Арсен Люпен — шляхетний грабіжник

Арсен Люпен у в’язниці

Кожен сповнений самоповаги турист вивчає береги Сени, і навряд чи, переходячи від руїн Жюмьєже[3] до руїн Сен-Вандрій[4], він не зверне уваги на невеликий та дивний феодальний замок Малакі[5], що гордо піднявся над скелею посеред річки. Арка моста з’єднує замок з дорогою. Підвалини темних веж вростають у величезну гранітну брилу, що тримає будівлю: вона, певно, відірвалася від гори і скотилася сюди внаслідок якогось потужного підземного поштовху. А навколо грайливо дзюрчать в очереті спокійні води великої річки і, повсідавшись на мокрих кам’яних гребенях, тремтять плиски.

Історія замку Малакі сувора, як його назва, ламана, як його силует. У ній — самі битви, облоги, напади, грабежі та бійні. Вечорами жителі Ко зі жахом згадують про злочини, в ньому скоєні, переповідають таємничі легенди. Розказують, приміром, про знаменитий підземний хід, який колись з’єднував монастир Жюмьєж зі садибою Аньєс Сорель[6], подружниці Карла VII.

У цьому древньому притулкові героїв і розбійників мешкає барон Натан Каорн, барон-сатана, як називали його колись на біржі, де він надто вже раптово розбагатів. Ожебрачені сеньйори Малакі змушені були продати йому «за шматок хліба» маєток своїх предків. Він розмістив у замку власну чудову колекцію меблів, картин, порцеляни й дерев’яної скульптури. Новий господар живе тут сам із трьома старими слугами. Ніхто й ніколи сюди не навідується. І жодна душа зроду не бачила в цих старовинних залах його скарбів — трьох полотен Рубенса, двох Ватто, кафедру роботи Жана Ґужона[7] та інших чудових витворів, вирваних з рук найбагатших завсідників публічних розпродажів за допомогою банкнот.

Барон-сатана живе у страху. Він боїться не за себе, а за скарби, зібрані з такою невгамовною пристрастю і прозорливістю любителя, — адже навіть найхитріші торговці не могли похвалитися, що ввели його в оману. Він любить їх, свої дрібнички. Несамовито, як скупий, ревниво, як закоханий.

Щодня перед заходом сонця всі чотири оббиті залізом двері, що зачиняють прохід по обидва боки мосту і далі — всередину головного двору, замикають на засуви. Найменший удар, і електричні дзвінки задзвенять у тиші. З боку ж Сени побоюватися нічого: там стрімке скелясте ребро.

Але одного разу у вересні, в п’ятницю, як зазвичай, на валу біля мосту з’явився листоноша. І як завжди, важку стулку дверей відчинив сам барон.

Із граничною ретельністю, ніби й не знаючи, що спливло кілька років, барон вдивлявся у добру веселу фізіономію і лукаві селянські очі листоноші, а той зі сміхом звернувся до нього:

— Це я, пане барон, знову я. Ніхто інший не натягав на себе мою куртку і кашкет.

— Усяко буває! — пробурмотів Каорн.

Листоноша вручив йому пачку газет. Потім докинув:

— А тепер, пане барон, є дещо новеньке...

— Новеньке?

— Лист... до того ж рекомендований.

Барон, який жив самотою без друзів і до якого ніхто не виявляв інте­ресу, зроду не отримував листів, і тому поява конверта видавалася йому подією, що не віщувала нічого гарного, подією, якої слід побоюватися. Хто був цей таємничий кореспондент, який потурбував барона в його самотині?

— Треба розписатися, пане бароне.

Той із бурчанням поставив підпис. Узявши листа, барон почекав, поки листоноша не зник за поворотом дороги, і, потупцювавши трохи, сперся на мостові перила, а потім розкрив конверт. У ньому лежав аркушик паперу в клітинку; вгорі — написана від руки позначка: «В’язниця Сантé[8], Париж». Барон глянув на підпис: «Арсен Люпен». Здивувавшись, він узявся читати:

«Пане бароне!

У галереї, що з’єднує дві вітальні вашого замку, зберігається дивовижна за манерою письма картина Філіпа де Шампеня, що страшенно мені подобається. Ваші полотна Рубенса і найменша робота Ватто теж мені уподібні.

Праворуч у вітальні мене приваблюють сервант часів Людовіка XIII, гобелени Бове, столик у стилі ампір роботи Жакоба і скриня доби Ренесансу. А в лівій вітальні — колекція коштовностей та мініатюр, уся цілком.

Цього разу я задовольнюся згаданими речами, перевезти які, гадаю, буде нескладно. Тому прошу вас гарненько упакувати їх і переслати на моє ім’я (з оплатою доставки) на вокзал Батіньоль упродовж цього тижня, не пізніше... інакше я сам займуся їх перевезенням уночі зі середи 27 на четвер 28 вересня. І тоді вже, справедливості ради, не обмежуся згаданими предметами.

