Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 19: ТРОЯНДИ

СВІТ виявився життєстійким і поступово відновлював себе. Після того як спала перша хвиля руйнувань, бурхливим цвітом розквітнув авантюризм, іншими словами, з’явилося безліч людей, які намагалися отримати вигоду з того, що трапилося.

Людей, на яких перш за все дивилися з насмішкою як на робінзонову Нову еру, тепер називали рятівниками людства за те, що вони зберегли традиційні способи полювання та обробіток землі — тільки за допомогою такого підсобного господарства зараз і можна було прогодувати сім’ю у важкі зимові місяці. Народні цілителі, проповідники, знахарі товклися біля похідних багать, енергійно розмахуючи кулаками, і число їхніх послідовників стрімко зростало.

Сталося мільйон інших подій, що радикально змінили спосіб життя людей на Землі, проте головними можна вважати дві з них. По-перше, після великої технологічної катастрофи люди відкрили, що все,

виявляється, можна відремонтувати і відновити, а по-друге, людство дізналося про існування ельфів.

Після кількох місяців паніки фанатик соціальних мереж у Сіднеї відродив Інтернет, відкривши, що, хоча більшість частин у його антені вибухнули, він усе ще пам’ятає, як зібрати її. Поступово зусиллями любителів були відновлені мережі мобільного зв’язку, а підлітки захопили в свої руки телевізійні станції. Знову неймовірно популярним стало радіо, і в ефірі знову зазвучали оксамитові голоси співаків сімдесятих, які повернулися з небуття завдяки уцілілим раритетним CD і програвачам. Новим золотом стала вода, а нафта опустилася у списку джерел живлення на третє місце, поступившись першим двом — сонячній енергії та вітру.

По всій земній кулі помічалися сотні випадків появи дивних істот, які могли бути ельфами або прибульцями. Тільки-но на цьому місці нічого не було, і раптом лунав тріск або удар, і з’являлася спостережна башточка з маленькими чоловічками всередині, яка потім зникала — і так відбувалося по всій Землі. З неба стали падати безпілотні літаючі тарілочки, а в прибережних водах сотень великих міст на поверхню виринали некеровані підводні човни.

Занепокоєння викликало те, що вся ця техніка ельфів була саморуйнівною, і взяті під охорону апарати протягом найближчих тижнів нез’ясованим чином зникали. Люди знали тепер, що вони не самі на планеті, але не знали, де шукати цих дивних істот.

А враховуючи те, що люди й досі не змогли обстежити навіть океанське дно, вивчення земної кори могло розпочатися, мабуть, лише через кілька сотень років.

Отже, історій про ельфів і прибульців з’являлося безліч, але ці історії, як і єдине збережене відео, були не більш переконливими, ніж суботнє телешоу для малюків.

З іншого боку, все більше ставало і людей, що свято вірили в те, що їм довелося побачити, але психіатри відносили ці «ельфійські видіння» до масових посттравматичних галюцинацій і відвели їм місце в одному ряду з динозаврами, супергероями і монстрами на зразок Нессі.

Ірландія знову стала справжнім островом. Відроджені сільські громади зайнялися виробництвом продуктів харчування, і в них навіть стали з’являтися надлишки, які заморожувалися і вивозилися суднами на інші континенти. Багаті землевласники добровільно віддавали свої необроблені землі в користування розлюченим голодним людям з гострими лопатами.

Батьки Артеміса зуміли дістатися додому з Лондона, де їх застала катастрофа, а незабаром після похорону Артеміса маєток Фаулів перетворився па майже п’ять сотень невеликих земельних ділянок, на яких люди могли вирощувати фрукти та овочі.

Сама церемонія похорону Артеміса була простою і закритою, на ній були присутні тільки члени сімей Фаулів і Батлерів. Тіло Артеміса поховали на високому лузі, де він провів стільки часу, пораючись над своїми сонячними глайдерами. Батлера на похороні не було, оскільки охоронець уперто не бажав вірити в смерть Артеміса, яка сталася у нього на очах.

— Артеміс не помер,— переконував він себе раз за разом.— Гру ще не закінчено.

