Артеміс Фаул. Розум проти чарів

Розділ 7 Мульч

А тепер прийшла пора ввести нового персонажа до нашої потойбічної картини світу. Хоча, коли бути точним, не такий він уже й новий. Ми вже здибувалися з ним раніше — в поліційній дільниці у Гавані. Це Мульч Копач, гном-клептоман, який фігурує у справі численних крадіжок. Непевна особа, навіть за мірками Артеміса Фаула. А в нашій оповіді й так чимало всяких аморальних типів.

Мульч народився у звичайній родині печерних гномів, але ще дитиною вирішив, що гірнича справа, якою займалися всі його предки, не для нього. І саме тоді він надумався знайти своєму головному талантові землекопа інше застосування, а саме: за допомогою підкопів зазіхати на власність багноїдів. Звісно, це означало відмовитися від власної чарівної сили, адже їхні оселі недоторканні. Якщо ти порушив це правило і ввійшов до чужої, хай навіть людської, оселі без запрошення, то маєш бути готовим до відповідних наслідків. Але Мульчеві на це було начхати. Що йому ті чари? Підземним копачам від них мало користі.

Протягом кількох сторіч справи в Мульча йшли досить добре, він навіть відкрив вельми прибутковий бізнес — торгівлю всілякими реліквіями, добутими на поверхні. Це тривало до того фатального моменту, коли він спробував продати кубок Жуля Ріме перевдягненому поліційному агентові. Отоді талан відвернувся від Мульча, і на сьогодні його арештів нараховувалося вже десятки. Останні Триста літ він тільки те й робив, що сідав у в’язницю й виходив на волю, сідав і виходив…

Що ж до риття всіляких тунелів, то Мульч вирізнявся незмірним апетитом, себто просто ненажерливістю, і розуміти цей вираз слід, на жаль, буквально. Для тих, хто не знайомий із заведеною в гномів технологією земляних робіт, я спробую пояснити її якомога делікатніше. Подібно до деяких плазунів, чоловічі особини гномів здатні розширювати свої пащі настільки, що можуть заковтувати грунт із швидкістю кількох кілограмів на секунду. Цей матеріал переробляється за рахунок феноменально посиленого обміну речовин, із нього вибираються й засвоюються всі корисні для гнома речовини, а потім… перетравлена земля вивергається, сказати б, із того боку, що протилежний пащі. Чарівна простота процесу.

На момент описуваних подій Мульч мучився (але не мульчився, якщо можна так висловитися) у кам’яних стінах однієї з камер Централу, головної підземної в’язниці. Принаймні він намагався справити враження гнома, який стійко, мужньо мучиться. А насправді він весь трусився, мов трясця його колотила, аж видзвонювали сталеві носаки його моднячих чобіт.

А труситися таки було від чого. Між гоблінами й гномами саме точилася війна за переділ територій, а тут якийсь розумняка поліціянт додумався посадити його в одну камеру з цілою зграєю зарізяк-гоблінів. Може, це сталося з недогляду. Та, найімовірніше, Мульча запхнули сюди, аби відігратися за те, що він обібрав того поліціянта, котрий заарештував його, — «обчистив», поки вони очікували своєї черги в дільниці.

— То що, гноме, — намагався зачепити його гоблін-ватаг, весь розмальований татуюваннями й з пикою, всіяною бородавками, — як це так, що ти ни прогризеш собі вихід звідси на волю?

— Міцна порода, — відповів Мульч, постукавши кулаком по стіні.

— Моцна, ка’еш, порода? — вишкірився гоблін. — Та невже моцніша за твою гном’ячу довбешку?

Гоблінові друзяки реготом підтримали свого пахана. Мульч і собі захихотів. Гадав, що так воно буде розважливіше. Але, гай-гай, помилився.

— А з кого це ти смієсся, гноме, га? Тіпа, чи ни з мене?

Мульч ураз перестав хихотіти.

— Ні, не з вас, а з вами, — уточнив він. — Разом з усіма вами сміявся. Це ви класно пожартували про мою довбешку.

Паханська пика присунулася майже впритул, так що гачок гоблінського сопливого носяки опинився за сантиметр від Мульчевого обличчя.

— То ти, тіпа, ка’еш, шо ми й пожартувать ни можимо, ге?

Мульч проковтнув давкий клубок, намагаючись прорахувати ситуацію. Якщо він зараз роззявить свою пащеку, то, може, й встигне проковтнути ватажка ще до того, як втрутяться інші гобліни. Хоча гобліни — це страшна проблема для травлення. Такі ж бо кістляві.

А гоблін тим часом вичаклував навколо кулака кулясту блискавку.

— Гей ти, пиньок, я тобі, тіпа, поставив питаннячко!

Мульч відчув, як усі потові залози на його тілі вмить виділили щедру кількість вологи. Гноми не люблять вогню. Вони й думати не сміють про такі речі, як полум’я, жар… На відміну від інших чарівних племен, гноми зовсім не тужили за поверхнею Землі. Це ж. занадто близько до сонця. А за іронією долі сталося так, що саме гном Мульч започаткував справу позбавлення багнощів їхньої власності.

— Н-ні, — промимрив він. — Я просто хотів засвідчити дружні наміри.

— Дружні наміри! — передражнив його «Бородавка». — Та хіба твоя порода знає, шо воно таке дружні намірєнія? Всі ви, тіпа, боягузи — так і норовите тихенько вгородить у спину швайку!

Мульч дипломатично закивав головою.

— Таки правда. За нами водиться деяка схильність до зради.

— Ха, деяка схильність! Мій братан Сплюнь попав у натуральну гном’ячу засаду, коли банда гномів прикинулась натуральними купками гною! Братан досі в гіпсі валяєцця!

— Давня витівка з купами гною, — співчутливо закивав Мульч. — Ганьба! Це одна з причин, чому я порвав із Братством.

— Є дві речі під землею, які я, в натурі, прізіраю, — провадив «Бородавка», замислено крутячи кулясту блискавку між пальцями.

Мульч відчув упевненість, що йому неодмінно доведеться дізнатись, які саме дві речі «прізірає» гоблін.

— Смердючі гноми — це, тіпа, раз.

Ну, тут немає нічого дивного.

— І коли зраджують своїх братанів — це, в натурі, два. А ти, тіпа, і туди, й сюди підходиш.

— Такий уже мій талан, — кисло осміхнувся Мульч.

— Талан тут, в натурі, ні при чому. Сама судьба, тіпа, оддала тибе в мої руки.

Десь іншим разом Мульч і заперечив би йому, дао талан і «судьба» — це одне й те саме. Але не тепер.

— Ти, гноме, любиш, в натурі, вогонь?

Мульч заперечливо затряс головою.

— Стид і страм! — вирік «Бородавка». — Бо я січас запхну оцю вогняну кульку тобі просто в горлянку.

Гномові вмить пересохло в горлі. Як же це характерно для Гном’ячого братства! Що ненавидять гноми? Вогонь. Хто єдині з усіх створінь можуть вичакловувати кулясті блискавки? Гобліни. А з ким гноми затіяли бійку? Ну, то є в декого мізки у голові чи немає?

— Ну-ну, обережніше! — Мульч позадкував до стіни. — Ми ж усі злетимо в повітря.

— Хтось і злетить, але не ми, — вишкірився «Бородавка» і втяг блискавку в свої продовгасті ніздрі. — Ми, в натурі, вогнестійкі.

Мульч добре знав, що станеться наступної миті. Не раз і не два доводилося йому бачити, як це відбувається. Де-небудь у темному закапелку гурт гоблінів заганяв у куток якогось самотнього гнома, притискав його до землі, а тоді їхній ватаг вистрілював зі своїх двох ніздрів, як із двох цівок рушниці, нещасному просто в обличчя.

Ніздрі «Бородавки» затріпотіли, він лаштувався виштовхнути блискавку. Мульч затремтів. Йому лишався тільки один-єдиний шанс. Гобліни припустилися великої помилки. Вони не схопили його за руки.

Гоблін ротом набрав повні груди повітря, збільшуючи всередині себе тиск, аби потужніший вийшов струмінь вогню. Закинувши назад голову й цілячись гномові в обличчя, «Бородавка» почав видихати… І тут Мульч, блискавично метнувшись уперед, заткнув йому ніздрі великими пальцями. Бридко було відчути свої пальці в сопливій гоблінській носяці, але це все-таки краще, ніж перетворитися на гном’ячий шашлик.

