Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Таємничий пасажир

Напередодні я загадав перегнати мій автомобіль у Руан по шосе. А сам поїхав потягом, збираючись пересісти там за кермо й вирушити до друзів, які живуть на березі Сени.

Та в Парижі, за кілька хвилин до відправлення, в моє купе всунулося семеро чоловіків; п’ятеро з них курили.

І хай їхати швидким потягом треба було недовго, перспектива провести весь цей час ув такій компанії мені не надто подобалася, тим більше, що вагон наш належав до старих моделей і в ньому не було коридору. Тож узяв я пальто, газети, свій путівник і втік до одного зі сусідніх купе.

У ньому сиділа жінка. Варто було мені увійти, як вона скривилася, мов середа на п’ятницю, так що я відразу це помітив, потім схилилася до чоловіка, який стояв на підніжці, — напевно, того самого, що проводжав її на вокзалі. Цей пан оглянув мене, але огляд, завершився, мабуть, на мою користь, бо він з посмішкою, немов заспокоюючи налякану дитину, щось тихо сказав дружині. Своєю чергою і вона посміхнулася, скинувши на мене дружнім поглядом, ніби раптом зрозуміла, що я належу до тієї породи ґалантних чоловіків, з якими жінка може провести дві години у замкненій комірчині — шість кроків у довжину, шість завширшки — без жодного побоювання.

Чоловік сказав їй:

— Не гнівайся, люба, але у мене невідкладна зустріч, і я не можу більше чекати.

Він ніжно поцілував її і пішов. Дружина посилала йому поцілунки здаля і махала хусткою.

Але ось пролунав свисток. Потяг рушив.

Саме цієї миті, попри опір провідників, двері відчинились, і в нашому купе з’явився чоловік. Моя супутниця, що стоячи розкладала свої речі у вагонній сітці, скрикнула від страху і впала на сидіння.

Я не з боязких, зовсім ні, проте, зізнатися, такі вторгнення в останню хвилину завжди неприємні. Вони сприймаються перекручено, здаються не дуже природними. Так і чекаєш якогось підступу, інакше навіщо...

Утім, зовнішність і манери якоюсь мірою згладили неприємне відчуття, викликане його діями. Коректний, елеґантний, вишукана краватка, чисті рукавички, вольовите обличчя... Чорт забирай, десь я бачив його, але де? Не могло бути жодних сумнівів, я його бачив. У мені, якщо говорити точніше, наче прокинувся раптом якийсь спогад, котрий зазвичай залишає багаторазове споглядання портрета, якщо так і не пощастило побачити оригінал. І водночас я відчував, що ритися у голові марно: таким-то непевним, туманним був цей спогад.

Але коли я переніс свою увагу на даму, то був вражений тим, як вона пополотніла і як спотворилися риси її обличчя. Вона дивилася на свого сусіда — той сів поруч із нею — з відвертим жахом, і я помітив, що тремтлива рука жінки сягнула по саквояжик, котрий лежав на сидінні сантиметрів за двадцять від її колін. Урешті-решт вона дотяглася до нього і нервовим рухом пригорнула до себе.

Погляди наші зустрілися, і я побачив в її очах такий біль і тривогу, що, не втримавшись, запитав:

— Вам недобре, мадам? Може, відчинити вікно?

Нічого не відповівши, вона злякано вказала мені на нашого супутника. Я посміхнувся так само, як її чоловік, знизав плечима і знаками пояснив, що їй нема чого боятися, що я тут, поруч, і що цей пан, здається, невадливий, та й годі.

Цього моменту він обернувся до нас, оглянув мене та її з ніг до голови, потім скулився в кутку й більше не ворушився.

Запала тиша, але дама, мабуть, зібравши всю свою енергію перед відчайдушним кроком, прошепотіла мені ледве чутним голосом:

— Чи знаєте ви, хто їде у нашому потязі?

— Хто?

— Це ж він... він... я вас запевняю.

— Хто він?

— Арсен Люпен.

Вона не спускала очей з пасажира, і радше в його, ніж у мій, бік кинуто було це страшне ім’я.

Пасажир насунув капелюха на носа. Для того, щоби приховати збентеження чи просто збирався поспати?