Даруйте за те, що трохи заклопотав Вас, а також прийміть упевнення у шанобливій повазі.

Арсен Люпен

P. S. Головне, не посилайте мені вашого великого Ватто. Хоча ви і заплатили за нього в Торговій залі тридцять тисяч франків, ця картина лише копія, оригінал спалив Баррас[9] у розпал якоїсь нічної оргії в епоху Директорії. Можете перевірити цей факт, лише зазирніть у невидані «Мемуари» Ґарата.

Я не претендуватиму на ланцюжок епохи Людовіка XV, автентичність якого, як на мене, сумнівна».

Лист цей збурив барона Каорна. Якби його написав хтось інший, і тоді сам собою він неабияк би його стривожив, але ж його підписав Арсен Люпен!

Барон, завзятий читач газет, був у курсі всіх крадіжок і злочинів довкола, повз його увагу не пройшов жоден «подвиг» пекельного грабіжника. І, звісно, йому було відомо, що Люпен, якого заарештував в Америці його ворог Ґанімар, справді ув’язнений, що бралося до — але як важко! — судового розгляду. А втім, барон розумів, що від Люпена можна чекати чого завгодно. До речі, настільки скрупульозне знання замку, розташування картин і меблів було найстрашнішим знаком. Хто проінформував його про те, чого ніхто не бачив?

Барон звів очі, оглянув суворий силует Малакі, його обривисті стіни, глибокий рів, наповнений водою довкола них, і знизав плечима. Ні, нема й натяку на якусь небезпеку. Ніхто в світі не зміг би добутися в неприступну святиню, де зберігаються його колекції.

Ніхто у світі, між іншим, воно-то так, але ж це Арсен Люпен? Хіба такого зупиняють двері, звідні мости, фортечні мури? Нащо витончені перепони, найретельніші запобіжні заходи, якщо Арсен Люпен вирішив домогтися свого?

Того ж вечора барон написав прокуророві Республіки в Руан. Послав йому сповненого загроз листа, вимагаючи допомоги й захисту.

Відповідь не забарилася: що згаданий Арсен Люпен нині перебуває у в’язниці Сантé під суворим наглядом і не має змоги писати, то лист, який отримав барон, — це не що інше, як розіграш містифікатора. Логіка, здоровий глузд і очевидні факти — все свідчить про це. А проте, задля більшої обережності, лист вивчив графолог, а відтак заявив, що дане письмо, попри певну схожість, не належить руці ув’язненого.

«Попри певну схожість» — барон запам’ятав тільки ці три страшні слова, в яких побачив ознаки сумніву; одного цього, вважав він, було досить, аби змусити втрутитися правосуддя. Страхи баронові посилилися. Він читав і перечитував лист. «Я сам займуся їх перевезенням». І ще ця точна дата: ніч зі середи 27 на четвер 28 вересня!..

Підозрілий і закритний, барон не наважувався довіритися слугам, відданість яких здавалася йому нещирою. Однак уперше за багато років відчував потребу поділитися, порадитися з кимось. Кинутий напризволяще правосуддям країни, барон уже не сподівався захиститися своїми власними засобами і майже ладен був їхати до Парижа, щоби благати на допомогу якогось старого поліціянта.

Спливло два дні. На третій, читаючи газети, він затремтів од радості. «Réveil de Caudebec» опублікувала таку замітку:

«Ось уже майже три тижні ми маємо втіху приймати в нашому місті головного поліцейського інспектора Ґанімара, одного з ветеранів служби безпеки. Мосьє Ґанімар, який зажив завдяки своєму останньому подвигові — арешту Арсена Люпена — європейської слави, відпочиває від важкого тягаря праці, ловлячи пічкурів і верховодок».

Ґанімар! Саме такого помічника шукав барон Каорн! Хто, крім спритного і наполегливого Ґанімара, зможе змішати карти Люпенові?

Більше барон не вагався. Шість кілометрів відділяли замок від містечка Кодебек. Він подолав їх бадьорим кроком, як личить людині, окриленій надією на порятунок.

Зробивши кілька марних спроб дізнатися адресу головного інспектора, барон подався до редакції «Réveil», розташованої прямо на набережній. Він знайшов там редактора замітки, який, підійшовши до вікна, вигукнув:

— Ґанімар? Але ви напевно зустріли його на березі річки, з вудкою в руках. Там ми і познайомились, я випадково прочитав його ім’я, виритоване на вудці. Бачите того дідугана, онде, під деревами на алеї?

— У сурдуті та брилі?

— Авжеж! О! Дивний тип: неговіркий і трохи похмурий.

За п’ять хвилин барон підійшов до знаменитого Ґанімара, відрекомендувався і спробував зав’язати розмову. Не досягнувши мети, відверто сказав, навіщо прибув, і виклав свою справу.

