Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 9: ВИКИД ГІРКОЇ ОТРУТИ

ОПАЛ стояла на краю тунелю, що обрушувався,— трохи засмучена, але не занепала духом. Зрештою, вона була справжньою динамо-машиною, що виробляє чорну магічну енергію, найпотужнішою машиною з усіх, що колись існували в цьому світі, а Артеміс Фаул був похований у тунелі під тонною щебеню, і якщо він навіть не мертвий, то напевно пошарпаний і безпорадний. Це мало найбільше дратувати гидкого хлопчиська.

Мертвий він або ні, план залишається колишнім.

Оро опустився на коліна і витягнув із розкришеної глини зброю Холлі.

— Що це, хазяйко?

Опал обхопила пістолет своїми тоненькими пальчиками і залишалася на зв’язку з його енергією доти, доки ця енергія не погодилася перелитися в її тіло. Зовні це мало не дуже цікавий вигляд: пістолет просто розрядився і знівечився.

— Я повинна відімкнути другий замок,— сказала вона Оро, освіжена припливом енергії.— Часу в мене до ранку. Потім моя магічна сила випарується з ранковою росою, і я стану беззахисною.

— Другий замок? — перепитав Оро, насилу вимовляючи голосовими зв’язками Беккета слова гномською.— Ви впевнені, хазяйко?

— Королево,— поправила його Опал.— Ти повинен називати мене королева Опал. Відімкнувши перший замок на Вратах берсерків, я підпорядкувала тебе собі. Але я хотіла б, щоб ти якомога рідше звертався до мене — твій дурний людський голос дратує мене. І припини хмуритися. Цей вираз по-ідіотському виглядає на твоєму обличчі маленького хлопчика. Матусі хочеться тебе відшмагати.

— Але другий замок? — не відставав Оро. — Він же звільнить сили Дану.

— По-перше, хіба я не сказала щойно, як до мене слід звертатися? А по-друге, покопайся в мозку у твоєї людини-носія. Маленька хвиля енергії Дану і є саме те, що потрібно цій планеті.

Оро мав спантеличений вигляд, але закляття не дозволяло йому вступати в суперечку, а Опал знала, що навіть якщо берсерк і почне заперечувати, то в помпезно-середньовічній манері з її примітивною логікою.

— Дай мені поговорити з людським хлопчиськом,— сказала Опал, уважаючи, що дитина з родини Фаулів, навіть маленька, зможе оцінити, що вона тут зробила. До того ж прикольно буде поспостерігати за тим, як стане корчитися цей чоловічок.

Оро зітхнув, подумки побажавши, щоб його старий друг Брюн Фадей залишив у ельфійських чарах хоча б маленьку лазівку, а потім здригнувся, давши на час свідомості Беккета Фаула замістити його свідомість.

Тінь століть залишила обличчя Оро, і воно знову стало обличчям Беккета, сяючим і усміхненим.

— Я спав,— промовив він.— Мені снилося, ніби я — це я, але в мене стало більше пальців.

Опал широко розкинула руки, між її долонями пульсували помаранчеві шнури магічної енергії.

— Ти не наляканий, хлопчику?

Беккет підскочив, як мавпочка, і набрав пози, яку вважав стійкою ніндзя.

— Ні. Це ти повинна боятися.

— Я? — розсміялася Опал.— Ти не можеш заподіяти мені шкоди. Цього не дозволять чари.

Беккет із розвороту ткнув Опал кулаком у живіт — точно так, як учив його Батлер.

— Так! Я дуже швидкий. Швидший за твої безглузді чари. Батлер каже, що я обдарований.

У Опал перехопило дух, і вона впала назад, ударившись ліктем об підставу Брат берсерків. На щастя для неї, чари все ж таки діяли, і Оро перехопив контроль над тілом, інакше чотирирічний Беккет Фаул міг покласти край планам Опал прямо тут, на місці.

Оро кинувся піднімати Опал.

— Моя королево, ви поранені?

Опал говорити не могла, вона лише змахнула рукою. Їй довелося пережити кілька ганебних секунд, поки Оро накачував, немов ковальські міхи, її торс, щоб відновити дихання.

