Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Червова сімка

Мені часто ставлять природно виникле запитання: як я познайомився з Арсеном Люпеном?

Ніхто не сумнівається, що ми знайомі. Відомі мені подробиці життя цього химерника, достовірні відомості, що їх я наводжу, інтерпретація деяких його вчинків, про які судили лише за зовнішніми проявами, не вникаючи в їхні приховані причини і таємний механізм, — усе це доводить, що ми з ним якщо не близькі друзі, що за того приватного життя, яке провадив Арсен Люпен, було б неможливо, то в кожному разі давні знайомі, що довіряють один одному.

Але як я познайомився з ним? Чому мені було учинено повагу і зроблено його біографом? Мене, а не когось іншого?

Відповідь проста: тільки випадок визначив цей вибір, і моєї заслуги тут нема. Випадком я став у нього на дорозі. Зовсім випадково я виявився причетним до однієї з найдивніших та найзагадковіших його пригод і так само випадково став актором у драмі, що поставив цей чудовий режисер, таємничій і заплутаній драмі, багатій на стільки перипетій, що тепер, збираючись розповісти про них, я почуваюся трохи розгубленим.

Перший акт розігрували тієї горезвісної ночі з 22 на 23 червня, ночі, яку перетирали всі на язиках. Що ж до мене, то вважаю за необхідне відразу ж зробити застереження: не надто нормальну свою поведінку в тих обставинах я можу приписати лише цілком незвичайній налаштованості розуму, в якій я перебував, повернувшись додому. Ми з друзями обідали в ресторані «Каскад» й увесь вечір, покурюючи, слухаючи циганський оркестр, який грав меланхолійні вальси, говорили тільки про злочини і грабежі, моторошні й темні історії.

А вони, як відомо, не вельми схиляють до доброго сну.

Сен-Мартени поїхали на автомобілі. А ми зі Жаном Даспрі, — милий, безтурботний Даспрі, за шість місяців по тому йому судилося загинути в Марокко за таких трагічних обставин — одне слово, ми з Даспрі вертали додому пішки темної і прохолодної ночі. Коли підійшли до опрічного будиночка на бульварі Майо, де я жив уже рік з моменту приїзду в Нейї, він запитав:

— А вам ніколи не буває тут страшно?

— Ну, от іще!

— Господи, та ж цей будиночок такий відрубний! Сусідів нема... пустирі... Скажу вам чесно, хоч я не з боягузливих, однак...

— Авжеж, ви не боягуз, а веселун!

— О! Я сказав про це просто так, між іншим. Сен-Мартени вплинули на мене своїми розповідями про грабіжників.

Потиснувши мені руку, Даспрі пішов. А я дістав ключ і відчинив двері.

— Отакої! Антуан забув запалити мені свічку, — прошепотів я.

І відразу ж згадав: Антуана в будинку нема, я відпустив його.

Тієї ж миті темрява і тиша стали мені неприємні. Навшпиньки, мерщій я піднявся в спальню та, проти звичаю, повернув ключ у замку, потім замкнув двері на засув і запалив свічку.

Вогонь допоміг мені знову віднайти спокій. Утім, я завбачливо вийняв з кобури револьвер, великий далекобійний револьвер, і поклав його поруч з ліжком. Ця обережність остаточно заспокоїла мене. Я ліг і, як зазвичай, щоб заснути, взяв з нічного столика книгу, котра чекала мене щовечора.

Яке ж було моє здивування, коли на місці розрізного ножа, яким напередодні заклав сторінку, я виявив конверт, запечатаний п’ятьма червоними сургучними печатками. Я схопив його, палаючи від нетерпіння. На конверті замість адреси були зазначені моє ім’я та прізвище, і ще позначка: «Терміновий».

Лист! Лист на моє ім’я! Хто міг його сюди покласти? Трохи розхвилювавшись, я розкрив конверт і прочитав:

— «Із того моменту, як ви розпечатали цього листа, що б не трапилося, що б ви не почули, не ворушіться, не робіть жодних рухів, не кричіть. Інакше ви пропали».

Я теж не з боязких і, так само, як будь-який інший, умію триматися гідно при справжній загрозі, сміятися над примарними страхами, що вражають нашу уяву.

Але, повторюю, в голові моїй було сум’яття, нерви на межі, звідси — загострена чутливість. Та хіба ж не було в усьому цьому чогось тривожного й незрозумілого, того, через що і сміливіших людей може усипати морозом?

Пальці мої гарячково стискали аркушик паперу, а очима я знов і знову пробігав загрозливі фрази: «...Не робіть жодних рухів... не кричіть... інакше ви пропали...»

«Оце так! — думав я. — Це якийсь жарт, безглуздий розіграш».

Я мало не розсміявся, хотів навіть голосно розреготатися. Хто ж завадив мені в цьому? Який невиразний страх зчавив горло…

Принаймні треба задимати свічку. Ні, я не зміг її погасити. «Жодних рухів або ви пропали», — сказано в записці.

До того ж, як я міг боротися з передчуттями, котрі найчастіше впливають на нас сильніше за найточніші факти? Залишалося тільки заплющити очі. Так я і зробив.

Тієї миті в тиші почувся легкий шум, потім скрип. Звуки, як мені здалося, долинали зі сусідньої великої зали, де я влаштував собі кабінет, відокремлений від спальні лише передпокоєм.

Наближення справжньої загрози неабияк мене схвилювало, здавалось, я ось-ось встану, схоплю револьвер і кинуся в залу. Але я не піднімався: навпаки, біля лівого вікна заворушилася фіранка.

Жодних сумнівів: вона таки заворушилась. Ось ізнову ворушиться! І я побачив — о! ясно побачив — між фіранками та вікном обриси людської фігури, для якої, вочевидь, був завузький простір, через що й тканина помітно випиналася.

Незнайомець теж бачив мене, безумовно бачив крізь дуже велику сітку тканини. Тоді я зрозумів усе. У той час як інші несли здобич, завдання цієї людини полягало в тому, щоби тримати мене на відстані. Скочити? Схопити револьвер? Нема як... Він був тут! Варто поворухнутися, скрикнути, і я пропав.

Будинок здригнувся від сильного поштовху, потім почулися удари, слабші, по два-три відразу, як ніби молоток стукає по цвяху та відскакує. Або все так уявлялося в моєму розпаленілому мозку? До ударів молотка приєднались інші звуки, зчинився справжній гуркіт, який свідчив про те, що в будинку орудували без жодних проблем і в цілковитій безпеці.

Вони мали слушність: я не рухався. З боягузтва? Ні, радше через те, що занепав духом, абсолютно не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. І звичайно, свою роль зіграла розважливість, бо, врешті-решт, нащо тут боротися? З цією людиною десяток інших, і вони прибіжать на її поклик. Чи варто ризикувати життям в ім’я того, щоби врятувати кілька килимів та дрібничок?

Тортури тривали всю ніч. Нестерпна мука, моторошний страх! Шум припинився, а я й далі чекав і чекав, коли він відновиться. А той чоловік! Людина, яка стежила за мною, зі зброєю напоготові! Я вп’явся в неї очима. А серце калатало, піт очі заливав і котився по всьому тілу!

І раптом, не знати чому, мені стало на диво добре: бульваром проїхав візок молочника, я впізнав його зі скрипу коліс й одночасно відчув, що крізь зачинені віконниці пробивається ранкове світло, а за вікном під сонячними променями потроху відступає темрява.

День уже прошився в кімнату. Проїхали інші вози. Розтанули нічні примари.

Тоді я повільно, обережно простягнув руку до столика. Напроти ніщо не ворухнулось. Я вп’явся очима у бганку фіранки, точно в те місце, куди треба було дивитися, спокійнісінько розрахував рухи і, швидко вихопивши револьвер, вистрілив.

Схопившись із ліжка з вигуком полегшення, я кинувся до завіски. Тканина була прострелена, шибка теж. Що ж до людини, то в неї я поцілити не зміг... з тієї простої причини, що там не було ані душі.