Той, не ворухнувшись і не відводячи пильних очей від поплавця, вислухав барона, потім повернув голову, оглянув його з ніг до голови та, всім своїм виглядом висловлюючи глибоке співчуття, мовив:

— Мосьє, зазвичай людей не попереджають, коли хочуть їх пограбувати. Арсен Люпен, зокрема, не робить таких дурниць.

— А втім…

— Мосьє, якби у мене виникла бодай тінь сумніву, повірте, втіха ще раз втрутитися у справи мого дорогого Люпена запанувала б над усіма іншими доказами. На жаль, цей молодик — за ґратами.

— А якщо він утече?

— З в’язниці Сантé ніхто ніколи не втече.

— Але він…

— Ні він, ні будь-хто.

— А проте...

— Ну якщо і втече, тим краще, я знову схоплю його. А поки спіть собі спокійно і не сполохайте мені знову верховодку.

Розмова була закінчена. Барон повернувся додому, спокій Ґанімара трохи його підбадьорив. Він перевірив замки, простежив за слугами; так спливло ще дві доби, впродовж яких барон уже майже переконав себе в тому, що, по суті, його страхи — маячня та й годі. Ну, звісно ж, як Ґанімар каже, людей, яких збираються пограбувати, ніхто не попере­джає заздалегідь.

Призначений день наближався. У вівторок уранці, напередодні 27 числа, — нічого особливого. Але о третій дня подзвонив якийсь хлопчина. Приніс телеграму.

«На вокзалі Батіньйоль жодного пакунка. Підготуйте все до завтрашнього вечора. Арсен».

І знову паніка, і то така, що барон став замислюватися, чи не пристати на вимоги Арсена Люпена.

Він погнав у Кодебек. Ґанімар рибалкував на тому ж місці, сидячи на розкладному стільчикові. Не кажучи ні слова, барон простягнув йому телеграму.

— Ну і що далі? — запитав інспектор.

— Далі? Але ж це буде вже завтра!

— Що?

— Пограбування! Крадіжка моїх колекцій!

Ґанімар поклав вудку на землю, повернувся до барона і, скрижувавши руки на грудях, нетерпляче вигукнув:

— А! Он воно що, гадаєте, що я займуся цією ідіотською історією?

— Скільки ви заправите за те, що проведете в замку ніч з 27 на 28 вересня?

— Жодного су, дайте мені спокій.

— Визначіть вашу ціну, я багатий, надзвичайно багатий.

Натиск, яким супроводжувалася пропозиція, приголомшив Ґанімара, і він заговорив спокійнішим тоном:

— Я тут у відпустці й не маю права втручатися...

— Ніхто про це не дізнається. Хай що трапиться, присягаюся: триматиму язик за зубами.

— О! Нічого і не трапиться.

— Ну то як, три тисячі франків досить?

Інспектор глибоко затягнувся тютюновим димом, задумався і кинув:

— Гаразд! Тільки я повинен чесно попередити вас: ці гроші пущено на вітер.

— Мені байдуже.

— У такому разі... Втім, хто знає, що викине цей чортів Люпен! Він, напевно, заряджає цілою бандою... Можете ви покластися на слуг?

— Чесно кажучи…

— Тоді не будемо на них розраховувати. Я попереджу телеграмою двох хлопців, моїх друзів, вони надійніше захистять нас... А тепер забирайтеся, нас не повинні бачити разом. До завтра, чекайте мене о дев’ятій.

Наступного дня, себто того самого, що його призначив Арсен Люпен, барон Каорн зняв зі стіни зброю, прилаштував на себе і подався перейтися навколо Малакі. Нічого підозрілого він не помітив.

Увечері о пів на дев’яту барон відпустив слуг. Жили вони у крилі, зверненому до головної дороги, але трохи у глибині, біля крайнього замкового муру. Залишившись сам, він тихенько відімкнув усі четверо дверей. І за хвилину почув, як наближаються кроки.

Ґанімар познайомив барона з двома своїми помічниками, високими міцними хлопцями з бичачими шиями і могутніми руками, тоді попросив дещо пояснити. Вислухавши звіт про розташування приміщень, він ретельно замкнув і забарикадував усі входи й виходи, через які можна було пробратися в загрожувані зали. Оглянув стіни, піднявши гобелени, відтак нарешті порозставляв у центральній галереї своїх агентів.

— І без дурниць, чули? Ви тут не для того, щоби спати. За найменшого знаку небезпеки відчиняєте вікна у двір і кличете мене. Стежте за тим, що відбувається з того боку, де вода. Бандитів такого калібру десять метрів стрімкої скелі не злякають.

Ґанімар замкнув поліціянтів, забрав ключі зі собою і кинув баронові:

— А тепер — на наш пост.

Для нічного спостереження він вибрав кімнатку, видовбану в товщі муру між двома головними входами; колись це приміщення правило за спостережний пункт для вартового. Одне потаємне віконце дивилося на міст, інше — у двір. У кутку було видно щось схоже на отвір колодязя.