— Відпусти мене, дурню,— сказала вона нарешті.— Хребет мені хочеш зламати?

Оро послухався.

— Який спритний хлопчисько. Розірвав чари. Небагатьом це вдається.

Опал потерла свій живіт і скривилася.

— А ти впевнений, що не допомагав хлопчиськові? — підозріло примружилася вона.

— Звичайно, ні, моя королево,— відповів Оро.— Берсерки ніколи не допомагають людям. Хочете знову поговорити з тим хлопчиськом?

— Ні! — злякано зойкнула Опал, а потім повторила, намагаючись набрати величного вигляду, як личить королеві: — Ні. Хлопчисько виконав свою місію. Продовжуємо виробляти план.

Оро опустився на коліно та набрав пригорщу землі.

— Ми повинні хоча б пуститися навздогін за нападниками. Ельфійка — майстерний боєць, та й велика людина теж грізний воїн. Вони цілком можуть улаштувати якусь диверсію.

Опал була готова погодитися з Оро.

— Добре, нудний ельфе. Пошли свого кращого лейтенанта з декількома воїнами. Додай до цієї групи другого хлопчиська. Артеміс, можливо, не вирішиться вбити свого молодшого брата.

Опал видихнула крізь губи, і це показало, що вона сама, не замислюючись, убила б будь-якого родича, якби опинилася на місці Артеміса Фаула. На її думку, небажання вбити родича можна розглядати тільки як саботаж і невиконання наказу.

— До того ж,— подумала вона,— хіба я сама не вбила вже своє друге «я», щоб утекти з в’язниці?

Але ельфи слабкі, а люди ще слабкіші. Можливо, Артеміс на секунду забариться, і цього вистачить, щоб молодший братик засадив йому в бік свій кинджал.

— Не витрачай занадто багато часу або ресурсів. Я хочу, щоб мене за спиною оточували берсерки, поки я працюватиму над другим замком. Там є в чому покопатися.

Оро на секунду примружив очі, насолоджуючись дотиком вітерця до свого обличчя. Здалеку доносився тріск бурхливого полум’я, а, розплющивши очі, він побачив і дим пожежі, який високо здіймався у вечірнє небо.

— Ми рвемося в бій, моя королево. Але ворогів замало. Нові вороги будуть?

— Не раніше ранку.— Опал видала звук, схожий на кудкудакання.— Мої вороги зіткнулися з певними труднощами. Матуся подбала про це.

Частина свідомості Оро раніше належала йому самому і не була поневолена сяючими чарами піксі. Ось ця частина і подумала: «Вона говорить про себе як про нашу матусю. Знущається над нами».

Але все ж пута геасси, або чар, були настільки сильні, що навіть ця бунтівна думка заподіяла капітану берсерків фізичний біль.

Опал помітила, як скривився Оро, і запитала:

— Про що ти думаєш, капітане? Нічого кримінального, я сподіваюся?

— Ні, моя королево,— відповів Оро.— Просто це тільце не здатне вмістити всю мою жагу крові.

Ця брехня обернулася новим нападом болю, але Оро вже був готовий до цього і переніс його, не змигнувши оком.

Опал насупилася. У Оро є власні думки, але це не має значення. Енергія Оро вже зменшується. Але й це не страшно. Головне, щоб берсерки протрималися цю ніч, поки не буде відімкнено другий замок і не почнеться справжня ера Кобой.

— То йди,— огризнулася Опал.— Обери загін мисливців, але пам’ятай: твій обов’язок — охороняти Брата. Я зробила так, що поки всім людям не до нас, але лише зійде сонце, як вони хвилею хлинуть сюди, щоб знищити останніх з нашого роду.

До кінця фрази Опал остаточно перейшла на середньовічну мову, вважаючи, що вона дійде до Оро краще, ніж сучасна.

— Без іскри жалості у своїх холодних серцях вони з’являться за нами,

Схоже, Оро перейнявся цією готичною промовою. Він повернувся і поспішив збирати загін мисливців.