Нікого! Значить, бганка фіранки, як гіпноз, паралізувала мене на всю ніч! А в цей час злочинці... У шаленому пориві, стримати який було годі, я відімкнув двері, перетнув передпокій, відчинив інші двері й увірвався в залу.

Але, переступивши поріг, я заціпенів, отетерів, мало не задихнувся від того, що вразило мене більше, ніж відсутність людини за фіранкою: Нічого не пропало. Всі речі, які я вважав вкраденими: меблі, картини, старовинний оксамит і шовк — усе залишилося на місці!

Незрозумілий спектакль! Я не вірив своїм очам. Але що ж означав той шум і гуркіт сованих меблів? Я обійшов усю кімнату, оглянув стіни, перевірив наявність так добре знайомих мені предметів. Нічого не пропало! І найбільше спантеличувало мене те, що жодних свідчень присутності зловмисників не залишилося, жодних ознак, жодного зрушеного стільця, жодного сліду ноги.

— Ну, годі, годі! — умовляв я себе, обхопивши голову руками. — Я ж не божевільний! Я ж таки все це чув!..

Найретельнішим чином, удавшись до найскрупульозніших методів обстеження, оглянув я залу. Марно. Або точніше... але чи варто було вважати це знахідкою? Під маленьким перським килимком, що валявся на підлозі, я знайшов карту, гральну карту. Це була червова сімка, схожа на всі сімки тієї ж масті з будь-якої французької колоди, але вона привернула мою увагу дивною особливістю. На вістрі кожного зі семи знаків у формі серця була пробита дірочка, кругла й рівна дірочка, яку могли зробити шилом.

От і все. Карта й лист, виявлений у книзі. Більше нічого. Чи можна тільки на цій підставі стверджувати, що я став іграшкою сонної мари?

Увесь день я нишпорив по вітальні. Це була непропорційно велика як на такий скромний будиночок кімната, оздоблення котрої свідчило про чудноту смаків того, хто її будував. Паркет становив мозаїку з маленьких різнокольорових шматочків, які утворювали великі симетричні малюнки. Тією ж мозаїкою були викладені стіни, але у вигляді панно: алегоричні сцени у стилі помпейських фресок, візантійських композицій, середньовічного розпису. Вакх скочив на бочку. Сивобородий імператор у золотій короні тримає у правиці меча.

Просто над головою, майже так само, як у майстернях художників, було вбудовано велике вікно. Ночами воно завжди було відчинене; ймовірно, зловмисники залізли всередину через нього, скориставшись драбиною. Але і цього не можна було стверджувати цілком певно. Від драбини мали залишитися сліди на витоптаній землі у дворі: їх не виявилося. Траву на пустирі довкола будинку теж би неминуче прим’яли: трава виявилася недоторканою.

Зізнатися, мені й на думку не спало звернутися в поліцію, настільки факти, які довелося б викладати, мали безпідставний і абсурдний вигляд. Мене б узяли на глузи. Але за день дійшов мені ряд писати хронікальну замітку в «Жиль Блаз»[18], де я тоді працював. Поглинений думкою про мою пригоду, я виклав її геть усю.

Стаття не пройшла непоміченою, але я чітко зрозумів, що серйозно її не сприйняли, вирішили, що це якась вигадка, а не справжній випадок. Сен-Мартени посміялися наді мною. А Даспрі, який на таких справах трохи розуміється, прийшов до мене, попросив розповісти про те, що трапилося, спробував з’ясувати... але, на жаль, безрезультатно.

Однак якось уранці біля хвіртки озвався дзвоник, і Антуан прийшов повідомити мені, що якийсь пан бажає поговорити з господарем. Імені свого він не назвав. Я попросив його піднятися.

Це був чоловік років сорока, з чорним, як гай-ворон, волосом, вольовим обличчям, його чисте, але приношене вбрання свідчило про претензії на елегантність, що контрастувала з досить грубими манерами.

Без зайвих слів, хрипким голосом та з інтонаціями, що виказували його соціальну приналежність, гість сказав мені:

— Мосьє, я тут переїздом, у кафе мені потрапив на очі номер газети «Жиль Блаз». Я прочитав вашу статтю. Вона зацікавила мене... неабияк зацікавила.

— Дякую вам.

— І я прийшов до вас.

— О!

— Так, щоби поговорити. Чи всі наведені вами факти точні?

— Точніше й бути не може.

— Ви нічогісінько не вигадали?

— Нічогісінько.

— У такому разі я, напевно, зможу дещо вам повідомити.

— Слухаю вас.

— Ні.

— Тобто як ні?

— Перш ніж сказати, маю перевірити, чи точні мої дані.

— А як ви їх перевірите?

— Мені треба побути на самоті в цій кімнаті.

Я з подивом глянув на нього.

— Не зовсім розумію…

— Ця думка виникла в мене, коли читав вашу статтю. Деякі деталі дивно збігаються з іншою подією, про яку я дізнався випадково. Якщо це помилка, мені краще тримати язика за зубами. І єдиний спосіб перевірити моє припущення — залишити мене самого...

Що ховалося за цією пропозицією? Згодом я пригадав, що, викладаючи своє прохання, відвідувач хвилювався, обличчя його було стривоженим. Але тієї миті, хоча мене це і здивувало, така пропозиція аж ніяк не здавалася мені якоюсь надзвичайною. До того ж я просто тремтів з цікавості.

— Гаразд, — відказав я. — Скільки часу вам знадобиться?

— О! Хвилини зо три, не більше. За три хвилини я повернуся до вас.

Я вийшов з кімнати. Внизу дістав годинник. Спливла хвилина. Дві хвилини... Але що ж мене так гнітить? Чому ці миті здаються мені такими урочистими?

Дві хвилини з половиною... Дві хвилини три чверті... І раптом тріснув постріл.

Перескакуючи через сходинки, я кількома стрибками вискочив нагору й увійшов. Крик жаху вирвався у мене з грудей.

Посеред зали нерушно, на лівому боці, лежав чоловік. Із його голови текла кров, змішана зі шматочками мозку. Біля долоні лежав ще повитий димом револьвер.

Тіло пересмикнулося в конвульсії, і все скінчилося.

Але ще сильніше, ніж ця жахлива картина, мене вразило інше, те, через що я не покликав одразу ж на допомогу, не впав на коліна, щоби перевірити, чи дихає ця людина. За два кроки від неї на підлозі лежала червова сімка!

Я підняв карту. На семи гострих кінцях червоних значків були дірочки...

За пів години прибув комісар поліції Нейї, потім судово-медичний експерт, а слідом за ними — начальник поліцейського управління пан Дюдуї. Звісно, я намагався не торкатися трупа. Ніщо не могло стати на заваді належному обстеженню.

Огляд тривав недовго, тим більше, що спочатку не знайшли нічого або майже нічого. У кишенях мерця — жодних документів, на одязі — жодного імені, на білизні — жодних ініціалів. Коротше кажучи, жодного показника, за яким можна було б встановити його особу. І в залі все залишалося як воно було завжди. Меблі не зрушені, всі предмети на звичних місцях. Однак не прийшов же сюди цей незнайомець з єдиною метою накласти на себе руки, вирішивши, що мій будинок куди кращий для самогубства, ніж будь-який інший! Напевно якась причина штовхнула його на цей відчайдушний крок, і цією причиною стала нова обставина, що її він виявив за ті три хвилини, котрі залишався на самоті.

Який факт? Що він побачив? Чим був вражений? Що за жахлива таємниця відкрилася йому? Вгадати було неможливо.

Але в останній момент сталося те, що здалося нам надзвичайно важливим. Коли двоє поліціянтів нахилилися для того, щоб підняти труп і покласти його на ноші, вони помітили, що ліва долоня, досі прихована від очей і стиснута в кулак, розтулилась і з неї випала зіжмакана візитка.

На ній було написано: Жорж Андерматт, 37, вулиця де Беррі.

Що б це значило? Жорж Андерматт був відомим паризьким банкіром, засновником і президентом Металургійного банку, значно впливав на розвиток металообробної промисловості Франції. Він жив на всю губу, мав поштовий вагон, автомобіль, скакових коней. На прийняття в його будинку сходилося повно людей, а мадам Андерматт славилася витонченістю і красою.

