Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 13: ЩАСЛИВЕ ЗАНУРЕННЯ

МАЙЛС Фаул сидів за столом Артеміса в офісному міні-кріслі, яке старший брат подарував йому на день народження. Хоча Артеміс стверджував, що крісло зроблено на замовлення, насправді воно було куплене в «Ельф Аральто», знаменитому бутіку, який спеціалізувався на красивих і практичних меблях для ельфів.

Майлс потроху приходив до тями, потягуючи свій улюблений напій, сік акай з келиха для мартіні. Два кубики льоду, і без соломинки.

— Це мій улюблений напій,— сказав він, промокаючи куточки губ носовою хусткою з вишитою на ньому монограмою — девізом Фаулів: «Aurum potestas est» («Золото — це сила»). — Я знаю це тому, що я — знову я, а не ельфійський воїн.

Артеміс сидів навпроти нього в схожому, але більшому за розміром кріслі.

— Це ти так говориш, Майлсе. Чи можу я тебе називати Майлсом?

— Так, звичайно,— відповів Майлс.— Тому що це я і є. Ти що, не віриш мені?

— Звісно, вірю, малюче. Я впізнаю обличчя свого брата, коли бачу його.

Майлс покрутив ніжку свого келиха для мартіні.

— Мені треба поговорити з гобою наодинці, Арті. Чи не міг би Батлер вийти на кілька хвилин? Тут справи сімейні.

— Батлер — член нашої родини, і ти знаєш це, брате.

— Це я знаю,— надувся Майлс,— але питання делікатне.

— Батлеру все відомо. У нас немає від нього секретів.

— Ну, хоч на хвилинку він може вийти?

Батлер мовчки стояв за спиною Артеміса, злегка зігнувши руки в бойовій стійці, що було зовсім нескладно з його розміром пліч і тріснутими по швах рукавами, що нагадували старі стільці.

— Ні, Майлсе. Батлер залишиться.

— Добре, Арті. Тобі краще знати.

Артеміс відкинувся на спинку свого крісла.

— Що сталося з берсерком, який був усередині тебе, Майлсе?

— Він пішов,— хитнув головою молодший брат.— Спочатку він керував моєю головою, а потім зник.

— Як його звали?

Майлс закотив очі, риючись у власній пам’яті.

— Е-е... Містер Гобдоу, я вважаю.

Артеміс кивнув гак, ніби йому було точно відомо, хто такий цей Гобдоу.

Ага. Гобдоу. Я чув про Гобдоу від наших друзів-ельфів.

— Я думаю, його звали Гобдоу — Легендарний воїн.

— Упевнений, йому сподобалося б, що ти так про нього думаєш, — хихикнув Артеміс.

— Тому що це правда,— сказав Майлс, злегка напружуючи губи.

— Це не зовсім те, що ми чули, чи не так, Батлере?

Батлер нічого не відповів і не ворухнувся, але якимось чином стало зрозуміло, що він був згоден з Артемісом.

— Ні,— продовжував Артеміс.— Із наших ельфійських джерел відомо, що цей Гобдоу, чесно кажучи, був чуперадлом.

Пальці Майлса скрипнули на ніжці його келиха.

— Чуперадлом? Хто це сказав?

— Усі так кажуть,— відповів Артеміс, відкриваючи свій лептоп і дивлячись на екран.— Так сказано в історичних хроніках ельфів. Ось, поглянь сам. Гобдоу Легковірний, так його звали. А в іншій статті твого приятеля-берсерка називають Гобдоу-вонючка. Вважаю, так могли називати нікчемного чоловічка, на якого можна було звалити що завгодно. У нас, людей, таких звуть простаками або цапами-відбувайлами.

Щоки Майлса спалахнули.

— Вонючка? Вонючка, кажеш? Чому це мене... чому Гобдоу називають вонючкою?

— Згоден, звучить не дуже, але взагалі-то цього Гобдоу вважають винним у тому, що він умовив свого вождя поховати цілий загін берсерків навколо Врат.

— Магічних Врат,— поправив Майлс.— Які захищають ельфійські рівні.

— Так говорили, але насправді ці хвалені Врата — лише велика купа каміння. Відволікаючий маневр. Берсерки провели десять тисяч років, охороняючи нікому не потрібні камені.

— Ні,— примружив очі Майлс.— Це не так... ні. Я бачив Врата в спогадах Гобдоу. Вони були звичайною брамою.

— Гобдоу Легковірний,— м’яко розсміявся Артеміс. — Трішки грубо, але це ж лічилочка.

— Лічилочка? — надзвичайно жорстко для чотирирічного хлопчика перепитав Майлс.