«Загалом,— подумала про себе Опал,— усе йде чудово». Берсерки охоронятимуть периметр, наївно вірячи в те, що їхні великі похмурі ворота дійсно кудись ведуть. А потім вони просто випаруються у своє післясмертя, так і не дізнавшись, що їх просто використали як знаряддя в безглуздій бійні.

«Привиди не найнадійніші свідки на суді»,— з усмішкою подумала Опал.

А все ж таки приємні, як привітальна посмішка. Але попереду чекала робота, для виконання якої Опал доведеться пустити в хід усі свої розумові здібності. Другий замок залишається замкненим, і головне, що вона повинна зробити,— це в будь-який спосіб утримати в собі чорну магічну силу, поки та не знищила фізичне тіло Опал.

Вона вже відчувала, як у неї між лопатками надуваються пухирі. Це означає, що магічна сила незабаром покине Опал, але перед цим зруйнує її.

За допомогою своєї сили Опал залікувала пухирі, але на це витратилася магічна енергія, а пухирі... пухирі з’явилися знову.

«Чому б мені не вирішити цю проблему, убивши кого-небудь?» — роздратовано подумала вона, а потім почала заспокоювати себе мантрою, яка підтримувала її у в’язниці.

— Незабаром усі люди помруть,— співуче заговорила вона, наслідуючи перевірені часом інтонації гуру. — І тоді Опал стане загальною улюбленицею.

«А якщо я і не стану загальною улюбленицею,— подумала вона,— то, принаймні, всі люди помруть, і то добре».

Оро на маленьких ніжках спускався по стародавніх сходах, які вели навколо Врат берсерків, і раптом виразно пригадав той день, коли допомагав будувати цю низьку вежу. Під час будівництва було витрачено не стільки праці на підняття важких речей, скільки магічної енергії. Старий Брюн Фадей і його команда завантажили в замок усі свої магічні сили, до останньої краплі. Оро пам’ятав, як чаклуни стояли колом, спрямовуючи у камінь світло блискавки, яка струмувала з їхніх долонь.

«Той, хто відімкне ці Врата, отримає більше, ніж очікує»,— пообіцяв Брюн пізніше на тому ж тижні, коли Оро і його люди лежали вмираючи. Брюн помилявся. Королева Опал отримала саме те, чого очікувала.

«Як вона дізналася? — дивувався Оро.— Було ж цілком очевидно, що весь світ забув про нас».

Берсерки лютішали від пригніченої злоби і згорали від бажання завдати якомога більшої шкоди людям. Слухаючи звернення Оро, вони намагалися стояти струнко, але це було так складно зробити, особливо піратам, яким ніяк не вдавалося не торохтіти своїми голими кістками.

Оро заліз на пень, звідки всім мало бути видно маленьке хлоп’яче тіло, в якому він перебував, і скинув стиснутий кулак, закликаючи до мовчання.

— Мої воїни! — закричав він, і його голос покотився над рядами берсерків.— Наш день нарешті настав!

У відповідь пролунав недружний гул. Це була суміш криків, гикання, лаяння та свисту. Кожне тіло, яке займали берсерки, виражало захват на свій лад. Оро не зміг не скривитись. Це були не ті воїни, яких він пам’ятав, які боролися й отримували смертельні рани в долині Тайллта, хоча і цим не терпілося кинутися в битву. Битися вони жадають, але чи зможуть? Он, у їхніх рядах лисиці. Свята Дану, хіба лисиця утримає меч у своїх лапах? Мабуть, варто трохи підбадьорити воїнів. У тому, що він зуміє це зробити, Оро не сумнівався, він уважав себе чудовим оратором.

— Ми вип’ємо гірку отруту своєї поразки і виплюнемо її на наших ворогів! — прокричав він, і його голос пролунав над лугом, наче грім.

Берсерки заплескали, заревли, заволали на знак схвалення. Всі, крім одного.

— Пробачте? — сказав лейтенант Гобдоу.

— У чому справа? — невдоволено відгукнувся Оро.