— Може, так звали небіжчика? — прошепотів я.

Начальник поліції нахилився до нього.

— Це не він. У мосьє Андерматта бліда шкіра і є трохи сивини.

— Але тоді до чого тут ця картка?

— У будинку є телефон, мосьє?

— Так, у передпокої. Ходімо, я вас проведу.

Поліціянт погортав довідник і попросив з’єднати його з номером 415-21.

— Пане Андерматт удома? Будьте люб’язні, перекажіть йому, що пан Дюдуї просить його мерщій прибути за адресою: бульвар Майо, 102. Терміново.

За двадцять хвилин мосьє Андерматт виходив зі свого автомобіля. Йому виклали причини, через які знадобилася його присутність, а потім підвели до трупа.

Обличчя його на секунду спотворилося від хвилювання, потім тихим голосом, наче знехотя, він вимовив:

— Етьєн Варен.

— Ви були з ним знайомі?

— Ні... себто я його знав... але тільки в обличчя. Його брат…

— У нього є брат?

— Так, Альфред Варен... Колись він приходив до мене просити... вже не пам’ятаю, що саме...

— Де він живе?

— Брати жили разом... на вулиці Прованс, здається.

— І ви не здогадуєтеся про причину, яка штовхнула його на самогубство?

— Аніскілечки.

— Але чому ваша картка опинилася у нього в руці?.. Картка з вашою адресою.

— Тут я нічого не розумію. Очевидно, це випадковість, яку пояснить слідство.

Цікава випадковість, нічого не скажеш, подумав я і відчув, що в усіх присутніх склалося таке саме враження.

Наступного дня думка ця промайнула в газетах, її ж висловлювали і ті з моїх друзів, з якими я обговорював приключку. Серед загадок, які ускладнювали справу, — по тому, як знайшлися дві червові сімки зі сімома проколами, що так вразили всіх, а в моєму будинку сталися дві однаково таємничі події, — ця візитка здавалася відкриттям, які обіцяють пролити хоч трохи світла на те, що трапилося. Через неї можна було докопатися до істини.

Але всупереч очікуванням мосьє Андерматт жодних пояснень не дав.

— Я розповів усе, що мені відомо, — повторював він. — Що від мене ще треба? Я більше за інших здивований, що тут знайшли цю картку, і так само, як усі інші, чекаю, коли з’ясують дану обставину.

Але цього не сталося. Слідство встановило, що брати Варени, швейцарці з походження, під різними іменами вели бурхливе життя, відвідували кишла, підтримували контакти з бандою іноземців, які перебували під поліцейським наглядом і зникли після серії пограбувань, — згодом було встановлено, що вони причетні до цих злочинів. У будинку № 24 на вулиці Прованс, де брати Варени справді жили шість років тому, про їхню подальшу долю нічого не було відомо.

Зізнатися, справа здавалася мені такою заплутаною, що я абсолютно не вірив ув успіх розслідування і намагався зовсім не думати про нього. Але Жан Даспрі, з яким я тоді часто зустрічався, навпаки, з кожною дниною дедалі більше захоплювався.

І саме він показав мені в одній іноземній газеті замітку, що її передруковувала й коментувала вся преса:

«Незабаром при Імператорові відбудуться перші випробування підводного човна, який зробить революцію в характері майбутніх морських боїв. Місце випробувань зберігатиметься в таємниці до останньої хвилини. Витік інформації дав нам змогу встановити назву човна: «Червова сімка»».

Сімка черв’яків? Чи випадковий такий збіг? Чи нема якого зв’язку між назвою субмарини і згаданими подіями? Але якого роду зв’язку? Те, що сталося тут, не могло мати жодного стосунку до того, що відбувається там.

— Звідки вам знати? — заперечував мені Даспрі. — Найнезрівнянніші факти часто пояснюються однією і тією ж причиною.

За день до нас дійшов інший відгук:

«Припускають, що конструкцію підводного човна «Червова Сімка», випробування якого пройдуть найближчим часом, розробили французькі інженери. Ці інженери, які марно шукали підтримки у своїх співвітчизників, імовірно, звернулися потім, — але також безуспішно, — до англійського адміралтейства. Ми повідомляємо ці новини, не ручаючись за їхню правдивість».

Я не вважаю за можливе довго зупинятися на фактах надзвичайно делікатного розбору, що викликали, пам’ятається, велике хвилювання. Однак тепер, коли будь-яка небезпека ускладнити ситуацію усунена, мені все ж необхідно розповісти про статтю в «Écho de France», що наробила свого часу багато галасу і внесла у справу про Червову сімку, як її називали, деяку ясність... і нову плутанину.

Наводжу статтю за підписом Сальватора у тому вигляді, в якому вона опублікована:

«Справа про Червову сімку. Завіса таємниці трохи відгорнулася.

Висловимося коротко. Десять років тому гірничий інженер Луї Лякомб, бажаючи покласти свій час і статки на дослідження, якими займався, пішов у відставку і зняв на бульварі Майо, № 102, будиночок, що незадовго до цього побудував і оздобив італійський граф. Завдяки посередництву двох людей, братів Варенів із Лозанни, один з яких асистував йому при проведенні дослідів, готуючи їх, а інший шукав для нього кредиторів, Луї Лякомб познайомився з паном Жоржем Андерматтом, який тільки-но заснував Металургійний банк.

По кількох зустрічах йому вдалося зацікавити останнього проєктом підводного човна, над яким він працював, і було вирішено, що тільки-но винахід цілком розроблять, пан Андерматт застосує свій вплив і спробує домогтися від Міністерства морського флоту дозволу на серію випробувань.

Два роки Луї Лякомб регулярно бував у будинку Андерматта, виставляючи банкірові перед очі удосконалення, які він впроваджував у конструкцію; так тривало до того дня, коли, задоволений своєю роботою (нарешті-бо був знайдений остаточний варіант), інженер попросив мосьє Андерматта зробити те, що той обіцяв.

Того дня Луї Лякомб обідав у будинку Андерматта. Увечері, десь о пів на дванадцяту, він пішов. Відтоді його більше не бачили.

Якщо перегорнути газети того часу, то можна натрапити на повідомлення про те, що сім’я молодого інженера звернулася за допомогою до правосуддя і що прокуратура запіклувалася. Але ні до чого певного це не привело, і врешті зійшлися на тому, що Луї Лякомб, який мав славу чудасія й фантазера, просто подався в подорож, не попередивши нікого.

Повіримо в це припущення... хоча воно і неправдоподібне. Але виникає питання, що має першорядне значення для нашої країни: що сталося з кресленнями субмарини? Чи не прихопив їх Луї Лякомб зі собою? Чи не знищені вони, бува?

Вельми серйозне розслідування, до якого ми вдалися, показало, що креслення ці наявні. І, з’ясувалося, що вони — у братів Варенів. Чому? Встановити це остаточно нам поки не вдалося, точно так само нам невідомо, чому вони не намагалися мерщій їх спекатися. Боялися, що виникне питання: як вони до них потрапили? В усякому разі таке побоювання утримувало їх недовго, і ми цілком певно можемо стверджувати таке: кресленнями Луї Лякомба володіє іноземна держава, і ми маємо змогу опублікувати листування між братами Варенами і представником згаданої держави з цього приводу. Нині «Червову сімку», що винайшов Луї Лякомб, зібрали наші сусіди.

Чи задовольнить дійсність оптимістичні очікування тих, хто був причетний до цього зрадництва? У нас є підстави сподіватися на зворотне, і хотілося б вірити, що майбутня подія нас не розчарує».

До цього тексту був доданий постскриптум:

«Останнє повідомлення. — Сподівалися ми слушно. Наші особливі інформатори дозволяють повідомити, що випробування «Червової сімки» виявилися незадовільними. Цілком можливо, що у кресленнях, які передали брати Варени, не вистачало останнього матеріалу, котрий приніс Луї Лякомб панові Андерматту того вечора, коли він зник, — матеріалу, необхідного для розуміння проєкту в цілому, щось на кшталт резюме, в якому містяться остаточні висновки, розрахунки й вимірювання, закладені в інших паперах. Без цього документа креслення як би невикінчені; так само як без креслень сам цей документ не потрібен.