— Так, шкільна лічилочка. Ти що, не чув її?

Здавалося, що Майлс бореться з власним обличчям.

— Ні. Розкажи.

— Добре.— Артеміс театрально відкашлявся.— Слухай.

— Гобдоу, Гобдоу, закопаний у землі, лежить він тут і охороняє палички і камінчики, яких не знайдуть ніколи.

Артеміс прикрив рот долонею, щоб приховати посмішку.

— Діти такі жорстокі,— зауважив він.

Майлс лопнув двічі. По-перше, його терпець урвався, і стало ясно, що насправді він Гобдоу, а по-друге, тріснула ніжка келиха, і той перетворився на грізну зброю, стислу в тонких пальчиках.

— Смерть людям! — заверещав він по-гномськи, схоплюючись на стіл і кидаючись на Артеміса.

У бою Гобдоу любив уявити собі удар перед тим, як нанести його. Він уважав, що це допомагає йому зосередитися. Тому у своїй підсвідомості він уявив, що легко стрибає з краю столу, приземляється на груди Артеміса і встромляє тому в шию свій скляний стилет. Це давало подвійний ефект — можна було вбити гидкого хлопчиська і водночас омитися артеріальною кров’ю, що допоможе йому набути трохи більш грізного вигляду.

На ділі все вийшло трохи інакше. Батлер ступив уперед, збив Гобдоу з ніг під час стрибка, вибив уламок келиха з його пальців, а потім міцно обхопив своїми могутніми руками.

Артеміс нахилився вперед у своєму кріслі.

— У лічилки є і другий куплет,— сказав він.— Але, мабуть, зараз не час про нього згадувати.

Гобдоу люто чинив опір, але нічого не міг удіяти. Від безвиході він спробував гіпнотизувати Артеміса.

— Ти накажеш Батлерові відпустити мене,— співуче вимовив він.

— Сумніваюся,— здивовано підняв брову Артеміс.— У тебе ледь вистачає магічної сили навіть на те, щоб тримати під контролем Майлса.

— Тоді убий мене, і покінчимо з цим,— вимовив Гобдоу тремтячим голосом.

— Я не можу вбити свого брата, тому повинен витягти тебе, не заподіявши шкоди його тілу.

— Це неможливо, людисько,— глумливо посміхнувся Гобдоу.— Щоб дістати мене, ти повинен убити хлопчиська.

— Ти не в курсі справи,— повчально сказав Артеміс.— Є спосіб вигнати твою злющу душу без шкоди для Майлса.

— Цікаво подивитися, як тобі це вдасться,— самовдоволено сказав Гобдоу, але в його очах майнула тінь сумніву.

— Твоє бажання — закон для мене, і таке інше, і тому подібне,— спокійно промовив Артеміс, натискаючи кнопку настільного інтеркома.— Принеси це сюди, будь ласка, Холлі.

Двері кабінету відчинилися, і в кімнату вкотилась діжка. Здавалося, що діжка котиться сама собою, оскільки вона повністю закривала Холлі, що стояла позаду неї.

— Мені це не подобається, Артемісе,— сказала Холлі, зображуючи, як вони і домовлялися, доброго копа.— Це брудна справа. Душа ельфа ніколи не отримає безсмертя, якщо занурити її в цю гидоту.

— Зраднице,— вимовив Гобдоу, махаючи своїми маленькими ніжками.— Ти заодно з людиськами.

Холлі підкотила діжку на середину кімнати, рухаючи її по паркетній підлозі і намагаючись не зачепити чудесні афганські килими — на цьому наполягав Артеміс, коли в деталях планував появу Холлі в його кабінеті.

— Я на боці Землі,— промовила Холлі, дивлячись прямо в очі Гобдоу. — Ти пролежав у землі десять тисяч років, воїне. За цей час багато що змінилося.

— Я переглянув пам’ять цього хлопчиська,— похмуро відповів Гобдоу.— Людям за цей час удалося зруйнувати майже всю планету. Тому не так уже сильно все змінилося.

Артеміс підвівся з крісла і відвернув запори на кришці діжки.

— А ти бачив також космічний корабель, що стріляє пузирями зі своїх сопел?

Гобдоу швидко порився в мозку Майлса.

— Так. Він зроблений із золота, чи не так?

— Це один з придуманих Майлсом проектів,— повільно промовив Артеміс.— Просто фантазія. Корабель на пузирях. Якщо ти ще глибше залізеш в уяву мого брата, ти знайдеш там поні-робота, який виконує всі роботи по господарству, і мавпочку, яка вміє говорити. Хлопчик, в тілі якого ти сидиш, Гобдоу, дуже розвинений, але йому лише чотири роки. У цьому віці грань між реальністю і фантазією май -же невловима.