Кулястій блискавці нікуди було подітися. Вона рикошетила від Мульчевих пальців і відскочила назад, у гоблінову голову. Шляхом найменшого опору виявилися сльозові канали, тож полум’я щільними струменями вирвалося назовні попід очними яблуками «Бородавки». Море вогню розлилося по стелі камери.

Мульч висмикнув пальці й, хутенько їх обтерши, заклав у рот, аби природний бальзам, що містився у його слині, розпочав процес зцілення. Звісно, коли б Мульч зберіг чарівну силу, йому досить було б просто побажати — й попечені місця враз зажили б. Але він вибрав злочинне життя й мусив заплатити за це втратою чарівної сили.

Вигляд у «Бородавки» був уже зовсім не такий бравий. З усіх отворів його голови курів дим. Хай там які гобліни вогнестійкі, але куляста блискавка добряче прочистила йому довбешку. Якусь хвильку гоблін гойдався-хитався, мов бур’янина на вітрі, а тоді гупнув долілиць на бетонну підлогу. При падінні щось хряснуло. Певне, довгий гоблінський ніс.

Решті зграї такий поворот зовсім не припав до вподоби.

— Ви тіки гляньте, шо він зробив з нашим босом!

— Пиньок смердючий!

— Засмажмо його!

Попіл стінкою Мульч став відступати ще далі. Він-бо сподівався, що гоблінська решта, зоставшись без ватажка, розгубиться. Та де там! Сталось якраз навпаки. Що ж: хоча Мульч і не звик нападати перший, але іншого виходу в нього не було, як тільки атакувати.

Розчахнувши щелепи якомога ширше, Мульч стрибнув уперед і стис в зубах голову найближчого кривдника.

— Фсі нагад! — крикнув він попри ту перешкоду в пащі. — Фсі нагад, а то фаш друшок тут і ґиґне!

Отепер гобліни й справді розгубилися. Звісно, вони не раз бачили, на що кутні зуби гнома можуть перетворити гоблінську галову. Не дуже приємне видовище.

Але за хвилину гобліни створили кожен по кулястій блискавці.

— Я фас попередиф!

— Всіх нас ни проковтнеш, пиньок!

Мульч щосили боровся з бажанням зціпити зуби. Відразу пережовувати все, що потрапляє в рот, — це найдужчий із гном’ячих інстинктів, генетична пам’ять, породжена тисячоліттями копання тунелів зубами. Той факт, що гоблін корчився у нього в повній слини пащі, йому більше шкодив, ніж допомагав. У Мульча не лишалося вибору. Зграя насувалась, а зуби, єдина його зброя, не були вільні. Що ж, настав час щось перекусити. Даруйте за каламбур.

І тут зненацька двері розчахнулись. До камери влетів неначе цілий загін поліціянтів. Мульч відчув холодну крицю пістолетного дула у себе на скроні.

— Виплюнь ув’язненого! — наказав чийсь голос.

Мульч залюбки виконав наказ. Увесь заслинений, гоблін гримнувся, блюючи, на підлогу.

— І ви, гобліни, погасіть блискавки!

Кулясті блискавки одна по одній згасли.

— Я не винен, — заскиглив Мульч, показуючи на «Бородавку», що бився в корчах. — Він сам себе підірвав!

Поліціянт заховав зброю в кобуру й дістав пару наручників.

— Мені начхати, що ви тут робите, — сказав він, обернувшись до Мульча, й замкнув наручники йому на зап’ястках. — Коли б моя воля, я б замкнув вас усіх у великій камері, а через тиждень повернувся б, щоб її помити. Але командувач Корч побажав зустрітися з тобою нагорі, й то негайно.

— Негайно?

— Просто Зараз, коли не швидше.

Корча Мульч знав. Саме завдяки командувачеві гном-клептоман кілька разів сідав на дармові урядові харчі. Що ж Джуліусу від нього треба? Зрозуміло, що йдеться не про чаркування на двох чи похід у кіно…

— Просто зараз? Але ж нагорі білий день. Я згорю!

Поліціянт засміявся.

— Ні, друже, там, куди тобі стелеться доріжка, немає денного світла. Там взагалі нічого немає.

Корч чекав на гнома в порталі часового поля. Придумав цей портал також О’Гир. Ельфи та інші чарівні істоти могли через портал заходити в часове поле й виходити з нього, ніяк не впливаючи на зупинений часовий потік. Практично це означало, що, хоча на транспортування Мульча до поверхні пішло майже шість годин, його закинули в поле всього за хвилинку після того, як командувачеві сяйнула ідея послати по іменитого злодія.

Це вперше Мульч опинився всередині зупиненого часу. Зачудовано витріщився він на життя, що, в прискореному темпі мчало за мерехтливим краєм поля. З неймовірною швидкістю миготіли автомобілі, а хмари котилися по небу так, мовби їх гнав десятибальний шторм.

— Мульчу, нікчемний шкідничку! — проревів Корч. — Тут уже можеш скинути свого костюмчика. Поле не пропускає ультрафіолет — принаймні так мене запевнили.

На станції Е1 Мульчеві видали захисний комбінезон. Хоча у гномів груба шкіра, вони надзвичайно чутливі до сонячного світла: хвилина-дві на сонці — і вже маєш готовий опік. Мульч стягнув з себе комбінезон, що щільно облягав йому тіло.

— Радий бачити вас, Джуліусе.

— Для тебе я — командувач Корч.

— Уже командувач… Чував я про це. Канцелярська помилка, чи що?

Корчеві зуби вмить пережували сигару на кашку.

— Арештований! Я не маю часу відповідати на твої нахабні жартики. І я не підгилив тебе чоботом під зад тільки тому, що маю для тебе одну робітку.

— Арештований? — набурмосився Мульч. — Ви ж знаєте, Джуліусе, я теж маю ім’я.

Корч присів навпочіпки, щоб голова опинилася на рівні з гномовою.

— Я не знаю, в якому вигаданому світі живеш ти, арештований, але в реальному світі ти — злочинець, і моє завдання полягає в тому, щоб зробити твоє житія якомога нестерпнішим. Тож якщо ти сподіваєшся від мене чемності лише на тій підставі, що я разів п’ятнадцять тягав тебе на суди, то скажу тобі: і не сподівайся!

Мульч потер зап’ястки, на яких зосталися червоні пасмуги від наручників.

— Та вже гаразд, командувачу. Тільки навіщо так надриватися? Ви ж знаєте: я ніякий не вбивця, а просто дрібний порушник закону.

— Чув я, ти замалим не став убивцею там, у камері.

— Я не винен. Вони напали на мене.

Корч запхнув собі в рот нову сигару.

— Гаразд, замнемо це. Просто йди за мною і нічого ні в кого не крадь.

— Слухаюсь, пане командувачу, — з невинним виглядом відповів Мульч.

Він і не збирався шастати по чужих кишенях. Більше не збирався. Бо щойно, коли командувач так необачно був нахилився до нього, Мульч устиг поцупити в нього картку доступу в часове поле.

Вони перетнули периметр, установлений Швидким реагуванням, і вийшли на алею.

— Бачиш он той будинок?

— Який будинок?

Корч круто обернувся до гнома.

— Арештований, я не маю часу на пусте базікання. Вже збігло майже чотири години — половина зупиненого часу. Ще кілька годин — і один з моїх найкращих офіцерів загине від «полоскалки»!

— А мені що до того? — здвигнув плечима гном-клептоман. — Чи ви забули, що я просто злочинець? До речі, я здогадуюсь, чого ви від мене хочете, і відповідь моя буде: ні, не хочу.

— Я ж іще ні про що тебе й не попросив!

— Та це й дурневі зрозуміло. Я хто? Зломлювач. А перед нами що? Будинок. Ви в цей будинок не можете увійти, бо позбудетеся вашої чарівної сили, а мені вже нічого втрачати. Зрозуміло, як два плюс два чотири.

Корч виплюнув сигару.

— А де ж твоє громадянське сумління? Тут на карту поставлено весь наш спосіб життя.

— Ваш — але не мій. Мені байдуже, де сидіти в буцегарні: під чи над землею.

Командувач трохи помізкував.

— Гаразд, черв’яче. Обіцяю зняти з тебе п’ятдесят років строку.

— Я хочу мати повну амністію.

— І не мрій, Мульче.

— Тоді нема й розмови.

— Сімдесят п’ять, і ні року більше. Погоджуйся, а то пожалкуєш.