І ніхто не міг його переконати у протилежному, скільки б разів Джульєтта або Анджеліна Фаул не приходили до нього у спортивний зал, щоб поговорити про це.

Можливо, саме тому охоронець анітрохи не здивувався, коли одного разу побачив Холлі Шорт.

— Давно час,— сказав він, хапаючи з вішалки свій бронежилет і вибігаючи з кімнати.— Артеміс залишив тобі інструкції, а твоїм хлопцям знадобилося цілих півроку, щоб розібратися в них.

Холлі поспішила слідом.

— Інструкції Артеміса було не так-то просто виконати. І вони виявилися абсолютно незаконними.

У дворі, в помаранчевому сяйві ранкового неба були врізані відчинені двері, і в них стояв Фоулі. Він помітно нервував.

— Що, вважаєш менш підозрілим? — запитав Батлер.— Приземлився у тебе біля будинку НЛО або взялися казна-звідки двері зі стоячим у них кентавром?

Фоулі, цокаючи копитами, зійшов з дверей по трапу, тягнучи за собою візок на повітряній подушці. Двері шаттла зачинилися і стали невидимими.

— Ми можемо перейти до справи? — поцікавився Фоулі.— Все, що ми збираємося зробити, протизаконно і, можливо, аморально. Кабалліна думає, що я в Атлантиді. А я, вибачте, ненавиджу брехати своїй дружині. І якщо ми затримаємося тут ще на десять секунд, я можу змінити своє рішення.

Холлі перехопила пульт управління візком.

— Не зміниш,— сказала вона.— Ми занадто далеко зайшли, щоб повернутися додому ні з чим.

— Гаразд,— відповів Фоулі. — Це я просто так сказав.

Погляд Холлі був рішучим і не допускав заперечень. Цей вираз практично не сходив з її обличчя протягом останніх півроку, з того часу, як вона повернулася додому після надзвичайної події біля Врат берсерків. Тоді вона насамперед вирушила в поліцейське управління на пошуки Фоулі.

— У мене послання для тебе від Артеміса,— вимовила вона, як тільки їй удалося вирватися з міцних обіймів Фоулі.

— Правда? І що ж він сказав?

— Він сказав щось про хрізаліди. Що ти можеш підключити їх.

Ці слова потрясли кентавра. Він підбіг до дверей і швидко їх замкнув. Фоулі помітно нервував, і Холлі зрозуміла, що слова Артеміса означають для кентавра щось дуже важливе.

— Що за хрізаліди, Фоулі? І чому вони так цікавлять Артеміса?

Фоулі взяв Холлі за плечі і сказав, саджаючи її в лабораторне крісло:

— Цікавили. Наш друг мертвий, Холлі. Може, залишимо його в спокої?

Холлі відштовхнула Фоулі і схопилася на ноги.

— Залишити його в спокої? Артеміс не дозволив мені відправитися в пекло. Він не дозволив Батлеру відправитися в Лондон. Він не дав загинути всьому Небесному місту під час заколоту гоблінів. Вистачить? А тепер розповідай, що таке хрізаліди.

Коли Фоулі розповів, Холлі стала загалом зрозуміла ідея Артеміса, але все ж таки інформації поки було недостатньо.

— Було щось іще? — запитав кентавр.— Артеміс сказав чи зробив ще що-небудь?

— Ні,— сумно похитала головою Холлі.— У нього був трохи сентиментальний вигляд, що є незвичним для нього, але це можна зрозуміти. І ще він просив, щоб я поцілувала тебе.

Вона стала навшпиньки і поцілувала кентавра в лоб.

— Ось саме так поцілувала.

Фоулі був приголомшений і пригнічений, але закашлявся, постаравшись приховати свої почуття.

— Він сказав «Поцілуй Фоулі». Чи не так?

— Hi,— відповіла Холлі, подумавши.— Він поцілував Мене і сказав: «Передай це йому від мене».

Кентавр посміхнувся, потім пирхнув, закрутив Холлі по лабораторії.

— Нам потрібно вивчити твій лоб під електронним мікроскопом,— сказав він.