Я спробував заперечити пані:

— Арсена Люпена вчора заочно засудили до двадцяти років каторжних робіт. І малоймовірно, що вже сьогодні він буде такий необачний, щоб з’явитися на людях. Окрім того, газети, якщо не помиляюся, повідомили, що цієї зими, після голосної втечі зі Сантé, його бачили в Туреччині.

— Він їде нашим потягом, — повторила жінка, намагаючись говорити голосніше, явно для того, щоб її почув наш супутник. — Мій чоловік — заступник начальника управління виправних установ, і сам комісар вокзалу повідомив нам, що шукають Арсена Люпена.

— Це ще не підстава...

— Його бачили в чекальні. Узяв квитка до Руана, в перший клас.

— Але ж його легко було заарештувати.

— Він як у воду канув. Контролер біля входу в чекальню не помітив його, припускають, що він пройшов через приміський перон та піднявся в експрес, який відходить на десять хвилин пізніше за наш потяг.

— В такому разі там його, напевно, і схопили.

— А якщо останньої миті він вистрибнув з вагона і перебрався сюди, на наш потяг... що цілком можливо... і цілком імовірно?

— Значить, його схоплять тут. Бо ж службовці вокзалу і поліцейські агенти не могли не помітити, як хтось стрибає з одного потяга в інший, і коли ми прибудемо до Руана, його неодмінно піймають.

— Його? Як на долоні волосся виросте! Він знову знайде спосіб утекти.

— У такому разі бажаю йому щасливої дороги!

— Але доти він такого накоїть!

— Тобто?

— Звідки мені знати? Тут можна очікувати чого завгодно!

Вона була вкрай схвильована; та й справді, обставини в купе якоюсь мірою сприяли такому сильному нервовому збудженню.

Та я ніби ненароком кинув їй: «Справді, бувають цікаві збіги... Але заспокойтеся. Коли навіть припустити, що Арсен Люпен їде в одному з вагонів цього потяга, сидітиме він тихо й смиренно; і щоб не стягнути на свою голову нових неприємностей, думатиме, напевно, тільки про те, як би уникнути небезпеки, що йому загрожує».

Мої слова аніскільки не заспокоїли її. Проте вона промовчала, не бажаючи, мабуть, здатися нескромною.

Я ж узявся гортати газети і прочитав звіти про процес Арсена Люпена. Позаяк у них не було нічого такого, про що б я не знав, то вони мене не надто зацікавили. Крім того, я втомився, не виспався й відчув, як повіки мої тяжчають, а голова хилиться набік.

— О, мосьє, тільки не засніть!

Дама вирвала з моїх рук газету і сердито подивилася на мене.

— Звичайно, — відповів я, — і не збираюся.

— Це було б украй необережно, — зауважила вона.

— Вкрай необережно, — повторив я.

І після цього з усіх сил боровся зі сном, чіпляючись поглядом за пейзаж, за хмари, що пливли небом. Та невдовзі все це розчинилося у просторі, образи збудженої дами та призаснулого пана вилетіли з моєї голови, і всім тілом розлилася нескінченна і глибока тиша сну.

Незабаром її наповнили розпливчасті й легкі видива, і певне місце в них посідала істота, що відігравала роль і мала ім’я Арсена Люпена. Він ішов за обрій, несучи на спині дорогоцінні предмети, перелазив через стіни і спустошував замки.

Але ось силует цієї людини, який уже не був Арсеном Люпеном, вималювався ясніше. Він ішов мені назустріч, чимраз вищаючи, з неймовірною спритністю стрибнув у вагон і впав мені просто на груди.

Гострий біль... несамовитий крик. Я прокинувся. Чоловік, пасажир, стискав мені горло, придавивши груди коліном.

Я насилу розгледів цю картину, бо очі мої були залиті кров’ю. Бачив хіба, що дама, забившись у куток, вигиналася у нервовому припадку. Я навіть не намагався пручатися. Та й сил у мене не було, в скронях стукало, я задихався... хрипів. Ще хвилину... і я б задушився.