Мульч прикинувся, що обмірковує. Весь цей торг мав для нього суто теоретичний інтерес. Яка різниця: п’ятдесят, сімдесят п’ять років, коли він збирається утекти взагалі?

— Плюс одиночна камера?

— Так, так. Одиночка. Ну, то як: зробиш?

— Гаразд, Джуліусе. Зроблю для вас виняток.

О’Гир підбирав відеокамеру під колір райдужки.

— Ясно-карий, либонь, підійде. Чи краще темно-жовтий? У вас приголомшливі очі, пане Мульче.

— Дякую, О’Гире. Моя мама завжди казала, що очі — найпривабливіше у моїй зовнішності.

Корч міряв кроками підлогу шатла.

— Ви, двоє, невже ви не усвідомлюєте, що наш час уже майже спливає? До дідька відтінки! Дай, О’Гире, йому камеру та й по всьому.

Кентавр обережно дістав пінцетом із розчину лінзу.

— Тут справа не в порожнім педантизмі, командире. Що краще колір лінзи поєднується з кольором ока, то менше буде перешкод на зображенні.

— Може, воно й так, але давайте вже швидше!

О’Гир схопив Мульча за підборідця, щоб той не сіпав головою.

— От і все. Відтепер ми завжди будемо поруч з вами.

В густі пелехи волосся, що стирчало з гном’ячого вуха, О’Гир уплів крихітного циліндрика.

— А це так ми підвели звук. Це якщо вам раптом стане потрібна термінова допомога.

— Ви вже даруйте, — криво посміхнувся Мульч, — що я не сяю довірою до вас. Мені завжди краще таланило, коли я працював сам-один.

— Сімнадцять ув’язнень підряд — от так таланило! — захихотів Корч.

— Ага, тепер ви вже маєте час на жарти?

— Слушно кажеш! — Корч схопив гнома за плече. — Часу ми не маємо зовсім. Ходімо!

І висмикнув Мульча з шатла, а далі поволік через моріжок до вишневого садка.

— Я хочу, щоб ти прокопався до будинку і з’ясував, звідкіля цьому хлопчиськові Фаулу стільки про нас відомо. Може, він має якийсь шпигунський пристрій. Як натрапиш на щось таке — відразу знищ. А ще знайди, якщо зможеш, капітана Куць і подивись, що для неї можна зробити. Якщо ж вона загинула, то це принаймні розв’яже нам руки. Тоді ми пустимо «полоскалку».

Мульч скривився, озираючи довколишній ландшафт.

— Не до вподоби мені це…

— І що ж тобі тут не до вподоби?

— Як лежить місцевість. Нюхом чую вапняк. Міцна скельна основа. Можу й не прокопатися до будинку.

Тут до них підскакав О’Гир.

— Я просканував породи. Первісна будівля цілковито стоїть на скелі, але декотрі з пізніших прибудов виповзають і на глину. Зокрема винний льох. Там, здається, ще й підлога дерев’яна. Це тобі на один зуб.

Мульч вирішив сприйняти кентаврове висловлювання як констатацію факту, а не як образу. Він відстібнув задній клапан своїх спеціальних, призначених для тунелекопання штанів.

— Гаразд. Тільки відійдіть чимдалі.

Корч та інші присутні поліціянти вмить поховалися в укриття, але О’Гир, якому досі ще не доводилося бачити гнома за копанням тунелю, вирішив лишитися й подивитися.

— Хай щастить тобі, Мульче!

Гном розчахнув щелепи.

— А-ку-ю, — невиразно промимрив він, нахиляючись, щоб стати в стартову позицію.

Кентавр роззирнувся довкола.

— Чого це всіх наче вітром зду…

Але він так і не договорив, бо в обличчя йому ляпнув добрячий шмат щойно заковтнутого й блискавично перетравленого грунту. Поки О’Гир протер очі, Мульч уже й зник — у щойно викопаній ним ямі, яка ходила ходором. Та ще стовбури вишень здригалися від щирого реготу ельфів-легіонерів.

Мульч посувався у довгастій жилі суглинку, яка тяглася крізь складку вулканічної породи. Приємна консистенція — нечасто трапляються камені. А ще ж скільки тут комашні! Комахи укріплюють зуби, а зуби для гнома — чи не найважливіше, адже саме на цей атрибут жениха насамперед звертає увагу гном’яча наречена.

Мульч спустився майже до самого вапнякового ложа, животом мало не шкребучи по каменю. Що глибший тунель, то менша вірогідність просідання грунту. В наш час, коли скрізь понапихали датчиків руху та протипіхотних мін, обережність аж ніяк не завадить. На що тільки не йдуть багноїди, аби захистити свої скарби. Ну, слід визнати, деякі підстави на те вони мають.

Ліворуч Мульч відчув вельми характерну вібрацію. Кролі! Гном відзначив їхнє розташування на карті, яку малював собі в голові. Завжди корисно знати, де гніздиться місцева фауна. Він обминув кролячу ділянку й подався попід фундаментом будинку, описуючи довгу північно-західну дугу.

Знайти винний льох було неважко. Протягом багатьох віків крізь підлогу просочувалися рештки вина, і земля під льохом просякала ними, набуваючи характерного винного присмаку. Вино було чудове, густе. Навіть легкий фруктовий присмак ніскільки не псував вишуканого аромату. Достеменно вино для особливих випадків, таке, що зазвичай зберігається на нижніх полицях… Мульч ригнув. Добра глина.

Тут гном націлив свої гострі щелепи вгору й заходився прогризати дошки підлоги. Ось він просунув голову, потім плечі в абияк прогризену дірку, а тоді підтягся й став, витрушуючи зі своїх штанів рештки перетравленого грунту.

В льоху було темно, хоч в око стрель, але гноми просто обожнюють темряву. До того ж внутрішній сонар не підвів і цього разу, вивівши Мульча на незаставлену ділянку підлоги. Коли б він узяв на метр лівіше, то міг би спрожогу влетіти у величезну діжку італійського червоного вина.

Мульч поставив спідню щелепу на місце й тихо почалапав до стіни, вимуруваної з червоної цегли. Притисся мушлеподібним вухом до неї. Кілька секунд він простояв нерухомо, вбираючи всі звуки й вібрації, що блукали по будинку. Дуже багато низькочастотного гудіння. Отже, десь поруч працює генератор, і по проводах тече потужний струм.

А ще лунали кроки. Далеко нагорі. Можливо, на четвертому поверсі. І ще щось ближче: сильні удари металу об бетон. Ось воно знову. Хтось щось будує. Чи руйнує.

Якась істотка продріботіла повз його ногу. Мульч інстинктивно розчавив її. Ах, павук. Всього лишень павучок.

— Пробач, маленький друже, — мовив гном до сірої пляминки. — Нервую трохи.

Сходи, що вели в льох, були, звісно ж, дерев’яні. Дух, яким віяло від них, підказував, що зроблено їх добрих сто років тому. Такі сходи риплять від одного вашого погляду. І жодних датчиків не треба — господарі й так збагнуть, що в дім прокралися сторонні особи. Мульч намагався ступати по самому краєчку, ставлячи кожну ногу впритул до стіни, де опора найміцніша і ймовірність того, що дерево випадково зарипить, найменша.

Але зробити це було не так легко, як сказати. Гном’ячі ноги призначені давити на лопату, а не для балетних на чи безгучного балансування на рипучих дерев’яних східцях. І все ж таки Мульч добувся до дверей без пригод. Східці рипнули пару разів, але так тихенько, що ні людські, ні електронні вуха вловити ці рипи не могли б.

Двері, природно, виявились замкненими, але для такого досвідченого гнома-клептомана що замкнені, що відімкнені двері — все одно.

Мульч сягнув рукою в свою бороду й вирвав товсту, цупку волосину. Гном’яча чуприна дуже відрізняється він людської. Мульчеві його волосся правило за своєрідні антени, що допомагали йому легко орієнтуватися під землею. Коли гном’ячу волосину відірвати від тіла, вона вмить застигає — ніби в якомусь своєрідному трупному заціпенінні. За якісь дві секунди, поки волосина ще повністю не затверділа, Мульч спритно загнув її кінчик. І вийшла ідеальна відмичка.

Один швидкий поворот — і замок піддався. Примітивний механізм. Жахливе нехлюйство. Як це типово для людей — ніколи не сподіваються нападу знизу. Мульч ступив ногою на паркет коридору. Будинок весь тхнув грошима. Мульч тут міг би нагребти ціле багатство, якби мав на те час.