Поки вони йшли до Врат берсерків, Холлі пояснила Батлеру їхню інтерпретацію плану Артеміса. Фоулі поскакав уперед, бурмочучи під ніс якісь обчислення і стежачи за тим, щоб не потрапити на очі випадковим людям, яким тим ранком заманулося піднятися в таку рань.

— Хрізаліди — це те, що Опал використовувала для вирощування свого клона. Вона повернулася до Фоулі, який повинен був знищити її.

— І, зрозуміло, не знищив,— здогадався Батлер.

— Ні. Артеміс Дізнався про це, риючись в архівних записах.

— Значить, Артеміс хоче, щоб Фоулі виростив клона? Але навіть такому простому солдату, як я, відомо, що для цього потрібно ДНК.

Холлі постукала себе по лобі.

— Тому він і поцілував мене. У слині Артеміса залишилося достатньо ДНК, щоб Фоулі зміг виростити з її допомогою цілу армію клонів, і всі вони пройшли будь-яку перевірку в аеропорту.

— Геній, до останньої миті,— зітхнув Батлер, а потім насупився.— Але ж клони — дуже кволі створіння. Пам’ятаєш Непаль? Вона весь час на ладан дихала.

Фоулі зупинився на краю кратера і приступив до улюбленого заняття — всім усе пояснювати.

— 'Гак, клони кволі, тому що в них немає душі. І ось тут до діла береться магія. Коли був замкнений перший замок на Братах берсерків, душі всіх ельфів, які перебували всередині магічного кола, звільнилися від своїх тіл, але Артеміс був переважно людиною, а не ельфом, і тому більша частина його сутності залишилася в цій реальності, хоча його фізичне тіло загинуло. Душа Артеміса зараз має вільно літати,— ектоплазменним, ефірним організмом.

Батлер ледь не спіткнувся об власну ногу.

— Ти хочеш сказати, що Артеміс — привид? — обернувся він до Холлі, очікуючи від неї прямої відповіді. — Він справді сказав, що Артеміс — привид?

— Берсерки були примарами цілих десять тисяч років,— відповіла Холлі, направляючи візок вниз по схилу.— Так працює закляття. Якщо вони протрималися стільки часу, можливо, що Артеміс уже якось зберігся за якісь шість місяців.

— Можливо? — сказав Батлер.— І тільки?

Фоулі вказав на точку біля башти.

— Можливо — це оптимістично сказано. Я б уважав за краще сказати «малоймовірно».

Холлі відстебнула замки контейнера-холодильника, укріпленого на візку.

— Добре, порозуміємося на тому, що досягати маловірогідного — фішка Артеміса Фаула,— промовила вона.

Батлер підняв важку кришку контейнера, і в нього перехопило дух від того, що він побачив всередині — незважаючи на те що охоронець очікував побачити саме це. У контейнері, всередині прозорого кокона, лежав клон Артеміса — легкий пластик кокона колихався від його дихання.

— Артеміс, — ахнув Батлер.— Це він, один-в-один.

— Мені довелося поворожити з теплицею,— зауважив Фоулі, відключаючи клона від системи життєзабезпечення.— І в мене не було доступу до власної лабораторії, тому у клона на лівій нозі вийшло шість пальців. Але, погодься, вийшло непогано для. клона, вирощеного, можна сказати, в підВратті. Ніколи не думав, що визнаватиму це, але Опал Кобой створила чудову технологію.

— Йому... йому зараз п’ятнадцять, правильно?

Фоулі пірнув у переплетення поживних трубок, щоб приховати своє обличчя.

— Якщо чесно, то часові налаштування виявилися трохи неточними, отже клон вийшов трохи старшим. Але не хвилюйся, я піддав його повній обробці — підтягнув шкіру, зачистив суглоби, зробив ін’єкції кісткового мозку. Навіть мізки йому змастив. Клянуся, йото рідна мати не зможе знайти жодної відмінності.

Він потер долоні і змінив тему.

— Тепер до роботи. Покажіть мені місце, де помер Артеміс.

