Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Арешт Арсена Люпена

Дивне плавання! Але ж як приємно воно починалося! Зізнатися, в мене зроду не заповідалося нічого успішнішого. «Прованс» — так називався наш прудкобіжний, наш комфортабельний тихоокеанський лайнер під орудою найлюб’язнішого представника роду людського. Товариство на борту зібралося найдобірніше. Пасажири знайомилися, вигадували всілякі розваги. Нас опанувало неабияке відчуття: здавалося, ми були відірвані од світу і ми не на кораблі, а на безлюдному острові, де конче мусиш спертися на когось поруч.

І ми спиралися...

Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, яким незвичайним і непередбачуваним може виявитися таке зібрання людей: ще вчора вони одне одного не знали, а тепер мусили прожити кілька днів у вузькому своєму колі, між безмір’ям неба та безкраєм моря, й разом кидати виклик розгніваній океанській стихії, витримувати страшний натиск хвиль і лукаве затишшя млявих вод?

По суті, це і є життя, хіба що немов спресоване на трагічний лад, життя з його бурями та злетами, монотонністю та розмаїттям; і саме тому, напевно, люди, смакуючи гарячкову хапанину, прагнуть насолодитися короткою мандрівкою, надто спокусливою тому, що кінець її видно вже на початку.

Але в останні кілька років діється щось таке, що надає якогось дивного забарвлення емоціям, пережитим під час рейсу. Пливучий острівець досі залежить од того світу, від якого, здавалося, звільнилися пасажири. Зв’язок зберігається, але у чистому океані він мало-помалу слабшає, а тоді, знову ж у чистому океані, потроху міцніє. Бездротовий телеграф, поклик з іншого світу, звідки ми в такий загадковий спосіб отримуємо новини! Уяві вже не до снаги воскресити подумки образ дротів, якими ковзає невидиме послання. І загадка здається геть нерозв’язною, і до того ж вельми поетичною, тож для пояснення нового дива доводиться вдаватися до порівняння його з крилатим вітром.

Таким чином, у перші години ми відчували, як за нами йде, нас супроводжує, ба — випереджає далекий голос, який час від часу нашіптує комусь із нас кілька слів з далекого далеку. Двоє друзів поговорили зі мною. Десять-двадцять інших послали всім, крізь простір між нами, сумні або веселі прощальні звісточки.

Але ось наступного дня, за п’ятсот миль од французьких берегів, грозового пополудня бездротовий телеграф передав таку-от телеграму:

«На борту вашого судна перебуває Арсен Люпен, у першому класі, білявець, на правій руці — рана, подорожує сам, під ім’ям Р...».

І цієї миті сильний удар грому струсонув похмурим небом. Сталося замикання. Кінець депеші до нас не дійшов. Ми відкрили тільки першу літеру імені, під яким ховався Арсен Люпен.

Якби йшлося про будь-яку іншу новину, нітрохи не сумніваюся: телеграфісти, так само, як вахтовий офіцер і капітан корабля, приховали б цю таємницю. Але бувають події, котрих не сховаєш навіть за найсуворішої конспірації. Того ж дня, невідомо яким чином, справа набула розголосу, і всі дізналися, що знаменитий Арсен Люпен пливе на нашому кораблі.

Арсен Люпен серед нас! Невловимий грабіжник, про подвиги якого всі газети кричать уже кілька місяців! Загадкова особистість, противник старого Ґанімара, найздібнішого поліціянта, котрий оголосив злочинцеві війну не на життя, а на смерть, війну, події якої розгорталися так яскраво!

Арсен Люпен, винахідливий грабіжник і джентльмен, — він орудував тільки у замках і салонах! — одного разу вночі добувся в особняк барона Шормана, але... пішов звідти порожняком, залишивши, щоправда, візитку, на якій було написано таке: «Арсен Люпен, джентльмен-грабіжник, повернеться, коли меблі поставлять справжні». Арсен Люпен — людина на тисячу облич: то він водій, то тенор, то букмекер, а то... син багатих батьків, юнак, старий, комівояжер з Марселя, лікар-росіянин, іспанський тореадор!