Під самою стелею ховалися камери стеження — в природному затінку ліпних прикрас. Зроблено зі смаком і професійно. Отже, коридор перебував під пильним наглядом. Мульч постояв хвильку, намагаючись визначити, чи має система стеження мертву зону. Три камери на коридор. Час охоплення — дев’яносто секунд. Ні, пройти неможливо.

— Є проблеми? Кажи — мо’, й підсобимо, — пролунав голос у його вусі.

— О’Гире! — Мульч спрямував своє оснащене технікою око на найближчу камеру. — Чи міг би ти якось знешкодити оці штуки? — прошепотів він.

Гном розчув швидке клацання клавіатури, й раптом його праве око задзижчало, мов об’єктив фотоапарата.

— Як зручно! — видихнув Мульч. — Треба й мені розжитися на таку штуку.

— Жодних шансів, засуджений! — затріскотів у крихітному навушнику Корчів голос. — Це державна таємниця. Та й що б ти робив із нею у в’язниці? Розглядав би найдрібніші деталі протилежної стіни своєї камери?

— Який ви люб’язний, Джуліусе! Але в чому річ? Ви що, заздрите мені, що я успішно проник туди, куди вас не пустили?

Брудну Корчеву лайку заглушив голос О’Гира:

— Порядок, я розібрався. Мережа простого відео, не цифрового. Зараз я через наші тарілки накину на кожну з камер петлю запису останніх десяти секунд. Це дасть тобі кілька хвилин.

Мульч неспокійно переступив з ноги на ногу.

— І як довго ти бавитимешся з тими петлями? Я ж тут стирчу геть на видноті…

— Вже зроблено, — запевнив гнома-клептомана кентавр. — Тож спокійнісінько рухайся, вперед!

— А ти певен?

— Ще й як певен! Це ж елементарна електроніка. Я ще з дитячого садочка «розкушував» людські системи стеження. Тож мусиш покластися на мене — і край. «Швидше я повірю, що люди раптом перестали винищувати живих істот на планеті, ніж довірюся консультантові Легіону», — подумав Мульч. А вголос вимовив:

— Гаразд. Я йду. Кінець зв’язку.

Покрадьки він рушив коридором. Навіть його руки скрадалися — розгрібали повітря, от ніби таким чином він міг зробити своє тіло легшим. Однак, хоч би що там устругнув цей схибнутий кентавр, його витівка, певне, спрацювала, а то багноїди досі вже мчали б униз по східцях, вимахуючи своїми допотопними пороховими рушницями.

А ось і сходи. Ах, які ж тут розкішні сходи! Мульча завжди тягло до всяких сходів. Колись-то він був зробив для себе відкриття, що найспокусливіша здобич неодмінно чекає нагорі, за останнім поворотом сходів. А сходова клітка яка! Морений дуб, прикрашений вигадливим різьбленням. Вісімнадцяте сторіччя, найпевніше. Або ж господарі оселі до непристойного багаті. Мульч провів пальцем по майстерно різьбленому поруччю. Либонь, у цьому випадку збіглися і вісімнадцяте сторіччя, і непристойне багатство.

Однак годі мріяти — ніколи. Сходи, як правило, недовго бувають безлюдними, надто ж коли дім узяли в облогу вороги. Хто знає, скільки кровожерних солдатів ховається тут за кожними дверима, жадаючи додати голову ще одного чарівного створіння (хоч би й гнома) до колекції бойових трофеїв у себе на стіні?

Мульч обережно підіймався по сходах, підозріливо дослухаючись до кожного шереху. Старі товсті дубові дошки рипіли під ногами. Гном тулився до самої стіни, тримаючись чимдалі від килимкової доріжки. Саме на цьому він і попався колись (добре пам’ятав: то була восьма «ходка» до тюряги!): в глибокому ворсі стародавнього килима господар був заховав сигналізаційний пристрій, що реагує на тиск ноги злодія.

До сходового майданчика добувся живий-здоровий: голова все так само трималася на плечах. Але тим часом назрівала інша проблема — вона буквально бродила в ньому самому! Процес гном’ячого травлення відбувається з такою швидкістю, що наслідком його може стати справжній вибух. Ґрунт садиби Фаулів був добре збагачений повітрям, і тому разом із глиною та іншими мінералами до Мульчевого кишечнику потрапило чимало повітряних бульбашок. І тепер усе те повітря прагнуло вихопитися назовні.

Гном’ячі правила доброго тону вимагають позбуватися газів іще в тунелі, але Мульч просто не мав часу на дотримання хороших манер. Тепер він тільки шкодував, що ще в льосі не потратив хвильки на вентиляцію кишечника. Проблема з газовиділенням у гномів зводиться до того, що гази їм можуть виходити тільки ззаду, але ніяк не спереду. Бо й справді, уявіть собі, до яких катастрофічних наслідків може призвести звичайна відрижка, якщо ви в цей час набрали повний рот глини. Повна відмова системи — і жахливе видовисько. Тож гноми влаштовані так, аби гази викидалися тільки з відповідного боку їхнього тіла, що допомагає також позбуватися неперетравленого ґрунту. Хоча є й простіший спосіб пояснити весь цей процес, але подібні варіанти можна прочитати лише в книжці для дорослих.

Обома руками Мульч ухопився за живіт. Треба хутенько завдавати ноги на плечі та вшиватися з відкритого простору, бо викид газу на сходовому майданчику може й шибки у вікнах повибивати. Він зачовгав по коридору й шаснув до перших-ліпших дверей, що йому трапилися.

І тут відеокамери. Таки чималенько їх. Мульч визначив, яке поле охоплюють об’єктиви. Чотири з них оглядали весь простір підлоги, а три були спрямовані… куди?

— О’Гире! Ти тут? — прошепотів він.

— Ні! — долинула звичайна саркастична кентаврова відповідь. — Я маю цікавіші заняття, ніж потерпати, чи не загине одна всім нам відома цивілізація.

— Ну то дякую. Нехай же загроза моєму житло не потьмарить твоїх веселощів.

— Домовилися.

— Але я маю для тебе одну крутиголовку.

О’Гир умить зацікавився, змінив жартівливий тон на поважний:

— Справді? Ану розказуй!

Мульч націлив своє око на камери, наполовину заховані в ліпних прикрасах під стелею.

— Мені треба знати, куди спрямовані ці три камери. І знати точно.

— Та яка це крутиголовка? — засміявся О’Гир. — Ці старі відеосистеми випромінюють слабкі пучки іонів. Невидимі для неозброєного ока, але аж ніяк не для очної відеокамери, якою ми оснастили тебе.

Прилад у Мульчевому оці блиснув і легенько заіскрив.

— Ой-ой!

— Вибач. Невеличкий розряд.

— Міг би хоч попередити мене.

— Згодом я подарую тобі один великий батьківський поцілунок. А я гадав, що гноми — витривалий народ.

— І ми таки витривалі. Я це покажу тобі, коли повернуся.

В цю хвалькувату мову вдерся Корчів голос:

— Арештований! Якщо ти комусь щось колись і покажеш, то хіба те, де у твоїй камері нужник. Ну, то що ти бачиш?

Мульч знов окинув кімнату поглядом свого іоно-чутливого ока. Кожна з камер випромінювала ледь помітний промінь, схожий на останні надвечірні промені сонця. І всі ті промені були спрямовані на засклений портрет Артеміса Фаула-старшого.

— Ну невже за картиною? Ох, який нудотний примітив…

Мульч приклав вухо до скла, що прикривало полотно. Нічого електричного не чути. Отже, немає підключення до сигналізації. Аби допевнитися остаточно, він понюхав край рами. Авжеж, ні міді, ні пластику. Тільки дерево, криця й скло. Трохи свинцю в фарбах. Гном-клептоман підколупнув раму нігтем і потяг. Картина плавно відхилилась — поставлена з одного боку на завісики. А що за нею? Сейф.

— Це сейф, — підказав О’Гир.

— Та знаю, дурню. Не заважай, бо я намагаюсь зосередитися. Хочеш допомогти — підкажи краще комбінацію.

— Нема проблем. О, до речі, буде тобі зараз ще одне потрясіннячко. Може, великий хлопець посмокче свого великого пальчика, щоб легше стало?

— О’Гире, я зараз… Ой-ой-ой!

— Ото ж бо й воно. Це у твоїй лінзі ввімкнувся рентген.