Чоловік, видно, відчув це й відпустив моє горло. Однак, не відсунувшись, правою рукою він витягнув мотузку із заздалегідь заготовленим зашморгом і різким рухом стягнув мені зап’ястя. За одну секунду я опинився зв’язаний, паралізований, із затичкою у роті.

Усе це він проробив у спосіб найприродніший, зі спритністю, що виказала хист майстра, професійного злодія і злочинця. Жодного слова, жодного гарячкового руху. Спокій та відвага. І ось я уже на сидінні купе, зв’язаний, як мумія. Я! Арсен Люпен!

Їй-бо, сміх та й годі. Але хоча обставини були до мене жорстокі, я не міг не оцінити весь комізм і пікантність ситуації. Обдурити Арсена Люпена як жовторотика! Обібрати як першого зустрічного, бо бандит, звичайно ж, не знехтував моїм гаманцем і течкою! Арсен Люпен — жертва, обдурений, переможений... Оце так історія!

Зосталася дама. На неї він просто не звертав уваги. Тільки підняв сумочку, що валялася на килимку, і вийняв з неї коштовності, гаманець, золоті дрібнички і гроші. Дама відкрила одне око, затремтіла від страху, сама зняла каблучки та простягнула їх чоловікові, немов не бажаючи занадто його обтяжувати. Незнайомець узяв каблучки і глянув на жінку: вона знепритомніла.

Після цього, як і раніше, мовчки й спокійно, вже не звертаючи на нас уваги, він повернувся на своє місце, запалив сигарету і взявся ретельно оглядати здобуті скарби, що, судячи з усього, цілком його задовольнило.

Я ж був задоволений значно менше. Не кажу про дванадцять тисяч франків, яких мене так безцеремонно позбавили: з цією втратою я змирився лише ненадовго, не сумніваючись, що ці дванадцять тисяч невдовзі повернуться до мене, як і ті преважливі папери, що опинилися у вкраденій течці: плани, кошториси, адреси, списки кореспондентів, компромітовні листи. Цього моменту в мене був серйозніший, першочерговий привід для занепокоєння.

Що буде далі?

Як ви розумієте, метушню, викликану моєю появою на вокзалі Сен-Лазар, оминути мені не вдалося. Вирушаючи в гості до друзів, які знали мене під ім’ям Ґійома Берла і щиро жартували над моєю схожістю з Арсеном Люпеном, загримуватися як слід я не міг, тому-то моя поява і впала в око. Більш того, бачили одного чоловіка, що перескочив зі швидкого потяга в кур’єрський. Хто ж це міг бути, як не Арсен Люпен? Отже, поліцейський комісар Руана, попереджений телеграмою, в супроводі чималого загону агентів неминуче, фатально опиниться на пероні в очікуванні поїзда, розпитуватиме всіх підозрілих пасажирів і ретельно обстежуватиме всі вагони.

Все це я передбачав, але надто не переймався, будучи впевненим у тому, що поліція Руана не прозорливіша за паризьку і я зумію проскочити непоміченим — хіба не досить було б при виході недбало показати своє депутатське посвідчення, завдяки якому я вже викликав цілковиту довіру в контролера на вокзалі Сен-Лазар? Утім, обставини так змінилися! Тепер я не був вільний. І будь-який із моїх звичайних трюків тепер як мертвому кадило. В одному з вагонів комісар виявить пана Арсена Люпена, що його послав йому щасливий випадок, та ще й зі зв’язаними руками і ногами, смирного як овечка, упакованого, готового. Поліцейському залишиться тільки отримати вантаж, як отримують на вокзалі адресований вам поштовий пакунок, кошик з дичиною або городиною і садовиною.

Але як же мені, обплутаному вірьовками, уникнути такої неприємної розв’язки?

А кур’єрський, залишивши позаду Вернон і Сен-П’єр, мчав у бік Руана, останньої і вже близької станції.

Турбувала мене й інша проблема, хай вона прямо до мене і не стосувалася, та пробуджувала суто професійну цікавість. Які заміри мав наш супутник?

Був би я сам, то в Руані він би встиг абсолютно спокійно вийти з вагона. Але дама? Варто було дверцятам відкритися, як вона, така наразі слухняна й тиха, закричала б, заметушилася, стала б кликати на допомогу!

