Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 6: ВСТАВАЙ, МОЯ КРАСУНЯ!

Коли капітан Холлі Шорт спробувала припаркуватися в призначеному для неї доці, вона виявила, що електромагнітні захвати Тари не працюють, і тому їй довелося імпровізовано здійснити вимушену посадку у вхідних воротах тунелю. Можливо, диспетчер Тари і написав доповідну записку про непередбачувану ситуацію в порту, але в загальній метушні це повідомлення не було доставлене.

При підльоті прилади Холлі запевняли її, що все відмінно, але як тільки вона повернула «Срібного Купідона» до лікаря із затискачами, диспетчерський комп’ютер Тари видав звук, схожий на ляпанець об стіну шматка сирого м’яса, який дуже швидко летів, а потім замовк, не залишивши Холлі іншого вибору, окрім як повернутися у вхідний тунель порту, молячись про те, щоб там не виявилося нештатного персоналу.

Від удару метал зім’явся, полетіли уламки триплексу, а оптоволоконні кабелі натягнулися, наче м’яка жуйка, і лопнули. Посилена обшивка «Срібного Купідона» витримала це випробування, але гордість машини — фігурний ковпак — полетів (звичайно, як купідон) і був знайдений лише три місяці потому всередині автомата для продажу прохолодних напоїв, і при цьому проіржавілим до невпізнання.

Холлі випустила гальма, полетіли іскри й уламки, залишаючи відмітини на лобовому склі. Гідравлічні амортизатори пілотського крісла поглинули більшу частину ударної енергії, але Артеміс і Батлер крутилися ззаду, немов горошини в брязкальці.

— Усі живі? — запитала Холлі через плече, і стогони на різні голоси дали знати, що її пасажири живі, хоча, можливо, і не зовсім неушкоджені.

Артеміс видерся з-під захисної збруї Батлера і глянув на показання датчиків шаттла. З розсіченої брови Артеміса крапала кров, але він, здавалося, не помічав цього.

— Потрібно знайти вихід, Холлі.

Холлі ледь утрималася, щоб не хіхікнути. Вивести звідси «Купідона» означало добровільно зруйнувати всю споруду ЛЕП. Вона просто роздере сторінки його законів на клаптики, змішає їх із випорожненнями троля, розведе багаття і спече на ньому оладки.

— Оладки з лайна,— пробурмотіла вона щось незвичне, якщо ви не були знайомі з ходом її думки.

— Можеш спекти на дозвіллі оладки з лайна,— сказав Артеміс, який зумів чітко простежити думки Холлі, — але ми повинні за всяку ціну зупинити Опал.

Холлі завагалася.

Артеміс скористався її розгубленістю.

— Холлі, це надзвичайні обставини, — вагомо промовив він. — Ти пам’ятаєш вираз Батлера? «Смертельний капкан». У ньому цієї хвилини перебувають мої брати. У смертельному капкані. І ти знаєш, що Джульєтта пожертвує всім, щоб урятувати їх.

Батлер нахилився вперед, ухопившись за ремінну петлю, яку майже вирвав з коренем.

— Розмірковуючи по-бойовому,— вимовив він, інстинктивно зрозумівши, яким чином можна підштовхнути до дій капітана ельфійської поліції,— потрібно виходити з того, що лише ми є силою, що стоїть між Опал та її планами, які вона відшліфувала, сидячи в одиночній камері в’язниці. Пам’ятайте, вона була готова пожертвувати собою. Вона все продумала. Ми повинні йти. Ну ж бо, солдате!

Батлер мав слушність, і Холлі знала це.

— ОК,— сказала вона, вводячи параметри в дорожній комп’ютер «Купідона».— Якщо ви вже так просите.

Уздовж тунелю летів ельф у світному жилеті й поспішав так, що зачіпав своїми крилами закруглені стіни.

Як відомо, на кінчиках крил ельфів є чутливі біо-сонари, і в разі ушкодження їх доводиться лікувати дуже довго, не один рік. Отже такий нерозважливий політ свідчив про те, що ельф перебуває у вкрай пригніченому стані.

— Це Нандер Фалл, — простогнала Холлі. — Містер Інструкція.

Фалл був схиблений на тому, щоб не дати людям зробити згубний вплив на Небесне місто або вкрасти що-небудь звідти, тому він вимагав повного огляду при кожній посадці «Купідона».

— Рушаймо,— поквапив Батлер. — У нас немає часу на формальності.

Нандер Фалл крикнув їм у мегафон:

— Зупиніться, капітане Шорт. Що ви робите? Я знаю, що у вас є пропуск, але зараз непередбачена ситуація.

— Немає часу,— сказав Артеміс.— Немає часу.

Фалл повис за метр від лобового скла.

— Я дивлюся вам в очі, Шорте, і бачу в них сум’яття. Ми тут замкнені. Захисне поле зруйноване, ви розумієте це? Залишається чекати, поки який-небудь землянин із лопатою не відкопає весь порт. Усіх кинули на підкріплення. Вимикайте двигун, Шорте, це наказ.

Очі Нандера Фалла викотилися з очниць, немов гусячі яйця, крильця його переривчасто ворушилися. Ельф перебував на межі зриву.

— Якщо ми попросимо дозволу, він нас пропустить? — запитав Артеміс.

Холлі сумнівалася в цьому. Позаду Фалла виднівся вихід із тунелю, і там у відблисках аварійних вогнів нервово метушилися пасажири. Ситуація була досить складною, щоб стримувати її, не допускаючи паніки.

Пролунав сигнал бортового комп’ютера, який вивів на дисплей оптимальний маршрут руху, і цей звук підстьобнув Холлі.

— Шкодую,— твердо сказала вона Нандерові Фалду. — Але нам уже час.

Крила Фалла нервово затріпотіли.

— Нічого мене жаліти! І нікуди вам не час.

Але Холлі дійсно шкодувала, і їй дійсно було час. 1 вона вирушила. Попереду над їхніми головами тягнувся засклений жолоб, уздовж якого по роликовому конвеєрі пропливав багаж, а на вбудованому в скло дисплеї висвічувалося ім’я власника багажу. Зараз конвеєр стояв, а валізи і сумки валялися на ньому в безладі, немов кинуті на березі човна.

Холлі натиснула на рукоять управління, спрямовуючи «Купідона» в цей жолоб, оскільки комп’ютер запевняв, що ширини жолоба буде достатньо для їхньої машини. Однак з кожного боку до дуг із коліщатками залишався проміжок не більше двох сантиметрів.