Таким чином, ще є час діяти і повернути те, що нам належить. У цій делікатній справі ми неабияк покладаємося на допомогу пана Андерматта. Він напевно вважатиме своїм обов’язком пояснити незрозумілу поведінку, якої тримався від самого початку. Пан Андерматт не тільки розповість, чому приховав те, що йому було відомо в момент самогубства Етьєна Варена, а й не збуде мовчанням причину, що спонукала його ніколи нікому не розповідати про зникнення паперів, хоча про це він знав. Також пан Андерматт пояснить, чому шість років погоджені з ним агенти стежили за братами Варенами.

Ми чекаємо від нього не слів, а справи. Коли ж ні...».

Загроза була грубою. Але в чому вона полягала? Яким засобом для залякування Андерматта розпоряджався Сальватор, автор статті... людина з вигаданим прізвищем?

Хмара репортерів накинулася на банкіра, але у відповідь на ультиматум той у десяти інтерв’ю виказав цілковите презирство до загрози. На що кореспондент «Écho de France» відреагував такими трьома рядками:

«Хоче того пан Андерматт чи ні, але віднині він є нашим помічником в авантурі, котру ми зачали».

Того дня, коли з’явилася ця репліка, ми з Даспрі обідали разом. Увечері, розклавши газети на столі, обговорювали справу, аналізували її усіма сторонами і були роздратовані до межі, немов подорожні, які бредуть невідомо куди в темряві й раз у раз натрапляють на одні й ті самі перешкоди.

І раптом, хоча слуга не доповідав і дзвінок не дзвонив, відчинилися двері й увійшла дама під густою вуаллю.

Я миттю встав і підійшов до неї.

— Це ваш будинок, мосьє? — запитала вона.

— Так, мадам, але зізнаюся...

— Хвіртка, що виходить на бульвар, виявилася незамкненою, — зауважила вона.

— А двері в передпокої?

Вона не відповіла, і я подумав, що їй довелося обійти будинок і піднятися затильними сходами. Отже, вона знала, як пройти?

Запанувало ніякове мовчання. Вона подивилася на Даспрі. За інерцією, як зробив би це в будь-якій вітальні, я відрекомендував його. Потім попросив даму сісти і викласти мету її візиту.

Незнайомка зняла вуаль, і я побачив, що вона брюнетка з доладними рисами обличчя, може, й не красуня, але, в кожнім разі, на диво чарівна жінка, що випливало здебільшого від її очей, серйозних і сумних.

— Я мадам Андерматт, — сказала вона просто.

— Мадам Андерматт! — повторив я, досі дивуючись.

І знову — мовчання, але ось вона заговорила тихим голосом, дедалі більше спокійніша:

— Прийшла я з приводу відомої вам справи. Подумала, що, можливо, зможу отримати від вас які-небудь відомості...

— Боже мій, мадам, я знаю про все це щонайбільше стільки, скільки пишуть у газетах. Коли ваша ласка, скажіть точніше, чим я можу вам прислужитися.

— Я не знаю... Не знаю...

Тільки тоді я помітив, що її спокій удаваний, а самовладання є тільки подобою, за якою ховається страшенна розгубленість. І ми замовкли, почуваючись однаково незручно.

Але Даспрі, який увесь цей час спостерігав за гостею, підійшов до неї і сказав:

— Ви дозволите, мадам, поставити вам кілька питань?

— О так! — вигукнула вона. — Так я зможу все розповісти.

— Ви будете говорити... хоч би які питання вам ставили?

— Так, хоч би які.

Він подумав і сказав:

— Ви знали Луї Лякомба?

— Так, через чоловіка.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Коли він з нами вечеряв.

— Того вечора ніщо не могло навести вас на думку, що ви його більше не побачите?

— Ні. Він справді згадав про подорож до Росії, але просто так, мимохідь!

— Значить, ви вважали, що побачите його знову?

— Через день за обідом.

— І як ви пояснюєте його зникнення?

— Я ніяк не можу його пояснити.

— А мосьє Андерматт?

— Без поняття.

— І все ж...

— Не питайте мене про це.

— Стаття в «Écho de France», здається, натякає...

— Вона натякає на те, що брати Варен мають якийсь стосунок до цього зникнення.

— Ви теж так думаєте?

— Так.

— На чому ґрунтується ваше переконання?

— Коли Луї Лякомб ішов від нас, у руці він тримав течку з усіма паперами, що стосуються його проєкту. За два дні мій чоловік зустрічався з одним із братів Варенів, з тим, що живий, і під час цієї зустрічі чоловік отримав доказ того, що папери в руках братів.

— І він їх не видав поліції?

— Ні.

— Чому?

— Тому що в течці, крім паперів Луї Лякомба, лежало дещо інше.

— Що?

Вона зніяковіла, зібралася відповісти, але врешті воліла мовчати. Даспрі правив далі.

— Ось, значить, яка причина, що змусила вашого чоловіка не звертатися в поліцію і встановити стеження за братами. Він сподівався повернути папери і разом з ними те, інше... щось компромітовне, чим скористалися брати, щоб впливати на нього, шантажувати...

— Його... і мене.

— О! Вас також?

— Здебільшого мене.

Вона вимовила ці слова глухим голосом. Даспрі подивився на мадам Андерматт, пройшовся кімнатою і знову повернувся до неї:

— Ви писали Луї Лякомбові?

— Звичайно... мій чоловік був пов’язаний...

— Ви не писали Луї Лякомбові... інших листів, окрім офіційних? Даруйте в’їдливість, але мені необхідно знати всю правду. Писали ви інші листи?

Шаріючи, вона прошепотіла:

— Так.

— І ці листи потрапили до братів Варенів?

— Так.

— Значить, мосьє Андерматт знає про це?

— Листів він не бачив, але Альфред Варен повідомив йому про них, пригрозивши, що опублікує, якщо чоловік зробить що-небудь проти нього або його брата. Мій чоловік злякався... відступив, не бажаючи скандалу.

— Однак зробив усе, щоб вирвати у них ці листи.

— Усе зроблено... принаймні я так думаю, бо з тієї останньої зустрічі з Альфредом Вареном по кількох вельми грубих словах, в яких він виклав суть їхньої розмови, між чоловіком і мною більше ні краплі близькості й ні на грам довіри. Ми живемо як чужі.

— У такому разі, якщо вам нема чого втрачати, чого ви боїтеся?

— Хоч би як він збайдужів до мене, я все ж та, яку він кохав і міг би ще кохати. О, в цьому я впевнена, — прошепотіла вона зі жаром, — він і кохав би мене досі, якби йому не трапилися ці кляті листи...

— Як! Йому вдалося... Але ж брати були вкрай обережні!

— Так, здається, вони хвалилися навіть, що у них є надійний сховок.

— То й що?..

— У мене є всі підстави думати, що мій чоловік знайшов цей сховок!

— Треба ж! Але де він міститься?

— Тут.

Я підскочив.

— Тут?

— Авжеж, я це завжди підозрювала. Луї Лякомб, людина дуже винахідлива, обожнював механіку і на дозвіллі любив майструвати потайні шухляди із замками. Брати Варени, мабуть, помітили це і згодом використовували одну з його схованок для зберігання листів... і, звичайно, інших речей теж.

— Але вони ж не жили тут, — вигукнув я.

— Ви приїхали чотири місяці тому, а досі цей павільйон порожнював. Цілком можливо, вони приходили сюди і, напевно, вирішили, що ваша присутність не завадить їм того дня, коли знадобиться забрати папери. Але брати не зважили на мого чоловіка, який уночі з 22 на 23 червня зламав схованку, узяв... те, що шукав, і залишив свою картку, хотів показати братам, що йому більше нема чого їх боятись та що ролі помінялися. За два дні, попереджений статтею у «Жиль Блаз», Етьєн Варен негайно прибув у ваш будинок, залишився сам у цій вітальні, виявив, що схованка порожня, і наклав на себе руки.

