Артеміс Фаул. Останній хранитель

ПРОЛОГ

БЕРСЕРКИ лежали спіраллю під каменем з рунами, зарившись у землю — чоботами назовні, головами всередину, як вимагало заклинання. Зрозуміло, що через десять тисяч років не залишилося фізично ні чобіт, ні голів. Це була лише плазма чорної магії, яка зберігає в недоторканності свій розум, але навіть вона поступово розсіювалась, отруюючи ґрунт, викликаючи появу дивних рослин і заражаючи тварин незвичайною для них агресією. Можливо, через дюжину повеней берсерки підуть остаточно, і остання крапля їхньої сили витече в землю.

«Але ми ще не до кінця зникли,— думав Оро з Дану, капітан берсерків.— Ми готові спіймати свою щасливу мить, коли вона настане, і навести на людей жах».

Він направив свою думку по спіралі і був гордий, відчувши, що ельфійські воїни, які залишилися, розділяють його почуття.

«Їхня воля так само міцна, як колись були міцні їхні клинки,— подумав він.— Хоча ми мертві та поховані, але варто лише з’явитися перспективі кривавої сутички, і вона, як іскра, розпалить пожежу в наших душах».

Існування берсерків підтримувала їхня ненависть до людей і чорна магія чаклуна Брюна Фадда. Понад половина воїнів уже остаточно померли і були перенесені в післясмертя, але залишалися п’ять сотень бійців, готових виконати свій обов’язок, щойно їх покличуть.

— Пам’ятайте про свій обов’язок,— говорив їм чаклун ельфів століття тому, коли глина засипала їхні тіла.— Пам’ятайте про тих, хто помер, і про людей, які вбили їх.

Оро це пам’ятав і буде пам’ятати завжди. Так само, як ніколи він не забуде дотик землі та каміння, що перекочується по його померлій, висихаючій шкірі.

— Ми повинні пам’ятати,— посилав він сигнал своїм воїнам.— Ми будемо пам’ятати, і ми повернемося.

Його думка полетіла вниз, у землю, і відбилася луною від мертвих воїнів, які жадали вибратися зі своєї могили і знову побачити сонце.