Вражений Нандер Фалл кинувся за ними в погоню. Він скакав уздовж жолоба, залишки зачіски

метлялися за його головою, немов вітропокажчики на аеродромі, і він кричав у свій маленький мегафон.

Холлі театрально знизала плечима.

— Не чую вас,— заявила вона.— Пробачте.

І вона залишила піксі сваритися в багажному тунелі, який плавно закружляв у напрямку до залу прибуття.

Холлі вела «Купідона» по вигинах тунелю у світлі фар, які висвітлювали стіни, оточені кілометрами електричних мереж, що вийшли з ладу. У розподільних коробках, де диміли конденсатори і запобіжники, які поплавились, возилися неясні тіні.

— Гноми,— сказала Холлі. — Вони найкращі електрики. Можуть працювати при повній темряві і в будь-якому, навіть найтіснішому просторі. До того ж вони з’їдають компоненти, які вийшли з ладу.

— Ти серйозно? — здивувався Батлер.

— Абсолютно. Мульч переконував мене, що мідь добре дезінфікує шлунок.

Артеміс у цій розмові участі не брав. Він був занурений у роздуми, малюючи перед собою всілякі сценарії подальшого розвитку подій, що можуть чекати їх, коли вони досягнуть маєтку Фаулів, і прикидав, як їм вийти переможцями з будь-якої ситуації.

У цьому сенсі метод Артеміса нагадував манеру американського шахового гросмейстера Боббі Фішера, який умів заздалегідь прорахувати майбутній хід суперника і знайти відповідь на нього. Щоправда,

у випадку з Артемісом противник міг зробити хід, який просто неможливо передбачити, таким чином обдумування таких невизначених сценаріїв він вирішив відкласти наостанок.

Отже, він розмірковував, усе глибше розуміючи, що, правду кажучи, усі його витівки марні, оскільки йому невідомі багато констант цього рівняння, не кажучи вже про можливі варіанти.

Крізь логічні роздуми все частіше на поверхню проривалася сувора клятва:

— Якщо ті, кого я люблю, постраждали, Опал Кобой повинна заплатити за це.

Артеміс намагався відганяти цю непотрібну зараз думку, але жага помсти не бажала відступати від нього.

Холлі управляла «Купідоном» у цілому кілька сотень годин — замало для того, що вона збиралася зробити. Втім, для цього не вистачило б і цілого життя, проведеного в кріслі пілота.

«Купідон» нісся по тунелю, шини верещали по жолобках триплекса, додаткове прискорення йому надавала маленька ракета, замаскована під вихлопну трубу. По дорозі «Купідон» трощив сумки й валізи або розкидав їх на всі боки і вони звалювалися з жолоба, як розчин із кельні муляра, і плюхалися вниз, розсипаючи в повітрі одяг, косметику і провезені землянами контрабандні сувеніри. Митники конфісковували більшу частину таких артефактів, але не все. Наприклад, так ніхто ніколи і не з’ясував, яким чином було вивезене у валізі велике полотно Гендальфа.

Холлі вела «Купідона» вперед, примруживши очі та зціпивши зуби. Багажний жолоб ніс їх тепер через материковий ґрунт. Вони піднімалися по спіралі вгору, крізь археологічні шари — страти, повз кістки динозаврів і кельтські могили, через поселення вікінгів і норманські стіни, поки «Купідон» не опинився у великому залі прибуття з Небесним вікном — прозорим дахом, що відкривався безпосередньо на поверхню.

Зал нагадував лігво лиходія з фільму про Джеймса Бонда з павутиною будівельних металевих балок і подавальних рейок для шаттлів.

Зазвичай Небесне вікно було закамуфльовано за допомогою проекторів і захисних полів, але зараз вони не діяли, оскільки вибухнули всі деталі, вироблені на підприємствах Кобой. Наближався полудень, і за склом по ірландському небу пливли дощові хмари. Зверху, з поверхні Землі, було видно весь зал прибуття, і якби була охота, можна було навіть сфотографувати його з усіма деталями — завмерлими візками і підйомниками. Рвані отвори у їхніх корпусах димілися, немов побиті кулями снайпера. Тільки нікому було зараз піддивлятися.

Холлі запитала комп’ютер, чи є інший спосіб вибратися назовні, крім того, який вона припускала. Бортовий аватар байдуже доповів їй, що такий спосіб дійсно є, але вихід назовні розташований за триста кілометрів звідси.

— Д’арвіт,— пробурмотіла Холлі, вирішивши, що більше їй не слід турбуватися ні про порушення інструкцій, ні про псування майна. Потрібно дивитися ширше, а тих, хто плаче і здається, не любить ніхто.

«Плаксіїв ніхто не любить». Так завжди казав їй батько.

Бона ніби бачила, як він кожну вільну хвилину присвячував своєму улюбленому саду, поливаючи водорості, які ростуть під лампами штучного світла.

Холлі немов почула, як він говорить їй: «Це твоя частина справи, Маківко. Ми з твоєю мамою працюємо понаднормово, щоб підтримати нашу сім’ю.— Тут він обов’язково зробить паузу і потре своє підборіддя.— Берсерки давним-давно принесли народу вирішальну жертву. Ніхто не просить тебе заходити надто далеко, але те, що потрібно, ти маєш робити, причому з посмішкою на обличчі. — Тепер він випрямиться і скаже «сержантським» тоном: “Уперед, солдате Маківко. Плаксіїв не любить ніхто”».

Холлі помітила своє відображення в лобовому склі. Її очі затуманились сумом. У їхній родині всіх дочок називали Маківками. Ніхто не пам’ятав уже чому.

— Холлі,— гукнув Артеміс.— Охорона наближається.

Холлі винувато моргнула і озирнулася навсібіч. Кілька охоронців наближалися до «Купідона», намагаючись залякати її своїми марними нейтронними рушницями і тримаючись під прикриттям паруючого корпусу перевернутого шаттла.

Один з охоронців двічі вистрілив, і кулі відлетіли від переднього крила «Купідона».

«Кустарна зброя,— здогадалася Холлі.— Сам, напевно, зробив».

Цей постріл не завдав «Купідону» ніякої шкоди, але якби охоронець узяв на себе клопіт згадати про патронташі, він міг би пальнути і бронебійним.

Немов прочитавши її думки, охоронець потягнувся до поясу з амуніцією.

«Ось у чому різниця між мною і тобою,-- подумала Холлі. — Я швидше думаю».