Тільки-но уявіть: Арсен Люпен походжає палубами нашого теплохода, валандається тіснуватими приміщеннями, — та що я говорю! — просто закутком, відведеним пасажирам першого класу, і може будь-якої миті завернути до їдальні, вітальні чи курильні! А що, коли отой пан і є Арсен Люпен... або, наприклад, цей... мій сусід по столику або каюті...

— І це триватиме ще п’ять діб! — вигукнула наступного дня міс Неллі Андердаун. — Просто не до витерпу! Дуже сподіваюся, що його заарештують.

Відтак, звернувшись до мене, запитала:

— Чуєте, мосьє Андрезі, ви ж ніби потоваришували з капітаном і нічого не знаєте?

Як би мені хотілося знати бодай щось, аби догодити міс Неллі! Вона була з тих дивовижних створінь, які всюди, де б не перебували, відразу опиняються в центрі уваги. Їхня врода у поєднанні з багатством засліплює. У них завжди є свій двір, шанувальники, прихильники.

Міс Неллі виросла в Парижі, у матері-француженки, а тепер їхала до батька, дукача Андердауна з Чикаґо. Супроводжувала її одна з подруг, леді Джерланд.

Із самого початку я вирішив позалицятися до міс Неллі. Але познайомившись ближче, що під час подорожі відбувається швидко, був просто зачарований; коли її величезні чорні очі зустрічалися з моїми, я відчував надто вже сильне хвилювання, як на звичайне женихання. До речі, мої знаки уваги вона приймала прихильно. Сподобляла посмішкою дотепи і з цікавістю слухала анекдоти. Здавалося, легка симпатія правила за відповідь на ревне служіння, яке я всіляко демонстрував їй.

Мабуть, лише один суперник міг мене збентежити: це був привабливий, елегантний і стриманий юнак, мовчазній зосередженості якого вона, судячи з усього, віддавала перевагу над моїми паризькими манерами, розрахованими радше на зовнішній ефект.

Коли міс Неллі запитала мене, молодик теж перебував серед поклонників, які вилися коло неї. Ми сиділи на палубі, зручно розташувавшись у кріслах. По вчорашній грозі небо очистилося. Погода була чудовою.

— Нічого певного не знаю, мадемуазель, — відказав я, — але чому б нам самим не провести розслідування, як зробив би це старий Ґанімар, особистий ворог Арсена Люпена?

— О! Чи не задалеко ви заганяєтеся?!

— Чому ж? Хіба це така важка справа?

— Дуже важка.

— Але ви забуваєте про дані, які ми маємо, щоб розв’язати проблему.

— Які дані?

— По-перше, мосьє Люпена звуть мосьє Р.

— Підказка така собі…

— По-друге, він подорожує сам-один.

— Невже ця обставина про щось говорить?

— По-третє, він білявець.

— То й що?

— А те, що нам залишається тільки переглянути список пасажирів і викреслити по черзі тих, хто поза підозрою.

Список цей лежав у мене в кишені. Я дістав його і пробіг очима.

— Насамперед повинен зазначити, що на борту тільки тринадцять чоловіків з ініціалами, що вартують нашої уваги.

— Тільки тринадцять?

— У першому класі — так. Із цих тринадцяти панів Р. дев’ять, як ви можете переконатися, подорожують разом з дружинами, дітьми і прислугою. Залишається четверо самотніх пасажирів: маркіз де Кавердан...

— Секретар посольства, — перебила міс Неллі, — я його знаю.

— Майор Ровсон.

— Це мій дядько, — пояснив хтось.

— Мосьє Рівольта ...

— Тут... — вигукнув один із нас, італієць, обличчя якого потопало в бороді розкішного чорного кольору.

Міс Неллі розреготалася.

— Мосьє точно не білявець.

— Тоді, — продовжив я, — ми змушені зробити висновок, що винний стоїть останнім у списку.

— Тобто?

— Тобто це мосьє Розен. Хто-небудь знає, хто такий мосьє Розен?

Усі мовчали. Але міс Неллі, звернувшись до неговіркого молодика, наполеглива увага якого до неї мене дратувала, запитала:

— Ну ж бо, мосьє Розен, чому ви не відповідаєте?