Бліде обличчя другого гидкого хлопчиська, в тілі якого сидів лейтенант, зробилося здивованим. Насправді здивування було цілком незвичним почуттям для Гобдоу. Раніше він нічому не дивувався і ніколи не ставив запитань. Гобдоу був із тих ельфів, які розмовляють тільки своїм мечем.

— Послухай, Оре,— сказав Гобдоу, сам дивуючись словам, що вилітали у нього з рота.— Як це правильно зрозуміти: «Виплюнь гірку отруту своєї поразки на наших ворогів»?

Це питання спантеличило Оро.

— Ну, я просто хотів сказати...

— Оскільки, якщо дозволиш зауважити, слово «поразка» в мотиваційному зверненні робить його сенс дещо суперечливим.

Тепер Оро геть розгубився.

— «Мотиваційне звернення?» «Суперечливий сенс?» Що, чорт забирай, усе це означає?

Гобдоу, здавалося, був готовий заплакати.

— Це не я, капітане. Це мій чоловік-носій. Він сильніший за мене.

— Зберися, Гобдоу. Ти завжди слухав мої речі.

— Так, так, капітане. Але мій хлопчисько не хоче заткнутися.

Оро вирішив, що Гобдоу слід відволікти якоюсь справою.

— Тобі випала честь очолити загін, який вирушає на пошуки наших ворогів. Візьми собак, Белліко і цих матросів теж. Решті оточити Брата. Королева Опал працює над другим замком. Усе зрозуміло?

— Так точно, капітане,— заревів Гобдоу, розмахуючи кулаком. — Усе буде виконано.

Оро кивнув. Куди ліпше.

Гобдоу, Белліко і мисливські собаки оточили тунель, який обрушився. Белліко прекрасно почувалася в тілі Джульєтти Батлер. Про таке чудове тіло вона не могла і мріяти — молоде, сильне, знайоме з різними бойовими мистецтвами, які, завдяки пам’яті Джульєтти, Белліко могла відмінно запустити.

Белліко побачила своє відображення на лезі піратського ножа, і воно їй дуже сподобалося.

— Зовсім не потвора за людськими мірками. Навіть шкода, що моїх життєвих сил вистачить лише на одну ніч. Можливо, якби нас покликали з-під землі тільки років через п’ятдесят після того, як зарили, магічної сили вистачило б на довше, але, на жаль, за такий довгий час наші душі послабли. Закляття не припускало, що ми стільки століть будемо залишатися в могилі.

У пам’яті Белліко збереглися карикатурні зображення Опал Кобой, але вона була попереджена, що для чарівного народу людські образи огидні. Такі, як образ гидкого хлопчиська, якого ельфи будуть ненавидіти, навіть якщо спотворити їхню пам’ять.

Набагато менше своїми жвавими трупами були задоволені пірати, тіла яких розсипалися буквально на ходу.

— У мене всі магічні сили йдуть на те, щоб не дати розвалитися цьому шкіряному мішку з личинками,— поскаржився колишній воїн-велетень, що заволодів трупом Ейсебіуса Фаула з пробитими легенями.

— Принаймні, в тебе хоча б є ноги,— пробурчав його колишній бойовий товариш Дж. Хіз Наньон, який шкутильгав на парі дерев’яних протезів. — І як тільки цей хлопець міг пересуватися на цих штуковинах? Я сам собі нагадую гнома, що напився вщент і от-от звалиться.

ІЦе гірше доводилося англійським пойнтерам, які могли лише виштовхувати з пащі окремі найпростіші слова.

— Фауле,— прогавкав один із них, добре знайомий із запахом Артеміса.— Фауле, Фауле.

— Гарний хлопчик,— сказав Гобдоу, простягаючи руку, щоб потріпати пойнтера по голові маленькою рукою Майлса. Це дуже не сподобалося пойнтеру, і він із задоволенням укусив би цю руку, якби не знав, що перед ним старший за званням офіцер.

— Воїни! — звернувся Гобдоу до своїх солдатів.— Наші доблесні брати, що містяться всередині цих створінь, зачули слід. Наше завдання — знайти людей.