Вона дала повний газ і направила «Купідона» вгору, прямо в Небесне вікно, надавши охоронцям можливість цілитися в шаттл із непотрібних рушниць. Хтось із охоронців навіть крикнув: «Бам-бам!», хоча ельфійська зброя вже сотні років була беззвучною.

«Небесне вікно зроблене з броньованого скла,— думала Холлі.— Або ми його розіб’ємо, або воно розіб’є “Купідона”. А може, розіб’ються обидва».

Якби Холлі знала про Небесне вікно трохи більше, вона, напевно, не ризикнула б піти на цю авантюру, яка врешті-решт виявилася удалою. Справа в тому, що Небесне вікно могло витримати пряме влучання ядерної боєголовки середньої потужності — про це гучномовці терміналів з гордістю оголошували по сто разів на день. Навіть дивно, що Холлі примудрилася не почути цього.

Але, на щастя для капітана Шорт, пасажирів «Купідона» і, строго кажучи, всього світу, Фоулі свого часу продумав ситуацію, при якій корабель ельфів з якоїсь причини на швидкості врізається у вікно, і воно не відчиняється. Це мало працювати, як міркував кентавр, за універсальним принципом відображення предметів: коли в тебе летить предмет, підстав вентилятор так, щоб предмет відлетів від нього в того, хто кинув. Але потрібно було зробити так, щоб в аварійній ситуації Небесне вікно не відкинуло шаттл, а відчинилося. Як сенсори, що реагують на наближення шаттла, Фоулі вибрав маленькі організми з власною біобатареєю-серцем, а виростив він їх зі стовбурових клітин відповідних для цього ельфійських крил.

Установка таких аварійних сенсорів викликала певні сумніви, будучи майже незаконною, тому Фоулі не став складати ескіз креслень, а просто пояснив, як потрібно встановити сенсори. Купки цих маленьких жучків були розміщені уздовж країв панелі Небесного вікна, і якщо їхні антени вловлювали наближення човника, який збився зі шляху, жучки викидали на скло бризки кислоти і швидко роз’їдали панель. Енергія, споживана при цьому жучками, була настільки великою, що, знищивши панель, жучки скулилися і гинули. Це вражало, але, по суті, було одноразовим трюком.

Отже, вловивши наближення «Купідона», жучки кинулися в бій, немов кавалеристи, і менше ніж за чотири секунди з’їли віконну панель. Після закінчення своєї роботи вони скулилися і намистинками обсипалися на капот шаттла.

— Однак це виявилося легким,— сказала в мікрофон Холлі, коли «Купідон» вилетів крізь вікно у прогризений жучками отвір, що мав точні розміри і форму човника. — От тобі й відоме Небесне вікно великого Фоулі.

Неосвіченість прийнято вважати згубною, проте іноді вона буває і корисною.

Холлі ввімкнула захисне поле «Купідона», хоча всі людські супутники стеження були до цього часу виведені з ладу, і взяла курс на маєток Фаулів.

«Через п’ять хвилин ми будемо там, де Опал бажає нас побачити».

Цю неприємну думку вона не стала вимовляти вголос, але, глянувши в дзеркало бокового виду на вираз обличчя Батлера, Холлі зрозуміла, що він думає про те саме, що й вона.

— Я знаю,— промовив він, піймавши її погляд.— Але хіба у нас є вибір?

Опал прагнула до замка, готуючись кинути на виконання завдання всю свою гігантську магічну силу. Вона була ключем, нерозривно пов’язаним із замком. їх з’єднання було неминучим, як плин самого часу. Опал відчувала, що шкіра на її обличчі витягується у напрямку до замка, і руки теж тягнуться вперед так, що тріщать суглоби.

«Ельфійський чаклун дійсно був могутнім,— думала вона.— Його заклинання діє, хоча вже стільки часу минуло».

Вона летіла по правильній дузі над поверхнею Атлантики, у полуденному небі, до Ірландії. Потім спікірувала, немов кульова блискавка, в напрямку маєтку Фаулів, ні секунди не зволікаючи, не замислюючись про те, що на неї чекає, і повністю повіривши в істинність своєї теорії.

«Я підніму мертвих.— Як часто вона плекала цю думку у своїй тюремній камері.— Таким навіть Фоулі не може похвалитися».

Опал звалилася на маєток Фаулів, наче комета на Землю, прямо на стерту часом, повиту дивним плющем вежу Мартелло.

Подібна до винюханої собачої кістки, її магічна корона зруйнувала вежу і, прокладаючи собі дорогу, спіраллю увійшла на шість метрів у землю, де під товстим шаром відкладень виявилася інша, більш давня вежа. Магічна енергія відшукала замок на її даху і повисла над ним, як сяюча нестерпним блиском хмара.

Опал опустила голову, немов крізь сон стежачи за тим, що відбувається. Її пальці витягнулися і зігнулися, з губ полетіли снопи іскор. Вона побачила, як здирається верхній шар із того, що на перший погляд здавалося звичайним кругляком, і на грубій поверхні каменю оголюються висічені на ньому складно переплетені руни. Магічна ектоплазма вливалася у вирізані руни, електризувала їх, розливалася по кам’яних жолобцях вогняними струмочками.

«Відімкнися мені»,— подумала Опал, хоча це лише приблизний переклад того, що в її мозку звучало як «аааааааааарггхххххххххх».

Руни замка наливалися магічною силою, оживали, розповзалися, немов змії по гарячому піску, нападали одна на одну — товстіші, налиті магією лінії пожирали більш тонкі і слабкі, і, нарешті, на камені з’явився двовірш гномського:

Це замок, він перший із двох.

Побачиш відімкнутим — зазнаєш горя.

Опал насилу подавила самовдоволену усмішку. «Примітивна ельфійська середньовічна поезія,— думала вона.— Цілковита нісенітниця. Ні правильної граматики, ні ритму, одна мелодрама лізе з усіх щілин. Але я побачу замок ввімкнутим, а нагорі буде жити Артеміс Фаул. Правда, недовго».

Опал зібралася і поклала свою праву долоню на камінь, розчепіривши пальці, оточені на кінчиках хмарками магічної енергії. Рука потонула в камені, як слабкий промінь світла в темряві, а по його поверхні побігли тріщини.

«Піднімайтеся, — думала вона. — Піднімайтеся, мої прекрасні воїни».