— Ви ж казали мені, пане бароне, що цей колодязь — єдиний вхід до підземелля і що його в незапам’ятні часи завалили?

— Авжеж.

— Значить, якщо не існує іншого входу, про який знав би тільки Арсен Люпен, — що малоймовірно, еге ж? — ми можемо бути спокійні.

Ґанімар склав докупи три стільці, зручно розташувався на них, запалив люльку й зітхнув:

— Їй-бо, пане бароне, тільки величезне бажання надбудувати поверх будиночка, де збираюся провести решту життя, змусило мене зайнятися такою елементарною справою. Коли розповім цю історію друзяці Люпенові, то він помре від сміху.

Баронові, втім, було не до сміху. Наставивши вуха, він вслухався у тишу, повнячись дедалі більшим занепокоєнням. І час од часу нахилявся над колодязем, втоплюючи у прірву свій стривожений погляд.

Пробило одинадцяту, дванадцяту годину ночі.

Раптом він схопив Ґанімара за руку, і той миттєво прокинувся.

— Чуєте?

— Так.

— Що воно таке?

— Та я хроплю.

— Та ні, слухайте ...

— А! Справді, автомобільний гудок.

— І що?

— Та таке… Навряд чи Арсен Люпен скористається автомобілем як тараном, аби зруйнувати ваш замок. Тому, пане бароне, я б на вашому місці поспав... і з вашого дозволу, займуся цим знову. На добраніч.

Це був єдиний тривожний сигнал. Ґанімар іще раз поринув у перерваний сон, і барон не почув більше нічого, крім його гучного розміреного хропіння.

Щойно розвиднилося, вони вийшли зі своєї клітки. Глибока безтурботна тиша, що нагадувала ранковий спокій над прозорою водоймою, огортала замок. Сяючий з радості Каорн та, як і раніше, незворушний Ґанімар піднімалися сходами. Ні звуку. Нічого підозрілого.

— Що я вам говорив, пане бароне? Чесно кажучи, мені не слід було погоджуватися... Мені не по собі...

Він дістав ключі й увійшов на кружґанок.

На стільцях, зігнувшись і спустивши руки, спали два агенти.

— Хай йому грець! — пробурчав інспектор.

Тієї ж миті барон скрикнув:

— Картини!.. Креденець!..

Він щось бурмотів, задихався, вказуючи рукою на порожні місця, оголені стіни, з яких стирчали цвяхи і звисали марні мотузки. Ватто зник! Полотна Рубенса вкрадені! Гобелени зняті зі стін! Вітрини з коштовностями спустошені!

— О, мої канделябри Людовіка XVI!.. Підсвічник регента!.. І моя Мадонна дванадцятого століття!

Вражений барон у розпачі метався з кутка в куток кружґанку. Він згадував, скільки було заплачено за зниклі речі, підраховував масштаби зазнаних втрат, як-небудь складав цифри і щось бурмотів, уриваючи фрази. Тупотів ногами, корчився, божеволіючи від злості та горя, ніби його зруйнували дощадку і залишається хіба пустити собі кулю в лоб.

Якщо бодай щось і могло його втішити, так це заціпеніння, що вразило Ґанімара. На відміну від барона, інспектор прикипів до місця. Здавалося, він скам’янів і каламутним поглядом вивчав усе довкола. Вікна? Зачинені. Замки на дверях? Не займані. Щілини в стелі нема. Як і дірки в підлозі. Ідеальний порядок. Мабуть, усе відбувалося за розрахованим заздалегідь, непорушним і логічним планом.

— Арсен Люпен... Арсен Люпен, — шепотів інспектор, як у воду опущений.

І раптом, ніби стрепенувшись од гніву, він кинувся до своїх агентів, сердито розштовхав їх та вилаяв. Але ті спали, як убиті!

— Чорт забирай! — вигукнув Ґанімар. — Їх часом не теє...

Він нахилився і по черзі уважно придивився до кожного: агенти спали, але сон цей був якийсь неприродний.

— Їх приспали, — сказав він барону.

— Але хто?

— Е! Та він, хай йому грець!.. Або його банда, але за вказівкою ватажка. Витівка у його дусі. Відразу видно руку.

— У такому разі я загинув, нема ради.

— Нема.

— Але це бридко, жахливо.

— Заявіть у поліцію.

— І нащо?

— Дідька лисого! Спробуйте та й годі... У правосуддя є способи...

— У правосуддя! Але ви ж самі бачите... Зрозумійте, адже навіть тієї миті, коли ви могли б пошукати якийсь доказ, щось виявити, ви з місця не зрушитеся.

— Щось виявити після Арсена Люпена! Але, мій дорогий бароне, Арсен Люпен після себе ніколи нічого не залишає. У нього не буває випадковості! Я іноді ставлю собі питання: чи не навмисне він дозволив мені заарештувати себе в Америці?

— Значить, я мушу відмовитися від моїх картин і від всього іншого! Але він викрав перлини моєї колекції! Я б віддав усі статки, щоб їх повернути. Якщо впоратися з ним неможливо, нехай назве свою ціну.