Очі всіх скочили на нього. Він був білявий.

Зізнаюся чесно, я відчув, як моє серце тьохнуло. Але збентежене мовчання, що нависло над нами, підказало мені, що й інші свідки цієї сцени відчували таке саме пригнічення. Між іншим, усе це видавалося абсурдним, бо врешті-решт ніщо в поведінці цього пана не викликало й тіні підозр.

— Чому не відповідаю? — виголосив він. — А саме тому, що, зіставивши своє ім’я, образ самотнього мандрівника і колір волосся, я вже провів аналогію й дійшов того ж висновку. Вважаю, мене слід заарештувати.

Промовляючи ці слова, він дивно змінився з лиця. Його вузькі губи, дві непохитні лінії, звузилися ще більше та зблідли. Очі прорізали червоні прожилки.

Зрозуміло, він жартував. Однак його обличчя, поза справили на нас велике враження. Міс Неллі простодушно запитала:

— Але ж у вас нема рани?

— Справді, — мовив той, — рани бракує.

Нервовим жестом він загорнув манжет і оголив руку. І тут же мене пройняла думка. Очі мої зустрілися з очима міс Неллі; він показав ліву руку.

Присягаюся вам, я вже збирався зовсім виразно висловитися з цього приводу, як раптом інша подія відвернула нашу увагу. Захекавшись, прибігла леді Джерланд, подруга міс Неллі.

Вона виглядала приголомшеною. Ми збилися в купу навколо неї, але тільки пересиливши емоції, дівчина промовила:

— Мої коштовності, перли!.. Все пропало!..

Ні, як ми дізналися згодом, узяли не все, і найцікавіше — брали вибірково!

Діамантову зірку, кулон із рубіновим кабошоном[1]; з розбитих кольє і браслетів чиясь рука повиймала самоцвіти, але не найбільші, а найвишуканіші, дорогі, тобто саме ті, що за максимальної вартості були найменші за розміром. Оправи лежали тут-таки, на столі. Я побачив — усі ми побачили — ці оправи, що втратили дорогоцінний вміст і стали схожими на квіти з обірваними красивими пелюстками, що досі виблискували й мінилися.

І щоби проробити всю цю операцію в той час, коли леді Джерланд пила чай, себто серед білого дня, потрібно було лишень зламати двері каюти в людному коридорі, знайти мішечок, завбачливо захований у капелюшне пудло, розв’язати його і вибрати те, що треба!

Усі ми ахнули в один голос. А коли про крадіжку стало відомо іншим пасажирам, склалася єдина думка: це — Арсен Люпен. І справді, то були його хитрі, таємничі, немислимі манери... і разом з тим логічний почерк: якби він узяв усі коштовності, то вийшла б чимала купка, яку легко знайти, але от заховати розрізнені одробинки: перли, смарагди, сапфіри, — куди простіше!

За обідом сталося таке: праворуч та ліворуч від Розена спорожніли два місця. А ввечері стало відомо, що його викликав капітан.

Арешт його нікого не здивував і приніс справжнє полегшення. Нарешті можна було зітхнути. Того вечора ми трохи розважалися. Танцювали. Міс Неллі веселилася надто бурхливо, і це переконало мене в тому, що, хоча знаки уваги з боку Розена були їй раніше приємні, тепер вона про нього майже не згадувала. Дівоча грація остаточно зачарувала мене. Опівнічної доби, при ясному світлі місяця, я запевняв її у своїй відданості з хвилюванням, яке, судячи з усього, не було їй байдуже.

Але наступного дня, на превеликий подив, виявилося, що звинувачення, висунуті проти Розена, були недостатні, тому його звільнили.

Розен, син великого комерсанта з Бордо, подав документи: вони були в найкращому порядку. Крім того, на руках його не знайшли ані сліду від ран.

— Документи! Свідоцтва про народження! — вигукували противники Розена. — В Арсена Люпена їх стільки, скільки душа ваша забажає! Що ж до рани, її у нього просто не було ... або він зумів звести сліди!

Їм заперечували: мовляв, Розен у момент крадіжки — це було підтверджено — гуляв палубою. На що вони відповіли:

— Коли людина типу Арсена Люпена вчиняє крадіжку, хіба їй конче бути при цьому...

