на знамениті світські раути.

Він на це нітрохи не скаржився, явно вважаючи за краще залишатися на своєму скромному місці в тіні, й, щасливий та вільний, тримався осторонь. До того ж часу Арсен не марнував. Насамперед він кілька разів таємно відвідав кабінет Людовика і засвідчив свою повагу сейфові, який, на жаль, так і залишився наглухо зачиненим. Це було похмуре на вигляд величезне одоробало з чавуну і сталі; до нього не підступитися було ні з напилком, ні зі свердлом, ні з ломиком.

Та Арсен Люпен не вгавав.

«Там, де сила не допоможе, треба брати хитрістю, — сказав він собі. — Головне — вигострити очі й наструнчити вуха».

Тому він ужив необхідних заходів і, провівши копітке й ретельне обстеження паркету в своїй кімнаті, просунув олов’яну трубку в отвір між двома ліпними прикрасами у стелі кабінету господаря. Через це пристосування, щось на кшталт слухової та підзорної труби, він збирався підглядати й підслуховувати.

Відтоді Арсен жив, приклеївшись до підлоги животом. І, природно, часто спостерігав, як Ембери обговорювали щось, стоячи біля сейфа, перевіряючи книги записів і гортаючи папери в папках. Коли вони послідовно повертали чотири ручки, що урухомлювали замок, він, щоби дізнатися шифр, намагався вгадати кількість переміщуваних рубчиків. Стежив за кожним їхнім жестом, прислухався до кожного слова. Куди вони поділи ключ? Сховали його?

Якось Арсен побачив, що вони вийшли з кімнати, не зачинивши сейф, і швидко спустився вниз. Вирішив увійти. Але вони вже повернулися.

— О! Даруйте, помилився дверима.

Але Жервеза кинулася до нього і запросила в кабінет:

— Заходьте ж, мосьє, будьте як удома! Ви дасте нам пораду. Які цінні папери краще продати? Зарубіжні або ренту?

— Але як же із забороною? — дуже здивувавшись, заперечив Люпен.

— О! Вона стосується не всіх грошей.

Жервеза відчинила стулку. На полицях лежали перев’язані ремінцями папки. Вона взяла одну з них. Але чоловік запротестував:

— Ні, ні, Жервезо, це божевілля — продавати закордонні цінні папери. Їх курс підскочить... А ціни на ренту тим часом уже досягли межі. А як вважаєте ви, дорогий друже?

«Дорогий друг» ніяк не вважав, але все-таки порадив пожертвувати рентою. Тоді Жервеза взяла іншу зв’язку і витягла їз неї один папір навмання. Це була тривідсоткова акція на 1374 франки. Людовик поклав її у кишеню. Після полудня разом із секретарем вони продали цей папір через біржового маклера й отримали 46 тисяч франків.

Хай там що говорила Жервеза, в Арсена Люпена не було відчуття, що він живе тут як у бога за пазухою. Якраз навпаки, становище, яке він займав у будинку Ембер, раз по раз його дивувало. Він без упину переконувався, що прислуга не знає його імені. Вони називали його просто «мосьє». Людовика говорив про нього так: «Попередьте мосьє... Мосьє вже прийшов?». Навіщо знадобилася ця загадковість у звертанні?

До того ж, коли вщухли початкові захоплення, Ембери майже не розмовляли з ним, були чемні настільки, наскільки потребує ставлення до людини, яка зробила їм велику послугу. Але, по суті, зовсім не звертали на нього уваги. Вдавали, що вважають його оригіналом, який не любить, коли йому набридають: вони, звичайно, шанують його усамітнення, але тільки тому, що він сам їм таку умову накинув, хоч це і примха з його боку. Одного разу, проходячи через передпокій, Арсен почув, як Жервеза говорила якимось двом панам:

— Він такий дикун.

«Нехай так, — подумав Арсен, — ми — з дикунів». І не маючи наміру осмислювати дивну поведінку цих людей, він і далі вперто здійснював свій план. Арсен Люпен переконався, що нема сенсу розраховувати на неуважність Жервези, яка ніколи не розлучалася з ключем від сейфа, ба більше — ніколи не забирала цей ключ, перш ніж не переставить літери в замку. Отже, йому треба було діяти.

Одна подія — посилена кампанія, котру розгорнули деякі газети проти Емберів, — прискорила розв’язку. Їх звинувачували у шахрайстві. Арсен Люпен, спостерігаючи за перипетіями драми та поведінкою подружжя, зрозумів, що, зволікаючи ще трохи, все упустить.

П’ять днів поспіль, замість, як завжди, йти о шостій, він замикався у своїй кімнаті. Господарі думали, що його вже нема. А він, розтягнувшись на підлозі, стежив за тим, що відбувається в кабінеті Людовика.

Упродовж п’яти вечорів поспіль вишукати слушну нагоду так і не вдалося, й він серед ночі втікав через хвіртку у дворі. Мав ключ від неї.