Випнуті груди Гобдоу опали, коли він справді виявив поні й мавпочку в пам’яті Майлса.

— Навіщо ти мені кажеш усе це, людино?

— Хочу, щоб ти зрозумів: тебе обдурили. Опал Кобой зовсім не рятівниця світу, якою намагається здаватися. Вона — засуджена злочинниця, яка втекла з в’язниці, убивця, і вона хоче покласти край десяти тисячоліттям мирного життя.

— Мирного життя! — грубо розреготався Гобдоу.— Миролюбні люди? Навіть там, під землею, ми відчували вашу злобу.

Він завозився в руках Батлера, уявивши себе маленькою копією Артеміса з темним волоссям і в чорному костюмчику.

— Це ви називаєте світом?

— Ні, і я прошу вибачення за те, як до тебе звертаються, але мені потрібен мій брат.

Артеміс кивнув Батлеру, і той підняв Гобдоу над відкритою діжкою. Маленький берсерк розсміявся.

— Я провів під землею тисячі років. Невже ти думаєш, що Гобдоу злякається, якщо його ув’язнять у діжці?

— Тебе не збираються ув’язнювати. Просто ти швидко потонеш, і нічого іншого не потрібно.

Гобдоу глянув униз, під свої ніжки, що бовталися в повітрі. Діжка була наповнена в’язкою білястою рідиною, що вкрилася зверху плівкою.

Холлі відвернулася.

— Не можу дивитися. Я знаю, що ти при цьому відчуваєш.

— Що це? — нервово запитав Гобдоу, відчуваючи п’ятами холодок, що йшов від рідини.

— Це подарунок від Опал,— пояснив Артеміс.— Кілька років тому за допомогою цієї самої діжки вона викрала у чаклуна демонічну силу. Я таємно гримав цю діжку в підвалі, тому ти про неї нічого і не знаєш, правильно?

— Що це? — повторив Гобдоу.

— Пара натуральних магічних інгібіторів,— пояснив Артеміс. — Сповільнювач зростання, розчинений у тваринному жирі. Мерзенна суміш, мушу зауважити. І мені дуже шкода, що доведеться занурити в неї мого брата, бо він так любить ці черевики. Ми зануримо його, і жир поглине твою душу. Майлс вирине неушкодженим, а ти довічно опинишся в пеклі. Не зовсім та нагорода, яку ти розраховував отримати за свою жертву.

У діжці щось зашипіло, і з неї вилетів сніп дрібних електричних іскор.

— Що це? — втретє запитав Гобдоу, і цього разу його голос від жаху піднявся на цілу октаву.

— А, це другий магічний інгібітор. Я попросив свого приятеля-гнома плюнути в бочку, для пікантності.

Гобдоу вдалося звільнити одну руку, і тепер він бив нею по біцепсу Батлера. З таким самим успіхом він міг бити по кругляку.

— Я нічого не скажу вам,— заявив Гобдоу, але його маленьке підборіддя тряслося від страху.

Артеміс ухопився за гомілки Гобдоу так, щоб вони без перешкод пролізли в діжку.

—-' Знаю. Мені про все розповість Майлс. Шкода, що доводиться зробити це, Гобдоу. Ти був хоробрим воїном.

— Значить, все-таки не Гобдоу легковірний?

— Ні,— визнав Артеміс.— Це я вигадав, щоб змусити тебе розкритися. Я хотів упевнитися.

Увесь цей час Холлі підштовхувала Артеміса ліктем.

— Берсерке, слухай мене,— сказала вона.— Я знаю, що ти пов’язаний з Опал чарами і не можеш зрадити її, але цього хлопчика ми в будь-якому разі зануримо в діжку. Так що звільняй його тіло і котися до свого посмертя. Більше тобі тут робити нічого. На такий кінець могутній берсерк не заслуговує.

Гобдоу обм’як у руках Батлера.

— Десять тисяч років. Як багато поколінь.

Холлі доторкнулася до щоки Гобдоу.

— Ти зробив усе, що від тебе потрібно. Піти тепер на спочинок — це не зрада.

— А може, ця людина просто грає зі мною? Може, блефує?

— Діжка — це не блеф, — пересмикнула плечима Холлі.— Одного разу Опал заточила мене в ній. Я відчувала себе так, немов моя душа хвора. Рятуйся, прошу тебе.

Артеміс кивнув у бік Батлера.

— Гаразд, не будемо відкладати. Занурюй його.

Батлер міцно обхопив Гобдоу за плечі й почав повільно нахиляти його.