Адже якщо відкинути всі інші докази, був один пункт, який навіть найзатятіші скептики не могли спростувати. Хто, крім Розена, подорожував поодинці, мав біляве волосся і прізвище його починалося на літеру «Р»? То на кого ж вказувала телеграма, якщо не на Розена?

І коли за кілька хвилин до сніданку Розен хоробро кинувся до нашої групи, міс Неллі та леді Джерланд підвелися й пішли геть.

Вони добряче злякалися.

За годину обслужний персонал, матроси, пасажири всіх класів уже читали й передавали одне одному рукописний документ: мосьє Луї Розен обіцяв десять тисяч франків тому, хто викриє Арсена Люпена або виявить викрадача коштовностей.

«І якщо ніхто не допоможе мені й не виступить проти цього бандита, — заявив Розен капітану, — я сам з ним розберуся».

Розен проти Арсена Люпена, або, як пожартував хтось, Арсен Люпен проти самого себе — така сутичка не без інтересу!

Тривала вона два дні.

Усі бачили, як Розен кидається на всі боки, підходить до обслужного персоналу, розпитує, нишпорить. А вночі бродить по палубі чорною тінню.

Капітан і собі розгорнув бурхливу діяльність. «Прованс» оглянули зі споду до труб, обнишпорили всі кутки. Обшукали геть усі каюти під цілком розумним приводом, що крадені речі напевно заховані де завгодно, але не в каюті злочинця.

— Урешті-решт що-небудь та знайдуть, еге ж? — питала мене міс Неллі. — Яким би чаклуном не був цей Люпен, йому не вдасться зробити діаманти і перли невидимими.

— Ну звичайно, — відказав я, — в такому разі нам би слід було зазирнути за підбивки наших капелюхів, піджаків, оглянути все, що на нас одягнуто.

І, показавши на мій «Кодак», яким я без кінця фотографував її в найрізноманітніших позах, докинув:

— Навіть в апараті завбільшки як цей стачило б місця для всіх самоцвітів леді Джерланд, згодні? Досить удавати, що знімаєш, і рибка в сітці.

— Однак я чула, що не буває злодіїв, які б не залишали жодних слідів.

— Є такий один: Арсен Люпен.

— Та невже?

— Таки-так. Лише він продумує не тільки майбутню крадіжку, а й усі обставини, які можуть його виказати.

— Спершу ви вірили в успіх більше...

— Але ж тепер я бачив його в роботі.

— І що ж буде, по-вашому?

— По-моєму, ми зводимо час.

І справді, жодних результатів пошуки не дали, а якщо і дали, то до загальних зусиль отриманий результат — хтось потягнув капітанів годинник — стосунку не мав.

Розлючений капітан подвоїв завзяття, ще пильніше почав приглядати за Розеном і кілька разів викликав його на розмови. Наступного дня — іронія долі — годинник знайшовся серед накладних комірців його старшого помічника.

Історія з годинником була схожа на фокус і явно виказувала жартівливі вибрики Арсена Люпена, грабіжника, звичайно, але грабіжника, який діяв на підставі любові до мистецтва. Безперечно, крадучи, він ішов за своїм смаком і натурою, але часом робив це й задля розваги. Складалося враження, що цей пан бавиться, навіч дивлячись п’єсу, яку сам поставив, і, стоячи за кулісами, регоче на все горло, насолоджуючись дотепами та мізансценою, котрі сам-таки придумав.

Безумовно, він був артистом у своєму жанрі, тож я, дивлячись на похмурого і непохитного Розена, думаючи про ту подвійну роль, яку, без сумніву, грав цей чудасійник, не міг говорити про нього без певного захоплення.

Однак позавчора вночі вахтовий офіцер почув, як хтось стогне в найтемнішому кутку палуби. Він підійшов. Перед ним лежав чоловік; голова його була замотана товстенним сірим шарфом, зап’ястя зв’язані тонкою мотузкою.

Бідолаху розв’язали. Підняли, допомогли.

І з’ясувалося, що цей чоловік — Розен.