Ґанімар влипнув у нього очима.

— Оце розумні слова. Ви не відмовитеся від своїх слів?

— Ні, ні й ні. Але навіщо вам це?

— Є в мене одна ідея.

— Яка ідея?

— Ми повернемося до неї, якщо розслідування ні до чого не приведе... Тільки ні слова про мене, якщо хочете, щоб усе мені вдалося.

І додав крізь зуби:

— Адже мені, направду казати, похвалитися нічим.

Агенти мало-помалу приходили до пам’яти й очманіло озирались, як усі люди, які прокидаються після гіпнозу. Вони здивовано роззиралися навкруги широко розплющеними очима, намагаючись щось зрозуміти. Коли Ґанімар узявся їх розпитувати, вони нічого не могли пригадати.

— Але ж ви повинні були бодай когось побачити.

— Не бачили.

— Ну ж бо, згадайте!

— Ні, нікого.

— А не пили чогось?

Агенти задумались, і один із них відповів:

— Авжеж, я випив трохи води.

— З цієї карафи?

— Так.

— Я теж, — заявив другий.

Ґанімар понюхав воду, спробував. Жодного присмаку або запаху не виявив.

— Що ж, — сказав, — ми марнуємо час. Загадки, які задає Арсен Люпен, за п’ять хвилин не розв’яжеш. Але, слово честі, присягаюсь, я схоплю його знову. Він виграє´ вже другу партію. Однак вирішальна гра за мною!

Того ж дня барон Каорн подав на Арсена Люпена, утримувавного у в’язниці Санте, скаргу з приводу пограбування, що той скоїв.

Барон не раз пошкодував про те, що подав скаргу, побачивши, як оглядали Малакі жандарми, прокурор, слідчий, газетярі й просто цікаві, котрі просочувалися туди, де їм бути не вільно.

Справа вже розбурхала громадську думку. Пограбування сталося за таких дивних обставин, ім’я Арсена Люпена так надихало уяву, що сторінки газет зарясніли найфантастичнішими історіями, що їх читач сприймав з повною довірою.

А перший лист Арсена Люпена, опублікований у «l’Écho de France»[10] (ніхто й ніколи так і не довідався, хто ж того листа передав), лист, в якому барона Каорна зухвало попереджали про те, що йому загрожує, викликав справжню бурю.

Версії одразу ж висунуто найнеймовірніші. Згадали про наявність знаменитого підземелля. І поступаючись тиску ззовні, прокуратура кинулася шукати в цьому напрямку.

Замок обнишпорили від верху до низу. Оглянули кожен камінчик, дерев’яні панелі й каміни, дзеркальні рами і сволоки. При світлі смолоскипів обстежили величезні підвали, де сеньйори Малакі зберігали колись набої і провізію. Обмацали внутрішні печери й скелі. Марно. Навіть натяку на зруйноване підземелля не виявили. Потайного ходу просто не було.

Нехай так, коментували з усіх боків, але ж меблі й картини не можуть розчинитися, наче привиди. Зазвичай їх виносять через двері або через вікна, і люди, які забирають їх, також залізають усередину через двері або через вікна. То що ж це за люди? Як вони добулися сюди? І як звідси вийшли?

Прокуратура Руана, переконавшись у своїй безпорадності, попросила допомоги в паризьких сіпак. Мосьє Дюдуї, начальник Управління національної безпеки, відрядив до Руана найкращих шпигів зі свого ударного загону. Він і сам провів дві доби в Малакі. Але не надто ступив уперед.

Після чого він викликав до себе інспектора Ґанімара, таланти якого мав змогу стільки разів оцінити.

Ґанімар мовчки вислухав інструкції свого начальника, потім, похитавши головою, мовив:

— Як на мене, якщо й далі шукатимемо в замку, підемо хибним слідом. Розв’язання проблеми не там.

— То де ж?

— В Арсена Люпена.

— В Арсена Люпена? Коли ви це припускаєте, то визнаєте, що він долучився до крадіжки.

— Я це припускаю. Ба більше, я цілком певен, що так усе й було.

— Послухайте, Ґанімаре, це ж дурня. Арсен Люпен сидить у в’язниці.

— Арсен Люпен у в’язниці, припустимо. За ним стежать, згоден з вами. Але якби він мав кайдани на ногах, мотузки на руках та кляп у роті, я і тоді не змінив би свою думку.

— Але чому ви так завзято наполягаєте на своєму?

— Бо ж тільки Арсен Люпен здатен розробити операцію такого розмаху і провести її так, щоб вона вдалась... й удалася настільки, наскільки... вдалася.

— Це лише слова, Ґанімаре!

— Ба ні, реальність. Ну так от, треба припинити пошуки підземелля, каменів, які обертаються навколо осі, і всілякої іншої нісенітниці того ж штибу. Наш герой не послуговується такими застарілими прийомами. Він людина сучасна або, радше, людина майбутнього.

