Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Кольє королеви

Двічі-тричі на рік з нагоди великих урочистостей, як-от бал в австрійському посольстві або вечори у леді Біллінґстоун, графиня де Дре-Субіз прикрашала свої білі плечі знаменитим «Кольє королеви».

Це було те саме легендарне кольє, що його придворні ювеліри Бомер і Бассанж виготовили для графині дю Баррі; невдовзі кардинал Роан-Субіз збирався піднести його королеві Франції Марії-Антуанетті, а тим часом авантюристка Жанна де Валуа, графиня де ля Мотт, разом зі своїм чоловіком та їхнім спільником Рето де Вілетт[17] роз’єднала кольє на частини лютневого вечора 1785 року.

Щиро кажучи, зі справжнього в кольє лишалася тільки оправа. Рето де Вілетт зберіг її, тоді як пан де ля Мотт і його дружина — сущі варвари — протринькали вийняті з оправи коштовності, чудові камені, що їх так майстерно підібрав Бомер. Згодом, в Італії, Рето де Вілетт продав оправу Ґастонові де Дре-Субізу, небожеві й спадкоємцю кардинала, який врятував дядька від руїни, викликаної скандальним банкрутством будинку «Роан-Ґемене», і на пам’ять про свого родича високого стану викупив кілька діамантів, які опинилися в колекції англійського ювеліра Джеффріса, доповнив їх іншими, того ж розміру, але значно меншої цінності, й зумів відтворити чудесне «кольє, що потрапило в рабство» в первісному вигляді, себто таким, яким воно вийшло з рук Бомера й Бассанжа.

Майже усе століття рід Дре-Субіз пишався цією дорогоцінною історичною реліквією. І хай через низку обставин статки родини помітно зменшувалися, власники кольє не бажали продавати королівський скарб, а натомість скорочували штат челяді. Останній граф Дре-Субіз дорожив ним так, як дорожать домівкою предків. З метою обережності він зберігав його в сейфі «Креді Ліоне». Коли дружина збиралася вдягнути кольє, він сполудні вирушав до банку, забирав його, а другого дня повертав назад.

Того вечора, на прийомі в Кастільському палаці — діється все на початку століття — графиня викликала фурор; сам король Крістіан, на честь якого було влаштовано свято, звернув увагу на її незвичайну вроду. На витонченій шийці сяяли коштовні камені. У променях світла діаманти виблискували й мінилися тисячами граней. Здавалося, жодна інша жінка не зуміла б з такою витонченістю і шляхетністю носити на плечах цей дорогоцінний тягар.

То був подвійний тріумф. Граф де Дре насолодився ним цілком, а коли подружжя повернулося в свій, розміщений у передмісті Сен-Жермен, старий особняк і увійшло в спальню, граф відверто тріумфував. Він пишався своєю дружиною і, можливо, аж ніяк не менше, дорогоцінним кольє, що дарує славу вже четвертому поколінню в його роді. Дружина висловлювала свою радість дещо стриманіше, що, звичайно, свідчило про її горду вдачу.

Неохоче зняла вона кольє зі своїх плечей і простягнула чоловікові, який із захопленням оглянув скарб так, ніби раніше його не бачив. Потім, уклавши реліквію в червону шкіряну скриньку з гербом кардинала, граф зайшов у сусідній кабінет, точніше, маленький альков: повністю ізольований від спальні, він мав один-єдиний вхід, який містився в ногах їхнього ліжка. Своїм звичаєм, господар сховав скриньку на височенькій полиці серед капелюшних коробок і стосів білизни. Відтак зачинив двері й роздягнувся.

Уранці граф встав годині о дев’ятій, щоби до сніданку побувати в «Crédit Lyonnais». Він одягнувся, випив філіжанку кави і спустився у стайню. Тут зробив деякі розпорядження. Його непокоїла одна кобила. Він наказав провести її і пустити тюпки двором. Потім повернувся до дружини.

Графиня ще не виходила зі спальні, покоївка допомагала їй укладати волосся.

— Ви йдете? — запитала вона чоловіка.

— Так... у цій справі...

— О! Справді... так надійніше...