Берсерки вилітали на повітря з отвору в землі, як гарматні ядра. Посмертний зашморг лопнув, і воїни вирвалися на свободу, щоб завершити свою місію. Вони знали, що наступна смерть буде для них останньою, і вона відчинить перед ними Врата в Німх. Так було обіцяно. Вони жадали цього. Хоча тіло боїться смерті, душа створена для неба і не заспокоїться, поки не досягне його. Ельфійський чаклун дечого не знав, створюючи замок і ключ. Він не знав, що таке пролежати в землі десять тисяч років, не бачивши світла. А той, хто занадто довго не бачить світла, починає втрачати свою душу.

Але тепер усі обіцянки, що нашептав чаклун у їхні вмираючі вуха, засипаючи їхні тіла в ямі грудками важкої липкої глини, були готові виконатися. Тепер настав час битися, і наступна смерть відчинить перед ними Врата в рай. І берсерки зможуть нарешті піти додому.

Але спочатку проллється людська кров.

Ґрунт хитався і розпушувався, коли ектоплазма і сотні ельфійських воїнів проривалися крізь неї. Берсерки прагнули нагору, до світла. Їх як магнітом притягувало до ключа, який лежав на замку — Опал — і вони проходили один за одним крізь її магічний ореол.

Оро був першим.

— Це піксі,— з подивом відзначив він. А з подивом тому, що, як відомо, піксі зазвичай не володіють магічними здібностями.— І до того ж жінка! Але, що не кажи, магічна сила у неї величезна.

Коли воїни один за одним проходили крізь Опал, вона відчувала їхні біль і відчай і вбирала бойовий досвід кожного з них. Це знадобиться, коли одним своїм наказом вона відішле їх у вирішальну битву.

— Слухайся мене. Тепер ти мій воїн.

Так Оро і його зграя берсерків вступили в «геаса» — магічний зв’язок з Опал, тепер вони були готові виконати будь-який її наказ. Зараз вони стояли, озираючись, шукаючи будь-яку живу істоту всередині магічного кола, щоб перенести в неї своє «я».

Як командир, Оро мав право першим обрати для себе новий вигляд. Тисячі годин лежачи під землею, він обмірковував, яка істота щонайкраще підійде для втілення його талантів. Ідеальним міг здатися ельф, але ця істота була занадто слабкою і дрібного для гарної сутички на мечах, та й якось соромно взяти одного ельфа й замінити його іншим.

Якби фортуна посміхнулась Оро й округою тоді би блукав троль, воїн напевно обрав би його.

— Уяви собі троля з мізками ельфа. Оце був би воїн!

Але тут не було тролів, єдиними чарівними істотами поблизу були кволі гноми із захисними рунами на грудях. І жодного троля.

Поруч були ще люди, три ненависні істоти. Двоє хлопчиків і одна жінка. Жінку він залишить для Белліко. Вона була однією з двох ельфійок в їхніх рядах. Залишаються хлопчаки.

Душа Оро кружляла над ними. Два цікавих маленьких хлопчики, яких, здавалося, зовсім не лякало, що відбувається. їхній світ в ім’я Дану зруйнований вихором магії. Чи стануть вони тремтіти від страху, хлюпати носом і благати про порятунок, якого не буде?

Проте їхня поведінка дивує. Темноволосий хлопчисько поспіхом підбіг до дівчинки, що впала, і цілком упевнено перевіряє її пульс. Інший, світловолосий, вирвав пучок очеретинок і, демонструючи незвичайну для свого зросту силу, нападає на дурнуватого гнома, відтісняючи його до канави.

«А він цікавий хлопець,— подумав Оро.— Зовсім юний і маленький, але його тільце налите силою. Мабуть, візьму його».

Усе виявилося дуже просто. Оро варто було подумати, і його бажання здійснилося. На одну секунду він навис над Беккетом Фаулом, а наступної миті вже став ним, усе ще продовжуючи гнати гнома пучком очеретинок.

Оро голосно розсміявся, відчувши крапельки поту в складках своїх пальців, гладку поверхню очеретинок, запах хлоп’ячого, переповненого життєвою енергією тіла, що нагадував про сіно і літо. Він відчував, як серце впевнено і сильно барабанить у його грудях.

— Ха! — вигукнув він, продовжуючи лупцювати гнома, отримуючи від цього величезне задоволення і думаючи: «Сонце гріє, слава Беленосу. Я знову живу, але з радістю помру цього дня, дивлячись на повалених навколо мене людей».

Як відомо, думки повсталих воїнів злегка бундючні та шляхетні, але, на жаль, геть позбавлені гумору.

— Досить,— сказав він по-гномськи, насилу перемелюючи слова незвичною до таких звуків людською мовою.— Нам потрібно зібратися разом.

Оро подивився на небо, в якому кружляли хмарки ектоплазми його воїнів, схожі на примарно-прозорих мешканців морських глибин.

— Як давно ми на це чекали, — промовив він.— Знайдіть собі тіла всередині магічного кола.

І воїни розлетілися туманними хмарками шукати в маєтку Фаулів свої нові тіла.

Найбажанішими для них були тіла людей.

Однак це був невдалий день для полювання на нові людські тіла в маєтку Фаулів. У звичайний будній день людей тут буває досить багато, і перш за все, це були Артеміс Старший і Анджеліна Фаул — господар і господиня маєтку. Але в цей доленосний день у маєтку було порожньо, оскільки наближалися різдвяні канікули. Батьки Артеміса перебували в Лондоні, на екологічній конференції, і з ними поїхали один особистий секретар і дві покоївки. Решта персоналу рано розійшлася по домівках — ніяких гостей в маєтку не передбачалося. Старші Фаули планували підібрати своїх нащадків у дублінському аеропорту, щойно Артеміс Молодший закінчить курс лікування, а потім направити ніс свого особистого реактивного грін-джета у бік мису Ферат і зустріти Різдво на Кот-д’Азур.

Отже, сьогодні вдома не було нікого, крім Джульєтти та її підопічних. Відсутність вільних тіл пригнічувало душі тих, хто так довго чекав цього моменту і зараз кружляв у небі. Поки що вибір обмежувався тільки тваринами, включаючи вісім ворон, двох оленів, борсука, двох мисливських собак — англійських пойнтерів, яких Артеміс Старший тримав на стайні, та декількох добре збережених трупів, яких, утім, виявилося набагато більше, ніж ви можете подумати. Звичайно, трупи — неідеальні тіла-носії, оскільки швидко розкладаються, що заважає наїзникові-берсерку швидко мислити і здійснювати дрібні точні рухи. Крім того, від них у самий невідповідний момент починають відвалюватися шматки.

