Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 15: ЦВІРКУНИ-ВБИВЦІ

ПІСЛЯ сутички з Гобдоу Майлс несподівано відчув себе дуже втомленим і лежав у ліжку зі своєю улюбленою ламінованою копією періодичної таблиці елементів, яку міцно притискав до грудей.

— Боротьба з бісами виснажує,— констатувала Холлі.— Повір, я знаю. Вранці він буде в повному порядку.

Вони втрьох сіли за столом Артеміса, немов зібралися на військову раду,— по суті, так воно і було.

Батлер почав з підрахунку.

— У нас двоє бійців,— сказав він,— і ніякої зброї.

— Якщо потрібно, я теж готовий битися,— нерішуче заперечив Артеміс.

— Слід припустити найгірше щодо Мульча,— продовжив Батлер, не звертаючи уваги на зауважен

ня Артеміса.— Хоча він не раз зумів ефектно симулювати свою смерть.

— Наша конкретна мета? — запитала Холлі.

Це питання адресувалося Артемісу, який був їхнім мозковим центром.

— Врата берсерків. Ми повинні зачинити їх.

— Яким чином? Напишемо ультиматум?

— Звичайна зброя не здатна пробити магічну силу Опал. Вона просто поглине всю енергію пострілу. От якби в нас був суперлазер, можна було б спробувати перезавантажити Врата енергією. Образно кажучи, погасити палаючий сірник вибуховою хвилею.

— Ти гадаєш,— демонстративно поплескала себе по кишенях Холлі,— що такий лазер міг завалятися у мене в кишені?

— Навіть тобі не побудувати суперлазер лише за годину,— сказав Батлер, дивуючись, навіщо Артеміс узагалі витрачає час на ці порожні балачки.

З якоїсь причини Артеміс винувато похнюпився.

— Я знаю, де є один такий лазер.

— І де ж він може бути, Артемісе?

— У сараї, на моєму сонячному глайдері «Марк Другий».

Тепер Батлеру стало зрозуміло збентеження Артеміса.

— У сараї, де ми влаштували тренажерний зал? Де ти збирався вивчати прийоми самооборони?

— Так. У тому сараї.

Незважаючи на ситуацію, Батлер був розчарований.

— Ти ж обіцяв мені, Артемісе. Сказав, що для занять тобі потрібна відокремленість.

— Це так нудно, Батлере. Я намагався, правда, але не розумію, як це тобі вдається. Сорок п’ять хвилин бити тугий шкіряний мішок.

— І тому ти замість того, щоб тримати дану мені обіцянку, будував там свій сонячний планер?

— Сонячні батареї виявилися настільки ефективними, що їхні осередки буквально лопалися від енергії, і тоді на дозвіллі я спроектував легкий суперлазер, а потім побудував його з усякого непотребу.

— Ну, звичайно, кому ж не потрібен суперлазер у носі сімейного літака?

— Тихо, дівчатка,— сказала Холлі.— Давайте відкладемо розмови про літаки на потім, домовилися? Артемісе, яка потужність твого лазера?

— Потужність... приблизно як спалахи на Сонці,— повідомив Артеміс.— При максимальній концентрації можна проробити дірку під воротами, не поранивши при цьому нікого з тих, хто стоїть поруч.

— Дуже рада, що ти згадав про це.

— Але лазер невипробуваний,— вимовив Артеміс.— Я ніколи не випустив би на волю такий потужний розряд енергії без крайньої необхідності. Але судячи з того, що розповів нам Майлс, у нас більше немає жодного козиря.

— А Джульєтта знає про лазер? — запитала Холлі.

— Ні, я про нього нікому не говорив.

— Це добре. У такому разі у нас може з'явитися шанс.

Батлер одягнув їх усіх у камуфляжну форму, яку дістав зі своєї шафи, і навіть змусив Артеміса розфарбувати обличчя чорними й оливковими смужками маслянистої фарби.

— Це справді необхідно? — невдоволено запитав Артеміс.

— Абсолютно,— відповів Батлер, енергійно наносячи фарбу.— Звичайно, ви можете залишитися тут і дати мені піти, після чого ви з Майлсом зможете відпочивати у своїх улюблених черевиках.

Артеміс проковтнув цю насмішку, справедливо розсудивши, що Батлер усе ще злегка ображений на нього за обман з лазером.

— Я обов’язково повинен іти, Батлере. Це суперлазер, а не яка-небудь іграшковії пукалка. У лазера складна активаційна система, і в мене немає часу пояснювати тобі, що за чим слід робити.