За секунду Даспрі запитав:

— Це просто припущення, чи не так? Мосьє Андерматт нічого ж вам не сказав?

— Ні.

— Його поведінка стосовно вас не змінилася? Чи не здався він вам, бува, спохмурнілим, стурбованішим?

— Ні.

— І ви вважаєте, що він міг би триматися так, якби знайшов листи! Як на мене, їх в нього нема. Мені здається, сюди приходив не він.

— Але хто ж?

— Таємнича особа, яка керує цією справою, тримає всі нитки в руках і має мету, яку ми тільки починаємо вгадувати крізь темряву непроникних загадок; загадкова особа, очевидна могутність і вплив якої на те, що відбувається, відчувається зі самого початку. Це він і його друзі увійшли в цей будинок 22 червня, це він виявив криївку, це він залишив картку мосьє Андерматта, й у нього зберігаються листи і докази, що підтверджують зраду братів Варенів.

— Хто він? — перебив я, не стримавшись.

— Кореспондент «Écho de France», щоб його лиха година знала, цей Сальватор! Коли все так очевидно, хіба ми не сліпнемо? Адже він згадує ув своїй статті деталі, які можуть бути відомі тільки тому, хто дійшов таємниць братів.

— У такому разі, — з жахом пробурмотіла мадам Андерматт, — мої листи теж у нього, і тепер його черга загрожувати моєму чоловікові! Що робити, боже мій!

— Написати йому, — рішуче заявив Даспрі, — довіритися йому беззастережно, розповісти все, що ви знаєте і що можете дізнатися.

— Що ви кажете?

— Ваші інтереси збігаються. Поза всяким сумнівом, його дії спрямовані проти вцілілого брата. Він шукає зброю, але не для боротьби з мосьє Андерматтом, а для того, щоби знищити нею Альфреда Варена. Допоможіть же йому.

— Як?

— У вашого чоловіка є документ, що доповнює і дозволяє використовувати креслення Луї Лякомба?

— Так.

— Будь ласка, повідомте про це Сальваторові. Якщо треба, постарайтеся роздобути для нього документ. Коротше, почніть із ним листуватися. Чим ви ризикуєте?

Порада була зухвала і на перший погляд навіть небезпечна, але іншого виходу мадам Андерматт не мала. До того ж, як казав Даспрі, чим вона ризикувала? Якщо невідомий був ворогом, такий крок не ускладнював ситуації. Якщо ж це була людина стороння, котра мала якусь особливу мету, то вона цими листами легковажила б.

Хоч там як, виникла якась певна надія, і мадам Андерматт, яка не уявляла собі, що робити, неабияк охоче вхопилася за неї. Вона гаряче подякувала нам, пообіцявши тримати в курсі подій.

І справді, за день жінка прислала записку — відповідь на її послання:

«Листів там не було. Але я їх дістану, будьте певні. Я за всім стежу. С.».

Я взяв папір. Це була та сама рука, що і в записці, підкладеній мені у настільну книгу ввечері 22 червня.

Значить, Даспрі мав слушність, саме Сальватор виявився головним організатором цієї справи.

Нарешті заблимали слабкі промені світла в сутінках навколо нас, а окремі деталі постали у несподіваному ракурсі. Але скільки ще залишалося темних плям, таких, наприклад, як знахідка двох червових сімок! Щодо мене, то ці дві картки не виходили з голови, можливо, я був заінтригований ними навіть більше, ніж треба, бо ж сім дірочок у семи маленьких знаках впали мені в око за таких гостроцікавих умов! Яку роль відігравали вони в цій драмі? Яке значення слід їм надавати? Який висновок треба зробити з того факту, що підводний човен, побудований за кресленнями Луї Лякомба, був названий «Червовою сімкою»?

Даспрі ж не надто цікавили ті дві карти, він цілком поринув у вивчення іншої загадки, розв’язання якої йому здавалося справою нагальнішою: мій приятель невтомно розшукував горезвісну схованку.

— І хто знає, — говорив він, — чи не знайду я в ньому листи, що їх не виявив там Сальватор!.. швидше за все — через недогляд. Надто вже не віриться, що брати Варен прибрали з недоступної, як вони вважали, схованки безцінну зброю, значення якої розуміли.

І він шукав. Незабаром у великій залі для нього не залишилося ніяких секретів, і пошуки перемістилися в інші кімнати будинку: він обстежив їх зовні та зі середини, оглянув кам’яне й цегельне муровання стін, підняв шифер на даху.

Одного разу Даспрі прибув із кайлом та лопатою; вручивши мені лопату, залишив собі кайло і мовив, вказавши на пустир:

— Туди.

Я пішов за ним без особливого захоплення. Він розділив майданчик на кілька ділянок і одна за одною оглянув їх. Але в одному місці, біля кута, утвореного стінами двох сусідніх будинків, його увагу привернула купа сміття та кругляків, прикрита чагарником і травою. Даспрі взявся її розгрібати.

Мені довелося допомагати. Цілу годину під палючим сонцем гріли ми чуприни над цією купою — марно. Але коли, розкидавши камені, ми дісталися до землі та заходились її вивертати, кайло Даспрі оголило кістки — рештки людського скелета, на яких ще теліпалося лахміття одягу.

І раптом я відчув, що полотнію. Я зауважив вдавлену в землю маленьку залізну пластину, вирізану за формою прямокутника і, як мені здалося, на ній були помітні плями крові. Я нахилився. Так воно і виявилося: пластина була завбільшки як гральна карта, а червоних, місцями проіржавілих плям кольору сурику мала сім, і розташовані вони були, як сім знаків у червовій сімці, подірявлених так само на кінчиках.

— Послухайте, Даспрі, досить із мене всіх цих історій. Якщо вам так цікаво, залишайтеся. А я йду.

Може, через хвилювання чи від того, що втомився, попрацювавши на пекучому сонці, але, хай там як, поворотом мене захитало, довелося лягти в ліжко, де я провалявся дві доби в гарячці й маренні, відбиваючись од скелетів, які танцювали навколо мене і кидали один одному в голови свої закривавлені серця.

Даспрі поводився, мов відданий друг. Щодня він приділяв мені три-чотири години, які, щоправда, проводив у великій залі: вишпортував усе з кутків, простукував стіни, одне слово, тарабанив щосили.

— Листи тут, у цій кімнаті, — час од часу повідомляв він мені, — вони тут. Щоб мені язик усох.

— Дайте мені спокій, — відповідав я, доведений мало не до сказу.

Третього дня вранці я встав, і хоча був ще досить слабкий, почувався здоровим. Ситий сніданок підкріпив мене. Але невелике послання, що я отримав годині о п’ятій, найбільше сприяло моєму цілковитому одужанню, бо ж попри все моя цікавість знову розгорілася.

Телеграма була такого змісту:

«Мосьє!

Драма, перший акт якої розігрався вночі з 22 на 23 червня, наближається до розв’язки.

Обставини склалися так, що мені необхідно влаштувати зустріч двох основних її героїв, і це побачення має відбутися у вашому домі, тому я був би вам украй вдячний, якби на нинішній вечір ви надали мені ваше житло. Було б непогано, якби вашого слуги не було з дев’ятої до одинадцятої, бажано також, щоб ви зробили мені величезну ласку і погодилися надати супротивникам свободу дій. Уночі з 22 на 23 червня ви змогли переконатися, що я неабияк педантично оберігаю все належне вам. Зі свого боку, я вважав би образливою для вас найменшу підозру в тому, що ви можете надужити віри нижчепідписаного, відданого вам Сальватора».

Послання було написано в такому чемно-іронічному тоні, а викладене прохання здалося мені аж таким кумедним і фантастичним, що я був у захваті.

Яка чарівна безцеремонність! Мій кореспондент, здається, навіть не сумнівається в моїй згоді! Але ні за що на світі я не хотів би розчарувати його або відповісти невдячністю на довіру.