Авжеж, Розен, на якого напали під час однієї з його нічних експедицій, звалили з ніг і облупили. На візці, приштрикнутій шпилькою до його вбрання, було написано:

«Арсен Люпен із вдячністю приймає десять тисяч франків від мосьє Розена».

Насправді у вкраденому гаманці лежали не десять, а двадцять купюр по тисячі франків.

Само собою, бідолаху звинуватили в тому, що він симулював цей напад, себто напав сам на себе. Але, крім того, що самому так зв’язати себе неможливо, прикметним було інше: рука на картці геть не схожа на руку Розена, ба більше, дуже нагадує — просто не відрізниш — руку Арсена Люпена, відтворену в знайденій на борту старій газеті.

Отже, Розен більше не був Арсеном Люпеном. Розен знову став Ро­зеном, сином негоціянта з Бордо! А присутність Арсена Люпена підтвердилася вчергове, та ще у такий жахливий спосіб!

Почалася паніка. Пасажири вже не наважувалися залишатися по одному в каюті й тим більше — гуляти в занадто безлюдних місцях. Потихеньку люди стали гуртуватися, тулилися до тих, кому довіряли. Але водночас інстинктивна настороженість розділяла найближчих друзів. Загроза-бо виходила вже не від якоїсь однієї особи, яка стягла на себе підозру й, отже, особи не такої уже й небезпечної. Тепер Арсеном Люпеном... став… кожен. Наша вкрай розбурхана уява приписувала йому чудову й безмежну могутність. Вважали, що він здатен прибирати найнесподіваніші подоби, по черзі бути поважним майором Ровсоном або шляхетним маркізом Раверданом і навіть — що зрадницька літера «Р» тепер уже нікому не заважала думати по-своєму — будь-яким іншим пасажиром, який має дружину, дітей і челядь.

Перші бездротові депеші не додали нічого нового. В кожнім разі — капітан як води у рот набрав, і мовчання це аж ніяк не сприяло нашому спокою.

Отож останній день видався нам нескінченним. Ми жили у тривожному очікуванні якогось лиха. Цього разу це буде вже не крадіжка і не просто напад, а справжній злочин — убивство. Ніхто не міг припустити, що Арсен Люпен обмежиться двома дрібними крадіжками. Суцільно пануючи на судні, де діяльність влади зведена до нуля, він, варто було йому захотіти, міг дозволити собі все, міг запорядити багатством і життям пасажирів як заманеться.

Для мене, зізнатися, то був чудовий час, адже в ці години міс Неллі сповнилася довіри до мене. Схвильована стількома подіями, вона інстинктивно шукала захисту, безпеки, і я щасливий був їх запропонувати їй.

У глибині душі я благословляв Арсена Люпена. Хіба не він зблизив нас? І хіба не йому завдячую те, що надбав право віддатися найсолодшій мрії? Мрії про кохання і мрії куди прозаїчнішій, нащо приховувати? Андрезі — гідний пуатуський[2] рід, але їхній герб трохи втратив позолоти, і мені здається, нема нічого негідного в тому, що якийсь джентльмен бажає повернути цьому прізвищу втрачений блиск.

Я відчував: мої мрії нітрохи не збентежили б міс Неллі. Її усміхнені очі дозволяли мені так думати. А м’який голос нашіптував щось підбадьорливе.

До останньої хвилини ми стояли поруч, спершись на борт, а крайка американських берегів пливла нам назустріч.

Обшуки були припинені. Залишалося тільки чекати. Всі пасажири, і в першому класі, й на нижній палубі, де кишіло емігрантами, передчували хвилину торжества, коли нарешті проясниться нерозв’язна загадка. Ким був Арсен Люпен? Під яким ім’ям, під якою маскою ховається знаменитий грабіжник?

І ця найвища хвилина настала. Якби я дотягнув до сотні років, то й тоді не забув би найдрібнішої деталі цього моменту.

— Які ви бліді, міс Неллі, — сказав я своїй супутниці, котра, геть знеможена, сперлася на мою руку.

— А ви! — відказала мені вона. — Ви так змінилися з лиця!

— Нічого дивного! Я такий щасливий, що переживу ці хвилюючі миті поблизу вас, міс Неллі. Мені здається, що і ви коли-небудь згадаєте...