Граф увійшов до кабінету. Але за кілька секунд без найменшого подиву спитав:

— Ви взяли його, люба?

— Що? Ні-ні, нічого я не брала, — відказала дружина.

— Ви ж його переклали.

— Де там... я навіть двері в кабінет не відчиняла.

Граф постав на порозі, помінившись на лиці; ледве чутним голосом він пробурмотів:

— У вас його нема?.. Це не ви?.. Тоді...

Графиня підбігла до нього, і вони заходилися гарячково шукати, кидаючи коробки на підлогу і розкидаючи гори білизни. Граф раз у раз повторював:

— Марно... все, що ми робимо, марно. Поклав я його ось сюди, на цю полицю.

— Ви могли помилитися.

— Ні, сюди, на цю полицю, і ні на яку іншу.

Вони запалили свічку, бо в цій кімнатці було темнувато, винесли білизну і прибрали всі речі, що захаращували приміщення. Коли в кабінеті нічого не залишилося, вони з відчаєм визнали той факт, що знамените кольє, «Кольє королеви, що потрапило в рабство», пропало, як сіль у воді.

Рішуча за характером графиня, не марнуючи часу на безплідні бідкання, послала за комісаром поліції паном Валорбом, проникливість і розсудливість якого в подружжя вже була нагода оцінити. Його докладно поінформували про все, і він одразу ж запитав:

— Чи впевнені ви, пане графе, що ніхто не міг пройти вночі через вашу спальню?

— Абсолютно впевнений. Сон у мене дуже чуйний. До того ж, двері спальні були замкнені на засув. Сьогодні вранці, коли дружина задзвонила, викликаючи покоївку, мені довелося його відсувати.

— А чи не можна проникнути в кабінет у якийсь інший спосіб?

— Аж ніяк.

— Вікна нема?

— Є, але воно зароблене.

— А що, коли я це перевірю?..

Запалили свічки, і мосьє Валорб тут же вказав на те, що вікно лише до середини було загороджене скринею, та, крім того, вона була не надто щільно притиснута до рами.

— Скриня стоїть так близько біля вікна, що без гуркоту її не зрушиш, — заперечив мосьє де Дре.

— А куди виходить це вікно?

— У внутрішній дворик.

— А під вами є ще поверх?

— Два поверхи, але на рівні кімнат для прислуги встановлені ґрати з дрібними вічками, що відгороджують їх від дворика. Ось чому в нас так мало світла.

До того ж, коли відсунули скриню, виявилося, що вікно зачинене, а цього не могло бути, якби хтось проліз у кімнату зовні.

— Хіба що цей «хтось» вийшов через нашу спальню, — зауважив граф.

— Але в такому разі вона не була б замкнена на засувку.

Комісар на хвилю замислився, потім, обернувшись до графині, запитав:

— Мадам, чи було відомо у вашому середовищі, що ви збиралися вдягнути це кольє вчора ввечері?

— Звісно, я цього не ховала. Але ніхто не знав, що ми замикаємо його в цьому кабінеті.

— Ніхто?

— Ніхто... Хіба що...

— Прошу вас, мадам, уточніть. Ця деталь — одна з найважливіших.

— Я подумала про Анрієтту, — сказала графиня чоловікові.

— Анрієтта? Вона знає про це не більше за інших.

— Ти впевнений?

— Хто ця дама? — запитав мосьє Валорб.

— Моя подруга з монастиря; зі своєю сім’єю вона порвала стосунки, щоб вийти заміж за чоловіка простого роду, мало не робітника. По чоловіковій смерті я взяла її разом зі сином до себе, умеблювала їм квартирку в цьому будинку.

І докинула зніяковіло:

— Вона надає мені деякі послуги. Руки у неї золоті.

— На якому поверсі вона живе?

— На нашому, недалеко звідси... в кінці коридору... До речі, здається... вікно її кухні...

— Виходить на цей дворик, чи не так?

— Авжеж, якраз навпроти нашого вікна.

Після цієї заяви настала коротка пауза.

Потім мосьє Валорб попросив провести його до Анрієтти.