Ніхто не запитав: «А далі що?» Всі і так знали, що робити з людьми, коли вони знайдуть їх. Бо якщо

цього з ними не зробити, вони зроблять те саме з тобою і всією твоєю расою, а може бути, і з усіма іншими расами, з представниками яких ти не раз сидів за кухлем пива.

— А гном? — запитала Белліко.— Що буде з ним?

— Він сам має зробити свій вибір, як і єльфійка, — відповів Гобдоу.— Якщо вони відійдуть убік, ми залишимо їх живими. Якщо ні, будемо вважати одними з людей.

Хоча з наближенням ночі стало прохолодніше, по бровах Гобдоу скотилася крапелька поту, йому було важко говорити крізь зціплені зуби, з останніх сил стримуючи свідомість Майлса Фаула, яка пузирилась у ньому, викликаючи якесь нетравлення мізків.

Розмова обірвалася, коли англійські пойнтери рвонули від гирла тунелю, що обрушився, через галявину до великого людського житла на вершині пагорба.

— Ага! — вигукнула Белліко, пускаючись слідом за собаками.— Люди в тому кам’яному храмі.

Гобдоу намагався прикусити собі язик, але не зумів.

— Він велів передати, що це називається не храм, а маєток. І що всі дівчата — дурепи.

Артеміс, Холлі й Батлер насилу протискувалися по тунелю, який, якщо вірити Мульчу, закінчувався у винному льосі, позаду стелажа з «Шато-Марго» врожаю 1995 року.

Дізнавшись про це, Артеміс жахнувся.

— Хіба ти не знаєш, що твій тунель вплине на температуру в льосі? Не кажучи вже про вологість! Це вино — наше вкладення капіталу.

— Не переживай за вино, дурний гидкий хлопчисько,— поблажливо сказав Мульч тоном, який він спеціально придумав і відрепетирував тільки для того, щоб сильніше докучити Артемісові.

— Вино я випив ще кілька місяців тому і замінив його. Це було єдиним правильним рішенням. Інакше підвал здавався би спустошеним.

— Причому тобою! — огризнувся Артеміс. — Чим ти замінив вино?

— Тобі дійсно хочеться це знати? — запитав гном, і Артеміс заперечливо похитав головою, вирішивши, що в даному випадку спокійніше буде нічого не знати, ніж почути правду.

— Мудре рішення,— схвалив Мульч.— Тоді продовжимо. Тунель веде до задньої стіни підвалу, але сама стіна законопачена.

— Чим законопачена? — запитав Артеміс, який, незважаючи на свою геніальність, іноді реагував з невеликим запізненням.

— Повторюю своє останнє питання,— сказав гном, чухаючи пальцями бороду.— Ти справді хочеш це знати?

— Проломити зможемо? — коротко запитав прагматичний Батлер.

— О так,— відповів Мульч.— Така велика сильна людина, як ти, зможе. Без проблем. Я зробив би це і сам, але, здається, у мене буде інше завдання.

Холлі глянула на свій наручний комп’ютер, який, як і раніше, не виявляв ознак життя, і підтвердила передчуття гнома.

— Ти нам будеш потрібен, щоб дістатися зброї в шаттлі, Мульче. У Джульєтти є трохи зброї в будинку, але вона вже веде туди берсерків. Нам потрібно діяти швидко і розділитися. Це називається взяти ворога в кліщі.

— Кліщі, — зітхнув Мульч,- Клішні. Я люблю крабів. І лобстерів теж. Правда, від них у мене здуває живіт, але вони того варті.

Холлі стукнула себе по колінах.

— Час рушати,— сказала вона.

Ніхто з людей не заперечував.

Мульч подивився, як вони заповзають у тунель, що вів до підвалу в маєтку, потім повернувся назад, у той бік, звідки вони всі прийшли.

«Не люблю повертатися по своїх слідах,— думав він.— Бо зазвичай хтось полює за мною».

Отже, вони повзли, звиваючись, по тунелю, що давив з усіх боків і в якому важко пахло землею, і відчували всім тілом навислі над ними тонни і тонни породи — обвалившись, вона розчавила б їх, як молот на гігантському ковадлі.