Перші трупи збереглися напрочуд добре для свого віку — це були мумії китайських воїнів. Колекцію цих мумій Артеміс Старший украв, ще коли був гангстером. Пізніше він шукав спосіб повернути їх на місце, в музей, але ніяк не міг знайти відповідний привід для цього і тому зберігав обгорнуті тканиною мумії у схованці, в підвалі. Коли у китайців відновилися мізки, а їхні висушені тіла заново просочилися рідиною, вони були вельми здивовані, виявивши, що в них оселилися інші воїни, старші за них самих. Почалось із того, що мумії розтрощили засклені вітрини, щоб повернути свої лежачі на полицях мечі та піки, сталеві наконечники, які були любовно, до блиску, відполіровані господарем маєтку. Потім двері підвалу розлетілися на друзки, мумії ринули через головний хол будинку на світ і ненадовго зупинилися, насолоджуючись дотиком сонячних променів до їхніх зведених брів, а потім потягнулися на луг. Вождю китайців доводилося весь час підганяти своїх бійців — пробуджені почуття змушували їх раз у раз зупинятися, щоб понюхати якусь квітку або травинку. Вони із задоволенням нюхали навіть купи компосту.

Наступними реанімували трупи кількох піратів. Наприкінці вісімнадцятого століття їх завалило в печері, в якій вони збиралися приховати золото, викрадене з пробитого ними корпусу королівського галеона «Октагон», щоб пізніше перевантажити його на свою бригантину «Катласс». Небезпечного пірата, капітана Ейсебіуса Фаула, і десятьох його головорізів не розчавило камінням, але замурувало в ніші печери, маленькій кам’яній кишені, де вони майже відразу померли від задухи — повітря в кишені залишалося менше, ніж потрібно горобцеві, щоб цвірінькнути.

Пірати, що вижили, затряслися, як наелектризовані, скинули із себе налиплі водорості та протиснулись крізь вузьку щілину, яка нещодавно з’явилась у стіні їхньої могили, не звертаючи при цьому уваги на вивернуті суглоби і тріснуті ребра.

Нарешті, було ще й кілька інших трупів, закопаних на території маєтку,— останній резерв воїнства Опал Кобой. Душі деяких трупів уже відлетіли, але поруч із тими, хто помер насильницькою смертю або не завершив своєї справи, залишилися примари, що супроводжували трупи і гірко плакали над тим, як грубо поводяться з їхніми колишніми тілами берсерки.

Опал Кобой опустилася на стародавній камінь, і руни, що спочатку розповзались, як вогняні змії, знову застигли, зібравшись навколо надпису від руки, зробленого Опал у центрі магічного ключа.

«Перший замок одімкнено,— подумала вона. Відчуття поверталися до неї, викликаючи напади нудоти.— Тепер тільки я можу замкнути його».

Гном, відомий до цього як Піп, але якого насправді звали куди більш велично, Готтер Даммерунг, пришкутильгав у кратер, забрався по сходах башти й оповив плечі Опал блискучою шаллю.

— Зоряний плащ, міс Опал,— сказав він.— Як ви замовляли.

Опал помацала матеріал і залишилась задоволеною.

Вона зазначила, що магічної сили в її пальцях було достатньо, щоб порахувати всі нитки тканини.

— Гарна робота, Гантере.

— Мене звуть Готтер, міс Кобой,— обережно поправив гном.

Пальці Опал завмерли, а потім стиснули шовковисту тканину так сильно, що та задимілась.

— Так, Готтере. Це ти застрелив моє молодше «я»?

— Так, міс, як було наказано,— випростався гном.— Улаштував їй гідні похорони, як було написано у шифровці.

Опал подумала, що цей гном буде вічно нагадувати їй про те, що вона принесла в жертву своє молодше «я» заради влади.

— Це правильно, я наказала вбити молодшу Опал, але перед смертю вона була налякана, Готтере. Я відчувала це.

Готтер був спантеличений. Сьогодні все йшло зовсім не так, як здавалося гномові. Він малював у своїй уяві яскраво одягнених ельфійських воїнів з розгорнутими стрічками на виблискуючих кістяних піках у них за спинами, а замість цього опинився в оточенні людських дітей і диких тварин.

— Не подобаються мені ці кролики,— пробурмотів він, і це була чи не найглибша думка, висловлена

ним за все життя. — Вони дивні якісь. Подивіться, як у них вуха тремтять.

Опал не вважала за потрібне для себе коментувати подібну нісенітницю, тому просто випарила Готтера плазмовим променем, не залишивши від дурного відданого гнома нічого, крім темної обгорілої шкіри на щаблі.

Утім, він не заслуговував на застосування плазми, адже тепер терміново потрібно заряджати другий промінь, оскільки над стіною огородження несподівано з’явився ельфійський шаттл. Він був укритий захисним полем, але в Опал було достатньо магічної сили, щоб розгледіти те, що містилося в середині цієї сяючої сфери. На появу шаттла вона відреагувала занадто поспішно, спрямувала в нього недостатньо сильний промінь, та до того ж і не дуже точно, той відхилився вліво і лише побіжно зачепив корпус, не зруйнувавши весь корабель. Відбившись від шаттла, промінь збив башточку зі стіни маєтку, розсипався на вогняні кулі та зник у небі.

Хоча «Купідон» був зачеплений променем лише побіжно, навіть такого контакту вистачило, щоб розплавити ракетний двигун, вивести з ладу обладнання шаттла і змусити його круто спікірувати на землю, і не знайшлося б на світі пілота, здатного пом’якшити цю дуже жорстку посадку.

«Нові аватари для моїх солдатів»,— подумала Опал, тугіше загортаючись у зоряний плащ і моторно

спускаючись сходами вежі. Вона вилізла на стінку кратера і рушила канавкою, проритою на лузі пошкодженим шаттлом. Її воїни йшли слідом, ще не дуже впевнено крокуючи у своїх нових тілах, намагаючись вимовляти слова неслухняними язиками.

Опал перевела погляд угору і побачила три душі, що поспішали до палаючого корабля, незграбно уткнувшись у захисну стіну.

— Візьміть їх,— сказала Опал берсеркам.— Це мій подарунок вам.