Коли вони зайшли, жінка шила, поруч із нею читав книгу малюк шести-семи років. Побачивши, як бідно умебльоване її житло, яке складалося лише з однієї кімнати без коминка і маленької ніші, що замінює кухню, комісар трохи здивувався, а тоді заходився її розпитувати. Повідомлення про крадіжку, з усього видно, її вразило. Напередодні увечері вона сама одягала графиню і застібала кольє у неї на шиї.

— Ой, лелечко! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати!

— А вам на думку нічого не спадає? Нема найменшої підозри? Можливо, що злочинець заліз у будинок через вашу кімнату…

Вона щиро розсміялася, навіть думки не допускаючи, що на неї може впасти будь-яка тінь підозри.

— Але я не виходила зі своєї кімнати, я вже нікуди не ходжу. До того ж хіба ви не бачили?

Вона відчинила вікно в ніші.

— Подивіться, до підвіконня напроти тут щонайменше метрів три.

— Хто вам сказав, що за нашою версією крадіжку вчинено там?

— Але... хіба кольє зберігалося не в кабінеті?

— Звідки вам це відомо?

— Боже мій! Я завжди знала, що на ніч кольє кладуть туди... Про це говорили при мені.

На її молодому, але збляклому від смутку обличчі відбилися глибока лагідність і смиренність. Але раптом при повному мовчанні вираз цього лиця змінився страхом, ніби вона відчула, що їй загрожує небезпека. Анрієтта притягнула сина до себе. Хлопчина взяв її руку й ніжно поцілував.

— Сподіваюся, — сказав пан де Дре комісарові, коли вони залишилися самі, — ви її не підозрюєте? Я ручаюся за неї. Це сама порядність.

— О! Цілком поділяю вашу думку, — запевнив її мосьє Валорб. — Я лише подумав про неусвідомлене співучасництво. Але згоден, цю версію слід не брати до уваги, тим більше, що вона ніяк не допоможе розгадати загадку, з якою ми зіткнулися.

Комісар більше не брав участі в розслідуванні, що його в наступні дні слідчий продовжив і поглибив. Допитали слуг, перевірили засув, провели експерименти з вікном у кабінеті, обстежили дворик знизу догори... Усе було марно. З’ясували, що зі засувкою все гаразд. Зовні вікно неможливо було ні відчинити, ні зачинити.

Надто ретельно перевіряли Анрієтту, бо ж, хай там що, а все замикалося на ній. У її житті попорпалися у спосіб найбезсоромніший; було встановлено, що за останні три роки вона виходила з дому не більше чотирьох разів, і завжди за покупками, про які було відомо. Насправді вона служила покоївкою і кравчинею у мадам де Дре, яка поводилася з нею надзвичайно суворо, про що говорили таємні свідчення всієї прислуги.

— Утім, — говорив слідчий, який за тиждень дійшов того ж висновку, що й комісар, — якби особу винного і вдалося встановити, чого не сталося, все одно не зуміли б дізнатися, в який спосіб була скоєна ця крадіжка. І праворуч, і ліворуч перед нами дві перешкоди: зачинені двері й вікно. Подвійна загадка! Як злодій спроворився залізти всередину і як, що значно важче, зумів утекти, залишивши за собою зачинену на засувку двері й зачинене вікно?

По чотирьох місяцях слідчий вирішив про себе так: мосьє й мадам де Дре, відчуваючи фінансові труднощі, продали кольє королеви. І справу закрив.

Крадіжка дорогоцінної прикраси завдала подружжю Дре-Субіз удару, від якого вони довго не могли оговтатися. Своєрідний запас, що становив такий скарб, більше не забезпечував їм кредиту, позичальники стали вимогливіші й менш щедрі. Подружжю довелося вжити термінових заходів, щось продати, щось закласти. Коротше, їх чекала руїна, якби не рятівний спадок, який лишили по собі двоє далеких родичів.

Дворянська гордість подружжя теж була вражена, ніби в їхньому родоводі виявилася темна пляма. І дивна річ, графиня напала, як сніг на голову, на свою колишню подругу по пансіону. Вона відчувала до неї справжню ненависть і відкрито звинувачувала Анрієтту. Спочатку її перевели на поверх, де жили слуги, а тоді однієї днини взагалі вигнали.