Ось це мене і здивувало! Чому він не позбавив її, так само, як мене, можливості діяти, що дало б йому змогу спокійно зникнути до того, як випливе його подвійний злочин?

Наш супутник і раніше курив, втупившись у вікно, на яке довгими косими лініями лягали несміливі краплі дощу. Одного разу він, утім, обернувся, схопив мого залізничного довідника і щось по ньому перевірив.

Дама старанно зображувала непритомність, щоб обдурити ворога. Але напади кашлю, викликані димом, зраджували її.

Що ж до мене, то мені було мулько на душі, нещадно нили суглоби. А я знай думав... прикидав...

Пон-де-л’Арш, Уассель[16]... Кур’єрський весело мчав уперед, немов п’яний од швидкості.

Сент-Етьєн... Цієї миті чоловік підвівся і зробив два кроки в наш бік, на що дама відразу ж відреагувала новим криком і справжньою непритомністю.

Але все-таки що задумав наш попутник? Ось він опустив вікно з нашого боку. Дощ лив тепер як з відра, і чоловік вочевидь подосадував на себе, що не має ні парасольки, ні пальта. Кинув погляд на сітку: в ній лежала дамська парасолька. Він узяв її, потім моє пальто, одягнув його.

Потяг мчав над Сеною. Чоловік загорнув закавраші штанів, потім, перехилившись, підняв засувку зокола.

Чи не збирається він, бува, плигонути на ходу? На такій швидкості це нехибна смерть. Потяг увірвався в тунель, проритий під пагорбом Сент-Катрін. Чоловік відчинив дверцята, намацав ногою першу сходинку. Яке навіженство! Темрява, дим, гуркіт — усе це надавало його спробі шалених рис! Але раптом потяг сповільнив хід, повітряні гальма компанії «Westinghouse» стримували обертання коліс. Якась хвилина, і потяг уже рухався повільно, потім — ледь-ледь. Певно, в цій частині тунелю здійснювали зміцнювальні роботи, звідси і необхідність сповільнювати хід потягів; імовірно, роботи почали кілька днів тому, і наш попутник про це знав.

Таким чином, йому залишалося поставити іншу ногу на верхню сходинку, спуститися на другу і тихо-мирно ушитися, не забувши спершу опустити клямку й замкнути дверцята.

Тільки-но він зник, як димова завіса аж зблиснула білосніжним згустком у денному світлі. Потяг виїхав у долину. Ще один тунель — і ось ми вже в Руані.

Дама миттю отямилась і насамперед заходилась оплакувати свої втрачені коштовності. Я благав її поглядом. Зрозумівши, на що натякаю, вона звільнила мене від затички. Потім хотіла розв’язати пута, але я заперечив.

— Ні, ні, нехай поліція побачить усе, як є. Хочу, аби вони знали, що це за дрань.

— А може, мені натиснути на стоп-кран?

— Запізно, про це треба було думати, коли він на мене накинувся.

— Та він убив би мене! О, мосьє! Чи не казала я вам, що він їде нашим потягом! Я тут же його впізнала з портрета. А тепер він звіяв. І ще й мої коштовності прихопив.

— Його знайдуть, не бійтеся.

— Знайти Арсена Люпена! Ніколи.

— Це залежить від вас, мадам. Послухайте. Тільки-но ми приїдемо, встаньте біля дверцят і кличте на допомогу, підніміть галас. Потім кількома словами розкажіть про все, що бачили: про напад, жертвою якого я став, і про втечу Арсена Люпена, опишіть його, згадавши про м’якого капелюха, парасольку — вашу парасольку — і сіре приталене пальто.

— Ваше пальто, — уточнила вона.

— Як моє? Нема його, мого. В мене не було пальта.

— Мені здалося, що він, коли увійшов, був теж без пальта.

— Та отож... якщо тільки хтось не забув свій одяг у сітці. В усякому разі, коли він утікав, воно на ньому було, а це головне... сіре приталене пальто, запам’ятайте... О! Забув... передовсім назвіть своє ім’я. Стан вашого чоловіка піджене старанність цих панів.