Майже всі берсерки до цього часу більш-менш освоїлися зі своїми новими тілами і тепер із великим задоволенням потягувались або дряпали лапами землю, жадібно вдихаючи осіннє повітря. Всі вони були задоволені, за винятком трьох душ, змушених перевтілитися в качок, у тілах яких їм було тісно і незручно, і ось тут, як на загад, у коло прибули нові тіла-носії. І саме три.

Дві людини та ельфійка. Душі трьох берсерків-качок здійнялися на крилах. У буквальному сенсі.

Холлі пережила катастрофу «Купідона» легше за інших, хоча й сиділа ближче всіх до місця удару. Щоправда, «легше за інших» було поняттям відносним, навряд чи Холлі назвала б свій нинішній стан інакше, ніж огидним.

«Мені пощастило,— цю фразу вона б не сказала найближчим часом.— Отже, в мене пробита легеня і зламана ключиця. Погано, але не смертельно. Треба подивитися, як там хлопці».

На щастя для Холлі, відсутній друг знову допоміг їй не загинути. Так само, як у порту встановлені в Небесне вікно біосенсори Фоулі допомогли їй уникнути катастрофи, її близький друг, чаклун Номер Один, урятував Холлі потужним зарядом своєї магічної сили.

Як він це зробив? Це трапилося два дні тому, коли вони, як завжди — раз на тиждень,— зустрілися, щоб випити штучної кави в Стірбоксе, сучасній кав’ярні в Джазовому кварталі. Номер Один був збуджений сильніше, ніж зазвичай, можливо, завдяки двом чашкам подвійного еспрессо, які циркулювали в його кремезному сірому тілі.

Руни, що прикрашали нагрудний панцир чаклуна, світилися від надлишку енергії.

— Мені не радять пити каву,— зізнався він.— Кван каже, що кава порушує моє «ци».— Маленький демон моргнув, на мить прикривши одне своє помаранчеве око.— Я, звичайно, міг би розповісти йому, що у демонів немає «ци», у нас є «ква», але не впевнений, що вчитель готовий дізнатися про це.

Кван був учителем Номера Один, і маленький демон так пишався цим, що скромно замовчував те, що перевершив свого наставника ще багато років тому.

— А кава чудово діє на «ква». Надає правильну енергію. Я відчуваю, що можу перетворити жирафа на жабу. Правда, залишиться багато зайвої шкіри. В основному від шиї.

— Хвилююча ідея, — сказала Холлі. — Якщо ти хочеш виконати ряд корисних магічних трюків з амфібіями, чому б тобі не зробити що-небудь із жабами, які лаються?

Жаби, які лаються, були витівкою групи молодих магів-аспірантів, які нагородили один вид жаб здатністю говорити. Причому висловлювалися жаби виключно нецензурною лексикою. Кілька хвилин це було забавно, але незабаром ці жаби стали розмножуватися зі страшною швидкістю і тепер зустрічалися всюди, обсипаючи непристойними епітетами все, що рухалося, включаючи ельфів-малюків і поважних бабусь.

Номер Один неголосно розсміявся.

— А я люблю жаб, які лаються,— промовив він.— У мене вдома дві такі жаби. Я назвав їх Бліп і Д’арвіт. Вони круто поливають мене, але я знаю, що то не всерйоз.

Маленький демон відсьорбнув кави.

— Краще поговоримо про твої магічні проблеми, Холлі.

— Які магічні проблеми? — спантеличено запитала вона.

— Я бачу магічну силу як додатковий колір у спектрі, і твоя магічна сила нагадує зараз протухлий сир, що почав смердіти.

Холлі подивилася на свої долоні, немов хотіла побачити цей самий сир.

— Он як?

— Твій скелет — це батарея, у якій зберігається твоя магічна сила. Здається, ти витрачала цю силу занадто нерозважливо. Скільки разів за останній час ти зцілювала когось? Скільки залікувала травм?

— Раз чи два,— відповіла Холлі, думаючи про себе «дев’ять-десять».

— Раз чи два тільки за цей місяць,— посміхнувся Номер Один. — Не бреши мені, Холлі Шорт. Твоя електродермальна активність дуже зросла. Від цього почали потіти кінчики твоїх пальців. Я ж бачу це.— Маленький сірий демон пересмикнув плечима.— Іноді я бачу речі, бачити які не маю ні найменшого бажання. Днями в мій офіс прийшов ельф, і я побачив купу личинок кільчастого черв’яка, які звивалися у нього всередині пахви. Бр-р-р! Що відбувається з народом?

Холлі не відповіла. Не варто перебивати Номера Один.

— Щотижня ти віддаєш іскру-другу своєї магічної енергії клону Опал в клініці Аргона, намагаючись улаштувати їй життя. Ти даремно витрачаєш свій час, Холлі. У цього створіння немає душі, і магія їй не допоможе.

— Ти помиляєшся, Номере Один,— тихо зауважила Холлі.

Номер Один простягнув свої грубі лапи.

— Дай мені долоні,— сказав він.

Холлі протягнула йому свої пальці.

— Будемо співати морську пісеньку? — спробувала пожартувати вона.

— Ні,— коротко відповів Номер Один і попередив: — Буде трішки боляче.

«Трішки боляче» потрібно було розуміти як «буде дуже боляче», але перш ніж Холлі встигла перевести це для себе, руна на лобі Номера Один зігнулася спіраллю — це траплялося тільки тоді, коли він збирався використовувати велику кількість своєї магічної сили. Холлі встигла тільки пролепетати: «Почекай»,— але відразу немов два електричних вугри обгорнулися навколо її зап’ясть і поповзли вгору, проникаючи в її груди. Відчуття, відверто кажучи, було не з приємних.

Холлі втратила контроль над своїми кінцівками, сіпаючись, немов маріонетка на мотузочках у руках лялькаря. Усе це тривало не довше п’яти секунд, але що це були за секунди!

Холлі закашлялась, як від диму, і, щойно перестало тремтіти її підборіддя, запитала:

— Це обов’язково треба було робити в кав’ярні?

— Гадаю, тепер ми не скоро побачимося, тому вирішив подбати про тебе. Ти занадто безрозсудна, Xоллі. Надміру поспішаєш прийти на допомогу кому завгодно, але тільки не собі.

Холлі поворушила пальцями, і в неї було відчуття, що всі її суглоби змащені маслом.

— Тепер, коли біль пройшов, я відчуваю себе просто класно.

Несподівано їй пригадалися останні слова Номера Один, і вона запитала:

— Чому ми з тобою довго не побачимося?

Номер Один посерйознішав.