Життя пішло своїм ладом, без особливих подій. Дре-Субіз багато подорожували.

Слід нагадати тільки одну подію, яка трапилася в цей час. За кілька місяців по тому, як Анрієтту вигнали, від неї прийшов лист, який неабияк здивував графиню:

«Мадам!

Не знаю, як Вам дякувати. Адже це Ви, чи не так, прислали мені це? Ви, і тільки Ви. Ніхто інший не знає про мою самоту в цьому присілочку. Якщо ж я помиляюся, вибачте мені та принаймні будьте впевнені в моїй вдячності за Вашу доброту в колишні часи...».

Що вона мала на увазі? Справжня або колишня доброта графині щодо подруги зводилася до безлічі несправедливих учинків. Що означали ці висловлення подяки?

Графиня зажадала пояснень, і Анрієтта відповіла, що отримала поштою, звичайним, не рекомендованим та не цінним листом, дві купюри по тисячі франків. Конверт, прикладений до її відповіді, був із паризьким штампом, на ньому не було нічого, крім адреси, написаної явно зміненою рукою.

Звідки взялися ці дві тисячі франків? Хто їх послав? Правосуддя спробувало з’ясувати. Але хіба у цих сутінках знайдеш слід?

А за дванадцять місяців сталося те ж саме. Потім утретє, вчетверте. Так повторювалося щороку шість років з тією тільки різницею, що на п’ятий і шостий рік сума подвоїлася, що дало Анрієтті змогу, коли вона раптом захворіла, лікуватись як слід.

І ще одна особливість: коли адміністрація пошти під приводом того, що цінність листа не заявлена, затримала його, два наступні були відіслані як годиться, перший за часом — зі Сен-Жермена, другий — з Сюрена. Відправник спочатку підписався прізвищем Анкета, потім — Пешар. Зворотні адреси, зазначені на конверті, виявилися помилковими.

За шість років Анрієтта покинула білий світ. Так загадку і не розгадали.

Усі ці події широковідомі. Такого роду пограбування не могло не розбурхати суспільну думку; авжеж, дивна доля у цього кольє, історія якого збурила Францію в кінці XVIII століття, а за сто двадцять років по тому знову викликала стільки емоцій. Однак про те, що я зараз розповім, не знає ніхто, за винятком зацікавлених осіб та ще кількох людей, яких граф попросив тримати все у глибокій таємниці. Рано чи пізно вони напевно зрадять своє слово, і тому я без жодних докорів сумління прочиняю завісу; таким чином, вам відкриється і ключ до загадки, і таємниця листа, опублікованого в газетах уранці позавчора, незвичайного листа, який додав, якщо таке можливо, ще дещицю плутанини і таємничості до загадкових обставин цієї драми.

Сталося це п’ять днів тому. Серед гостей, запрошених на сніданок до пана Дре-Субіз, були його небоги і кузина, а з чоловіків — голова суду Ессавіля депутат Боша, кавалер Флоріані, з яким граф познайомився в Сицилії, і генерал, маркіз де Рузьєр, давній друг будинку.

Після трапези дами подали каву, і чоловікам було дозволено викурити по сигареті за умови, що вони не покинуть вітальню. Зав’язалася розмова. Одна з дівчат жартома взялася поворожити на картах. Потім мова зайшла про знамениті злочини. І в цьому зв’язку мосьє де Рузьєр, який ніколи не втрачав нагоди подражнити графа, нагадав історію з кольє — ненависний для графа сюжет обговорення.

І тут же кожен із присутніх висловився з цього приводу. Кожен виклав свою версію. Зрозуміло, всі вони суперечили один одному, всі були однаково нездалі.

— А ви, мосьє, що думаєте про крадіжку кольє? — звернулася графиня до кавалера Флоріані.

— О! Я нічого не думаю, мадам.

Гості запротестували. Кавалер-бо щойно вельми яскраво описав кілька справ, якими займався разом з батьком, Палермським суддею, і його вміння розумітися в подібних справах, інтерес до них були очевидні.