— І що ж ви збираєтеся зробити?

— Збираюся попросити у вас дозволу провести з ним час.

— У його камері?

— Авжеж. Поворітьма з Америки ми затоваришились, і насмілюся доповісти, злочинець тепер плекає деяку симпатію до того, хто зумів його заарештувати. Якщо він зможе роз’яснити мені щось, не виказуючи себе, то зробить це без вагань, щоб позбавити мене безглуздої подорожі.

Майже відразу пополудні Ґанімара впустили в камеру до Арсена Люпена. В’язень, який витягнувся на ліжку, підніс голову і радісно вигукнув:

— Отакої! Оце так сюрприз. Це ви, мій дорогий Ґанімаре, і тут?!

— Я власною персоною.

— Багато чого бажав я в обраній самоті... але нічого не хотілося тяжче, як побачити вас тут.

— Ви занадто ласкаві.

— О ні, ні, я відчуваю до вас глибоку повагу.

— Пишаюся цим.

— А я завжди говорив: Ґанімар — наш найкращий детектив. Він майже не поступається, — бачите, який я відвертий! — він майже не поступається Шерлокові Голмсу. Їй-бо, я щиро шкодую, що не можу запропонувати вам нічого, крім цього ослінчика. І жодних солодощів! Навіть пива! Даруйте мені, адже це мій тимчасовий притулок.

Ґанімар посміхнувся і сів, а в’язень, зрадівши тим, що може поговорити, правив далі:

— Мати Божа, як же приємно звернути погляд на обличчя людини порядної! Так мені остогидли пики цих агентів та фіскалів, які по десять разів на день обнишпорюють мої кишені й цю скромну камеру, аби упевнитися, щоби перевірити, чи я не зібрався, бува, дати дмухача. Чорт забирай, як же цінує мене уряд!

— І він має слушність.

— Та ну! Я був би такий щасливий, якби мені дозволили жити в моєму тихому куточкові!

— Коштом інших.

— Хіба ні? Втім, це було б так просто. Однак я забазікався, верзу дурниці, а ви, напевно, поспішаєте. Перейдемо до справи, Ґанімаре! Чим завдячую честь ваших відвідин?

— Справі Каорна, — без натяків випалив Ґанімар.

— Стоп! Секундочку... У мене ж стільки цих справ! Передусім треба покопатися в пам’яті й знайти досьє у справі Каорна... А! Ось воно, знайшов. Справа Каорна, замок Малакі, нижня Сена... Два Рубенси, один Ватто та кілька дрібничок.

— Дрібничок?!

— О! Бігме, не надто ж усе це цінне. Бувають речі й трохи кращі! Але досить того, що ця справа цікавить вас... Отже, говоріть, Ґанімаре!

— Чи треба вам розповідати, як ведеться слідство?

— Ні до чого. Ранкові газети я читав. І навіть дозволю собі зауважити, що ви рухаєтеся повільно.

— Саме з цієї причини я і розраховую на вашу люб’язну допомогу.

— Увесь до ваших послуг.

— Насамперед питання: ви справді керували операцією?

— Від початку до кінця.

— Сповіщення? Телеграма?

— Від вашого покірного слуги. У мене навіть квитанції десь збереглися.

Арсен висунув шухляду столика зі світлого дерева, що разом із ліжком і табуреткою становили усе умеблювання камери, дістав звідти два клаптики паперу та простягнув їх Ґанімарові.

— Ет, казна-що, — вигукнув той, — я думав, що з вас не спускають очей і ледь що — ретельно обшукують. А ви читаєте газети, отримуєте поштові квитанції...

— Ну то й що! Ці люди такі дурні! Вони відпорюють підшивку мого піджака, оглядають підошви моїх туфель, простукують стіни цієї кімнати, але жодному з них не спадає на думку, що Арсен Люпен не настільки простий, щоби ховати щось у такі простенькі тайники. Саме на це я і розраховував.

Розсміявшись, Ґанімар вигукнув:

— Ну ви і дотепник! Просто вражає. Ну гаразд, розкажіть мені всю цю історію.

— О-о! Це вже занадто! Звіритися вам з усіма моїми таємницями... відкрити вам усі мої маленькі хитрощі... Це вельми серйозно.

— То я марно сподівався на вашу люб’язність?

— Ні, Ґанімаре, і якщо ви наполягаєте...

Арсен Люпен двічі-тричі пройшовся камерою, потім зупинився і запитав:

— Що ви думаєте про мій лист до барона?

— Гадаю, ви хотіли розважитися, трохи вразити публіку.

— О! Куди ще там вразити публіку! Чесно кажучи, Ґанімаре, ви мені здавалися проникливішим. Оце буду я, Арсен Люпен, марнувати час на такі дитячі пустощі! Ну навіщо мені було писати цей лист, якби я міг обцибушити[11] барона без цього? Зрозумійте ж ви, й інші теж, що цей лист — необхідна відправна точка, важіль, який запустив увесь механізм. Давайте підемо від нитки до голки й підготуємо разом, якщо бажаєте, пограбування Малакі.