Батлер накинув на тендітні плечі Артеміса важкий бронежилет.

— ОК. Якщо ви повинні йти, то моє завдання — це подбати про вашу безпеку. Давайте укладемо угоду. Якщо ви не почнете скиглити з приводу важкості або марності цього бронежилета, а такі думки, я відчуваю, вже починають крутитися у ваших великих мізках, то я не буду знову згадувати про епізод із суперлазером. Домовилися?

«Цей жилет просто врізається в мої плечі,— подумав Артеміс.— І він дійсно такий важкий, що в ньому я не пере?жену і равлика».

Але відповів: «Домовилися».

Коли сконструйована Артемісом система безпеки доповіла про те, що по всьому периметру чисто, вони тісною групою вислизнули з кабінету, пробралися через кухню, минули двір та опинилися на алеї між стайнями.

Ніде не було жодного караульного, що здалося Батлеру дуже дивним.

— Я нічого не бачу. До цього часу Опал давно має знати, що ми вислизнули від її піратів.

— У неї не вистачає сил, які вона могла б задіяти,— прошепотіла Холлі.— Її головна мета — Брата, і біля них вона мусить тримати якомога більше берсерків, що охороняють її ззаду. Ми — мета номер два.

— Це буде її помилкою,— видихнув Артеміс, згинаючись під вагою свого бронежилета.— Артеміс Фаул ніколи не буде номером два.

— А мені здавалося, тебе звуть Артеміс Другий,— зіронізувала Холлі.

— Це зовсім інше. Я думав, ми на відповідальному завданні.

— Згодна,— вимовила Холлі, а потім обернулася до Батлера: — Це твоя єпархія, старий.

— Правильно,— погодився Батлер.— Я поведу групу.

Вони обережно і не поспішаючи перетнули маєток, насторожено вдивляючись у будь-яку живу істоту, що траплялася їм по дорозі. Берсерки могли опинитися в будь-якому хробакові або великому цвіркуні, яких у маєтку Фаулів водилося безліч — ночами вони влаштовували цілі концерти під місяцем.

— Намагайтеся не наступати на цвіркунів,— попросив Артеміс.— Матуся обожнює їх слухати.

Надзвичайно великим цвіркунам, про які йде мова, ентомологи з Дубліна дали прізвисько «джімініз» — це спотворене на ірландський манер «джезу домини», що латиною, у свою чергу, означає «чорт забирай!» Увесь рік джімініз траплялися тільки в маєтку Фаулів і тільки тут виростали неймовірно великими, іноді розміром із мишу. Тепер Артеміс розумів, що все це було побічним ефектом від випромінювання магічної сили, що просочувалася крізь землю. А от чого не знав Артеміс, так це того, що ця сила впливала на нервову систему цвіркунів таким чином, що вони починали відчувати певну симпатію до берсерків.

І ця симпатія виявлялася у цвіркунів не в тому, щоб, розсівшись уночі біля похідного вогнища, теревені розводити про легендарних і відважних ельфійських воїнів, а в агресивній реакції на все, що могло загрожувати берсеркам. Простіше кажучи, якщо Опал тебе не кохає, то і для цвіркунів ти поганий.

Побачивши на доріжці рій цвіркунів, Батлер почав повільно опускати на них ногу, чекаючи, що зараз цвіркуни заберуться геть. Вони залишилися на місці.

«Я ж їх зараз розчавлю,— подумав Батлер.— У мене немає часу на ігри із цими гарнюнями».

— Артемісе,— покликав він через плече.— Щось мені не подобаються ці джімініз.

Артеміс упав на коліна.

— Подивися, вони зовсім не виявляють природної обережності,— захоплено сказав він.— Поводяться так, ніби ми їм дуже не подобаємося. Обов’язково потрібно буде вивчити цей феномен у лабораторії.

Найбільший із цвіркунів розкрив щелепи, високо підстрибнув і вкусив Артеміса в коліно. Хоча зуби цвіркуна і не змогли проникнути крізь товсту камуфляжну тканину, приголомшений Артеміс відкинувся назад і напевно розтягнувся б, не підхопивши його вчасно Батлер.

— Давай відкладемо на деякий час твої лабораторні досліди,— запропонував він.

Артеміс заперечувати не став.

Нові цвіркуни злетіли в повітря.