— Зізнаюся, — заявив він, — мені вдавалося досягти успіху там, де справжні знавці своєї справи відступали. Але з цього аж ніяк не випливає, що я — якийсь Шерлок Голмс... Крім того, мені майже невідомо, про що йдеться.

Усі повернулися до господаря будинку. І йому, згнітивши серце, довелося викласти факти. Кавалер вислухав, подумав, поставив кілька запитань та прошепотів:

— Дивно... але на перший погляд загадка здається мені не такою вже й нерозв’язною.

Граф знизав плечима. А решта скупчилися навколо кавалера, який дещо категорично правив далі:

— Зазвичай для того, щоб дістатися до винуватця злочину, скажімо крадіжки, треба з’ясувати, як було скоєно цей злочин або крадіжку. По-моєму, в даному випадку все відбувалося геть просто, бо ж перед нами не безліч версій, а одна непорушна істина, єдина і незаперечна; полягає вона ось у чому: людина ця могла проникнути всередину через двері спальні або через вікно кабінету. Однак зачинені на засувку двері зовні не відчинеш. Значить, зловмисник заліз через вікно.

— Воно було зачинене, і слідство в цьому переконалося, — заявив мосьє де Дре.

— Для цього, — вів Флоріані, не звертаючи увагу на те, що його перебили, — йому треба було лише спорудити місток, перекинути дошку або драбину від кухонного балкона до підвіконня, і коли шкатулку...

— Але повторюю вам: вікно було зачинене! — вигукнув граф, згораючи з нетерплячки.

Цього разу Флоріані довелося відповісти. Що він і зробив з цілковитим спокоєм, як людина, яка чхати хотіла на такі незначні заперечення.

— Допускаю, що воно було зачинене, але хіба там не було кватирки?

— Звідки ви це знаєте?

— По-перше, майже в усіх особняках такої доби є вікна з кватирками. І потім, так мало бути, інакше крадіжку просто годі пояснити.

— Кватирка таки є, але ж вона зачинена, так само, як вікно. Ніхто на неї й уваги не звернув.

— Це помилка. Якби її оглянули, то виявили б, що її відчиняли.

— Але як?

— Припускаю, що цю кватирку, як зазвичай, можна відчинити за допомогою плетеного металевого дроту, на кінці якого є кільце, чи не так?

— Так.

— І це кільце висіло між віконною рамою та креденцем?

— Так, але я не розумію...

— Ось. Через щілину, зроблену у вікні, легко було просунути залізну паличку з гачком на кінці, підчепити кільце, натиснути й відчинити кватирку.

Граф засміявся:

— Чудово! Браво! Як легко ви все розклали! Але забули, любий друже, лише про одне: у вікні не було щілини.

— Була.

— Облиште, ми б побачили її.

— Щоби побачити, треба придивитися, але ніхто цього не зробив. Щілина є, практично унеможливлено, що її не було між склом і китом... звісно, по вертикалі.

Граф устав, украй схвильований. Нервовим кроком він двічі-тричі пройшовся по вітальні й, підійшовши до Флоріані, мовив:

— Із того дня там нагорі нічого не змінилося... ніхто більше не входив у цей кабінет.

— У такому разі, мосьє, ви можете переконатися самі, що моє пояснення правдиве.

— Воно не збігається ні з одним фактом, встановленим слідством. Ви нічого не бачили, нічого не знаєте і стверджуєте протилежне всьому тому, чому ми були свідками і що нам відомо.

Флоріані, ніби не помітивши роздратування графа, сказав, посміхаючись:

— Боже мій, мосьє, я просто намагаюся побачити все, як є, не більше. Якщо помиляюся, доведіть це.

— Доведу, і то не відкладатиму... Врешті-решт, зізнаюся, ваша самовпевненість...

Мосьє де Дре пробурмотів ще кілька слів, потім раптом попрямував до дверей і вийшов.

Після чого не прозвучало ні слова. Всі застигли в напруженому очікуванні, як ніби справді ось-ось повинна була відкритися частка істини. І всією своєю вагою нависла тиша.