Під’їхали. Вона вже висунулася з дверцят. Я знову заговорив твердим, майже наказовим тоном, щоб мої слова закарбувалися як слід у неї в пам’яті:

— Назвіть і моє ім’я — Ґійом Берла. Якщо треба, скажете, що я — ваш знайомий... Це дасть нам змогу вигадати час... Треба швидко упоратися з попереднім розслідуванням... Головне — наздогнати Арсена Люпена... ваші коштовності... Ви ж не помилитеся, еге ж? Ґійом Берла, друг вашого чоловіка.

— Домовилися... Ґійом Берла.

Вона вже кликала на допомогу, розмахуючи руками. Тільки-но потяг зупинився, як якийсь пан у супроводі кількох осіб зайшов у вагон. Критичний момент наближався.

Задихаючись, дама вигукнула:

— Арсен Люпен... він накинувся на нас... поцупив мої коштовності... Я — мадам Рено ... Мій чоловік — заступник начальника управління в’язниць... О! Дивіться, ось і мій брат, Жорж Ардель, директор Руанського банку... ви маєте його знати...

Вона поцілувала молодика, який щойно підійшов та з яким привітався поліцейський комісар, і плаксивим голосом повела далі:

— Так, Арсен Люпен... коли мосьє заснув, він кинувся на нього і схопив за горло... Мосьє Берла, друг мого чоловіка.

— Але де ж Арсен Люпен? — запитав комісар.

— Вистрибнув з поїзда в тунелі, за Сеною.

— Ви упевнені, що це був він?

— Чи впевнена я! Я його прекрасно упізнала. До того ж бачили його на вокзалі Сен-Лазар. На ньому був м’який капелюх…

— Та ні ... капелюх з жорсткого фетру, як ось цей, — поправив її комісар, показавши на мій капелюх.

— М’який капелюх, ось вам хрест, — повторила мадам Рено, — і сіре приталене пальто.

— Справді, — пробурмотів комісар, — у телеграмі згадане сіре пальто, приталене і з чорним оксамитним коміром.

— Правильно, з чорним оксамитним коміром, — переможно вигукнула мадам Рено.

Я полегшено зітхнув. О! Моя хоробра, моя чудова супутнице, як ви прийшлися до ладу!

Тим часом поліцейські звільнили мене від пут. Я жорстоко покусав собі губи, потекла кров. Зігнувшись дугою, з хусткою на вустах, як личить людині, що довгенько просиділа у незручній позі, та зберігаючи на обличчі криваві сліди від затички, змученим голосом сказав комісарові:

— Мосьє, це був Арсен Люпен, сумнівів нема... Якщо не баритися, його ще можна упіймати... Сподіваюся, зможу вам чимось прислужитися...

Вагон, який мав стати об’єктом розслідування, був відчеплений. Потяг вирушив до Гавра. Нас повели в кабінет начальника вокзалу крізь натовп зацікавлених, які заповнили перон.

У цей момент я сповнився сумніву. Мені легко було вийти під яким-небудь приводом, знайти свій автомобіль — і шукай вітра в полі!.. Чекати далі було небезпечно. Досить було статись якомусь інцидентові або прийти телеграмі з Парижа — і мені каюк.

Так, але як же мій злодій? Змушений покладатися тільки на власні кошти, опинившись у незнайомому місці, я навряд чи міг сподіватися, що його знайду.

«Що ж! Ризикнемо, — подумав я, — і залишимося. Виграти партію важко, а от пограти в неї так кумедно! Та й ставка того вартує».

А що нас просили ще раз повторити свідчення, то я вигукнув:

— Пане комісаре, зараз Арсен Люпен нас випереджає. У дворі стоїть моє авто. Якщо ви зробите мені ласку і сядете в нього, ми спробуємо...

Комісар з хитрим виглядом посміхнувся:

— Ідея непогана... така непогана, що вже здійснюється.

— Тю!

— Так, мосьє, деякий час тому... два моїх агенти вже вирушили на велосипедах...

— Але куди?

— До виходу з тунелю. Там вони пошукають сліди, зберуть свідчення і поїдуть слідом Арсена Люпена.