Але на шостий день Арсен дізнався, що Ембери у відповідь на злобні інсинуації своїх ворогів запропонували відчинити сейф з тим, щоби скласти опис його вмісту.

«Це станеться сьогодні увечері», — подумав Люпен.

І справді, після вечері Людовик розташувався у своєму кабінеті. Прийшла туди й Жервеза. Вони заходилися розбирати папери, що зберігались у сейфі.

Спливла година, тоді друга. Люпен почув, що слуги пішли спати. І ось уже нікого не залишилося на другому поверсі. Ембери і далі займалися своєю справою.

— Пора, — прошепотів Люпен.

І відчинив вікно. Воно виходило на подвір’я. На небі — ні зірок, ані місяця, і за вікном — непроглядна темрява. Він дістав із шафи мотузку з вузлами, прив’язав її до поручнів балкона, переліз через них і повільно, спираючись на ринву, поповз униз до вікна, розміщеного на поверх нижче. Це було вікно кабінету; щільні штори, підшиті мольтоном, приховували все, що відбувалося всередині. З хвилину він нерухомо стояв на балконі, настороживши вуха і вдивляючись у темряву.

Усе було тихо; заспокоївшись, він легенько штовхнув стулки вікна. Якщо ніхто не спромігся перевірити, чи замкнені вони, вікно мало відчинитися, бо ж після обіду він повернув шпінгалет так, щоб язичок не увійшов до паза.

Вікно відчинилося. Тоді надзвичайно обережно Люпен ширше розчинив його. Просунув голову й одразу ж завмер. Крізь щілину між полотнищами нещільно засунутих штор пробивалася смужка світла: він побачив Жервезу і Людовика, які сиділи біля сейфа.

Вони зрідка і дуже тихо перекидалися короткими фразами, не відриваючись од свого заняття. Арсен Люпен прикинув відстань, що відділяла його від них, точно розрахував рухи, які треба було зробити, щоб нейтралізувати одного по одному, не дати часу покликати на допомогу, і вже збирався кинутися вперед, як раптом почув слова Жервези:

— Як холодно стало в кімнаті й лише за якусь хвилину! Піду, мабуть, ляжу. А ти?

— Я хотів би закінчити.

— Закінчити! Тут і до ранку не розібратися.

— Та ні, роботи на годину, не більше.

Вона пішла. Минуло хвилин двадцять, тридцять. Арсен трохи ширше прочинив вікно. Зашелестіли ґардини. Він сильніше штовхнув стулки. Людовик обернувся і, побачивши, що вітер напнув фіранки, піднявся, щоб зачинити вікно...

Усе обійшлося без єдиного крику і без боротьби. Арсен Люпен кількома точними рухами, не завдавши Людовику особливого болю, оглушив його, обгорнув йому голову ґардиною і зв’язав так, що той навіть не встиг розгледіти обличчя нападника.

Потім Арсен кинувся до сейфа, схопив дві папки, засунув їх під пахву, вийшов з кабінету, спустився сходами, перетнув двір і відчинив хвіртку. На вулиці стояв екіпаж.

— Візьми ось це спочатку, — сказав візникові, — та йди за мною.

Він знову пішов до кабінету. За два прийоми сейф був спустошений. Потім Арсен піднявся у свою кімнату, відв’язав мотузку і знищив сліди свого перебування. Усе це скінчилося.

За кілька годин Арсен Люпен разом зі спільником узявся розбирати те, що лежало в папках. Виявивши, що статки Емберів далеко не такі великі, як усі вважали, Арсен, передбачаючи це, був аж ніяк не розчарований. Ні сотень, ні навіть десятків мільйонів тут не виявилося. Але врешті-решт статки Емберів обчислювалася дуже значною цифрою і було вкладено їх в суто прибуткові галузі: це були акції залізничних компаній, паризькі та державні цінні папери, акції Суеца, північних шахт тощо.

Люпен був задоволений.

— Звичайно, — мовив він, — збитки будуть значні, коли настане час торгуватися. Ми зіткнемося з перешкодами, і доведеться не раз і не два віддавати папери за безцінь. Не біда, завдяки цьому первинному капіталовкладенню я сподіваюся почати жити, як хочу... і реалізувати деякі проєкти, що мене дуже хвилюють.

— А решта?

— Можеш усе спалити, малий. Ці купи виглядали переконливо у сейфі. Нам вони не потрібні. Що ж до цінних паперів, то ми замкнемо їх спокійненько в шафу і чекатимемо слушного моменту.

Наступного дня Арсен подумав, що ніщо не заважає йому повернутися в будинок Емберів. Але, читаючи газети, він дізнався щось зовсім несподіване: Людовик і Жервеза зникли.

Розкривання сейфа відбувалося в надзвичайно урочистій обстановці. Суддівські виявили в ньому те, що залишив Арсен Люпен... себто майже нічого.

Такі факти, точніше, деякі з них в інтерпретації Арсена Люпена. Я викладаю події, дотримуючись версії, почутої з його власних уст того дня, коли Арсен розкрив душу.