Вони дружно, як один, відштовхувалися від землі своїми сильними задніми лапками і стрибали, утворюючи зелену хвилю, що невпинно колихалася і повністю перекривала дорогу перед Батлером. До колишніх цвіркунів додавалися все нові й нові, вони безперервним потоком текли з трави і ямок у землю. Створена ними хвиля потріскувала, рухаючись,— гак щільно були набиті в ній цвіркуни.

«Добре, що вони тільки стрибають, а не літають,— подумав Батлер.— Інакше нам було б не втекти».

Здобувши рівновагу, Артеміс вивернувся з руки Батлера, який підтримував його, і побіг своїми. Великий цвіркун усе ще бовтався в нього на коліні, продовжуючи тріпати камуфляжну тканину. Артеміс ляснув цвіркуна долонею — було відчуття, що його рука вдарилася об іграшковий автомобільчик. Цвіркун залишився на місці, а на долоні Артеміса з’явилася ранка.

Міркувати в таких умовах було складно навіть Артемісу, точніше, з бурхливого потоку думок, що миготіли в його голові, було складно вихопити хоча б одну більш-менш розумну.

«Цвіркуни. Цвіркуни-вбивці. Який важенний жилет. Занадто багато шуму. Занадто багато. Божевільні цвіркуни. Може, у мене знову почалися глюки?»

— Четвірка! — сказав він уголос, просто щоб упевнитися.— Четвірка.

Батлер здогадався про те, що хвилює Артеміса.

— Усе гаразд,— промовив він.— Не хвилюйся, вони тобі не ввижаються.

Артеміс, мабуть, хотів би, щоб цвіркуни йому ввижалися.

— Це дуже серйозно! — крикнув він, щоб перекрити голосом серце, що гуркотало у його вухах.

— Нам потрібно потрапити до озера,— сказала Холлі.— Плавці із цвіркунів нікудишні.

Сарай був побудований на пагорбі біля Червоно го озера. Так його назвали тому, що він палахкотів червоним світлом на заході, особливо якщо дивитися на нього з вікна вітальні в будинку.

Видовище було ефектним: здавалося, що під прозорою водою загоряються пекельні вогні. Вдень на озері плескалися качки, а ввечері воно перетворювалося на браму в пекло. Думка про таємну воду в при роді завжди захоплювала Артеміса, а сама ця тема залишалася однією з небагатьох, де він дозволяв собі дати волю своїй уяві. Зараз озеро здавалося просто тихою гаванню.

«Схоже, цей жилет своєю вагою зараз потягне мене просто вниз»,— подумав Артеміс.

Холлі рухалася позаду і постійно підштовхувала його ліктем в стегно.

— Поспішай! — твердила вона.— Прибери цей тьмяний денний погляд зі свого обличчя. Не забувай, тепер за нами женуться ще й оці вбивці-цвіркуни.

Артеміс переступав ногами, намагаючись бігти швидше і шкодуючи про те, що він не Беккет. Ось хто міг пробігти без зупинки півдня без жодних зусиль!

Вони пробігли кілька ділянок, розділених тимчасовими огорожами з чагарників і межових стовпів. Батлер трощив усе, що загороджувало їм дорогу. Його черевики безжально вибивали з грядок молоді картоплини, розчищаючи шлях для Артеміса і Холлі. Цвіркуни не відставали, адже їм ніщо не заважало рухатися. Дзвін цвіркунів був гучним і зловісним, какофонія звуків нагадувала невиразне бурмотіння. Ці комахи замишляють щось лихе.

Цвіркуни, стрибаючи вперед, чіплялися за черевики Холлі. Вони встромлялися у її щиколотки, впиваючись в тканину своїми жалами. Інстинкт підказував Холлі зупинитися і скинути із себе комах, але солдатська онучка наказувала продовжувати біг, не звертаючи уваги на укуси.

Зупинитися зараз було б фатальною помилкою. Холлі відчувала, як цвіркуни громадяться на її щиколотках, чула противний мокрий тріск їхніх панцирів, розчавлених її черевиками. У неї було відчуття, що вона біжить у хмарі кульок для пінг-понгу.

— Ще далеко? — запитала вона.— Скільки?

У відповідь Батлер підняв два пальці.

— Що це означає? Дві секунди? Двадцять секунд? Дві сотні метрів?

Вони минули ділянки і кинулися по розораному схилу до краю води. Місяць відбивався на поверхні озера, немов очі бога, а на дальній стороні озера починався пологий підйом до пагорба. Цвіркуни вже обліпили їх, Холлі була вкрита кіркою комах до самої талії. А цвіркуни все прибували, поспішаючи сюди з усіх куточків маєтку.