Я не втримався і знизав плечима.

— Ваші два агенти і слідів не знайдуть, і свідчень не зберуть.

— Хіба?

— Арсен Люпен подбав про те, щоб ніхто не побачив, як він виходить із тунелю. Він добереться до найближчої дороги і звідти...

— І звідти — в Руан, де ми його і спіймаємо.

— Не піде він у Руан.

— Значить, бродитиме в його околицях, де ми почуваємося ще впевненіше.

— Він не залишиться в околицях.

— Та невже?! І де ж він ховатиметься?

Я дістав годинник.

— Наразі Арсен Люпен бродить неподалік від вокзалу Дарнеталь. О десятій годині п’ятдесят хвилин, тобто за двадцять дві хвилини, на Північному вокзалі він сяде в потяг, який прямує з Руана в Ам’єн.

— Ви уважаєте? А звідки вам це відомо?

— О! Все дуже просто. В купе Арсен Люпен дивився мого довідника. Навіщо? Чи не було неподалік від того місця, де він зник, іншої залізничної лінії, вокзалу на ній і потяга, що зупинявся б на цьому вокзалі? Я теж розглядав свого довідника. Ось звідки моя ідея.

— Воістину, мосьє, — мовив комісар, — філігранний розрахунок. Яка компетентність!

Але, захопившись своєю ідеєю, я припустився помилки, занадто відкрито продемонструвавши свою майстерність. Поліціянт дивився на мене з подивом, здавалося, ним опанувала якась підозра. О, вельми неясна, бо фотографії, надіслані всюди поліцією, були занадто погані, Арсен Люпен на них аж ніяк не нагадував ту людину, що стояла перед ним, і впізнати його було неможливо. А проте поліціянт був чимось збентежений, якось дивно стурбований.

На хвильку всі замовкли. Щось двозначне й незрозуміле стримувало розмову. Навіть мене взяло якесь тремтіння, аж я зніяковів. Невже удача відвернеться від мене? Опанувавши себе, я засміявся.

— Господи, невже ви не розумієте, що я позбувся свого гаманця і хочу повернути його назад? І якби ви погодилися віддати в моє розпорядження двох своїх агентів, мені здається, разом ми, можливо, змогли б...

— О! Прошу вас, пане комісаре, — вигукнула мадам Рено, — послухайте ж пана Берла.

Втручання моєї чудової попутниці вирішило справу. Ім’я Берла в устах дружини впливової особи справді ставало моїм і засвідчувало мою особу так, що ніхто й запідозрити нічого не смів. Комісар встав:

— Запевняю вас, мосьє Берла, я був би надзвичайно радий вашому успіхові. Так само, як і ви, я зацікавлений в арешті Арсена Люпена.

Він підвів мене до автомобіля. У ньому вмостилися два агенти, з якими комісар мене познайомив, Оноре Массоль і Ґастон Деліве. Я ж сів за кермо. Механік завів двигун. Через кілька секунд ми поїхали геть з вокзальної площі. Я був врятований.

О! Зізнаюся, що, проїжджаючи бульварами, які оперізують старе нормандське місто, на великій швидкості, яку розвинув мій «Moreau-Lepton», — в ньому ховалось аж тридцять п’ять «конячок», — я не міг не повнитися певною гордістю. Мелодійно диркотів двигун. Праворуч та ліворуч повз нас пролітали дерева. І вільний, поза небезпекою, я був стурбований тільки тим, як залагодити свої особисті справи за допомогою двох гідних представників влади. Арсен Люпен їхав на пошуки Арсена Люпена!

Скромні захисники громадського порядку, Ґастон Деліве й Оноре Массоль, яка безцінна для мене ваша допомога! Що б я робив без вас? Якби не ви, стільки б раз я звернув не на ту дорогу! Без вас Арсен Люпен збився б зі шляху, а той, інший, ушився б!

Але не все ще було скінчено. Далеко ні. По-перше, мені необхідно було наздогнати хлопця, а потім самому заволодіти паперами, які він у мене поцупив. Ні за що на світі не можна було допустити, щоб мої помічники встромили носа у ці документи, а тим більше, захопили їх. Використовувати агентів, але діяти без них — ось чого я хотів, хоча було це вельми непросто.