Важко дихаючи від гарячкового збудження, вона не слухала мене. Місток опустився. Але перш ніж нам дозволили вільно ступити на нього, на борт піднялася група людей: митники, люди в уніформі, поштові службовці.

— Якщо виявиться, що Арсен Люпен змився під час плавання, — не здивуюся, — прошепотіла міс Неллі.

— Можливо, віддав перевагу смерті перед ганьбою і потонув у атлантичній безодні, щоб його не арештували.

— Не смійтеся, — мовила вона сердито.

Але раптом я затремтів, і коли вона спитала мене, що сталося, відказав:

— Подивіться на того старого коротуна, який стоїть у кінці містка...

— Із парасолькою і в сурдуті оливкового кольору?

— Це Ґанімар.

— Ґанімар?

— Так, знаменитий детектив, який присягнувся, буцім особисто заарештує Арсена Люпена. О! Я розумію, що до цього берега океану відомості ще не дійшли, і Ґанімар приїхав раніше. Він не надто любить, коли хтось пхає носа до його справ.

— Отже, Арсена Люпена напевно впіймають?

— Хто знає! Ґанімар, здається, зроду його не бачив без гриму і переодягненим. Якщо тільки йому не відоме його вигадане ім’я...

— О! — промовила вона з безжальною жіночою цікавістю, — як би мені хотілося бути присутньою при його арешті!

— Трошки терпіння. Звичайно, Арсен Люпен уже помітив присутність свого ворога. Він спробує вийти одним із останніх, коли око старого вже втомиться.

Висадка почалася. Спершись на свою парасольку, на вигляд абсолютно індиферентний Ґанімар начебто не звертав уваги на натовп, який купчився між поручнями. Я помітив, що вахтовий офіцер, стоячи позаду нього, час од часу щось пояснював.

Маркіз де Равердан, майор Ровсон, італієць Рівольта продефілювали повз мене, потім пішли інші, багато інших... і я побачив, що до мене суне Розен.

Бідолаха Розен! Він, здається, так і не оговтався від своїх пригод!

— Може, то все-таки він, — сказала мені міс Неллі. — Як гадаєте?

— Гадаю, що було б дуже цікаво зафіксувати на одній світлині Ґанімара і Розена. Візьміть мій апарат, я занадто навантажений.

Я простягнув їй мій «Кодак», але запізно: зробити знімок вона не встигала. Розен уже пройшов. Офіцер нахилився до вуха Ґанімара, той ледь помітно стенув плечима, і Розен пройшов далі.

Боже-світе, хто ж тоді Арсен Люпен?

— Так, — сказала вона голосно, — хто ж він?

Залишилося чоловіків із двадцять, не більше. Вона по черзі оглянула їх, потай побоюючись, що він виявиться серед них.

— Далі чекати ми не можемо, — звернувся я до неї.

Міс Неллі пішла вперед. Я — за нею. Ми не зробили і десяти кроків, а Ґанімар уже заступив нам дорогу.

— У чому річ? — вигукнув я.

— Хвилиночку, мосьє, ви ж не поспішаєте?

— Я супроводжую мадемуазель.

— Хвилиночку, — повторив він більш владним тоном.

Ґанімар улипнув поглядом у моє обличчя, потім, дивлячись мені прямо в очі, запитав:

— Арсен Люпен, чи не так?

Я розреготався:

— Ні, лише Бернар д’Андрезі.

— Бернар д’Андрезі помер три роки тому в Македонії.

— Якби Бернар д’Андрезі помер, мене б теж не було на цьому світі. Але ж я тут. Ось мої документи.

— Авжеж, це його документи. І я залюбки розповім, як вони до вас потрапили.

— Ви з глузду з’їхали! Арсен Люпен плив на теплоході під прізвищем, яке починається з літери «Р».

— Так, ще один ваш виверт, помилковий слід, яким ви всіх там пустили! О! Ви дуже сильний противник, друже. Але цього разу доля підставила вам ногу. Ну ж, Люпене, доведіть, що ви — справжній гравець.