Мульч примружився на сейф. Неймовірно! Він бачив просто крізь дверцята. Механізми замків та засувів видніли чіткими тінями. Гном подмухав на свої волохаті пальці й набрав комбінацію цифр на дискові. За кілька секунд сейф відчинився перед ним.

— Пхе, — розчаровано видихнув кваліфікований злодій.

— Що там?

— Нічого. Самі гроші багноїдів. Нічого цінного.

— Облиш їх, — наказав Корч. — Спробуй обшукати іншу кімнату. Та ворушись мені!

Мульч кивнув головою. Іншу кімнату. Поки ще не сплив його час. Але щось йому гризло душу, не відпускало звідси. Якщо цей хлопчисько такий розумника, чому він заховав сейф за картиною? Яке банальне кліше! Цілком проти правил. Ні. Щось тут таки негаразд. Явно господар хотів обвести потенційного злодія кругом пальця…

Мульч зачинив сейф і штовхнув портрет-дверцята на місце. Картина легко, мов невагома, прокрутнулася на завісах. Невагома? Знов потяг картину до себе. Пустив назад…

— Арештований! Ти що, знайшов собі цяцю?

— Заткнися, Джуліусе! Ну, я хотів сказати, помовчіть хвильку, командувачу.

Примруживши очі, Мульч задивився на раму в профіль. Трохи товща за звичайну. Та яке там «трохи»! Набагато товща. Провів нігтем по задникові картини, відділив його й побачив…

— Ще один сейф!

Цей дрібніший. Очевидячки, на замовлення зроблений.

— О’Гире! Крізь цей я не бачу.

— Свинцева прокладка. Ну, ти в нас досвідчений зломлювач, то вже даси йому раду. Зроби те, що у тебе найкраще виходить.

— Дякую за допомогу, — пробурчав Мульч, притискаючи вухо до холодної криці.

Спробував покрутити диск. Легко йде. Свинець приглушує клацання — доведеться зосередитися. Ще добре, що дверцята такі тонкі: це означає лише потрійну комбінацію, щонайбільше.

Затамувавши відцих, Мульч почав обережно прокручувати диск, по одному зубчику за раз. Для звичайного слуху, навіть коли б підсилити звук, кожне клацання звучало б однаково. Але Мульч виразно чув, що кожен зубчик клацає по-своєму, і коли потрібний зубчик опинився нарешті в пазу, йому в вухо клацнуло так гучно, аж він мало не оглух.

— Один! — видихнув він.

— Поквапся, арештований! Твій час спливає.

— Ви урвали мою роботу лиш на те, щоб це сказати? Ну то я тепер починаю розуміти, як ви, Джуліусе, заслужили своє звання командувача.

— Арештований! Та я тебе…

Але Мульч так і не довідався, що ж такого страшного хотів зробити йому командувач, бо виколупав з вуха мікрофон і поклав до кишені. Тепер він міг цілковито зосередитися на своєму завданні.

— Два.

Щось зашамотіло за дверима. В коридорі. Хтось наближався до кімнати. Ось застугоніло так, що Мульч подумав: чи не слон часом? Напевне, це була та сама людина-гора, котра вивела з ладу найкращий загін Швидкого реагування.

Мульч зморгнув краплину поту з вії. Зосередься. Зосередься. Клац-клац. Клац-клац. Міліметр за міліметром. Нічого не виходило. Чогось під його ногами почала ледь відчутно підстрибувати підлога. Чи це Мульчеві просто вчувалося?

Клац-клац. Ну ж бо! Ну ж бо! Пальці зробилися слизькі від поту, диск проковзував під ними. Мульч витер їх об куртку.

— Ну ж бо, дитинко, давай! Порозмовляй зі мною.

Клац. Дзінь!

— Є!

Мульч крутнув ручку. Нічого не виходить. Іще один секрет? Провів пучкою пальця по металевій поверхні. Ось воно! Ніби просто невеличка нерівність. А насправді мікроскопічна замкова щілина. Занадто маленька для звичайної відмички. Значить, пора вдатися до невеличкого фокусу, якого він навчився у в’язниці. Тільки швидше, бо шлунок розбурхався, неначе рагу в пічці, а ті кроки все ближче й ближче…

Вибравши у своїй бороді особливо жорстку волосину, Мульч обережно всилив її кінчик у крихітний отвір. Коли кінчик знову виткнувся із замкової щілини, гном висмикнув волосину з бороди, й вона вмить затверділа, зберігши при цьому форму внутрішньої будови замочка.

Затамувавши віддих, Мульч крутнув волосину. І легесенько — мов гоблінська брехня! — замочок відімкнувся. Чудово! Отакі моменти чи ж не варті всього згаяного в буцегарнях часу?

Гном-клептоман відчинив невеличкі дверцята. Просто чудесна робота. Тільки Чарівний Народ усе ж таки краще (хоч трохи) працює за цього майстра. Дверцята легесенькі, мов вафелька. Всередині — невеличкий сейф. А в тій крихітній камері…

— О всемогутні боги на небесах! — видихнув Мульч.

Далі події почали розвиватися з карколомною швидкістю. Потрясіння, яке пережив Мульч, моментально передалося його нутрощам, а ті вирішили, що пора нарешті позбутися надміру газів. Мульч надто добре знав, що зараз станеться. Симптоми були до болю знайомі: ватяні ноги, бурхливі корчі, зад ходором ходить. Гном тільки й встиг, що вихопити з сейфа предмет, який так його вразив, нахилитися вперед та обхопити, для більшої стійкості, коліна руками.

Накопичені в животі гази набули потуги справжнього, хай і невеличкого, циклону, і вже ніяка сила не годна була їх стримати. Тож вони й вирвалися назовні, миттю відщебнувши задній клапан на Мульчевих штанях. І весь удар прийняв на себе якийсь здоровило, що цієї самої хвилини якраз підкрадався до злодія ззаду.

Артеміс не відводив погляду від моніторів. Починався найскладніший етап: зазвичай викрадачі в такий час заспокоюються, гадаючи, нібито всіх перехитрували, напруження розвіюється, їм хочеться затягнути цигарку-другу, побазікати зі своїми заручниками. І незчуються, як опиняються долілиць на підлозі, а до їхніх потилиць приставлено добрий десяток поліціянтських пістолетів. Але з Артемісом Фаулом такого не станеться. Він не припускається помилок.

Можна було не сумніватися, що його супротивники ельфи уже вкотре переглядають-вивчають записи першого раунду переговорів, сподіваючись вишукати бодай щілинку, крізь яку б проникнути в будинок. І вона ж є, та щілинка. Артеміс сам підкинув їм натяк, щоправда, досить добре завуальований. Хай гадають, ніби випадково самі знайшли.

Хоча, можливо, командувач Корч спробує застосувати якусь свою хитрість. Хитрий і підступний він ельф, що й казати. Не з тих, хто легко змириться з поразкою, надто коли переміг його якийсь хлопчисько. Одне слово, з таким супротивником слід бути насторожі.

Артеміс затремтів від самого спогаду про Корча. І вирішив ще раз усе перевірити. Що там показують монітори?

Джульєтта досі в кухні, щось там шкребе в мийці. Ага, миє, чистить овочі.

Капітан Куць сидить собі на своєму ліжку. Спокійна, як могила. Більш не товче ліжком по підлозі. Можливо, помилкові були Артемісові підозри? Можливо, Холлі й не плекала ніяких планів?

Лаккей стоїть на своєму посту біля Холліної камери. Дивно. Йому ж час уже робити обхід. Артеміс схопив рацію.

— Лаккею!

— Слухаю, база. Прийом.

— Чи не обхід ти мав робити зараз?

Запала пауза. А тоді:

— Саме це я й роблю, Артемісе. Проходжу по головному сходовому майданчику. Наближаюся до кімнати з сейфом. Ось, махаю вам рукою.

Артеміс кинув погляд на монітори, що показували головний сходовий майданчик. Нікогісінько немає, хоч з якого куточка подивись. Ніякого слуги, що махав би рукою. Артеміс уп’явся поглядом в екрани й почав рахувати… Ось воно! Кожні десять секунд зображення ледь помітно підстрибує. На кожному екрані.

— Відеозашморг! — закричав він, зіскакуючи зі стільця. — Камери закільцьовано!

Із динаміка чути було, як різко прискорилась Лаккеєва хода — слуга майже біг!

— Кімната з сейфом!

Артеміс відчув, як до горла йому підкотила нудота. Обдурили! Його, Артеміса Фаула, обвели кругом пальця! А він же знав, знав, що вони неодмінно спробують обвести його! Просто незбагненно. Це все через його самовпевненість — вона засліпила Артеміса Фаула. А тепер весь його блискучий план під загрозою провалу.