О восьмій, тільки-но пішов мій слуга, якому я подарував квиток у театр, прибув Даспрі. Я показав йому телеграму.

— І що? — запитав він.

— Як що? Я залишу ґрати в сад відчиненими, щоби можна було увійти.

— А самі підете?

— Ні за що на світі.

— Але ж вас просять...

— Мене просять зберігати таємницю. Я її збережу. Але мені шалено хочеться побачити, що станеться.

Даспрі розсміявся:

— Чесно кажучи, ви маєте слушність, я теж залишаюся. Мені здається, нудьгувати не доведеться.

Його перервав дзвінок.

— Вони вже тут? — пробурмотів він. — На двадцять хвилин раніше! Не може бути.

Із передпокою я потягнув за мотузку, що відчиняла хвіртку. Жіноча фігура перетнула сад: мадам Андерматт.

Вона, мабуть, була чимось вражена і, задихаючись, мовила:

— Мій чоловік... він іде... у нього зустріч... йому повинні віддати листи...

— Як ви про це дізналися? — запитав я.

— Випадково. З послання, яке мій чоловік отримав під час вечері.

— Телеграма?

— Телефонограма. Слуга передав її мені помилково. Чоловік одразу ж відібрав її у мене, але було вже пізно... я прочитала.

— Ви прочитали...

— Приблизно таке: «Сьогодні увечері, о дев’ятій будьте на бульварі Майо з документами стосовно справи. В обмін — листи». Після вечері я піднялася до себе, потім вийшла з дому.

— Нічого не сказавши мосьє Андерматтові?

— Так.

Даспрі зиркнув на мене.

— Що ви про це думаєте?

— Думаю те саме, що і ви. Мосьє Андерматт — один із викликаних супротивників.

— Хто його викликав? І з якою метою?

— А ось це ми скоро дізнаємося.

Я провів їх у велику залу.

У крайньому разі всі троє могли розміститися під навісом біля коминка і сховатися за оксамитовим драпуванням. Влаштувалися. Мадам Андерматт сіла між нами. Крізь просвіти наш погляд охоплював усю кімнату.

Пробило дев’яту. За кілька хвилин скрипнули завіси садової хвіртки.

Зізнаюся, я не міг позбутися дедалі більшої тривоги і гарячкового збудження, що раптом мене взяло. Ще трохи — і мені відкриється таємниця! Загадкова авантюра з дивовижними поворотами, яку я спостерігав уже кілька тижнів, постане нарешті у правдивому світлі, а зараз на моїх очах дійде до вирішальної битви.

Даспрі взяв мадам Андерматт за руку і прошепотів:

— Головне — жодного руху! Що б ви не почули, не побачили, тримайтеся незворушно.

Хтось увійшов. І з незвичайної схожості з Етьєном Вареном я відразу зрозумів, що це його брат Альфред. Та ж важка хода, такий самий землястий колір обличчя, зарослого бородою.

Він увійшов, озираючись із такою тривогою, ніби звик побоюватися пасток, усюди розставлених на його шляху, пасток, на які він має нюх і яких уникає. Потім Варен поглядом окинув кімнату, і мені здалося, що коминок, загороджений оксамитовою запоною, йому явно не сподобався. Він зробив три кроки в наш бік, але якась думка, без сумніву, важливіша за цей намір, відволікла його, він повернув до стіни, зупинився перед мозаїчним портретом старого сивобородого короля з блискучим мечем і, вставши на стілець, довго розглядав його, проводячи пальцем по контуру плечей, обличчя та промацуючи все зображення.

Раптом він зістрибнув зі стільця й відскочив од стіни. Почулися кроки. На порозі постав пан Андерматт.

Банкір скрикнув од подиву:

— Ви! Ви! Це ви мене викликали?

— Я? Де там, — запротестував Варен скрипучим голосом, що нагадав мені голос його брата, — мене змусив прийти сюди ваш лист.

— Мій лист!

— За вашим підписом лист, в якому ви пропонуєте мені...

— Я не писав вам.

— Не писали?!

Варен інстинктивно насторожився, побоюючись, мабуть, не банкіра, а невідомого супротивника, який заманив його в цю пастку. Вдруге погляд Варена звернувся в наш бік, і він кинувся до дверей. Пан Андерматт перегородив йому дорогу.

— Ви куди, Варене?

— Мені не подобаються підозрілі діла, якими тут запахло. Я йду. Прощайте.

— Зачекайте хвилину!

— Послухайте, мосьє Андерматт, не наполягайте, нам нічого сказати один одному!

— Навпаки, багато, і випадок надто вже зручний...

— Дозвольте пройти.

— Ні, ні й ні, ви так не підете.

Вигляд у банкіра був настільки рішучий, що Варен, спасувавши, оступився назад і промимрив:

— Добре, давайте поговоримо, але швидко, і на цьому край!

Мене дивувала тільки одна обставина, й, напевно, двоє людей, які сиділи поруч зі мною, відчували те саме розчарування, що і я. Як могло статися, що тут не виявилося Сальватора? Значить, сам він і не думав втручатися? Хотів зіштовхнути банкіра з Вареном, та й годі? Мені чомусь стало дуже прикро. Самим фактом відсутності Сальватора ця влаштована та здійснена з його волі дуель набувала трагічного забарвлення, властивого подіям, викликаним і підпорядкованим суворому законові фатуму, і сила, що зіштовхнула цих двох людей, здавалася надто вражаючою тому, що діяла звідкись ззовні.

За хвилину пан Андерматт підійшов до Варена впритул, вони стояли лицем до лиця, дивлячись один одному просто в очі.

— Тепер, коли спливли роки і боятися вам уже нема чого, скажіть, будь ласка, чесно, Варене: що ви зробили з Луї Лякомбом?

— Ну і запитання! Звідки мені знати, що з ним сталося!

— Вам це відомо! Відомо! Ви з братом ходили за ним по п’ятах, мало не жили в його будинку, тому самому будинку, де ми зараз перебуваємо. Ви були в курсі всіх його робіт, усіх проєктів. І останнього вечора, Варене, проводжаючи Луї Лякомба до дверей, я помітив дві фігури, які ховалися в тіні. Готовий у цьому заприсягтися.

— І що потім? Кому потрібна ваша клятва?

— Це були ви з братом, Варене.

— Доведіть.

— Але ж найкращий доказ у тому, що за два дні ви самі показували мені папери і креслення, які витягли з портфеля Лякомба, і пропонували купити їх. Як ці папери потрапили до ваших рук?

— Я вам уже говорив, мосьє Андерматт, ми знайшли їх на столі Луї Лякомба вранці наступного дня, коли він зник.

— Неправда.

— Доведіть це.

— Правосуддя могло би довести.

— Чому ж ви не звернулися до правосуддя?

— Чому? О! Чому...

Він замовк, обличчя спохмурніло. А той заговорив знову:

— Бачите, мосьє Андерматт, якби ви бодай на гріш були впевнені у тому, що говорите, вам би, напевно, не завадила незначна загроза з нашого боку...

— Яка загроза? Листи? Хіба ви уявляєте, що я хоч на секунду міг повірити?..

— Якщо ви не повірили в ці листи, навіщо пропонували мені сотні й тисячі за те, щоб я віддав їх вам? І чому відтоді на нас із братом, як на звірів, нацьковували шукачів?

— Хотів повернути креслення, які були мені потрібні.

— Та невже?! Ні, ви це робили через листи. Якби вони потрапили до вас, то ви б нас виказали. Тієї ж миті, варто було лише поступитися!

І він розреготався, але раптом різко обірвав сміх.

— Ну годі. Скільки б ми не торочили одне й те саме, до згоди не дійдемо. Отже, зупинимося на цьому.

— Ні, не зупинимося, — кинув банкір. — А позаяк заговорили про листи, то ви не вийдете звідси, поки не віддасте їх мені.

— Вийду.

— Ні, ні.

— Послухайте, мосьє Андерматт, раджу вам...

— Ви не вийдете.

— А оце подивимося, — сказав Варен із такою люттю, що мадам Андерматт мимоволі тихенько скрикнула.