«У нас ще ніколи не виникало проблем з цвіркунами, — подумав Артеміс. — І звідки їх узялося стільки?»

Вони відчували на своїх ногах укуси, що горіли, як маленькі опіки, а бігти далі ставало все важче, майже неможливо, з руками і ногами, укритими щільним шаром цвіркунів, що безперервно ворушилися. Холлі збігла вниз першою, за нею Артеміс, і обидва думали в цей момент про те, що гіршу смерть, ніж від оскаженілих цвіркунів, придумати дуже складно. У якийсь момент Артеміс уже припинив боротьбу, але тут крізь дзвенячу масу комах простягнулася чиясь рука і потягла Артеміса за собою.

У місячному світлі він побачив цвіркуна, що схопив його за ніс, і зумів підняти руку, щоб стиснути того пальцями. Тіло цвіркуна противно хруснуло в долоні Артеміса, і вперше в житті він відчув радість перемоги в рукопашному бою. Він був такий гордий собою, немов розчавив не одного, а всіх цих цвіркунів.

Рука, яка вхопила і врятувала його, звичайно ж, була рукою Батлера. Повернувшись, Артеміс побачив Холлі, яка звисала з іншої руки охоронця.

— Тепер вдихніть глибше,— наказав їм Батлер і жбурнув їх обох в озеро.

Через п’ять хвилин Артеміс, задихаючись, доплив до протилежного берега озера. Бронежилета на Артемісові вже не було. Нехай Батлер говорить все, що йому заманеться, але вибору в Артеміса не було — або скинути жилет, або потонути. А лежати куленепробивним на дні озера — це, знаєте, якось ні до чого.

Артеміс з радістю побачив Холлі і Батлера, які лежали обабіч нього і, здавалося, зовсім не захекались після запливу через озеро.

— Ми втратили цвіркунів, — сказав Батлер, від чого Холлі раптом дико розреготалася і почала втиратися рукавом свого комбінезона.

— Ми втратили цвіркунів! — повторила вона.— Навіть про них ти говориш жорстко.

— Я Батлер,— відповів він, змахуючи долонею воду зі свого коротко стриженого волосся. — Я завжди кажу жорстко. А тепер давай, вибирайся з води, феєчко.

Артемісу здавалося, що його одяг і черевики увібрали в себе половину озера, настільки важкими вони здалися йому, коли він насилу вибрався з води.

Артеміс часто придивлявся до того, як енергійно і красиво вистрибують із води на берег герої телесеріалів, але сам завжди насилу перевалювався через край басейну або шльопав по животі, вилазячи з річки. Його вихід з озера вийшов ще менш витонченим. Збоку Артеміс нагадував тюленя, що вибирався на берег. Підвестися йому допоміг Батлер, який підхопив його під лікоть.

— Скоріше, Артемісе. Ми втрачаємо час.

Артеміс випростався, відчуваючи, як з його штанів відрами стікає вода, що охолонула за ніч.

— Тут уже близько,— сказав Батлер.— Дві сотні метрів.

Артеміс завжди захоплювався умінням Батлера відсікати всі свої емоції. По суті, вони всі троє мали б зараз перебувати в шоці від того, що їм щойно довелося пережити, але Батлер, як завжди, відсунув усі неприємні спогади у дальній куточок своєї пам’яті — до них він зможе повернутися пізніше, коли небезпека опиниться позаду. Артемісу завжди додавало сил навіть відчуття поруч плеча Батлера.

— Тоді чого ми чекаємо? — запитав Артеміс і першим почав підніматися по схилу пагорба.

Звук цвіркунів затихав десь далеко позаду і незабаром потонув у шелесті вітру, що гойдав високі сосни. Жодної іншої вороже налаштованої тварини їм не зустрілося, і вони благополучно дісталися вершини пагорба, до сараю, який ніхто не охороняв.

А втім і справді, навіщо треба було охороняти його? Який горе-стратег буде переміщати свої сили з надійного будинку до якогось легкозаймистого сараю?

«Нарешті хоч крапелька щастя,— подумав Артеміє.— Іноді хитрощі приносять найбільше користі».

Ще раз доля піднесла їм подарунок уже всередині сараю, де Батлер витягнув з ящика з кодовим замком, пригвинченого до дальньої стінки, пістолет «зігзауер».