Артеміс перемкнув портативну рацію на частоту Джульєтти. Шкода — це ж він сам відключив домашній переговорний пристрій, зміркувавши, той працює на такій частоті, до якої легко міг підлаштуватися його супротивник.

— Джульєтто?

— Прийом.

— Де ти в цю хвилину?

— В кухні. Псую собі ніггі паскудною тертушкою.

— Облиш її, Джульєтто. Перевір, як там наша полонянка.

— Але ж, Артемісе, натерта морква засохне!

— Кинь її, Джульєтто! — закричав Артеміс. — Кинь усе й перевір, як там полонянка!

Джульєтта слухняно все й кинула, в тому числі й рацію. Тепер надме губки на кілька днів. Ну й дарма, хай собі дметься. Нині не час перейматися покривдженим самолюбством якогось там дівчиська. Артеміс має куди важливіші справи.

Хлопець натис на головну кнопку й вимкнув усю комп’ютеризовану систему стеження. Єдина можливість вивести відеосистему із зашморгу — це повністю перезавантажити її. Протягом кількох болісних секунд екрани засипало «снігом», а потім, раптовим стрибком, з’явилось — і вже лишилося — зображення. Отже, справи не такі й кепські, як здавалося хвильку тому.

Тепер монітори показали якусь чудернацьку істоту в кімнаті з сейфом. Видно було, що істота натрапила на таємне відділення. Ба навіть гірше: вона спромоглася відімкнути надсекретний замок. Дивовижно. Одначе Лаккей таки наздогнав злодюжку. Слуга обережно підкрадався до того створіння ззаду, й за якусь мить непроханий гість зариється носом у килим.

Артеміс перемкнув свою увагу на Холлі. Ельфиня знов заходилася торохкати ліжковими ніжками об підлогу. Знову й знову довбала вона бетон, от ніби намагалася…

І тут йому сяйнуло — його немовби вдарило потужним струменем води з водомета. Якщо бранці пощастило якимось дивом пронести сюди жолудя, то їй Вистачить й одного сантиметра ґрунту, аби… І якщо Джульєтта залишить двері відчиненими…

— Джульєтто! — закричав він у рацію. — Джульєтта! Не заходь туди!

Але як він міг докричатися до неї? Рація дівчини дзижчала собі на підлозі в кухні. Артемісові тільки й лишалося, що безпомічно спостерігати, як Лаккеєва сестричка Підходить до дверей камери, явно буркочучи щось про морквочку.

— Кімната з сейфом! — вигукнув Лаккей, прискорюючи ходу.

Інстинкт спонукав його вдертися досередини, бахкаючи з усіх пістолетів, але вишкіл узяв гору над цим бажанням. Озброєння Чарівного Народу напевне незрівнянно перевершує все те, що він мав у своєму розпорядженні, — і хто знає, скільки дул націлено в цю хвилину на двері з того боку? Ні, в ситуації, що склалася, його, Лаккея, доблесть значною мірою зводилася до елементарної обачності.

Він приклав долоню до дерев’яних дверей — чи не відчує якої підозрілої вібрації? Ні, все тихо. Отже, в кімнаті немає ніяких механізмів. Лаккей обережно обхопив пальцями ручку дверей і тихенько її повернув. Другою, вільною рукою дістав із наплічної кобури свого автоматичного «Зігзауера». Рушниця зі снодійними дротиками лишилася внизу, бігти по неї ніколи, тож доведеться вражати ворога на смерть.

Двері відчинилися без рипу, як і сподівався Лаккей, адже він особисто змастив геть усі завіси в будинку. Отже, двері відчинилися, й слуга побачив… Що ж воно таке? Як по правді, то Лаккей був не зовсім певен, що ж воно таке бовваніло перед ним. Бо з першого погляду йому здалося (і він навіть міг би заприсягтися), ніби воно найбільше схоже на величезний, колихливий…

І саме тоді воно й рвонуло, пожбуривши в нещасного Лаккея неймовірну кількість тунельних відходів! От ніби в його тіло вдарили одночасно сто ковальських молотів. Цією нездоланною силою його підняло в повітря й ударило об стіну.

Втрачаючи останні краплини свідомості, Лаккей молився лиш про одне: тільки б пан Артеміс подивився в цей момент на якийсь інший монітор і не побачив його жахливого польоту й не менш ганебного падіння.

Холлі втрачала сили. Ліжко важило чи не вдвічі більше за її власне тіло, а краї металевої рами продавили жахливі червоні борозни в її долонях. Але як вона могла зупинитися тепер, коли мета була вже так близько?

Ельфиня знову вдарила ліжком об бетон. Хмарка сірого пилу заклубочилася довкола її ніг. Будь-якої миті той хлопчисько Фаул міг розгадати її задум — і тоді знову її наколють якимось наркотиком. Але поки той момент не настав…

Скрегочучи зубами від болю, вона підняла ліжко на висоту власних колін. І тут побачила. Серед сірого цементу завидніла пляминка чогось брунатного. Невже вийшло?

Враз забувши про біль, капітан Куць випустила ліжкову раму з рук і впала навколінці. Крізь цемент і справді проглядала малесенька латочка ґрунту. Холлі гарячково намацала жолудя в черевику й міцно стисла його в закривавлених пальцях.

— Я повертаю тебе землі, — прошепотіла вона, пхаючи пальці у вузьку ямку. — І заявляю свої права на дар, який належить мені по праву.

Один удар серця. Ніяких відчуттів. Другий удар. І тут Холлі відчула, як чарівна сила пройняла їй руку — от ніби вдарило електричним струмом, як буває, коли доторкнешся до тролячого вольєру. Цим ударом її аж відкинуло в протилежний куток камери. Якусь хвильку світ кружляв перед її очима запаморочливо-пістрявим калейдоскопом, та коли кружляння припинилося, Холлі вже не була приборканою полонянкою-ельфинею. Капітан Холлі Куць знов була сильна й готова до бою.

— Отак, паничу Фауле! — Вона задоволено усміхнулась, побачивши, як блакитні іскринки чарівної сили швидко-швидко зшивають, зцілюють її рани. — Зараз побачиш, як я вирву в тебе дозвіл залишити цей будинок.

— Кинь усе! — бурчала Джульєтта. — Облиш усе та перевір, як там полонянка… — Дівчина звичним рухом перекинула за спину біляві свої коси. — Чи він не думає, що я йому покоївка якась?

Вона вдарила долонею по дверях камери.

— Гей, ельфине! Я зараз зайду, тож якщо ти робиш щось непристойне, швиденько закінчуй!

Джульєтта набрала на пульті потрібну комбінацію цифр.

— От тільки попоїсти я тобі не принесла: ні митих фруктів, ні перемитих овочів. Але я не винна. Артеміс наполіг, щоб я негайно бігла вниз…

Тут Джульєтта замовкла: її ніхто не слухав! Вона зверталася до порожньої кімнати. Труснула головою, щоб мозок швидше підказав якесь пояснення. Пояснення ніяк не приходило, то дівчина вирішила краще обстежити камеру.

Нерішуче ступнула до бетонної клітки. Порожньо. Тільки серед сутіні щось ніби мерехтіло. Наче туманець, чи що. Це їй, мабуть, увижається через ті дурні окуляри. Як можна хоч що-небудь розгледіти в темних дзеркальних окулярах, та ще при такому освітленні? Тим більше що окуляри дев’яностих років, із моди вийшли, а на ретро ще не тягнуть.

Джульєтта кинула винуватий погляд на монітор камери стеження. Вона тільки разочок гляне без окулярів — яка може бути з цього біда? Дівчина трохи підняла оправу, обводячи кімнату поглядом.

І тієї ж миті перед нею матеріалізувалася постать капітана Куць. Просто вийшла з порожнього повітря. Так, це була Холлі. Ельфиня мило усміхалася.

— Ой, це ти! Але ж як…

— Чом би тобі не скинути цих окулярів, Джульєтто? — урвавши її помахом руки, запропонувала ельфиня. — Вони ж і справді тобі не личать. «А вона таки слушно радить, — подумала дівчина. — І який у неї милозвучний голос! Мов цілий хор виводить пісню. Як можна опиратися такому голосові?»