На вокзал Дарнеталь ми запізнилися на три хвилини, потяг уже від’їхав. Щоправда, я втішився, дізнавшись, що якийсь чоловік у сірому приталеному пальті з чорним оксамитним коміром зайшов у купе другого класу з квитком до Ам’єна. Мої перші кроки на детективній ниві виявилися успішними.

Деліве сказав мені:

— Цей потяг — експрес, зупиниться він тільки за дев’ятнадцять хвилин у Монтерольє-Бюші. Якщо ми не прибудемо туди раніше за Арсена Люпена, він зможе дістатися до Ам’єна або пересісти в потяг на Клер, а звідти попрямувати у Дьєпп або Париж.

— А далеко до Монтерольє?

— Двадцять три кілометри.

— Двадцять три кілометри за дев’ятнадцять хвилин... Будемо там раніше за нього.

Захватна гонитва! Ніколи ще мій вірний «Moreau-Lepton» не озивався на моє нетерпіння з такою віддачею й чіткістю. Здавалося, йому прямо передається моя воля, без посередництва ручок і важелів. Автомобіль поділяв мої бажання. Він схвалював мою завзятість. Розумів мою злість на цього кретина Арсена Люпена. Лицеміре! Зраднику! Чи зумію я узяти гору над ним? Чи він іще раз посміється над престижем того, в кого втілився?

— Праворуч! — кричав Деліве. — Ліворуч! Прямо!..

Ми летіли над землею. Дорожні знаки здавалися маленькими полохливими кузьками, що непритомніли, щойно ми наближалися.

І раптом на повороті якоїсь дороги: хмара диму, Північний експрес.

Увесь кілометр точилася боротьба, пліч-о-пліч, боротьба нерівна, результат якої був незрозумілий. До моменту прибуття ми обігнали його на двадцять корпусів.

За три секунди ми добігли до перону, до вагона другого класу. Дверцята відчинилися. Вийшло кілька людей. Утім, злодія мого не виявилося. Ми оглянули купе. Нема Арсена Люпена!

— Біс батька знащо! — вигукнув я. — Він, напевно, побачив мене в автомобілі, коли ми їхали поруч із потягом, упізнав і зістрибнув.

Начальник потяга підтвердив це припущення. Він бачив, як людина скотилася по насипу метрів за двісті від вокзалу.

— Дивіться, онде... він переходить залізничний переїзд.

Я кинувся вперед, за мною — обидва моїх помічники, або радше один, адже другий, Массоль, як з’ясувалося, був чудовим бігуном, який вирізнявся витривалістю і швидкістю. За кілька секунд відстань, що відділяла його від утікача, дивом скоротилася. Чоловік помітив це, перескочив через огорожу і швидко кинувся до укосу, виліз на нього. Ми побачили його вже ген-ген: він заходив у лісок.

Коли ми дісталися туди, Массоль нас уже чекав. Він вирішив, що годі було йти далі, інакше втратить нас.

— Вітаю вас, мій любий друже, — сказав я йому. — Після такої гонитви цей хлопець, напевно, насилу зводить дух. Він у нас у руках.

Я оглянув місцевість, розважаючи над тим, як заарештувати втікача без свідків, щоб самому вилучити речі, чого напевно не допустили б правоохоронці без попередніх неприємних розпитувань. Потім повернувся до моїх супутників.

— Так ось, усе дуже просто. Ви, Массолю, стійте тут, ліворуч. А ви, Деліве, — праворуч. Спостерігайте звідси за дальнім узліссям, він не зможе вийти так, щоб ви його не помітили, якщо тільки не піде яром, де ховатимусь я. Якщо він не вийде, мені доведеться піти за ним самому і погнати до котрогось із вас. Вам треба тільки його дочекатись. О! Забув: сигнал тривоги — постріл.

Массоль і Деліве пішли кожен на своє місце. Тільки-но вони зникли, я кинувся в ліс, намагаючись іти вкрай обережно, так, щоб мене було не видно і не чутно. Йшов густими чагарями, крізь які для полювання були прокладені вузесенькі стежки; щоб йти ними, доводилося конче згинатися, наче йшлося про зелене підземелля.