Нарешті у двернині постав граф. Він був блідий і напрочуд збуджений. Тремтячим голосом пан де Дре сказав своїм друзям:

— Даруйте мені... відкриття, що зробив пан Флоріані, такі несподівані... ніколи б не подумав...

Дружина, згораючи від нетерпіння, перебила його:

— Говори... благаю тебе... що там?

— Щілина є... — пробурмотів він, — точно в зазначеному місці... вздовж шибки.

Раптом він схопив кавалера за руку і звернувся до нього наказовим тоном:

— А тепер, мосьє, продовжуйте... я визнаю, що досі ви мали слушність; але тепер, не все ще скінчено... відповідайте... як воно по-вашому все було?

Флоріані тихенько вивільнився і за секунду мовив:

— Так-от, по-моєму, сталося ось що: людина, знаючи, що мадам де Дре поїде на бал і вдягне кольє, перекинула місток, поки вас не було. Спостерігаючи за вами через вікно, він побачив, як ви ховаєте коштовність. Щойно ви пішли, зловмисник вийняв шибку і потягнув за кільце.

— Припустимо, але відстань завелика для того, щоб він зміг через кватирку дотягнутися до ручки вікна.

— Якщо він не зміг відчинити вікно, значить, проліз через кватирку.

— Неможливо: таких худющих чоловіків, щоб пролізти через цю кватирку, не буває.

— Значить, це не чоловік.

— Як!

— Звичайно. Якщо отвір завузький для чоловіка, отже, це була дитина.

— Дитина!

— А чи не говорили ви, що у вашої подруги Анрієтти був син?

— Таки-так... син, якого звали Рауль.

— Цілком імовірно, що Рауль і скоїв крадіжку.

— Як ви це доведете?

— Як доведу? .. Доказів не бракує... Ось, наприклад...

Він замовк і на кілька секунд задумався. Потім продовжив:

— Ось, наприклад, цей місток... важко повірити, що дитина могла принести його звідкись і забрати так, щоб ніхто цього не помітив. Хлопчина, мабуть, використовував те, що було під рукою. У ніші, де Анрієтта готувала їжу, напевно висіли дошки, на які складали каструлі.

— Дві дошки, якщо пам’ять мене не зраджує.

— Треба перевірити, чи справді ці дошки прикріплені до дерев’яних опор, які їх підтримують. Коли ж ні, нам буде дозволено припустити, що дитина відчепила їх, потім зв’язала одну з одною. А що в кімнаті була плита, то ми, можливо, знайдемо і загрібачку, якою він, судячи з усього, скористався, відчиняючи кватирку.

Граф мовчки вийшов, але, на відміну від попереднього разу, присутні не відчули ні найменшого хвилювання перед невідомістю. Вони знали, знали абсолютно точно, що припущення Флоріані справедливі. Від нього виходила така непохитна впевненість, що, здавалося, він, переходячи від одного факту до іншого, не версію вибудовує, а викладає справжні події, які неважко буде перевірити з часом.

І ніхто не здивувався, коли граф, своєю чергою, оголосив:

— Це й справді дитина, все підтверджується.

— Ви бачили дошки... загрібачку?

— Бачив... дошки відкріплені... загрібачка ще там.

Мадам де Дре-Субіз вигукнула:

— Це він... Ви, напевно, хочете сказати, що це його мати. Анрієтта і є єдина винуватиця. Вона змусила свого сина...

— Ні, — заперечив кавалер, — мати тут ні до чого.

— Облиште! Вони жили в одній кімнаті, дитина не могла нічого зробити потай від Анрієтти.

— Вони жили в одній кімнаті, але сталось усе в сусідньому приміщенні, вночі, коли мати спала.

— А кольє? — запитав граф. — Його могли знайти в речах хлопчини.

— Вибачте! Він виходив з дому. Того самого ранку, коли ви застали його за робочим столом, він уже повернувся зі школи, і, можливо, правосуддю, замість витрачати енергію на допити невинної матері, варто було би спрямувати свої таланти на пошуки кольє там, у дитячому столі, серед шкільних підручників.

— Нехай так, але хіба дві тисячі франків, які Анрієтта отримувала щороку, не найкращий доказ її спільництва?