— Не один ти ховав дещо в цьому сараї,— сказав Батлер Артемісу, з неприхованим задоволенням перевіряючи пістолет.

— Чудово,— сухо зауважила Холлі.— Тепер ми зможемо перестріляти дюжину коників.

— Цвіркунів,— поправив Артеміє.— Але давайте краще піднімемо в небо цей глайдер і пропалимо велику дірку в планах Опал.

Легкий корпус і крила глайдера були покриті фольгою сонячних батарейок, які виробляли енергію для двигуна. Здійнявшись у повітря, апарат міг летіти як за допомогою двигуна, так і вільно плануючи, залежно від команд, що надходили з комп’ютера. Якщо пілот збирався довго ширяти у висхідних повітряних потоках, двигун йому був потрібний тільки для зльоту і набирання висоти. Під час такого польоту глайдер практично не отруював атмосферу вуглекислим газом.

— Той глайдер он там,— сказав Батлер.— За непотрібною боксерською грушею і блискучими гирями з незайманими ручками.

— Так, це той самий глайдер,— важко зітхнув Артеміс.— А тепер чи не міг би ти забути на час про

груші й гирі та зняти цю пташку з гальм, поки я її запускаю? До того моменту, коли ми будемо готові злетіти, двері сараю повинні залишатися зачиненими.

— Гарний план,— похвалила Холлі.— Дозволь мені заглянути всередину.

Вона пройшла по сараю, залишаючи за собою брудні сліди, і потягнула ручку, щоб відчинити задні дверцята глайдера. Цей глайдер Артеміс назвав «Хуфу» на честь фараона, для якого давні єгиптяни побудували сонячний човен (на ній мумія фараона відправилася у своє загробне плавання). Глайдер був кардинально модифікованим легким спортивним літаком, який Артеміс перетворив на екологічно чистий пасажирський літальний апарат. Його крила, обвиті зверху і знизу тонкою павутинною розпіркою, були вполовину довші за крила звичайного літака. Весь корпус, включаючи ковпаки коліс, які покривала сонячна фольга, ставали в повітрі постійним джерелом енергії для батарейок глайдера. Силовий кабель, протягнутий від хвостової муфти «Хуфу» на південний схил даху сараю, підтримував батарейки зарядженими, тому глайдер завжди був готовий до зльоту.

Із темного внутрішнього простору глайдера виринула голова Холлі.

— Усе чисто,— прошепотіла вона, немов боячись злякати гучним звуком удачу, що їм посміхнулася.

— Чудово,— сказав Артеміс, прямуючи до дверцят глайдера і згадуючи на ходу послідовність дій під час запуску двигуна. — Батлере, ти зможеш відчинити двері сараю, як тільки я запущу пропелер?

Охоронець кивнув, витягаючи з-під колеса білий дерев’яний клин.

За ним пішли слідом дві гальмівні колодки, що залишилися.

Артеміс забрався в глайдер і тут же зрозумів: щось пішло не так.

— Тут чимось пахне. Це парфуми Джульєтти.

Він опустився на коліна між пасажирськими кріслами і потягнув металеву засувку, щоб відчинити люк нижнього відділення. Там, посеред туго переплетених кабелів, з’явився невеликий вільний простір на тому місці, де, за ідеєю, мав бути прямокутний ящичок.

— Батарейка? — запитала Холлі.

— Так,— відповів Артеміс.

— Отже, злетіти не зможемо?

Голосно клацнув люк, який спішно зачиняли. Тепер шум уже не мав значення.

— Злетіти не зможемо. І вистрілити теж.

— Що за гуркіт? — запитав Батлер, просовуючи голову всередину глайдера. Йому вистачило одного погляду на обличчя Артеміса, більше ніякі пояснення не були потрібні.

— Отже, це пастка. Схоже, вушка у Джульєтти гостріші, ніж ми думали. — Батлер витягнув із-за пояса свій «зігзауер». — ОК, Артемісе, ти залишаєшся тут. Прийшов час повоювати нам, солдатам.

У цей момент іззовні в сарай улетів обпалюючий промінь магічної сили, і обличчя Батлера спотворилося від подиву і болю. Промінь огорнув голову і торс охоронця, назавжди розплавив і спалив кожен волосяний мішечок на його голові й відкинув у хвостову частину глайдера, де Батлер звалився як підкошений.

— Та це пастка,— похмуро сказала Холлі.— І ми самі засунули свої голови в петлю.