Він ходив туди-сюди моїм робочим кабінетом, і в очах його бігали бісики, яких я не помічав раніше.

— Коротше кажучи, — зауважив я, — це одна з найвдаліших ваших авантюр?

Не відповівши мені безпосередньо, він правив далі:

— У цій справі є якісь нерозв’язні загадки. І навіть після того, як я вам усе пояснив, залишилося стільки незрозумілого! Навіщо знадобилось утікати? Чому вони не скористалися допомогою, яку я мимоволі надав їм. Адже так просто було заявити: «У сейфі лежали сто мільйонів, а тепер їх тут нема, бо ж їх хтось украв!».

— Ембери збилися з плигу.

— Так, справді, збилися з плигу... Проте, з іншого боку, адже правда, що...

— Що — правда?

— Так, нічого.

Що означала його недомовка? Адже він щось недоговорив, це було очевидно, і не хотів говорити. Я був заінтригований. Певно, йшлося про щось дуже серйозне, якщо у такої людини виникли сумніви.

І я навмання почав ставити йому різні запитання.

— Ви з ними більше не зустрічалися?

— Ні.

— А чи не відчуваєте ви часом щось на кшталт жалості до цього нещасливого подружжя?

— Я?! — вигукнув він, підскочивши.

Його обурення здивувало мене. Може, я потрапив у точку?

— Зрозуміло, — не вгавав я. — Якби не ви, вони, можливо, могли би протистояти небезпеці... або принаймні виїхати з повними кишенями.

— Докори сумління, саме цього ви від мене хочете, чи не так?

— Звичайно!

Він грюкнув по моєму столу.

— Отже, по-вашому, в мене повинні бути докори сумління?

— Називайте це докорами або жалем. Але бодай якісь почуття...

— Відчувати якісь почуття до людей...

— До людей, у яких ви забрали статки.

— Які статки?

— Хай там як... ці дві або три пачки цінних паперів!

— Дві-три пачки паперів! Я у них вкрав цінні папери, чи не так, частину їхньої спадщини, і в цьому моя вина, мій злочин? А чи не спало вам на думку, чорт забирай, що вони були фальшивими, ці нібито цінні папери?.. Чуєте? ВОНИ БУЛИ ФАЛЬШИВИМИ!

Я спантеличено втупився у нього.

— Чотири чи п’ять мільйонів — фальшиві?

— Саме так! — люто вигукнув він, — архіфальшиві! Фальшиві облігації, цінні державні папери, паризькі акції — все виявилося макулатурою, а нічим іншим! І жодного су! В цій масі паперів я не знайшов і су! А ви від мене вимагаєте якихось докорів сумління. Але їх повинні відчувати вони, а не я! Ця парочка обдурила мене як звичайного бевзя! Й облупила мов останнього тупого кретина!

Люпен був злий не на жарт, досада й уражене самолюбство, мабуть, не давали йому спокою.

— Але, як не крути, я програв зі самого початку! Вгадайте, яку роль я грав у цій справі, точніше, вони змусили мене грати? Роль Андре Брофорда. Так, любий друже, а я нічого не зрозумів! Тільки згодом, із газет і, зіставивши факти, я здогадався про це. У той час, як я вдавав зі себе добродійника, такого собі пана, ризикував своїм життям і вирвав Ембер із лап бандита, вони видавали мене за одного з Брофордів!

Чудово, чи не так? Оригінал, який розташувався в кімнаті на третьому поверсі, дикун, якого показували здалеку, був Брофордом, і цю роль грав я! Тільки завдяки мені й тій довірі, яку я викликав під ім’ям Брофорда, банкіри давали позики, а нотаріуси переконували своїх клієнтів у тому, що вони можуть відкрити кредит! Так, корисний урок для початківця! Запевняю вас, він став у пригоді.

Арсен раптом замовк, схопив мене за руку, а потім з люттю, в якій, утім, прозвучали нотки іронії і захоплення, вимовив немислиму фразу:

— Наразі, друже, Жервеза Ембер винна мені тисячу п’ятсот франків!

Цього разу я не зміг втриматися від сміху. Воістину це був дотепний жарт. Люпен і сам розсміявся від душі.

— Так, дорогий, тисячу п’ятсот франків! Мало того, що я не отримав за свою роботу жодного су, господиня примудрилася витягнути з мене півтори тисячі франків! Усе, що я призбирав замолоду! І знєте для чого? Нізащо не вгадаєте... Для її бідняків! Як я казав вам! Для так званих знедолених людей, яким вона допомагала потайки від Людовика!

І на цьому я попався! Ну хіба не смішно, га? Арсена Люпена підчикрижили на півтори тисячі франків, і зробила це мила дама, в якої він украв на чотири мільйони фальшивих паперів! До яких тільки комбінацій і геніальних хитрощів я не вдавався, щоби доп’ясти такого блискучого результату!

Ось так, один-єдиний раз у житті мене обцибушили. Дідька лисого! Обмахорили по-справжньому, начисто і за вищим розрядом!..