Одна зі стежок вела на галявину: на мокрій траві ще зберігалися чиїсь сліди. Я рушив за ними, намагаючись прослизати крізь кущі. Сліди привели мене до невеликого пагорба, над яким височіла напівзруйнована халупина, викладена з будівельного сміття.

«Він, мабуть, там, — подумав я. — Спостережний пункт обрав нівроку».

Я пробрався ближче до будови. Легке шурхотіння виказало його присутність, і справді, через отвір дверей я уздрів, що він сидить до мене плечима.

Двома стрибками я накинувся на нього. Він спробував навести на мене пістолет, який тримав у руці. Але вистрілити не встиг, я повалив його на землю, скрутив йому руки за спину і коліном придавив груди.

— Послухай, хлопче, — шепнув я йому на вухо, — я — Арсен Люпен. Ти зараз же і самохіть повернеш мені мій гаманець і сумочку дами... за це я витягну тебе з лап поліції і зарахую до компанії своїх друзів. Одне тільки слово: так чи ні.

— Так, — прошепотів він.

— Тим краще. Гарно ж ти оборудував цю справу сьогодні вранці. Ми зрозуміємо один одного.

Я встав. Він сягнув у кишеню, видобув звідти великий ніж і спробував мене ударити.

— Бовдур! — вигукнув я.

І однією рукою відбив удар, а іншою щосили врізав по сонній артерії. Він упав як підкошений.

Я знайшов свій гаманець з документами і грошима. Але мені було цікаво, що ж ховає його гаманець. На конверті, який я виявив, було написано: П’єрові Онфре.

Я здригнувся. П’єр Онфре, вбивця з вулиці Лафонтен, в Отей! П’єр Онфре, людина, яка зарізала мадам Дельбуа і двох її дочок. Я схилився над ним. Так, це було те саме обличчя, яке в купе нагадало мені вже бачені колись риси.

Але час спливав. Я застромив у конверт дві купюри по сто франків, візку і записку:

«Арсен Люпен — своїм колегам Оноре Массолю і Ґастонові Деліве, на знак вдячності».

Потім поклав конверт для уваги посеред кімнати. Поруч — сумочку мадам Рено. Чи міг я не повернути її чудовій попутниці, яка мені допомогла?

Каюсь, але я все ж вийняв звідти все бодай трохи цінне, залишивши тільки черепахового гребінця й порожнього гаманця. Якого біса! Справа є справа. До того ж ремесло її чоловіка надто ганебне!..

Але що робити з цим негідником? Він заворушився. Що ж робити? У мене не було бажання ні рятувати його, ні засуджувати.

Я відібрав у нього револьвер і вистрілив у повітря.

«Ці двоє зараз з’являться, — подумав я, — нехай сам виплутується! Все буде так, як визначено долею».

І побіг стежкою, прокладеною дном яру.

За двадцять хвилин путівець, який я зауважив під час переслідування, вивів мене до машини.

О четвертій я телеграфував моїм друзям у Руан, що непередбачений випадок змушує мене відкласти візит. Тільки між нами, але я дуже побоююся, що після того, як їм стало багато відомо, цей візит доведеться відкласти хтозна-наскільки. Яке жорстоке розчарування для них!

О шостій я повертався в Париж через Іль-Адам, Анґен і ворота Біно.

Із вечірніх газет я дізнався, що нарешті вдалося схопити П’єра Онфре.

Наступного дня — не будемо нехтувати корисними властивостями розумної реклами — «Écho de France» опублікувала таку сенсаційну замітку:

«Вчора в околицях Бюші після численних спроб Арсену Люпенові вдалося заарештувати П’єра Онфре. Вбивця з вулиці Лафонтен недавно дорогою з Парижа в Гавр пограбував мадам Рено, дружину заступника начальника управління в’язниць. Арсен Люпен повернув мадам Рено сумочку, в якій лежали її коштовності, й щедро нагородив двох поліцейських агентів, котрі прислужилися йому в проведенні цього драматичного арешту».