— Слухаю вас.

— Отже, припустимо, є міцно замкнений, забарикадований замок, на кшталт замку барона Каорна. Чи міг я вийти з гри й відмовитися від скарбів, яких мені кортить, із тієї причини, що замок, де вони зберігаються, неприступний?

— Звичайно, ні.

— Узявся б я, як за старих часів, його штурмувати, очоливши загін авантюристів?

— Дитинство!

— Намагався б я хитрощами проникнути всередину?

— Неможливо.

— Залишається один-єдиний, як на мене, спосіб: влаштувати так, щоб господар згаданого замку сам запросив мене до себе.

— Спосіб оригінальний.

— І який простий! Припустимо, що однієї чудової днини господар отримує лист, який попереджає його про те, як підривається під нього такий собі Арсен Люпен, знаменитий грабіжник. Як учинить господар?

— Напише листа прокуророві...

— ...який посміється над ним, адже названий Люпен нині сидить у в’язниці. Звичайно, старигань у паніці, ладен шукати допомоги в першого-ліпшого, чи не так?

— Без сумніву.

— А якщо раптом він прочитає в якій-небудь бульварній газетці, що знаменитий поліціянт відпочиває десь неподалік...

— Він вирушить до цього поліціянта.

— Так, достоту. Але, з іншого боку, між іншим, що, передбачаючи цей неминучий крок, Арсен Люпен попросить одного з найспритніших своїх друзів оселитися в Кодебеку, познайомитися з редактором «Réveil», газети, яку виписує барон, натякне йому, що він такий-то, себто знаменитий детектив, як тоді все складатиметься?

— Редактор повідомить через «Réveil» про те, що згаданий слідець перебуває в Кодебеку.

— Прекрасно, далі з двох одне: або рибка — я хочу сказати, Каорн — не клюне на гачок, і тоді нічого не станеться; або — і це найімовірніше припущення — він, увесь тремтячи, прибіжить до детектива. Й ось уже Каорн благає одного з моїх друзів врятувати його від мене!

— Дотепно, що просто йой.

— Зрозуміло, псевдополіціянт спочатку відмовляє в допомозі. А тут — телеграма Арсена Люпена. Барон нажаханий, він знову благає мого друга, пропонуючи йому великі гроші, аби той подбав про його порятунок. Згаданий друг погоджується, приводить двох хлопців з нашої компанії, і вони вночі, поки за Каорном пильно стежить його захисник, витягують у вікно якісь речі й спускають їх на мотузках в човник, зафрахтований задля цього. Це геть просто... як сам Люпен.

— І справді чудово! — вигукнув Ґанімар. — Зухвалість самої ідеї і винахідливість у деталях варті найвищих похвал. Утім, я щось не пригадую доволі знаного поліціянта, ім’я якого було б таке привабливе і так впливало б на барона.

— Таке ім’я є, але тільки одне.

— Чиє ж?

— Ім’я славнозвісного детектива, особистого ворога Арсена Люпена, коротше, це ви, інспекторе Ґанімаре!

— Я?!

— Саме ви, Ґанімаре. І вся принадність у тому: якщо ви підете туди, а барон наважиться заговорити, то врешті-решт зрозумієте: ваш обов’язок — заарештувати самого себе, як ви заарештували мене в Америці. Ну як? Кумедний реванш: я змушую Ґанімара заарештувати самого себе!

Арсен Люпен сміявся від душі. Дещо розсерджений інспектор кусав губи. Йому здавалося, що жарт не вартий був такого вибуху веселощів.

Поява наглядача дала Ґанімару змогу звести дух. Тюремник приніс обід, який Арсен Люпен з особливого дозволу замовляв у сусідньому ресторані. Поставивши тацю на стіл, чоловік пішов геть. Арсен влаштувався зручніше, розламав шматок хліба, проковтнув два-три кавальчики і знову заговорив:

— Але будьте спокійні, мій дорогий Ґанімаре, ви туди не поїдете. Я зараз повідомлю вам щось для вас несподіване: справу Каорна ось-ось закриють.

— Та невже?

— Так, справу скоро закриють, запевняю вас.

— Не може бути, я щойно був у начальника поліцейського управління.

— Ну і що? Невже пану Дюдуї відомо більше, ніж мені, про те, що мене стосується? Ви дізнаєтеся, що Ґанімар — даруйте, будь ласка, — псевдо-Ганімар зберіг чудові стосунки з бароном. Той, — і це основна причина, з якої він нічого не розповів, — доручив сищикові вельми делікатну місію: провести зі мною перемовини про угоду, і в даний момент цілком імовірно, що барон за допомогою певної суми знову знайшов свої дорогі дрібнички. В обмін на це він забере свою скаргу. Таким чином, крадіжки більше нема. Тож прокуратурі доведеться закрити...