— Ось тут,— указала Холлі,— поряд з...

Слово «вежею» вона недоговорила, у неї перехопило горло, коли вона побачила казкові троянди на товстих стеблах, що згиналися точно над тим місцем, де впав мертвий Артеміс.

Троянди в маєтку Фаулів виросли там, де їх ніхто не саджав, і вишикувалися у формі ідеально точної спіралі біля підніжжя круглої вежі. їх незвичайні глянцево помаранчеві пелюстки було видно з інших ділянок, і Джульєтті було доручено стежити за тим, щоб ніхто з фермерів не посмів навіть доторкнутися хоча б до одного стебла.

Через поширення останнім часом чуток про «маленький народ» працюючі на ділянках фермери назвали ці квітки «ельфійськими трояндами», самі не підозрюючи, наскільки точна ця назва.

Батлер ніс загорнутого клона на руках і несподівано згадав про те, як дев’ять років тому так само, слухаючи шелест високих трав, ніс по цьому полю декого іншого, Артеміса.

— Тоді це була Холлі.

Його спогади перервав голос Фоулі: «Батлере, ти повинен покласти тіло в троянди. У самий центр спіралі. Без систем життєзабезпечення процес відродження почнеться в лічені хвилини».

Батлер обережно поклав клона всередину спіралі, на м’який клаптик землі, де його не подряпають колючки троянд.

Холлі опустилася на коліна, щоб розстебнути блискавку кокона. Вона відкинула розкриті клапани в боки — всередині лежало нове тіло Артеміса в лікарняній піжамі. Дихання клона було переривчастим, а чоло вкрилося крапельками поту.

Фоулі швидко нахилився над клоном, випрямляючи його кінцівки і нахиляючи голову назад, щоб звільнити повітряні шляхи.

— Троянди,— сказав він.— Це знак того, що тут присутні залишки магічної сили. Готовий битися об заклад, вони точно повторюють обриси оригінальної руни Брюна Фадея.

— Ти зв’язуєш усі свої сподівання з квітковою клумбою, що виросла посеред галявини?

— Ні, Батлере, зрозуміло, ні. Але Брюн Фадей володів могутньою магією, і за її підтримки душа Артеміса цілком могла проіснувати останні кілька місяців.

— А якщо все це не спрацює, Холлі? — схилив свою коротко стрижену голову Батлер.— Що, коли я дозволив Артемісу померти?

Холлі швидко обернулася і зрозуміла, як напружені зараз усі нерви Батлера. Півроку він відмовлявся повірити у смерть Артеміса і не зможе пробачити собі, якщо той не повернеться до життя.

«Якщо все це дійсно не спрацює, Батлеру ніколи не видертися»,— зрозуміла вона.

— Це спрацює! — сердито сказала Холлі.— І давайте менше слів, більше діла. Скільки у нас часу, Фоулі?

— Без систем життєзабезпечення клон зможе протягнути близько п’ятнадцяти хвилин.

Батлер зрозумів, що часу на сперечання немає. Він повинен і буде робити все від нього залежне, щоб усе вдалося.

— Добре, Холлі,— промовив він, стаючи по стійці «струнко».— Що я маю робити?

Холлі присіла навпочіпки за метр від клона, обхопивши пальцями стебла троянд, не звертаючи уваги на колючки, що дряпали її шкіру.— Все вже зроблено. Тепер Артеміс або повернеться, або ми знову втратимо його, і цього разу назавжди.

— І щось важливе в собі ми втратимо теж,— подумки додав Батлер.

Вони чекали, але нічого незвичайного не відбувалося. Співали птахи, в живоплоті шелестів вітер, із полів доносився звук працюючого трактора. Холлі почала турбуватися і тягнути із землі стебла квіток. Батлер стояв, невідривно дивлячись в обличчя клона, і згадував дні, проведені зі своїм шефом.

«Таких людей, як Артеміс, ніколи не було,— думав він.— Хоча через його витівки моя служба ніколи не була легкою. Батлер посміхнувся.— Артеміс завжди намагався прикрити мені спину, хоча насилу дотягувався до неї».