Варен, видно, почув її і спробував силоміць прокласти собі дорогу. Пан Андерматт різко відштовхнув його. Тоді я помітив, як Варен опустив руку в кишеню піджака.

— Востаннє!

— Спочатку листи.

Варен вихопив револьвер і, цілячись у мосьє Андерматта, сказав:

— Так чи ні?

Банкір різко нахилився.

Тріснув постріл. Револьвер упав.

Я був уражений. Куля просвистіла повз мене! І це Даспрі, вистріливши з пістолета, вибив зброю з рук Альфреда Варена!

Несподівано вставши між противниками, віч-на-віч з Вареном, Даспрі посміювався:

— Вам пощастило, мій друже, неймовірно пощастило. Я цілився в руку, а влучив у револьвер.

Розгублені банкір і Варен остовпіло дивилися на Даспрі.

— Даруйте, мосьє, за те, що втручаюся у справи, що мене не стосуються. Але, правду кажучи, ви надто кепсько граєте свою партію. Дозвольте мені здати карти.

І повернувшись до іншого, сказав: — Граємо ми вдвох, приятелю. І прошу — з відкритими картами. Козир — черва, я ставлю на сімку.

І за три дюйми від свого носа він провів залізною пластинкою, на якій червоніли сім сердечок.

Ніколи ще мені не доводилося бачити такого збурення. Збліднувши, витріщивши очі, з перекошеним від страху обличчям Варен, здавалося, був загіпнотизований фігурою, що постала перед ним.

— Хто ви? — пробурмотів він.

— Я вже сказав: пан, який займається справами, що його не стосуються... але займається він ними впритул.

— Що вам треба?

— Те, що ти приніс.

— Я нічого не приносив.

— Ні, без цього ти б не прийшов. Сьогодні вранці ти отримав листа із запрошенням прийти сюди на дев’яту, і тобі наказано було захопити зі собою всі, що є у тебе, папери. Отже, ти тут. Де ж папери?

У голосі Даспрі, його поведінці з’явилася владність, що збила мене з пантелику, ця зазвичай безтурботна й м’яка людина трималася тепер зовсім інакше.

Абсолютно приборканий Варен показав на одну зі своїх кишень.

— Папери тут.

— Усі?

— Авжеж.

— Усі папери, що ти знайшов їх у портфелі Луї Лякомба і продав майорові фон Лебену?

— Так.

— Копії або оригінали?

— Оригінали.

— Скільки хочеш за них?

— Сто тисяч.

Даспрі розреготався:

— Ти з глузду з’їхав. Майор дав тобі за них лише двадцять. І викинув їх на вітер, бо ж випробування зійшли на пси.

— Кресленнями не зуміли скористатися.

— Це не всі креслення.

— Тоді навіщо вимагаєте їх у мене?

— Мені вони потрібні. Пропоную тобі п’ять тисяч франків. Ні на су більше.

— Десять тисяч. Ні на су менше.

— Згода.

Даспрі підійшов до пана Андерматта.

— Будь ласка, випишіть чек, мосьє.

— Але в мене нема…

— Вашої чекової книжки? Ось вона.

Ошелешений пан Андерматт обмацав книжку, яку простягнув йому Даспрі.

— Справді, моя... Як це вийшло?

— Не марнуйте часу на порожні розмови, прошу вас, дорогий мій мосьє Андерматт, поставте підпис — і все.

Банкір дістав авторучку й підписав. Варен простягнув руку.

— Руки геть, — заявив Даспрі, — ще не все скінчено.

І звернувся до банкіра:

— Йшлося також про листи, які ви вимагаєте?

— Так, про пачку листів.

— Де вони, Варене?

— У мене їх нема.

— Де вони, Варене?

— Не знаю. Ними займався мій брат.

— Вони сховані тут, у цій кімнаті.

— У такому разі ви самі знаєте, де вони.

— Звідки мені знати?

— Чорт забирай, хіба не ви дісталися до схованки? Ви, здається, обізнані не гірше, ніж... Сальватор.

— У схованці листів немає.

— Вони там.

— Відчини її.

Варен подивився на Даспрі з викликом. І справді, Даспрі й Сальватор — чи не одна це особа, як легко було припустити, враховуючи усе, що відбувалося? Якщо так, він нічим не ризикував, показуючи вже відомий тайник. Якщо ж ні... то було марно...

— Відчини її, — повторив Даспрі.

— У мене нема червової сімки.

— Ось вона, — сказав Даспрі, простягаючи залізну пластину.

Нажаханий Варен відсахнувся.

— Ні... ні... я не хочу ...

— А! Раз козі смерть…

Даспрі попрямував до зображення старого сивобородого монарха, став на стілець і доклав червову сімку до основи меча біля руків’я, так, що краї пластини з’єдналися з його краями. Потім шилом, яке по черзі вставив у кожну зі семи дірочок, зроблених у кінцях червоних знаків, Даспрі натиснув на сім маленьких камінчиків мозаїки. На сьомому з них щось клацнуло, й фігура короля зарухалася, відкриваючи великий отвір у вигляді сейфа із залізною обшивкою і двома блискучими сталевими полицями.

— Сам бачиш, Варене, сейф порожній.

— Справді... Напевно, мій брат вийняв листи.

Даспрі знову наблизився до Варена і сказав:

— Не грайся у кота й мишки зі мною. Є й інша схованка. Де вона?

— Іншої нема.

— Може, ти хочеш грошей? Скільки?

— Десять тисяч.

— Мосьє Андерматт, десять тисяч за ці листи — ціна нормальна для вас?

— Так, — голосно відказав банкір.

Варен зачинив сейф, з відвертою огидою взяв червову сімку і приклав її до меча біля руків’я, точно в тому самому місці. Потім послідовно встромив шило в кінчик кожного зі семи сердечок. Знову щось клацнуло, але цього разу — несподівана річ — повернулася тільки частина сейфа, і в товщині дверцят, які закривали великий сейф, відкрилася друга маленька скринька.

Там лежала пачка листів, перев’язана шнурочком і запечатана. Варен передав її Даспрі. Той запитав:

— Чек готовий, мосьє Андерматт?

— Так.

— І у вас є також останній документ, який дістався вам від Луї Лякомба і який доповнює креслення підводного човна?

— Є.

Обмін відбувся. Даспрі поклав документ у кишеню й віддав паку листів панові Андерматту.

— Ось те, чого ви хотіли, мосьє.

Банкір секунду-другу вагався, наче боявся доторкнутися до цих клятих аркушиків, яких так наполегливо домагався. Потім нервовим рухом схопив їх.

Поруч зі мною почувся стогін. Я взяв мадам Андерматт за руку: вона була крижаною.

Даспрі сказав банкірові:

— Гадаю, мосьє, наша розмова закінчена. О! Не треба подяки, благаю вас. Тільки випадок допоміг мені прислужитися вам.

Пан Андерматт пішов. Він ніс із собою листи дружини до Луї Лякомба.

— Чудово! — із захопленням вигукнув Даспрі. — Як легко все лаштується! Залишається тільки завершити справу, приятелю. Папери з тобою?

— Ось вони всі.

Даспрі перевірив їх, уважно оглянув і поклав у кишеню.

— Прекрасно, ти дотримав слова.

— Але...

— Що — «але»?

— А два чеки?.. Гроші?..

— Ну і нахаба ж ти, друже. Це ж треба, він ще чогось вимагає!

— Я вимагаю те, що мені належить.

— Невже тобі щось винні за папери, які ти вкрав?

Але Варен, видно, вже не володів над собою. Він тремтів од злості, очі його налилися кров’ю.

— Гроші... двадцять тисяч... — пробурмотів він.

— Нізащо... я сам знаю, як їх застосувати.

— Гроші!

— Ну годі, будь розважливим і залиш-но свій ніж у спокої!

Даспрі схопив його за руку з такою силою, що Варен завив од болю.

— Іди геть, приятелю, — продовжив Даспрі, — свіже повітря зараз корисне тобі. А може, тебе провести? Ми підемо через пустир, і я покажу тобі купу каміння, під якою...