Ґанімар з подивом глядів на в’язня.

— Але звідки вам це відомо?

— Я тільки-но отримав телеграму, на яку чекав.

— Ви тільки-но отримали телеграму?

— Тільки зараз, любий друже. З увічливості я не хотів читати її перед вами. Але якщо дозволите...

— Ви смієтеся наді мною, Люпене.

— Будь ласка, мій добрий друже, тихесенько розбийте це молоденьке яйце. Ви самі переконаєтеся, що я над вами не насміхаюся.

Ґанімар машинально зробив так, як його просили, і лезом ножа розбив яйце. У поліціянта вирвався здивований вигук. У шкаралупі порожнього яйця виявився клаптик блакитного паперу. На прохання Арсена він розгорнув його. Це була телеграма або, радше, частина телеграми, від якої відірвали поштові штемпелі. В ній було надруковане таке:

«Договір укладено. Сто тисяч монет сплачено. Все гаразд».

— Сто тисяч монет? — запитав Ґанімар.

— Авжеж, сто тисяч франків! Мало, але, втім, часи важкі... А в мене так багато додаткових витрат! Якби ви знали, який мій бюджет... бюджет великого міста!

Ґанімар підвівся. Поганий настрій як рукою відняло. Він задумався на кілька секунд, окинув одним поглядом усю справу, щоб відшукати в ній слабке місце. Потім тоном, в який він, не приховуючи, вклав усе своє професійне захоплення, вимовив:

— На щастя, таких, як ви, і дюжини не набереться, інакше довелося б зачинити нашу будочку.

Арсен Люпен зобразив найбільшого простачиська й відказав:

— Ну що ви! Просто хотілося трохи розважитися, чимось заповнити вільний час... тим більше, що операцію можна було з успіхом здійснити лише за умови, що я сидітиму у в’язниці.

— Як! — вигукнув Ґанімар. — Ваш процес, захист, слідство — хіба цього недостатньо для вашої розваги?

— Ні, бо я вирішив уникнути свого процесу.

— О! О!

Арсен Люпен неквапом повторив:

— Я не буду на своєму процесі.

— Справді?

— Ну подумайте, голубе, невже ви допускаєте, що я гнитиму на в’язничній підстилці? Ви мене ображаєте. Арсен Люпен проводить у в’язниці стільки часу, скільки йому подобається, і ні на хвилину більше.

— Може, розумніше починати з того, щоб сюди не потрапляти, — кинув іронічно інспектор.

— А! Мосьє глузує? Мосьє згадує, що він мав честь заарештувати мене? То знайте ж, мій шановний друже, що нікому, в тому числі вам, не вдалося б затримати мене, якби цієї критичної миті увагу мою не прикувало до себе дещо важливіше.

— Цікаво.

— На мене, Ґанімаре, тоді дивилася жінка, а я кохав її. Чи розумієте ви глибокий сенс цього факту: на вас дивиться жінка, яку ви кохаєте? Решта для мене нічого не важило, присягаюся вам. Саме тому я і сиджу тут.

— І давненько, дозвольте вам зауважити.

— Спочатку я хотів забути. Не смійтеся: пригода була чарівна, і я досі зберігаю про неї зворушливий спогад... Окрім того, я трохи неврастенік. У наші дні життя летить у такому шаленому темпі! І в певні моменти треба влаштовувати для себе те, що називається «ізоляційною терапією». В’язниця — чудове місце для такого штибу лікування. Оздоровчий курс у Санте проводять із усією суворістю.

— Ви з мене знущаєтеся, Арсене Люпене, — зауважив поліціянт.

— Ґанімаре, — відчеканив Люпен, — у нас сьогодні п’ятниця. У середу на тому тижні я зайду до вас викурити сигару на вулицю Перґолезі о четвертій дня.

— Я чекаю вас, Арсене Люпене.

Як два добрі приятелі, які віддають один одному данину заслуженої поваги, вони потиснули один одному руки, і старий поліціянт почимчикував до дверей.

— Ґанімаре!

Сищик обернувся.

— Що іще?

— Ґанімаре, ви забули свій годинник.

— Годинник?

— Так, він якось опинився в моїй кишені.

І, попросивши вибачення, Арсен повернув дзиґаря.

— Вибачте мені... погана звичка... Але не конче позбавляти вас вашого годинника тільки тому, що у мене відібрали мого. Тим більше, що тут у мене виявився хронометр, на який я поскаржитися не можу, мене він цілком влаштовує.

І Люпен дістав зі шухляди столу великого золотого годинника у важкому та зручному корпусі, прикрашеного масивним ланцюжком.

— А цей годинник, він з якої кишені? — запитав Ґанімар.

Арсен Люпен зиркнув на ініціали.

— Ж. Б. ... Хто б це в дідька міг бути? Стривай! Пригадую: це Жуль Був’є, мій слідчий, людина мила...