Холлі знала, що про те саме думає зараз кожен із них.

— Цей тунель витримає, — сказала вона, піймавши паузу між зітханнями і бурчанням. — Мульч — кращий дігер на світі.

Тунель повертав праворуч, а єдиним джерелом світла для них слугував мобільний телефон, примотаний до чола Батлера. Артемісу на мить здалося, що вони залишаться тут назавжди, немов три щури у зміїному животі, і ця змія повільно перетравить їх, і від них не залишиться й сліду.

— І ніхто ніколи не дізнається, що з нами трапилося.

Артеміс знав, що ця думка була недоречною, бо коли вони не виберуться звідси, то на Землі не залишиться нікого, хто захотів би дізнатися, що сталося з їхньою маленькою групою. 1 він ніколи не дізнається, чи це він сам не зміг урятувати своїх батьків, чи вони загинули якимось чином у Лондоні.

Проте Артеміса не полишало відчуття, що вони близькі до того, щоб померти в цій величезній безіменній могилі, і воно тільки міцніло з кожним сантиметром, на який він підтягувався, усе далі й далі просуваючись у надрах землі.

Артеміс укотре підтягнувся в темряві й наткнувся пальцями на черевик Батлера.

— Мені здається, ми зробили це,— сказав охоронець.— Досягли перепони.

— Перешкода міцна? — долетів іззаду голос Холлі.

Потім почулися звуки, схожі на удари кулаком по холодцю, і потягнуло сморідом, як із розірваної каналізаційної труби.

Батлер кілька разів кашлянув, довго і вигадливо вилаявся і сказав коротко, але з моторошним підтекстом: — Тільки шкуринка міцна.

Вони протиснулися крізь діру на збитий Батлером стелаж із розбитими винними пляшками. У звичайних обставинах Батлер, як і належить охоронцеві, відсував би стелаж повільно, сантиметр за сантиметром, з оглядкою, але цього разу він проломився крізь затичку Мульча так, немов за ним чорти гналися. Не менш швидко проскочили в підвал і двоє інших, щасливих до небес від того, що тунель нарешті закінчився.

Артеміс підняв відвалене денце розбитої пляшки і понюхав рідину, яка залишилася в ній.

— Це точно навіть не «Шато-Марго» врожаю тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року,— зауважив він.

— І навіть не зміїна настойка,— сказав Батлер, розчісуючи себе знайденою в підвалі залізною щіткою.— Хоча, мабуть, я знаю кілька найманців, які змогли б це випити.

Холлі підвелася високими кам’яними сходами старовинного підвалу сімнадцятого століття і притиснула вухо до дверей.

— Нічого не чую,— вимовила вона трохи згодом.— Тільки вітер зовні дме, і все.

Батлер вирішив відволікти Артеміса від розореного стелажа.

— Ходімо, Артемісе. Нам потрібно знайти мою зброю, поки нею не заволодів пасажир, який їде в тілі Джульєтти.

Холлі трохи причинила двері та зазирнула у шпарину. За дверима починався коридор, а далі, приблизно всередині коридора, стояла група піратів з автоматами. Вони стояли струнко, очевидно, намагаючись зупинити тремтіння своїх кісток.

— Як справи? — запитав у Холлі Батлер, що підкрався ззаду.

Холлі затамувала подих і тихо причинила двері.

— Не дуже,— відповіла вона.

Вони скупчилися позаду стелажа з пляшками каліфорнійського червоного врожаю 1990-х років і заговорили схвильованим шепотом.

— Що ми маємо? — запитав Артеміс.

— У мене є ось це,— показав Батлер свої кулаки.

Холлі порилася в кишенях свого комбінезона.

— Пластикові наручники. Дві сигнальні ракети. Інвентаризація показує не дуже багато.

Артеміс одним з його улюблених жестів по черзі доторкнувся кінчиком кожного пальця до подушечки великого пальця.

— У нас є ще дещо,— сказав він.— У нас є будинок.