— Якби вона була спільницею, навіщо було їй дякувати вам за ці гроші? І крім того, за нею адже стежили, чи не так? Тоді як хлопець був вільний і міг спокійнісінько дістатися до найближчого містечка, змовитися там з якимось перекупником і віддати йому за мізерну ціну один, іноді два діаманти... за однієї умови: гроші слід надіслати з Парижа, тоді на наступний рік усе повториться.

Незрозуміле відчуття незручності скувало Дре-Субізів та їхніх гостей. І справді, в тоні й позі Флоріані було щось інше, ніяк не пов’язане з тією самовпевненістю, яка зі самого початку так дратувала графа. У них була іронія, й іронія радше ворожа, ніж дружня, якою вона повинна була би бути.

Граф підкреслено розсміявся:

— Я в захваті від того, як ви спритно все це упорали! Мої вітання! Яка багата уява!

— О ні, ні, — заперечив Флоріані серйозніше, — я нічого не уявляв, я викладав події, які напевно відбувалися так, як кажу.

— Що ви про них знаєте?

— Те, що ви самі розповіли. Уявляю собі життя матері й дитини там, в далекій провінції; мати захворює, дитина придумує всілякі хитрощі, викручується, щоби продати камінчики, аби врятувати матір або принаймні полегшити останні миті її життя. Хвороба її забирає. Вона помирає. Минають роки. Дитина виростає, доходить літ. І тоді... але цього разу я готовий визнати, що даю волю уяві — припустимо, що ця людина відчуває потребу повернутися в ті місця, де жила в дитинстві, побачити їх знову, подивитися на тих, хто підозрював, звинувачуючи його мати... уявляєте собі, який гострий інтерес могла пробудити в ньому подібна зустріч у старому будинку, де розгорталися перипетії цієї драми?

Його слова кілька секунд звучали в напруженій тиші, а на обличчях мосьє і мадам Дре-Субіз було написано відчайдушне бажання зрозуміти й разом з тим страх, тривога від того, що вони їх зрозуміють.

— Хто ж ви все-таки, мосьє? — прошепотів граф.

— Я? Кавалер Флоріані, з яким ви познайомилися в Палермо і якого з добрості неодноразово запрошували до себе.

— Тоді що означає ця історія?

— О! Нічогісінько! З мого боку це просто гра. Я намагаюся уявити собі, з якою радістю син Анрієтти, якщо він усе ж існує, сказав би вам, що лише він сам був винен і скоїв крадіжку тільки тому, що його мати була нещасна, боялася втратити місце... прислуги, яке тримало її якось на цьому світі, та ще тому, що дитина страждала, дивлячись на бідолашну матір.

Він говорив зі стриманим хвилюванням, підвівшись і нахилившись до графині. Жодного сумніву бути не могло. Кавалер Флоріані був не хто інший, як син Анрієтти. Усе в його поведінці, словах кричало про це. Утім, щоб його впізнали — чи не в цьому полягав його очевидний намір, навіть примха?

Граф зніяковів. Як поводитися з цим завзятцем? Задзвонити йому? Влаштувати скандал? Викрити того, хто колись пограбував його? Але це було так давно! І хто ж повірить у цю безглузду історію про дитину-грабіжника? Ні, краще вже залишити все як є, вдавши, що ти не втямив справжнього сенсу сказаного. І граф, підійшовши до Флоріана, весело мовив:

— Ваша цікава історія вельми мене потішила. Запевняю вас, вона мене просто захопила. Але, як по-вашому, що сталося з цим милим юнаком, цим зразковим сином? Сподіваюся, на такому славному шляху він не зупинився.

— О! Звичайно, ні.

— Ще б пак! Після такого дебюту! У шість років потягнути кольє королеви, знамените кольє, про яке мріяла Марія-Антуанетта!

— І потягнути його, — зауважив Флоріані, — вступивши у гру з графом, потягнути, не набравшись жодного лиха, так, що нікому і в голову не спало оглянути шибки або здогадатися, що підвіконня занадто чисте, бо ж він витер його, щоб не залишилося слідів на шарі пилу... Погодьтеся, що дитині його віку могло в голові заморочитися. Чи так уже це просто? Невже треба було лише захотіти простягнути руку?.. Так, він захотів...