— Авжеж! Геть їх, ці допотопні окуляри. До речі, у тебе класний голос. Він мов зігріває мене і все таке…

Холлі вирішила не сушити собі голови над тим, що мала на увазі Джульєтта. Тим більше що й тоді, коли ніхто не контролював її розуму, дівчина висловлювалася не завжди зрозуміло.

— А зараз дай відповідь на просте запитання.

— Чом би й ні?

— Скільки в будинку людей?

Джульєтта задумалась. Одна, плюс один, плюс ще один. А пані Фаул? Ні, господиня відсутня.

— Троє, — сказала нарешті. — Я, Лаккей, ну й, звісно, Артеміс. Була ще тут пані Фаул, але вона пішла спатоньки — тоді пішла спатоньки.

Джульєтта захихотіла. Вона придумала жарт. Ще й який класний!

Холлі вже набрала в груди повітря, щоб з’ясувати зміст останньої Джульєттиної фрази, але передумала, бо поспішала. І, як засвідчили пізніші події, припустилася в цьому помилки.

— А чи побував тут іще хтось? Хтось подібний до мене?

Джульєтта закусила губу.

— Та був тут один маленький чоловічок. У такому ж комбінезоні, як і в тебе. Але не такий милий. Тобто він був зовсім неприємний. Увесь час кричав та димів своєю смердючою сигарою. І пика в нього жахлива. Червона, як помідор.

Холлі ледве стримала посмішку. Отже, приходив Корч власною персоною. І, безперечно, провалив переговори.

— І все? Більш нікого не було?

— Принаймні я більш нікого не бачила. Ти ж, як побачиш того чоловічка знову, перекажи йому, щоб відмовився від біфштексів з кров’ю. Нехай перейде на здорове харчування, поки грець його не вхопив.

Холлі знов притлумила непрохану посмішку. Джульєтта, либонь, перша з людей під дією гіпнотичних чарів почала мислити чіткіше, ніж досі.

— Гаразд, я йому перекажу. А зараз, Джульєтто, я хочу, щоб ти залишилася тут, у цій кімнаті й не виходила звідси ні за яких обставин.

— У цій кімнаті? — насупилася Джульєтта. — Але ж тут така нудьга! Нема ні телевізора, нічого. Можна, я підіймуся до передпокою?

— Ні. Тобі доведеться побути тут. Тим паче що тут щойно вмонтували у стіну телевізор. Бачиш, он він, завбільшки зі справжній кіноекран. І по ньому цілодобово транслюють матчі з вільної боротьби.

Джульєтта мало не зомліла на радощах. Вона вскочила до камери й охнула, уздрівши картинки, які їй підказувала її власна уява.

Холлі похитала головою. «Що ж, — подумала вона. — Принаймні хоч один із нас ощасливився».

Мульч потряс задом, щоб повипадали всі грудки землі. Бачила б його матінка, як він закидає багноїдів багном! Це в нього вийшла іронія чи щось таке. У школі Мульч ніколи не міг похвалитися блискучим знанням граматики. Чи то поезії? Та байдуже. Чи граматика, чи поезія — все воно чистісінькі дурниці. У копальнях важать лише дві фрази: «Дивись, золото!» і «Тікаймо, обвал!» Ні тобі прихованих натяків, ні складних рим.

Мульч защібнув на гудзики свого клапана, що мусив був випустити той шквал, який так довго просився на волю із задньої частини гномового тіла. Пора брати ноги на плечі. Ушитися звідсіля непомітно вже не пощастить. Усі його сподівання тихенько втекти звіяло вітром. Чи то вітрами, коли точніше.

Гном дістав із кишені мікрофончика й знову вставив його назад у вухо. Як знати — може, й з поліціянтів Легіону буває іноді якась користь?

— … ось постривай, арештований, хай-но я до тебе доберуся, то ти ще пошкодуєш, що не лишився у шахтах…

Мульч розчаровано зітхнув. Ну що ж, тут нічого нового.

Міцно затиснувши в кулаці добутий із сейфу скарб, гном крутнувся на закаблуках і кинувся назад тією самою дорогою, якою прибув сюди. Як же він здивувався, коли вгледів невідомого йому чолов’ягу, котрий заплутався в поруччі. Але здивувало Мульча зовсім не те, що його «відходи» змогли підняти цього слоноподібного багноїда в повітря та відкинути на кілька метрів. Це ще дрібниці! Відомі випадки, коли викиди гном’ячих газів викликали сходження потужних лавин в Альпах. Ні, найдужче вразив Мульча той факт, що чолов’яга зумів так близько підкрастися до нього ззаду.

— А ти молодець! — шанобливо похвалив Мульч, киваючи пальцем на непритомного охоронця. — Але ніхто ще не встояв на ногах, діставши удар від самого Мульча Копача.

Багноїд заворушився, затріпотіли його повіки, показуючи білки очей.

— Ану швидше повертайся, Мульче Копачу! — затріскотів у гномовому вусі Корчів голос. — Поки той багноїд не оклигав та не вибив з тебе душу. Знай, що він сам-один уколошкав цілий загін Швидкого реагування.

Мульч із переляку проковтнув слину — вся його зухвалість де й поділася.

— Цілий загін? То краще я зникну під землю… щоб виконати завдання до кінця.

Хутенько оббігши охоронця, що стогнав від болю, Мульч жваво почимчикував униз, перестрибуючи через дві сходинки за раз. Рипучих східців тепер можна було не остерігатися — після того, як пролунав могутній залп кишкової артилерії гнома і по всіх коридорах просвистів справжній ураган викинутих газів.

Він майже добувся до дверей у винний льох, коли з тремтливого мерехтіння у повітрі перед ним зненацька матеріалізувалася постать ельфині в комбінезоні.

Придивившись, Мульч упізнав у ній того легіонського офіцера, котрий був колись арештував його в справі про контрабанду шедеврів доби Відродження.

— Капітан Куць?

— Мульч? Ніяк не сподівалася здибати тебе тут.

— У Джуліуса знайшлася одна брудненька справа, — здвигнув гном-клептоман плечима, — то хтось мав її залагодити.

— Розумію, — кивнула головою Холлі. — Своєї чарівної сили ти все одно давно вже позбувся. Дотепно. І що ж ти розкопав?

Мульч показав Холлі свою знахідку:

— Ось це лежало в його сейфі.

— Копія Книги! — охнула Холлі. — Не дивно, що ми опинилися в такій халепі. Ми ж весь час підігравали йому.

— То як ми, накиваємо п’ятами? — запросив Мульч, відчиняючи двері льоху.

— Ні, я не можу. Мені заборонили покидати цей дім, і дивилися при цьому просто в вічі.

— Ці ще ваші чарівні звичаї та ритуали! — зневажливо кинув гном-клептоман. — Знали б ви, як легко дихається, коли позбудешся всієї цієї мумби-юмби!

Із горішнього майданчика став долинати якийсь уривчастий гуркіт. От ніби десь розбешкетувався бунтівливий троль, силкуючись вирватися зі своєї в’язниці.

— Відкладемо обговорення етичних питань на пізніший час, — запропонувала Холлі. — А зараз пропоную розбігтися хто куди.

— Пропозицію прийнято, — кивнув головою Мульч. — Кажуть, цей лобур уколошкав цілий загін «швидкого» ЗПОПу.

Ельфиню ця новина так вразила, аж вона перестала затулятися захисним екраном та так і лишилася напівзакрита.

— Цілий загін? Гм-м… У повному озброєнні! Чудасія…

І поступово розчинилася в повітрі, аж поки останньою щезла й її широка, на весь рот, усмішка.

Тепер Мульчеві закортіло повештатися трохи в будинку і подивитися, що ж то воно буде. Поспостерігати, як озброєний до зубів офіцер спецкорпусу даватиме хльору купці людей, котрі ні про що ще не здогадуються, — що може бути цікавішим за таке? Скоро, скоро капітан Куць зігне того типчика Фаула в баранячий ріг, і тоді цей хлопчисько на колінах благатиме її забратися мерщій з його дому.

А тим часом згаданий вище типчик Фаул спостерігав усе те зі свого командного пункту. І вже й не заперечував, що справи його йдуть кепсько. Таки геть кепсько, як по правді. Але вони були не безнадійні. Надія все ще лишалася.

Артеміс розклав по поличках події останніх кількох хвилин.