— Стривай, Артемісе! — крикнула Холлі.— Адже це герой ельфів.

— Мені дуже шкода, Холлі, але в нас більше немає часу.

П’яти Гобдоу торкнулися жиру, і тут же навколо ніг берсерка, немов дикий виноград, обвилися туманні вусики. Тепер він зрозумів, що це справді не блеф. Його душа буде навіки заточена в цьому жахливому жирі.

— Пробач, Оре,— сказав він, зводячи свої очі до неба.

Душа Гобдоу покинула тіло Майлса і, відливаючи сріблом, злетіла в повітря. Кілька миттєвостей вона

висіла і здавалася збентеженою та стривоженою, потім промінь світла впав їй на груди і почав закручуватися, немов маленький циклон. І тоді Гобдоу посміхнувся, і вікові зморшки стерлися з його обличчя.

Світло, що оберталося, з кожним новим обертом ставало все більш яскравим, захоплюючи розбіжними хвилями руки, ноги, торс і, нарешті, обличчя Гобдоу, яке при цьому набуло виразу, що його можна назвати виразом блаженства.

Збоку неможливо було дивитися на це примарне обличчя і не відчувати заздрощів.

«Блаженство,— подумав Артеміс.— Чи досягну коли-небудь такого стану я сам?»

Урочистість моменту порушив Майлс, який люто дриґав своїми ніжками, розбризкуючи краплі жиру.

— Артемісе! Вийми мене звідси! — зажадав він.— Це мої улюблені черевики!

Артеміс посміхнувся. Його молодший брат повернувся і повністю взяв під контроль свою свідомість.

Майлс не починав говорити до чого часу, поки ретельно не витер вологою ганчіркою свої улюблені чоботи.

— Цей ельф волочився по якійсь погані в моїх черевиках,— скаржився він, допиваючи другий келих соку акай.— Це ж справжні лакові лофери, Арті.

— Він не по роках розвинений, чи не так? — прошепотів Артеміс краєчком губ.

— Хто б сперечався,— шепнув у відповідь за його спиною Батлер.

Артеміс підхопив Майлса і посадив його на край столу.

— Добре, малюче. Я хочу, щоб ти розповів мені все, що ти пам’ятаєш про своє викрадення. Твої спогади незабаром почнуть розсіюватися. Це означає...

— Я знаю, що означає «розсіюватися», Арті. Мені, слава богу, вже не три роки.

За свого досвіду Холлі знала, що криком ані Майлса, ані Артеміса поквапити неможливо, але знала вона й те, що від цього стане легше їй самій. Холлі відчувала себе спустошеною і заляпаною багнюкою після того, що вона зробила з одним із найблискучіших воїнів свого народу. Гримнути на гидких хлопчаків — це саме те, що потрібно їй зараз, щоб трохи втішитися.

Вона встановила середню гучність.

— Ви двоє, чи не могли б ви не гальмувати? Ми не можемо зупиняти через вас усю операцію. Незабаром настане ранок.

— Привіт, ельфочко,— махнув їй рукою Майлс.— У тебе прикольний голос. Ти не надихалася гелію? Гелій — це, між іншим, інертний одноатомний газ.

— Добре, він твій брат,— фиркнула Холлі. — Нам потрібна інформація, яка збереглася у нього в голові, Артемісе, а не якийсь гелій.

— Так,— кивнув Артеміс. — Я працюю над цим. Майлсе, що ти пам’ятаєш про відвідування Гобдоу?

— Я пам’ятаю все,— з гордістю відповів Майлс. — Хочеш дізнатися про те, як Опал планує знищити людство, або про те, як вона збирається відімкнути другий замок?

— Мені потрібно знати все, Майлсе,— сказав Артеміс, беручи брата за руку.— Почни від самого початку.

— Я почну від самого початку, поки спогади не стануть розсіюватися.

І Майлс розповів їм усе, і говорив так, наче був років на десять старшим від свого віку.

Він не відволікався на дрібниці, не спотикався і, здавалося, ні на мить не турбувався про своє майбутнє. Артеміс не дарма так часто повторював своєму молодшому братові, що розум урешті-решт завжди перемагає, а на всьому білому світі не було людини розумнішої, ніж Артеміс.

На жаль, сам Артеміс після подій, що відбулися протягом останніх шести годин, був уже не такий упевнений у своєму власному висловлюванні. А в міру того, як Майлс продовжував свою розповідь, Артеміс почав подумувати про те, що навіть його розуму не вистачить, щоб привести до щасливого кінця ту ситуацію, в якій вони загрузли.

«Можливо, ми зуміємо перемогти,— думав він.— Але цей кінець навряд чи буде щасливий».