— Я отримав запрошення на Місячну станцію. Вони хочуть, щоб я глянув на деякі мікроорганізми і визначив, чи не можна витягти інформацію з їх клітин.

— Ого,— вимовила на розтяг Холлі, яка цілком зрозуміла тільки першу фразу, а з другої тільки окремі слова.— І надовго ти полетиш?

— На два ваших земних роки.

— Два роки,— прошепотіла Холлі.— Швидше повертайся, Номере Один. Ти мій останній ельфійський друг. Фоулі не береться до уваги. Трабл Келп по вуха закохався в Лілі Фронд, хоча не розумію, що він у ній знайшов.

— Вона гарненька і піклується про нього,— лукаво відповів Номер Один,— а більше я нічого не знаю.

— Хто така Фронд насправді, він зрозуміє, коли вона кине його заради когось, хто буде старшим за неї.

Номер Один подумав, що краще не згадувати про три катастрофічних для Холлі побачення з командо ром Келпом. Останнє закінчилося тим, що їх обох викинули з гандбольного матчу.

— Завжди є Артеміс.

— Так,— кивнула Холлі.— Артеміс — гарний хлопець, згодна, але кожна наша зустріч з ним закінчується то перестрілкою, то подорожжю в часі, то відмиранням мозкових клітин. Мені потрібен спокійний друг, Номере Один. Такий, як ти.

Номер Один знову взяв її за руку.

— Два роки пролетять швидко. Може, за цей час і ти опинишся на Місяці, заглянеш до мене.

— Може бути. Але давай змінимо тему. Що ти зробив зі мною?

Номер Один прокашлявся.

— Магічний апгрейд. Тепер твої кістки стали міцнішими, суглоби рухливішими. Я зміцнив твою імунну систему і очистив синапси, які трохи забилися магічними шлаками. Я заправив твій бак своєю власною сумішшю і зробив твоє волосся ще більш пишним, а також активував твою захисну руну, щоб ги надалі нерозважливо не витрачала свою магічну енергію. Я хочу побачити тебе живою і неушкодженою, коли повернуся назад.

— Не турбуйся про мене,— стиснула Холлі пальці свого друга. — Тільки рутинні операції, обіцяю.

«Тільки рутинні операції»,— подумала Холлі, приходячи до тями від удару і відчуваючи, як магічна сила розливається по її тілу, зрощуючи зламану ключицю і затягуючи рани на шкірі.

Магічна сила була здатна на час відключити її свідомість, але Холлі не могла допустити цього. Вона дістала з кишеньки свого пояса аптечку, вколола в зап’ястя тюбик адреналіну і відразу відчула пощипування сотень тоненьких голочок, коли адреналін усмоктувався в кров. Адреналін допоможе їй протриматися, поки магічна сила робить свою справу. Кабіна «Купідона» була зім’ята, і тільки броньований екзоскелет шаттла запобіг його повному руйнуванню і вберіг пасажирів від загибелі.

Так, «Купідон» відлітав своє. Позаду заворушився Батлер, а Артеміс лежав на підлозі як зламана лялька.

«Я люблю тебе, Артемісе,— подумала Холлі,— але мені потрібен Батлер».

Отже, Батлер першим отримав заряд цілющої магічної сили. Промінь подіяв на охоронця, немов розряд дефібрилятора, і викинув гіганта крізь розбите заднє вікно на галявину.

«Вау,— подумала Холлі.— Яке вариво, Номере Один».

З Артемісом вона обійшлася обережніше. Кінчиком пальця вона нанесла крапельку магічної сили на його чоло. Але і цього виявилося достатньо, щоб по шкірі Артеміса пішли кола, як по воді.

Щось насувалося. Крізь розбите скло і свій тріснутий візор Холлі бачила тільки якісь розмиті фігури. Багато фігур. Вони здавалися маленькими, але рухалися дуже цілеспрямовано.

— Не готова. Я ще не готова.

Магічна сила, яку дав їй Номер Один, закінчила свою цілющу подорож організмом Холлі, кров відлила від її лівого ока, і тепер вона могла розгледіти те, що наближалося до них.

«Звіринець,— подумала вона. — 3 ним Батлер упорається».

Але потім впроваджена Номером Один магічна сила дозволила їй розглянути мерехтливі душі, що пливуть по небу, мов клапті прозорих хмарок, і Холлі пригадала легенду, яку стільки разів розповідав їй батько.

«Найхоробріші. Залишені захищати Врата».

«Берсерки,— здогадалася Холлі.— Легенда підтвердилася. Якщо вони захоплять Батлера, нам кінець».

Вона переповзла через Артеміса, вискочила крізь заднє вікно і згорнулася в проораній «Купідоном» канавці, відчуваючи, як їй на голову посипалися шматочки вологої землі. На секунду Холлі відчула несвідомий страх від того, що її може завалити заживо, але потім земля перестала сипатися.

Холлі відчувала пульсуючий біль у залікованій ключиці, немов відійшла заморозка, але загалом була в порядку.

«Я все ще погано бачу,— подумала вона.— Чому б це?»

Але справа була не в її зорі, просто луснули лінзи візора на шоломі.

Вона підняла візор і кристально-чітко побачила атакуючих, на чолі яких виступали молодші брати Артеміса. За ними йшла фаланга давніх озброєних вояків і табун диких тварин.

Батлер стояв рачки, обтрушуючись, немов ведмідь, що виліз із води. Холлі знайшла в аптечці ще один тюбик адреналіну і вколола його в оголену шию охоронця.

— Прости, друже. Мені потрібно, щоб ти був у формі.

Батлер схопився на ноги, немов ударений струмом, але похитнувся, на секунду втративши рівновагу.

Фігури, що насувалися, несподівано зупинилися, вишикувалися півколом і приготувалися до атаки, але чомусь не починали її.

Маленький Беккет Фаул стояв попереду, але був зараз схожий не на дитину, а на впевненого у собі бійця, в руці якого погойдувався пучок закривавлених очеретинок. Залишки магічної сили, даної Номером Один, дозволили Холлі розпізнати всередині тіла хлопчика душу Оро.

— Я ельфійка,— крикнула вона томською. — Ці люди — мої бранці. Не потрібно з нами сваритися.

Над воїнами прокотився голос Опал Кобой.

— Бранці? Цей, великий, не дуже-то схожий на бранця.

— Кобой,— сказав Батлер, остаточно прийшовши до тями. Потім він помітив серед ворогів свою власну сестру.— Джульєтто, ти жива!