— Холлі, — тихо сказав він. — Нічого не відбувається...

Тут вітер змінив напрямок, і Батлер несподівано вловив аромат троянд. Холлі підповзла до його колін.

— Ні, щось відбувається, мені здається, щось відбувається.

Вітерець зірвав кілька рожевих пелюсток і закрутив їх, піднімаючи в небо. Потім усе нові й нові пелюстки закружляли уздовж всієї помаранчевої спіралі, швидко оголюючи всі квітки. Пелюстки піднімалися в повітрі, немов метелики, пурхаючи, виблискуючи, заповнюючи собою небо, закриваючи сонце.

— Артемісе! — покликав Батлер.— Відгукнися!

— Невже йому це вдалося? Невже настав вирішальний момент у долі Артеміса Фаула?

Пелюстки кружляли з шумом, що нагадували зітхання, а потім несподівано, немов камінчики, падали вниз. Клон залишався нерухомим.

Холлі повільно присунулася, немов заново навчаючись триматися на ногах, потім опустилася на коліна й обхопила руку клону.

— Артемісе,— благально покликала вона. Артемісе, прошу тебе.

Як і раніше — нічого. Клон навіть не дихав.

Забувши про свої повсякчасні бездоганні манери, Батлер відсунув Холлі вбік.

— Пробачте, капітане. Це моя парафія.

Він став на коліна поруч з блідим клоном і приклав свою долоню до його серця. Воно не билося.

Батлер відхилив голову клона назад, затиснув тому ніс і з силою видихнув в його нерухомі легені.

І почув під своєю долонею боязкий удар серця.

— Холлі, мені здається,— Батлер відкинувся назад,— мені здається, це спрацювало.

Холлі підібралася ближче по килиму з рожевих пелюсток.

— Артемісе,— настійно покликала вона.— Артемісе, повертайся до нас.

Клон двічі повільно зітхнув, потім: зробив ще кілька швидких судомних вдихів, і, нарешті, Артеміс розплющив очі. Обидва ока в нього тепер були однаковими, пронизливо-блакитними. Спочатку вони висловлювали шок, біль і здивування, а потім широко розкрилися, наче крила нічного метелика.

— Спокійно,— сказала Холлі. — Тепер ти в безпеці.

Артеміс насупився, намагаючись зосередитися. Було видно, що його пам’ять ще не повернулася до нього, і він, очевидно, не пам’ятав людей, які схилилися над ним.

— Відійдіть,— промовив він.— Ви не знаєте, з ким маєте справу.

— Ми знаємо тебе, Артемісе,— відповіла Холлі, беручи його за руку.— А ти знаєш нас. Постарайся згадати.

Артеміс спробував, і поступово туман у його мозку почав розсіюватися.

— Ви-и...— протягнув він невпевнено. Ви мої друзі?

— О, так,— полегшено видихнула Холлі.— Ми твої друзі. А тепер нам потрібно винести тебе звідси, поки місцеві фермери не прийшли і не побачили, що недавно померлого спадкоємця маєтку відносять ельфи.

Батлер допоміг Артемісові підвестися на ноги, на яких він поки що дуже невпевнено тримався.

— Гаразд, сідай,— підставив Артемісу свою широку спину Фоулі. — Але тільки на один цей раз.

Батлер посадив Артеміса на спину кентаврові і сказав, підтримуючи його своєю величезною долонею:

— Ти змусив мене похвилюватися, Арті. І твої батьки зовсім пригнічені. Але подивимося, що з ними буде, коли вони побачать тебе.

Поки вони йшли через поле, Холлі показувала Артемісу місця їхніх недавніх боїв, сподіваючись розбудити його пам’ять.

— Скажи мені,— слабким голосом запитав Артеміс,— звідки я знаю тебе?

І тоді Холлі почала розповідати йому все з самого початку: «Усе почалося одного разу влітку в місті Хошимін. Спека в ньому стояла неймовірна. Зайве говорити, що Артеміс Фаул не став би миритися з такими незручностями, не будь на те вагомих причин. Дуже важливих для його плану...»