— Це брехня! Брехня!

— Ні, це правда. Адже маленька залізна пластина зі сімома червоними дірочками саме звідти. Луї Лякомб ніколи не розлучався з нею, як ти пам’ятаєш. Ви з братом закопали її разом із трупом... та іншими предметами, які напевно неабияк зацікавлять поліцію.

Варен закрив обличчя люто стиснутими кулаками. Потім сказав:

— Що ж, мене добряче обдурили... Залишимо це. Тільки скажіть... одне слово, я хочу знати...

— Слухаю.

— Чи була у схованці... в тій, більшій, шкатулка?

— Була.

— Коли ви прийшли сюди вночі з 22 на 23 червня, вона була ще там?

— Авжеж.

— І в ній лежало?..

— Усе, що сховали туди брати Варени, — вельми симпатична колекція коштовностей, діамантів і перлів, яких згадані брати примудрилися натягати звідусіль, де можна.

— І ви їх забрали!

— Звичайно! Постав себе на моє місце.

— Отже... мій брат укоротив собі віку, виявивши, що шкатулка пропала?

— Можливо. Зникнення вашого листування з майором Лебеном було б недостатньо. Але зникнення шкатулки... Більше нічого не хочеш у мене дізнатися?

— Ще одне: як вас звуть?

— Ти сказав це так, ніби маєш намір взяти реванш.

— Ще б пак! Щастя мінливе. Сьогодні ви перемогли. Завтра...

— Ти?

— Я дуже розраховую на це. Ваше ім’я!

— Арсен Люпен.

— Арсен Люпен!

Ніби хто обухом зацідив Варена, і він захитався. Судячи з усього, ці два слова позбавляли його будь-якої надії.

Даспрі розреготався:

— Ото маєш! Невже ти допускаєш, що таку гарну аферу міг прокрутити який-небудь Дюран або Дюпон? Облиш, будь ласка, для цього потрібен щонайменше Арсен Люпен. А тепер, коли ти все знаєш, малий, іди, готуйся до реваншу. Арсен Люпен чекає на тебе.

І він мовчки виштовхав його на вулицю.

— Даспрі, Даспрі! — покликав я, мимоволі вимовивши те ім’я, до якого звик, і відсунув оксамитову портьєру.

Він кинувся до мене.

— Що? Що трапилося?

— Мадам Андерматт зле.

Він заметушився, дав їй понюхати сіль і, метушачись навколо мадам, розпитував мене:

— Ну що ж усе-таки відбулося?

— Листи, — відказав я, — листи Луї Лякомба, що ви передали її чоловікові!

Він ляснув себе по лобі.

— Вона подумала, що я це зробив... Ну, звісно, вона і справді могла так подумати. Який же я бовдур!

Мадам Андерматт, яка вже отямилася, жадібно вбирала його слова. Він дістав з гаманця маленьку пачку — ні дати ні взяти та, що її забрав пан Андерматт.

— Ось ваші листи, мадам, справжні.

— А ті... інші?

— Ті майже такі самі, як ці. Але сьогодні вночі я все переписав і ретельно підправив. Ваш чоловік буде на сьомому небі від щастя, коли їх прочитає, він не здогадається про підміну, адже все, здається, відбувалося у нього на очах...

— Рука...

— Не існує рук, почерк яких не можна було б підробити.

Вона подякувала йому тими словами, що їх зазвичай добирають люди її кола, і я зрозумів, що мадам Андерматт, напевно, не чула останніх фраз, якими обмінялися Варен й Арсен Люпен.

Мені ж було трохи ніяково дивитися на нього, я не знав, що сказати старому приятелеві, який постав переді мною в такому несподіваному світлі. Люпен! Це був Люпен! Мій друг, людина з нашої компанії виявилася не ким іншим, як Арсеном Люпеном! Я не міг отямитися. А він, анітрохи не бентежачись, заговорив так:

— Ви можете попрощатися з Жаном Даспрі.

— Ет!

— Так, Жан Даспрі вирушає у мандри. Я посилаю його в Марокко. Цілком можливо, що він знайде там гідний його кінець. Ніде правди діти навіть, що такий його намір.

— Але Арсен Люпен залишається з нами?

— О! Неодмінно. Кар’єра Арсена Люпена тільки починається, і він розраховує...

Нездоланний порив цікавості змусив мене кинутися до нього, й, відтягнувши його на деяку відстань від місіс Андерматт, я сказав:

— Отже, ви все-таки знайшли другу схованку, в якій лежали листи?

— Довелося нагріти чуба! Сталося це тільки вчора, після обіду, поки ви спали. Хоча, бог свідок, усе було так просто! Але про найпростіші речі завжди думають в останню чергу.

І він показав мені червову сімку:

— Я правильно вгадав, що відчинити сейф можна натисканням картою на меч дідугана на мозаїці...

— Як ви здогадалися?

— Легко. За допомогою моїх особливих каналів інформації. Коли я 22 червня прийшов сюди вночі, то вже знав...

— Після того, як попрощалися зі мною...

— Привівши вас за допомогою навмисно обраної теми розмови в певний стан, щоб така нервова й вразлива людина, як ви, дозволила мені діяти на власний розсуд і не вставала з ліжка.

— Розрахунок був правильним.

— Отже, прибувши сюди, я знав, що в сейфі зі секретним замком захована скринька і що ключ, відмикачка сейфа, — це червова сімка. Треба було тільки накласти цю сімку на те місце, яке їй призначено. Мені було достатньо години огляду.

— Години!

— Подивіться на мозаїчного діда.

— Старого імператора?

— Цей старий імператор — точна копія червового короля з будь-якої колоди — Карл Великий.

— Справді... Але чому червова сімка відчиняє то великий сейф, то маленький? І чому спочатку ви відчинили тільки великий сейф?

— Чому? Та тому, що я наполегливо накладав свою сімку в одному і тому ж положенні. І тільки вчора помітив: якщо перевернути її, тобто якщо покласти сьоме сердечко, те, що всередині, вгору, а не вниз, розташування семи знаків зміниться.

— Ти диви!

— Ото ж бо й воно, але треба було здогадатися.

— Ще одне питання: ви нічого не знали про листи до того як мадам Андерматт...

— Заговорила про них при мені? Не знав. Окрім шкатулки, я знайшов у сейфі тільки листування братів, з якого дізнався про їхню зраду.

— Коротше кажучи, те, що вам довелося зацікавитися історією братів, а потім розшукувати креслення і документи стосовно підводного човна, — це чиста випадковість?

— Випадковість.

— Але з якою метою ви зайнялися цими пошуками?

Даспрі зі сміхом перебив мене:

— Боже мій! Як же зацікавила вас ця справа!

— Вона мене захопила!

— Добре, просто сьогодні, після того, як проведу мадам Андерматт і пошлю в «Écho de France» замітку, яку збираюся написати, я повернуся, і ми все обговоримо в деталях.

Він сів і написав одну з тих дрібних заміток, де так блискуче відбилася фантазія її автора. Хто не пам’ятає галасу, що прокотився усім світом після її опублікування?

«Арсен Люпен розв’язав загадку, яку поставив перед ним недавно Сальватор. Маючи оригінальні креслення інженера Луї Лякомба, він передав їх у руки міністра військово-морських сил. У зв’язку з цим Люпен відкриває передплату, мета якої — передати державі підводний човен, побудований за цими кресленнями. Сам він підписується першим на суму двадцять тисяч франків».

— Двадцять тисяч франків, отриманих за чеками мосьє Андерматта? — запитав я, коли він дав мені прочитати папір.

— Точно так. Буде справедливо, якщо Варен хоч частково компенсує свою зраду.

Ось так я і познайомився з Арсеном Люпеном. Так дізнався, що Жан Даспрі, мій приятель по клубу, світський знайомий, був не ким іншим, як Арсеном Люпеном, джентльменом-грабіжником. Так зав’язалися нитки вельми приємної дружби з нашим видатним героєм, і так поступово завдяки довірі, якою він мене ущедряє, я став дуже скромним, вірним та вельми вдячним його біографом.