Джульєтта зробила крок уперед, але якось невпевнено, немов тіло погано слухалися її.

— Браддуре,— сказала вона дивним надтріснутим голосом.— Обійми мене.

— Ні, старий,— попередила Холлі, розглянувши всередині сестри Батлера душу воїна.— Джульєтту захопили.

Батлер моментально все зрозумів. Вони вже стикалися з ельфійськими викраденнями, коли Артеміс був захоплений в Комплексі Атлантиди.

Плечі Батлера опустилися, а в нього на обличчі з'явилися жорсткі зморшки.

— Це ти, Джуле?

Королева воїнів Белліко переглянула спогади Джульєтти, щоб відповісти, але ще не цілком опанувала її голосові зв’язки. Її слова були нерозбірливі, немов лунали з поганих динаміків, і звучали з дивним акцентом.

— Йе, брраддур. Це йя. Зуульетт.

Батлер усе зрозумів. Це було тіло його сестри, але всередині нього перебував хтось чужий.

До них приєднався Артеміс. Він поклав долоню на плече Холлі. На футболці Артеміса темніла пляма крові, якою він відкашлявся. Як завжди, він зумів поставити найнахабніше питання:

— Чому вони не нападають?

Холлі знизала плечем.

— Чому? — подумала вона. — І справді, чому?

— Чому вони не нападають? — повторив Батлер. — їх більше, а ми ще перебуваємо в сум’ятті. І що з моєю сестрою, чорт забирай?

Холлі згадала легенду і зрозуміла, чому вороги зволікають.

— Ми — нові тіла-носії всередині Круга. їм потрібні наші тіла.

Душі кружляли над їхніми головами, готуючись спікірувати вниз.

«Я не встигну пояснити, що збираюся робити,— подумала Холлі.— Я просто маю зробити це. Простіше вчинити так і сподіватися, що пізніше для мого вчинку знайдуться виправдання».

Вона повернула коліщатко настройки на стволі свого нейтринного пістолета і вистрілила у відкриту шию Батлера, а потім у руку Артеміса.

«Тепер їм нас не вкрасти,— подумала вона.— Але, з іншого боку, берсерки, можливо, просто вб’ють нас».

Душі спікірували на передбачувані тіла-носії, немов обривки мокрого поліетилену. Холлі відчула, як ектоплазма лізе їй у рота, але чуже «я» не може опанувати її тілом, через те, що перебуває під охороною захисної руни.

— Тримайся,— повторювала собі Холлі.— Тримайся.

Холлі відчувала присмак глини і жовчі. Вона чула відлуння криків, що звучали тут десять тисяч років тому, і знала тепер про битву при Тайллте стільки, немов я сама стояла на тій рівнині, де кров лилася рікою, де хвилі воїнів накочували одна на одну, і трава темніла, прим’ята їхніми чобітьми.

«Усе було так, як розповідав мені батько»,— зрозуміла Холлі.

Чужа душа востаннє спробувала проникнути в Холлі, але не змогла і відлетіла назад у небо.

Душі двох берсерків боролися за те, щоб увійти в Артеміса і Батлера, але були відкинуті. Батлер лежав подібно поваленому дереву, а Артеміс — стиснувши кулаки, вражений тим, що його подруга Холлі збирається обпекти його оголену шкіру нейтринним променем. Артеміс швидко і помилково зробив висновок, що Холлі вже захоплена одним із ворогів. Дещо він дізнався і від душі, яка намагалася оволодіти ним самим.

Артеміс піднявся на коліна, дивлячись крізь біль, що застеляв очі, на те, як наближаються берсерки. Xто тепер Холлі — друг чи ворог? Ні в тому, ні в іншому не можна бути впевненим. Іззовні вона здається собою, але йде зі своєю зброєю в бік орди, що наближається.

Крізь натовп воїнів долетів приглушений масою тіл голос Опал.

— Вони зуміли захиститися. То вбийте їх, мої воїни. Притягнете мені їхні голови.

Артеміс закашлявся.

«Притягнете мені їхні голови? Раніше Опал висловлювалася делікатніше. Правду кажуть: в’язниця людей не красить. І піксі теж».

Його власні молодші брати наступали на нього, і в їхніх очах читалася жага крові. Двоє чотирирічних хлопчаків, що рухалися все впевненіше і швидше.

— Вони стали сильнішими? Невже Майле і Беккет тепер насправді зможуть убити нас?

— А якщо не вони, то, можливо, он ті пірати із заіржавілими абордажними шаблями.

— Батлере,— жорстко наказав Артеміс.— Відійди й оціни обстановку.

Нічого іншого їм не залишалося.

— Нам абсолютно нічого не відомо.

Ця невідомість дратувала Артеміса, хоча він і перебував у смертельній небезпеці.

— Відійди і спробуй поранити кого-небудь, за винятком піратів. Китайці — мумії, а якщо постраждають кілька тварин, я теж не надто засмучуся. Питання просте: ми чи вони.

Але Батлер не слухав незвичну, плутану для Артеміса мову, його череп розколювався після пострілу Холлі. Так, постріл був на мільйон.

Захищати групу випало Холлі. Відмінно. Все, що капітан Шорт могла зробити,— це послати в натовп нападників широкий нейтринний промінь, і це допомогло їм виграти якийсь час.

Але потім із висохлих як скелет пальців одного з піратів вилетів кийок і вдарив Холлі прямо в ніс, від чого вона повалилася на Батлера.

Артеміс дивився на ворогів, що підходили все ближче і ближче, і жалкував про те, що останній контакт між ними буде фізичним — простіше кажучи, все закінчиться бійкою.

— Я завжди вважав, що мій інтелект вбереже мене, але тепер мені належить бути вбитим власним молодшим братом. Він рознесе мені голову каменем. Останній акт суперництва між братами.

Потім земля розповзлася під його ногами і поглинула всіх трьох.

Розштовхуючи підданих, Опал Кобой наблизилася до краю розколини, що раптово утворилася і так само раптово поглинула тих, кому вона так жадала помститися.

— Ні! — вигукнула вона, погрожуючи небу своїми маленькими кулачками. Я хотіла отримати їхні голови. На піках. Для вас це звична справа, чи не так, мої воїни?

— Насаджувати голови на піки? Звичайно, — погодився Оро, ворушачи губами Беккета. — І руки-ноги теж.

Опал готова була заприсягтися, що земля під її ногами здригнулася.