— І простягнув руку.

— Обидві руки, — докинув кавалер зі сміхом.

Граф здригнувся. Яку таємницю приховував так званий Флоріані? Яким незвичайним було, напевно, життя цього авантюриста, в шість років геніального злодія, який сьогодні в пошуках витонченої насолоди або, більше того, щоб задовольнити почуття злостивості з’явився в будинок своєї жертви, щоб кинути їй виклик, вступивши сміливо, шалено і тим не менш зберігши коректність ґалантного візитера!

Флоріані підвівся й підійшов попрощатися до графині. Вона мало не сахнулася. Він посміхнувся:

— О! Мадам, ви боїтеся! Невже я настільки переграв у цій маленькій комедії, зображуючи салонного чаклуна?

Вона запанувала над собою й відповіла з такою ж злегка глузливою невимушеністю:

— Анітрохи, мосьє. Навпаки, легенда про доброго сина мене дуже зацікавила, і я щаслива, що моє кольє започаткувало настільки блискучу кар’єру. Але чи не вважаєте ви, що син цієї... жінки, Анрієтти, по суті, йшов за своєю натурою?

Він здригнувся, відчувши, що його зачепили, й відказав:

— Я в цьому переконаний і навіть уважаю, що якби не була його натура серйозною, він би до неї збайдужів.

— Це ще чому?

— Бачите, камінці виявилися здебільшого підробними. Справжніми були тільки діаманти, куплені в англійського ювеліра, інші ж власники продавали їх по одному, коли цього вимагали суворі життєві обставини.

— І все ж це було кольє королеви, мосьє, — чванькувато відказала графиня, — а цього, як мені здається, не міг зрозуміти син Анрієтти.

— Він, мабуть, зрозумів, мадам, що, підробне чи теперішнє, це кольє служило для того, щоб виставляти його напоказ, було чимось на кшталт вивіски.

Мосьє де Дре спалахнув, але дружина його випередила.

— Мосьє, — сказала вона, — якщо у людини, на яку ви натякаєте, є бодай крапля совісті...

Вона замовкла, спокійний погляд Флоріані збентежив її.

— Якщо у цієї людини є бодай крапля совісті...

Вона відчула, що нічого не допне, так висловлюючись, і, переборовши себе, упокоривши свій гнів і обурення, але й далі тремтячи від приниження, майже ввічливо продовжила:

— Мосьє, легенда свідчить, що, заорудивши в свої руки кольє королеви, Рето де Вілетт разом з Жанною Валуа повиймали з нього всі діаманти, але не наважилися зачепити оправу. Він зрозумів, що алмази — лише прикраса, аксесуар та й годі, а головне у виробі — його оправа, справді мистецький витвір, і де Вілетт зберіг її. Ви думаєте, людина, про яку ми говоримо, теж це зрозуміла?

— Не сумніваюся, що оправа збереглася. Дитина не продала її.

— Так ось, мосьє, якщо вам пощастить зустрітися з хлопцем, скажіть йому, що він не має права зберігати одну з тих реліквій, що є власністю і становлять славу деяких сімей, і хоча йому вдалося вирвати камінці з кольє королеви, воно все одно належить роду Дре-Субіз. Це надбання нашої сім’ї, таке ж, як прізвище та честь.

Кавалер відповів просто:

— Це я йому скажу, мадам.

Потім вклонився їй, попрощався з графом, з іншими і вийшов.

За чотири дні мадам де Дре виявила на столі в спальні червону скриньку з гербом кардинала. Відчинила її. Це було «Кольє королеви, що потрапило в рабство».

Але що в житті людини, яка живе за законами єдності та логіки, все повинно служити одній і тій самій меті, а невелика реклама ніколи не зашкодить, то другого дня в «Écho de France» було опубліковано таке сенсаційне повідомлення:

«Кольє королеви, знамениту дорогоцінну реліквію, вкрадену колись у сім’ї де Дре-Субіз, знайшов Арсен Люпен. Він похопився повернути його законним власникам. Не можна не захопитися настільки делікатним і лицарським учинком».