Секунду я вагався. Різко повернувшись, Ґанімар зачепив мою праву руку. Від болю я аж скрикнув. Він розворушив ще не загоєну рану, про яку йшлося в телеграмі. Що ж, довелося змиритись. Я повернувся до міс Неллі. Вона слухала, бліда, мов труп, ледве тримаючись на ногах.

Її погляд зустрівся з моїм, потім упав на «Кодак», який я їй передав. Міс Нелі швидко відвернулась, і мені здалось, я був майже впевнений, що вона зрозуміла. Так, усе ховалося там, між вузькими перетинками з чорної шкіри, всередині маленького апарата, котрий я завбачливо вручив їй до того, як Ґанімар заарештував мене; саме в ньому були двадцять тисяч франків Розена, а також перли й діаманти леді Джерланд.

О! Присягаюся, тієї урочистої миті, коли Ґанімар і двоє його помічників обступили мене, я збайдужів до всього, за винятком одного: як учинить міс Неллі зі скарбом, котрий я їй довірив.

Я геть не боявся того, що в її руках очевидний і незаперечний доказ проти мене, і думав лише про те, чи зважиться міс Неллі його подати?

Невже вона зрадить мене? Невже занапастить? А може, триматиметься, мов безжальний ворог, або ж залишиться жінкою, і на пам’ять про те, що було між нами, розведе свою зневагу дрібкою поблажливості та мимовільної симпатії?

Вона поминула мене. Я дуже низько схилився перед нею, не сказавши ні слова. Змішавшись із натовпом інших пасажирів, міс Неллі попрямувала до містка, тримаючи в руці мій «Кодак».

Звичайно, думав я, вона не наважується віддати його на очах у всіх. А зробить це за годину або за хвилину.

Але дійшовши до середини містка, дівчина, вдавши, що незграбно спіткнулася, впустила фотоапарат у воду між гранітом набережної і бортом судна.

І я побачив, як вона даленіє.

Гарний силует міс Неллі загубився в натовпі, ще раз майнув і зник. Усе закінчено, закінчено назавжди.

Засмучений і розчулений, я з хвилину стояв нерухомо, потім, на превеликий подив Ґанімара, зітхнувши, сказав:

— Гай-гай, як погано, коли ти — нечесна людина...

Ось так зимового вечора Арсен Люпен виклав мені історію свого арешту. Завдяки випадковим обставинам, які я коли-небудь опишу, між нами встановився певний зв’язок... чи можу я назвати його дружбою? Так, смію думати, що Арсен Люпен відчуває до мене щось на кшталт дружби і саме по-дружньому приходить до мене без попередження; з його приходом у тишу мого робочого кабінету вриваються молодий запал, відгомони палкого життя, веселість, як ніби цій людині доля дарує лише ласки й усмішки.

Який він був зовні? Чи зможу я описати Арсена Люпена? Я бачив його разів із двадцять, і щоразу переді мною з’являлась інша людина... радше та сама, але відображена у двадцяти дзеркалах, які відкинули стільки ж спотворених образів; у кожного — особливі очі, особлива форма лиця, своєрідні жести, силует і вдача.

— Я сам уже не зовсім розумію, хто я такий, — говорив він мені. — Не впізнаю себе у дзеркалі.

Жарт, звичайно, і парадокс, але водночас правда, якщо мати на увазі тих, хто з ним зустрічався, не знаючи його безмірних можливостей, терпіння, мистецтва гриму, неймовірної здатності змінювати у своїй зовнішності все, аж до пропорцій обличчя, і навіть порушувати співвідношення рис між собою.

«Чому, — запитував іноді він, — у мене повинна бути якась певна зовнішність? І нащо наражати себе на небезпеку, залишаючись завжди однаковим? Упізнати мене неважко і з моїх учинків».

А потім із деякою гордістю уточнював:

— Нехай ніхто і ніколи не зможе з повною упевненістю сказати: це Арсен Люпен. Головне, щоб усі безпомилково говорили: це зробив Арсен Люпен.

Я намагаюся відновити тільки окремі його вчинки і деякі з пригод, ґрунтуючись на відвертих оповіданнях, якими він люб’язно ділився зі мною зимовими вечорами в тиші мого робочого кабінету.