Система безпеки Фаул-Менору не витримала натиску чарівних сил. Кімната з сейфом перетворилася на руїну, розбомблена викидом кишкових газів якогось чудернацького представника чарівного племені. Лаккей лежав непритомний, паралізований тією кишково-газовою аномалією. Артемісова заручниця поновила свої чарівні сили й вільно розгулювала по будинку. Якесь потворне створіння в шкіряних штанях рило тунелі попід фундаментом його дому, причому порушникові очевидячки начхати було на священні заповіді Чарівного Народу. А ще одна з копій Книги повернулася до її законних власників, хоча це, в принципі, не так і важливо, оскільки в Артеміса лишалося їх іще кілька, разом із тією, що на дискеті у швейцарському банку.

Артеміс пригладив пальцем темне пасмо, що впало йому на чоло. Доведеться пірнути на велику глибину, аби в цьому розвиткові подій добачити якісь плюси. Він зробив кілька глибоких вдихів, аби відновити своє ці, як учив його Лаккей.

Кілька секунд поміркувавши, він збагнув, що ці події загалом не дуже змінили співвідношення сил. Капітан Куць як була, так і лишається полонянкою Фаул-Менору. А тим часом спливав той восьмигодинний відтинок, на який зупинено час. Незабаром у Легіону не зостанеться іншого виходу, як пустити в дію біобомбу. Отоді Артеміс і завдасть свого вирішального удару. Хоча все, звісно, залежало від командувача Корча. Якщо Артеміс переоцінив командувачів інтелект, то весь геніальний задум міг луснути, мов мильна бульбашка. Ну невже ж так ніхто з чарівного плем’ячка й не завважить тієї «обмовки», якої під час переговорів припустився Артеміс Фаул?..

Мульч розщібнув заднього клапана на штанях. Що ж, як то кажуть у копальнях, пора засмоктати трохи грязюки. Гном’ячі тунелі мають одну істотну ваду: вони затягуються самі собою, тож якщо тобі треба повернутися туди, звідки прийшов, доводиться рити їх заново. Декотрі гноми повертаються прокладеним допіру підземним шляхом» знову прожовуючи собі його крізь уже не такий щільний і вже раз перетравлений ґрунт. Але Мульч завжди волів рити новий тунель. Йому чомусь не подобалося перепускати двічі через себе одну й ту саму землю.

Роззявивши щелепи, гном, неначе торпеда, кинувся до дірки, яку часину тому сам вигриз у підлозі винного льоху. Щойно приємний дух ґрунту наповнив гномові ніздрі, як душу йому огорнув супокій. Він врятувався. Врятувався! Ніщо не вженеться за гномом під землею, навіть скейліанський хробак-каменеїд. Але для цього йому треба, звісно, допастися до землі…

Десять дуже сильних і чіпких пальців ухопили Мульча за кісточки. Ох, не щастило сьогодні гномові-клептоману! Спершу той гоблін «Бородавка», а тепер цей багноїд-зарізяка. Дехто ніколи й нічого не годен навчитися. Що ж воно за «дехто», як ви гадаєте? Багноїди, хто ж іще!

— Пушти! — промимрив він розчепленими щелепами.

— Ще б чого! — відповіли йому. — Цей дім ти покинеш тільки у мішку для трупів.

Мульч відчув, що його тягнуть назад. Ну й силак цей чолов’яга! Небагато знайдеться на світі істот, здатних зрушити з місця гнома, який у щось вчепився. І гномові нічого не лишалось, як пальцями загрібати просяклу вином землю та пригорщами кидати її собі в пащу, мов у печеру. Це ж був його єдиний шанс на порятунок.

— Ану вилазь, гобліне! Вилазь мені звідтіля! «Гобліне!» Його, гнома, назвали гобліном! Коли б Мульч не був такий заклопотаний пережовуванням землі, аби вистрелити нею у ворога, він би неодмінно висловив своє обурення.

А чолов’яга чогось ураз замовк. Можливо, він побачив розщібнугого наштанного клапана, а можливо, й те, що за тим клапаном ховалося. Але безперечно одне: цієї миті йому пригадалося те, що спіткало його в кімнаті з сейфом…

— О…

Що мало бути сказане після цього «о…», так і залишиться довіку таємницею, але ми ладні битись об заклад, що й цей короткий вигук, і мовчання після нього мали скластися в поширений серед багноїдів вираз «О Боже!». Хай там як, а в Лаккея просто не лишилося часу довершити цю свою коротку молитву, бо цієї миті він вчасно здогадався розтиснути руки. І це рішення виявилося воістину мудрим, бо Мульч якраз надумався здійснити свою грунтову атаку.

Шмат спресованої глини гарматним ядром полетів точно в те місце, де лиш секунду тому перебувала Лаккеєва голова. Якби вона лишалася ще там, то такий потужний удар неодмінно відділив би її від плечей чолов’яги. І це був би геть безславний кінець кар’єрі тілоохоронця подібного масштабу. А так снаряд із просяклої винами глини тільки ледь зачепив Лаккеєве вухо. Але й цього вистачило, щоб чолов’ягу закрутило, мов фігуриста на льоду, й кинуло заднім місцем на підлогу. І такий прикрий конфуз спіткав бравого охоронця уже вдруге протягом лічених хвилин!

Коли в Лаюсеєвих очах нарешті розвиднілось, за гномом тільки смуга лягла — точніше, вир збуреного бруду. Слуга розважливо відмовився від подальшого переслідування. Загинути під землею не входило до переліку найневідкладніших справ, які він запланував на сьогодні. «Але ми ще здибаємося з тобою, чарівна істотко!» — понуро подумав він. Їм і справді ще довелося здибатись. Але то буде вже інша історія.

Відбій від того першого залпу надав Мульчеві потрібного прискорення. За інерцією він промчав метрів десять уздовж жили суглинку, перш ніж усвідомив, що ніхто вже за ним не женеться. Нарешті від смаку доброї землі серце його забилося в нормальному ритмі, й Мульч подумав: час утілювати в житія план втечі!

Тож гном-клептоман змінив свій курс — почав прожовувати собі дорогу до кролятника, якого зачув ще тоді, коли прокладав «підземку» до будинку. Якщо Мульчеві усміхається його талан і кентавр не робив сейсмологічного аналізу ґрунту на території садиби, тоді його затія має спрацювати. Лишалося тільки покладати надію на те, що в Корча з О’Гиром є наразі куди невідкладніші справи, ніж пошуки в’язня, який пропав безвісти. Обвести Джуліуса кругом пальця зовсім легко, а от кентавр — хитрюща бестія.

Внутрішній Мульчів компас вів його в правильному напрямку, і вже за кілька хвилин гном відчув легкі коливання грунту, які йшли від нір, де стрибали кролі. Тепер головне було правильно розрахувати час, аби його розіграш прийняли за чисту монету. Він сповільнив швидкість свого просування, обережно розриваючи землю руками, аж поки його пальці проникли в порожнечу кролячої нори. Мульч навмисне дивився не туди, знаючи, що все, що він бачить, відразу передається на екран командного пункту.

Пальці його лежали на підлозі нори, мов задерті догори лапки перекинутого на спину павука. Довго чекати й не довелося. Десь за дві секунди почулося ритмічне тупотіння кролячих лапок, воно наближалося. Коли лапки тваринки торкнулися гномових долонь, Мульч різко сіпнув руки вгору й дужими пальцями стис кролеву шию. Бідолашна тварина не мала жодних шансів на порятунок. «Даруй, друже, — подумки вибачився гном. — Коли б можна було вчинити якось інакше…» Витягши кроля з нори, Мульч поставив щелепу на місце й щосили зарепетував:

— Обвал! Обвал! Рятуйте! Рятуйте!

А тепер найскладніший фокус. Однією рукою він розворушив довколишній ґрунт, і на голову йому посипалась лавина груддя. Другою рукою вийняв з лівого ока мініатюрну відеокамеру й вставив її в око кролеві. Зважаючи на майже суцільну темряву й падіння розворушеної землі, помітити підміну було майже неможливо.

— Джуліусе! Пробі! Рятуйте!

— Мульче! Що сталось? Доповідай про обстановку! «Яка там ще «обстановка»?» — зчудувався Мульч. Навіть у хвилини найбільшої небезпеки командувач Корч не міг висловлюватися інакше, як тільки своїм улюбленим військовим жаргоном.

— Я-а… Хр-р-р-р… — Гном видав свій «останній» зойк, що перейшов у «передсмертне» харчання.

Трохи схоже на кепську мелодраму, але Мульч завжди був схильний до деякої театральності. Кинувши останній винуватий погляд на тваринку, що конала, він знов роззяпив щелепи й попід землею подався геть — на південний схід. Його кликала воля.